Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка24/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

5.2. Економічна трансформація країн Південно-Східної Європи в 2004-2009 роках.

Найбіднішою із країн Європи залишалася Албанія. Парадокс полягав у тому, що як для такої маленької країни, вона була дуже добре забезпечена природними ресурсами – нафтою, газом, вугіллям, рудами. Багаті водою річки забезпечували їй також місце країни-експортера електроенергії.

Самодостатня за соціалістичних часів, сучасна Албанія цілком залежала від зовнішнього постачання. Імпорт перевищує експорт в 4 рази. Протягом 90-х рр. їй не вдалось модернізувати важку індустрію; деякі галузі слугували для відмивання нелегальних прибутків; основні економічні показники продовжували падати. Зовнішній борг країни складав 1,41 млрд. дол. На 2004 рік 30% населення знаходилось за межею бідності.

Але наприкінці того ж 2004 р. були зафіксовані перші позитивні зрушення: ВВП збільшився на 6% при досить низьких темпах інфляції (2-4%). Перш за все це було пов’язано з ростом зовнішньої допомоги – не тільки з боку ООН, яка була серйозно збентежена проблемами відмивання брудних грошей і тероризму, але й з усе більшим втягуванням в албанські справи НАТО та ЄС. Не в Албанії, а саме в західних структурах першими зрозуміли прямий зв'язок між економічними та політичними проблемами. Тому протягом останніх років було вжито відповідних заходів для вирішення албанських проблем у комплексі.

При підтримці Всесвітнього банку в 2006 р. був розроблений новий закон про концесії, що забезпечив потенціал для обновлення ключових елементів державної інфраструктури. Економічний ріст на 2006 р. склав 5%. Скоротилось безробіття, а рівень інфляції склав усього 2,5%.

НАТО в рамках «Плану дій щодо підготовки членства в НАТО» (ПДЧ) з 1994 року особливу увагу приділяла вирішенню проблеми корупції, реформі судової системи, боротьбі з організованою злочинністю. На прикладі Албанії чітко можна було прослідкувати переваги ПДЧ – і не тільки в галузі безпеки. У 2008 році трансатлантичне співробітництво привело найбіднішу країну Європи в клуб розвинутих країн - НАТО.

ЄС пізніше долучився до участі у вирішенні албанських проблем. Пожвавлення відносин відбулось в 2006 році, коли Албанія підписала «Угоду щодо стабілізації та асоційованого членства». У 2008 р. ЄС став головним торгівельним партнером Албанії: 85% експорту та 62% імпорту. Як і НАТО, ЄС зосередив свою увагу на вирішенні політичних та економічних проблем у комплексі – боротьбі з корупцією, розширенні свободи слова, захисті права власності, виконанні євростандартів щодо економічного розвитку. Протягом 2005 року Албанія прийняла серію відповідних законів щодо інтелектуальної власності, а також щодо захисту іноземних інвесторів.

ЄС, розуміючи обмеженість власних коштів, приділяв велику увагу заохоченню приватного капіталу до Албанії. На 2008 р. у країні працювало більше 1000 іноземних компаній з Італії, Німеччини, Греції, Туреччини, Болгарії, Великої Британії, США. Тільки за два роки, з 2004 до 2006 р., кількість прямих іноземних інвестицій в промисловості виросла з 35 до 130 млн. дол.; в сфері телекомунікацій – з 100 до 140 млн. дол. За 2006 рік загальна кількість ПІІ склала 140 млн. дол. Головні інвестори – Італія (51%), Греція (24%).

Окрему проблему, що стосується стабільності всього регіону, складав відтік робочої сили з Албанії. Одна п’ята населення працювала за кордоном, в основному в Греції та Італії. Уряди цих країн були найбільш зацікавлені в стабілізації ситуації в Албанії, щоб припинити потік нелегалів, що постійно перетинали їхні кордони. Вихід убачався в тому, щоб залучити накопичені кошти цих албанців у національну економіку. І, як зазначив прем’єр-міністр Албанії Фатос Нано, це завдання потрохи реалізується.

Ознаки економічного росту були все більш помітними: розвивалося приватне підприємництво, відкривалися нові магазини. Албанія почала шукати місце в міжнародному розподілі праці; так, виробництво органічних продуктів користувалося попитом у сусідніх країнах. Активно розвивається легка, деревообробна, металургійна промисловість. Неабияку роль почав відігравати туризм; найбільш популярним стало узбережжя Іонійського моря, особливо в районі Корфу. Отже, попри велику кількість ще невирішених проблем, можна констатувати, що економічний шлях Албанії під проводом ЄС та НАТО набув більш прогнозованих позитивних рис. Це дозволило деякім аналітикам попри очевидну невідповідність албанської економіки євростандартам говорити про можливість вступу Албанії в ЄС у середньостроковій перспективі.

Схожі процеси відбувалися в більшості з республік колишньої СФРЮ – у Хорватії, Македонії, Чорногорії, Боснії та Герцеговині. Економічно найбільш розвинутою з них залишалася Хорватія; за основними показниками вона навіть випередила Болгарію та Румунію, що вже в 2007 році стали повноправними членами ЄС. В 2008 р. ріст ВВП склав 7%, безробіття впало до 14%, що є найбільшими показниками для країни за останній період. Середній доход на душу населення склав біля 450 євро.

За параметрами структури виробництва Хорватія відповідала всім європейським стандартам. У країні була створена конкурентоспроможна ринкова економіка, експортноорієнтовані ТНК, у тому числі продовжувала діяти найбільш відома за кордоном «Подравка». На експорт працює також корабельно- і машинобудівництво, хімічна, текстильна промисловість. В інвестиціях відмічений ріст в 2 рази за останні 5 років.

На 4,75 мільйонів жителів у 2006 році прийшлось біля 8 млн. іноземних туристів. Кілька років поспіль ЮНЕСКО присвоює Хорватії «Блакитний прапор за найчистішу акваторію Середземноморського узбережжя».

2008 рік став першим, коли дефіцит держбюджету за 1 півроку не тільки впав, а навіть змінився профіцитом у розмірі 739 млн. кун. Світова економічна криза позначилась й тут: до кінця року дефіцит досяг 5,8 млрд. євро, але це менше, аніж у минулому році. Головною проблемою залишається переважання вартості імпорту над вартістю експорту в 2,1 рази, а на вирішення цього завдання внутрішніх ресурсів Хорватії замало.

Відкладення вступу Хорватії в НАТО та ЄС було пов’язано не з економічними, а з політичними проблемами, більшість з яких була вирішена на момент Бухарестського саміту 2008 року, що надав Хорватії перепустку до бажаного членства в НАТО. До кінця 2008 р. Хорватія провела також переговори по 21 з 33 розділів acquis communautaire з Єврокомісією. Якщо, як планується, цей процес буде вчасно завершено, в 2011 р. Хорватія може стати членом ЄС.

Другою за ступенем наближеності до стратегічної мети всіх країн регіону – вступу в ЄС та НАТО – стала Македонія. На початку 90-х рр. вона вважалась найменш розвинутою з республік СФРЮ. Протягом десятиліття вона залишалась аграрною країною, до того ж дуже постраждала від наслідків збройних конфліктів на її теренах. Але такий фактор як наявність значних запасів вугілля, нафти, газу, водних ресурсів дозволив Македонії на 65% задовольняти свої енергетичні потреби за рахунок власних ресурсів і зробив її шанси на створення сучасної економіки доволі великими.

Разом із тим, переважаючу роль у відродженні македонської економіки, як і в інших країнах регіону, відіграли ПІІ й фінансова допомога західних структур. Так, тільки протягом 2004 року Македонія отримала 150 млн. дол. Головним партнером Македонії в галузі експорту-імпорту залишалася Німеччина. Найбільші інвестиції були вкладені в перероблювальну промисловість та в промислову зону Россе. Тут протягом 2004-2007 рр. французька компанія «Мантуп» інвестувала 35 млн. євро в завод із виробництва алюмінієвих запчастин для автомобілів марок Форд, Рено, Пежо, Ауді. Одночасно великі американські інвестиції було вкладено у фармацевтичну промисловість, турецькі – у виробництво пластмас, італійські – у виробництво технічного скла, взуття й т. ін. Серед інших нових галузей – хімічна й текстильна промисловість, на 60-70% орієнтовані на експорт у країни ЄС.

На 2008 рік можна було констатувати, що Македонія перестала бути виключно аграрною країною. Сільське господарство надало 11% ВВП, промисловість – 31%, сфера послуг – 58%. Отже, македонські показники наблизилися до європейських. Здавалось, що в 2008 р. Македонія разом з Албанією та Хорватією стане членом НАТО. Але невирішені проблеми в стосунках із Грецією завадили виправданню македонських надій, що ще раз підкреслює переважання політичних критеріїв членства над економічними.

Отже, може скластись парадоксальна ситуація, коли менш економічно розвинуті країни, наприклад, Чорногорія, раніше ввійдуть у західні структури ніж Македонія. Ключ до розуміння ситуації полягає як у відсутності в Чорногорії ворогів усередині НАТО та ЄС, так і в особливій дисциплінованості Чорногорії як країни-кандидата.

З моменту оголошення незалежності, Чорногорія прийняла всі заходи для залучення ПІІ. Найбільшим досягненням стало швидке реформування законодавчої бази відповідно євростандартам. Уся територія країни була визначена як зона вільної торгівлі та розвитку. Іноземним інвесторам надавалось право здійснювати підприємницьку діяльність, як місцеву, так і зовнішньоекономічну, на умовах повної гарантії держави. Найбільші кошти вкладалися в розвиток туризму, що стало основою прибуткової частини чорногорського бюджету.

У порівнянні з Македонією та Чорногорією, економіка Боснії та Герцеговини знаходилася у важкому стані. Причина була вкорінена не стільки в жахливих наслідках війни 1992-1995 рр., адже по її закінченні пройшов певний час, скільки в особливостях поведінки політичних еліт республіки. Зайняті вирішенням внутрішніх суперечок, націоналістично орієнтовані еліти не тільки не приділяли власної уваги економічним проблемам, але й не відкликались на сигнали міжнародної спільноти. В результаті приватизація, на 90% закінчена до кінця 2005 р., була проведена максимально «диким» шляхом, сприяла підвищенню корупції на всіх рівнях влади.

Сучасна Боснія та Герцеговина – аграрна країна, але практично все продовольство вона отримувала з-за кордону. Вона все ще знаходилася на ранній стадії переходу до ринкових відносин. Законодавча база була реформована не до кінця; зміна прав власності на практиці не фіксувалася, що призводило до частих суперечок із приводу її приналежності. Боснія та Герцеговина продовжувала виглядати як країна з дуже міцною бюрократичною системою. Для реєстрації нового бізнесу треба було пройти 12 різних процедур та узгоджень, що займало в середньому 55 днів. До того ж закони на державному, кантональному, муніципальному рівнях на практиці знаходилися в протиріччі один до одного. Це, а також велика кількість організацій, створених для контролю над приватним підприємництвом, надавало необмежений простір для корупції, розвитку тіньової економіки. За даними ОБСЄ її рівень в 2004 р. склав 38% від офіційного рівня ВВП країни.

Разом із тим, Боснія та Герцеговина залишалася в центрі уваги НАТО та ЄС, приймала участь в усіх програмах, метою яких було прискорення трансформації країн ПСЄ. До 2006 р. ЄС виділив ПСЄ 4,65 млрд. євро в рамках «Процесу стабілізації та асоціації», 6,6 млрд. євро в рамках «Пакту стабільності для Південно-Східної Європи». У 2002-2006 рр. Боснія стала учасником нової «Програми допомоги Спільноти в реконструкції, розвитку та стабілізації Балкан», що замінила ФАРЕ та «Обнову». У червні 2008 р. Боснія та Герцеговина стала останньою із країн регіону, яка підписала «Угоду щодо стабілізації та асоціації» з ЄС, отримавши право вільної торгівлі із країнами Євросоюзу. Захід намагався також сприяти створенню Балканської зони вільної торгівлі. Після підписання відповідних двосторонніх домовленостей регіональний ринок складатиме 55 млн. осіб.

Головним зовнішнім координатором економічної трансформації Боснії залишалися США. Провідну роль у розробці національної моделі трансформації відігравало американське агентство з міжнародного розвитку (USAID).

Ефект від залучення іноземної допомоги почав відчуватись в Боснії протягом 2006-2008 рр. ВВП на душу населення склав 6,5 тис. дол.; ріст ВВП – 5%. Обсяг золотовалютних резервів досяг 2 млрд. дол. Середня зарплатня склала 375 євро. Прибутки населення зростали в середньому на 8-9% на рік. Усе більш важливу роль двигуна економіки відігравав туризм; активно розвивалися культурний, релігійний, спортивний, екологічний, гірський та морський види туризму. Темпи зростання кількості туристів на рік перевищували середньоєвропейські (+24%). Розвиток туризму сприяв вирішенню інших важливих проблем, як, наприклад, модернізація транспортної інфраструктури країни. Магістраль, побудована в результаті з’єднання транспортних шляхів Боснії, Хорватії та Угорщини, стане частиною пан-європейського транспортного коридору № 5.

Окремо слід розглядати економічну трансформацію Сербії. Адже, якщо інші республіки колишньої СФРЮ протягом 90-х років визначились зі своїми зовнішньополітичними пріоритетами та отримували все більшу допомогу від НАТО та ЄС, то Сербія заявляла про себе як про ворога зовнішнього втручання.

У той же час президент, а потім прем’єр Воіслав Коштуніца показав себе як послідовний захисник побудови ринкової економіки за західноєвропейським зразком. Макроекономічні реформи почались в 2002 році, але шість років по тому сербська економіка залишилася перехідною. В 2008 р. десятки нерентабельних державних монополій ще існували, тоді як продаж навіть 49% їхніх акцій надала б бюджету мільйони євро. Державні підприємства знаходилися в кризовому стані; інфляція склала 18%; безробіття сягнуло 32%. Тим не менш 2005 рік став першим, коли приватний сектор став домінуючим; він приніс дві третини бюджету; у ньому працювала вже половина населення. ВНП виріс на 6,5% за рахунок підйому в сфері транспорту, торгівлі, фінансових послуг.

Одним із головних гальм економічного росту в Сербії залишалася її непривабливість для іноземних інвесторів. У 2005 р. ПІІ склали всього 1,48 млн. дол., тобто не перевищили рівень 2000 року. Звичайно, після повалення режиму Мілошевіча Захід почав надання допомоги; у 2004-2006 рр. вона склала 3,5 млрд. євро. Але потім з’явилась тенденція до поступової заміни міжнародної допомоги позиками на пільгових умовах.

Західні структури воліли б мати більш вільний доступ до формування економічної стратегії Сербії, до реформування її законодавчої бази, урядових структур, без чого здається неможливим досягнення сталого розвитку. Політичний контекст проведення реформ у Сербії був набагато складніше ніж будь-де на Західних Балканах. Проблеми з Гаазьким трибуналом, відносини із Чорногорією та Косово продовжували розколювати сербське суспільство та визивати підозри з боку потенційних західних партнерів. На жаль, швидкого порозуміння між Сербією та міжнародною спільнотою не відбулося, що дуже великою мірою зашкодило впровадженню очевидно необхідних економічних реформ.

Окремо слід розглядати проблеми Косова, краю, що попри формальну залежність від Сербії, протягом останнього десятиліття більше залежав від ООН та інших міжнародних структур.

У 2005 році приватний сектор у Косові складав 20%, але він почав стрімко зростати після проведення в 2006 р. приватизації 50% підприємств. Бюджет Косова склав у 2008 році 852 млн. євро (євро є офіційно прийнятою валютою Косова). Слід зазначити, що деяке оздоровлення економіки відбулось перш за все за рахунок міжнародної допомоги (21% ВВП на 2005 р.) та фінансових вливань з боку косовської діаспори (17% ВВП).

Але проблем залишається більше ніж досягнень. Серед них нерозвиненість банківського сектору, непевність надходжень ПІІ, необхідних для розвитку реформ в Косові (так їхня кількість скоротилась у 2005 році, але знову зросла у 2006), бюджетний дефіцит (6% у 2004 р., приблизно 3% з 2005 року), від’ємне сальдо торгівлі (43% у 2005 р., потім приблизно 15%), безробіття (44% на 2006 р.).

Але проблеми Косова вирішуються на міжнародному рівні за допомогою перш за все Європейської комісії, а також МВФ, Світового Банку та ін. На основі їхніх порад уряд Косова в 2008 році розробив програму для семи ключових секторів: ролі закону, енергетики, освіти, транспорту, сільського господарства, охорони здоров’я, підтримки розвитку приватного сектору та соціальної сфери. Важливість підвищення ролі закону в цій низці реформ пояснюється необхідністю створення сприятливого інвестиційного клімату в країні, що неможливо доти, доки зберігається велика частка тіньової економіки та зловживань чиновників.

Таким чином, на негативному прикладі Сербії та більш позитивних прикладах інших країн Західних Балкан став очевидним прямий зв'язок економічної трансформації з її політичними чинниками.

Серед найбільш важливих невирішених проблем трансформацій в економічній сфері слід назвати: брак прямих іноземних інвестицій, що складає головну перешкоду сталому розвиткові; нерозв’язаність проблеми реструктуризації економіки.

Позначилась на розвиткові країн ПСЄ й світова економічна криза, яка почала проявлятись в регіоні в 2009 році. Темпи падіння тут були нижчими за сусідні країни ЦСЄ, але приводів для радощі насправді було небагато: адже більш розвинуті країни не тільки першими втягнулись в кризу, а й першими почали з неї виходити. Швидкість виходу безперечно, залежала від якості політичної еліти в цих країнах. Що ж до країн ПСЄ, то, на жаль, світова економічна криза ще довго буде відбиватись на їхньому шляху трансформації.

Однак, існують тенденції, що дозволяють розглядати майбутнє з поміркованим оптимізмом: перехід після 2004 року до позитивних показників економічного росту (ВВП, ВНП); створення експортноорієнтованих ТНК; розвиток транспортної інфраструктури; скорочення частки «тіньової економіки»; розвиток туризму та взагалі сфери послуг; реформування національного законодавства з метою заохочення ПІІ; початок боротьби з корупцією та бюрократією. Отже, за умов подальшої сильної підтримки перехідних країн постіндустріальними державами Заходу, їхній шлях від одного економічного укладу до іншого може значно скоротитись й, після майже двадцяти років вагань, привести їх у коло розвинутих країн сучасності.
5.3. Політична трансформація країн Центрально-Східної Європи в умовах членства в Європейському Союзі.

Найбільш типовим зразком впливу на подальшу політичну трансформацію приєднання до ЄС може вважатись приклад Угорщини. До 2004 року Угорщина імплементувала 99% всіх регулюючих рішень, які діяли в Євросоюзі. Тому перший рік перебування в ЄС пройшов для угорців майже непомітно: не було ніяких суттєвих потрясінь чи різких змін у внутрішній та зовнішній політиці.

За період трансформації в Угорщині не тільки виникли партії, що мають стабільну підтримку електорату, а й сформувалась стандартна система партій, характерна для розвинутих європейських демократичних країн. Консолідація партій привела до їхнього скорочення з 200 до 70 на початку ХХI ст. Спроби створити нові партії не мають успіху. Угорщина далі інших посткомуністичних країн Європи просунулась на шляху створення двопартійної системи: за УСП або СМД голосують приблизно 90% виборців.

Протягом останніх років ішов активний процес удосконалення виборів із метою запобігання фінансових злочинів і забезпечення всім учасникам рівних умов передвиборчої боротьби. Були введені ліміти на витрати партій та кандидатів на передвиборчу боротьбу, заборонені пожертви юридичних осіб. Також були посилені заходи щодо забезпечення незалежності ЗМІ. Отже, досягнення Угорщини були безперечними.

Разом із тим не виправдались найбільш радужні надії громадян на вступ у ЄС: стало очевидним, що саме по собі членство в Євросоюзі не вирішує проблем; як і раніше, усе залежить від самих угорців. Виникає питання, чи готові угорські політичні еліти до рішення нових складних завдань, що пов’язані з функціонуванням країни в рамках уже існуючої системи зі всіма її плюсами та мінусами.

Внутрішньополітична сфера продовжувала розвиватись в умовах більш жорсткого ніж це відмічалось в сусідніх країнах протистояння між владною ліберально-соціалістичною коаліцією та правоцентристською опозицією. Восени 2004 р. керівництво Євросоюзу навіть офіційно заявило про свою стурбованість «глибоким розколом угорського суспільства».

Було очевидно, що подолати цей розкол не вдалось протягом урядової кризи 2004 року. Її початком послугували ініціативи прем’єр-міністра Петера Меддьєши: введення системи прямих виборів прем’єр-міністра, скорочення числа депутатів парламенту, висунення в Європарламент загальнонаціонального списку кандидатів. Ці пропозиції призвели до розколу між прем’єром та верхівкою УСП. Невдоволення партійців поглибила поразка УСП на виборах депутатів в Європарламент влітку 2004 р., коли соціалісти отримали лише 9 мандатів, а СМД – 12. Почався рух за обновлення УСП, який очолили молоді функціонери, які виступили з жорсткою критикою геронтократії. Рух отримав офіційну назву «ліва ініціатива», а неофіційно його називали «рухом автомеханіків», оскільки його лідери І.Хіллер та Ф.Дюрчань у програмній заяві порівняли УСП з автомобілем, який треба полагодити. У цей момент лідер УСП та міністр закордонних справ Ласло Ковач несподівано залишив свої посади в країні й зайняв місце комісара ЄС із податків. Його відставка стала початком зміни майже всієї старої партійної гвардії. Фіналом кризи стало оголошення Меддьєши 18 серпня 2004 р. кадрових змін, у тому числі відставки міністра економіки І.Чіллага, що представляв партнера УСП по коаліції СВД. Однак, керівництво СВД категорично не погодилось з рішенням прем’єра й оголосило йому недовіру. Несподівано для Меддьєши Президія УСП прийняла його відставку; 25 серпня позачерговий з’їзд УСП затвердив на посаді прем’єра Ференца Дюрчаня.

У вересні 2004 р. Дюрчань сформував уряд, у якому міністром закордонних справ став Ференц Шомоді, міністром економіки – Янош Кока. Дюрчань заявив, що його перша мета – значне скорочення урядового апарату, зниження витрат на його втримання. Однак, у більшості аспектів він наслідував Меддьєши, політика якого в цілому була направлена на оздоровлення економіки, й формувалась під впливом ЄС та міжнародних фінансових організацій.

Опозиція невдовзі зробила спробу випробувати новий уряд, ініціювавши референдум із двох питань: приватизація лікарень та подвійне громадянство для етнічних угорців. Уряд відповів широкою агітаційною кампанією, доводячи, що 1) приватизація надасть нову якість обслуговування, 2) подвійне громадянство викличе масову імміграцію в країну та значний ріст безробіття. У результаті, на референдум 4 грудня 2004 р. більшість населення не прийшла, отже, його результати були недійсними (за угорським законодавством референдум визнається, якщо в ньому взяла участь ¼ виборців).

Початок 2006 року в Угорщині пройшов під знаком передвиборчої боротьби. Провідна партія соціалістично-ліберальної урядової коаліції, Угорська соціалістична партія (УСП), активно проводила таку соціальну політику, яка б забезпечила їй максимальну підтримку не лише в таборі постійних прибічників, але й тих, хто ще не визначився зі своїм вибором. На це була направлена реалізація урядом програми «Сто кроків» (здійснення малих кроків у всіх сферах життя країни задля досягнення відчутного підвищення загального рівня добробуту населення).

Коаліційний партнер соціалістів, Союз вільних демократів – Угорська ліберальна партія (СВД-УЛП) на чолі з Габором Кунце висунув низку умов для продовження партнерства на майбутніх виборах. Серед них була вимога реформи системи охорони здоров’я в Угорщині.

Союз молодих демократів – Угорський громадянський союз (СМД-УГС), провідна опозиційна партія на чолі з Віктором Орбаном, розширила базу своєї підтримки в суспільстві. Для цього в березні було укладено партнерську угоду зі Спілкою угорських профспілок.

Аналогічний крок здійснив також опозиційний Угорський демократичний форум (УДФ) на чолі з Ібоя Давідом, який уклав угоду про взаємодію на виборах із Союзом підприємців Угорщини. Однак, із приводу іншої угоди Давід заздалегідь виступив зі спростуванням: можливості створення коаліції УДФ із СМД-УГС не існує, тому що програмні засади СМД-УГС мають популістський характер та не відповідають консервативним християнським цінностям, а також ліберальним підходам УДФ до вирішення питань економічного розвитку Угорщини. Таким чином, неспроможність правих об’єднатись скоротила їхні шанси на перемогу; основну провину аналітики, наприклад, видатний американський політолог Валері Банс, покладали на Віктора Орбана, відомого своєю безапеляційністю та авторитарним стилем керівництва.

Цікавими новими рисами політичного життя Угорщини стало падіння авторитету радикальних партій, які підтримало не більше 1-2% виборців (при прохідному бар’єрі до Державних Зборів 5%), а також велика кількість виборців, які до самого кінця не могли визначитись з вибором (34% за результатами соціологічних опитувань).

Перший тур виборів пройшов 9 квітня 2006 року й не приніс сюрпризів. УСП отримала 105 мандатів, СМД-УГС разом із Християнсько-демократичною народною партією – 97 мандатів. Решту поділили СВД-УЛП (4) та УДФ (2). Хоча більшість угорців постійно голосує за УСП або СМД-УГС, опитані виборці виступають проти формування двопартійного парламенту, вважають за потрібне зберегти багатопартійну систему.

Другий тур, 23 квітня 2006 року, вирішив долю ще 174 мандатів в індивідуальних округах та за республіканськими списками (в Угорщині діє мажоритарно-партійна система). СМД-УГС отримала змогу дещо скоротити відрив від УСП через свої традиційно сильні позиції в індивідуальних округах.

Отже, за підсумками обох турів УСП отримала 190 мандатів (48%), СМД-УГС разом із УХДНП – 164 (42%), СВД-УЛП – 20 (4,6%), УДФ – 11 (2,8%). Головою Державних Зборів УР було вкотре обрано Каталін Сілі (УСП).

Право сформувати уряд в Угорщині отримує партія або коаліція партій, яка має не менше 194 мандатів (тобто половину від загальної кількості депутатів плюс 1 мандат). Тож, уряд знову утворила УСП разом зі СВД-УЛП; при цьому правлячий блок навіть покращив свої показники (в 2002 р. він мав 198 мандатів).

Прем’єр-міністром Угорщини залишився Ференц Дюрчань (УСП). Саме його виступ на закритому засіданні депутатів парламентської фракції УСП 26 травня 2006 року послугував прологом до найбільшої політичної кризи в Угорщині за весь посткомуністичний період. Наголошуючи на необхідності виконувати прийняту в грудні 2005 р. Конвергенційну програму, що, безперечно, вимагала значних пожертвувань із боку населення та суб’єктів господарювання, Дюрчань сказав: «Півтора-два останніх роки ми брехали про стан економіки країни… і нічого не зробили за ці чотири роки».

18 вересня 2006 р. відомості про цю промову попали в центральну пресу. Того ж дня президент Угорщини Ласло Шойом виступив із заявою, що висловлювання прем’єр-міністра призвели до моральної кризи в країні. Екс-президент Ференц Мадл (2000-2005) закликав Дюрчаня у своєму відкритому листі, підписаному також представниками інтелігенції, подати у відставку.

У ніч з 18 на 19 вересня в Будапешті учасники двохтисячної антиурядової демонстрації оточили приміщення Угорського телебачення. Вони намагались прорватись до телецентру й зачитати Меморандум із вимогою відставки уряду Дюрчаня. Попри поліцейські кордони, кілька десятків демонстрантів розбили скляні двері та вікна першого поверху й прорвались в телецентр, якому завдали значних пошкоджень. Інші учасники на площі кидали в поліцейських каміння, підпалювали машини. До демонстрантів були застосовані водомети та сльозоточивий газ. Кількість потерпілих становила 150 чоловік, з них 114 поліцейських.

Наприкінці вересня ситуація дещо стабілізувалась: опозиція постійно організовувала мітинги на площі Л.Кошута біля парламенту країни, вимагала відставки уряду. Всі ці події свідчать, що політична криза в Угорщині не була випадковою.

По-перше, протести населення були викликані не стільки тим, що прем’єр брехав, скільки невдоволеністю своїм економічним становищем і побоюваннями, що в майбутньому воно ще погіршиться. Найбільш тяжкою була ситуація в галузі охорони здоров’я, де було недостатньо не тільки фінансів, а й медичного персоналу. Стрімко скорочувалось фінансування освіти та науки. Держава відмовилась від системи грантів за «планом Сечені», які надавали суттєву підтримку угорським дослідникам та викладачам. Схожі тенденції можна дослідити щодо більшості соціальних прошарків населення.

По-друге, промова Дюрчаня послугувала приводом для відкритого протистояння влади та опозиції, яка підспудно назрівала протягом років. Віктор Орбан використав оприлюднення негативних економічних показників для звинувачення своїх опонентів у некомпетентності, неспроможності вирішити нагальні проблеми країни, непрозорості кроків уряду в суспільно чутливих сферах. Взагалі, протистояння в Угорщині мало відчутно особистий характер: Орбан проти Дюрчаня.

Політична тактика Орбана принесла відчутні результати: на виборах в органи місцевого самоврядування, проведені в жовтні 2006 р., СМД-УГС, ХДНП та УДФ здобули перемогу у 17 з 19 областей. Орбан назвав цю подію історичною поразкою соціалістів.

Президент Л.Шойом після виборів ще раз підкреслив своє незадоволення позицією Дюрчаня. Тим, що він уникає відповіді про моральність своєї поведінки, він втратив довіру виборців й взагалі послабив довіру до парламентської демократії.

У відповідь Дюрчань ініціював позачергове пленарне засідання Державних Зборів УР, на порядок денний якого було винесено питання вотуму довіри відносно його урядової програми та чинного прем’єр-міністра. Відповідно до регламенту голосування було поіменним, Дюрчань здобув підтримку 207 (з 384) депутатів, уряд отримав мандат на продовження своєї роботи.

Реакція країн Європи на угорські події була неоднозначною: соціалісти підтримали Дюрчаня, праві партії – Орбана. Офіційна позиція ЄС була більш виваженою: акції протесту розглядались як події, викликані реалізацією програми економічних реформ, яка по своїй суті спрямована на подолання кризи в економіці країни. Отже, найменше, що було потрібно Угорщині – це зміна уряду. Дюрчань почав непопулярну Конвергенційну програму (2006-2009), яка передбачала виведення бюджету країни із кризи шляхом замороження соціальних витрат та проведення ряду реформ у соціальній сфері. Він був здатен її закінчити; здавалось, альтернативи в УР немає. Цікаво, що Орбан також не подав жодного знаку, що він готовий взяти на себе вивід країни з економічної кризи. Він закликав не до дострокових парламентських виборів, а до відставки Дюрчаня й створення так званого фахового уряду із представників усіх партій.

Натомість Дюрчань оголосив про кадрові зміни в уряді й формування т.зв. Урядового Кабінету, який складається з 5 осіб: трьох міністрів (економіки, соціальної політики і праці, та національної безпеки), а також керівників коаліційних партій (УСП, СВД). Кабінет має на меті прийняття стратегічних політичних рішень, за іншими ж міністрами залишаються суто практичні функції.

Антикризові реформи Дюрчаня також вплинули на проблему розподілу повноважень між органами влади. Було скорочено кількість міністерств, відмінено посади міністрів без портфеля, скорочено посади держсекретарів у міністерствах та відомствах. У цілому за два роки штат держапарату скорочено на 30%. Позитивним наслідком стало скорочення витрат держбюджету, але водночас це дозволило прем’єру сконцентрувати у своїх руках більше влади перш за все за рахунок повноважень міністрів.

Протягом 2007 року уряд удався до досить радикального реформування кількох важливих сфер – системи медичного обслуговування, освіти та громадського транспорту – з метою зменшення видатків на послуги, що надаються громадянам через ці системи. Уперше за останні 8 років реальні доходи населення зменшились, що викликало посилення напруження в угорському суспільстві, підвищення популярності опозиції. Вона перейшла від силових до конституційних методів боротьби, наприклад, висунула ініціативу проведення загальнонародного референдуму із соціальних реформ уряду.

Крім внутрішньополітичного аспекту опозиція гостро критикує коаліцію в питаннях реалізації зовнішньої політики уряду, зокрема, за домовленості УР із РФ щодо будівництва російського газопроводу «Блакитний потік». СМД-УГС та ХДНП вважають, що цей проект не відповідає інтересам Угорщини та ЄС, не сприяє планам диверсифікації постачання газу до Європи.

Отже, Дюрчань був змушений проводити непопулярні серед щонайменш двох третин населення реформи, а по їх закінченні мав взагалі втратити місце прем’єра й голови партії, тому що частина соціалістів не була згодна з жорсткою в соціальних питаннях урядовою політикою. В УСП мала повторитись ситуація, яка склалась у СВД у 2007 році, коли Габор Кунце, до того найпопулярніший політик, керівник парламентської фракції, був замінений: пост голови СВД отримав міністр економіки та транспорту Янош Кока, пост керівника фракції – Матяш Порші. У такий спосіб СВД намагалась підвищити свою популярність, що почала стрімко падати.

Отже, при всіх складнощах транзиту Угорщина протягом останнього періоду змогла добитись значних успіхів у політичній трансформації; демократія тут заснована на інтегрованому суспільстві, громадянській культурі, європейських ліберальних цінностях, але багато проблем залишається невирішеними.

Перебіг подій в Угорщині представляється найбільш характерним для всіх посткомуністичних країн, однак, кожна з них виявляє й особливі, притаманні тільки їй риси політичної трансформації.

Так, у Польщі початок нового століття ознаменувався створенням нових політичних партій, які фактично з’явились на тлі розчарування старими лідерами – СДРП та АВС. У 2001 році була зареєстрована «Громадянська платформа Республіки Польща». Її лідерами були Анджей Олеховський, Мацей Плажиньський та Дональд Туск. Вони позиціонували себе як ліберал-консерватори. Серед основних вимог вони висували скорочення місць в Сеймі, проведення парламентських виборів за мажоритарною системою, введення прямих виборів губернаторів та мерів, збільшення витрат на підтримку місцевого самоуправління, реформу системи освіти.

2005 рік пройшов у Польщі під знаком виборів. Ця кампанія мала дуже своєрідні риси, обумовлені тим, що водночас проходили парламентські та президентські вибори, підсумки яких не зміг передбачити ніхто з аналітиків.

Ліві сили очолював Союз лівих демократів (Володзімеж Чімошевич), праві – «Громадянська платформа» (Дональд Туск) та «Право і справедливість» на чолі з братами Ярославом та Лехом Качиньськими. Однак, у вересні 2005 р. (напередодні виборів, призначених на 25 вересня) В.Чімошевич несподівано відмовився від подальшої участі в передвиборчій кампанії, оголосивши її надто «брудною». Це значно ослабило позиції лівих; можна навіть говорити, що праві одержали перемогу ще до виборів. Але водночас склалась унікальна ситуація, коли праві партії були змушені конкурувати одна з одною, що призвело до перебільшення суперечок між ними в ході самої кампанії.

Перемогу одержала партія «Право і справедливість» (33,8%), яка провела дуже успішну рекламну кампанію, зробивши наголос на традиційних цінностях, на релігійних, національних та історичних коренях, протиставляючи їх ідеям євроінтеграції: «Інтеграція відбулась, а більшість проблем залишилась». Отже, ПіС просто зіграли на страхах своїх співвітчизників перед майбутнім, модернізацією, новими умовами життя в об’єднаній Європі. Уряд сформувала коаліція «Право і справедливість» (155 місць), «Самооборона Республіки Польща» Анджея Леппера (11,4%, 56 мандатів), католицька «Ліга польських родин» (8%, 34 мандати). Посаду прем’єр-міністра посів Казімеж Марцинкевич. ГП отримала 29% голосів й перейшла в опозицію.

23 жовтня 2005 року в ході другого туру перемогу на президентських виборах отримав Лех Качиньський (54%). Д.Туск отримав 46% голосів, що само по собі було досить добрим результатом. Аналітики вважають, що Качиньському дуже допомогла підтримка Анджея Леппера та католицької церкви, що «розпоряджались» голосами більшої частки польських селян. Президент дуже швидко дав зрозуміти, що він не може знайти спільної мови з прем’єром, який намагався діяти самостійно, отже, у червні 2006 р. Марцинкевич поступився кріслом брату Леха Ярославу Качиньському.

Відносини з ЄС при братах Качиньських швидко погіршились, перш за все через пріоритетність для Польщі США, по-друге, через непоступливість антиросійської позиції Качиньських, по-третє, через обвинувачення Німеччини в реваншизмі, здатному підірвати незалежність Польщі, вимогам від Берліну сплатити відшкодування за збитки, понесені під час Другої світової війни. У відповідь на заяви братів Качиньських експерт німецького фонду Бертельсмана Корнеліус Охман не виключив, що Брюссель міг би застосувати до Польщі такі ж санкції, як до Австрії, коли там в урядову коаліцію увійшов крайній націоналіст Йорг Хайдер.

Брати Качиньські оголосили хрестовий похід проти зла й почали реформувати всі сфери суспільно-політичного життя, спираючись на наступні принципи: 1) централізована «активна й сильна держава»; 2) боротьба з «системою» (гангстери, секретні служби, корумповані чиновники, лихі підприємці); 3) «революційна заміна еліт»; 4) «католицизм як національний обов’язок»; 5) контроль над ЗМІ; 6) «управління через хаос».

Особливо яскраво проявилась про-католицька позиція братів Качиньських. Здавалось, у Польщу повернулись часи теократії, що склалась при Валенсі в першій половині 90-х рр. Однак, як виявляється, ця проблема не стала виключно польською.

У Словаччині 2005 рік також пройшов під знаком релігійних дискусій. Уряд Мікулаша Дзурінди почав переговори з Ватиканом про новий договір щодо прав словацьких католиків (біля 60% населення). У разі підписання договору лікарі-католики могли б не виписувати засоби контрацепції, відмовлятись від абортів, пересадки органів, експериментів з людськими ембріонами. Судді-католики могли б відмовлятись від справ про розлучення, вчителі-католики – від уроків сексуального виховання. Аналітики писали, що насправді перед урядом стоїть вибір між Ватиканом та ЄС, адже цей договір вступав у протиріччя з Конституцією ЄС, Хартією фундаментальних прав ЄС, 13 статтею Амстердамського Договору про ЄС. Ця проблема дорого коштувала Мікулашу Дзурінді, адже вона розколола правлячу коаліцію й призвела до дострокових парламентських виборів.

Повертаючись до Польщі після 2005 року, треба зазначити, що у внутрішньому житті країни після виборів панував неспокій. Качиньські зробили все можливе щоб роздмухати вогонь взаємної ненависті, прийнявши кілька нових законів щодо декомунізації та люстрації. У листопаді 2007 р. прем’єр-міністр Ярослав Качиньський оголосив чистку державної адміністрації від лівих, яких звинувачували в корупції.

Це стало останньою краплею: відбулась політична криза й дострокові парламентські вибори 21 жовтня 2007 року. Соціологічні опитування напередодні виборів засвідчили, що найбільшими загрозами поляки вважали ріст корупції (79%) і злочинності (41%). Отже, хоча Я.Качиньський декларував саме боротьбу з цими явищами, вони тільки збільшились. Тому вибори стали своєрідним референдумом з одним питання: «за» чи «проти» Я.Качиньського.

Вибори виявили розділ Польщі як географічний - за ПіС голосували південні та східні регіони, за «Громадянську платформу» (ГП) західні – так і соціальний – за ГП голосували жителі великих міст, молодь, інтелігенція.

ГП перемогла з відривом у 10%, отримала 41,5% голосів. Отже, у коаліційний уряд увійшли ГП та Польська селянська партія (8,9%) Вальдемара Павляка, відомого своїм професіоналізмом та поміркованістю. В листопаді новим прем’єром став Дональд Туск, віце-прем’єром та міністром економіки Вальдемар Павляк, міністром закордонних справ – Радослав Сікорський (цій кандидатурі більш усього опирався президент Лех Качиньський).

Новий уряд зробив кілька спроб виправити помилки попередників, але щораз наражався на безкомпромісний опір президента. Протистояння президент – прем’єр на роки визначило забарвлення політичного життя Польщі. Протистояння проходило під гаслом перегляду повноважень президента та прем’єра, але воно не вилилось в широку дискусію з насправді важливих питань. У жовтні 2008 р. у центрі уваги опинилась відмова Туска голові держави у можливості користуватись державним спецлітаком для поїздки на саміт ЄС в Брюссель. Адміністрація президента була змушена орендувати чартерний літак, отже, розгорівся скандал. У грудні канцелярія президента оголосила, що має намір виставити рахунок канцелярії прем’єра на 150 тисяч злотих (біля 50 тис. дол.) за поїздку Л.Качиньського. Хоча сторони погрожували одна одній судовим позивом, до цього діло все ж не дійшло; достатньо, що обидва лідери й так «втратили обличчя» через дрібні сварки.

Д.Туск спочатку намагався розробити новий законопроект, який обмежив би повноваження президента. За законопроектом представляти Польщу на європейських самітах повинен прем’єр. Участь же президента буде можливою тільки у виключних випадках і зі згоди уряду. Але потім Туск свідомо відмовився від просування будь-яких законопроектів своєї партії, які могли б розхитати владний човен. Здається, його гаслом стало збереження політичної стабільності за будь-яких умов. Тож, Туск намагається відкладати у довгий ящик всі суперечки, дискусійні питання і т. ін. На сьогодні така обережна поведінка принесла йому перше місце в рейтингах польських політиків. На тлі Туска президент Качиньський в очах багатьох виглядає якоюсь примарою з минулого: він акцентується переважно на проблемах ідеології, а не економіки, знову намагається посилити владу Костьолу в Польщі.

Отже, головною тенденцією політичного розвитку Польщі за період після 2004 року став поступовий відхід від традиційної схеми протистояння лівих та правих. Можна висловити припущення, що епоха посткомунізму в Польщі завершилась, коли їй на зміну прийшло протистояння помірковано правих та ультраправих (ГП проти ПіС). Однак, наскільки тривалою буде ця тенденція, трудно передбачити.

У цьому контексті цікавим досвідом є розвиток сучасної Словенії. Найбільш успішною на початку ХХI ст. виглядала центристська партія Ліберальних демократів Словенії (ЛДС). Вона дала Словенії водночас президента Янеза Дрновшека та прем’єра Антона Ропа (2002 р.). Їх основний суперник – ліва Словенська демократична партія на чолі з Янезом Яншею, що стоїть на захисті словенської самобутності, проти запозичення ідей західної соціал-демократії. Однак, інші соціал-демократичні сили підтримують ЛДС; це - Об’єднаний список соціал-демократів на чолі з Борутом Пахором, партія, що з 1993 р. об’єднала три невеличких лівих блока.

На виборах у листопаді 2004 р. СДП отримала 29% голосів, ЛДС - 22,8%, отже ні праві, ні ліві не отримали абсолютної більшості в парламенті (45 місць правим та 37 лівим з 90). Отже, коаліційний уряд сформували лівоцентристські партії: СДП, Нова Словенія – Християнська народна партія (9%), Словенська народна партія Франца Бута (6,8%), Демократична партія пенсіонерів Словенії Антона Роуса (4%). Прем’єром став Янез Янша. Він домігся зниження безробіття та найбільш високого економічного росту за всю історію країни.

Однак, у листопаді 2008 р. вибори виграла опозиційна партія, яка з 2005 року стала називатись просто Соціал-демократи (43 з 90 місць). Головною претензією до Янши була неспроможність уряду впоратись з інфляцією (7% - найбільший показник в єврозоні). Новий уряд сформували 4 партії (СД, Зарес – Нова політика, ЛДС, Демократична партія пенсіонерів). Прем’єром став 44-річний соціал-демократ Борут Пахор. Головним завданням він оголосив боротьбу з економічною кризою.

На президентських виборах у другому турі, що відбувся 26 квітня 2008 р. несподівано переміг лівий кандидат Даніла Тюрк (68% голосів). Він був першим послом незалежної Словенії в ООН, з 2000 року став помічником Кофі Аннана з політичних питань. Політологи відмічали, що в ООН він був більш відомий, ніж на батьківщині. У грудні 2008 р. він вступив на посаду, яка здебільшого вважається декоративною, адже Словенія – типова парламентська республіка.

Отже, у Словенії - у певному сенсі дзеркальному відображенню Польщі - можна побачити, що на зміну протистоянню ліві-праві прийшло протистояння лівоцентристи – ліві.

Щодо інших країн регіону, головні уроки розвитку в умовах членства в ЄС тут мають дещо відмінні риси. Населення більшості країн несхвально сприйняло нові соціально-економічні реалії й перенесло своє невдоволення на національні уряди. Так, уже в 2004 р. Словаччина встановила абсолютний європейський антирекорд, оскільки у виборах в Європарламент взяли участь тільки 17% виборців.

Словаччину більше турбували президентські вибори. У першому турі за посаду змагались 11 кандидатів, проте жоден з них не набрав необхідної кількості голосів. Найбільшу підтримку мали В.Мечіар (32,7%) та І.Гашпарович (22,3%). Другий тур відбувся 18 квітня 2004 р. й приніс перемогу Гашпаровичу (Рух за демократію) – 59,9%. Мечіар отримав 40,1% голосів, що теж доволі багато. Цікаво, що на проведення виборчої кампанії він витратив в 5 разів більше аніж Гашпарович (500 тис. крон).

Правило маятнику, яке склалось в 90-ті роки ХХ ст., продовжувало діяти. В Словаччині парламентські вибори 2002 року виграли правоцентристи (Словацька демократична та християнська унія Мікулаша Дзурінди, Угорська коаліційна партія Бели Бугара, Християнсько-демократичний рух Рудольфа Бауера, Новий громадянський альянс мали 78 мандатів з 150). Але дострокові вибори 17 червня 2006 року – лівонаціоналістична «Smer» («Напрям – соціал-демократія») Роберта Фіцо (29,4%). Партія Дзурінди (18,3%) програла перш за все через непопулярні жорсткі економічні реформи. Голосування мало очевидно протестний характер: за «Smer» виступили найбільш депресивні райони країни й найбільш невдоволені своїм економічним станом соціальні прошарки. Дзурінда, попри блискучі успіхи в реформуванні країни протягом 8 років, був вельми непопулярний (16% «за») через урізання соціальних програм, збільшення безробіття, погіршення умов конкуренції словацьких підприємців з іноземними. Свою роль відіграв також скандал з одним із міністрів, П.Руско, який був звинувачений у службових зловживаннях.

Цікавим моментом стало те, що Фіцо заради формування правлячої коаліції заключив союз з Рухом за демократичну Словаччину (8,7%) Володимира Мечіара й Словацькою національною партією (11,7%) Яна Слоти. Разом коаліція отримала 85 мандатів. За це Соцінтерн відразу піддав «Smer» жорсткій критиці й призупинив її членство в організації. Дійсно, правляча коаліція виглядала дещо дивно: стандартна ліва партія соціал-демократичного типу («Smer»), націоналісти (СНП) та популісти (РЗДС). РЗДС не вдалось перетворитись на стандартну праву партію, скоріше еволюція закінчилась створенням осередку правого консервативно-націоналістичного типу. В результаті ера РЗДС закінчилась, вона втратила виборців: за 8 років кількість відданих за РЗДС голосів скоротилась втричі.

Серед тих, хто програв опинились також КПС та «Вільний форум» (нова партія, що склалась в результаті розпаду ліберального ANO), які не пройшли в парламент. Отже, словацькі виборці лишили представництва дві значимі політичні ідеології – комунізм та лібералізм.

Роберт Фіцо – типовий лідер нової епохи – відносно молодий (але з досвідом колишнього комсомольського вожака), харизматичний, не настільки принциповий, щоб це стало на заваді вербувати йому нових прихильників. На 2007 р. за «Smer» висловилися 43% громадян.

В галузі внутрішньої політики уряд Фіцо був зосереджений на стабілізації фінансової системи, соціальному управлінні. Протягом 2007 р. була підвищена мінімальна зарплатня, виплати на дітей; пригальмована приватизація держвласності, знижені ціни на ліки; знизився державний дефіцит. Прихильність публіки викликала й розробка Трудового кодексу, який повинен ліпше захищати робітника від примх роботодавця. Продовжується також реалізація курсу країни на посилення децентралізації влади. Тепер муніципалітети, окрім місцевих податків й зборів, безпосередньо отримують 70,3% надходжень від прибуткового податку, а в держбюджет йде біля 6%. Остаток – 23,5% - поступає в бюджети областей.

Фіцо також збільшив свій рейтинг радикальними антиєвропейськими заявами, однак, здобувши владу, він «забув» про свої передвиборчі обіцянки вивести Словаччину з НАТО та ЄС. Перестала лунати й антиамериканська риторика, якою Фіцо широко користувався в боротьбі з Дзуріндою, називав останнього «лакеєм Джорджа Буша». На Заході попри всі закиди Фіцо, він розглядається скоріше як «менше зло» в порівнянні з Яном Слотою, чиї рейтинги також зростають.

Отже, як і в інших країнах, перехід влади від правих лівим у реальності не став шоком для країни і її міжнародного оточення: попри все, різкої зміни урядового курсу просто не може відбутись.

У Чехії як і в Словаччині очевидними були песимістичні настрої після вступу в ЄС. На виборах в Європарламент найбільше мандатів отримала ГДП, яка зайняла нішу критика ЄС. Додаткові біли їй надав президент Вацлав Клаус. За опитуванням 2005 р. йому довіряли 2/3 населення, тоді як уряду і парламенту менше ¼.

За таких умов праві задовго до виборів почали активізуватись. Опозиція вимагала пояснень щодо джерел прибутків прем’єра Станіслава Гросса і його дружини Шарки. Це спричинило урядову кризу, котра до початку квітня переросла в політичну. 25 квітня 2005 р. уряд подав у відставку. Новим прем’єром став Іржи Пароубек (ЧСДП). Попри його намагання зробити акцент на соціальних реформах, повернути прихильність виборців лівим не вдалося.

Чергові вибори відбулись в червні 2006 р. призвели до зміни правлячої коаліції. Як для Чехії, передвиборча кампанія 2006 р. вважається дуже брудною. Часом вона виливалась в скандали з приводу особистостей; особливо постраждав прем’єр І.Пароубек, огульно обвинувачений в статевих стосунках з неповнолітнім. Партії використовували «негативну рекламу»; наприклад, гасло ЧСДП: «ГДП мінус». Широкого розголосу набули так звані «записки Кубіце» (Ян Кубіце – голова Відділу боротьби з організованою злочинністю), де він стверджував, що злочинність пов’язана з урядовими колами, тобто з ЧСДП.

Найбільше голосів чехи (явка склала 65% виборців) віддали Громадянсько-демократичній партії (35,3%). Але невдовзі вияснилось, що в парламенті ліві (ЧСДП на чолі з С.Гроссом (32,3%), КПЧМ (12,8%)) та праві (ГДП, ХДУ-ЧНП (7,2%), зелені (6,3%)) отримали приблизно однакову кількість голосів.

Однак ліві не змогли створити коаліцію через ідейно-програмні розбіжності. Перш за все це стосується розуміння так званої соціальної держави (welfare state) з її активною роллю щодо суспільства. По-друге, у КПЧМ на відміну від ЧСДП залишається слабо проробленим проект соціально-справедливого суспільства й так званого третього шляху (third way).

Тому за два місяці президент Вацлав Клаус призначив прем’єр-міністром лідера ГДП Мірека Тополанека. Кабінет був сформований з представників ГДП та безпартійних та розглядався як тимчасовий. У жовтні кабінет Тополанека отримав вотум недовіри в парламенті й пішов у відставку. Але опоненти Тополанека не змогли дійти згоди, хоча така спроба була зроблена лідером ХДУ-ЧНП Мірославом Калоусеком та новим лідером ЧСДП Іржи Пароубеком. Вони майже домовились, але для створення правлячої коаліції було б необхідно залучити КПЧМ. Можливість альянсу з комуністами обурила більшість християнських демократів й в кінці кінців коштувала Калоусеку посади голови партії.

Отже, урядова криза в Чехії розтягнулась на рік, але не призвела до скільки-небудь значної реконфігурації політичних сил у країні. Влада, з благословення Вацлава Клауса, залишилась в руках Мірека Тополанека до чергової урядової кризи в травні 2009 р., коли новим прем’єром став безпартійний Ян Фішер. Одною з причин відтягування заміни прем’єра став фактор ЄС: у першій половині 2009 р. Чехія вперше зайняла посаду головуючого в ЄС; її гаслом стала ідея «Європа без бар’єрів», тобто була реалізована ідейна база правоцентристських партій. Разом з тим далась взнаки європесимістська позиція президента В.Клауса: Чехія стала останньою країною, що ратифікувала Лісабонську угоду.

Болгарія та Румунія одночасно вступили в НАТО в 2004 році та в ЄС у 2007 році. 2004 рік став для Румунії своєрідною точкою відрахування й тому, що тут відбулись знакові парламентські та президентські вибори.

Перший тур президентських виборів не визначив переможцем ні одного з 12 кандидатів. Але більш важливим було те, що відбулись збої комп’ютерів статистичного управління, які дали підстави опозиції звинуватити владу в шахрайстві. Хоча, а можливо й завдяки тому що ніяких заходів для виявлення можливих порушень опозиція не домоглась, імідж їх кандидата Т.Бесеску значно поліпшився. За підсумками другого – сенсаційного - туру, що відбувся 12 грудня, представник правлячої Соціал-демократичної партії Румунії Адріан Нестасе отримав 48,8%, а лідер опозиційного альянсу «Правда і справедливість» Траян Бесеску – 51,5% голосів. Оскільки Нестасе визнав перемогу суперника, у Румунії вдруге за посткомуністичний період влада мирним шляхом перейшла з рук у руки. Це, на думку більшості експертів, є одним з головних тестів країни на демократію. Обрання 53-річного мера Бухаресту Т.Бесеску викликало тим більший захват, що як писала «Монд», «новий президент Румунії є повною протилежність суперника, який є спадкоємцем старого комуністичного апарату».

За підсумками парламентських виборів в листопаді 2004 р. представництво в парламенті отримали лівоцентристський блок Партії соціальної демократії та Гуманістської партії (40%), правий блок Націонал-ліберальної партії Румунії та Демократичної партії (40%), ультранаціоналістична партія «Роминія маре» (13%), Демократичний союз угорців Румунії (6%). 29 грудня 2004 р. прем’єр-міністром став лідер НЛПР Келін Попеску-Терічану.

Отже, тенденція до створення двопартійної системи, відчутна в країнах ЦСЄ, найшла своє підтвердження й у Румунії: біля 80% виборців голосували за одну з двох провідних партій.

Траян Бесеску як новий президент направив свої дії на підготовку вступу в ЄС, у тому числі на вирішення проблем корупції. Він заявив, що корупція є загрозою національної безпеки. Але число успішних судових позивів залишилось низьким. Багато проблем залишалось також у сфері повноважень місцевих органів влади, держслужби, системи правосуддя, прав нацменшин, навіть у розділі влад (не ясні прерогативи Канцелярії прем’єр-міністра та Головного секретаріату уряду).

Для Румунії характерною рисою стало політичне протистояння президента та прем’єра. Конфлікт між ними почався в 2006 р., коли голова уряду висловився проти ініціативи президента щодо проведення дострокових парламентських виборів. Потім Терічану виключив зі свого уряду членів пропрезидентської Демократичної партії й увів представників партії Демократичний союз угорців Румунії. Президент оголосив цей кабінет незаконним, але парламент його схвалив. Отже, майже рік протистояння основних гілок влади призвів до найбільш тяжкої в новітньої історії Румунії політичної, а за нею й економічної кризи.

Але в румун більше уваги викликало погіршення економічного розвитку країни, а разом з ним – поглиблення соціальної нерівності. Цим скористалась ліва опозиція, яка в квітні 2007 р. звинуватила Бесеску в підслуховуванні телефонних розмов членів уряду, у роздмухуванні конфліктів між політичними угрупуваннями, у корупції, у перевищенні влади. 19 квітня за підсумками докладу спеціальної парламентської комісії на спільному засіданні обох палат президент Румунії був відсторонений від посади 332 голосами. Але конституційний суд визнав, що порушення Бесеску мають «незначний характер й не можуть слугувати причиною для відсторонення від посади». Опозиція звинуватила президента в тиску на суддів й вимагала проведення всенародного референдуму.

19 травня 2007 р. такий референдум відбувся; в бюлетені було одне питання: «Чи згодні Ви з відставкою президента Румунії г-на Траяна Бесеску від посади?» Більшість висловилась за збереження Бесеску на посаді (5,7 млн. голосів – 75% всіх, хто взяв участь в референдумі). Це дало привод Бесеску щиро подякувати народові: у ході голосування він отримав на 1 млн. голосів більше, ніж на президентських виборах 2004 р.

30 листопада 2008 року в Румунії пройшли парламентські вибори. Уперше вони відбулись за новою системою: не тільки за партійними списками, а й за одномандатними округами. У результаті центристський блок Соціал-демократичної та Консервативної партій набрали 33%; Демократично-ліберальна партія – 32,4%, тоді як правляча Націонал-ліберальна партія на чолі з К.Попеску-Терічану отримала тільки 18%, Демократичний союз угорців – 7%. Партія «Роминія маре» взагалі не змогла подолати 5-відсотковий бар’єр й не увійшла в новий парламент.

10 грудня 2008 р. президент Бесеску запропонував посаду прем’єр-міністра лідеру ліберал-демократів Теодору Столоджану, що вже очолював уряд у 90-х роках. Але через 5 днів Столоджан, який займав крісло євродепутата, несподівано відмовився. Це спричинило деяку паніку в румунських верхах і навіть поставило під сумнів політичну стабільність Румунії. Тоді Бесеску 15 грудня запропонував нового кандидата – Еміла Бока (Соціал-демократична партія), який невдовзі сформував коаліційний уряд соціал-демократів та ліберал-демократів. Але в жовтні 2009 р. відбулась парламентська криза, яка призвела до розриву коаліційної угоди й відставки уряду Е.Бока. Зважаючи на чергові президентські вибори, парламентарі доручили Боку продовжувати керувати урядом, що було порушенням конституції й взагалі нонсенсом. Але доки не був обраний новий президент, іншого реального вибору парламент не знайшов.

Президентські вибори 2009 р. наглядачі назвали надзвичайно брудними. Президент Бесеску широко використовував адмінресурс, його соціал-демократичний опонент – тактику безпідставних обвинувачень. В питаннях зовнішньої політики Траян Бесеску позиціонував себе як єврооптиміста, Мірча Джоане наголошував на необхідності співпраці з Росією, Китаєм, Індією. Вулиці Бухаресту були забруднені граффіті на кшталт «Джоане продав нас Москві!»

6 грудня у другому турі Бесеску отримав 50,33% голосів, Джоане – 49,66% при явці виборців 58,02%, що для Румунії є відносно добрим результатом. Джоане відразу подав скаргу в Конституційний суд з вимогою скасувати результати 2 туру виборів, але й суд, і ОБСЄ підтвердили, що вибори в цілому відповідають демократичним стандартам. Перерахунок спірних голосів, проведений на вимогу опозиції, теж не змінив картину: Бесеску залишився на другий строк. Отже, новими рисами в політичному житті Румунії стали зростання президентського впливу на політичні уподобання населення й на урядові структури, а також, як наслідок цього, посилення невдоволення режимом Бесеску з боку головних політичних акторів Румунії.

Не зважаючи на те, що Болгарія завжди підкреслювала бажання проводити збалансований зовнішньополітичний курс, направлений на співпрацю не тільки з Заходом, а й з Росією, підтримка вступу в НАТО тут була одною із самих високих у регіоні. Можливо, це можна пояснити тим, що болгари чітко ув’язували вступ у НАТО та можливість вступу в ЄС. Але після того, як ця стратегічна ціль була досягнута, у регіоні стали з’являтись нові політичні сили, що намагаються поєднувати такі компоненти політики та ідеології, які трудно поєднати в уяві пересічного західноєвропейця.

У Болгарії чергові парламентські вибори відбулись 25 червня 2005 року. Перемогу отримав блок «За Болгарію», де провідна роль належала Болгарській соціалістичній партії (31%). Правляча до того Ліберальна партія Сімеона Сакскобургготського отримала лише 17% голосів; праві партії, так звані «сині», через розбрат отримали відповідно 8% (Коаліція об’єднаних політичних сил) і 7% (Демократи за сильну Болгарію) голосів.

Новий склад парламенту очолив соціаліст Георгій Пірінський. Більше місяця тривали дискусії з приводу формування уряду. Лише в середині серпня парламент затвердив склад кабінету на чолі з лідером БСП Сергієм Станішевим. Урядову коаліцію склали БСП, Національний рух Сімеон 2, РПС.

Отже, ці вибори засвідчили, що Болгарія ще не готова до переходу до двопартійної системи, що населення невдоволене результатами останніх реформ. Біля 50% болгар віддали голоси за ліві, націоналістичні або просто нові, ще невідомі, й від цього ще більш принадні партії.

Одною з них стала створена навесні 2005 року партія «АТАКА». Її лідером став Волен Сідеров. На момент виходу на суспільно-політичну арену партія відмовлялась асоціювати себе з правим чи лівим флангом, надавши перевагу визначенню себе як «національно налаштованої центристської сили». Але щоб прийняти участь в парламентських виборах, які були призначені через два місяці, партія була змушена створити коаліцію. Вона об’єднатись з ультранаціоналістичними «Національним рухом за спасіння Вітчизни», «Болгарською національно-патріотичною партією» та «Союзом патріотичних сил». Коаліція «АТАКА» набрала 8% голосів й отримала 21 місце з 240 депутатських крісел.

З одного боку, це не так багато, з іншого – це негативна тенденція, що свідчить про міру невдоволення болгарським виборців своїм становищем й про те, що в цих негараздах знову, вже вкотре в болгарській історії, звинувачують зовнішні сили.

Нині «АТАКА» зайняла місце єдиної в Болгарії партії, що виступає з суто антизахідних позицій, перш за все проти тісних зв’язків зі США. У 2006 р. партія організувала заходи проти дислокації на болгарській території американських баз. Досить негативно партія сприймає й НАТО. На її думку, перебування в блоці разом і Болгарії, і Туреччини не позбавило першу від загрози з боку останньої, а нових зобов’язань на долю Болгарії членство в НАТО принесло дуже багато.

Жорсткою є також її позиція щодо використання Туреччиною турецької меншини в Болгарії з метою втручання в її внутрішню політику. «АТАКА» намагається стримувати зростаючу роль турецької меншини. Одною з ініціатив «АТАКИ» в парламенті було прийняття резолюції, яка засудила б геноцид вірмен в Османській імперії. Звичайно, «АТАКА» виступає проти членства Туреччини в ЄС.

«АТАКА» критикує і ЄС. Перш за все, за намагання закрити атомну електростанцію в Козлодуї. Загалом же – за надмірну централізацію влади, обтяженість великою кількістю обов’язкових для виконання директив, отже, за невідповідність політики ЄС національним інтересам окремих держав.

Відношення до РФ визначається партією як позитивне. Росія на їхню думку є необхідним стримуючим елементом, що дозволить Болгарії проводити більш незалежну та збалансовану політику щодо США та Туреччини.

Про необхідність серйозного ставлення до цієї молодої партії засвідчили президентські вибори 2006 року, на яких лідер «АТАКИ» Волен Сідеров вже посів місце головного суперника діючого президента Георгія Пирванова. Але за підсумками другого туру, що відбувся 30 жовтня, Пирванов набрав близько 76% голосів, тоді як Сідеров тільки 20%. Пояснення феномену Пирванова, який є єдиним з болгарських президентів, хто посів це крісло два строки поспіль, криється в його надзвичайному вмінні конструктивно працювати з представниками всіх політичних сил. Це підтвердив і сам Сідеров, який, визнаючи свою поразку, відмітив: «Я програв диспропорційно сильному кандидату, якого підтримали майже всі політичні партії».

Останні оцінки електоральних уподобань болгарського виборця засвідчили слабкий, але твердий зріст прихильників «АТАКИ». Можна прогнозувати, що в умовах світової економічної кризи цей зріст буде ще відчутнішим, адже «АТАКА» виступає проти нових кредитів міжнародних фінансових установ, що вже переобтяжують національний бюджет, закликає до опори на власні сили.

Чергові парламентські вибори в Болгарії відбулись 5 червня 2009 р. Перемогу здобула нова коаліція ГЕРБ – «Болгарія за європейський шлях розвитку» (АТАКА, Синя коаліція, РПС), яка отримала 116 мандатів. Прем’єром став колишній мер Софії Бойко Борісов.

Але від початку в нього не склались стосунки з президентом Г.Пирвановим. Президент закликав новий уряд зберегти краще, що було зроблено попередниками, виконувати обов’язки, прийняті раніше. Але уряд одним з перших своїх рішень заморозив проекти будівництва атомної електростанції «Белене», газопроводу «Південний потік», нафтопроводу Бургас-Александропулос. Отже, президент звинуватив Борисова в некомпетентності, на що прем’єр відповів, що президент порушив «правило 100 днів» й зруйнував особисту довіру між ними. Подальші кроки прем’єра засвідчили, що йому дійсно бракує виваженості в підходах, його реакція залишається емоційною й незрілою.

Надзвичайно важливим у ході політичної трансформації цих країн був й залишається зовнішній фактор. Прийняття в ЄС Болгарії та Румунії відрізнялось від попереднього. Брюссель висунув ряд специфічних передумов, найбільш тяжких за всю історію існування ЄС. Румуни повинні виправити положення в 4 проблемних галузях. Кожні півроку країни повинні звітувати щодо проведеної роботи. Якщо ця робота буде оцінена як неефективна, субсидії зі структурних фондів ЄС буде заблоковано. Першу доповідь було призначено на 31 березня 2007 р. й її результати були невтішними в обох країнах; моніторинг Єврокомісії щодо Бухаресту було продовжено на 2009 рік, на Софію були накладені санкції.

Підсумовуючи досвід цих країн – лідерів трансформації в регіоні, можна виділити кілька найважливіших тенденцій.

По-перше, еволюція партій засвідчила падіння цікавості як до ліберальної, так і до марксистської ідеології; більшість партій перейшла на консервативні, а СМД-УГС навіть на націоналістичні позиції. Посилення політичної конкуренції призвело навіть до часткової втрати політичними партіями чітко визначеної ідеологічної приналежності, тобто до певної деідеологізації. Сьогодні з’явилась велика кількість партій популістського характеру (н., польська «Самооборона»), що впливає на поведінку основних політичних гравців: вони змушені пристосовуватись до ситуації, навіть якщо потрібно відходити від своєї ідеологічної лінії. Головна небезпека такого становища полягає в тому, що виборчі програми, які мають популістський характер, не можуть послугувати основою для проведення чіткого політичного курсу. Класична схема, характерна для Західної Європи (праві, центристи, ліві) у Східній Європі так і не склалась. Найбільш трудно виділити ліберальну середину політичного спектру, що красномовно свідчить не тільки про недосконалість сучасного стану партійного будівництва, але й про більш важливі речі, такі як стан громадянського суспільства в Центрально-Східній Європі.

По-друге, вибори останніх років засвідчили, що в центрі уваги суспільства знаходяться перш за все соціальні проблеми, питання економічного та внутрішньополітичного розвитку, і тільки потім – питання зовнішньої політики.

По-третє, участь у виборах в Європарламент (кожні 5 років) призвела до значного пожвавлення політичного життя в країнах-новачках. Так, на перші вибори тільки Польща висунула 1897 кандидатів від 19 партій та коаліцій. Це, так би мовити, кадровий резерв для політичних партій, адже ці кандидати раніше не приймали активної участі в політичних процесах на національному рівні. Взагалі, вступ в ЄС вимагає від політичних акторів осягнути зміни в політичній системі країни, які вже відбулись й ще мають відбутись. Політичний простір для діяльності політичних партій значно розширився, ігнорувати цього не можуть навіть євроскептики. Вони змушені модифікувати свої програми, відмовитись від пасивної позиції, брати участь у виборах в Європарламент, щоб відстоювати й на цьому рівні свої інтереси.

По-четверте, відбулась зміна загального настрою виборців: від ейфорії 90-х років вони перейшли до сприйняття виборів як формальної процедури, якою обмежується реальний вплив населення на політичний процес. У цілому політична активність населення залишається низькою: тільки 2% громадян є членами партій. Партії носять елітарний, верхівковий характер. На практиці в діяльності партій переважають партійні інтереси, а не інтереси громадян.

По-п’яте, всім народам Східної Європи більше чи менше наразі притаманний європесимізм, негативні оцінки трансформації в рамках ЄС, який сам вступив на шлях трансформаційних реформ і став менш стабільним та передбачуваним. На сьогодні ідеї та енергія політичних еліт, що починали трансформацію, вичерпали себе; країни ЦСЄ вступили в більш складний етап політичного розвитку, етап дестабілізації. Відкритим залишається лише питання про його строки та форми.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка