Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка2/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

1.2.1. Чехословаччина.

Наприкінці 80-х років лідером у економічному розвитку за зразком західноєвропейської моделі була Чехословаччина. Вона мала найбільш розвинуті зовнішньоторговельні зв’язки з країнами Західної Європи: за 2 пол. 80-х рр. її товарообіг з ЄЕС збільшився на 40 %. Було підписано 150 угод з промислової кооперації. Такі успіхи пояснюються зацікавленістю перш за все ФРН та Австрії в налагодженні співробітництва з країною, що мала висококваліфіковану робітничу силу, розвинуті метало- та енергомісткі галузі промисловості. Певною мірою це відноситься й до Угорщини та Польщі (розвиток їхньої кооперації із Заходом був повільнішим скоріше через певні політичні проблеми в стосунках з окремими країнами: Угорщини - з Австрією, Польщі – із Західною Німеччиною), але на 1989 рік найкращі економічні показники мала Чехословаччина.

Це відрізняє Центрально-Східну Європу від південно-східних сусідів. Наприклад, від Югославії, що в попереднє десятиріччя обігнала інші країни регіону по рівню налагодження стосунків із Заходом в галузі обміну капіталами, ідеями, робочою силою. Сотні тисяч югославів працювали у ФРН, Франції, Бельгії. Югославія мала спеціальний статус у “Спільному Ринці”, що надавало їй значні пільги на ринках ЄЕС. Але протягом 80-х рр., по мірі зростання європейської кооперації, поступово поглиблювалась проблема збуту югославської продукції.

У 1 пол. 90-х країни Центрально-Східної Європи проходили через подібну трансформацію своєї економічної структури. Але разом з тим різні стартові можливості та ціла низка суб’єктивних причин призвели до певної відмінності як процесу реформ, так і результатів.

Чехословаччина, що в 1989 р. посідала 25 місце у світі по валовому виробництву на душу населення (в той час як СРСР – 30-те), мала, очевидно, найліпший шанс на відносно швидкий період перебудови своєї економіки та пристосування до нових умов життя в постбіполярному світі. До того ж перший президент посткомуністичної Чехословаччини Вацлав Гавел мав чи не найбільший з нових лідерів “кредит довір’я” на Заході, тому потік інвестицій у країну був і найбільшим, і найширшим. Мається на увазі, що в Чехословаччину вкладали гроші не тільки міжнародні фонди, але й приватні підприємці. Таким чином, один з необхідних чинників успіху в Чехословаччині був: гроші на реструктуризацію економіки.

План реформування отримав назву “стратегія швидкого ринку” чи “план Клауса” (на ім’я тодішнього міністра фінансів Вацлава Клауса). Ця програма, що була складена в 1990 році, вважається спеціалістами різних країн найрадикальнішою в регіоні.

1 грудня 1990 р. вступив у силу Закон про малу приватизацію. Він регулював передавання державної власності у майно фізичним та юридичним особам. Методом здійснення такої передачі став розпродаж об'єктів з публічних торгів, на які було допущено як резидентів країни, так і іноземців.

Оскільки подання об'єктів здійснювали місцеві приватизаційні комітети (узгоджуючи з Міністерством по приватизації), то провести кордон між малою та великою приватизацією майже не можливо. До малої потрапили, наприклад, філії державних підприємств, що підкорялись галузевим міністерствам. Тоді як згідно з теорією мала приватизація поширюється на рухоме майно (обладнання та матеріали на підприємствах) та надає право на укладення договору довгострокової оренди.

Зі сфери великої та малої приватизації було виключено підприємства, що мали повернути колишнім власникам у рамках реституції. Це дещо гальмувало процес приватизації. Загалом уряд задовольнив більше 130 тис. прохань щодо повернення власності.

Мала приватизація торкнулась, головним чином, підприємств роздрібної торгівлі. За її підсумками було виявлено декілька негативних моментів, що були пов'язані або з недоліками законодавчої бази, або ж зі спільними діями учасників аукціонів з метою знижки продажної ціни.

Загалом можна сказати, що перші сподівання виправдалися лише частково. У Чехії план мав відносний успіх, а труднощі сприймались як тимчасові, тобто хвороби зростання. Але в Словаччині високий рівень безробіття швидко породив скептичне відношення населення до реформ як таких. За даними соціологічного опитування на початку 90-х рр. економічні реформи в Чехії підтримувало 49% населення, а в Словаччині – 28%.

Треба підкреслити високий рівень професійності уряду Чехословаччини. Посилення соціальної напруги примусило вже через рік відректись від шокових заходів реформування. Уряд постійно зміцнював свій вплив на хід реформ. Метою було проголошено поетапну лібералізацію при насиченому товарному ринку.

Центральне місце в урядовій стратегії посіла політика ціноутворення. Було прийнято Закон про ціни; регулярно видавались Листи товарів та послуг з вказівками способу ціноутворення в кожному конкретному випадку. Це не означає, що всі ціни загалом було жорстко регламентовано. Часами на конкретні регламентовані раніше товари та послуги ціни знову “відпускались”. Але до 1993 року методом спроб та помилок було доведено, що лібералізація цін на такі галузі як комунальні та транспортні послуги, зв’язок та охорону здоров’я згубна, тому її було скасовано.

У 1991 році було встановлено жорсткий контроль над зростанням зарплатні. На початку кожного фінансового року уряд, підприємці та профспілки підписували Генеральну трьохсторонню угоду, де було обговорено приріст номінальної заробітної платні.

Через два роки на зміну цій угоді було розроблено новий механізм регулювання зарплатні. Якщо вона зростала швидше роздрібних цін, то автоматично підвищувались й страхові внески на соціальне забезпечення, в фонд зайнятості та ін.

Значна увага приділялась також жорсткій фіксації валютного курсу. Це мало тим більше значення, що Чехословаччина посіла перше місце за обсягом іноземних інвестицій, навіть отримувала більше, ніж могла абсорбувати: унікальна ситуація для Східної Європи. Тому й зовнішній борг Чехословаччини був значно меншим ніж у сусідів: 7 млрд. дол., що за світовими нормами є зовсім невеликою сумою.

Трансформація йшла успішніше, ніж в інших посткомуністичних країнах, хоча шлях Чехословаччини не відрізнявся: приватизація через ваучеризацію. Але тут ваучери (купони) були іменними та подільними. Для того щоб знизити ризик від капіталовкладень, ваучер можна було розподілити в 10-ти акціонерних товариствах. Через купони було реалізовано більше 60% власності, приватизованої на першому етапі.

Перша хвиля приватизації пройшла у 1992 р., друга - у 1993. Але до 1995 було закінчено тільки малу приватизацію, тож щодо періоду першої половини 90-х не можна казати, що Чехословаччина створила ринкову економіку. До того ж дуже відрізнялась ситуація в Чехії та Словаччині.

Основу великої приватизації було закладено кількома юридичними актами у вигляді законів та урядових постанов. Виходячи з них приватизовано мало бути біля 4,5 тис. державних та кооперативних підприємств, причому не обов'язково через купонну приватизацію. Іншими варіантами могли стати публічні торги, відкритий конкурс, викуп, заздалегідь обумовлена пряма продаж певним власникам, перехід підприємства в руки колективу чи власність муніципалітету, або продаж часток власності через банк чи біржу.

У Чехії до великої приватизації було віднесено майже 3 тис. централізованих підприємств; балансова вартість їх майже дорівнює 2/3 власності республіки. На частку купонної приватизації прийшлось 44% всіх підприємств, що було приватизовано. Весь процес було пропорційно поділено на дві фази. Було також прийнято рішення про ліквідацію 29 збиткових підприємств; ще 144 було залишено в руках держави.

Привертає увагу більша ніж будь де продуманість процесу приватизації в Чехословаччині, більша увага до прав споживача. Господарем виробничої чи торгівельної одиниці міг стати тільки громадянин Чехословаччини. До того ж він був зобов’язаний продовжувати виробництво чи продаж аналогічної продукції, щоб споживач нічого не втратив у сталій структурі ринку.

Чехословаччина теж пройшла через кризу та спад виробництва. Це вплинуло й на підтримку частиною населення тих політиків, що виступали за відокремлення Чехії та Словаччини.

Після “вельветового розлучення” Чехія відразу вступає до етапу поступового зростання валового продукту: у 1993 приріст склав 0,5%, а в 1994 вже 2,5%. Словацькі показники в той же час продовжували скорочуватись: -3,7%. Але протягом наступного року приріст склав 3,7%.

Таким чином, в середині 90-х можна говорити, що Словаччина теж упевнено вийшла на шлях економічного трансформування. ВВП у 1995 р. зріс на 6% порівняно з 1994 р.; приватний сектор склав 65%. Але разом з тим зарплатня збільшилась тільки на 0,4%, а темпи інфляції зросли до 10%. Це пояснюється намаганням уряду перш за все базувати власну модель трансформації на стабілізації грошової системи. Зовнішньоекономічні зв’язки Словаччини розвивались достатньо динамічно; загальний оборот у 1995 р. збільшився на 21% у порівнянні з 1994 та склав 16,8 млрд. дол.



1.2.2. Польща.

Економічна трансформація Польщі відбувалась повільніше ніж у Чехословаччині, але країна мала й свої переваги – міцне сільське господарство, де за радянських часів не було проведено тотальної колективізації, та приватний сектор, що займався наданням послуг і дрібним промисловим виробництвом. Крім того, у Польщі, як ні в одній другій країні, суспільство було готовим до радикальних змін. Німецький дослідник Петер Ебергард зазначав: “Обмеження приватної власності, що тривали весь попередній період, народ сприймав як протиправні дії держави. Заходи нової влади з приватизації та реприватизації більшість поляків схвалювала та розглядала як необхідний крок до усунення історичної несправедливості, яку вчинив попередній режим під проводом чужої, нав’язаної ззовні ідеології”.

У 1989 році, тобто ще до складення програми реформування, було розпочато широку лібералізацію цін. До кінця року 90% цін на товари та послуги стали “вільними”, тобто в процес ціноутворення держава не втручалась, “відпустивши” ціни на милість “ саморегулюючого ринку”.

У січні 1990 р. було прийнято програму макроекономічної політики, спрямованої на формування ринкового господарства, - “план Бальцеровича”, згідно з яким одночасно відмінили контроль над цінами та “заморозили” зарплатню. Ця програма “шокової терапії” мала деякі важливі позитивні наслідки, у тому числі стабілізацію ринку, зникнення дефіциту товарів, зменшення інфляції, що на час прийняття програми складала 586%. Разом з тим різкий стрибок цін підірвав життєвий рівень громадян; у 1991 р. він дорівнював показникам середини 70-х (національний доход у розрахунку на душу населення був близько 2 тис. дол.). Падіння виробництва призвело до появи 2 мільйонів безробітних.

Всі ці негативні і в соціальному, і в суто економічному плані наслідки “шокової терапії” обумовили вже з кінця 1990 р. поступове повернення до державного регулювання цін на товари, що мали соціальну значущість. Зростання цін було обмежено 0,8% індексу роздрібних цін у попередньому кварталі. Інфляцію було поступово скорочено: у 1991 р. вона дорівнювала 70%, у 1993 р. вона знаходилась на рівні 35%, у 1995 – 22%.

Щодо валютного курсу в 1990 р. було розроблено так звану “повзучу прив’язку”. Крім того, у Польщі було заборонено суб’єктам хазяювання відкривати власні валютні рахунки, навіть в національних банках; натомість вони отримували від держави еквівалент у злотих.

Саме в цей час Польща почала отримувати значну допомогу від Заходу. Сумарний зовнішній борг Польщі складав 30 млрд. дол. Але США “вибачили” 70% польських боргів, країни Західної Європи – 50%. У квітні 1991 р. Польща отримала перший кредит МВФ у 2,5 млрд. дол. Далі збільшення інвестицій тривало і його динаміка, починаючи з 1992 р., була навіть більшою, ніж в інших країнах. На 1994 р. – рік справжнього інвестиційного буму - найбільшу зацікавленість продемонстрували Італія (1900 млн. дол.) та США (1026 млн. дол.). Але в Польщу вкладали великі гроші також Німеччина (302), Велика Британія (262), Нідерланди (152), Франція (143), Швеція (104 млн. дол.), і дещо менше – Іспанія, Канада, “малі азіатські дракони” Сінгапур, Гонконг, Таїланд.

Через рік Польща вийшла з кризи та почався економічний зріст. У 1992 р. збільшення ВВП склало 2,6%, у 1993 – 3,8%, у 1994 – 5,2%. При цьому обсяг валової промислової продукції в 1994 р. нарешті перевищив показники 1990 р., але виробництво валової сільськогосподарської продукції поступово скорочувалось.

Польща одною з перших у регіоні країн вступила на шлях перебудови банківської справи. Перш за все було реорганізовано державний банк Польщі, куди потекли інвестиції європейських банків та приватизованих фінансових закладів. ЄБРР розробив для Польщі пакет проектів, за яким було створено сіть комерційних банків, що відрізняються стійкістю, кредитоспроможністю та ін.

Продовження економічної трансформації та необхідність західної фінансової допомоги диктували поступливість поляків в інших сферах співпраці. Серед найважливіших – у галузі зовнішньої торгівлі. Місцевий виробник не витримував конкуренції з імпортними товарами. Польський уряд, поставлений перед проблемою, вдався до незвичних заходів. У лютому 1993 р. було прийнято “Пакт про державне підприємство”, де надавались гарантії соціального захисту робітникам підприємств.

Категорія громадян, що найбільше постраждали від структурної перебудови виробництва – ті, виплати яким здійснювались через держбюджет. Їх страйкування призвело до падіння уряду Х.Сухоцької в березні 1992 р. та формування уряду В.Павляка, що проголосив посилення реформ соціальної орієнтації. У 1993 р. було прийнято “Пакт про державне підприємництво”, досягнуті успіхи в поліпшення деяких показників, у тому числі спаді безробіття.

З другого боку, від програми приватизації, що була розпочата у 1990 р., уряд не збирався відрікатись. У торгівельній сфері вона йшла напрочуд добре. У 1993 р. уже 97% магазинів та 80% торгівлі перейшли в приватну власність. Але в промисловій сфері потрібно було щось змінювати. План приватизації шляхом акціонування виявився невигідним. Хоча, якщо його метою було залучення громадян до процесу трансформування, не можна говорити про відсутність результатів (програма охопила 28 млн. громадян, серед яких було розподілено акції 514 АТ). Ліпше спрацював метод ліквідації збиткових підприємств. Але його побічним наслідком стало збільшення безробіття; на 1993 р. цифра складала вже 2,8 млн. чол. (на 29 млн. населення РП).

У 1993 р. у Польщі було загалом 1,5 млн. приватних підприємств. На них було зайнято половину робітничої сили країни, вироблялось 45% національного доходу. У 1994 р. процес приватизації у виробничому секторі уповільнився порівняно з попередніми роками; усе ж до кінця року вже 55% держпідприємств було приватизовано. У цілому на момент повернення до влади лівих Польща перейшла поріг системного трансформування. Повернення до старої системи виглядало неможливим.

Однак, паралельно з новими успіхами виникали й нові проблеми. Можливо найболючішою стала проблема “тінізації економіки”. На 1994 р. не обкладені податками прибутки населення складали 8,1% ВНП, частка “тіньової економіки” – 20% ВНП, у ній працювало 5-7,5% всіх зайнятих громадян Польщі. Додаткові підробітки мали 4 млн. осіб, з них тільки 2,5 – легально. До того ж у Польщі було близько 150 тис. нелегалів з-за кордону. Проблема тінізації викликала такий клопіт не тільки тому, що наносила прямий збиток національному бюджету країни. Ще гірше те, що тіньові елементи консервують нераціональні структури приватного сектору, його техніко-технологічну нерозвиненість, перешкоджають налагодженню взаємодії всіх ланок системи хазяювання.

У повному обсязі “план Бальцеровича” не було виконано. Він замислювався як план трансформації Польщі на зразок сучасних західних країн, але деякі компоненти виявились “непрацездатними” в перехідному суспільстві, а деякі викликали опір не тільки з боку простих громадян, а й з боку місцевої влади.

Це насамперед стосується регіоналізації Польщі. Хоча за участю Польщі було створено кілька єврорегіонів, у тому числі перший (1993) у Східній Європі єврорегіон “Ніса” спільно із Чехією та Німеччиною, у цілому план наштовхнувся на різницю інтересів польських регіонів між собою, різницю підходів до визначення мети реформ та шляхів економічного розвитку країни.

Політична система Польщі, система “маятнику”, теж не сприяла проведенню усталеної політики щодо регіоналізації. Політичні партії поділились й у цьому питанні на “східників” та “західників”.

Якщо “західники” продовжували дотримуватись орієнтації на західні ринки збуту, то “східники” довели важливість, навіть життєву необхідність відновлення торгівельних зв’язків та співпраці в більш широкому розумінні слова зі “Сходом”, у тому числі з Україною. Якщо на 1991 р. їхній товарообмін склав 176 млн. дол., то у 1994 вже 550.

Але в цілому критика східників з боку західників була справедливою. Протягом 1 половини 90-х стан речей в Україні погіршувався, гіперінфляція досягла в 1993 р. 442%, падіння валового продукту продовжувалось, таким чином, системна несумісність економік ставала дедалі очевиднішою, а разом з тим у Польщі ставало все менше вибору у визначенні вектору подальшого розвитку.

Певною віхою в самовизначенні поляків може слугувати підписання Польщею Європейської Угоди з ЄС, що набула чинності 1 лютого 1994 р. Вона стала правою основою їх відносин (хоча Польща підписала першу угоду з ЄС про торгівлю та економічну співпрацю ще в другій половині 1989 р.). Асоціація між Польщею та ЄС передбачала перехідний період для підготовки Польщі до членства в ЄС, що мав тривати 10 років та складався з двох етапів (по 5 років).

Угода містила в собі врегулювання чотирьох свобод (свободи руху товарів, осіб, послуг та капіталу), питання конкуренції та державної допомоги та ін.

Впровадження вільного руху товарів базується на таких елементах як: 1) поступове скасування митних зборів на певні види товарів (за графіком); 2) скасування кількісних обмежень на експорт та імпорт у двохсторонній торгівлі та заходи, які матимуть подібні наслідки. Цікаво, що Угода передбачала зобов’язання поступово скасувати кількісні обмеження щодо сільськогосподарської продукції, водночас зберігаючи за сторонами право застосовувати митні збори. Угодою була передбачена й можливість відмови від зобов’язань після консультацій та погодження з іншою стороною.

Польща та Співтовариство зобов’язались полегшити започаткування на своїй території комерційної діяльності фірмам та громадянам партнера, гарантувати їм рівні умови з власними підприємцями.

Щодо працівників, то Співтовариство не створювало права працевлаштування поляків на своїй території. Виняток складали підприємства, що були засновані поляками (вони мали право наймати робітників-громадян Польщі, якщо ці працівники були ключовим персоналом компанії).

Особливе місце в Угоді займала проблема конкуренції та державної допомоги (ст. 85, 86, 92). Угоді суперечили: 1) будь-які рішення підприємств, що порушують конкуренцію; 2) будь-яка державна підтримка, що ставить під загрозу чи спотворює конкуренцію через віддання переваги певним підприємствам.

Польща зобов’язалась удосконалити законодавство в сферах захисту інтелектуальної, промислової та комерційної власності, приєднатись до відповідних європейських угод протягом 5 років.

Польським урядом було прийнято Програму заходів для адаптації польської економіки та системи законів до вимог Європейської Угоди строком до червня 1998 р.

Для нагляду за виконанням Європейської Угоди було створено Раду Асоціації, що складалася з міністрів та скликалася не менше одного разу на рік. Рада могла надавати рекомендації урядові. Кожна сторона мала право поставити питання на розгляд на Раді суперечок, що виникли в результаті застосування або тлумачення Угоди.

Комітет Асоціації, що складався з посадових осіб Польщі, Ради ЄС, Європейської Комісії, та підкомісії Асоціації виконували завдання Ради. Було створено також Парламентський Комітет Асоціації.

Хоча відповідальність за гармонізацію польського законодавства відповідно до стандартів ЄС, створення належної системи інституцій і структур було покладено на Польщу, мета її вступу в Євросоюз була офіційно прийнята ЄС (Копенгаген, 1993; Ессен, 1994).



1.2.3. Угорщина.

Угорський шлях переходу до ринкової економіки економіст Янош Корнаї охарактеризував як “органічний розвиток, обережний, помірний рух до ринку, що супроводжувався сумнівами та протестом”.

На 1989 р. обсяг ВНП складав 33 млрд. дол. У розрахунку на душу населення – 3 200 дол. Дефіцит державного бюджету перевищував 50 млрд. форинтів.

Якщо в 1989 р. спеціалісти виказували припущення, що лідером реформування в Східній Європі стане Угорщина, країна так званого “гуляш-соціалізму”, то до 1994 стало зрозуміло протилежне. В Угорщині не були проведені фундаментальні економічні реформи, уряд в порівнянні із чеським та польським виявляв хіба що не байдужість до економіки. Прем’єр-міністр Йожеф Анталл, історик за професією, зробив вибір на користь популістського за своєю суттю іміджу “третього шляху”, реформування без “жахів” капіталізму та комунізму.

Перші обвинувачення нової влади у дешевому популізмі з боку опозиції пролунали ще у вересні 1990 р., коли уряд прийняв трирічну “Програму національного відродження”. У ній проголошувались універсальні економічні цілі: скорочення числа збиткових підприємств, приватизація, контроль над грошовою масою.

Угорщина продовжувала поступово обертатись в бік Заходу, від якого не випадково отримувала половину всієї допомоги, що була спрямована в східноєвропейському напрямі. На думку Я.Корнаї “найважливіше, що в Угорщині значно більше людей мали навики ринкової поведінки на держпідприємствах, у приватному секторі чи тіньовій економіці”.

Починаються перші спроби змінити законодавчу базу економічних реформ: уряд розробив проект земельної реформи, але Конституційний суд його відхилив. Того ж року почався процес поступової ліквідації збиткових підприємств. Але це водночас погіршило соціальний стан країни: наприкінці 1990 р. безробіття досягло 80 тис. чол., зросла пауперизація населення; внутрішній борг склав 3 млрд. дол. Разом з тим поліпшився зовнішньоекономічний баланс, зросло активне сальдо зовнішньоторгового обороту до 550 млн. дол., а на початку 1991 р. – до 1 млрд.

У січні 1991 р. було здійснено перехід у розрахунках з колишніми партнерами по РЕВ на конвертовану валюту. Це призвело до збитків у розмірі 2 млрд. дол., закриття підприємств, що випускали експортну продукцію для СРСР. Але це прискорило переорієнтацію Угорщини на Захід: її товарооборот з розвинутими країнами збільшився на 29 % .

У 1991 р. було впроваджено “план Купи” (на ім’я міністра фінансів з грудня 1990 р. до 1993 р. М.Купи), чи (більш офіційно) програма “Стабілізація та конвертованість”, що була розрахована на 4 роки. МВФ для її реалізації виділив кредит у 1,5 млрд. дол.

За планом державний сектор в економіці мав скоротитися з 90 до 30%, разом із цим у країні мав створитись прошарок власників (середній клас) – засада стабілізації країни; форинт мав стати конвертованим. До 1994 р. щорічні темпи інфляції мали скласти 5-7%; ріст економіки досягти 5%. Чільне місце в плані займала проблема скорочення зовнішнього боргу, що складав на 1989 р. 4,1 млрд. дол., а в 1990 вже 20 млрд. Наголос на слові “стабілізація” мав довести, що Угорщина виступає за градуалістський підхід до реформ, проти “стрибків”, проти раптової ліквідації старої системи, тому що це могло б ударити по інтересах багатьох людей. Таким чином, почалось впровадження угорського варіанту монетариської версії економічної реформи в посткомуністичних країнах.

На 1991 р. парламент прийняв держбюджет з дефіцитом у 78 млрд. форинтів, прибуткова частина складала біля 850 млрд. Насправді ж дефіцит перевищив 102 млрд. форинтів. Внутрішньоекономічні показники знизились: ВНП - на 7%, промислове виробництво – на 10%.

Одною з визначальних рис урядової політики стала приватизація. Вона проходила шляхом продажу на ринку, а не шляхом безкоштовного розподілу; тобто в Угорщині загалом не було безкоштовної масової приватизації. На кінець 1991 р. у приватному секторі працювало вже 20% працездатного населення; у ньому вироблялось 25% валового національного продукту. Приватизація поступово позначилась на соціальній стратифікації суспільства. Відбулась консолідація груп менеджерів державних та приватних підприємств та власників незалежних і акціонерних фірм в єдиний “бізнес клас”.

Соціолог Іван Селеньї довів, що новий бізнес клас фактично склався зі старої економічної номенклатури (попри всю антикомуністичну риторику коаліції, що прийшла до влади в 1990 р.).

У серпні 1991 було прийнято закон про компенсації тим, хто втратив власність після 1 травня 1939 р. Громадяни (загалом біля 2 млн. чол.) отримали цінні папери (бани), які вони могли використати в процесі приватизації майна, землі, квартир. У законі було передбачено, що певна державна власність має бути безкоштовно передана системі соціального забезпечення. Але в цілому це не дуже вплинуло на весь хід та характер приватизації, тоді як у Чехії, наприклад, значна частина держмайна була безкоштовно передана громадянам чи персоналу підприємств.

На грудень 1992 р. в Угорщині було розпочато більше 3 тис. справ про банкрутство згідно нового закону. Компанія-боржник повинна була оголосити про банкрутство, якщо протягом 90 днів вона буде не в змозі виконати свої зобов’язання за рахунками, що будуть подані.

Для покриття бюджетного дефіциту було випущено облігації великої державної позики. У результаті цього та інших подібних фінансових впроваджень внутрішній та зовнішній борг Угорщини зростали.

Реформуванню піддали й сільське господарство, де було зайнято 1/7 працездатного населення. Частка державної власності складала тут 6%. У руках приватних власників знаходилось біля 80% орної землі; 40% лісових угідь – приватні лісництва. З торгів було продано 1,8 млн. га землі. Приватні хазяйства (малі, середні, орендні) виробляли 60% сільгосппродукції. Разом з продукцією сільгоспкооперативів це складало 85%.

Тим часом життєвий рівень громадян усе погіршувався (знижка склала майже 10%); у країні було 400 (за іншими даними 550) тис. безробітних (11% населення), головним чином тому, що тривали банкротства підприємств. Крім того, система соціального захисту забезпечувала тільки 80% росту цін. Економічна трансформація супроводжувалась зростанням соціальної відчуженості, поляризацією суспільства. Розрив між мінімальними та максимальними прибутками зростав швидкими темпами. Середньомісячна зарплатня дорівнювала 200 дол. Біля 3 млн. осіб існували на рівні прожиткового мінімуму та нижче. Тоді як уже в 1990 р. у 54 тис. угорців середньорічний прибуток перевищував 6 тис. дол.

За 1990-1992 рр. в Угорщині відбулося біля 50 міських та ще більше сільських демонстрацій. Городяни вимагали збільшення зарплатні, селяни – повернення урядових дотацій на молоко та інші продукти тваринництва, збільшення цін на сільгоспродукти. Уряд пішов на поступки і в другій половині 1992 р. план Купи був скорегований. Але найбільшу частку пільг отримували не найбільш нужденні прошарки суспільства, а представники середнього класу (у вигляді працевлаштування в адміністративному секторі, виплат з різних фондів, урядових замовлень, приватизаційних та кредитних пільг). Агенція держмайна впроваджувала реформу структури власності на партійно-політичних засадах, у залежності від лояльності по відношенню до панівної еліти. Тож до 1994 р. більшість громадян залишалась цілком зосередженою на своїх власних економічних проблемах; набирав силу профспілковий рух, головною метою якого став захист населення від збільшення цін.

Показники 1994 р. були досить суперечливі. Обсяг товарних поставок усередині Угорщини зменшився на 60%, промислового виробництва – на 50%, продукції сільського господарства та будівельної промисловості – на 33%, роздрібної торгівлі – на 20%. Зовнішній борг зріс до 20 млрд. дол. Інфляція держалась на рівні 20% на рік. Лише половина держпідприємств була приватизована, головним чином, невеликі підприємства. Навесні 1994 р. на обліку було біля 700 тис. індивідуальних підприємств, при цьому приватні виробники надавали більше половини ВНП. Разом з тим це був перший рок, коли спад виробництва змінився невеличким зростом: 2,9%. Прибутки населення зросли на 25-28%, пенсії – на 33%.

Це збіглось з тим, що після смерті Й.Анталла (наприкінці 1993 р.) в Угорщині починаються більш широкі та послідовні реформи в дусі приватизації, децентралізації виробництва та швидкого зростання альтернативних, малих форм підприємництва.

Масштабні зміни відбулись в галузевій структурі основних фондів, що пояснюється організаційними змінами, поштовх яким дала приватизація. Лише створення одного такого нафтового гіганта як АО “MOL” подвоїло частку хімічної промисловості в складі основних промислових фондів.

Ще одна особливість угорського варіанту реформування: порівняно велика роль іноземних інвестицій у процесі реструктуризації економіки, створенні нових галузей виробництва. Треба сказати, що Угорщина мала великий досвід у співпраці із Заходом і ще до 1989 р. посідала перше місце в Східній Європі за обсягом іноземних інвестицій. Не дивно, що вона зберегла його й надалі. Цікаво, що географія інвестування в нових умовах значно поширилась за рахунок відносин з колишніми “ворогами соціалізму” – Ізраїлем, Південною Кореєю, Чилі. У 1992 р. Угорщина мала 32% від загального об’єму іноземних інвестицій у Східній Європі, у 1993 – 43%, а далі – всі 50%. Іноземний капітал у 1990-1992 рр. дав 70-80% прибутків від приватизації в держбюджет. На цей час в Угорщині кожне четверте підприємство стало спільним; їхня загальна кількість склала 17 тис. Можна сказати, що це врятувало наукомісткі галузі машинобудівництва, фармацевтику та ін. Серед перших найбільших проектів була співпраця з японським автомобільним концерном “Судзукі” (будування цеху в Естергомі), з американською фірмою “Дженерал моторз” (реконструкція заводу в Дьйорі), із західнонімецьким “Опелем” (будування нового заводу).

До 1994 р. в Угорщину надійшло більше 6 млрд. дол. інвестицій, тобто в порівнянні з 1989 р. їхня сума зросла в 11 разів. По 40% вкладень впровадили Німеччина та Японія. У той же час іноземні підприємці прагнули монополії та досить жорстко боролись з угорськими конкурентами. Тож за порівняно невеликий час цементна, паперова, поліграфічна, цукрова, тютюнова, лікеро-горілчана галузі, виробництво електроламп, холодильників і т.п. опинились в руках 35 транснаціональних корпорацій.

Таким чином, на власний тяжкий досвід Угорщина довела, що усунення уряду від контролю над процесом економічного реформування не дає переваг національному виробнику та посилює залежність країни від ТНК.

Але угорські уряди значно більшу увагу приділяли скороченню залежності від Росії, що постачала біля 75% нафти, 60% газу, 16% електроенергії. Метою Угорщини стало приєднання до єдиної електроенергетичної системи Західної Європи.

Угорщина стала асоційованим членом ЄС у грудні 1991 р. У відносинах з ЄС поступово виникали нові ускладнення, особливо щодо торгівлі сільгосппродукцією. На ЄС до 1994 р. приходилось 95% аграрного експорту країни, але боротьба з тарифними обмеженнями, вимогами до технологічних стандартів, до упаковки й т. ін. посилювалась. Угорщина опинилась в невигідному становищі, адже в її законодавстві майже не було передбачено обмежень на експорт та імпорт.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка