Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка20/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   29

4.3. Націоналістична ідеологія в посткомуністичних країнах Європи: спільне й особливе.

Сам термін „націоналізм” потребує суттєвого уточнення, тому що за радянський період він мав суто негативне забарвлення, тоді як у світовій практиці від позначав також устремління до національної єдності або національного самоусвідомлення всіх верств та груп населення в рамках однієї нації („нації-держави”, nation state). Але в цьому випадку націоналізм як ідея нації використовується для обґрунтування політичних цілей та ідеологічних концепцій.

У марксистсько-ленінській літературі спочатку більше уваги приділялось „націоналізму пригніченої нації”, що пояснюється стратегічною метою більшовиків: здійснення світової революції, злам імперіалістичного ладу, а тому підтримка будь-яких, у тому числі і національно-визвольних рухів, що допомагають розхитати існуючі режими. Але після створення СРСР інтерес укріплення державності став пріоритетним, тому „право на відділення будь-якої нації” майже не згадувалось, а на перший план став висуватись націоналізм нації, що створює державу.

Дослідження впливу етнічного та релігійного факторів у марксистсько-ленінській літературі були майже відсутні; їхня роль, що насправді в історії була визначною, по суті не визнавалась.

Не краще ситуація виглядає в західній літературі, де віковою традицією стало жорстке розрізнення двох типів формування нації і відповідно двох націоналізмів: громадянський (апелює до ідеї Великої французької революції), що базується на засадах політичного вибору та ідеологічної близькості соціуму; і етнічний (апелює до ідей німецьких філософів 19 ст.), що базується на засадах спільної „крові”, мови, історії та культури.

Польський дослідник Юзеф Хлебовчик відрізняє такі фази розвитку націоналізму: 1) націоналізм культурний, що пов’язаний з боротьбою окремих етнічних груп за право на мовне самовизначення; 2) націоналізм політичний, коли боротьба йде за державне самовизначення; 3) націоналізм ідеологічний, найбільш шовіністичний, войовничий, ексклюзивний, коли більша нація не визнає меншої, що існує в рамках однієї з нею держави.

У Східній Європі на початку 90-х було багато таких прикладів: у Литві та Білорусі заперечували наявність поляків; у Болгарії, Сербії, Греції – заперечували наявність македонців; у Боснії - мусульман. До того ж з розвалом СРСР та СФРЮ знов оживились ідеї “територіоцентризму”: Великої Румунії, Великої Хорватії, Великої Сербії, Великої Угорщини. Ю.Хлебовчик уважає посилення націоналістичних впливів у Східній Європі загрозою її подальшому розвитку в бік європейської інтеграції.

Угорський дослідник Іштван Бібо акцентує увагу на небезпеці, що постає лише з одного слідства націоналістичної доктрини: формується “ментальність, в якій в усіх негараздах повинен навколишній світ, а самі націоналісти йому нічого не повинні”.

Польський політолог Земовіт Петраш уважає, що головною причиною відродження ідеологічного націоналізму в посткомуністичній Східній Європі був песимізм, породжений складністю соціально-політичної ситуації на початку 90-х. „Люди наївно вважали, що визволення від комунізму дуже швидко полагодить їхні справи, але так не відбулось. Можна швидко розрушити старе, але на якісні зміни потрібні роки”. До того ж ситуацію свідомо використали консервативні партії, що повернення в минуле мали за спосіб вирішення проблем сучасності.

Швидке зростання впливу націоналістів на всіх рівнях суспільно-політичного життя в Східній Європі було б незрозумілим, якщо вважати, що після антикомуністичних революцій до влади прийшли демократи. Таке ствердження лунало протягом певного часу і зі Сходу, і із Заходу, але тепер можна зробити висновок, що на зміну тоталітарним режимам у більшості нових країн прийшли авторитарні сили, носії консервативних, а інколи архаїчних цінностей, далеких від демократичних ідеалів. Захід відсахнувся від них, швидко сприйнявши ідеї Семюела Хантінгтона про зіткнення цивілізацій. Сам автор навіть після 10 років посткомуністичних реформ продовжував стверджувати, що світова політика й надалі розвиватиметься вздовж культурно-цивілізаційних ліній поділу. Нова залізна завіса має розділити православні та католицько-протестантські країни. Легко представити, які палкі дискусії визивала ця теорія в країнах Центральної та Східної Європи, перш за все в Болгарії та Румунії, яким, якщо виходити з концепції Хантінгтона, треба було б назавжди відмовити у вступі до ЄС та НАТО.

Іншу важливу проблему складає спроба чітко визначити різницю між поняттями „націоналізм” та „патріотизм”. Румунський учений Йордан Йоргу в середині 20 ст. писав: „Націоналізм – це дещо більше, але й дещо менше за патріотизм. Більше, оскільки він припускає екзальтацію любові до країни та земляків, яка перетинає грань, необхідну для мирного співіснування з людьми іншої етнічної приналежності всередині країни та за її межами. У той же час націоналізм – це дещо менше за патріотизм як раз через ту екзальтацію, що перетворює любов до своєї країни та співвітчизників на зневагу й навіть ненависть до „інородців”, аж до дискредитації самої любові... Тому що, якщо людина дійсно любить свою батьківщину, вона не може не розуміти, що таке ж почуття відчувають і інші – до своєї”.

До того, як національні відчуття реалізуються на практиці, вони повинні відлитись в ідеологічну форму, стати елементом суспільної свідомості. Націоналізм – складне поняття, що містить в собі як раціональні, так і ірраціональні елементи. Але масові емоції („мас-емоції”), безумовно, піддаються ідеологічному впливу та політичному регулюванню, тому частіше всього вони стають предметом політичних спекуляцій, а в найгіршому випадку використовуються політичними елітами як інструмент управління суспільством. Світовий досвід свідчить, що ідеологія націоналізму допомагає створити лояльне до влади суспільство, яке разом з тим є ворожим до інших національних (етнічних) груп та держав. Робиться це при допомозі простих маніпуляцій: гри в „своїх” та „чужих”; формуванні перебільшених уявлень про героїчне минуле свого народу та його боротьбу із сусідами -„ворогами”.

Ще Мартін Хайдеггер, свідок утворення “німецької науки”, наголошував в “Листі про гуманізм” на тому, що атрибутом націоналізму є суб’єктивізм: національно орієнтована свідомість не бажає та не вміє рахуватись з реальним життям. Націоналізм із самого початку пов’язаний з догматизмом, нав’язуванням свого видіння світу всім навкруги.

Націоналізм як політичний рух прагне завоювати або утримати політичну владу; для цього свої дії він обґрунтовує за допомогою національно орієнтованої доктрини. У такому випадку як правило використовуються тенденційні трактовки минулого, що допомагають обґрунтувати свої права на територію, експлуатуються міфологічні уявлення про те, хто раніше прийшов на цю землю, здобув державність, сформувався як нація й т. ін.

Таким чином, нема нічого більш далекого від науки, “спроможності міркування” за Кантом, ніж так званий “науковий націоналізм”, що виник у Східній Європі на початку 90-х рр. Український філософ Є.Бистрицький, протестуючи проти “нової методології”, зазначав, що націоналізм однаково протистоїть і науковому комунізму, і західній системі ліберально-демократичних цінностей.

Певною мірою це справедливо. Комуністична ідея обіцяла не лише рівність та демократію, але й створення умов для індивідуальної самореалізації в сфері поділу праці та місцевої культури. Натомість націоналізм ушановує індивіда тільки як продовження нації. У більшості націоналістичних творів видатні особистості присутні як герої, але вони зазвичай мають лише підкреслювати велич колективу, а не вирізнятись як непересічні індивідуальності.

Разом з тим важко не побачити й рис спорідненості між комуністичною та націоналістичною ідеологією. Першим, хто звернув на це увагу був американський дослідник угорського походження Е.Лендьєл. Ще в 1969 р. він проаналізував ситуацію в Східній Європі та зробив висновок, що „вищою стадією соціалізму буде не комунізм, а націоналізм”.

Американський дослідник польського походження З.Бжезиньський уважає, що обидва вчення є безкомпромісними, нетолерантними, це свого роду віра, а не система знань; обидва спрощують реальність до найпростіших схем; саме тому „націоналізм досить легко зайняв місце в пустій шкарлупці, що залишилась від марксизму”. Після 1989 р., коли виникла небезпечна пустота, до влади прийшли націоналісти. „Найкращими дітьми комуністичної системи були антикомуністи, які не ототожнювали себе з режимом, були твердими декомунізаторами. Але стиль їхнього мислення залишився більшовицьким. Це шокує, це трагічно...”

З.Бжезиньський уважає, що націоналізм у регіоні відігравав дві ролі: інтеграційну та дезінтеграційну. Він дозволяв створити єдність поглядів у перехідному суспільстві, але призводив до росту міждержавної ворожнечі, переслідувань нацменшин, конфліктів. „Метою зовнішньої політики націоналістів є реалізація ідеї про необхідність збігу двох карт: політичної та етнічної. Існує 3000 народів, отже, реалізація всіх націоналізмів є неправдоподібною”.

Реальна картина ідеологічних перетворень в посткомуністичній Європі ще складніша за загальну теорію, тому що кожна з них країн має свою оригінальну багатовікову історію, що вплинула на формування національного характеру, самосвідомості та політичної культури, всіх тих факторів, що позначились на сприйнятті конкретним суспільством офіційної ідеології.



4.3.1. Польща.

Т.Бернат є одним з найвідоміших дослідників польського менталітету. Він уважає, що протягом століть польська свідомість страждала на надмірну пристрасть до міфологізації власного минулого також як і майбутнього. „Ми живемо завжди історією та кожен її інтерпретує на власний розсуд”, – ці слова належать Ярославу Івашкевичу. В основі польських міфів лежав романтизм, що пронизував всі рівні політичної та суспільної думки і життя. А.Міцкевич був автором міфу „Польща – Христос народів”, оспівував народ-жертву, надавав полякам тверду основу для виникнення месіанських почуттів. Месіанізм пронизав творчість польських націоналістів 20 ст. В.Побуг-Малиновський стверджував: „Польща може й повинна бути протектором малих, щирим радником менш досвідчених, моральною та фізичною опорою всім, хто потребує допомоги”. Усе це не втратило своєї актуальності до сьогодні, коли Польща свідомо бере на себе тягар залучення всіх східноєвропейців до Великої Європи.

Другим міфом є відчуття інтелігенцією свого обов’язку керувати досягненням незалежності. Але навіть це не було кінцевою метою. „Ми прагнули посісти нове історичне місце серед народів Європи”, - писав Бернат. Цікаво, що його труд „Політичний міф”, який вийшов безпосередньо перед революцією 1989 р., так майстерно спрогнозував основні особливості ідеологічної трансформації посткомуністичної Польщі.

Протягом десятиліть центральне місце в ідейних дискусіях у Польщі займало визначення ролі та місця країни на континенті. У 1 пол. 20 ст. найпоширенішою була думка, що Польща знаходиться на кордоні Західної та Східної Європи. Це привело до побудови концепції перехідності В.Налковського, що відстоювала особливу роль Польщі - „моста” в міжнародних відносинах. Вона зберігалась в польській свідомості навіть в радянський період.

На початку 90-х рр. на нечітко визначену ідейну орієнтацію поляків впливала ціла низка внутрішніх і зовнішніх факторів. Але присягання Заходу було незмінним як з боку правих, так і лівих партій, Л.Валенси або О.Кваснєвського. Останній у передвиборчий програмі 1995 р. відстоював точку зору, що вступ у західні структури для Польщі значить повернення в природне оточення, що включення її в ЄС та НАТО створить для цих структур не більше, а менше клопоту.

Цікаво, що євроструктури завжди розглядались як єдиний шанс уникнути загроз для польської незалежності з боку могутніх сусідів – Росії та Німеччини. Саме остання, на думку історика Е.Красуського, обіцяє стати домінуючою силою не тільки в Польщі, а й Чехії, Словаччині, Угорщині, Австрії.

Досить відомими є дослідження польського суспільства польськими політологами. Вони, характеризуючи свою історичну спадщину, акцентують увагу на таких рисах національного характеру як прагнення вільності, індивідуалізм, націоналізм, навіть ксенофобія. Саме після 2 світової війни та встановлення радянських порядків серед поляків посилилось бажання звинувачувати в усіх проблемах зовнішні сили, а разом з тим формувалось чорно-біле видіння світу. Радянська система взагалі, (та система освіти зокрема), була скерована на подолання “незручних” рис національного характеру та створення універсальної моделі, що в Польщі неофіційно називали ВМW (bierny, mierny, wierny)- “пасивний, поміркований, вірний”. Здавалось, на цьому шляху багато було досягнуто: молодь 80-х не вірила у власні сили і можливі зміни, але чинила “пасивний опір”. За даними соціологічних опитувань в середині 80-х рр. 60-80% студентів не знали головних книг К.Маркса та Ф.Енгельса, не володіли теорією, але вона їм не подобалась. Кожний п’ятий виступав проти подальшого соціалістичного розвитку Польщі. Кожний другий негативно оцінював досягнення Польщі за часи соціалізму.

Протягом десятиліть зростала також недовіра й навіть страх з боку пересічних громадян до державної машини. К.Гжибовський писав: „Влада говорить безособовими реченнями; противники влади говорять „вони”. Але хто винен, хто такі „вони”, ми ніколи не знаємо. Найбільш популярною стала найбільш загальна відповідь: це „система” винна. Тобто щось не залежне не тільки від обивателів, але й від державних чиновників.” Таким чином, склалось замкнене коло: „Від нас нічого не залежить, нема сенсу в будь-чому приймати участь. Але ситуація не зміниться, якщо не робити нічого.” На думку Гжибовського відчуття безсилля, безнадійності породжують кризу таких розмірів, що передбачити її наслідки неможливо: „Після довгого періоду пасивності приходить пора засліплення, коли в пошуках винних найчастіше змітають те, що має довге існування та позитивну цінність”. Але прогноз дослідника виправдався лише частково, бо поляки, на відміну від багатьох народів східноєвропейського регіону, мали ще одну тверду основу духовності.

В 90-ті рр. ті ж самі риси національного характеру (сильне національне почуття, республіканізм, гордість за Батьківщину як оплот християнства, схильність до сентиментальності, сприйняття себе як народу-жертви) відіграли роль у встановленні унікального в Східній Європі ідеологічного панування католицької церкви, що спиралась на широкі націоналістичні кола та проголосила націю вищім етичним ідеалом. Деякі незалежні дослідники навіть протиставляли демократії польську теократію, (термін, що виникає в польській журналістиці 90-х рр.), наголошуючи, що контроль вельми войовничо налагодженого Костьола над всіма сферами життя польського суспільства був тотальним. (Чого тільки стоїть запекла боротьба за відміну права жінки на аборт). Але більшість поляків не сприймала схвально політичну заангажованість Костьолу; навіть протягом кількох років дещо впала частка тих, хто відносив себе до активно вірних.

„Солідарність” Л.Валенси загалом підтримувала Костьол, що можна якимсь чином пояснити відсутністю оригінальної ідеологічної бази руху. Т.Бернат прямо звинувачує „Солідарність” у ідейній порожнечі, яку робочі лідери почали заповнювати старими міфами, навіть не змінивши їх, не пристосувавши до нових умов. Серед них він виділяє антибільшовизм, антисоветизм, ідеологію ендеків та пілсудчиків, міф про ідеальну справедливість та міф про протистояння держави і народу, які однаково вкорінені в польській ментальності. Про подібність між „Солідарністю” та старопольськими формами демократії писав також відомий польсько-американський дослідник Анджей Валіцький. Цитуючи Яна Щепанського, він зазначив, що в Польщі надзвичайно живуча шляхетсько-демократична традиція, яка розуміла націю не як політико-економічну категорію, а як велику родину, „спільну родину, дружню й сусідську”. Валіцький характеризував „Солідарність” як рух водночас антиавторитарний, але й антиіндивідуалістичний, такий, що розуміє націю архаїчно: як моральну спільноту, здатну приймати одностайні рішення. Для ліберала Валіцького це неприйнятно, він побоюється, що подальша еволюція такого розуміння нації як громади душ може призвести тільки до нового месіанізму.

Отже, у Польщі склався небезпечний альянс чітко визначеної католицької ідеології з непевною ідеологією „Солідарності”. Але оперування терміном “теократія” є справедливим тільки для періоду політичного керівництва “Солідарності”. З поверненням лівих та приходом президента О.Кваснєвського ситуація докорінно змінилась. Тож “теократію” можна вважати одним з багатьох експериментів, що пов’язані з посткомуністичною трансформацією Східної Європи.

Католицька церква протягом більшої частини 90-х рр. залишалась послідовним противником входження Польщі в євроструктури. Так, кардинал Ю.Глемп убачав у Заході витоки морального розпаду та показував на його загрозу для традиційного польського католицизму. Тим більш непередбачуваними були підсумки соціологічного опитування серед духовенства в 1998 р. Біля 84% були готові проголосувати на референдумі за вступ Польщі в ЄС. На них вплинула позитивна позиція папи Іоанна Павла 2. Крім того, духовенство дійшло висновку, що політична активність та вплив Костьолу буде падати незалежно від приєднання Польщі до євроструктур.

Ультраправі у свою чергу доводили, що загальноєвропейська уніфікація буде мати негативні наслідки для національної самобутності поляків. АВС також підкреслювала, що Польща повинна мати безпосередній вплив на формування нового порядку в Європі. Я.Лопушаньський навіть виступив проти вступу в ЄС через те, що в союзі домінують антихристиянські сили, він перетворюється на наднаціональну європейську державу, що відстоює інтереси великого міжнародного капіталу. Патріоти-інтелектуали висували проти цих побоювань аргумент, що Польща зберегла самобутність протягом трьох розділів; отже, смішно боятись, що 40-мільйонний народ у власній суверенній державі втратить цю самобутність в рамках інтегрованої Європи. Всі праві виступають проти пристосування польських законів до міжнародних стандартів (заборони смертної кари, гарантій для національних та сексуальних меншин, рівності віросповідань і т. ін.).

Не кожна посткомуністична нація мала таку сильну церкву, як польська, однак кожна мала великий промисловий робітничий клас. Тому протягом 90-х тут відбулась цікава трансформація взаємозв’язків комунізму та націоналізму. Колишні активісти „Солідарності”, що мала жорстку антикомуністичну направленість, співпрацювали з колишніми комуністичними діячами з метою блокувати приватизаційні кроки польського уряду. Народилась нова спілка для представництва інтересів робітників, що взяла за свій символ найяскравіший вияв національної боротьби проти комунізму. Спілку названо ім’ям священика Єжи Попелюшка, ув’язненого за палкі промови на захист вітчизни й закатованого в 1984 р. таємною поліцією. Отже, націоналізм не лише впливає на полеміку про узгодження державної політики з католицькою мораллю, а й на визначення того, яким має бути представництво робітничих інтересів у польському громадянському суспільстві.

У Польщі панує уява, що в ній однорідне суспільство. Тому посткомуністичний націоналізм відносно толерантний до етнічних меншин. Певною мірою це наслідок комуністичної доби. Комунізм, форсуючи асиміляцію чи еміграцію меншин, сприяв творенню ілюзії національної однорідності. Наприклад, німцям було офіційно заборонено створювати свої культурні асоціації та вживати німецьку в шкільництві. Антинімецька пропаганда знеохочувала людей із німецьким корінням обстоювати свої особливості.

В 90-ті рр. відношення до німців радикально змінилось. Якщо в 1975 р. більше 40% поляків убачали в них загрозу, то на початку 90-х – уже тільки 20%. Виник навіть своєрідний „польський комплекс”: поляки почали приписувати німцям ті риси, яких їм самим (за даними соціологічного опитування) не вистачало: діловитість, повага до закону і права, повага до праці й чужої власності, віра в себе й своє суспільство.

Однак ксенофобія в Польщі досі “жива більше всіх живих”. Тому є чимало свідоцтв: спаплюження єврейських цвинтарів та пам’ятників, насильства над циганами, навіть інциденти в Ополе, де живуть польські німці. Це питання не один раз порушував депутат Сейму Генрік Кролль, нарікаючи, що належної відповіді з боку влади нема. На Заході це мало широкий і неприємний для Польщі розголос. Наприклад, у „Бостон глоб” за жовтень 1991 р. зазначалось: „Вибори в Польщі стали приводом для виплеску антисемітських настроїв серед населення, що дуже дивують. Ці настрої якщо не прямо заохочувались, то підпитувались передвиборними виступами двох основних кандидатів на пост президента. Це відбувалось в країні, де чисельність єврейського населення складає щонайбільше 6 тисяч чоловік”.

Разом з тим нагальна потреба євроінтеграції відіграла свою позитивну роль в зміні ідеологічних віх; тепер влада помітно заохочує українську та німецьку меншини висувати своїх парламентарів, робить інші кроки, що досить демонстративно доводять „повний” демократизм сучасної Польщі. Багато зроблено й для переборення негативних стереотипів щодо сусідів. Міністр закордонних справ у 1994 р. А.Олеховський не без гумору зазначав: „Ніхто не говорить, що це приємний регіон. Я теж волів би народитись у Швейцарії. Це регіон з дуже малими традиціями співробітництва та дружби або симпатії одне до одного. Але що поробиш? Можна лише терпляче будувати програми регіонального співробітництва та знаходити проекти, які наводять мости”.



4.3.2. Угорщина.

Самі угорці були постійною жертвою ксенофобії в Румунії. Ненабагато краще стан угорців у Словаччині, Словенії, Хорватії. Не дивно, що в Угорщині на початку 90-х рр. виникають різні рецепти вирішення міжнаціональних протиріч, у тому числі й суто утопічні, але при цьому не безневинні. У парламенті досить довго обговорювалось питання щодо Карпат. „Карпатський регіон виник під час існування єдиної держави. Ця держава була поділена на частки...тому необхідно мирними засобами об’єднати цей регіон в єдине ціле”.

У конституції Угорщини була стаття про те, що „Республіка Угорщина несе відповідальність за угорські діаспори в інших країнах”. Протягом 90-х рр. проходили так звані „Угорсько-угорські саміти” за участю провідних політиків Угорщини та лідерів угорських діаспор. Деякі питання, що обговорювались на зустрічах, дуже дратували уряди відповідних країн як спроби втручання в їхні внутрішні справи.

Не уникли угорські політичні діячі й обвинувачень у антисемітизмі, неприязні до румун та словаків, що публічно виказувалась. В Угорщині наразі проживає біля 500 тисяч представників національних меншин і, крім того, 500-800 тисяч циган. Саме проблема абсолютно невизначеного статусу циган виявилась найбільш складною для Угорщини 90-х.

Але націоналізм, що апелював до цінностей минулого, вступив у протиріччя зі справжніми національними інтересами угорців, що були пов’язані з майбутньою євроінтеграцією. Коли вибір став очевидним, вагань не було, націоналістичні емоції довелось сховати в самий дальній кут.

Угорські політичні еліти продемонстрували реалізм у спорі відносно статусу угорців румунської Трансільванії; вони відмовились від претензій на автономію трансільванських угорців, підписали договір 1996 р., який надав значно ліпші можливості обом країнам для євроінтеграції.

В Угорщині лібералізмові вдалося позбавити націоналізм хворобливого зосередження на славі минулого, скерувавши його на пошук компромісу між усіма силами, що боролися проти комунізму.

4.3.3. Румунія.

Після 1965 р. офіційною позицією румунського керівництва було створення однорідної нації без будь-яких етнічних відмінностей, де всі спілкувались би „мовою праці” (мова, якою розмовляє більша кількість населення певної території). Угорці та серби мусили адаптуватись та розкультурюватись; німців та євреїв „продавали” ФРН та Ізраїлеві. Статус циганів, як і скрізь в Східній Європі, був найгіршим і найменш зрозумілим.

У 1989 р. боротьба з “іншими”, з двома мільйонами румунських угорців, була використана як політичне знаряддя в боротьбі за владу. У результаті блок націоналістичних партій (Партія національної єдності румунів, Партія Великої Румунії) отримав 15% парламентських місць.

Складнощі, пов’язані з розбудовою посткомуністичного суспільства, змусили людей шукати розв’язання економічних, політичних і соціальних проблем у сфері відродження й утвердження моралі та пов’язаних із нею ідентичностей. У Румунії комуністична та націоналістична ідеї після 1965 р. злилися. Фундаменталістський націоналізм використовувався для консолідації влади та привілеїв комуністів, які дотепер проголошують свою колишню політику виявом відданості суверенній румунській нації.

Протягом 90-х офіційна норма змінилась, базуючись на підкресленому пошануванні прав меншин. Румунія першою з країн регіону підписала „Конвенцію про захист меншин”, що була прийнята Радою Європи в 1995 р. Але це стало результатом довгого процесу. У центрі ідеологічних баталій було, безперечно, угорське питання.

Найбільшою меншиною в Румунії з 1918 р. стала угорська (10%); на початку 90-х рр. угорців у Трансільванії було 1 600 тисяч. Якщо в 1948-1959 рр. вони мали автономію, то в 70-ті рр. румунський уряд почав свідомо змінювати національний склад Трансільванії: угорців виселяли, запрошували молдаван. На 1989 р. відсоток румун та угорців тут зрівнявся. Революція 1989 р. була знаком для угорців, що воліли повернути Трансільванії автономію. У грудні 1989 р. у Тиргу-Муреші група з 21 інтелігента на чолі зі Смарандою Енаке заснувала „Лігу Про-Європа”, оголосила діалог румун та угорців. Потім виникла „Група суспільного діалогу”, що почала видавати журнал „22” та налагоджувала контакти з Угорщиною. Угорські ініціативи знайшли відгук серед румунських інтелектуалів, що вороже ставились до режиму Ілієску, зокрема, їх підтримав голова Союзу письменників Мірча Дінеску. У 1990 р. виникли ще такі місцеві організації як „Незалежна група за демократію” у Бухаресті, „Спілка Тімішоара”, „Асоціація 15 листопада” у Брашові, організація „Агора” у Яссах. У листопаді 1990 р. вони заснували найбільшу ліберальну організацію в Румунії – „Громадянський союз”. Але спочатку їх не почули; замість розмови в 1990 р. тут починаються бійки. Як уважають деякі дослідники за ними стояли безпосередньо люди Іона Ілієску. Отже, Румунія могла піти шляхом Югославії; в обох країнах владу захопили колишні комуністи, що використали націоналістичну карту для укріплення своєї влади. Але на відміну від Югославії в Румунії опозиція, що базувалась на місцевих організаціях угорської меншини, створила єдину й міцну спілку – „Громадянський союз”. За підтримки ззовні він починає впливати на ситуацію спочатку в 1991 р. у Трансільванії, а потім і в усій Румунії. Саме це допомагає проведенню вільних виборів 1996 р. і перемозі опозиції.

З 1997 р. представники угорської етнічної групи приймають участь в діяльності уряду. Угорська демократична спілка Румунії має близько 7% місць у парламенті; кожна етнічна меншина, зокрема, і цигани, має принаймні одного представника. Найбільш важким стало вирішення проблеми мадяризації школи в місцях компактного проживання угорців. У травні 1997 р. уряд прийняв „Надзвичайний декрет про доповнення і поправки до Закону про освіту”, але парламент постійно відкладав його ратифікацію. Тільки в червні 1999 р. румунський парламент прийняв новий „Закон про освіту”, у якому були відображені побажання угорців.

Румуни по-своєму пояснювали небажання приймати цей закон. Так, наприклад, Василь Шандру досліджує ситуацію в Трансільванії, де румуни складають меншину, тому не мають шансу бути обраними в органи місцевого самоуправління. „Дуже часто це обертається на проведення мадяризації, вигнання румун з місць, де угорці складають більшість... На практиці Європа в минулому вже була свідком обертання еліт нацменшин на „п’яту колонну”. Тож румуни були занепокоєні можливим втручанням Угорщини у внутрішні справи країн, де проживають великі угорські діаспори (Румунія, Словаччина, Україна, Сербія, Хорватія, Словенія). На нашу думку, вирішення цієї проблеми було б майже неможливим, якби обидві країни, Румунія та Угорщина, не прагнули вступити в ЄС. Тому змінилась і політика щодо Молдавії; підтримуючі особливі відносини, Румунія офіційно не висувала завдання об’єднання.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка