Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка25/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

5.4. Політична трансформація країн Південно-Східної Європи в 2004-2009 рр.

Певні відмінності процесу політичної трансформації й на новому етапі, після 2004 р., продовжують демонструвати країни, які входять в регіон Західні Балкани (Хорватія, Македонія, Боснія та Герцеговина, Сербія, Чорногорія, Албанія).

У 2004 році шанси Хорватії на вступ у НАТО та ЄС виглядали як досить високі, адже показники країни були не гірше ніж у Словаччини та Латвії й набагато краще ніж у Болгарії та Румунії. Відставання Хорватії було зумовлене авторитарним режимом Ф.Туджмана, але після його смерті в 1999 р. здавалось, що президенту з 2000 р. Стіпе Месічу (Хорватські незалежні демократи) та прем’єру з 2003 р. Іво Санадеру (ХДС) удалось значно наблизити країну до західних стандартів.

У січні 2005 р. президентом знову був переобраний Стіпе Месіч, якого висунув блок 4 партій, близьких до соціал-демократичної течії. Він отримав 66% голосів виборців, тоді як його найближчий суперник – Ядранка Косор (ХДС) – тільки 34%. Вочевидь значний процент голосів опозиції відтягнула на себе рекордна для Хорватії кількість кандидатів в президенти – 13 осіб. Наприклад, Борис Мікшич, безпартійний бізнесмен, який постійно мешкає в США, у першому турі набрав цілих 17,8%.

В Хорватії відмічається певна особливість виборів, яку наглядачі назвали «хорватська інверсія». Вона полягає в тому, що серед країн Східної Європи тільки в Хорватії столичний ареал (Загреб, Вараждін, Карловац) голосує за лівоцентристів, а провінція – за правих, націоналістів, а не навпаки. Це пояснюється тим, що націоналізм ХДС на певному етапі став викликати проблеми з інтеграцією Хорватії в ЄС, отже політичні еліти потягнулись до більш поміркованих партій, які мали кращі перспективи «вписатись» в європейський формат.

Президент Месіч сам з’їздив у Гаазький трибунал, публічно визнав, що хорвати винні в злочинах проти сербів, почав видавати суду хорватських військових злочинців. Але це були загалом дрібні фігури, а головному злочинцю, генералу Анте Готовіні вдавалось довго уникати арешту. Тільки 7 грудня 2005 року в ході спільної хорватсько-іспанської операції він був заарештований на Канарських островах й переправлений у Гаагу.

Наглядачі розглядали це як подолання Хорватією останньої перепони на шляху до ЄС. Президент Месіч навіть пообіцяв своїм виборцям, що приєднання відбудеться у 2007 році (офіційно переговори почались у березні 2005 р.). Але надії єврооптимістів швидко розвіялись. Причинами, за якими ЄС постійно відкладав вступ Хорватії, були невирішеність багатьох питань. По-перше, це проблема кордонів із Сербією, Чорногорією, Боснією та Герцеговиною, й, нарешті, з Словенією. Так у вересні 2004 року біля Піранської затоки Адріатичного моря хорватами були заарештовані кілька словенських громадян, в тому числі лідер Народної партії. Причина: їхнє перебування на території, яку обидві держави вважають своєю. Тоді прем’єр-міністр Словенії оголосив, що його країна не підтримає заявку Хорватії на вступ в ЄС. По-друге, невирішені питання щодо повернення сербських біженців (повернулись 100 з 280 тисяч), виплати їм компенсацій, скасування заборони на використання сербської кирилиці в суспільному житті, проведення правових та соціальних реформ.

Більш цікаво, що й з боку Хорватії не було одностайності в прагненні до ЄС. Опитування наприкінці 2004 р. виявило, що тільки 49% громадян підтримували вступ. Але аналіз виявляє зовсім інші причини скептицизму хорватів, аніж у сусідніх країнах. Якщо більшість східноєвропейців побоюється економічних втрат для місцевого виробника, який значно програє у порівнянні з західноєвропейськім, то для хорватів на першому місці було почуття образи на західноєвропейців у зв’язку з переслідуванням тих, кого вони вважають героями, а ООН та ЄС називають військовими злочинцями. Президенту та його оточенню довелось докласти немало зусиль для євроагітації. Треба зазначити, що на сьогодні вона принесла свої результати й кількість прибічників вступу знову зросла. Це є дуже важливим уроком політичної трансформації, підкреслює виключне значення фактору політичних еліт, здатних змінити суспільну думку з найбільш болючих проблем сучасності.

У листопаді 2007 р. відбулись парламентські вибори. ХДС отримав 43% (66 місць в Саборі), СДПХ – 36,6% (56 місць). Отже, лідера виявити не вдалось, двом найбільшим партіям знову довелось розпочати пошуки партнера для створення коаліції й формування уряду. Мова йде про Селянську партію (6 місць), Хорватську ліберальну партію (2 місць), Хорватську народну партію (7 місць). В результаті в січні 2008 року уряд знову сформував Іво Санадер (ХДС). Але влітку 2009 р. йому довелось піти у відставку в зв’язку з відсутністю успіхів у розв’язанні територіального конфлікту зі Словенією. Уряд очолила Ядранка Косор, якій вдалось швидко домовитись зі словенцями і, таким чином, зняти останню перешкоду на шляху євроінтеграції.

Майбутнє Хорватії наразі вже не викликає великих сумнівів: саміт у Бухаресті 3 квітня 2008 р. відкрив Хорватії та Албанії двері в НАТО, 9 липня 2008 р. в Брюсселі вони підписали протоколи щодо приєднання, 1 квітня 2009 р. вони стали 27 та 28 членами НАТО. Отже, їх повна інтеграція в європейські структури – це тільки питання часу.

Однак, на тому ж саміті Македонії, яка за своїми об’єктивними параметрами не поступається Албанії, було в членстві відмовлено. Причиною залишається непоступлива політика Греції, яка й наодинці виявилась здатна загальмувати процес входження Македонії в НАТО та ЄС.

Після трагічної загибелі в авіакатастрофі 26 лютого 2004 р. Бориса Трайковського, президента, дуже популярного в суспільстві, навіть проголошеного посмертно почесним президентом Македонії, головним стало питання як утримати в республіці рівновагу, й до того вельми хитку через недовіру у відносинах двох головних общин – македонців та албанців. Таким чином, вибори президента обернулись на свого роду тест Македонії на здатність вижити.

Виборцям довелось вибирати із чотирьох кандидатів, які представляли дві македонські та дві албанські партії. Інтереси правлячого блока відстоював голова Соціал-демократичного союзу Македонії Бранко Црвенковський та лідер Албанського демократичного союзу за інтеграцію Гезім Острені. Опозицію представляли Сашко Кедєв (блок ВМРО-ДПМНЄ (Всемакедонська революційна організація-Демократична партія для македонської національної єдності)) та Зуді Желілі (Демократична партія албанців).

Їхні передвиборчі програми були значною мірою сходні. Але не в тій частині, що торкалась міжетнічних проблем. Албанці намагаються відстоювати більшу самостійність західних районів Македонії, населених албанцями, а македонські кандидати – усіляко обходити відповідь на цю вимогу.

Вибори не принесли сюрпризів: президентом став проголошений «наступником Трайковського» Бранко Црвенковський, який обіймав посаду прем’єр-міністра. Він набрав майже 61% голосів, а його головний конкурент Сашко Кедєв – 37%.

12 травня Б.Црвенковський зайняв нову посаду, передав крісло прем’єра Харі Костову. Але вже в листопаді 2004 р. Костов пішов у відставку в знак протесту проти спроби македонських націоналістів відмінити закон, який розширив права албанців. Вони пішли на організацію референдуму, але той провалився через низьку явку виборців. Не останню роль в цьому зіграло те, що не тільки уряд протестував проти референдуму, але й Захід одностайно висловив свою незгоду з пробою зухвало переглянути Охрідську угоду 2001 р.

Після відставки Костова прем’єром став Владо Бучковський, призначення якого здавалось тимчасовим, а головним завданням його була підготовка до позачергових парламентських виборів.

6 липня 2006 р. у Македонії пройшли парламентські вибори. У них взяли участь 56% громадян, що мають право голосу. У кампанії взяли участь 36 партій. Основними суперниками стали ліва коаліція «Разом за Македонію», де провідна роль належить Соціал-демократичному союзу Македонії, та правоцентристська коаліція «За кращу Македонію!» Перемогу отримала остання 35,5% (45 місць), залучивши до своїх лав Демократичну партію албанців (11 місць), що розглядалось як дуже вдалий тактичний хід. Головну роль в коаліції відігравала ВМРО на чолі з Ніколою Груєвським, широко відомим своїми демагогічними прийомами. Він зіграв перш за все на невдоволенні виборців безробіттям (37%) та низькими темпами економічного росту. Опозиція зайняла 45 з 120 місць в парламенті.

Але вже навесні 2008 року коаліція розпалась через вихід Демократичної партії албанців. Їхній лідер Мендух Тачі пояснив це відмовою ВМРО, по-перше, визнати незалежність Косова, по-друге, надати албанській мові статус другої офіційної в республіці. Не були протягом двох років вирішені й інші болісні для македонців питання – щодо збільшення числа албанців в органах управління, щодо албанського прапора, щодо визнання членів Визвольної народної армії ветеранами бойових дій.

Нікола Груєвський опинився в складній ситуації, адже коаліція втратила більшість в парламенті. Виглядало так, що Македонію знову чекали дострокові вибори, але ніхто не вірив у можливість радикальних змін, адже більше ніж економічні та соціальні питання македонців хвилювали етнічні проблеми. Отже, як і раніше, албанці голосували за албанців, а македонці за македонців (при тому найбільш упертих щодо поступок албанцям). Тому не дуже здивувало, що під час виборів в албанських районах відбулись перестрілки, 1 людина загинула, 8 було поранено. Відносно новим явищем було те, що албанці боролись з албанцями: кожна з партій претендувала на пріоритет у представництві інтересів албанської меншини.

1 червня 2008 р. на дострокових виборах перемогу знову здобула коаліція «За кращу Македонію», головну роль в якій як і раніше відігравала ВМРО-ДПМНЄ на чолі з Ніколою Груєвським (майже 47%). На другому місці був блок «Сонце» Радміли Шекеринської (22%).

Алі Ахметі, лідер Демократичного союзу за інтеграцію, закликав до перегляду результатів голосування, яке було найгірше організованим за історію Македонії, а потім вивів своїх прибічників на вулиці Скоп’є. У звинуваченнях на адресу уряду пролунали й голоси представників Заходу, які поклали відповідальність особисто на Н.Груєвського; у цілому вибори були розцінені як такі, що не відповідають демократичним стандартам.

Але деякі аналітики звертають увагу на можливість існування албанських провокацій, які направлені на поступове відділення албанської частини від Македонії. Приклад та допомога з боку Косово в цій ситуації можуть відіграти неабияку роль. Отже, македонські влади відчувають себе в стані «оточеної вежі»: з одного боку, на них тисне Косово, кордони з яким досі не визначені, з іншого Греція, яка протестує проти назви «Македонія». Вихід убачається в скорішій інтеграції в НАТО та ЄС, але західні структури несхвально дивляться на македонських націоналістів, які знаходяться при владі. Відчуження їх від влади теж здається проблемним, адже їх підтримує більшість македонців, які після підписання Охрідської угоди зрозуміли, що вона розглядається албанцями тільки як перший крок, отже, навіть помірковані македонці поступово стають більш радикально налаштованими.

Ще більш складна ситуація характеризує сучасний розвиток Боснії та Герцеговини. Дискусія щодо конституційних поправок, які б забезпечили рівність громадян всіх національностей, тривала з 2002 р. Весь цей час боснійці-мусульмани зберігали за собою незаконно отримані привілеї. Так, за законом, заснованим на принципі національного представництва, вони мають право на два із шести вищих постів у державі (президент, прем’єр, спікер, генеральний прокурор, голови верховного та конституційного судів), але займали три.

Жовтневі вибори 2006 р., коли боснійці вибирали водночас президента, парламент та кантональні влади, ще раз підтвердили, що народи Боснії не бажають зберігати єдність держави й голосують тільки за «свої» партії, засновані за національною ознакою. Разом з тим, шості за рахунком вибори (починаючи з 1996 р.) засвідчили втомленість виборців від старих партій, таких як боснійсько-мусульманська Партія демократичного руху, Сербська демократична партія та Хорватський демократичний союз. На політичну арену вийшло молоде покоління, формування якого пройшло не в умовах комуністичного режиму, а в умовах громадянської війни.

Явка на виборах склала 52,7%. Дім представників сформували депутати від Демократичної акції (9), Партії за БіГ (8), Союзу незалежних соціал-демократів (7), Соціал-демократичної партії БіГ (5), Сербської демократичної партії (3), Хорватського демократичного союзу БіГ (3), Хорватського демократичного союзу 1990 (2) та 5 від інших політичних сил. Прем’єром став А.Терзіч, а з 1 січня 2007 р. – Нікола Шпіріч.

Під час виборів керівників держави (Президії) найбільший успіх мав мусульманин Харіс Сілаіджич (68%). Серб Нєбойша Радмановіч набрав 53%, хорват Желько Комшич - 40%.

У РС перемогу на всіх рівнях отримав Союз незалежних соціал-демократів (СНСД) на чолі з діючим прем’єр-міністром автономії Мілорадом Додіком. Президентом РС став Мілан Єліч, який змінив Драгана Чавіча. Після раптової смерті М.Єліча у листопаді 2007 р. президентом РС став Р.Кузмановіч. У Герцог-Босні перемогу також отримали соціал-демократи (Желько Комшич). Мусульмани ФБГ надали перевагу Демократичній акції та Партії за Боснію і Герцеговину, лідером якої є Харіс Сілаіджич. Президентом ФБГ обрано Б.Крісто.

Аналіз політичного розвитку Боснії та Герцеговини виявляє дві головні проблеми, які лежать в основі «особливого» шляху країни.

Перша проблема – це неправильний розподіл функцій між центральними та республіканськими органами влади. Центральні органи протягом більшої частини часу функціонували; навіть були проведені деякі реформи, у тому числі правосуддя. Але, оскільки кожна національна група в парламенті (Скупщині) має право вето, його діяльність, й, відповідно, діяльність інших центральних органів, у більшості випадків паралізувалась. Крім вето, негативну роль відіграють принцип консенсусного прийняття рішень і правило паралельної більшості, за яким закони мають бути ухвалені більшістю депутатів-представників всіх 3 етнічних общин. Отже, будь-який закон проходив у парламенті кілька років. Спроби ж Високого представника (цю посаду до кінця січня 2006 р. обіймав П.Ешдаун, до середини 2007 р. – К.Шварц-Шіллінг, потім – М.Лайчак) відмінити ці принципи викликали масові акції протесту в країні. Нарешті, у 2008 р. Мірослав Лайчак прийняв рішення без консультацій з представниками національних общин. У результаті чиновники-серби подали у відставку, а центральні органи влади перестали функціонувати.

Суб’єкти федерації (ентитети) мають власних президентів, уряди, парламенти, силові структури. Існує навіть система подвійного громадянства – громадянства Боснії та Герцеговини та окремого громадянства кожної з її складових (стаття 1.7 Конституції 1995 року). І це окрім можливості мати громадянство Боснії й водночас громадянство Хорватії або Сербії (відповідні договори були складені в 1998 та 2001 роках).

У конституціях ентитетів червоною лінією проходить ідея максимального наближення статусу ентитету до статусу суверенної держави. У конституції Республіки Сербської взагалі спочатку було оголошено «державу сербського народу та всіх її громадян»; тільки в 2002-2003 рр. нова редакція конституції визнавала Республіку Сербську одною з двох рівноправних складових Боснії та Герцеговини, а конституційними націями не тільки сербів, а й мусульман та хорватів. З тексту була також вилучена стаття 138, яка закріпляла превалювання республіканського законодавства над загальнодержавним. 28 грудня 2005 р. Скупщина Республіки Сербської прийняла також поправки до конституції, згідно до яких функції міністерства оборони з республіканського рівня передаються на федеральний. З 1 січня 2006 р. міністерство оборони РС було скасовано.

Мусульмано-Хорватська Федерація складається з 10 кантонів: 5 кантонів з переважно мусульманським населенням, 3 – хорватських та 2 зі змішаним населенням. Політичне управління зосереджено саме на рівні кантонів, які мають власну міліцію, засоби масової інформації, здійснюють освітню політику й т. п. Отже, на частку влади МХФ припадає тільки вироблення економічної та енергетичної політики, регулювання фінансів і фіскальної політики, оборона та організація збройних сил. Міста Сараєво, Мостар та Брчко взагалі знаходяться під прямим управлінням міжнародних сил. Отже, Боснія так і не стала внутрішньо інтегрованою державою; її називають державою дифузного суверенітету.

Другою великою проблемою є те, що БіГ залишається міжнародним протекторатом, держава сама не контролює всю територію, національні органи влади не мають самостійності, чиновницький апарат не є стабільним. Усе це породжує безвідповідальність та корупцію, тіньову економіку та всі види кримінальної діяльності.

Водночас правдою є те, що без міжнародного втручання боснійці не здатні провести ні одну реформу. Наприклад, Дейтонські домовленості передбачали створення об’єднаної армії країни, але тільки під загрозою з боку Високого Представника ліквідувати Республіку Сербську серби дали згоду на створення єдиної професійної федеральної армії в 2005 р. З кінця 2007 р. армія складає 9-10 тис. чоловік з резервом до 5 тис. Пропорція етнічного представництва виглядає як 4:3:2 (відповідно від босняків, сербів та хорватів). Одночасно під зовнішнім тиском була формально прийнята поліцейська реформа, але серби домоглись її розтягування на 5 років.

Попри все, у листопаді 2008 р. керівництво Євросоюзу оголосило, що Боснія виконала попередні 16 умов, висунутих їй у грудні 2003 р., й досягла належного стану для того, щоб можна було розпочати переговори про «Угоду щодо стабілізації та асоціації». Отже, ЄС, який з грудня 2004 р. прийняв на себе відповідальність за реалізацію Дейтону, затверджує себе як ключовий гравець в Боснії. У рамках операції «Алтея» ЄС розгорнув свій контингент (7 тис. військових), тоді як НАТО зберегла тільки військову консультативну місію в Сараєво (150 осіб), завданням якої була підготовка військової реформи в Боснії, її членства в ПЗМ.

Однак, серби виявили до ЄС не більше довіри, аніж до СФОР НАТО, а мусульмани однозначно жалкували за НАТО. Це дало можливість США також активізувати свою політику щодо Боснії. Важливою віхою стала зустріч боснійського керівництва з держсекретарем США К.Райс 22 листопада 2005 р., за підсумками якої була прийнята конституційна декларація. Вона передбачала «оптимізацію» структури Президії БіГ, посилення уряду та парламенту країни протягом 2006 р. Зміни, що відбулись, не мають радикального характеру. Залишається ротація посад президента та двох віце-президентів у Президії БіГ; Голова Ради міністрів отримує обмежене багатьма умовами право знімати міністрів. Кількість міністерств збільшується на два. Кількість членів нижньої палати парламенту збільшується вдвічі (з 42 до 84).

Отже, початок роботи над змінами Дейтонської конституції покладено, але конкретних домовленостей, які б зобов’язували політичні еліти Боснії співпрацювати, підписано не було. Усе це ще раз засвідчило, що одних зовнішніх зусиль для демократизації Боснії недостатньо. Консолідація держави та демократії повинна відбуватись на неформальному рівні, що перш за все передбачає розвиток громадянського суспільства, місцевого самоуправління. Порівняно з 1995 р. певні кроки в цьому напрямі зроблено. У Боснії окрім партій, побудованих на національних засадах, існують жіночі організації, студентські об’єднання й т. ін. Вони більш орієнтовані на вирішення соціальних, аніж національних проблем, що допомагає пом’якшити загальний політичний фон сучасної Боснії, відродити довіру, забезпечити толерантність.

Ознакою змін у суспільній свідомості стала довгоочікувана видача Гаазькому трибуналу лідера боснійських сербів Радована Караджича, який весь цей час скривався в Белграді. Більшість боснійських сербів сприйняла цей арешт з полегшенням. Тепер перед ними стоїть завдання видати генерала Ратко Младіча. Це залишається безапеляційною умовою ЄС та НАТО для початку переговорів про членство.

Інше, більш загальне питання, це взагалі можливість побудування демократії в умовах відсутності суверенітету. Боснія є прикладом того, що сучасний політичний лексикон визначає як “failed state”, тобто державу, яка неспроможна контролювати свою територію та ефективно справлятись з управлінськими функціями, державу, яка піддається постійному втручанню з боку зовнішніх акторів.

У Боснії війна трьох народів закінчилась тільки після втручання міжнародного миротворчого контингенту, були вироблені Дейтонські домовленості, встановлені нові формальні інститути під контролем міжнародних сил. Але, як засвідчив досвід наступних років, головною проблемою стала консолідація демократії. На сьогодні вже можна зробити висновок, що відсутність суверенітету сама по собі є перепоною для консолідації демократії.

Поки що не йдеться про скасування управління Високого Представника в Боснії та Герцеговині. Спочатку збереження міжнародного контролю передбачалось до середини 2007 року, але саме тоді в країні сталась серйозна політична криза й строк завершення міжнародної місії було перенесено на середину 2008 року. Однак, проголошення незалежності Косова навесні 2008 р. підштовхнуло три народи Боснії до нового витку боротьби за повну незалежність, що супроводжувалось відкритими сутичками, підпалами та обстрілами. Отже, Рада з виконання Мирної угоди ще раз відмінила закриття управління. Тепер оголошено, що міжнародна присутність буде збережена доки національні влади не вирішать певні завдання й умови, перелік яких є досить довгим, а умови реалізації несприятливими. Так, соціологічне опитування кінця 2008 р. засвідчило, що тільки 20% громадян уважають своєю Батьківщиною Боснію та Герцеговину. Відповідно біля 80% жителів воліли б її розпаду.

Таким чином, Боснія опинилась у замкненому колі: без міжнародного протекторату різко зростає загроза повної дезінтеграції країни, а в умовах протекторату країна так і залишиться неконсолідованою демократією.

У такому стані Боснія залишається постійною загрозою для безпеки всієї Європи. Вона стала притулком радикальних ісламістів; на території країни діють не менше 20 центрів з вербовки молодих боснійських мусульман, яких переправляють в Ірак, Афганістан, Пакистан; є також певні свідоцтва про наявність в Боснії «сплячих» структур «Аль-Каїди». Існує підозра, що чиновники МХФ самі є пов’язаними з ісламістським підпіллям й тому роблять вигляд нібито нічого не відбувається.

Отже, майбутнє Боснії та Герцеговини як об’єднаної держави залишається під великим питанням. Найбільш реалістичним сценарієм є її обертання спочатку на конфедерацію трьох автономій – сербської, хорватської та мусульманської, а потім приєднання двох перших до Сербії та Хорватії.

У Сербії за підсумками парламентських виборів у березні 2004 р. Воіслав Коштуніца (Демократична партія Сербії) сформував коаліційний уряд. Він був правоцентристським у порівнянні з попереднім ліворадикальним урядом Демократичної партії, Громадянського союзу Сербії та Соціал-демократичного союзу. Поразка викликала реформування ДП під керівництвом Бориса Тадіча, який намагався відійти на більш помірковані позиції. Радикали відкололись від ДП та створили Ліберально-демократичну партію на чолі із Чедоміром Йовановічем.

У червні 2004 р. пройшли президентські вибори, вперше за новими правилами. Скупщина відмінила закон про обов’язкову 50% явку виборців під час голосування; главою держави вважався той претендент, який набрав абсолютну більшість голосів. У виборах взяли участь 15 кандидатів. За результатами 2 туру президентом став Борис Тадіч (53,7% при 49% явці виборців).

У червні 2006 р. Сербія прийняла «Національну стратегію щодо приєднання до ЄС», координатором якої була Міліца Джилас.

На парламентських виборах 21 січня 2007 р. Сербська радикальна партія, лідер якої Воіслав Шешель знаходиться під судом у Гаазі, отримала більше мільйона голосів (29%, 81 місце з 250). Аналітики називають СРП осередком популізму, партією невдоволених. Разом із Соціалістичною партією Сербії (6%) СРП після тривалих суперечок в парламенті зайняла місце опозиції, надавши змогу ліберальним партіям створити уряд у травні 2007 р. У нього ввійшли Демократична партія Б.Тадіча (23%), Демократична партія Сербії – Нова Сербія В.Коштуніци (17%) та «Група 17 плюс» (7%), очолювана міністром фінансів М.Дінкічем.

20 січня 2008 р. пройшли президентські вибори, вперше на нових умовах, адже наприкінці жовтня 2006 р. за результатами референдуму була прийнята нова Конституція Сербії, строк президентства був збільшений з 4 до 5 років. Це були й перші вибори після відділення Чорногорії.

Боротьба розгорнулась між Б.Тадічем та Томіславом Ніколічем (СРП). Явка склала 61%. Жоден з кандидатів не набрав більшості. Отже, 3 лютого відбувся 2 тур, напередодні якого Тадіч разом з прем’єром Коштуніцею здійснив візит у РФ й отримав вигідний для Сербії контракт на поставку газу. Його рейтинг виріс і за підсумками 2 туру він здобув 50,31% голосів. Ніколіч – 48%.

Окрему проблему, яка більш за всі інші впливала на політичний транзит Сербії, складає проблема Косова. У виступах сербських політиків вона найчастіше мала вигляд захисту прав косовських сербів, що, у разі остаточного відділення Косова від Сербії, опинялись в положенні національної меншини. На 2004 рік серби складали більшість переважно в трьох з половиною районах Косова – Зубін-Поток, Лепосавіч, Звечан й в північній частині Косовської-Мітровіци (до р.Ібар). Сербська община прийняла Декларацію, у якій у разі створення «другої албанської держави в Косові» вона закликала уряд Сербії «відродити дійовий суверенітет на територіях, на яких сербський народ жив з прадавніх часів».

Отже, актуальним стало питання про територіальний розділ Косова. Ідея, спочатку підтримана Зораном Джинджичем, після його вбивства була розвинута віце-прем’єром Мірославом Лабусом. У листопаді 2004 р. він призвав міжнародну спільноту відкрито обговорити варіант розділу краю на два ентитети.

План у силу своєї поміркованості не викликав захвату ні правих, ні лівих партій у Сербії. Але ще рік безплідних дискусій не привів до згоди, отже, президент Борис Тадіч у листопаді 2005 р. намагався заручитись підтримкою В.Путіна в просуванні плану розділу Косова. При цьому, сербське керівництво розглядало такий план як останній з можливих, тоді як перевага, як і раніше, надавалась варіанту збереження Косова на правах автономії в складі Сербії. Тим часом, міжнародна спільнота почала обговорення плану, який був скромно названий «планом уточнення кордонів Косова» й швидко отримав прихильників й в США, й в Європі.

Невдоволеними залишались перш за все 80 тисяч косовських сербів, які проживали на південь від р.Ібар й в разі розділу залишались під владою Приштіни (общини Штрбце, Гораждевац, Прілужьє, Грачаніца, Дечане, Печська патріархія). Отже, розділ Косова означав би, що тільки 20, максимум 40 з 100 тисяч косовських сербів отримали б можливість жити в Сербії.

Косовські албанці також висловили свою повну незгоду за планом розділу, більш того, вони заявили, що уточнення кордонів Косова робить необхідним їхній перегляд й, з іншого боку: приєднання до Косова прикордонних районів Сербії, населених переважно албанцями (Прешевська долина). Така позиція знову звела можливість албано-сербського діалогу нанівець.

Діалог пробуксовував й через проблеми всередині Косова, зокрема, погіршення стосунків із Заходом через небажання косоварів співпрацювати з Гаазьким трибуналом по розслідуванню воєнних злочинів на території колишньої Югославії. Урешті-решт у березні 2005 р. косовський прем’єр-міністр Рамуш Харадінай подав у відставку й добровільно передав себе в руки Гаазького трибуналу. Але новий прем’єр, Байрам Кошумі, теж був обраний усупереч порадам представників ЄС (повторилась ситуація 2004 року).

У цей час президент Ібрагім Ругова доклав чималих зусиль для розриву договору про коаліцію його партії (Демократична ліга Косова) з партією Харадіная (Союз за майбутнє Косова). Він виступив за створення нової коаліції з головною опозиційною партією – Демократичною партією Косова на чолі з Хашимом Тачі. Цей вибір було зроблено під тиском особисто Хав’єра Солани. Тачі посів крісло прем’єра у листопаді 2007 р.

Забезпечивши собі підтримку США та ЄС, косовари 17 лютого 2008 року проголосили незалежність в односторонньому порядку. 15 червня 2008 року в силу вступила конституція Республіки Косова, що означало передачу влади від Місії ООН у Косові до уряду в Пріштіні. В конституції підтверджувалось, що косо вари мають намір повністю впровадити план Ахтісаарі (у тому числі ту частину, що гарантує широку автономію сербам), вітають зусилля міжнародної спільноти, зокрема, створення ICR та EULEX. У липні 2008 р. міжнародна спільнота виділила новій державі 1,2 млрд. євро як допомогу, що означало в цілому визнання незалежності Косова.

Сербська реакція була найбільш непередбачуваною: президент Борис Тадіч виявив схильність визнати Косово, тоді як прем’єр Воіслав Коштуніца почав активно готуватись до відділення від Косова сербських районів. Уряд відновив залізничний рух між центральною Сербією та північним Косовом, підтримав акції протесту сербів Косовської-Мітровіци, почав реалізовувати план розділу влад у Косові між місією ООН та Сербією (перш за все відроджувати сербські інститути влади на території на північ від р.Ібар).

Отже, безпосередньо після проголошення незалежності Косова в Сербії почалась жорстока політична криза. Уже 11 травня 2008 р. відбулись дострокові парламентські вибори, спричинені розбіжностями між Тадічем та Коштуніцею з приводу питання незалежності Косова. Якщо Тадіч усіляко уникав питання про дії Сербії щодо фактичного відділення Косова, Коштуніца вимагав більш рішучої протидії. Результати виборів знову засвідчили різку поляризацію в суспільстві. 38% (102 місця) отримав блок «За європейську Сербію», 29% (77 місць) – СРП, 12% - ДП (30 місць), 7,6% - СПС (20), 5% (13 місць) – ЛДП. 7 липня 2008 р. новим прем’єром став безпартійний Мірко Цвєтковіч.

Але позиція Тадіча також змінилась: він не може визнати Косово, тому що сербське суспільство очевидно проти цього; він також не може ефективно протидіяти визнанню Косова, тому що не має надійних союзників на міжнародній арені. Росія в особі міністра закордонних справ Сергія Лаврова висловилась за надання сербам Косова права виявити свою волю щодо того, як, де й у якому статусі жити. Але реальних важелів впливу Росія не має, окрім свого статуси країни-постійного члена Ради Безпеки ООН. Отже, Косово почало свою історію як незалежна держава, але держава, що не може розраховувати на членство в ООН (Росія та Китай застосовують своє право вето як постійні члени Ради Безпеки). Більш того, на асамблеї ООН у жовтні 2008 року 77 країн підтримали сербську резолюцію до Міжнародного суду в Гаазі щодо легальності косовської декларації про незалежність.



Чорногорія почала формувалась як незалежна держава поступово після прийняття Конституційної хартії союзним парламентом Сербії та Чорногорії 5 лютого 2003 року. Хартія була компромісним рішенням: Чорногорія називалась не республікою, а «державою-членом Сербії та Чорногорії (СіЧ), що має елементи державності». З 2006 р. республіки в складі СіЧ отримували право на проведення референдуму щодо незалежності. Але навіть такий уповільнений розвиток ситуації став підсумком тривалого тиску з боку ЄС та особисто Хав’єра Солани на влади Югославії. Протягом наступних трьох років здійснювалася підготовка до повної незалежності, до формування основних гілок влади.

У травні 2003 р. президентом Чорногорії став Філіп Вуяновіч, який до того обіймав посаду голови чорногорського парламенту. Він отримав 64% голосів. Вуяновіч оголосив своєю метою досягнення Чорногорією повної незалежності. На березень 2006 р. було призначено референдум з цього питання. Попри намагання президента СіЧ Свєтозара Маровіча накласти мораторій на проведення такого референдуму, влади Чорногорії почали готуватись вже в березні 2005 року. На наступні події сильний відбиток наклало те, що в Сербії не було одностайності з приводу незалежності Чорногорії: прем’єр Коштуніца був проти, президент Тадіч – у цілому «за». Крім того, у конфлікт втрутився ЄС. Спецпредставник ЄС Мірослав Лайчак запропонував формулу: ЄС визнає незалежність Чорногорії, якщо за неї проголосує 55% від числа учасників референдуму при явці не менше 50% виборців.

21 травня 2006 року референдум відбувся. Явка виборців перевищила 86%. За незалежність Чорногорії висловилось 55,5% виборців, проти – 44,6%.

3 червня 2006 р. була офіційно проголошена незалежна держава Чорногорія, незабаром визнана всією міжнародною спільнотою. Прем’єром залишився Міло Джукановіч. Але його політична кар’єра була майже завершена. У Сербії прямо говорили, що його стремління до незалежності Чорногорії було пов’язане з намаганням уникнути відповідальності в зв’язку з італійським розслідуванням його причетності до контрабанди та стосунках з мафією. У Чорногорії щодо цього реакції не було, але раптом згадали, що Джукановіч – до своєї боротьби за незалежну Чорногорію – довгі роки був близьким соратником Слободана Мілошевіча.

10 вересня 2006 р. пройшли перші після оголошення незалежності парламентські вибори. Коаліція «За європейську Чорногорію» (Демократична партія соціалістів (ДПСЧ), Соціал-демократична партія (СДПЧ)) отримала абсолютну більшість місць (41 з 81, 53%). В опозиції залишились «Сербський список» (12), «Рух за зміни» (11), Соціалістична народна партія Чорногорії (11).

10 листопада 2006 р. на спеціальному засіданні Скупщини Чорногорії було затверджено склад нового уряду на чолі з Желько Штурановічем. У склад увійшли два віце-прем'єра – Гордан Джуровіч та Вуіца Лазовіч – та 14 міністрів. У тому числі міністром закордонних справ став Мілан Рочен.

20 жовтня 2007 р. була прийнята конституція Чорногорії. Основний закон підтримали 55 депутатів, а парламентарії від чорногорських сербів (21 депутат) голосували проти. Законодавча влада здійснюється однопалатної скупщиною (81 депутат), що обирається на 4 роки. Виконавча влада належить урядові на чолі з прем’єр-міністром. Склад уряду затверджується скупщиною за пропозицією президента. Президент формально не входить в систему поділу влад. Він обирається на 5 років прямим таємним голосуванням.

6 квітня 2008 р. пройшли перші президентські вибори. Явка виборців склала 68%. Окрім Філіпа Вуяновіча (ДПСЧ), що отримав 51,9% голосів, лідерами перегонів були представник партії «Сербський список» Андрій Мандіч (19,5% голосів), голова «Руху за зміни» Нєбойша Медоєвіч (16,6%) та голова СНПЧ Срджан Міліч.

Вуяновіч підтвердив, що пріоритетами Чорногорії є інтеграція в ЄС та НАТО, що має забезпечити безпеку та процвітання держави. Заявка з проханням до НАТО прийняти Чорногорію в програму ПЗМ була подана ще восени 2006 р. Тепер, 15 грудня 2008 р., Чорногорія подала заявку в ЄС.

Спеціальний уповноважений ЄС з питання розширення Оллі Рен відстоює точку зору, що після вступу Болгарії та Румунії Європейському Союзу потрібно не менше 10 років (тобто до 2017 року), щоб вирішити свої внутрішні проблеми. Однак, відмовлятись взагалі від перемовин з країнами-кандидатами ЄС не буде й не може, адже це мабуть найефективніший з його зовнішньополітичних інструментів щодо посткомуністичних країн Європи.

Це стає найбільш зрозумілим, коли ми оглядаємо хід політичної трансформації країн Південно-Східної Європи протягом останніх років. Вочевидь їхні успіхи залежали від зовнішньої підтримки й від сприйняття європейської перспективи всіма верствами населення. Так, спрацювала одна з головних ознак демократії – влада декілька разів мирним шляхом переходила з рук у руки опозиції. Другою позитивною рисою стало більш широке співробітництво колишніх югославських республік, в тому числі Хорватії, з Гаазьким трибуналом. Здається, що під кривавими конфліктами на теренах Югославії можна буде підводити риску. По-третє, останні роки продовжувались реформи, направлені на оптимізацію структури управління, поділ влад, посилення уряду та парламенту посткомуністичних країн. Але все це замало для того, щоб ми могли говорити про зникнення південно-східної специфіки розвитку. Всім цим країнам ще потрібно буде попрацювати над складенням структур громадянського суспільства, яке має стати природною противагою зазіханням політиків на повернення до авторитарного стилю правління, історично притаманного країнам регіону в цілому.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка