Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка19/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29

4.1.1. Криза 1956 р.

Угорщина є прикладом найбільш довгого повільного процесу реформування уявлень правлячих кіл щодо державної ідеології. Лідерами руху змін стали неортодоксальні комуністи на чолі з Імре Надем, прем’єр-міністром у 1953-1955 рр. Після його відставки та відновлення культу особи М.Ракоші населення швидко почало радикалізуватись, відкрито виявляло ненависть до партбюрократів, інтелігенція все сміливіше виступала в пресі та літературі, в університетах ішли постійні дебати.

Важливим психологічним рубежем у протистоянні влади та народу стало перепоховання останків страченого в 1949 р. видатного діяча УПТ Л.Райка, що був звинувачений у націоналізмі. 6 жовтня 1956 р. народ уперше вийшов на вулиці, відчуваючи достатньо сил для відкритого протесту. 23 жовтня студенти Сегедського університету почали виходити з комсомолу. Студенти політехнічного університету Будапешту створили програму „16 пунктів”, серед яких були вимоги свободи слова та печаті, демонтаж пам’ятника Сталіну.

Хоча угорське повстання було придушене й 200 тисяч угорців були змушені втекти з батьківщини, після 1956 р. у країні залишилось відносно мало „твердих” сталіністів. Більшість еліти намагалась урятувати комуністичну систему, з якою вона була пов’язана як переконаннями, так і власними інтересами, але в той же час відчувала, що цю систему треба змінити. Політична еліта не була однорідною, дехто намагався шукати допомоги і підтримки в Москві, звертався до „пролетарського інтернаціоналізму”, але за цим стояли конкретні завдання боротьби за владу, а не відданість ідеям. Режим Я.Кадара був далеким від демократичного, для цього не було відповідних інституцій. Але, намагаючись завоювати підтримку певних груп населення, Кадар та його наступники поводили себе подібно до діячів парламентської демократії. Я.Корнаї зазначає, що тоді в умах держдіячів відбулась ерозія ідейних основ системи, більшість їх відмовилась від класичного комуністичного погляду на велике коло проблем на користь ідеї реформ. „Відбулась напівсвідома, напівінтуїтивна зміна глобальної політичної орієнтації. Хоча партійні кадри знали, що їхня влада базується на військовій силі СРСР, у багатьох з них виникли антирадянські настрої. Вони відчували примітивність і варварство радянської системи”. Цікаво, що угорський автор зазначив одну з головних, на нашу думку, характеристик нової східноєвропейської ідеології – її антирадянський та антиросійський вимір. Саме ця ерозія колишньої віри, на думку Корнаї, була головною причиною, чому зміни в Угорщині почались раніше за інші країни регіону й відбувались поступово, крок за кроком. Під час цих змін змінювались самі люди, їхня поведінка; у надрах старого суспільства формувалось нове. Революція стала справою прогресивного крила комуністів, що ліпше за все демонструє розпад комуністичної системи зсередини.

У Польщі антиавторитарний рух очолили прихильники репресованого лідера ПОРП В.Гомулки. Напруга досягла апогею влітку 1956 р., коли у Познані відбулась демонстрація під гаслами „Свободи!”, „Бога!”, „Геть комунізм!” При придушенні масових хвилювань постраждало біля 600 осіб. Але вже через місяць почались поступки з боку режиму, а після жовтневого пленуму 1956 р. В.Гомулка був обраний лідером ПОРП, почалась демократизація режиму, припинились переслідування церкви та націоналістів.

У Польщі постійним фактором, що впливав на суспільну свідомість, був дисидентський рух. Хоча в 60-70-ті рр. він не мав масового характеру, але сприяв формуванню цінностей громадянського суспільства. Як зазначала російська дослідниця Л.Ликошина „польське суспільство йшло шляхом пошуків проявів власної суб’єктності, не бажало миритись з одержавленням практично всіх сфер суспільного життя”.



4.1.2. Криза 1968 р.

Поштовх до ідейного опору тоталітаризму виходив від чехословацької інтелігенції, яка прагнула подолати прірву між ідеями та практикою соціалізму, зверталась до традицій соціал-демократизму, масарикізму. Спочатку інтелігенція намагалась відстоювати автономію сфери мистецтва, створювала творчі клуби, союзи, різного роду координаційні спілки. Поступово почав розгортатись громадський рух, який виступав за проведення широких реформ, за „соціалізм з людським обличчям”. У 2 половині 60-х рр. опозиція впроваджувала нову особливу термінологію – „дійсного марксизму”, „неомарксизму”, „плюралізму”; вона навіть залишала назву „соціалізм”, але вкладала в нього інші ідеї.

На чолі комуністів-реформаторів були Ота Шик, теоретик „третього шляху”, автор першої програми економічних реформ, та Александр Дубчек, обраний першим секретарем КПЧ у січні 1968 р. Це могло статись лише за умов серйозної боротьби всередині партії між правлячою групою А.Новотного, що опирався будь-якій демократизації, та опозиційним рухом словаків на чолі з Г.Гусаком. Реформатори висували завдання зміни ідеологічної основи діяльності КПЧ, впровадження багатопартійності, прозахідної орієнтації країни.

Навесні 1968 р. комуністами-реформаторами Й.Смрковським, Ф.Кригелем та іншими була створена „Програма дій”, що передбачала серйозні зміни в політиці ЧССР. У липні був оприлюднений програмний документ чехословацьких реформаторів –„Дві тисячі слів”. Його автор – Людвік Вацулік, відомий чеський письменник, публіцист. Радикальність документу виявилась тою останню краплею, що викликала радянське втручання.

Провідну роль у поширенні реформаторських ідей відіграли засоби масової інформації, які здобули свободу від партцензури. У печаті пропагувались погляди, що наука несумісна з ідеологією. У наукових дослідженнях почався відхід від марксизму-ленінізму. Він супроводжувався переглядом відношення до історичних діячів міжвоєнного періоду, реабілітацією Т.Масарика та Е.Бенеша. Останній бастіон консерваторів – центральний орган КПЧ газета „Руде право” – після довгої боротьби в серпні 1968 р. також перейшла до рук реформаторів.

У ЧССР постали нові громадсько-політичні організації реформаторського напряму: „Клуб безпартійних активістів”, „Клуб колишніх засуджених за антидержавну діяльність” („К-231”), „Коло незалежних письменників”, „Рух соборного оновлення” та ін. Разом з тим очевидно, що в ці дні компартія завдяки своєму реформаторському крилу була як ніколи популярна в народних „низах”. Народ вірив їй та сприймав насправді як „ядро політичної системи”.

Не так поводилась інтелігенція. Так, наприклад, був проведений надзвичайний з’їзд Союзу журналістів ЧССР, на якому було прийнято новий Статут організації. У ньому вже не було формулювання провідної ролі партії, тільки заява про повагу „соціалістичних принципів”, „демократичних форм” та „гуманістичних традицій”. Мета правління Союзу журналістів була сформульована так: охороняти свободу слова та печаті, забезпечувати виконання Всезагальної декларації прав людини.

Звичайно, не зміна ідеологічного вектору, а перш за все загроза виходу ЧССР з Варшавського блоку спричинили в серпні 1968 р. ввід військ 5 держав ОВД. „Празька весна” закінчилась, з програми реформ 1968 р. було проведено тільки перетворення Чехословаччини на федерацію двох рівноправних республік – Чеської та Словацької. Але дисидентський рух продовжувався, національна самосвідомість відродилась й зупинити цей процес було вже неможливо.

Серед нових імен відчайдушних молодиків, що відкрито протестували проти вторгнення військ ОВД у ЧССР був популярний драматург Вацлав Гавел, представник відомої чеської родини, з народження вихований на ліберальних цінностях, послідовний противник будь-яких абстракцій та прихильник праці кожного над самим собою. Він писав: „ Я завжди виступав за демократію та довгий час уважав себе соціалістом, доки не зрозумів, що слово „соціалізм” нічого не означає й мою позицію воно скоріше заплутує, ніж прояснює”.

У 1968 р. на нього було вперше заведено карну справу; а в 1975 р. він пише відомий відкритий лист генеральному секретареві ЦК КПЧ Г.Гусаку: „В країні запанував порядок, у якому немає життя, порядок, що породжує апатію, людьми править страх, а не ентузіазм”. Прикладом тодішньої ситуації став арешт 19 осіб з груп андеграунду та їхнє засудження. На їхній захист почала підніматись інтелігенція; більше 70 осіб підписали відкритий лист чеських письменників німецькому „живому класику” Генріху Бьоллю. Стало зрозуміло, що потрібно створення якогось комітету за наглядом прав людини. Отже, за два роки Гавел став одним із засновників „організації незалежного мислення” – „Хартії-77”, на яку влада спрямувала всю міць репресій (адже можемо вважати, що „Хартія-77” покінчила з легендою про можливість створення „соціалізму з людським обличчям”). Але саме таке тяжке життя, що було наполовину проведене в тюрмах, надало В.Гавелу той величезний моральний авторитет, що дозволив йому два рази ставати не просто президентом, а справді обранцем всього народу. Гавел ніколи не поступався своїми принципами та, на жаль, втратив на цьому шляху майже всіх колишніх соратників.

Біля витоків „Хартії-77” стояли також Л.Вацулік, письменник, якому офіційно було заборонено публікуватись з 1977 до 1989 р.; Ярослав Башта, археолог, учасник студентських демонстрацій на початку 70-х рр. та дослідник тоталітаризму в нелегальних виданнях; Зденек Млинарж, автор відомого твору про „празьку весну” „Мороз ударив з Кремля”.

У 80-ті рр. „Хартія-77” продовжувала діяти, з’явився та здобув популярність „самвидав”, розвивались нові нетрадиційні напрями в культурі та мистецтві. „Люди в цей період як би опам’ятались, розпрямились, знову почали цікавитись речами, від яких вони раніше так енергійно відсторонялись, знову почали з’являтись острівки самосвідомості та самовизволення; стало підростати нове покоління, не травмоване шоком радянської окупації. Саме тому з’явилась надія на людський розум, на демократичні зміни, на краще майбутнє, адже влада завжди реагує на стан думки та поведінку тих, над ким вона володарює”, - згадував В.Гавел.

У 1988 р. у Чехословаччині було дві великі громадянські ініціативи („Хартія-77” та „Комітет із захисту несправедливо переслідуваних”) та ціла мережа незалежних ініціатив зі своїми власними ЗМІ (14 установ). Проявами росту громадянської активності стали вуличні демонстрації, великі підписні акції, тиждень Я.Палаха (студента, що покінчив з собою на ознаку протесту проти придушення „празької весни”) у січні 1989 р. Напередодні революції 1989 р. ці рухи швидко політизувались та поширювались в маси.

4.1.3. Криза 1980 р.

Опозиційний рух у Польщі 70-80-х рр. не був гомогенним, але відрізнявся своїм антисоветизмом та антикомунізмом. Наприкінці 70-х рр. одним з найпопулярніших гасел опозиції було боротьба за відродження польської незалежності, якої країна не мала після 2 світової війни. Така думка постійно лунала на сторінках часописів, таких як „Політика польська” (орган націонал-демократичного руху ”Польська політика”), ліберального краківського „13”, у листівках організацій „Конфедерація незалежної Польщі” (КНП), „Звільнення”, „Свобода-справедливість-незалежність”, „Рух реальної політики”, „Свобода та мир”. КНП, заснована Лєшеком Мочульським у 1979 р., при цьому більш за інших виходила з засад радикалізму, зневажання „комуністичного колективізму”, захисту індивідуалізму західного типу.

Серед найбільш значущих організацій слід виділити КОС-КОР, що склалась в 1976 р. Характерно, що в цьому комітеті захисту робітників не було ні одного робітника, тільки інтелігенти зразку Едварда Липинського та Яцека Куроня. Своєю метою вони вважали просвіту мас, підбурювання їх до боротьби з монополією ПОРП на владу. Корівці також приділяли належну увагу молоді, стояли біля витоків складення руху „Незалежний союз студентів” (1977), який на початку 80-х об’єднував уже біля 20% вузівської молоді Польщі.

У 1980 р. у Польщі були створені робочі комітети, які вважають найяскравішим прикладом того, що система комуністичних цінностей знаходилась напередодні остаточного краху, адже вона втратила внутрішню підтримку суспільства. У програмному документі „Солідарності” говорилось: „Солідарність” – це найбільш суттєве завоювання польського суспільства, це приклад самоорганізації для всіх радикальних змін у відносинах між владою та суспільством. Централізована диктатура над усім суспільним життям уже неможлива. НПС „Солідарність” є гарантією самоуправління в усіх сферах суспільного життя. Незалежні суспільні інститути – профспілки, селянський рух, творчі об’єднання, наукові, культурні, студентські організації – самим фактом свого існування сприяють переборенню глибокої кризи, що заснована на зруйнуванні суспільних зв’язків”. Наразі залишається гострою дискусія щодо зв’язків „Солідарності” з польською дисидентською традицією. Але була „Солідарність” законним дитям опозиційної інтелігенції чи, навпаки, змінила вектор антикомуністичного руху та була уособленням громадянського суспільства в його етичній модифікації, вона стала найуспішнішим шляхом до радикальних змін у Польщі.

Ідеологія „Солідарності”, біля витоків якої знаходились знову ж таки інтелігенти Л.Мочульський, Я.Куронь, А.Міхнік, З.Буяк, була заснована на протесті проти диктатури, на захисті прав людини та громадянина, на визнанні ліберальної демократії за оптимальну модель суспільного устрою. Разом з тим в ідеологічних засадах руху чітко визначались мотиви, що дозволяли говорити про певну „соціалістичність” „Солідарності”: ідея автономії особи була замінена на ідею колективізму.

Введення воєнного стану в 1981 р. призвело до виникнення масової політичної опозиції „реальному соціалізму”; опитування засвідчили, що вона охопила до 25% населення. Така ж цифра характеризує прибічників режиму.

Опозиція за суттю була антикомуністичною, антирадянською, орієнтованою на Захід. „Солідарність” зробила ставку на видавницьку, просвітницьку та культурну діяльність. У підпіллі видавалось 1,7 тис. загальнонаціональних газет та часописів, 1,8 тис. книг та брошур тиражем 5-6 тис. екземплярів. Спеціальна редакція щотижня готувала по 750 магнітофонних касет з програмами „Солідарності”. Адам Міхнік у статті „Про опір” писав: „Стратегія „довгого маршу” потребує послідовності, реалізму і терплячості, ...розповсюдження образу „реформаторської Польщі” у масовій свідомості. Турбота про форму цієї свідомості обумовлює ефективність наших дій”.

Найбільш масовою формою протесту був бойкот офіціальних інститутів, особливо телебачення. Інтелігенція відмовлялась приймати участь у заходах, що проводив правлячий режим. Суспільство все більше сприймало владу як дещо чуже, дещо, що не допомагає в труднощах, а їх поглиблює. Опитування виявили тотальну невдоволеність поляків; один з респондентів заявив: „Чим повинен бути соціалізм, я знаю тільки з гасел. Він завжди асоціювався в мене з якоюсь правильною, дуже людяною й дуже прогресивною ідеологією. Але такого соціалізму я ніколи не знав”. Ця прірва між ідеальним та реальним соціалізмом призвела до відторгнення соціалістичної ідеї в Польщі.

Але в середині 80-х рр. суспільство виглядало як деморалізоване, більшість займалась тільки родинно-побутовими справами. Особливо пасивною виглядала молодь, для неї характерна тенденція вороже ставитись до будь-яких теорій, ідеалів, цікавість не до слів, а до реальних фактів. Після відміни воєнного стану виникає велика кількість організацій („Мазовія”, „Воля”, „Конгрес солідарності народу”), але кожна налічувала тільки кілька десятків чоловік. До того ж з кожним роком розшарування опозиції збільшувалось.

У цей час різко зросла роль церкви як посередника між владою та суспільством. Т.Г.Еш взагалі вважає, що „початком кінця” соціалізму в Східній Європі став перший візит Папи Римського до Польщі в 1979 р. „Це був перший прояв широкого, мирного, самодисциплінованого виступу громадянського суспільства проти партійної системи”.

Голова польської католицької церкви кардинал Ю.Глемп стримано відносився до „Солідарності”, бо був противником дестабілізації ситуації в країні, але відразу після введення воєнного стану створив комітет допомоги в’язням та їхнім родинам. Костьол розподіляв гуманітарну допомогу, отриману від західних благодійних фондів, надавав притул опозиційним діячам та ін.

Опитування суспільної думки засвідчило, що Костьол знаходиться на першому місці серед установ, яким поляки довіряють. Досить несподіваним було те, що друге місце посіла армія, тоді як ПОРП зайняла останню позицію в списку. Такий стан можна пояснити особливою роллю армії в повоєнній історії Польщі. Під час антирадянських виступів 1956, 1976 та 1980 рр. армія відмовилась брати участь в придушенні народних рухів. Генерал В.Ярузельський, міністр оборони в 1976 р., прямо заявив уряду: „Польські солдати не будуть стріляти в польських робітників”. Така тверда позиція армії спричинила тоді відставку уряду Е.Герека.

Верхівку партії охопила ідеологічна криза; у ПОРП точилась боротьба між реформаторами та консерваторами. Наприкінці 1986 р. при голові Державної ради В.Ярузельському було створено Консультативну раду. Три чверті її членів складали безпартійні, у тому числі юрист „Солідарності” В.Сила-Новицький, редактор підпільного часопису „Республіка” М.Круль та ін. Стенограми її засідань були оприлюднені без цензури. Протягом 1987 р. опозиція виходила з підпілля, створюючи клуби, організації, часописи та ін. Влада також перестала глушити передачі іноземних радіостанцій.

У 1988 р. створена реформаторами-комуністами Комісія з питань реформи держави підготувала проект, що передбачав введення політичного плюралізму, включення опозиції в механізми влади, встановлення парламентської демократії. У листопаді Лех Валенса вперше з'явився на польському телебаченні: він провів успішну „теледуель” з лідером офіційних профспілок А.Медовичем, після чого рейтинг „Солідарності” (вона знову була зареєстрована в травні 1989 р.) у суспільстві став стрімко зростати. Це несподівано для комуністів продемонстрували парламентські вибори 1989 р., після яких управління країною перейшло до рук антикомуністичних сил.

Діяльність „Солідарності” протягом багатьох років готувала свідомість поляків до майбутніх демократичних змін, що потім надало першому посткомуністичному урядові такий кредит довіри на проведення реформ, якого не мав жоден інший уряд. Польща була найбільш ідейно підготовленою з країн регіону, народ був готовий зносити тягар у надії на поліпшення життя в майбутньому.

У країнах ЦСЄ протягом 80-х рр. активно йшло формування ідеологічної доктрини дисидентського руху. Він існував у рамках так званих “клубів за інтересами” та досить чітко поділявся на ліву, ліберальну й праву течію. На відміну від Росії та України, ліву гілку представляли соціал-демократи, що орієнтувалися на західноєвропейську модель розвитку. Праву гілку представляли націоналісти.

Ліберальній течії завдячуємо складанням місцевого варіанту концепції громадянського суспільства. Російський дослідник П.Салустович зазначив, що дисиденти використовували дві конструкції: „суспільство як ціле” та дихотомію „державна влада / суспільство” („вони” – носії соціального зла, „ми” – позитивна та творча основа). Таким чином, громадянське суспільство трактували як альтернативу державі, але воно стало своєрідним заручником при наявності ворожої держави. Його розглядали як головний чинник у процесі демократизації, але чіткого уявлення про основні проблеми, що пов’язані з будівництвом громадянського суспільства, не було навіть у його ідеологів. Наприклад, відкритим залишалось питання про роль громадянського суспільства в майбутньому щодо захисту свободи. З точки зору політичної теорії весь комплекс проблем співвідношення громадянського суспільства із соціальними рухами потребував додаткового аналізу. Нестачу ідейних розробок швидко заповнювали міфологеми. Це надавало дисидентському рухові в Східній Європі широку легітимацію та дозволяло йому діяти в якості представника всього суспільства (на хиткій базі уявлення, що дисидентський рух за інших обставин могла б підтримати більшість населення).

Повалення комуністичних режимів у країнах Східної Європи створило атмосферу загальної ейфорії, яка на думку деяких дослідників живилась масовою упевненістю, що це результат та одночасно показник практичної реалізації ідеї громадянського суспільства.

Відомий польський дисидент Б.Геремек у 1989 р. зазначив: „Нам нема потреби шукати визначення громадянського суспільства. Ми бачимо його на власні очі та відчуваємо його”. У реальності громадянське суспільство було в більшому ступеню лише гаслом, не мало нічого спільного зі складною політичною традицією, що розвивалась в Польщі протягом кількох століть.

Традиції дисидентства стали невід’ємною частиною нової державної ідеології, що складалась протягом 90-х рр. Вона опиралась на надбання “самвидата” Польщі та Чехії, у яких велику роль відігравали “Солідарність”, католицьке товариство “Пакс”, емігрантські культурні та наукові центри. Після 1989 їхні діячі не тільки повернулись зі США, ФРН, Австрії, але й керували процесом докорінних змін у східноєвропейських суспільствах, зокрема, в ідейній сфері. Нові суспільно-політичні сили принесли нову ієрархію цінностей.


4.2. Ідеологічне забезпечення початкового етапу східноєвропейських перетворень.

Хоча стосовно до країн ЦСЄ ми не можемо говорити про ідейний вакуум після революцій 1989 р., але в цілому ситуація була нелегкою. Розгубленість панувала зверху донизу суспільних страт, що давало підставу як для свідомого використання побоювань людей в інтересах окремих партій чи навіть осіб, так і для формування нових політичних міфів, що швидко замінювали собою старі.

Польський філософ Т.Бернат вирізняє три етапи становлення міфу: 1) отримання інформації про політичну реальність; 2) перетворення інформації в узагальнення під впливом емоційного стану реципієнта; 3) виникнення міфу в його словесному вигляді. Тож міф є ірраціональним по суті та сам може породжувати тільки ірраціональні ідеї. Але Бернат уважає, що міфи можна створювати й свідомо. Саме до останніх треба віднести й міф про рятівну роль націоналізму в Східній Європі. Ані в перших посткомуністичних урядів, ані в інтелігенції не вистачило сил та політичної сміливості для протистояння спокусі укріпити свої ряди за рахунок охоти на „чужих”.

Перші посткомуністичні уряди підкреслювали різницю між комуністичною та націоналістичною ідеєю на користь останньої. Однак, треба погодитись з російською дослідницею Ю.Щербаковою, що пов’язує вибух націоналізму в країнах Східної Європи з усім попереднім розвитком, коли офіційна доктрина інтернаціоналізму пригнічувала національний розвиток та вела до посилення націоналістичних настроїв у суспільстві. „Комунізм та націоналізм однаково відтворюють політичну культуру, що заснована на нетерпимості, запереченні компромісу, на впевненості у власній непохибності. На рівні психології мас комунізм не тільки не заперечує націоналізм, але нібито посилює його спорідненістю базових ідей. В основі націоналізму лежить ідея національної вищості якого-небудь одного народу, в основі комунізму – ідея особливої ролі робітничого класу”.

До того ж історично національна свідомість Східної Європи формувалась в добу імперій, а не національних держав, націоналізм став основою визволення. Тому на зміну комуністичним цінностям не могли не постати цінності національно-історичні. Це відбилось на зміні державної символіки країн Східної Європи. Комуністичні символи генерували негативні емоції, вони нагадували про підпорядкування східноєвропейських держав СРСР. Так у Болгарії було відмінено святкування 9 вересня (встановлення влади Вітчизняного фронту) і встановлено святкування 3 березня (Сан-Стефанський договір 1878 р.) У Румунії відмінено 23 серпня (повалення генерала Антонеску в 1944 р.) і встановлено 1 грудня (об’єднання з Трансільванією в 1918 р.) У Чехії відмінено 9 травня (звільнення Праги в 1945 р.) і встановлено 28 жовтня (отримання незалежності в 1918 р.) У Польщі відмінено 22 липня (встановлення влади Польського Комітету Національного Визволення в 1944 р.) і встановлено 11 листопада (отримання незалежності в 1918 р.) В Угорщині встановлено два нових державних свята: 23 жовтня (початок повстання 1956 р.) та 15 березня (початок революції 1848 р.).

Але змінювання державної символіки почалось ще раніше. Після 1956 р. комуністичну червону зірку знову змінив традиційний герб на державному прапорі Угорщини. В 60-ті рр. державний гімн Румунії, що прославляв провісника комунізму крейсер „Аврору”, було замінено на гімн 19 ст. „Три кольори” (щоправда, вірші тоді були нові, пристосовані до соціалістичних реалій).

Взагалі соціалістичні лідери були не проти використати націоналістичні почуття для укріплення власної влади. Еріх Хонеккер звертався до „славного минулого Німеччини за часів Фрідріха Великого”; Ніколае Чаушеску неодноразово звертався до ідеї Великої Румунії; Тодор Живков провів у середині 80-х рр. кампанію болгаризації турецьких імен та фамілій; до того ж турки втратили свої мечеті, школи, газети, культурні заклади, їх офіційно називали ворогами нації, держави і соціалізму. Як справедливо зазначав російський експерт М.Коліков, звертання нації до історичної пам’яті, до героїчного минулого як до якоря спасіння в добу хаосу є дуже небезпечним для майбутнього цієї нації. „В історичній пам’яті, така вже в неї природа, героїзація власного народу тісно переплітається з дегероїзацією сусідів, які в минулому часто були суперниками, а то й ворогами, що претендували, і не завжди без успіху, на ту ж територію. Дають про себе знати старі образи, що були завдані національній самозакоханості, посилюється жага національної помсти або, що часто одне й те саме, зростає прагнення „відродити історичну справедливість”.

Очевидним свідоцтвом швидких змін в ідеологічній сфері на початку 90-х рр. стала ситуація із суспільними науками, що в попередній період знаходились під пильним контролем комуністичних наглядачів. Соціальні науки та дослідження міжнародних відносин стали надзвичайно цікавими для широких верств населення після відкриття таємних архівів, у тому числі партійних, після масового перевидання праць, що були під забороною за радянських часів. Водночас після революцій було ліквідовано всі інститути марксизму-ленінізму, марксизм було піддано критиці за “заідеологізованість”, було проголошено плюралізм методологій, що на практиці означало потяг до західних ідей.

Досліджуючи ситуацію в Чехії, Петер та Радка Друляк зазначають, що існує певний розрив між поколіннями вчених. Наукова спільнота складається з двох активних груп: старшого покоління 1968 р. та молодшого, що здобували освіту після 1989 р. Але „науковий потенціал середнього покоління був спустошений як гнітом комуністичних часів так і спокусами західного капіталізму”. Це не може не позначитись на слабкості в суспільних дослідженнях.

Зворотним боком “наукової революції” стало те, що проводили її не спеціалісти, а політики та журналісти. Тож замість старих швидко виникли нові міфи та стереотипи. Та й у цілому професіоналізм дослідників швидко падав.

До таких нових історичних міфів російський дослідник В.К.Волков відносить: 1) утвердження, що радянська влада була принесена у Східну Європу на багнетах Червоної Армії; 2) абсолютизацію досвіду 1956 та 1968 рр.; 3) романтизацію періоду між двома світовими війнами і монархії тощо; 4) перегляд відношення до кордонів, що були встановлені після 1 та 2 світової війни, як правомочних; 5) апологетику “вождів” Й.Антонеску, Ю.Пілсудського та ін.; 6) перегляд ролі партизанського руху під час 2 світової війни, реабілітація Армії Крайової (Польща), четників (Сербія), усташів (Хорватія); 7) переоцінку відносин 18-20 ст. з Росією в дусі русофобії.

Навіть перелік вищевказаних популярних тем доводить, що в міждержавних відносинах вони мали зіграти суто негативну роль, граючи на руку виключно швидко зростаючим націоналістичним колам; у внутрішніх проблемах вони грали роль каталізатора соціальної напруги. Зміна ідеологічного вектору була також згубною для розвитку соціальних наук; націоналізм за своєю суттю не є методологією, він не сумісний з наукою.

Ідейна переорієнтація в Східній Європі проходила так бурхливо, що її справжні, а не декларовані цілі було важко визначити. Що ж стояло за бажанням швидше приєднатись до НАТО та ЄС: бажання увійти в родину демократичних країн, економічні потреби, намагання відгородитись від Росії, яка сприймалась, особливо на початку 90-х, як загроза їхній незалежності? Е.Урбан, колишній прес-секретар уряду М.Раковського, підкреслював, що саме русофобія є причиною загальної прихильності поляків до НАТО. Разом з тим, він убачає в членстві в євроструктурах певний стабілізатор та противагу впливу ультраправих на польську політику. Замміністра оборони Польщі П.Грудзинський наголошував: „Відхід Росії із Центральної Європи дорівнює знищенню російської геополітичної позиції в Європі. Моя країна справедливо визнається за один з найактивніших зовнішніх факторів, що сприяли цьому”. Міністр оборони РП Я.Онишкевич так оприлюднив офіційну позицію Варшави: „Польща, інші країни Центральної та Східної Європи, держави Балтії усвідомлюють себе частиною Заходу. Вони навмисно підкреслюють лінію поділу між собою та Росією.” Разом з тим, звичайно, існує й інша точка зору, особливо серед учених. А.Міхнік зазначає, що постійний діалог з Росією є непорушним законом польської геополітики. Професор А.Дравіч нарікав усім посткомуністичним урядам, що вони піддавалися емоціям натовпу. „Складалось враження, що вони мали на меті змінити географічне положення Польщі – відчалити від берегів Бугу та пришвартуватися де-небудь поміж Норвегією та Ісландією... Ліві сили в Польщі більш за все прагнуть психологічної легітимності та панічно бояться звинувачень навіть у самому малому русофільстві”. Але на відміну від Заходу, наукова думка в країнах регіону не здійснює значного впливу на формування ідеології і практики політики держави.

Треба додати, що керівництво РФ зробило безліч помилок, які, безумовно, вплинули на зростання русофобських тенденцій. Але можна передбачати, що русофобія є „хворобою зросту”, що викликана намаганням скоріше розрахуватись з минулим, з помилками, які так хочеться приписати злим зовнішнім силам. Чим більше посткомуністичні країни Європи будуть відчувати себе в безпеці, тим швидше вони зможуть позбавитись настроїв, що деформували протягом 90-х рр. свідомість та психологію всіх верств населення, у тому числі еліт, відповідальних за вироблення певної ідеології.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка