Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка22/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   29

4.4. Процес і проблеми становлення ліберальної демократії в посткомуністичних країнах Європи.

Протягом 90-х рр. 20 ст. – на початку 21 ст. дедалі запеклішою стає дискусія про демократії формальні та реальні. У відомій статті „Чи пройшла „третя хвиля” демократизації” Л.Даймонд зазначив, що при загальному зростанні кількості демократичних країн з 76 (46,1%) у 1990 р. до 117 (61,3%) у 1995 р., частка серед них не формальних, а справжніх ліберальних демократій скоротилася з 85,5% у 1990 р. до 65% у 1995 р. Таким чином, позиція Заходу дуже проста й з нею не можна не погодитись: тільки ліберальна демократія є справжньою.

Посткомуністичні країни Європи більшість західних науковців до цього часу схильна відносити до „сірої зони”, що знаходиться між демократичними і недемократичними країнами. Їхні режими називають по-різному: демократура, делегативна демократія, електоральна демократія, неліберальна демократія, неконсолідована перехідна демократія.

Однак, як справедливо зазначав російський дослідник А.Мельвіль, важливо прояснити: йде мова про шлях до справжньої демократії чи скоріше про транзит від одного типу „недемократії” до другого. Відповідь може бути така: демократичні переходи (транзити) ведуть країни колишнього соціалістичного табору різними шляхами.



4.4.1. Розвиток громадянського суспільства.

Лакмусовим папером для освітлення цієї проблеми можна вважати стан громадянського суспільства в окремих країнах регіону. У більшості досліджень прямо стверджується, що демократизація має на меті сприяння появі відновленого громадянського суспільства.

Витоки ідеї громадянського суспільства більшість дослідників відносить до часів формування нової європейської політичної думки, у тому числі до спадщини Т.Гоббса та Д.Локка. Можна без перебільшення зазначити, що ідея пережила своє відродження в зв’язку зі східноєвропейськими перетвореннями. Це стимулювало теоретичні дебати як на Сході, так і на Заході. Але більшість науковців зазначає, що за своїм значенням та наслідками новий етап у вивченні природи громадянського суспільства вийшов за рамки традиційних регіональних досліджень. Попри всі розбіжності між ученими, деякі основи наших уявлень залишаються незмінними.

Громадянське суспільство сприймається як головна, майже єдина альтернатива авторитаризму; як система наддержавних суспільних відносин та інституцій, що охоплює всі сфери суспільного життя та надає можливість людині реалізовувати її громадянські права, відображає різноманітні потреби, інтереси та цінності членів суспільства. Це багаторівневе явище, переважно філософське, правове. Воно відображає право індивіда на свободу, що реалізується через політичні, державні, суспільні інститути.

Громадянське суспільство не є якимось соціальним простором, ізольованим від держави або протиставленим їй. Навпаки, вони з’єднані одне з одним структурними зв’язками, оскільки держава здійснює управлінсько-посередницькі функції в суспільному житті. До того ж низка суспільних елементів та інститутів частково переплітається з державними структурами, а частково – з громадянським суспільством. Отже, разом держава та громадянське суспільство є „зануреними в глобальне людське суспільство”.

Функціонування громадянського суспільства передбачає наявність певного законодавчого рівня, який установлює правила поведінки для суб’єктів, надає можливість здійснювати політичну взаємодію різних сил суспільства. Держава визначає законність взаємодії приватних осіб, політичних і державних інститутів, суспільних об’єднань.

Здійснення правового, внормованого взаємовпливу між згаданими суб’єктами найбільше опирається на функціонування „стану громадянства” і громадянських прав. Такі права відображають юридичні можливості громадян брати участь у політичному житті, політичній владі, вільно організовувати різноманітні суспільні інститути. Крім ідеологічного фактору, для соціальних суб’єктів дані постулати є носіями соціально-культурної домінанти та виступають механізмом балансування соціальних процесів у період становлення нових суспільних відносин.

Визначені урядом і прийняті всіма структурами „правила гри” повинні виконувати в першу чергу регулятивну функцію й сприяти становленню соціальних, громадянських, економічних, приватних, державних ініціатив.

Таким чином, держава та громадянське суспільство неподільно зв’язані, складають дві частини єдиного суспільного організму. В ідеалі розвинуте громадянське суспільство створює умови для вільних, демократичних міжособових відносин, для вдоволення різноманітних інтересів та потреб суспільних індивідів. Ступінь незалежності інститутів громадянського суспільства від держави має вирішальний вплив на характер та розподіл влади в суспільстві. Поділ влад, поділ між різними суб’єктами економічних, соціальних і політичних функцій, стають в демократичній системі найважливішим принципом. Правовий стан суспільного суб’єкта не є тотожним його соціально-економічній ролі в громадянському суспільстві; людина одночасно є приватною особою і громадянином держави.

Громадянське суспільство розглядається як певного роду третя сила, що займає положення між державою та економікою з одного боку, й приватною сферою з іншого. Такій моделі відповідає концепція життя людини як „громадянина” і як „члена етносу”, викладена, наприклад, П.Салустовичем: „...Добрим життя може бути тільки в громадянському суспільстві, царині фрагментації та боротьби, але також конкретних і дійсних солідарностей, де ми стаємо соціальними або колективними чоловіками і жінками”.

Громадянське суспільство має свою складну внутрішню структуру. Для нього характерними є не вертикальні як у державі, а горизонтальні зв’язки. Ці об’єднання створюють три шари. Фундамент складають відносини, пов’язані із забезпеченням життєдіяльності суспільства; це економічні відносини, що базуються на економічному плюралізмі, але дотримуються інтересів особи та суспільства в цілому. Наявність власності розглядається як базова умова свободи особистості.

Другий шар – це соціокультурні відносини, що включають сімейно-родинні, етнічні, релігійні зв’язки. Громадянське суспільство тим життєздатніше, чим більш розвинутими є ці структури, чим більше вони відображують всю різноманітність інтересів представників різних соціальних груп та прошарків.

Третій, верхній шар громадянського суспільства створюють відносини, пов’язані з індивідуальним вибором, з політичними та культурними відмінностями груп за інтересами, політичних партій, рухів, клубів. Таким чином, досягається культурно-політичний плюралізм, що забезпечує свободу волі всіх громадян.

Вищенаведене поняття громадянського суспільства є породженням ліберальної думки. Але лібералізм – явище незнайоме й незрозуміле в Східній Європі. А.Валіцький розрізняє два різних типи свободи, притаманні різним режимам. Перша свобода ґрунтується на демократичній співучасті в політичній владі; така свобода – для активного громадянина; саме її захищав К.Маркс та його послідовники. Друга свобода ґрунтується на вільності від політичної влади, вона захищає права людини (право власності, право спілкування, вільного пересування, захист своїх інтересів у суді, свобода слова, зборів); її відстоюють ліберали. У Східній Європі історично склалась ситуація, коли воля народу завжди сприймалась як дещо важливіше ніж свобода індивідуума. Тому навіть в країнах, які мали певний демократичний досвід, ідея громадянського суспільства сприймалась в урізаному вигляді, без розуміння необхідності захисту прав особистості, навіть якщо мова йде про індивіда-егоїста.

Попри все громадянське суспільство відіграло вирішальну роль у формуванні та збереженні ідентичності багатьох націй. Поляки та чехи, що на протязі століть жили під імперською владою, були національно свідомі та згуртовані в різноманітних релігійних, культурних та просвітніх організаціях.

Якщо придивитись до посткомуністичних країн, які досягли найбільшого успіху в розбудові громадянського суспільства (Польща, Угорщина, Чехія), впадає у вічі, що вони є національно й культурно однорідними. Підтверджується прогноз Р.Дарендорфа: „Чим країна є більш однорідною, тим вищий шанс вона має на успіх у процесі демократизації. Країнам зі складним етнічним, або якимось іще, складом населення доведеться, ймовірно, займатися найближчим часом не демократизацією, а проблемами територіальної цілісності і підтриманням закону та порядку”.

Громадянське суспільство - це не що інше як поширення практики самоврядування на всі сфери життя. Фактично, громадянське суспільство є гарантом існування демократичної держави, тому його розбудова особливо актуальна в посттоталітарних державах.

Проблема становлення громадянського суспільства на теренах колишніх комуністичних держав привертає особливу увагу. Через створення сучасного громадянського суспільства в цих державах уявляється за можливе знайти вихід із тривалої системної кризи, що позначилась не тільки на соціально-економічній і політичній сферах суспільного життя, а й на сфері ідейній.

Громадянське суспільство виступає якщо й не панацеєю в розв’язанні найболючіших проблем суспільно-політичних трансформацій, то, принаймні, одним із головних взірців для подолання цивілізаційної, формаційної відсталості цих спільнот, засобом задоволення їхнього природного бажання домогтися наближення й інтеграції з розвинутими державами Заходу.

У громадянському суспільстві дуже важливу роль відіграє соціальна солідарність, здатність об’єднувати людей, розділених релігійними, класовими чи етнічними бар’єрами.

На Сході на відміну від Заходу держава, ставши на шлях демократизації, сама змушена творити сприятливі умови для формування інститутів громадянського суспільства, і найголовніше, виховувати справжніх громадян – творців громадянського суспільства.

Складність ситуації полягає в тому, що, з одного боку, взято курс на відхід від тоталітаризму, побудову ринкової економіки і демократичного відкритого суспільства, у якому роль державних механізмів стає все меншою, а з другого, побудова національної державності вимагає посилення ролі державних механізмів у житті країни.

У цілому в науковій думці зберігається погляд на національну державу як величезне досягнення, що треба зберегти на майбутнє. Лондонський славіст Дж.Шепфлін визначив сучасну демократичну націю як „сукупність взаємовідносин між державою, громадянським суспільством та етносом... Роль держави полягає в тому, щоб забезпечувати стабільність, передбачуваність та добре управління, роль громадянського суспільства – у тому, щоб відображати конфлікти інтересів та боротьбу за владу в суспільстві, а роль етносу – у тому, щоб зберігати зв’язки солідарності як відображення найвищої спільності, відтворювати культуру та улагоджувати внутрішні конфлікти, одним словом – згуртовувати суспільство”.

Важливим фактором у процесі розбудови громадянського суспільства є регіональне співробітництво. Громадянське суспільство народилось та розвинулось в Західній Європі, а тому контакт із батьківщиною цього соціального явища є дуже вартісним.

На думку М.Мак Фола в посткомуністичних країнах існує прямий взаємозв’язок між відстанню від Заходу та типом режиму. Саме географічне розміщення держави, а не релігія, освіта чи економічний стан, надали імпульс на шляху до демократії. Зв’язок із Заходом полегшив також боротьбу з негараздами перехідного періоду.

Такої ж думки дотримуються Дж.Копстейн і Д.Рейли, автори так званого „ефекту сусіда”: ідеї розповсюджуються між державами, географічно близькими друг другу. Навіть якщо держава обирає „правильну” політику, але буде „погано” розташована, успіху трудно чекати, і навпаки.

Дискусії початку 90-х рр. щодо вибору геополітичної орієнтації країн Східної Європи носили переважно ідеологічний характер. Якщо ж їх перевести в прагматичну площину, то їх слід формулювати інакше: який вибір мав надати можливість збудувати громадянське суспільство, забезпечити надійні гарантії прав і свобод громадян, створити умови для найширшого вияву індивідуальної ініціативи. Звичайно, питання мало суто риторичний характер.

Попри все сьогодні ми стикаємось з абсолютно протилежними тенденціями. З одного боку, процес глобалізації охоплює не тільки економіку, але й культуру, тому сприяє реалізації проектів створення нової, наднаціональної ідентичності – „європейців”. Та основою європейського етносу може бути тільки почуття надзвичайності, адже про щось інше поки що говорити рано (н., спільну культуру). Із другого боку, ми є свідками зростання напруження в міждержавних та внутрідержавних відносинах на етнічній підставі.

Для багатьох східноєвропейських інтелектуалів, наприклад, відомого чеського письменника М.Кундери, європеїзація регіону, інтеграція в західні структури є поверненням до свого нормального стану. Цей курс став офіційним відразу після революцій 1989 р. В.Гавел кинув гасло „Назад, до Європи!” Як писав М.Коліков, „наголос тут робився на першому слові: назад, тобто до себе, додому. Побродяжили – і годі! Невідомо, чи була це свідома алюзія, та біблейська сцена повернення блудного сина мимоволі вставала перед очима. Але для деяких країн вірніше було б говорити: ”Вперед, у Європу!”, тому що вони до соціалістичних часів знаходились на периферії старого континенту”.

Але якщо за радянських часів існувала певна політична мімікрія, то зрозуміло, що вона не могла канути в небуття разом з комуністичною владою. Як раніше нормальним було вживати марксистську лексику, тепер нормою як у „верхах”, так і в „низах” стало палке присягання демократії. Насправді ж, як зазначили в 1995 р. американські політологи П.Д.Коновар і Б.Е.Хикс, цінності громадянського суспільства і „європейськості” не викликають захвату більшості громадян.

У 1990-1991 рр. у СФРЮ Університетом Любляни було проведено дослідження з метою встановити рівень прихильності населення до авторитарного типу управління. Більшість опитуваних відповідала „так” на такі твердження як: „Без керівника народ почувається як без голови”, „В світі існує два типа людей – сильні та слабкі”, „Основне правило для дітей – підкорятись батькам”, „Начальству треба підкорятись, навіть якщо воно помиляється”. За шкалою від 1 до 3 середня розповсюдженість авторитаризму складала 2,44 – в усіх регіонах, республіках і провінціях. Найбільший рівень демонстрували албанці і македонці, вище середнього він був у словенців, менше середнього – у сербів і чорногорців. Отже, очевидно, що перехід до демократії не був культурно й соціально-психологічно вкорінений у будь-якій етнічній спільноті Югославії.

Якщо в перші роки після революцій більшість східноєвропейців соромилась цього, то вже з середини 90-х кризу ідеї було неможливо приховати. У 1999 р. опитування суспільної думки показало, що тільки 36% поляків пишаються поваленням комунізму і тільки 12% соромляться 45-річного періоду соціалістичного режиму.

М.Говард пояснює слабкість громадянського суспільства трьома причинами: 1) недовіра до комуністичних організацій автоматично переноситься на будь-які нові суспільні утворення; 2) в регіоні тривалий час існував клієнтелізм („дружні мережі”); 3) посткомуністичне розчарування.

В.Гавел теж намагався пояснити це колишньою надією людей, що ліберальні цінності допоможуть швидко подолати суспільні негаразди: „Я добре розумію, що чим сильніше вони вірили в нього (навіть з деякою наївністю), тим сильніше їхнє розчарування сьогодні”. Здається, відомий політик зробив типову помилку: переніс на соціум індивідуальні емоції. Насправді ситуація простіша: деякий час більшість громадян несвідомо, але радісно повторювала гасла, висунуті групою інтелектуалів, потім кількість питань почала зростати, а готових відповідей не було; у суспільстві запанувала ніяковість.

Навіть щодо такого питання як вступ у НАТО не було чіткої визначеності серед громадян. Наприклад, соціологічні опитування в Польщі в 1996 р. довели, що за вступ були 83% поляків (рекорд у Центральній Європі). У 1997 р. за нього виступили 79%. А коли до свідомості респондентів доводили факт, що вступ до пакту передбачає конкретні обов’язки, підтримка інтеграції знизилась ще більше. Більше 3/4 поляків рішуче виступили проти можливості розміщення на території своєї країни ядерної зброї альянсу. 35% вважають, що Захід використовує Польщу у своїх інтересах більше, ніж вона отримує з цього користі.

Отже, наразі очевидними стали хвороби демократії в регіоні, серед яких треба зазначити також популізм, соціальну демагогію, які відповідають масовим бажанням легкого життя. Американський дослідник Д.Е.Мроз пов’язує ці проблеми з тяжким спадком: „Окрім повалення формальних ознак комуністичного правління ліквідація комуністичної спадщини означає зміну психології населення, впевненість його в спроможності особистості діяти наодинці або невеличкими групами з метою змін. Комунізм з великим успіхом знищував горизонтальні зв’язки в суспільстві. Відновлення цих зв’язків між окремими особистостями потребує постійної уваги на регіональному та місцевому рівнях, особливо для розвитку приватного добровільного сектору”.

До таких же висновків дійшов його англійський колега Дж.Шепфлін. Він зазначив, що „комунізм з безпрецедентною ґрунтовністю знищив громадянське суспільство, процес відбудови якого з 1989 р. проходить повільно та болісно. Цей процес ускладнюється ще й тою обставиною, що крах комунізму приніс із собою не тільки розпад ідеології, але й загибель комуністичної держави...Таким чином, посткомуністичні держави проводять надзвичайно сміливий історичний експеримент: вони намагаються одночасно збудувати і нову державу, і нове громадянське суспільство. Не дивно, що в цьому процесі на долю етносу припала величезна за значенням роль, яка, однак, може ускладнити здійснення всього проекту. Становиться ясно, що етнос, який займає певне місце в суспільному просторі, сам по собі не в змозі забезпечити стабільність, відкритість влади та демократію”. Тож загальна картина досить тривожна, але не безнадійна. Зазначаючи більш за все негативну роль етнонаціонального фактору, дослідник упевнений, що вирішення етнічних конфліктів може бути досягнуто саме за рахунок укріплення демократичних державних структур, з одного боку, та горизонтальних зв’язків громадянського суспільства – з іншого.

Такої ж думки притримується Віра Клопчіч. Пишучи про проблеми сучасної Боснії і Герцеговини, вона помірковано оцінює роль формальних договорів та угод, навіть якщо за ними стоїть вся міць великих держав. „Справжній федералізм не може бути нав’язаний, тому що він приречений на провал без демократичних відносин. Тому народи Боснії та Герцеговини можуть досягти миру тільки після встановлення громадянської системи як демократичної засади, де цінність індивідуальних свобод не буде нижче цінностей етнічних”.

Одним з дослідників, що постійно виявляв зацікавленість щодо розгляду ідейних підвалин сучасних східноєвропейських трансформувань, є американський політолог Майкл Кеннеді. Він відмітив властиву східноєвропейцям схильність до утопії. “У 1989 році вони прагнули “нормальності”, але вона в їхній уяві носила утопічні риси. “Нормальність” ця не співпадала з поняттям “нормальності” в Західній Європі”.

Кеннеді цікавить проблема подолання цієї прірви. Оскільки він не бачив іншої ідейної сили, що була б укорінена в Східній Європі, крім націоналізму, автор прагне довести, що за допомогою Заходу, цю силу можна використати з мирною метою. Він писав: “Націоналізм у Східній Європі здається найбільш “насиченим” культурою та внутрішньо привабливим для розвитку в посткомуністичних суспільствах моралі та поняття “священного”. Для використання його потенціалу треба відректись від пошуків історичної провини, жертви, взагалі “не ритися в минулому”. Після цього можна буде зробити другий крок: примирити ідею націоналізму, провідну в Східній Європі, та ідею громадянського суспільства, провідну в Західній Європі. Автор пише про “наповнення націоналізму громадянським суспільством”. Тут слід згадати, що певні приклади в східноєвропейській історії вже існують. Польський націоналізм 19 ст. дав Польщі цілковито інший ніж будь-де тип культурної спадщини, що сприяла сумісності засад націоналізму і лібералізму - розуміння нації як етичного ідеалу. У Польщі 80-х рр. 20 ст. сталось так, що носіями національної ідеї були передусім ліберали („Солідарність”, Я.Куронь, А.Міхнік, Б.Геремек). Однак, виявилось, що коли носії ідеї громадянського суспільства приходять до влади, нема жодної гарантії, що вони залишаться такими само відкритими і толерантними, як були в опозиції.

Т.Кузьо також стверджує, що в посткомуністичних країнах абсолютна більшість національних держав свідомо культивує цінності громадянського суспільства. Навіть більше того, становлення національної ідентичності є однією з умов утвердження в них ідей та практики громадянського суспільства. Наприклад, так було в Польщі. Така точка зору є досить унікальною на Заході. Більшість дослідників уважає націоналізм несумісним з прозахідною орієнтацією. Серед них один з провідних експертів з проблем регіону Чарльз Гаті. Попередні підсумки трансформації Східної Європи він уважає не досить утішними. У 1989 р. ніхто не брав до уваги присутні східноєвропейцям потяг до егалітаризму, політичну пасивність, і водночас тугу за “сильною рукою”. На прикладі Сербії Гаті показує варіант розвитку, що є найбільш згубним для посткомуністичних країн Європи: альянс ультранаціоналістів з екскомуністами, варіант просто неможливий для Заходу.

Німецький дослідник Ян Егберт теж нажаханий суперечностями східноєвропейського характеру. Він зазначає, що суспільства 90-х рр. були анархічні, підбурені проти парламентів, проти всіх партій та політиків, крім окремих харизматичних лідерів; більшість не зважала на права меншості. У Східній Європі співіснувало несумісне: антикомунізм з антикапіталізмом, егалітаризм з авторитаризмом. “Демократи можуть стати диктаторами, інтелектуали шукають вождя”.

Егберт пояснював це не тільки відсутністю демократичного досвіду країн регіону в минулому, а й специфікою, що пов’язана з рівнем їхнього економічного розвитку. У Східній Європі не було буржуазії, тож розвиток демократії міг спиратись тільки на ідею, а не на певні інтереси. Таким чином, ідея демократії не мала свого матеріального носія. Вона була “потрібна” як популістський лозунг, щоб окремі політики одержали підтримку окремих верств населення, що теж загалом не вірило в демократію, але вірило в допомогу Заходу.

Російська дослідниця О.Крилова вважає, що світова спільнота зробила помилку щодо республік колишньої СФРЮ. По-перше, увага була сконцентрована на допомозі неурядовим організаціям, тому що владні структури як партнери не викликали довіри. По-друге, від уряду вимагали негайно провести реформу децентралізації управління, тоді як світовий досвід демонструє, що така реформа доцільна тільки коли вже є сильна центральна влада та добре розвинуте громадянське суспільство. Усе це із часом призвело до погіршення відносин і підриву взаємної довіри між центральними та місцевими владами, між місцевими владами та неурядовими організаціями. Треба виправляти ситуацію, всіляко підвищуючи ефективність державного управління. Саме це може зменшити „дефіцит демократії”, підвищити довіру до державних інститутів. „Розвиток державного управління призведе до поліпшення механізмів діалогу та консенсусу, надасть можливість врівноважити різні сподівання та точки зору в суспільстві, почути голоси груп, що почувають себе відокремленими та скривдженими.”

Отже, роль держави в регіоні важко переоцінити, але в зв’язку із цим виникають нові проблеми, у тому числі етичного характеру. На початку 90-х рр. на перше місце вийшла проблема формування нової державної влади та політичних інституцій. Колишні активісти громадянського суспільства почали масово переміщуватись в сферу урядових органів, політичних партій і бізнесу. Ті, що раніше були суспільними організаціями, трансформувались в політичні блоки, учасники яких часто демонстрували, що вони майже не відрізняються від комуністів у виборі засобів та методів боротьби за владу.

4.4.2. Майбутнє східноєвропейської демократії: попередні сценарії.

Я.Корнаї порушує питання, чи є припустимим здійснення реформ всупереч опозиції більшості громадян? Сам учений пише, що розглядає демократію як самоцінність більшу, ніж будь-що інше. Тому його відповідь він називає простою: уряд повинен переконати народ у необхідності заходів, що впроваджуються. Політик не повинен плисти за течією, якщо розуміє загрози цього в перспективі; він повинен іти проти течії, терпляче пояснюючи народу кожний свій крок. Приклад Корнаї є дуже цікавим, адже він критикує комуністичну ідеологію, називає її месіанською. Її прибічники переконані, що система, яку вони створюють є єдиною справедливою. Але через сталіністську практику месіанські доктрини, на думку угорського науковця, назавжди стали неприйнятними для східноєвропейців; вони більше не хочуть мати справу із системами, що силою нав’язують їм щастя. Як же бути з переконанням автора, що демократію треба нав’язувати, бо вона є самоцінністю? Дихотомія надзвичайно характерна для сучасного стану самосвідомості східноєвропейців: будувати нове майбутнє, автоматично використовуючи старі методи.

Л.Даймонд, досліджуючи ступінь підтримки східноєвропейцями ідеалів демократії, вияснив, що вона в кращі часи не переважала 40%. Однак, це його не бентежить: демократія не потребує високого рівня довіри щодо політичних лідерів та інститутів для їхнього ефективного функціонування. „Ідеальна демократична культура не сліпо довірлива, не вороже негативна, а допитлива й скептична”. Але відкритими залишаються два питання: про припустимий рівень недовіри з боку громадян та про можливість побудування громадянського суспільства в „неідеальному”, реальному посткомуністичному світі, що сповнений скепсису та цинізму.

Дефіцит довіри до офіціальних політиків та адміністрації існує повсюди в посткомуністичних країнах, наприклад, 70% польських громадян усе ще впевнені, що бюрократія завжди є абсолютно глухою до людських страждань та ламентацій. Але на відміну від України, така ситуація сама по собі може стати причиною прискорення будування структур громадянського суспільства. Відбувається зростання добровільних асоціацій, що мають на меті захист громадян від недоброго поводження: групи споживачів, асоціації орендаторів, групи кредиторів, організація захисту податківців. Вони страждають на деякі недоліки, головним чином, пов’язані з підтримкою довгострокових програм, з браком фінансів. До того ж з комунікацій найчастіше виключаються найбідніші прошарки населення, тож активне та позитивне втручання адміністрації та соціальних робітників усе одне залишається необхідним.

У деяких країнах, на жаль, існує протилежний досвід. Наприклад, у Словенії склався конфлікт між місцевою владою та добровільними організаціями, такими як жіночий рух, рух на захист психічнохворих. Тому їхню підтримку забезпечують спеціальні неурядові організації, так як Центр неурядових організацій Великопольського регіону в Польщі. Загалом, ситуація в Польщі виглядає відносно здоровішою, співробітництво між урядовими та неурядовими організаціями добре налагоджено. Тут може бути декілька пояснень, але очевидно, що одною з головних причин є намагання Польщі відігравати роль локомотива посткомуністичних перетворень в регіоні та роль рівноправного партнера у відносинах з „старими демократіями”, тож положення зобов’язує.

Ідеологічні уподобання різних верств населення не співпадають, а значна частина населення не прихильна до жодної ідеології. Для неї характерними є різного роду прояви нігілізму. Взагалі нігілізм як соціальне явище, що було розповсюджено у 19 ст., виражає негативне ставлення суб’єктів до певних цінностей, норм, поглядів, ідеалів, а подекуди до всіх сторін людського буття. Політико-правовий нігілізм полягає в загально-негативному, зневажливому ставленні до окремих політичних інститутів, неприйнятті і непослідовності курсу реформ, різних форм екстремізму, у запереченні верховенства права, первинної ролі законів та необхідності нормативного порядку в суспільстві. Для транзитивних суспільств особливо характерним є поєднання ідеалістичної віри в чудодійну силу законів, яких нема, і ігнорування законів, що вже існують. Це свідчить про низький рівень культури як маси населення, так і політичних еліт. Часто закони підмінюються політичною, ідеологічною чи прагматичною доцільністю; посадові особи, суспільні групи, окремі громадяни намагаються реалізувати свої інтереси в неправовому полі діяльності. Це призводить до кризи законності, а, таким чином, до кризи влади.

Тому „самоплив” посткомуністичних країн міг тягнутись значно довше. Демократичні зміни проходили перш за все під впливом з боку Заходу. У цьому разі таке примушення маємо визнати позитивним. Прикладом такого впливу може послуговувати діяльність З.Бжезіньського, якого в Польщі та інших країнах регіону в 90-ті рр. розглядали майже як провидця. Йому довелось переконувати польський уряд у необхідності підтримати українських самостійників попри всі негативні історичні стереотипи. Отже, Польща стала першою з країн, що визнали незалежність України, підтримували її в більшості міжнародних ініціатив. Це при тому, що соціологічне опитування доводило: в 1992 р. найбільш загрозливими полякам здавались Німеччина (60%), Україна (53%), Росія (47%). В 1993 р. українці не подобались аж 68% поляків (росіяни – 53%, німці – 51%!)

Суспільні надії пов’язувались перш за все з прагненням посткомуністичних країн Європи увійти в ЄС та НАТО. Англійська дослідниця К.Волчук упевнена, що в ході інтеграції в європейські політичні структури подолання „східної” специфіки прискориться, а національні мови й традиції залишаться недоторканими. Цілком погоджуючись з першою тезою, треба наголосити, що друга виглядає дещо сумнівною.

Необхідність пошуку нового місця на цивілізаційній карті призвела науковців до відродження ідеї Центральної Європи, що була сформульована впродовж 19 - поч. 20 ст. Згідно неї, народи, які розташовані в геополітичному просторі між Росією та Німеччиною, належать до європейської родини. Вони створюють східний фланг атлантичної цивілізації та не мають нічого спільного з Росією.

Чеський учений І.Самсон описав Центральну Європу як стабілізатор політичних відносин між Заходом і Росією. Виникнення самого терміна він відніс до 1814 р., скликання Віденського конгресу. К.Франтц наприкінці 19 ст. передбачав майбутнє США й Росії як наддержав, щодо яких неагресивна федерація Центральної Європи повинна була стати контрбалансом, своєрідним „притулком миру”. Про те ж мріяв у 1918 р. румунський прем’єр-міністр Т.Іонеско: створити восьмидесятимільйонну центральноєвропейську конфедерацію в складі країн, що знаходяться між Німеччиною і Росією.

Відновлення концепції Центральної Європи відбулось в 80-ті рр. 20 ст. у діяльності польських, угорських, чеських дисидентів. Вони визначали її як „регіон, що знаходиться географічно в центрі Європи, але підкоряється політичній владі Сходу”. Чеський емігрант М.Кундера в роботі „Викрадений Захід” тлумачив термін просто: Чехословаччина, Угорщина та Польща були раніше частиною Західної Європи, але їх викрав „Схід” (тобто Радянський Союз). Цікаво, що в працях західних дослідників наголос робиться інакше: Центральна Європа – це цілковито унікальне суспільство, ознаками якого є периферійність, утрата контролю над власною територією, слабко розвинута економіка, маргінальність культури. Таким чином, ясно, що дефініція „Центральна Європа” завжди була не стільки географічною, скільки політичною, мінливою, цілком залежною від конкретної кон’юнктури.

Самокритичний підхід до проблеми націоналізму та ідейних перетворень в посткомуністичній Європі взагалі, продемонстрував польський дослідник Кшиштоф Чижевський. Він убачав дві найперші та найголовніші помилки східноєвропейців у постійнім огляданні на Захід та невірі у власні сили та компетентність. “Ми постійно віримо, що Захід знає нас і відає, який виписати рецепт та яку програму розробити. Це ілюзія. Захід не знає.” Чижевський не розглядав повалення комуністичних режимів як перемогу східноєвропейців, яких ненадовго об’єднало негативне відношення до Росії. “Весна народів 1989 р. обернулась поразкою ідеї Центральної Європи та тієї інтелектуальної формації, що її проголошувала”.

Історик Т.Киселевський прогнозував на початку 90-х рр.: якщо центральноєвропейським країнам пощастить увійти в західноєвропейські структури, ідея Центральної Європи, очевидно, втратить свою принадність навіть для інтелектуалів, не говорячи про широкі верстви населення.

Познанський професор А.Вольф-Повеска зазначила серйозну загрозу, викликану виключно західноєвропейською орієнтацією посткомуністичних країн: „Пишаючись знову віднайденим суверенітетом, вони шукають визнання своєї ідентичності в міжнародної громадськості на Заході. Неофіти пристрасно прагнуть бути прийнятими в згуртовану родину демократичних держав та втрачають на шляху туди все те, чого вони домоглись на протязі століть за рахунок взаємного проникнення культур, а також обміну ідеями і людьми в цьому регіоні”.

Навіть нові регіональні організації, такі як Вишеградська група, розглядались в країнах-учасницях не як такі, що мають власне значення, а як допоміжні щодо головного напряму зовнішньополітичних зусиль – вступу до ЄС та НАТО.

Але що очікувало там Польщу? Відомий філософ Б.Лаговський попереджав: „Наш шлях в об’єднану Європу є неможливим до тих пір, поки ми не піднімімось до західного цивілізованого рівня. Для цього потрібні не тільки час, але й зусилля, що пристосуватися до нього. Інакше ми дочекаємось антипольських настроїв на Заході...” Сьогодні ми є свідками виправдання подібних прогнозів.

Аналогічні дослідження проводяться і в країнах колишнього СРСР, перш за все в Росії та Україні. Український історик і політолог І.Курас стверджує, що помилкою було б уважати лейтмотивом 21 ст. розвиток буржуазно-ліберальних цінностей. “В Східній Європі комунізм зберігся як ідеологія та як політична сила”. Інакше й не могло бути, адже збереглись численні соціальні страти, для яких комунізм усе ще є притягальним як протилежність “суспільству споживання”. В 90-ті роки в засобах масової інформації (вслід за працями науковців) стали широко використовувати термін “неокомунізм”, наголошуючи, що сучасні комуністи відрізняються від радянських, провели серйозну ревізію марксизму. Неокомуністи звернулись до ідеї конвергенції, що була розроблена Д.Гелбрейтом, У.Ростоу, П.Сорокіним, Ж.Фурастьє. Можливо їхній швидко зростаючій популярності більш за все сприяла психологічна травма, що була перенесена східноєвропейцями під час перехідного періоду. Так чи інакше, а зріст соціалістичних партій перевищує в 2 половині 90-х рр. навіть зріст партій соціал-демократичного напрямку.

У нагальній потребі перебудови національної свідомості мало хто зі східноєвропейців сумнівається. Але хто повинен займатись просвітницькою діяльністю серед населення? М.Раковський уважає, що це є найважливішим обов’язком і політиків, і журналістів. А.Валіцький звертається до інтелігенції; саме вона має взяти на себе захист реалістично засвоєного національного інтересу, „мистецтва можливого”, а не йти за марою народної волі: „Справжнім покликанням інтелектуала є збереження незалежності думки. Не відмовлятись говорити правду. Інтелектуал повинен виразно усвідомлювати: у сучасних суспільствах воля народу не є чимось усталеним, незмінним та монолітним, що формує її політичний процес. Процес, у якому беруть участь різні суспільні сили та в якому мають вагу не лише „воля”, а й раціональні аргументи й висновки. Капітуляція перед міфом позірної одностайної колективної волі, національної чи народної, по суті являє собою втечу від відповідальності, популістський ерзац політичної програми”.

Валіцький різко засуджує суто польський культ поразок і страждань, оспівування безнадійної борні. На його думку сучасний польський політик мусить репрезентувати етику відповідальності, закликати людей до праці, а не шалених подвигів. Політик-ліберал не може капітулювати перед емоціями, міфами та ілюзіями: „відповідальна політика не є ні самовираженням особистості, ні діяльністю з піклуванням про моральну або естетичну оцінку нащадків. Це - мистецтво здобуття окресленої, спланованої мети. Отже, якщо політик зазнає поразки, то він має відповідати, а не втікати в історіософічні розумування”. Загалом погоджуючись з критичним поглядом на минуле та сучасний стан польської інтелектуальної та політичної еліти, треба зазначити, що автор у свою чергу ідеалізує ситуацію в старих ліберальних суспільствах. Те, чого він прагне домогтись в Польщі, не було реалізовано ані в будь-якій західноєвропейській країні, ані в США. Навпаки наразі ми виразно відчуваємо кризу лібералізму на його батьківщині.

Інші польські ліберали дискутують більш за все з приводу питання, чи можна взагалі запозичити західноєвропейський досвід, як свого часу пропонував С.Хантінгтон. Броніслав Лаговський, представник раціональної школи, вважає, що ні; Польщі потрібна демократія з домішкою олігархії, з посиленням ролі технократичних еліт. Соціологічна школа виступає з різкою критикою цих ідей. Республіканська школа висуває ідею самоорганізації суспільства, розвитку інституту референдумів, децентралізації управління, розвитку місцевих влад, ринків, преси.

Найбільш песимістичну точку зору висловлює А.Зинов’єв. „Форми західного способу життя не є універсальними та загальними. Їх не можна відірвати від базису, на якому вони виросли та пересадити на ґрунт суспільства із зовсім іншим базисом. Їх не можна відірвати від тої грандіозної багатовікової історії, у якій вони відстоювали власне існування. В комуністичному суспільстві можлива лише імітація цих форм, що маскує щось зовсім інше, або відіграє зовсім іншу роль ніж на Заході. ”

Своя точка зору на можливість відтворення західноєвропейської моделі демократії є в офіційних представників міжнародної спільноти. Прикладом є „Проект для суспільств, що роз’єднані війною” під егідою ООН. Комісари ООН у колишній СФРЮ зазначають, що в посткомуністичних країнах, де відсутні зрілі демократичні структури та сильне громадянське суспільство, „агентства з надання допомоги повинні бути готові працювати із самою неймовірною сумішшю плюралізму та авторитаризму. Треба утримуватись від насадження штучної бездоганності. Тут значну роль відіграє не стільки те, наскільки система державного управління повторює моделі ліберальних демократій, а те, наскільки вона враховує інтереси всіх частин суспільства (отже, є примирливою) та дозволяє процеси суспільної участі в державній політиці. Така система може стати заміною демократії та згодом приведе до демократизації суспільства”.

Існує два основних погляди на майбутнє ліберальної демократії в східноєвропейському регіоні. За Р.Дарендорфом ліберальна ідеологія та практика націєбудівництва постає як найбільш вірогідна альтернатива поглибленню націоналістичної ідеології й низці пов’язаних з нею суспільних проблем. Лібералізм має потенціал перетворення східноєвропейського націоналізму на західний зразок, на громадянський націоналізм. За цією концепцією держава стає своєрідною ливарною формою, в межах якої формується нація. Нація формується волею людей до спільного життя. Громадянський націоналізм, пов’язуючи національну ідентичність із самосвідомістю, а не з раз і назавжди даним походженням людини й жорстко фіксованою культурною традицією, робить можливим згуртування на спільній для різних ідентичностей платформі. Природний і безболісний процес формування політичної нації можливий тільки за умов побудови її на фундаменті громадянського суспільства.

Сучасна слабкість громадянського суспільства, говорять оптимісти, наприклад, Стефан Падгет, не становить перешкоди для розвитку демократії та демократичної стабільності. Політична участь населення та довіра до уряду вважаються самодостатнім фактором і нема потреби стимулювати громадян до ще однієї форми участі в житті країни – через громадянське суспільство. Можливо, посткомуністичні країни показують приклад перескакування „етапів” активної демократії, можливо, вони перебудовують демократичне майбутнє решти світу. С.Берман навіть вважає, що міцне громадянське суспільство може грати руйнівну роль для демократії, розхитувати стабільність суспільства, тому демократія в посткомуністичній Європі може бути тільки підсилена через відсутність громадянської участі в організаціях громадянського суспільства.

Якщо йти далі за цією логікою, то треба згадати й провідного геополітика сучасності З.Бжезіньського, який проголосив: у центрі уваги зараз стоять „кордони людини, а не кордони держави”, глобалізація ідеології прав людини, з’явились нові можливості для становлення єдиної Європи як єдиної мультиісторичної та мультикультурної спільноти народів.

Згідно протилежного сценарію, якого дотримується, наприклад, хорватська дослідниця мусульманських меншин в Європі Р.Чічак-Чанд, треба говорити про багатокультурну Європу як про ліберальний міф. Насправді національна модель все ще сильніше мультикультурної. Європейці є особливо нетерпимими до мусульман неєвропейського походження, вони схильні до ксенофобії, тож наразі ЄС з’єднує не творчий дух, а страх як основна емоція.

К.Джовіт висуває ще одне важливе питання до майбутнього. Демократія може надалі означати „управління громадян”, якщо ці громадяни самоусуваються від участі в управлінні? Посткомуністична демократія носить забюрократизований, формалістичний характер. Така „порожня” демократія буде нестабільною через загрози нових, антидемократичних ідеологій, що цілком передбачувані з огляду на недемократичні історичні традиції регіону. Феномен неучасті для Східної Європи не є випадковим чи тимчасовим; він виробився під впливом особливих умов комуністичної системи. Тому перше, що спадає на думку: зі зміною генерацій відбудеться зріст членства в громадських організаціях. Але сучасна молодь теж зростала в комуністичних дитячих організаціях, це важливо в контексті демократичної політичної культури. Тож процес соціальних змін уповільнюється ще на життя покоління. По-друге, велику роль відіграє в ставленні людей до громадської діяльності їхній життєвий рівень: тільки покращення економічних умов сприятиме підвищенню соціальної активності, яка може обернутись вигодою для учасників лише в довготривалій перспективі. Третя проблема: більшість існуючих громадських організацій була створена при сприянні західних фондів за західними моделями, залежить від західних стандартів. Залучення в них нових членів проходить з мінімальним розумінням посткомуністичних реалій, їхня праця неефективна, а часто й шкідлива. Активісти таких організацій частіше лояльні до своїх фондодавців, аніж до людей, яких вони хочуть заохотити. Зміни в цій галузі можуть відбутись тільки за участі самих східноєвропейських держав. Роль держави як дієвого партнера повинна підвищитись і в заохоченні громадян через формування сприятливого законодавства, наданні податкових та інших інституційних пільг. Але політика Заходу довгий час була помилковою: держава в більшості випадків розглядалася як опонент, антитеза до громадянського суспільства. На вирішення всіх цих проблем не можна розраховувати ще певний час.

Для побоювань тим більше підстав, що сучасна практика найбільшої демократії – США – визиває справедливі нарікання. С.Терзіч зазначив: „Нова політична філософія НАТО базується на точці зору, що НАТО – це продукт західної ліберальної цивілізації і носій нової історичної місії, що полягає не тільки в захисті цінностей цієї цивілізації, але й у підтримці процесу широкого їхнього проникнення на Схід. Але насправді можна вести мову про серйозну кризу європейської ліберальної й демократичної традиції”.

Очевидно, що взагалі східноєвропейські посткомуністичні реформи в усіх галузях, у тому числі ідеологічній, від початку проходили під впливом великих держав. Так, на думку А. Зинов’єва тут тенденція до дезінтеграції прийняла форму боротьби за звільнення від режимів, що були нав’язані Москвою. Але залишився поза увагою той факт, що Москва в якійсь мірі сама була зацікавлена в цьому.

Зинов’єв виступає проти надання подіям у Східній Європі назви „революції”; він підкреслює, що це явище мало перш за все міжнародний характер, а не локальний. Наприклад, у Румунії навіть дисиденти не бачили можливості змінити режим напередодні його повалення. „Трудно конкретно встановити частку участі країн Заходу в цій „революції”. Однак, участь Москви навряд підлягає сумніву. Москва все одне втратила контроль над Румунією. Чаушеску не збирався виконувати вказівки Горбачова. Я впевнений, що Москва навмисно ввергла Румунію в стан хаосу, сприяла поваленню Чаушеску та його вбивству”.

На сучасному етапі „великий російський брат” був замінений на „великого західного”. Перехід до капіталізму, впевнений Зинов’єв, неможливий без постійної допомоги Заходу. „Але ці країни потрібні Заходу не у вигляді квітучих незалежних держав, а у вигляді колоній нового зразка з усіма наслідками, що з цього витікають.”

Справді, навіть в самих цих країнах такі побоювання час від часу виникають і досі. Але важливо розуміти, що в східноєвропейських еліт наприкінці 90-х рр. ХХ – на початку ХХ ст. було зовсім небагато альтернатив: над регіоном кружляв дух націоналізму, що ставав усе сильнішим. Уберегтись від цієї загрози можна було тільки шляхом розвитку багатостороннього співробітництва із західноєвропейськими структурами (ЄС та НАТО). І не провина, а біда європейців, що будівництво загального дому, де було б добре всім народам, на сьогодні виглядає ще далекою рожевою мрією.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка