Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка26/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

5.5. Ідеологічна трансформація посткомуністичних країн Європи у 2004-2009 роках.

Останні роки продемонстрували, що в країнах, які в цілому завершили перехід від одної системи до іншої, залишаються серйозні політичні, соціальні та етнонаціональні проблеми. Вони підтверджують думку, що посткомуністична Європа зберігає своєрідність у створенні демократичних інститутів громадянського суспільства. Тобто, не зважаючи на процеси євроінтеграції, вона продовжує відрізнятись від Західної Європи.

Як продемонструвало опитування, проведене агентством Gallup у 2006 р., з усіх регіонів світу Центральна та Східна Європа є найбільш скептичною до тези про демократію як найліпшу форму правління.

Відомий польський соціолог А.Рихард дійшов висновку, що тут сформувалась «нова інституціональна система зі своєю логікою розвитку, ідентичністю, внутрішньою структурою, здатністю відтворення й механізмом зв’язку з навколишнім світом. Як правило, ця система позначається терміном «посткомунізм». Він означає систему, ще не сформовану до кінця, не зовсім визначену, в зв’язку із чим акцент робиться на те, що ця система виникла після другої, цілком визначеної. Виходячи з цього, «посткомунізм» - поняття не нормативне, а описове».

Майже в усіх посткомуністичних країнах час від часу робляться спроби відхреститись від свого минулого. Часом вони виглядають досить наївно. Пропаганда комунізму й комуністичних символів заборонена тільки в Угорщині та Польщі. За зображення серпа і молота або червоної зірки передбачені штрафні санкції. В усіх інших країнах заборонена підтримка тоталітарних ідеологій і режимів (без назви «комуністична»).

Ідеологічний вибір східноєвропейців продовжував коливатись між націоналізмом і ліберальною демократією й у цьому сенсі вступ в ЄС мало що змінив. Навпаки, вступ в ЄС в окремих випадках може розглядатись навіть як стимул для зміцнення націоналістичної ідеології в найбільш відсталих країнах, таких як Болгарія та Румунія, де взагалі націоналізм розглядається як позитивне явище.

Отже, основні проблеми, які слід розглядати в контексті сучасної ідеологічної трансформації – це проблеми націоналізму та ліберальної демократії, а також вплив на них зовнішніх факторів.

Націоналізм.

Болгарія. Болгарський науковець П.Анчев вважає, що на сучасному етапі найбільшу загрозу для малих народів, таких як болгарський, представляє глобалізація як нова колоніальна політика, загроза встановлення нового світового порядку. Через неї «малі народи втрачають свою національну ідентичність й поступово зникають з мапи Європи… Культури багатих держав домінують в світі й придушують культури малих народів. Протистояти цьому може тільки феномен національної культури». Отже, націоналізм у його праці виглядає єдиною альтернативою глобалізації й втраті національної ідентичності.

У Болгарії наразі все більше уваги викликають дослідження саме болгарського національного характеру. Науковці відмічають, що болгарин має водночас такі риси як сміливість й терпіння; реалістичний світогляд і недовіру до всього нового; відсутність спонтанності й ініціативності. Для нього характерні також неповага до закону, порядку, дисципліни. До того ж болгари називають основними цінності, які несумісні в уяві західноєвропейця – автономність, професіоналізм і егалітаризм.

Історична залежність Болгарії від міжнародних чинників призвела до низького рівня національної самооцінки, до ігнорування своїх досягнень, схильності до копіювання й поклоніння іноземним зразкам. Водночас болгари схильні надмірно героїзувати історію, національні чесноти, національну гордість. Знаком цього є зростання кількості вкрай правих націоналістичних партій. Головними причинами стали, по-перше, глибока криза довіри до політичних еліт, по-друге, демографічні проблеми.

Співвідношення етнічних складових болгарських громадян є предметом постійної уваги державних служб та громадянських організацій. Секретар з безпеки при президенті Болгарії Н.Слатінськи навів дані, що за період з 1992 до 2001 року чисельність болгар скоротилась на 8,5%, турків – на 6,7%, тоді як чисельність циган зросла на 18,4%. Таким чином, за прогнозом на 2050 рік у Болгарії населення 6,5 млн. осіб складатиметься з 3 млн. болгар (тобто їх удільна вага скоротиться на 45-47%), 1 млн. турок та 2 млн. циган. Інші меншини складуть 0,5 млн. осіб. Н.Слатінськи наголошує: «Наша країна не буде тою ж самою, якщо в ній проживають 80% чи 20% болгар… Саме болгарський етнос визначає ідентичність держави, спаює різні етноси й релігії в одне ціле». Тому Слатінськи багато розмірковує над необхідністю задіяти «резерв Болгарії», тобто заохочувати етнічних болгар переїжджати в Болгарію. Отже, уряд повинен розробити закони, що полегшать надання етнічним болгарам громадянства.

Слатінськи виступає проти націоналізму в традиційному розумінні цього слова, але пропонує «сучасний націоналізм», в основі якого визнання «особливої ролі болгарського етносу». «Будь-яка особа в нас може розвиватись як циган, турок, мусульманин, але при цьому вона повинна залишатись болгарським циганом, болгарським турком, болгарським мусульманином».

Н.Слатінськи вважає, що сьогодні необхідною стала «радикальна демографічна політика», адже «збільшення циганського населення призвело до зростання злочинності; з проблеми внутрішнього порядку це обернулось на проблему національної безпеки». Він пропонує програму з м’яких та жорстких заходів. М’які – це соціальна підтримка, допомога в освіті та вихованні дітей, надання роботи так званим «свідомим» циганам. Жорсткі – це посилення роботи правоохоронних органів. Слатінськи виступає проти створення гетто чи резервацій, адже цигани є громадянами Болгарії з рівними правами та обов’язками.

Але інші експерти зазначають: «процес створення гетто для циган є частково об’єктивним процесом: цигани випадають із суспільства, скупчуються для того, щоб кількістю компенсувати відсутність якості – здатності досягти чогось в житті». Болгарський письменник Хр.Калчев вважає, що в найкращому випадку інтеграція циган займе щонайменше 100 років, але на сьогодні у світовій практиці відсутні приклади інтеграції циган у який-небудь народ світу.

Інша проблема Болгарії пов’язана з діяльністю партії, яку болгари вважають етнічною – «Рух за права та свободи» (РПС). Ця партія, як пише керівник партії «Нова зора» М.Мінчев, «монополізувала голосування болгарських турок, використовуючи авторитарний, централізований, репресивний контроль над ними». РПС «вивела цілі регіони Болгарії зі сфери публічної демократії, політики, громадянського контролю. Чим більше буде розвиватись цей спрут етнокорпоративного політичного контролю над великими секторами болгарської території, тим більше виникне проблем з підтриманням цілісності Болгарії». Демократична преса обвинувачує РПС у тому, що воно відкинуло турок в їхньому розвитку в часи до модерна, «коли ходжі та партійні секретарі командували ними як безсловесними істотами».

Але правда полягає в тому, що успіхам РПС сприяє пасивність виборців. Якщо б 80-90% болгар голосували на виборах, РПС не мала б таких результатів.

Болгари обрали інший, не кращій на нашу думку, шлях – замість зростання громадянської активності ми бачимо зростання націоналістичної активності. Прикладом є популярність нової партії «Атака», що присутня в парламенті з 2005 р. Її перемога на виборах повинна розглядатись як приклад протестного голосування; серед тих, хто обирав «Атаку» були люди й правих, і лівих поглядів, отже – усі невдоволені. А.Тодоров назвав ідеологію «Атаки» сумішшю авторитарного популізму та неприкритого расизму; соціалісти ж кваліфікують її як націонал-соціалізм (нацизм). Адже виявляючи найбільш винних у негараздах Болгарії В.Сідеров називає євреїв, турок та циган, які знаходяться в змові проти болгар, й обіцяє провести націоналізацію награбованих багатств, як тільки прийде до влади.

19 лютого 2006 р. «Атака» провела антиурядову демонстрацію в Софії під гаслом «Зрадники, йдіть до своїх турків!». Біля пам’ятника борцю з турецьким ярмом В.Левському були спалені картонні фески. 3 березня друга демонстрація «Атаки» пройшла під музику Вагнера, що викликало асоціації з фашистськими процесіями.

Найбільш популярний (й популістський) політик у Болгарії Бойко Борісов не один раз проголошував свої симпатії до «Атаки», що якнайменше свідчить про його серйозне ставлення до цього явища й бажання скористатись підтримкою електорату, відданого цій партії. Але позиція президента Георгія Пирванова, який критикує будь-які націоналістичні прояви, здається більш далекоглядною. Загравання з нацизмом уже стало один раз трагедією для Болгарії, призвівши до катастрофи під час Другої світової війни. Залишається сподіватись на позитивний вплив з боку ЄС, членство в якому робить Болгарію більш передбачуваною в її політичному та ідеологічному транзиті.



Словаччина. Одною з основних в Словаччині є наразі проблема циган. Їх чисельність за офіційними даними не перевищує 90 тис. (1,7%), але реально в Словаччині проживає до 400 тис. циган. У місцях їх компактного проживання (Східна Словаччина) безробіття складає 90%. Цигани не хочуть брати участь в урядових програмах з працевлаштування. Натомість, навесні 2004 р. вони провели масштабні акції непокори (пограбування супермаркетів, вуличні бійки), що викликало ввід у регіон значних сил поліції та регулярної армії. Представники циганської общини заявили, що мали на меті привернути увагу уряду до своїх проблем, але натомість це посилило позиції правих партій.

Так, голова Національної партії Ян Слота постійно виступає із закликами до стерилізації циган, а 500 тис. угорців, які живуть в Словаччині (9,7% населення), називає не інакше як «незграбними кочівниками» та «позором Європи».

Румунський політолог Сорін Іоніца вважає, що в Східній Європі новою модою став соціалізм націонал-дарвіністського типу; автор називає його нацизмом. До таких нацистів він відносить Слоту в Словаччині, Бекалі в Румунії, Сідерова в Болгарії. Іоніца застерігає суспільство від недооцінки таких особистостей. Попри їх очевидний примітивізм та необізнаність, за їхніми спинами стоять олігархи (як це вже було в 30-х рр. ХХ ст.), які бояться іноземної конкуренції та прагнуть сильної влади, на яку зможуть опиратись. Поважаючи погляди румунського науковця, все ж слід зауважити, що в більшості країн регіону наразі нацистські погляди залишаються притаманними тільки невеличким групам маргіналів. Їх необхідно вивчати, але не перебільшувати реальність суспільної загрози, пов’язаної з ними.

Румунія. Після 1989 року ультранаціоналізм як політична течія був представлений організацією «Румунське вогнище» (1990), Партією національної єдності румун (ПНЄР) (1992), лідер якої Г.Фунар був примаром Клужа (Трансільванія) і яка почала втрачати виборців на користь партії «Велика Румунія» після 1996 р.

«Велика Румунія» Корнеліу Вадима Тудора не тільки активно діяла в парламенті, а й у 1999 році взяла участь в спробі державного перевороту за участю шахтарів. Кілька суспільних організацій (Група за соціальний діалог, Громадянський альянс, Хельсінкський комітет Румунії) вимагали заборонити їй участь в передвиборчій кампанії 2000 року, але невдало, хоча відповідний закон (за підбурювання до державного перевороту) існує.

Згідно «Закону про національну безпеку» ідентифікація організацій, пропагуючи різні форми нетерпимості, віднесена до компетенції Румунської служби інформації (РСІ). На думку Г.Андреєску, РСІ з політичних міркувань не включає в список екстремістських декілька організацій, які без сумніву є такими («Велика Румунія», ПНЄР, рух «За Румунію», «Румунське вогнище», видання «Європа», «І все ж кохання», «Часи», «Рух», «Нові праві»). Усього на 2004 рік Андреєску назвав 28 екстремістських організацій.

«Велика Румунія» постійно веде антиугорську, антисемітську, антициганську пропаганду під гаслом «Румуни повинні стати хазяями у своєму домі». Партія підтримує найтісніші стосунки з французьким «Національним фронтом» Ле Пена. «Велику Румунію» підтримує й більшість румунських православних ієрархів.

Для Румунської православної церкви «румун – це тільки православний». РПЦ часто здійснює тиск на парламент; політикум їй жорстко підпорядкований: ні один партійний з’їзд не починається без православної служби, політики зобов’язані приймати участь в конфесійних святах. Андреєску вважає новою погрозою зростання церкви з державою, особливо з армією. За соціологічним опитуванням 2005 року церква та армія користуються найбільшою довірою громадян (83 та 74%), тоді як уряд – тільки 30%, парламент – 23, політичні партії – 12%.

Румунія має стійкі тенденції націоналізму в політичній свідомості. Титульна нація вважає традиційними ворогами угорців, руських (з ними ототожнюють й українців) та болгар. До внутрішніх ворогів відносять євреїв та циган.

У процентному відношенні в Румунії більше циган ніж у будь-якій країні Європи (від 0,5 до 3 млн. осіб). К.В.Тудор на початку ХХI ст. постійно привертав увагу суспільства до цієї проблеми, закликаючи вислати всіх циган у спеціальні трудові табори або тюрми. Несподівано для соціологів він на президентських виборах 2000 р. отримав 30% голосів, а його партія «Велика Румунія» на кожних парламентських виборах здобуває все більш місць.

Сьогодні 41% респондентів заявляє про свою згоду з антициганськими настроями. На селі відбуваються циганські погроми, в основному за участю молодіжних організацій. В бухарестському метро повсюди можна побачити написи: «Смерть циганам!» Циган часто не пускають в місця суспільного вжитку, а в оголошеннях про працю пишуть «окрім циган».

У жовтні 2007 року, коли румунський циган убив в Італії жінку, почалась масова висилка циган-іммігрантів з Італії. Ще один скандал відбувся в Європарламенті в зв’язку з весіллям молодшої дочки циганського барона Ф.Чоабе. Коли вияснилось, що жениху 15 років, а нареченій 12, англійський парламентарій Емма Ніколсон оголосила весілля «легальним насильством» й вимагала втручання правоохоронних органів. Румунські «Нові праві» використали ці інциденти для пропаганди своїх ідей у країнах ЄС, де вони провели багато акцій, і в Румунії, де вони закликали владу вжити заходів, щоб європейці почали, нарешті, розрізняти румун та «антисоціальних» циган.

Разом з тим на сьогодні можна побачити певні позитивні зміни: виділяється чимало фінансів для адаптації циган у суспільстві; на радіо та телебаченні є щотижневі передачі про життя циган, видаються газети й часописи; щорічно проводяться фольклорні фестивалі, наукові конференції. Міжнародні організації виділяють кошти на проекти в галузі освіти циган, розвитку їхньої мови й літератури.

Румунія разом з Єврокомісією розробила «Загальний меморандум щодо соціальної інтеграції». Почалось формування структурних фондів фінансування програми поліпшення стану циган на 2007-2013 рр. На 2005-2015 рр. розрахований перший міжнародний європейський проект «Декада циганської інтеграції», ініціаторами якого стали Дж.Сорос та Дж.Вульфенсон. Метою програми є скорочення бідності циган на 80% за 10 років. У програмі приймають участь Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія, Румунія, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Македонія.

Одним із заходів для полегшення доступу циган до вищої освіти стала спеціальна Програма підтримки для абітурієнтів-циган, що діє з 1997 р. В університеті Бабеша-Больяї щорічно виділяється 5 місць на факультеті права для молодих циган, які можуть претендувати на ці місця на основі сертифіката або ж рекомендації від лідерів циганської общини. Парадоксальним чином це призвело до появи нової проблеми: оскільки конкурс на ці місця значно нижчий, ніж загальний, дуже скоро циганські барони почали торгувати рекомендаціями: це один з виключних випадків, коли румуни хочуть видати себе за циган.

Говорячи про національні проблеми в Румунії треба звернути увагу й на єврейське питання. Румунія «славетна» своїм антисемітизмом, що є парадоксом: у Румунії існує лише невеличка община євреїв (на 2003 р. – менше 11 тис. осіб, половина з яких живе в Бухаресті), й та постійно скорочується через виїзд людей в Ізраїль. Причини негативного ставлення до євреїв лежать в історичному минулому, у небажанні сучасного румунського суспільства визнати свою провину за Голокост часів Другої світової.

Невід’ємною частиною румунської історії стало питання Трансільванії. Трансільванія за розмірами більше Угорщини й складає третину Румунії; тут проживає найбільша кількість угорців. Румуни завжди виступали проти автономії Трансільванії. Глибинна причина полягає в тому, що абсолютна більшість румун вважає Трансільванію цивілізаційною сутністю румунської культури. Це батьківщина Децибала, правителя Дакії; це – колиска латинських коренів румунської мови; тут в Ардяльській лінгвістичній школі була збудована й поширена модель румунської ідентичності.

Така ж позиція завжди висловлювалась й Угорщиною. Поет та журналіст Ендре Аді писав: «Без Ардяла немає Угорщини, адже Ардял завжди був істинною Угорщиною». Отже, угорська загроза була відчутною завжди. Але на негативне сприйняття угорців більш всього вплинули не події двох світових війн, а спадщина режиму Чаушеску, який планомірно культивував доктрину угорської небезпеки.

У червні 2005 року Сенат після тривалих суперечок прийняв «Закон щодо національних меншин», який передбачав форми культурної автономії національних меншин і принципи рівності й недискримінації. Між тим Демократичний союз угорців Румунії (ДСУР), частина правлячої коаліції, відстоював точку зору, що стан нацменшин у Румунії не відповідає критеріям ЄС. Одним з ключових було питання щодо відновлення університету з угорською мовою навчання.

Угорці продовжують обговорювати можливість відтворення Угорської автономії: уїзди Харгіт, Ковасн, Муреш складають так званий Секуйський край, де компактно проживають 808 тис. угорців. Лідером руху став Ласло Тьокеш, виключений з Демократичного союзу угорців Румунії в 2003 році за радикалізм. До кінця 2003 р. були створені Національна й місцеві секуйські ради трансільванських угорців. У січні 2004 р. вони об’єднались в Громадянський союз угорців Румунії. Більшість румунських політиків убачала в створенні рад порушення конституції країни, але санкцій не було: офіційний Бухарест вважав, що внутрішньополітична стабільність дорожче. Улітку 2004 й навесні 2005 рр. група депутатів-угорців виступила із законодавчою ініціативою щодо автономії Секуйського краю. Проект передбачав створення посад президента, уряду й навіть державної символіки краю. Угорська й румунська мови урівнювались, держслужбовці повинні були б володіти обома мовами. За соціологічним опитуванням 2006 року, 78% населення Трансільванії вважало створення автономії більш важливим завданням аніж інтеграція Румунії в ЄС. При цьому цікаво, що стремління угорців до автономії поділяли окремі румунські суспільні організації в Трансільванії та Банаті (більш розвинуті області Румунії). Вони сподівались, що регіоналізація Румунії призведе до динамізації економічного розвитку, посилаючись на досвід функціонування єврорегіонів. Але цей проект було відкинуто як «архаїчний, націоналістичний і сепаратистський, такий, що погрожує Європі хаосом та міжетнічними конфліктами».

У цілому румуни представляють собою общину, налаштовану антиугорськи. За націоналістів щороку голосує більше людей; це надає правим партіям нові можливості в рамках Великої Європи. У січні 2007 року в Європарламенті за активною участю представників Румунії була створена націоналістична фракція «Самобутність, традиція, суверенітет» (20 депутатів). У неї входить, зокрема, онука Муссоліні Алессандра, що дозволило британській газеті «Гардіан» висловитись: «Перший подарунок Румунії Євросоюзу – нарада неофашистів». Уже сьогодні фракція має право на фінансову допомогу від ЄС у розмірі 1 млн. євро. Таким чином, націоналісти зі Сходу є тепер для слабкіших західних ультраправих надією на створення міцного механізму політичного впливу на ЄС.

Соціологічні дослідження засвідчують широке розповсюдження націоналістичних переконань в Румунії. На їх розповсюдження майже не впливає регіональний поділ. Й населені румунами та угорцями Трансільванія та Крішана-Марамуреш, й етнічно однорідні Мунтенія й Бухарест однаково гостро відчувають етнічну конфліктність. Навпаки, Банат, де поряд живуть серби, чехи, німці, угорці, румуни, демонструє низький індекс суб’єктивного сприйняття етнічної конфліктності. Банат як виключення з румунських регіонів є осередком космополітичного стилю життя, етнічні групи не намагаються «закритись» для сусідів. Це надає певні надії на можливість позитивних змін в масовій свідомості румунського суспільства, навіть якщо зараз воно знаходиться тільки на початку нового шляху.

Македонія. Македонія й досі залишається прикладом країни, розвиток якої серйозно гальмують націоналістичні пристрасті, що вирують і в македонській, і в албанській общинах. Македонський націоналізм парадоксальним чином посилився після Охрідської угоди 2001 р., адже македонці вважають, що центральний уряд зробив занадто багато поступок албанцям.

Одним з останніх гучних скандалів, що ще раз засвідчили проблеми в відносинах з сусідами, став друк Академією наук у вересні 2009 р. історичної «Македонської енциклопедії». Реакція на неї була гострою з усіх боків. Прем’єр-міністр Албанії Салі Беріша назвав видання «неприйнятним», адже в книзі стверджується, що албанці «насильницьким шляхом» витісняли слов’ян у 16 ст. МІД Греції офіційно звинуватив у виході «такої сфальсифікованої історії» прем’єра Македонії Н.Груєвського, який «прагне укріпити свій імідж, придумуючи ворогів та погіршуючи відносини своєї країни з сусідами». Ще сильніше відреагувала Болгарія. Її посольство в Македонії заявило, що видання «використовує термінологію епохи холодної війни». Найбільше вразило болгар ствердження, що багато видатних діячів болгарської історії були не болгарами, а власне македонцями. На всі звинувачення македонці відповідають: ліпше погляньте на себе! Адже Греція є головною перешкодою на шляху Македонії в ЄС, а Болгарія вважає жителів Македонії етнічними болгарами, тому що історично територія сучасної Македонії входила в склад Болгарського царства.



Сербія. Воіслав Шешель, лідер Сербської радикальної партії, на початку ХХI століття видав книгу, яку сам охарактеризував як підручник – «Ідеологія сербського націоналізму». Ставлячи на меті описання головних рис сербського національного характеру, він виділяє гуманність, ідеалізм, безкомпромісність, хоробрість, стремління до свободи, небажання бути слугами, відповідальність за інших, відсутність таланту до пропаганди на свою користь й до інтриг.

Створення Югославії Шешель називає історичною помилкою, тому що «хорвати та словенці скористались наївністю сербів: серби вірили їхнім словам про братерство та єдність, тоді як насправді хорвати завжди намагались знищити все сербське». Автор робить висновок, що сучасне покоління не може змиритись з окупацією та рабством багатьох сербських земель: «Спір може бути вирішено виключно звільненням того, що є сербським, та його приєднанням до Сербії».

Ці розумування Шашеля є дуже вдалою ілюстрацією до явища, яке науковці описують як суто сербський традиціоналізм, ієрархічність, патріархальність, колективізм та авторитарність. «Перемога» принципу колективізму над індивідуалізмом пов’язана перш за все з націоналізмом: етнічна спільнота залишається референтною групою для самоідентифікації особистості. За даними 2004 року за авторитаризм виступило більше 63% респондентів. Тобто, на відміну від більшості країн регіону Сербія наразі зберігає деякі премодерністські риси.

Російська дослідниця О,Калоєва зазначає: «У сербському суспільстві не визнається проблема недостатньої уваги до прав меншин. В ієрархії цінностей політичної культури права людини взагалі розташовані десь наприкінці. Приматом є так звана «героїчна культура», яка «зовнішню свободу» завжди ставить над «внутрішньою», культура, яка успішно мобілізує людей проти зовнішнього ворога, але, торкаючись прав людини, вбачає в них лише егоїзм та хворобливий індивідуалізм, а в правах та вимогах національних меншин часто бачить таємні наміри та прихований сепаратизм. Іншими словами, мова йде про культуру, якій у меншинах увижаються «чужі», гості, повинні дотримуватись «порядку в домі», поважати гостинність й не турбувати хазяїв своїми вимогами». За соціологічними опитуваннями початку ХХI ст. 24% громадян Сербії вважають, що серби повинні мати більше прав порівняно з іншими.

Навіть після повалення режиму Мілошевіча на шляху модернізації залишалось багато перешкод: традиційні ціннісні орієнтації, невирішені національні проблеми, зубожіння населення, міжнародна ізоляція. Це залишає в центрі суспільної уваги проблему Косова. 63% сербів виступають за автономію Косова в кордонах Сербії, 30% - за розділ Косова, і тільки 3,7% - за самостійність Косова. Але при цьому 40% вважають, що Косово «відберуть» у Сербії.

Отже, на перший план виступає міф про ворогів Сербії. Сюди потрапляють сусіди, великі держави, національні меншини, усташі, гомосексуалісти, люди іншої релігійної приналежності. Наприклад, статус протестантської церкви зрівняно із сектами. Знаковим став виступ доньки Мілошевіча, в якому вона зазначає, що «Сербією володіють цигани, валахи та турки; вулицями Белграда їздять німецькі автобуси, тому Гітлер сьогодні був би щасливий».

Одним з болісних питань для сербів залишається співпраця з Гаазьким трибуналом. Більшість вважає, що співпраця не повинна включати питання видачі суду своїх громадян (53%); 18,6% сербів називають Ратко Младіча героєм, більше 70% відповідають, що він не герой, але й не злочинець.

Збереження домодерних рис у суспільній свідомості є підґрунтям для збереження міфів, які продовжують заважати Сербії будувати нові відносини з навколишнім світом. Сербський дослідник В.Деніч виділяє три головних національних міфи: про героїчну сербську армію в Першу світову війну; про страждання сербів у період Другої світової війни, особливо в Хорватії; про Косово. Ці міфи є основою популізму, який Деніч вважає обов’язковим супутником сучасного націоналізму.

Деніч підкреслює, що не тільки православна церква, але й сербські науковці зробили дуже багато для погіршення міжетнічних стосунків. Сербський етнограф Й.Цвійіч доводив, що серби мають тверді державотворчі засади, а хорвати – ні. Хорватський етнограф Д.Томашевіч стверджував, що хорвати – природні демократи, а серби схильні до авторитаризму, війні та насильству. Свій вклад внесли й журналісти, які, наприклад, «виявили» біологічний ген, який примушує сербів ненавидіти хорватів, та навпаки. Отже, підсумовує Деніч, «створення сучасної національної ідентичності здебільшого представляє собою свідомий проект». На його переконання сербів та хорватів очікує малоприємне майбутнє, у якому значну роль відіграватимуть ксенофобія та націоналізм; ХХI століття він навіть назвав «ерою націоналізму, що пробудився».

Сучасна етнічна картина Сербії (без Косова та Метохії) переживає постійні зміни. За переписом 2002 р. 82,9% населення складають серби, угорці - 3,9%, боснійці та мусульмани 2,1%, цигани 1,4%. При цьому відтік несербських народів з Воєводіни посилюється такими темпами, що скоро сама ідея мультикультурної Воєводіни втратить свій сенс. Кількість угорців зменшується за рахунок еміграції в Угорщину. В.Шешель з цього приводу зробив заяву, що він так любить угорців, що не тільки бажає їм доброго шляху, але й «з готовністю на дорогу приготував би їм бутерброд».

На питання, чи існує в Сербії етнічна дискримінація при працевлаштуванні, «так» відповіли 39% хорватів та румун, 26% угорців, 24% словаків. На питання, чи існує можливість для представників меншин зайняти керівні посади, «ні» відповіли 49% румун, словаків та хорватів, 47% угорців.

У 2002 р. було прийнято новий «Закон щодо захисту прав і свобод національних меншин». У Законі є визначення меншини, але самі вони не перераховуються. Багато недоліків вбачають дослідники й у запропонованій концепції створення національних рад: їх створення тільки загострює конфронтацію, а виконавчих прав вони не мають. Отже, вони можуть розглядатись тільки як додаткова бюрократична ланка, через яку влада може впливати на меншини.

Серед інших невдалих законів постмілошевського періоду слід назвати «Закон про вибори», що встановив п’ятивідсотковий прохідний бар’єр, нереальний для малих партій меншин, «Закон про недостатньо розвинуті краї РС», що ставить в більш вигідні умови села із сербським населенням.

Отже, сербський ідеологічний транзит, в умовах часткової політичної самоізоляції, є одним з найбільш тривожних дзвоників щодо небезпеки поєднання націоналізму та популізму з традиціоналізмом, більш-менш притаманним всім народам ПСЄ.



Польща. У Польщі національні меншини на початку ХХI ст. складають лише 2,5% населення (1 млн. осіб). До найбільших відносяться сілезці (173 тис.), німці (153 тис.), білоруси (49 тис.), українці (31 тис.), цигани (13 тис.), руські (6 тис.), лемки (6 тис.).

У січні 2005 року Сейм прийняв новий «Закон щодо національних та етнічних меншин, а також щодо регіональної мови». За ним до національних меншин віднесено білорусів (Білостоцьке воєводство), чехів (Любельське воєводство, Котліна Клудська), литовців (Сувалкське воєводство), німців (Опольське, Сілезьке, Нижнєсілезьке, Вармінсько-Мазурське, Куявсько-Поморське воєводства), вірмен (Нижнєсілезьке воєводство, Краків), руських (Білостоцьке, Мазурське, Сувалкське воєводства), словаків, українців (Вармінсько-Мазурське, Західнопоморське, Нижнєсілезьке воєводства), євреїв. До етнічних меншин віднесено караїмів, лемків, циган та татар (Білостоцьке воєводство). Різниця визначається тим, мають меншини власну державу або ні. Регіональна мова в Польщі тільки одна – кашубська (кашуби – релігійна меншина, яка проживає в північних та північно-західних регіонах Польщі).

Право зробити німецьку мову другою адміністративною мовою в Сілезії й досі безуспішно виборюють польські німці. Польща навіть не підписала «Європейську хартію щодо регіональних мов та мов меншин». Німці обходять цю проблему, вміщуючи німецькі назви вулиць та міст на власних земельних наділах, що неможливо заборонити. М.Будита-Будзиньська вважає, що ця боротьба має глибокий сенс: «Мова й особливо топографічні назви є й для своїх, і для чужих реальними символами спільноти. Своїм вони говорять: «Ми існуємо, незважаючи на несприятливі обставини». Чужім нагадують: «Ви на нашій історичній території».

Сьогодні виник ще один новий конфлікт, пов'язаний з процесом формування національності. Мова йде про сілезців, які відчувають свою відчуженість й від поляків, і від німців. Історично сілезці сформувались шляхом змішення поляків, німців, чехів та мораван. Але сілезької мови не існує, а територія Сілезії поділена між Польщею та Чехією. Отже, відсутні два найважливіших атрибута самостійного буття народу. Але суб’єктивне бажання самовизначитись зростає, отже, процес національної ідентифікації продовжується.

Серед меншин, чия ідентичність залишається найбільш яскраво вираженою, незважаючи на невелику кількість – литовці, німці, сілезці, кашуби, українці.

Зовсім інша картина з білорусами, які з меншин залишаються найбільш пасивними й схильними до асиміляції. Поляки в уяві білорусів – пани, горді й легковажні, які нехтують селянською працею. Але це породжує стремління бути «як пан». Якщо скористатись теорією стигматизації соціолога Е.Гоффмана (акцентування соціального несхвалення, неприйняття), то білоруси намагаються приховати свій стигмат – білоруськість. Вони змінюють свої імена на польські, намагаються видати себе за поляків під час навчання в школі, де до речі, більшість вчителів – поляки. Навіть білоруси, які дома говорять по-білоруськи, пишуть та читають переважно по-польськи. Схожа картина відбувається наразі й з татарами та вірменами.

Проблеми, пов’язані з націоналізмом, не перестають бути об’єктом жвавих дискусій у пресі та пильної уваги науковців. Англійський історик Н.Девіс зазначив: «Націоналізм – явище загальне. Не знаю, може в Антарктиді немає націоналізму, але в інших місцях він є повсюди… Польща не має монополії на націоналізм, більш того, він не відіграє провідної ролі в суспільстві».

У середині 20 ст. Ганс Кон розробив концепцію, що була одною з найпоширеніших і до цього часу найвпливовіших. Він виявив в Європі два основних типи націоналізму – західний і східний. Західний є цивільним, ліберальним, демократичним, сформованим на цінностях та інституціях середнього класу вже після того, як виникає національна держава або паралельно з її творенням, одночасно з розширенням демократичних прав і свобод суспільства. Східний ґрунтується на етнічності, культурі, авторитаризмі та ксенофобії; його розробили інтелектуали за допомогою ірраціональних, міфологічних чинників, завдяки чому нації тут формувалися ще до виникнення національних держав, в умовах соціально-економічної та культурної відсталості, невизначеності межі між державою та суспільством.

Ернст Геллнер погоджується з тезою про фундаментальну різницю між процесами формування націй на Сході та Заході Європи. На Заході це відбувалось на ґрунті виробленої „високої” культури, на Сході недостатній розвиток елітарної культури залишив ніші, котрі заповнював етнічний націоналізм.

Інші науковці характеризують східний націоналізм як містичний, органічний, етнічно-генеалогічний (М.А.Роусінг). „Поганий” етнонаціоналізм протиставляється „доброму” громадянському націоналізму (Л.Грінфельд).

Наразі теорія двох націоналізмів здається пустила глибокі коріння у свідомості не лише західних науковців, але й політиків. Наведемо приклад з офіційної промови генерального секретаря Ради Європи К.Лалюмьєра. „50 років стабільності та демократії на Заході дали можливість вийти за рамки моделі держави-нації, тоді як на Сході 50 років диктатури, що була скинута протягом кількох місяців, повернули самосвідомість держав, а подекуди й самосвідомість суспільної думки, назад до питань етнічної й національної ідентичності”.

Станіслав Ковальчик (Люблінський католицький ун-т ім. Іоанна Павла II) виступив проти поділу на позитивний західний та негативний східний націоналізм. Він відстоює думку, що треба розрізняти прояви націоналізму в кожній окремій країні й у кожній окремій сфері суспільної діяльності (націоналізм економічний, політичний, ідеологічний). Так само він виступає проти реабілітації космополітизму в рамках Великої Європи. Він наголошує, що любов до Європи неможлива без любові до Польщі. Але на ділі все виявляється дещо більш складним і любов до батьківщини легко стає в пригоді різного роду популістам в їхній боротьбі за владу.

Сучасний популізм у посткомуністичній Європі представляє собою суміш націоналізму, консерватизму та ностальгії за соціалістичними часами з їхнім гарантованим життєвим мінімумом. Польські дослідники відносять до сучасних різновидів популізму популізм протесту (соціальний) та популізм ідентичності (національний). Останній, як писав Е.Налевайко, іманентно притаманний Східній Європі: для більшості популістських організацій у регіоні характерними є видіння держави як власності домінуючої етнічної групи, неприйняття громадянського суспільства, переконаність в необхідності панування віросповідання, яке притаманне більшості населення, недовіра до сусідів та інститутів ліберальної демократії.

Серед такого роду популістських угруповань Польщі – «Ліга польських родин» Романа Гертиха та «Самооборона Речі Посполитої» Анджея Леппера, якого після виборів 2005 р. назвали «третім близнюком», адже без його підтримки була б неможливою перемога Л.Качиньського.

Брати Качиньські обережно ставляться до висловлювань, які можна було б розцінити як націоналістичні, але їхні політичні союзники відомі своїм виступом проти офіційного вибачення поляків за Єдвабну (містечко, де під час Другої світової війни поляки взяли участь у винищенні євреїв). Однак останнім часом Р.Гертих намагається відхреститись від антисемітизму й навіть вважає це головним недоліком свого кумира Романа Дмовського: «Він не любив євреїв, а я їх люблю». Однак, нещодавно у Варшаві на території урядового кварталу був відкритий пам’ятник ідеологові польського націоналізму, лідерові ендеків Р.Дмовському (1864-1939), відомому серед іншого тим, що він вимагав виселення євреїв … на Мадагаскар.

Ще одним прикладом прояву популізму можна вважати офіційну пропозицію в Сеймі 46 польських парламентарів напередодні Різдва 2006 р. коронувати Ісуса Христа як короля Польщі. Вони посилались на слова покійного папи Іоанна Павла II щодо того, що Польща покликана очистити Європу від скверни зневіри та розпусти.

Отже, попри очевидну різницю в посткомуністичних надбаннях Польщі й країн ПСЄ, «країні-лідерові» залишається досить багато попрацювати над знищенням засад націоналізму та ксенофобії, глибоко вкорінених у національній свідомості поляків.

Д.Каміллер, Е.Хобсбаум упевнені, що дні існування націоналізму полічені, навіть державний суверенітет у 21 ст. не буде загальним принципом політичної організації. Це пояснюється тим, що існує очевидне протиріччя між необхідністю інтернаціонального підходу до вирішення багатьох важливих питань сучасності, у тому числі глобальних загроз, і націоналізмом.

А.Мотиль навпаки сучасні умови вважає ідеальним ґрунтом для розвитку націоналізму. Новий тип націоналізму в Європі став реакцією на глобалізацію й постіндустріалізацію. Чим більш далеко буде розвиватись глобалізація, тим більше буде точитись їй опір, у тому числі у вигляді зміцнення націоналістичних течій.

Цікаво, що в деяких дослідженнях ренесанс націоналізму в Центральній та Східній Європі пов’язується з рухом за незалежність, розвитком демократії. Тому спочатку реакція на нього на Заході була доброзичливою. Уважалось, що він прискорює декомунізацію. Однак, французька дослідниця Ф.Том підкреслює: націоналізм у всьому регіоні є небезпечним, особливо це стосується культурної чи етнічної концепції нації, успадкованої від німецького романтизму, німецької філософії культури (що протиставляється французькому чи північноамериканському варіанту ідеології націоналізму). Через обожнювання принципу національного духу німецький народ змушений був заплатити дуже велику ціну, а після катастрофічної поразки звільнятися від цієї химери. Лише право та демократія приведуть до громадянського суспільства і процвітання, і, таким чином, до реальної незалежності.



Лібералізм.

Польща. А.Рихард у своєму дослідженні нової фразеології політичного життя дійшов висновку, що інститути не виникають на пустому місці, вони мають якусь вкоріненість в культурі. Щодо Польщі, то вкоріненість у ній демократичних цінностей залишається досить слабкою. Рихард навіть вважає, що можливо тут формується нова модель демократії, яка включає в себе елементи популізму, авторитаризму та «демократії більшості».

Прикладом для нього стала Польща 2005 року, коли до влади прийшли ультраправі, отже, механізми демократії виявились надто слабкими. Відбулись події, які можна назвати не просто радикальними, а навіть революційними. Сформувалась нова еліта. Вона почала створювати «специфічну мову опису дійсності, не адекватної реаліям. Ця мова створює атмосферу, яка сприяє певному відступу від сформованої в Польщі моделі демократії та ринкової економіки».

Ця еліта намагається розділити Польщу на дві частини: Польщу солідарну та Польщу ліберальну. Такий поділ є не тільки неправильним, але й політично шкідливим. Він працює проти тих, хто є рушійною силою розвитку країни – класу середніх та дрібних виробників (40% з них – колишні робітники), групи спеціалістів та професіоналів.

Показником популярності цієї фразеології стала популярність ПіС, саме вона є головним пропагандистом вище перерахованих постулатів. Цікаво, що ще одною улюбленою мішенню ПіС стало громадянське суспільство. Лех Качиньський декілька разів наголошував, що ГС не вписується в польські історичні традиції.

Для періоду правління Качиньських характерною стала також націоналістична фразеологія. Вона досить легко знайшла підтримку в молоді, яка до цього мало цікавилась політикою. Одне з опитувань засвідчило, що серед молоді лише меншина знала, що діюча польська конституція відкидає етнічну версію народу й декларує: «Польський народ – всі громадяни Речі Посполитої».

Але спроба братів Качиньських сформувати нову, IV Річ Посполиту, може наразі розглядатись в минулому часі. Очевидно, що вона провалилась, польське суспільство недовго дало себе обманювати популістськими гаслами. Це може розглядатись як певний позитивний результат. Але, разом з тим, є й достатньо негативних результатів. Так, традиційна для Східної Європи проблема, - недовіра до властей, у сучасній Польщі різко поглибилась. У 2007 році 66% поляків негативно оцінили роботу сейму, 54% - критикували президента.

Професор Познанського університету М.Жулковський вважає, що на поляків продовжує дуже сильно впливати далеке минуле. Саме воно викликає неповагу до державної влади, яка в Польщі тривалий час асоціювалась з іноземними загарбниками. «Поляки, якщо створюють спільноту, то, перш за все, спільноту «романтичного патріотизму», боротьби й самовідданості, переживань, символів, а також надзвичайних масових маніфестацій і виступів. Зате значно рідше це спільнота «органічної праці», повсякденної, колективної, практичної, іноді навіть рутинної діяльності. Це також пов’язано зі слабко розвинутим етосом праці. У польській культурній традиції праця рідко визнавалась цінністю, привілеєм, джерелом почуття власної гідності, засобом виявлення творчих устремлінь»

Говорячи про відношення поляків до демократії, Жулковський відмічає прагматичність поляків: більшість з них вважає, що демократія корисна тільки тоді, коли вона приносить добробут; значно менше вони цінять свободу, пов’язану з демократією.

До 52% поляків навіть після 2004 року мали схильність до авторитаризму. Лише 10% поляків приймають участь в діяльності інститутів громадянського суспільства, що є найнижчим показником у Центральній Європі. За опитуванням 2005 року 84% поляків більше всього в житті цінують родинне щастя, 69 - здоров’я, 23 – роботу, 20 – спокій, 19 – віру в Бога, 13 – освіту, 3 – свободу виражати свої погляди, 1 – можливість участі в суспільно-політичному житті, 1 – добробут.

У цілому для Польщі характерними є схильність до традиційних цінностей та глибокий вододіл між суспільством та політичними елітами. Патерналізм, егалітаризм та пасивність з одного боку (ті, хто програв), і позитивне відношення до реформ у дусі лібералізму з іншого (ті, хто виграв). Усе це певним чином свідчить про ідеологічний розкол у сучасній Польщі, на подолання якого може піти ще життя одного-двох поколінь.

Позитивною ознакою є те, що рівень підтримки ПіС, ЛПР та «Самооборони» наразі менше, аніж в 2005 році. За соціологічним опитуванням 2007 р. недовіру Гертиху висловили 59%, Лепперу – 53%. Вірність їм зберігають люди небагаті й малоосвічені, отже, відповідь на більшість сучасних викликів лежить в площині вирішення соціально-економічних проблем.

Румунія. Румунія демонструє зразок посткомуністичного транзиту країни, у якій навіть порівняно з Польщею відсутній історичний досвід демократії. Десятиліття авторитаризму від Антонеску до Чаушеску призвичаїли румун до очікування сильного лідера, який призваний вирішити всі їхні проблеми. Не дивно, що цю роль після революції посів Бон Ілієску, та й сьогодні є чимало політиків, які використовують емоційні настрої публіки.

Новим явищем в суспільно-політичному житті Румунії стало створення у 2004 році бізнесменом Джордже Бекалі партії «Нове покоління –християнські демократи» (ПНП). На сьогодні вона є найяскравішим зразком популістської партії. За неї виявляють готовність голосувати близько 10% виборців.

Соціологічна служба INSOMAR провела дослідження, яке виявляє найбільш принадні для публіки риси в характері політиків. Політичний успіх Бекалі виявився заснованим на рекламі в ЗМІ, більш усього на телебаченні, його філантропічної діяльності. 34% опитуваних заявили, що Бекалі «завжди поряд з людьми». За параметром «близькості до народу» з ним може конкурувати лише президент Т.Бесеску. Обох політиків румуни вважають також «чесними та рішучими». К.В.Тудора наділяють характеристиками «розумний, освічений, хороший оратор», але йому закидають багатослівність, грубість, агресивність.

Отже, у Румунії популярним є образ «політика-спасителя», якому ліпше всього відповідають Бесеску та Бекалі. Бесеску – колишній капітан морського флоту – спаситель «професійний», а Бекалі –«містичний»: «він надає гроші й купує душі», як писал соціал-демократична газета «Адевирул».

На думку соціолога М.Ківу жорстка манера висловлювання асоціюється у виборців із щирістю людини, розчарованої в політикумі. Масову свідомість підкоряє сьогодні образ не класичного політика, а людини, за плечима якої – життєвий досвід.

Отже, новітні тенденції в суспільно-політичному житті Румунії все ще не дозволяють стверджувати, що румуни зробили свій вибір на користь ліберально-демократичних цінностей.



Чехія. Наріжним каменем ліберальної демократії в Західній Європі є ГС. Головна проблема сучасної Чехії, яка традиційно розглядається як зразкова демократія в Східній Європі, це – негативне ставлення до ідей громадянського суспільства.

Не є збігом обставин, що президент Вацлав Клаус є одночасно і європесимістом, який виступає проти Європейської конституції, розпоряджень, обмежень, бюрократії ЄС, і суворим критиком чеських неурядових організацій. По словам Клауса, неурядові організації є так само недемократичними як і комуністичні: «Головна небезпека полягає в тому, що громадяни втрачають довіру до парламентської системи й шукають допомоги в «проповідників» громадянського суспільства й неурядових організацій».

Місце громадянського суспільства займає у свідомості східноєвропейців нація. Французький політолог чеського походження Жак Рупнік писав: «У міжвоєнний період побоювання, що свобода та демократія є загрозою для нації, стало перепоною на шляху вкорінення істинно демократичних цінностей в регіоні». Така загроза зберігає свій деструктивний потенціал і наразі.

Інша загроза полягає в тому, що в Чехії люди стають все більш апатичними, не приймають участі у виборах, бо не бачать різниці в ідеології партій – як владних, так і опозиційних. Чеський публіцист Вацлав Зак писав: «Якщо хтось починає займатись політикою, то ми всі розуміємо: єдиним мотивом цього є самозбагачення». У свідомості людей укорінюється уявлення, що об’єктивної правди немає. Є тільки влада, маніпулювання та піар.

ГС має стати альтернативою загальній зневірі. Якщо на сучасному етапі суспільного розвитку очевидним є зниження виборчої активності громадян, рівня підтримки ними політичних партій та груп, то водночас виникають нові невиборні форми громадянської участі, які орієнтовані на нематеріальні цінності – боротьбу за мир, екологію, права тварин і т.п. Сьогодні до найбільш розвинутих форм політичної участі громадян відносяться підписання петицій або бойкот товарів з політичних причин.

Одна з найбільш цікавих сучасних теорій пов’язує такий транзит посткомуністичних країн з їхнім загальним переходом від модерного до постмодерного суспільства. «Постмодерністська політична участь формується під впливом гедоністичної раціональності та має експресивні форми».

Чеські соціологи Клара Влахова та Томаш Лебеда, дослідивши в 2006 році невиборні форми політичної активності, поділили країни на чотири географічних групи. Перша – Скандинавія – характеризується найвищим ступенем активності; друга – Західна Європа (Німеччина, Франція, Велика Британія) трохи меншим; далі йде регіон Середземномор’я (Іспанія, Португалія, Італія, Греція), та остання група – посткомуністичні країни Європи – характеризується найнижчим ступенем невиборчої активності. Найвищий рівень (Норвегія) у чотири рази вище ніж найнижчий (Угорщина).

Загальний рівень невиборної політичної активності визначається співвідношенням активного та апатичного населення. Важливим також є такий фактор як цікавість населення до політики: на 1 місці опинились голландці (66%), на останньому – чехи (32%). Крім того, цікавою є різниця між східно- та західноєвропейцями в тому, хто є більш активним – представники лівої чи правої ідеології. Дослідження довело, що в Західній Європі активніше ведуть себе ліві, у Східній - праві. І останній дуже значний фактор, що впливає на політичну активність – довжина демократичного досвіду. Існує своєрідна «пам'ять суспільства», тому в Чехії, єдиній демократичній країні в Східній Європі в міжвоєнний період, політична активність до сьогодні найвища в регіоні.

Соціологічні опитування 2007 року виявили, що половина респондентів задоволена станом демократії в Чехії й вважає її найкращім способом державного правління. Але при певних умовах чверть населення готова віддати перевагу авторитаризму; тобто, у порівнянні з 2004 роком позиції тих, хто виступає за авторитаризм, посилились.

Таким чином, проведений аналіз довів, що на сьогодні вкоріненість ідей ліберальної демократії в усіх країнах Східної Європи залишається великим викликом майбутньому. У цьому сенсі необхідно провести також аналіз ролі зовнішнього фактору, зокрема ЄС. Теоретично вона є найбільш позитивною, особливо на тлі загальної недовіри східноєвропейців до власного політикуму.



Зовнішній фактор.

Болгари не вірять своїм політикам, вважають, що влада є тільки засобом для досягнення власних інтересів, більше довіри сьогодні вони демонструють до керівництва ЄС. О.Сапарев звертає увагу на дивну довірливість болгар і вічне очікування ними допомоги ззовні: «Раніше демонічний Захід тепер уже офіційно пофарбовано в рожеві кольори, а традиційно ідеалізований дід Іван тепер рисується в синьо-чорних тонах». Тобто знову вкотре розпочато процес міфотворчості.

В умовах Євросоюзу, коли болгари просто очікують позитивних змін, не розуміючи, що для цього треба докладати власних зусиль, євроілюзії можуть дуже швидко перерости в агресивний європесимізм. Щоб уникнути такого сценарію, болгарському уряду разом з Єврокомісією належить працювати значно більше, аніж сьогодні.

Болгарський політолог І.Крастєв дійшов висновку, що всі жителі балканських країн (крім албанців) – песимісти, коли мова йде про близьке майбутнє. Але найбільш сприятливою з можливостей вони вважають вступ в ЄС. Отже, зовнішній фактор повинен відіграти тут ту роль, яку не змогли взяти на себе національні еліти, дискредитовані в очах своїх виборців.

Поляки при обговоренні зовнішніх проблем, зокрема, відносин Польщі з ЄС, демонструють значно менший оптимізм ніж «новачки». У 2007 році більш 50% поляків вважали, що політики недостатньо ефективно захищають національні інтереси країни.

Більше половини поляків вважали, що положення Польщі в ЄС в цілому залежить від Німеччини. Оцінка польсько-німецьких відносин за останні 2 роки погіршилась. 22% назвали їх «поганими», 50% - «ні поганими, ні хорошими», і тільки 18% - «хорошими». Ще більш різко впала підтримка поляками політики США: з 62% до 38%.

В уяві східноєвропейців головна дихотомія полягає у протиставленні Росії та Заходу, а себе вони, які й раніше, розташовують між цими центрами сили. Це робить країни Східної Європи уразливими, але й надає можливість вести свою політику, граючи на протиріччях великих держав. Таке розуміння наразі дуже яскраво демонструють вкрай праві політики Польщі. Наприклад, Р.Гертих, лідер «Ліги польських родин», у своїй праці «Контрреволюція молодих» формулює геополітичну концепцію, в основі якої лежить неприйняття ЄС. На його думку Захід, який спирається на міжнародну фінансову мафію, просякнутий ліберальним, антихристиянським духом. Польща покликана протистояти йому, спираючись на Росію, країни ЦСЄ та багаті арабські держави. Росія спричинила багато зла Польщі, але наразі нормальні стосунки з нею – запорука успіху. Польща має стати центром системи, аналогічної (географічно) Австро-Угорщині. З Гертихом солідарні А.Леппер, лідер «Самооборони», а також монах-редемпторист Ридзик, творець торуньського радіо «Марія», популярного з початку 90-х рр. та телеканалу «Трвам», створеного в 2003 р.

ЛПР називає свою програму «національним солідаризмом»; у ній ставиться запитання: «Будемо ми реалізовувати польські програми або програми, чужі Польщі? Будемо ми мати роботу, їсти польський хліб та мати польський дім чи в складі Євросоюзу або іншої сучасної Вавилонської башти будемо імпортувати безробіття, їсти чужий хліб та жити на вулиці?»

Р.Гертих став ініціатором відродження молодіжної націоналістичної організації «Всепольська молодь» (існувала з 1922 р.), тепер відомої своїми антиєвропейськими маніфестаціями, під час яких використовуються гасла «Польща для поляків», «Геть ЄС», «Педофіли, педерасти – євроентузіасти».

В Угорщині у вуличних бійках 2006 р. найбільшу активність проявили також молодіжні правоекстремістські організації («Jobbik», «64 Burgkomitate», рух «Вільна Угорщина»), які розцінюють членство в ЄС як підкорення іноземному пануванню й мріють про Угорщину в кордонах старого королівства.

Антиєвропейська риторика характерна й для румунських «Нових правих». Їхній лідер Тудор Іонеску, коментуючи вступ Румунії в ЄС, відмітив, що оскільки референдуму не було, то приєднання («анексія») – це проект вузької політичної еліти. Румунія не має всередині ЄС ніякого впливу, тому умови розвитку її економіки лише погіршаться. Крім того, ЄС за Іонеску – це атеїстична організація, що є несумісним з православ’ям румунів.

Соціологічні дослідження виявляють також падіння цікавості до ЄС. Тільки 32% респондентів задоволені членством Чехії в ЄС; і тільки 27% (проти 69%) вважають, що ЄС приймає рішення в інтересах ЧР. На своє нинішнє життя 66% чехів дивляться з песимізмом, але на майбутнє – з оптимізмом (69%). Водночас на майбутнє людства з песимізмом дивиться 57% чехів. Зміни відбуваються не тільки в електораті, а й у політичних елітах. Відданість євроатлантичній орієнтації поступово відходить в минуле разом з першим поколінням східноєвропейських лідерів таких як Валенса й Гавел. Для нового покоління комуністична реальність – це далеке минуле, що все більш втрачає роль альтернативи сьогоденній ситуації.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка