Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка21/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   29

4.3.4. Чехословаччина / Чехія та Словаччина.

Чехословаччина представляла собою багатонаціональну федеративну державу. На початку 90-х рр. у ній проживали чехи (54%), словаки (31%), моравани (8,7%), угорці (3,1%), цигани (0,7%), поляки, німці, українці та інші. Тому національне питання в Чехословаччині – це питання складних взаємовідносин між чехами і словаками, німцями та поляками, між словаками й угорцями, українцями. Важкою спадщиною були проблеми стану циган та євреїв. До цього додавались історичні стереотипи, пов’язані з проблемами становлення чеського етносу, що піддавався германізації, та словацького етносу, що піддавався мадяризації.

Однак центральне місце історично посідала проблема чехо-словацьких стосунків. Чехословаччина була створена на базі ідеології чехословакизму, батьком якого був Т.Г.Масарик. Згідно його концепції виникнення незалежної чехословацької держави було результатом тисячолітнього природного прагнення чехів та словаків до єдності в рамках спільного державного утворення. Для Масарика як для політика було очевидним, що велике територіальне об’єднання з багатими та різноманітними ресурсами стане більш впливовим членом світового співтовариства, а етнічні групи, що існували в його кордонах, згодом мають трансформуватись в так званий „політичний народ”. Але сама концепція чехословакизму була пророблена поверхово, могла піддаватись різним, майже протилежним інтерпретаціям, приводила до заперечення існування словацької мови та культури, тож не дивно, що протягом 30-х і 60-х рр. відбувались спроби політичного розмежування чехів та словаків, що були схильні розглядати єдність як гальмо суспільно-політичного розвитку. Тільки в жовтні 1968 р. був прийнятий Конституційний закон про чехословацьку федерацію, що стабілізував відносини чехів та словаків. У 1988 р. 77% громадян вважали, що представники різних національностей живуть у згоді, 23% охарактеризували ці відносини як „байдужі”.

Але надалі трансформація Чехословаччини може послугувати найбільш удалим прикладом того, наскільки важливу роль продовжує грати ідеологічний компонент у розвитку регіону. Одразу після революції 1989 р., раніше ніж в інших східноєвропейських країнах, тут проходить процес створення вільної преси. Саме вона відчайдушно сприяла чехословацькому “розлученню”. Преса освітлювала зростання націоналізму в Словаччині та Моравії, створення нових партій, особливості їхніх програм. На сторінках газет відбувалась справжня війна. Чехи називали В.Мечіара не інакше ніж “авторитарним демагогом”. Словаки протестували проти дискримінації словацьких циганів у Чехії, антисемітизму, всього того, що вони називали “неофашизмом, прагоцентризмом, колоніалізмом”.

Цигани, так само як іноземні робітники в Чехословаччині, що опинились тут ще за радянських часів (в’єтнамці, вихідці з Африки), на початку 90-х рр. почали регулярно піддаватись побиттю бандами „скінхедів”. Опитування суспільної думки викрило також зростаючу неприязнь чехів до поляків.

Республіканські політичні еліти обернули національне питання на один з найміцніших важелів у своїй боротьбі за владу. Одним з перших прикладів стала ситуація з парламентською суперечкою щодо „дефісу”. Навесні 1990 р. відбулась зміна назви держави; у результаті вона отримала офіційну назву „Чеська та Словацька Федеративна Республіка”. Але її історична назва „Чехословаччина” на чеській продовжувала писатись разом, а на словацькій почала писатись через дефіс. З цього моменту місцева влада постійно використовувала для зміцнення своїх позицій у Чехії та Словаччині розпалення взаємної недовіри та претензій одне до одного. Улітку 1992 р. на питання: „Чи Ви згодні з розділом Чехословаччини на дві незалежні держави”, „так” відповіли лише 35,5% чехів та 34,9% словаків. Слід зазначити, що більшість громадян до самого кінця була проти розпаду держави, скоріше воліла перетворення федерації на конфедерацію. Отже, у 1993 р. програли обидва народи на чолі з їхнім лідером Вацлавом Гавелом, виграли сили, що використали ситуацію у власних економічних та політичних інтересах.

Більшість дослідників уважає, що в Словаччині після 1992 р. ситуація ускладнювалась через глибокий внутрішній конфлікт між словаками (носіями інтеграційного націоналізму) та національними меншинами (носіями сепаратистського або діаспорного націоналізму), що воліли зберегти свою ідентичність, не допустити асиміляції в середовищі панівного етносу, добитись привілеїв, обумовлюючи їх необхідністю паритетних стосунків з етнічною більшістю країни.

Угорське населення, що проживає в Південній Словаччині, вважає себе автохтонним. В їхньому середовищі простежується психологічне неприйняття, пасивний протест проти самого факту перебування населених угорцями земель у складі Словацької держави.

З 20% словацьких нацменшин біля 9% становлять румуни. Вони протягом 90-х рр. піддавалися усесторонній дискримінації, включаючи фізичне насильство.

Хоча й з меншою інтенсивністю, схожі процеси простежуються у взаєминах словацької влади з місцевими русинами, поляками, чехами, німцями, болгарами, хорватами. Особливо складним є становище словацьких циган. Значна частина з них навіть не мають громадянства. Цей факт, а також стійкий негативний імідж циганського народу серед місцевого осілого населення робить їх особливо беззахисними перед можливими утисками та дискримінацією. Вихід може вбачатися в дуже повільному, поступовому процесі інтеграції суспільства, усвідомленні державної єдності на базі складення політичної нації. Інший вихід – прискорення євроінтеграційних процесів, що здатні знизити роль національних рухів, навіть знизити ступінь самоідентифікації східноєвропейських народів.

Критика стану національних меншин у Словаччині з боку ЄС тривала протягом усього першого періоду трансформації. У 1997 р. Словаччину саме через це виключили з першого Люксембурзького туру розширення ЄС. Єврокомісія створила реєстр проблем, що потребували вирішення: неможливість використання мови меншин для навчання; розвиток культури меншин; ефективна участь в прийнятті рішень з питань меншин на місцевому регіональному національному та міжнародному рівнях. Частина міжнародних рекомендацій була швидко впроваджена: у 1998 р. у словацькому парламенті створена угорська коаліція; у 1999 р. був прийнятий „Акт про використання мови меншин”.

4.3.5. Болгарія.

Ідеологічна трансформація Болгарії досить чітко може бути поділена на два етапи. На першому етапі на відміну від країн ЦСЄ болгарський народ, так же як і уряд, очевидно не сприймав ідею швидкого входження до європейських структур. Соціологічні опитування середини 90-х р. засвідчили, що якщо 2/3 громадян були в принципі за інтеграцію Болгарії в ЄС, то тільки половина – за членство в НАТО. Різко проти виступили 29%, 25% були за нейтральний статус, створення такої собі „балканської Швейцарії”. Аргументація переважно тяжіла до історичного досвіду Болгарії: „Ні разу членство Болгарії в будь-якому союзі не принесло в кінці кінців добра Вітчизні”.

На цьому тлі оживились націоналістичні кола, що здійснювали великий вплив на зовнішню та внутрішню політику держави. На прикладі Болгарії можна дослідити як працювала система створення „образів ворога” і підвищення за їхній рахунок уявлень про власне героїчне минуле або сучасні образи. Високу ефективність при вирішенні цього завдання відіграла система шкільної освіти. Засвоєне в школі люди все життя сприймають на рівні аксіом. Дослідницький проект 1994 р. довів, що діти сприймають різницю між християнами та мусульманами як найбільш суттєву.

Болгарія має сумний досвід міфологізації історії. У шкільних підручниках міжвоєнного періоду були присутні характеристики народів-сусідів, що породжували стійкі негативні стереотипи: серби -„шовіністи”, „брехливі” греки, „фанатичні” турки, „злодійкуваті” румуни. На цих підручниках виховувалось не одне покоління болгар, тож для підтримки в суспільстві націоналістичного настрою політиканам не доводилось докладати великих зусиль. Навпаки, такий шлях виглядав найбільш безпечним для вирішення питання про владу.

Але на другому етапі метою Болгарії стало приєднання до НАТО і ЄС як вихід з усіх проблем. Болгарія відчувала себе в непевному становищі через сусідство з найбільш неспокійними кордонами існуючих цивілізацій, країнами, що мають претензії одне до одного та до світу в цілому. Тепер Болгарія офіційно проголошує, що в неї особисто нема територіальних або інших серйозних претензій.

Хоча офіційна ідеологія Болгарії докорінним чином змінилась, в „низах” продовжують точитись дискусії. Сучасна ситуація вплинула на виникнення в балканських країнах (звичайно, серед опозиційних рухів) ідеї створення православного союзу (Болгарії, Греції, Сербії). Уряди розглядають таку діяльність як підривну, як таку, що наносить шкоду „європейському реноме” Болгарії.

На масову свідомість болгарського народу досі впливає відчуття історичної несправедливості, що виявилась в розділі нації, урізанні території країни (західних районів, у тому числі Західної Фракії, Вардарської Македонії). Ці почуття живляться як промовами політиків і працями науковців, так і засобами масової інформації. У румунській печаті, що не залишається осторонь, звертається увага на загрози, пов’язані з поширенням Інтернету. Румуни стверджують, що через Сіть поширюються історичні міфи, такі як мрія про „Велику Болгарію”, ствердження, що Добруджа є „колискою болгарської нації” і регіоном, що був брутально відторгнутий від Болгарії.

Болгар непокоять і події на теренах колишньої Югославії. Наприклад, вони дорікають Сербії в обмеженні прав етнічних болгар, що проживають на її території.

Стійкий негативний стереотип існує щодо Туреччини. Попри заяви офіційного керівництва суспільна думка вважає її самим небезпечним сусідом, джерелом зовнішньої загрози Болгарії, у тому числі і її європейської ідентичності.

4.3.6. Югославія.

Ідеологічна трансформація в Югославії відбувалась за іншим сценарієм, ніж у посткомуністичних країнах Європи, які можна умовно віднести до мононаціональних. Головним питанням на протязі десятиліть залишалась проблема узгодження зростання національного самовизначення народів, що входили до СФРЮ, з догмами ленінської національної політики.

Російська дослідниця Н.Смирнова звинувачує ленінсько-сталінське учення в схоластичності. Вона питає, чому треба було вважати албанців за нацменшини в СФРЮ, коли їхня чисельність значно переважала за кількістю „титульних” чорногорців; чому треба було розрізняти поняття „народ” та „народність”, закріплюючи за одними право на політичну самостійність і лишаючи цього права других.

Але відповідь на це питання дуже проста: політика СРСР була перш за все орієнтована на збереження єдності радянського блоку, а тому і на збереження багатонаціональних держав навіть за рахунок окремих народів, особливо таких як албанці, що розселені в різних державах і можуть створювати умови для перегляду кордонів, загрозу для стабільності існуючого ладу. Ця несправедливість щодо албанців (Н.Смирнова вважає її рівною апартеїду), як і багато інших, створювали умови, за яких СФРЮ фактично була „готова” до розпаду.

Але шлях пошуків історичних несправедливостей може завести надто далеко. Так, наприклад, американський соціолог С.Местровіч уважає, що збереження федерації з її авторитарним стилем управління, було несумісним з культурою хорватів. Сербам дослідник приписує „жагу влади та агресивність, жорстокість, здатність до обману, емоційну неврівноваженість, недоброзичливість, невпорядковане видіння світу”; він підкреслює їхній „хронічний алкоголізм та високий рівень самогубств”. Тоді як католицькі народи, особливо словенці та хорвати, на його думку демонструють „універсалістську базу, тенденцію руху до плюралізму, визнання цінностей, пов’язаних з правами людини, європейськими політичними ідеалами”. Хорватам, уважає Местровіч, історично присутні неприйняття насильства, схильність до компромісу й т. ін. Легковажність висновків Местровіча очевидна; численні соціологічні дослідження доводять, що, наприклад, уживання алкоголю серед сербів і хорватів однакове; а щодо схильності хорватів до компромісу, то події в Хорватії 1991-1995 рр. та Боснії та Герцеговині 1992-1995 рр. свідчать про протилежне.

У цілому, хоча гармонії в міжнаціональних відносинах СФРЮ не було, не слід говорити про етнічну несправедливість щодо будь-якого з її народів (крім албанців). Виникнення міфу про пануючу роль сербів в федерації можна віднести за рахунок ЗМІ, що за наказом республіканських еліт розпалювали взаємну ненависть наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст.

Реальний сценарій розпаду СФРЮ залежав перш за все від зовнішнього фактору. Маститий російський дослідник Б.Шмельов зазначив: „Висуваючи законні вимоги щодо реалізації своїх прав на самовизначення аж до відділення та створення своєї власної незалежної держави, вони тим самим руйнували багатонаціональні держави й, відповідно, існуючий в Європі баланс сил... Західна Європа позитивно віднеслась до боротьби народів країн реального соціалізму за реалізацію права на самовизначення, вбачаючи в ній великий демократичний потенціал, необхідний для майбутніх перетворень політичної та економічної систем. Цим, очевидно, пояснюється відмова Заходу від зафіксованого в Хельсінкському Підсумковому акті принципу непорушності післявоєнних кордонів в Європі й територіальної цілісності європейських держав на користь права націй на самовизначення та створення своєї власної незалежної держави. Але подальше дотримання цього принципу загрожує європейській стабільності та може привести до хаосу на європейському континенті”. З ним погоджувався відомий дослідник югославських проблем П.Кандель: „Хід та результат югославської кризи надає приклад і вигідний міжнародно-правовий прецедент і для басконського, корсиканського, північноірландського й квебекського націоналізму, не говорячи вже про албанський або регіональний сепаратизм (такий як північноіталійський).”

Один з найбільш визначних сучасних політологів РФ А.Богатуров також уважав „розділ Югославії фактом кривавим та за сучасними поняттями диким... Але роздрібнення державної структури Європи не лякає США... Вони в 90-ті рр. узгоджують кілька тез, що підкріплюють їхню концепцію глобалізації: 1) криза національних держав та перехід їхньої ролі до наднаціональних (інтеграційних) та транснаціональних інститутів; 2) руйнування традиційних концепцій державного суверенітету і розширення практики, правової та моральної бази втручання міжнародних організацій у сферу внутрішньої юрисдикції держав; 3) „розмивання” традиційних державних ідентичностей під впливом інформатизації світового простору, формування універсальних стандартів культури, побуту і загального фонду фундаментальних цінностей. ...ЄС скоріше всього буде рихлим та внутрішньо конфліктним утворенням, „зате” воно буде потребувати могутнього лідера-покровителя – „природний” тягар США... У Східній Європі самовизначення провінцій неминуче несе в собі загрозу загибелі держав. Радикалізм албанців в Косово призводе до загрози появи на Балканах войовничої, іредентистської „великоалбанської” ісламської держави”.

Але такий перебіг подій здається надзвичайно малоймовірним, сучасний „хаос” є насправді біль-менш керованим і, таким чином, не загрожує загальноєвропейському порядку. Можна погодитись з М.Косолаповим, який уважає, що „локальні конфлікти стають більш імовірними не тільки через оживлення націоналізму, сепаратистських тенденцій та проблем перехідного періоду в посткомуністичних країнах, але ще й тому, що поступово зростає усвідомлення: такі конфлікти самі по собі не несуть в сучасних умовах реальної загрози безпеки для Європи в цілому. Більш того, у деяких випадках вони можуть знову – як це часто було в історії – відігравати роль політичного засобу могутніх держав, що мають більш широкий діапазон інтересів”.

Словенська дослідниця Віра Клопчіч писала: „Спочатку конфлікт, що вибухнув у Югославії здавався громадянською війною, що почалась без впливу зовнішніх факторів. Але поступово стало ясно, що проблема насправді більш складна.”. Для Клопчіч провина перш за все сербських лідерів, (що боролись за домінування Сербії в колишній СФРЮ, за територіальне поширення і т.п.), є очевидною, хоча вона розуміє, що так званий „конфлікт цивілізацій” використовувався у політичній пропаганді всіх сторін. Для сербів, наприклад, Славенко Терзіча, провина Заходу тим більша, що базується на „глибоко вкорінених стереотипах, забобонах, що століттями культивувались в Європі, згідно яких серби є передовим постом візантійського культурного та геополітичного простору, серби є агресором, якого ваблять чужі території” і т. ін. Тож завданням США було розвалити сербський простір і для цього були використані старі консервативні ідеології, як засновані на релігійній нетерпимості. Терзіч відстоює думку, що історичний розвиток сербів є прикладом живого діалогу з оточенням, приклад зустрічей та взаємовпливу культур і цивілізацій, тож серби були більш „готові” до процесів глобалізації, ніж ті, хто намагався їх повчати.

Останнім часом зростає кількість досліджень, що мають менш націоналістичний, більш самокритичний характер. Наприклад, хорват Д.Плевнік, підсумовуючи досвід сербо-хорватських взаємовідносин останнього десятиріччя, відверто проголошував: „Режим Туджмана сприяв нагнітанню психозу, стверджуючи, що життя із сербами неможливе й ніяких змін у майбутньому бути не може”.

Разом з тим, на нашу думку, будь-де в колишній СФРЮ не слід перебільшувати роль націоналістичних кіл у розв’язанні кривавих конфліктів. Скоріше треба узгодити бажання США утвердитись на Балканах в середині 90-х рр. і можливість зробити це, маніпулюючи існуючими в регіоні стереотипами.

Американці пильно слідкували за настроями південнослов'янських народів на початку 90-х рр. Дослідження Р.Хайдена змальовувало таку картину: словенці вважають себе більш розвинутими, ніж „південці”, до яких вони відносять перш за все боснійців; хорвати проголошують свою зверхність над сербами, мусульманами (муслімами) та македонцями, серби – над муслімами й македонцями, мусліми – над мусульманами Близького Сходу. Для словенців і хорватів всі інші жителі Югославії – це „балканці”, а Балкани, на їхню думку – це не Європа. Словенська дослідниця Станка Кукар так визначає місце своєї країни: „Словенія розташована на рубежі Центральної та Західної Європи, тож найбільш важливими партнерами для неї залишаються західноєвропейські країни...Словенія може послугувати провідником між Заходом та Сходом”. Младен Андрліч, колишній голова хорватського департаменту з євроінтеграції, теж підкреслює: „Хорватія – активний та рівний партнер у зонах Центральної Європи та Середземномор’я”.

Всі югослави, однак, уважають себе європейцями й цей потяг до Європи тим більше, чим більш непересічними є південнослов’янські громадяни; у зв’язку із цим треба пригадати відповідь славнозвісного режисера Еміра Кустуріци (боснійського напівсерба - напівмусульманина, що постійно мешкає в Парижі) на питання ким він себе відчуває: „Я білий європеєць, - сказав він здивованим журналістам. – Але більш чітко визначитись не можу, як і переважна більшість моїх співвітчизників”.

Невенка Тромп-Вркіч підкреслює, що негативні стереотипи не відроджуються самі по собі: „Ідеологія, що підтримує негативний образ „другого”, була свідомо використана національними елітами в процесі досягнення незалежності колишніх союзних республік СФРЮ, а розв’язання війни між ними було прямим наслідком боротьби політичних угруповань за владу”. Наголос треба зробити на тому, що націоналістична ідеологія поширювалась в югославському суспільстві „зверху”, тоді як очевидних соціально-економічних та політичних передумов для її поширення „знизу” в СФРЮ не було: СФРЮ наприкінці 80-х рр. була одною з найбільш розвинутих країн соцтабору, і, попри всі пізніші твердження, грубого зневажання прав нацменшин не відбувалось.

Звичайно, на рівні повсякденного життя існували певні стереотипи, пов’язані з історією південнослов’янських народів. Наприклад, боснійські мусульмани відчували неприязнь з боку хорватів та сербів, що вважали їх за „ренегатів”, нащадків християн, які були навернені в іслам у середні віки. Можна вважати, що це ставлення не менше вплинуло на менталітет муслімів, ніж такі фактори як спільна мова і релігія.

У Боснії народи здавалось назавжди втратили довіру одне до одного, попри всю їхню схожість „у походженні, характерах, фізіогноміці, сприйнятті". Як писав боснійський політолог Іван Цвітковіч „кожен другий житель Боснії та Герцеговини був упевнений, що минула війна була конфліктом між християнами та мусульманами. Ця впевненість була підтримана пресою, заявами лідерів релігійних общин, розваленням храмів протидіючих сторін. У післявоєнний період вірні трьох релігійних конфесій уважали, що тільки „їхні” мас-медіа викликають довіру, а інші, навпаки, сіють недовіру.” Преса, якщо вона могла бути настільки руйнівною силою, може також стати засобом для подолання негативних стереотипів.

Церква відіграла свою роль у поширенні взаємної ненависті серед югославських народів. Більше всього насильства в ім’я релігії відбувалось в тих регіонах, де релігія була тісно пов’язана з національністю (де проживають мусульмани-босняки). Це дало привід хорватському теологу Міле Боговічу стверджувати, що в Югославії національність залишається релігійною категорією.

Але з 2 половини 90-х були зроблені певні кроки в напрямі співробітництва всіх конфесій, почався період „пробачень”. Постійно скликались конференції європейських церков, де вироблялись рекомендації не тільки релігійним лідерам християн, мусульман та євреїв, але й політичним представникам, освітнім закладам і т. ін.

Наприклад, сербська православна церква традиційно була частиною держапарату, і, як зазначив політолог Мілан Вукомановіч, „не виробляла свою політичну позицію незалежно та окремо від держави. Але протягом 90-х складається нова інтерпретація православ’я, СПЦ відіграє більш значну роль з періоду гострої критики режиму Мілошевіча”. Звичайно, це не знімає проблеми посилення атмосфери релігійної терпимості в сербському суспільстві, де третину населення складають несербські народності, для яких СПЦ не є духовною наставницею. Про це писав також боснійський дослідник Аднан Сілаіджич: „Люди стають все більш упевненими, що людська релігійність не може ідентифікуватись з абсолютно специфічним та ізольованим культурним середовищем. Плюралізм є наслідком глобалізації сучасної культури. Існує усвідомлення того, що є різні народи та ідеї, але всі вони мають право на життя”.



4.3.7. Албанія.

Сучасні проблеми Албанії неможливо зрозуміти й оцінити вірно без глибокого занурення в історію народу.

Албанці, один з найдавніших народів Балканського півострова, спочатку проживали в його західній частині, що входила в Римську імперію. За часів Візантії албанці стали християнами. Потім, коли на Балкани прийшли слов'яни (5-6 ст. н. е.), албанці були частково винищені або асимільовані, чи частково виселені.

У добу середньовіччя Балкани підкорили турки. Разом із сербами албанці прийняли участь у історичній битві на Косовому полі. Албанці не один раз мігрували (14-18 ст.), також їх переселяли насильно. Політика Стамбулу щодо ісламізації населення Балкан привела до того, що в 17 ст. більшість албанців стала мусульманами, а деякі повністю отуречились. Правда, як мусульмани, албанці зайняли привілейоване місце в Османській імперії. Албанські „кадри” склали одну з найбільш привілейованих еліт в імперії.

Коли Османська імперія почала розпадатись, ті народи, що були століттями пригнічені, відродили свою державність та почали утискати турків та мусульман. У найбільш тяжкому стані опинились албанці.

Хоча албанці неодноразово піднімали повстання проти османського ярма, їм довше ніж іншим народам Балкан не вдавалось створити свою державу. Але й після її створення частина з них продовжувала залишатись людьми „другого ґатунку”, тому що проживала на території інших балканських держав. Ці події стимулювали ріст національної самосвідомості албанців. У 1878 р. була створена Албанська ліга, що оголосила метою боротьбу за створення національної албанської держави.

Але через політику великих держав до кінця 19 ст. така країна так й не була створена. У 1912 р. албанці підняли повстання та проголосили незалежну державу. Вона була визнана в 1913 р. на Лондонській конференції, але тільки на правах автономії в рамках Османської імперії. У ході Першої світової війни Албанія була окупована італійцями і сербами. Тільки в 1922 р. після тривалої збройної боротьби Албанія звільнилась, але продовжувала відчувати тиск з боку сусідів, кожен з яких мав до неї територіальні претензії. Не дивно, що Албанія орієнтувалася на Туреччину, але це викликало глибоке обурення в європейських столицях.

Італійський фашистський режим протягом 20-30-х рр. проводив активну політику по поглибленню свого впливу на Албанію. Муссоліні розглядав приєднання Албанії як перший крок до відбудови Великої Римської імперії. Албанська еліта почала вивчати італійську, шукати своє римське коріння. Деякі албанські лідери стверджували, що вони є нащадками перших римських завойовників, що прийшли на Балкани за давніх часів. Навіть коли Албанія в 1939 р. була окупована Італією, політична еліта розраховувала, що за допомоги Риму Албанія вирішить свої старі територіальні суперечки із сусідами.

Албанці багато запозичили від народів, з якими співіснували протягом століть. Так, наприклад, албанська мова, що належить до індоєвропейської групи, відчула вплив латини, грецької, слов'янських та тюркських мов. У релігійному відношенні албанці поділяються на мусульман (3/4 населення) і християн. Католики проживають у північних районах Албанії, православні – на півдні. Діалект та етнічні особливості північних та південних албанців також збереглись до наших днів.

У соціокультурному плані албанська етнічна група відноситься до суспільства так званого закритого традиціоналістського типу, для якого характерною є повільна реакція на реальність, що чергується різким ростом стихійної активності в кризових ситуаціях.

Загальною для Балкан залишається розмитість етнічних кордонів та дисперсність проживання етнічних груп, а також їхнє гостре психологічне взаємне неприйняття. Албанці проживають на території Албанії, Греції, Македонії, Сербії. В Албанії їхня чисельність складає 3,5 млн. чол., а в сусідніх країнах – більше 2 млн. Албанці розглядають це як величезну історичну несправедливість і трагедію, тому вони активно виступають за перегляд сучасних державних кордонів, за створення Великої Албанії або кількох незалежних албанських держав. Це завдання для них тим важливіше, що албанці, особливо мусульмани, практично в усіх балканських країнах зазнають утисків. Саме це стало фактором величезного значення в етнічній консолідації албанців наприкінці 20 ст.

Чому ще албанці саме наприкінці 90-х рр. більш активно, ніж будь-коли відстоюють ідею Великої Албанії? Всі посткомуністичні народи переживають кризу ідентичності, яка пов’язана з втратою почуття певної спільноти, що була присутня в „соцтаборі”. Криза проявляється в тому числі в намаганні збудувати нову ієрархію відносин між собою. Албанська еліта тяжко переживає недооцінку значущості албанців як одної зі складових культурного та політичного життя Балкан у минулому та сучасності.

Криза албанської ідентичності виразилась в пошуках свого національного „Я”. Ностальгія по Османській імперії тепер поєднується з такими складовими як романтизація римського періоду історії та сучасна орієнтація на Італію, яка намагається „піклуватись” про сусідні з нею території західних Балкан.

Таким чином, албанська національна проблема відрізняється від проблем інших народів регіону. Націоналізм угорців, болгар, румунів був направлений на нацменшини, які проживають на території їхніх національних держав; націоналізм албанців носить переважно зовнішній характер. Історично обумовлена образа албанців на сусідів відіграє суто негативний характер у можливості албанців швидко знайти своє місце в новій, об’єднаній Європі. Для переборення стереотипів албанська наукова та політична еліта повинна докласти великих зусиль, створити нову працездатну ідеологію. На жаль, це питання поки що залишається поза увагою офіціальних кіл Албанії.

На межі століть націоналізм досяг небувалого піднесення, він, безперечно, став глобальним явищем. Російський політолог Б.Шмельов зазначав: „Ідеологія націоналізму – атрибут не тільки посткомуністичних країн, які на її основі намагаються будувати свою нову державність. Ми бачимо зростання націоналістичної хвилі і в благополучній Західній Європі... Національне питання буде гостро стояти у Європі 21 ст., всім європейським державам доведеться докласти немало зусиль для пошуку адекватних методів його вирішення і таких форм державного устрою, які б стимулювали соціальний прогрес та економічний розквіт”.

Одна з кращих знавців регіону А.Язькова вважає націоналізм головним і в той же час найбільш деструктивним фактором формування сучасних міждержавних відносин в Європі. Причинами зростання агресивного націоналізму на її думку є: 1) наслідки падіння диктаторських та імперських режимів; 2) до кінця невирішені міжетнічні суперечки, якими супроводжувалось історичне формування незалежних держав; 3) часті протягом останнього століття зміни державних кордонів та їхня невідповідність ареалам розселення етнічних груп; 4) формування на цій основі стійких негативних стереотипів або „образів ворога”, що приводить до агресивного націоналізму; 5) використання цих стереотипів тоталітарними режимами для подальшого розпалення міжнаціональної ворожнечі як одного з інструментів утвердження та підтримання свого панування; 6) боротьба за владу та переділ власності у посткомуністичних суспільствах.

Особливості саме посткомуністичного націоналізму можна визначати по-різному. Наприклад, угорські вчені Г.Чепелі та А.Оркені піддали аналізу національні гімни. На їхню думку, текст і мотив патріотичної пісні, що стає національним гімном, слугували психологічним замінником неіснуючої державності. Гімн ставав засобом мобілізації мас на боротьбу за власну державу. Автори підкреслили: порівняння гімнів Західної та Східної Європи доводить глибоку різницю між притаманними їм варіантами націоналізму. У гімнах західноєвропейських країн спостерігається звертання до політичних цінностей, у семи із шістнадцяти гімнів згадується Бог, відзначається божественний вплив на становище нації. Навпаки, у гімнах Східної Європи мова йде більше про подолання негативних сил, головним чином – ворогів-чужоземців, частіше говориться про невдачі і зрадництво. Лише в угорському гімні згадується Бог.

Зденек Млинарж, відомий чеський письменник і суспільний діяч, визнає, що 1989 рік зробили люди, які мали на увазі тільки зламати стару систему, а майбутнє вони не уявляли. Але “повинна в цьому перш за все компартія, яка монопольно володарювала в країні, протягом 20 років не дозволила нічому розвиватись". Однак, Млинарж визнає, що між Сходом та Заходом існує системна різниця, у тому числі різниця ментальна. Навіть більш розвинуті чехи, при чому маються на увазі й чеські політики, пасивні, несамостійні, схильні до авторитаризму та націоналізму, не готові до втрати того, що мали за соціалістичних часів. За таких умов Млинарж уважає, що збудування парламентської демократії в Східній Європі не є гарантованим. Цікаво, що перший чеський президент, Вацлав Гавел, переймався тою ж проблемою. Він убачав головну загрозу демократії в авторитарному ультранаціоналізмові, називав його “посткомуністичним нічним страхіттям”.

К.Чижевський розглядає націоналізм як анахронізм у сучасному світі. Але його потенціал саме в посткомуністичній Європі не викликає сумнівів; він може бути й руйнівним, і творчим; він природно лягає на специфічний історичний досвід східноєвропейців. “Не можна любити державу, тільки Батьківщину” – уважає Чижевський. Тому автор закликає демократів “не віддавати все націоналістам”, закликає інтелектуалів працювати над виробництвом “нової парадигми”, що поєднала б кращі цінності громадянського суспільства та національної ідеї.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка