Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка3/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

1.3. Компаративний аналіз економічних реформ другої половини 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХI ст. у країнах Центрально-Східної Європи.

В середині 90-х рр. відбулись перші спроби теоретичного осмислення досвіду економічної трансформації в Східній Європі. Найбільш відомими поза межами регіону стали концепції П.Раймента та Д.Розаті.

Англієць Пол Раймент піддав критиці “шокову терапію” у тій версії, що проводилась в ЦСЄ. Він пояснював свою думку тим, що Східна Європа не мала для її проведення ані об’єктивних, що дає тільки досвід, ані суб’єктивних передумов, серед яких головними є наявність еліти “вищого ґатунку” та власної, а не запозиченої програми дій. Для Раймента очевидним був той факт, що навіть через кілька років реформ не може бути мови про побудування в Східній Європі ринкових економік. На певний історичний період щодо них слід уживати термін “перехідні економіки" (ПЕ); країни з ПЕ не можуть претендувати на повноцінне членство в ЄС. Стосовно ж запозичення західного досвіду, Раймент справедливо вважав, що східноєвропейцям більш в пригоді став би досвід країн Західної Європи та США 50-х – 60-х рр., аніж постіндустріального періоду.

Польський дослідник Даріуш Розаті виявляв меншу схильність до критики східноєвропейських урядів, що зрозуміло. На його думку єдиний можливий рецепт на майбутнє - це ще більше посилення впливу держави на розвиток економіки взагалі, та приватного сектору зокрема. Не можна переоцінити можливості держапарату як у оздоровленні фінансів через посилення ролі банків, так і в скороченні витрат на соціальну сферу.

Відомий російський економіст С.Глінкіна в цілому солідаризувалась з думками польського колеги. Вона теж виступила за посилення ролі держави, невід'ємними функціями якої є формування 1) бюджету, 2) податкової системи, 3) банківської та біржової інфраструктури, 4) сучасної системи бухгалтерського обліку та аудиту. До того ж тільки держава в перехідних суспільствах у змозі координувати розумну кредитно-грошову політику, боротися з фінансовими махінаціями, монополіями, керувати структурними перетвореннями. На думку С.Глінкіної східноєвропейські уряди продемонстрували значно більший потенціал, ніж керівники пострадянських республік. Вони вчасно збагнули недоліки перших програм економічних реформ та виправили головні помилки, що були пов'язані з неувагою до національного виробника та з негативними підсумками стихійної приватизації.

1.3.1. Польща.

У другій половині 90-х визнаним лідером економічної трансформації досить несподівано (з огляду на її попередні труднощі) стала Польща, що в 1994-1997 рр. зберігала високі темпи зростання – 6-7% росту на рік; вона була однією з-поміж 15 країн світу, що найбільш динамічно розвивались. З погляду ОЕСР Польща виглядала найбільш “успішною” країною з перехідною економікою. Це пояснюється успіхами Польщі за показниками так званого реального сектору економіки (валові інвестиції, динаміка промислового виробництва). ВВП на 1997 р. склав 133,5 млрд. дол..; у розрахунку на душу населення – 3 500 дол. При цьому реальна купівельна спроможність злотого була вище; таким чином, національний дохід у розрахунку на душу населення сягнув 5 500 дол.

Завдяки фінансовій стабілізації та зміцненню національної валюти зросли валютні резерви Польщі: у 1990 р. – 4,5 млрд. дол., у 1994 р. – 6 млрд., у 1995 р. – 14,9 млрд., у 1998 р. – 23,1 млрд. дол. Але іноземні борги склали 44 млрд. дол. Дефіцит бюджету підтримувався на рівні 3%. ВНП у розрахунку на душу населення склав близько 31 % середнього показника для ЄС.

“Мотором” економічного зростання в 1994 р. було як і раніше названо споживання та динамічний, або, як назвав його А.Куклінські, “вулканічний” розвиток приватного сектору, що охопив навіть більше 30 великих об’єктів колишнього ВПК. Частка приватного сектору в цілому зросла до 60% ВВП (за даними 1998 року), а в будівництві вона зросла аж до 85,5%, у торгівлі – до 87,8%. У приватному секторі було зайнято 69% громадян; він постачав 75% польського експорту.

Але невдовзі картина зростання почала радикально змінюватись: зріст промисловості, що знаходилась під контролем держави, випередив зріст приватного сектору. Це пояснюється як внутрішніми факторами (загострення конкуренції на ринках праці та товарів, зависоке оподаткування, жорстка фінансова політика польського уряду), так і зовнішніми, може найважливішими в цій ситуації (Захід – на рівні урядів, а не приватних підприємців - почав цілеспрямовано субсидіювати саме державний сектор; іноземні капіталовкладення склали до 25% їх загального обсягу, хоча й не змогли повністю вирішити проблему нестачі капіталів). Загалом обсяг валової промислової продукції склав у 1997 р. 148,5%. Це дозволило Польщі перейти від періоду збільшення споживання до періоду збільшення капіталовкладень та експорту.

Обсяг інвестицій у 1997 р. у два рази перевищив рівень 1990 року, так що аналітики почали говорити про справжній інвестиційний бум. Вартість закордонних інвестицій на кінець 1998 р. становила 30 млрд. дол. Структура капіталовкладень поступово поліпшувалась: 60% було направлено на модернізацію промисловості, при цьому неухильно зростала роль банківського кредиту у фінансуванні підприємств. Це мало особливе значення саме для Польщі, де на початку 90-х спрацьованість основних виробничих фондів була дуже великою. Прискореній реструктуризації піддавались такі галузі, як металургія, військово-промисловий комплекс, видобувна промисловість.

Друге досягнення торкнулось змін у структурі польського імпорту. Було поставлено завдання імпортувати не товари споживання, а товари забезпечення власної економіки. З середини 90-х напівпродукти та напівфабрикати склали 60%.

Польський експорт подвоїв свою вартість. Обороти в галузі зовнішньої торгівлі зросли до 75 млрд. дол. Уряд оголосив як один з пріоритетів створення проекспортної економіки, розглядаючи економічний обмін із закордоном як основний чинник швидкого розвитку економіки та її реструктуризації.

Ще більш вагомим досягненням можна вважати наближення Польщі до західних параметрів макроструктури виробництва: у ВВП 27% склало промислове виробництво, 5,3% - будівництво, 5,8 – сільське господарство, 53% - торгівля та послуги (за даними 1997 р.).

У 1997 р. було зроблено рішучий крок у реформуванні податкової системи, в основу якої тепер було положено не трансферти державних підприємств, а широка база оподаткування приватного сектора. Єдиний податок на імпорт (на рівні 6%), що поступово знижувався, було остаточно відмінено згідно з польськими зобов’язаннями в рамках угоди ГАТТ про лібералізацію торгівлі. Тепер загальні прибутки держави були засновані на трьох категоріях оподаткування (прямі та непрямі податки і соціальні відрахування), кожна з них приносить приблизно однакову частку від загальних прибутків. Більшість прямих та непрямих податків ішла на фінансування витрат бюджету, тоді як соціальні відрахування йшли на позабюджетні фонди соціального забезпечення (Фонд соціального страхування, Фонд охорони здоров’я, Пенсійний фонд).

Польща мала високий і більш стабільний ніж в інших перехідних економіках коефіцієнт державних прибутків (41% ВВП у 1998 р.), що приблизно дорівнювало співвідношенню прибутків бюджету та ВВП в країнах ЄС (43%). В інших країнах регіону (крім Чехії) цей показник взагалі не відповідав вимогам ЄС.

Рівень платежів пояснювався високими державними витратами, більш за все це витрати з пенсійного забезпечення. У 90-х рр. було впроваджено систему “раннього виходу на пенсію” для робітників, що втратили свою роботу в результаті масштабних процесів реструктуризації (в середньому на 5 років раніше встановленого законом строку). До того ж у Польщі пільги з непрацездатності були більш значні, ніж в інших країнах ЦСЄ. У 1998 р. пенсії отримували біля 9,5 млн. громадян. Тож на кожного пенсіонера приходилось 1,4 платника в Пенсійний фонд, що є низьким показником за світовими стандартами.

З 1999 р. були впроваджені різні ставки податків із зарплатні та з прибутків з капіталу. З зарплатні більша частина населення відраховувала 19%, з капіталу фізичні особи сплачували 20%, але мали багато пільг (якщо субсидували некомерційні інститути й т. ін.). Це послуговувало меті заохочення виробничої діяльності та зниженню різниці в оподаткуванні різних джерел прибутків.

Взагалі ж можна зробити підсумки, що стабільна економічна політика, незалежна від панування лівих чи правих блоків, привела до стабільного росту рівня життя. Середня зарплатня склала в 1997 р. 323 дол.; у 1998 – 354 (за іншими даними 380) дол. Середня пенсія дорівнювала 210 дол. Взагалі на 1998 р. значення середньомісячної реальної зарплатні тільки в трьох країнах (Польщі, Словенії, Чехії) перевищило рівень 1990 р.

Таким чином, здійснення радикальних реформ у цілому привело до підвищення рівня життя поляків, хоча, як визнають навіть найзапекліші вороги старого ладу, це було досягнуто внаслідок значної майнової диференціації. Життєвий рівень третини сімей став гіршим порівняно з тим, що був у 80-х рр.

Впроваджені в Польщі реформи другої половини 90-х рр. чітко співвідносяться з метою, проголошеною Польщею: вступом до ЄС. 8 квітня 1994 р. була подана відповідна заявка. 18 квітня 1995 р. почались консультації з Єврокомісією з питань готовності країни до приєднання. У наступні роки в рамках євроінтеграції було створено нові структури, які дозволили раціональніше діяти в цьому напрямі. 8 серпня 1996 р. було створено Комітет з європейської інтеграції (на чолі з Держсекретарем, головою Бюро Комітету). Він складався з голови, секретаря та ключових міністрів, що брали участь в інтеграційних процесах (міністри закордонних справ, внутрішніх справ і адміністрації, судових справ, економіки, фінансів, трудової і соціальної політики, сільського та продовольчого господарства, захисту навколишнього середовища). Комітет подавав свої рішення на розгляд Ради міністрів. Фундаментальними були прийняті Радою два документи: 1) Національна стратегія щодо інтеграції (від 22 січня 1997 р.); 2) Розклад діяльності для реалізації Національної стратегії щодо інтеграції (від 3 червня 1997 р.).

У свою чергу Європейська комісія (КЄС) пильно слідкувала за ходом реформ у Польщі, але думки розділились. Р.Болдуін, якого можна віднести до аналітиків-песимістів, підрахував тоді: для досягнення середнього рівня ВВП на душу населення в ЄС Польщі потрібно ще близько 15 років. Прийняття всіх нових кандидатів коштуватиме ЄС 12 млрд. екю; якщо ж чекати досягнення ними такого рівню розвитку, щоб не визвати росту витрат бюджету ЄС, то їх вступ треба було б відкласти на період від 5 до 47 років. Тож Р.Болдуін виступив за відкладення прийому країн ЦСЄ до 2020 р. Аналітики-оптимісти, наприклад А.Мейхью, виступали за швидке розширення ЄС. Вони робили акцент на економічних вигодах Євросоюзу від розширення: 1) через приєднання 106 млн. населення – широкого ринку збуту товарів; 2) через можливість створення там підприємств; 3) посилення конкуренції працюватиме на ріст виробництва праці та зміцнення європейської економіки.

КЄС 16 липня 1997 р. на засіданні Європарламенту в Страсбурзі представила свої пропозиції щодо майбутнього Польщі (“Пакет Сантера”). Комісія запропонувала польському урядові закінчити видачу компенсацій “економічним жертвам фашизму та комунізму”. Комісія Ж.Сантера назвала Польщу країною з функціонуючою ринковою економікою.

Подальші реформи мали бути націлені на вирішення проблем великих держпідприємств (у тому числі більше 30 підприємств колишнього ВПК) та модернізацію сільського господарства. Остання вимога ЄС для Польщі була найбільш важкою. Для зменшення відсталості Польщі від ЄС треба було зменшити кількість фермерів з 3 мільйонів до 700 тисяч, а це могло стати катастрофою для „зайвих” людей.

Польський аналітик Я.Ровінський справедливо дорікав ЄС за те, що його політика передбачала “асиметрію” темпів інтеграції двох сфер матеріального виробництва: сільськогосподарської та неаграрної. Інтеграція національних аграрно-промислових комплексів зводилася до деякої лібералізації умов надходження на європейський ринок окремих продуктів при збереженні жорстких квот. Між тим у Польщі існувала проблема реалізації таких продуктів як молоко, м’ясо, овочі, картопля.

КЄС пояснювала свою політику порушеннями в Польщі санітарних та ветеринарних норм. Тому в грудні 1997 р. було введено заборону на імпорт молока та молочних продуктів з Польщі. Це стало великим випробуванням для польської економіки та було розцінено як прояв конкурентної боротьби, адже щорічний обсяг постачання польського молока та молокопродуктів на ринки ЄС складав біля 43 млн. дол.

Друге джерело суперечок з ЄС – пункт “плану Сантера” щодо реструктуризації сталеливарної промисловості та знижки імпортного тарифу з 9 до 3% у 1998 р. (попередня домовленість передбачала продовження строку ліквідації тарифів на кілька років). Польща обвинувачувала КЄС у лобіюванні інтересів країн “15-ки” і намаганні обмежити виробництво в ЦСЄ. Вона потребувала допомоги у розмірі не менше 1,5 млн. дол., що мали вирішити проблему реорганізації, концентрації виробництва у металургійному секторі. КЄС дотримувалася точки зору, що Польща повинна конкурувати із західноєвропейською металургією на рівних.

Оцінюючи стосунки Польщі з ЄС наприкінці 90-х рр. П.Самецькі (секретар Комісії з європейської інтеграції) наголошував: „Вступаючи до ЄС, Польща прагне не тільки діставати, а й привносити: динаміку розвитку економіки й підприємницької активності, творчий підхід, широкі ринки, у тому числі трудових ресурсів. Чи правомірним є висунення Євросоюзом певних умов для вступу Польщі в цю організацію? Так, звичайно, деякі вимоги можуть мати місце, однак ними не слід зловживати... Євросоюз повинен реформуватися, розширюватися, обновити свій імідж, розробити чітку структуру з урахуванням мілітаристських функцій.”.

На 1998 рок кілька важливих проблем не тільки не було усунуто, а й спостерігалось їх загострення.

Найочевиднішою з них було структурне безробіття, усунути яке адміністративними заходами виявилось неможливо. Тільки докорінні зміни в сільському господарстві та гірничій промисловості мали б створити необхідні умови для покращення ситуації. Але попри певні прояви позитивних тенденцій, як то зростання середніх розмірів господарств, у цілому, як уважали прибічники вступу Польщі в ЄС, аграрний сектор мав багато анахронічних рис.

Хоча на даний період можна було відмітити зміцнення злотого, зберігалась проблема інфляції. У 1995 р. вона складала 21,6%; у 1996 – 18,5; у 1997 – 13,5; у 1999 – 10%.

Зона відносної бідності в 1989 р. дорівнювала 15%, а в 1997 вже 54,4%. Правда, зона убозтва складала тільки 5,4%. Якщо в Україні дві третини сімей знаходилися на рівні нижчому ніж рівень 80-х рр., то в Польщі таких сімей була одна третина.

Проблемою залишалась несприятлива структура інвестиційних видатків держбюджету: 6,2% - промисловість та сільське господарство; 6,2% - держадміністрація; 6,6% - транспорт; 17,8% - комунальне господарство; 16,4% - охорона здоров'я; 12,8% - освіта.

Усе більш вагомим тягарем на бюджет падали виплати процентів по зовнішній та внутрішній заборгованості. На 1995 вони складали 17% видаткової частини бюджету. Не дивно, зважаючи, що за 10 років Польща отримала більше 40 млрд. дол. з-за кордону. Тож у наступні роки уряд намагався впроваджувати більш “м’яку” бюджетну політику.

Загрозу науково-технічного відставання від Заходу не було ліквідовано. Польща впроваджувала тільки 20% всіх інновацій, і то лише в державному секторі. Зокрема, постійно знижувалось інвестування в точне машинобудівництво, електроніку, електротехніку. Поки ситуація залишатиметься незмінною, це може в будь-який момент спричинити нове сповзання країни в економічну стагнацію. Загалом Польщі необхідно було модернізувати 70% своїх виробничих потужностей. Для цього треба витрачати 30% ВНП. За оцінками Австрійського інституту економічних досліджень такі капіталовкладення для країн з ПЕ були цілком нереальними.

Але польські аналітики в кінці 90-х рр. були більш засмучені так званим “перегрівом” економіки, тобто дефіцитом балансу платежів. 1995 рок став останнім, коли баланс був позитивним: +5,5 млрд. дол. У 1996 він дорівнював –1,4 млрд. дол., у 1998 –15, а у 1999 –10 (тобто 6,7% ВВП). Польща наблизилась до “порога безпеки”, як його визначає світова практика. Головною причиною було названо зростання імпорту, тому метою було зазначено забезпечення збалансованості попиту, що задовольняється за рахунок імпорту, та пропонування шляхом зниження темпів економічного росту (ВВП та промислового виробництва), тобто провести так зване “охолодження” економіки. Треба зазначити, що деякі науковці скептично поставились до проблеми „перегріву економіки”, вважаючи її дещо надуманою.

У 1998 році польські спеціалісти зробили загальний висновок про необхідність переходу до другого етапу системних перетворень, що мали зайняти ще 10 років. За цей час треба було 1) закінчити приватизацію, в тому числі базових галузей промисловості; 2) перебудувати господарчу структуру; 3) перебудувати сільське господарство; 4) провести реформу фінансів взагалі та держбюджету зокрема; 5) приєднатись до ЄС, впровадити євро у 2005 р.

Польські аналітики розробляли нову програму, виходячи з умов, що склались наприкінці 90-х – перебування Польщі в стані рецесії, хоча визнання цього факту саме по собі стало приводом для наукової суперечки. Серед основних елементів стратегії були названі економічні стабілізатори кон’юнктури, закінчення приватизації, проведення прозорої економічної політики без приховування труднощів і маніпулювання даними. Г.Горишевський серед умов рецесії зазначив технологічну відсталість, високу енерго- та матеріаломісткість продукції, низьку експортну ефективність, надмірні соціальні витрати, структурне безробіття, низький рівень заощаджень, нестачу капіталу (викуп підприємств міжнародними фірмами й маніпулювання польським капіталом на міжнародних ринках).

Висновки аналітиків стали основою урядового документа “Фінансова стратегія держави на 1999 – 2001 рр.”, що частіше називають просто “другим планом Бальцеровича”. У ньому зазначались пріоритети та черговість реформ, направлених на подолання таких проблем як технологічна відсталість, висока енерго- та матеріаломісткість продукції, низька експортна ефективність, зайві соціальні витрати, структурне безробіття, брак капіталу. Головною метою програми було зазначено забезпечення річного росту ВВП як мінімум на 6%. У 1999 ця цифра реально склала 4,4%; рівень інфляції – 7,3%; безробіття – 11,7%. У 2000 р. темпи зросту ВВП склали 4,1%, промислового виробництва – 4,4%. Тобто очевидним є скорочення кількох, хоча й не всіх, негативних показників.

Польща (як і Словенія) була лідером у регіоні за показником виробництва праці. Наразі очевидним є зв’язок цього показника з негативними тенденціями в сфері зайнятості. Тому в країнах Південно-Східної Європи польський досвід розцінювався як негативний, а інші уряди намагалися зберегти зайнятість населення за рахунок виробництва праці.

В 1999 р. відбулось пожвавлення процесу приватизації. 800 підприємств перейшло до приватних власників. З існуючих у Польщі 82 банків залишилось тільки два державних.

По-друге, було проведено реформу пенсійного та соціального забезпечення, якій у Польщі надавалось особливе значення. Податки на труд було замінено відрахуваннями на індивідуальні пенсійні рахунки, які є одною з форм примусових заощаджень. При цьому рівень оподаткування знизився з 42 до 27%.

По-третє, було проведено реформу охорони здоров’я.

Трудність втілення цієї програми була насамперед пов’язана зі “стомленістю” польських громадян від постійних реформ, у тому числі й економічного зростання “за їхній рахунок”, тобто за рахунок скорочень витрат на соціальні потреби, на підвищення зарплатні (у 1999 вона скоротилась на 8%) і т. ін.

У 1998-1999 рр. відбулись масові протести селян, шахтарів та інших прошарків населення, що відчували скорочення власних заощаджень та подальших можливостей. Селянські профспілки блокували всю країну та проголосили, що не допустять руйнування національного сільського господарства. Найбільше обурення польських фермерів викликала імпортна політика уряду, що дозволила іноземним виробникам заполонити внутрішній ринок Польщі дешевими продуктами сільського господарства, що призвело багато селянських господарств на межу банкрутства. Л.Бальцерович на це відповів тільки, що громадяни мають зрозуміти: вони не повинні залежати від соціальної допомоги; тільки самозабезпечення є порятунком “потопаючих”.

Польські селяни основні звинувачення покладали на ЄС, у зв’язку із цим протягом 1999 р. маніфестанти спалили десятки прапорів країн, що входять в Євросоюз. Наприкінці року відбулись жорстокі сутички фермерів з поліцією, що засвідчили необхідність для уряду відмовитись від найбільш одіозних принципів „шокової терапії”. Але генеральна лінія залишилась без змін, не зважаючи на демонстративну відставку влітку 2000 р. Л.Бальцеровича та ще 4 міністрів, що протестували проти недостатньої на їх думку рішучості уряду в адаптації Польщі до вимог ЄС.

Метою уряду було досягнення рівня найменш розвинутих країн ЄС до 2010 р., що здавалося можливим при зберіганні і подальшому зростанні відносно високих темпів росту – 7-7,5% на рік. За оцінками експертів Світового банку в економіку Польщі треба було вкласти 350 млрд. дол. для її наближення до рівня високорозвинутих країн.

У 2000 р. в аналітичному звіті ОЕСР надавалася висока оцінка польському досвіду економічної трансформації: “Польща утвердила себе в якості самої успішної країни з перехідною економікою. Надалі треба проводити обережну грошову політику для зниження інфляції, консолідації державних фінансів, посилення росту внутрішніх збережень, гнучкості валютного курсу, швидкого прогресу в приватизації держпідприємств. Потрібні подальші структурні реформи для стимулювання конкуренції на ринках товарів, зниження напруженості на ринках робочої сили та поліпшення функціонування ринків капіталу”.

Однак вирішення цього завдання було розпочато в несприятливих умовах економічного спаду, що охопив у 2002 р. країни Європи та США. Це швидко позначилось на темпах росту виробництва в Польщі, що впали з 7% до 0,8%. Уряд Л.Міллера одним з головних завдань поставив зменшення негативних соціальних наслідків програми реформ у тому числі й за рахунок самого держапарату. Було оголошено скорочення державного апарату на 12-15% та ліквідацію багатьох державних агенцій та комітетів, що виникли за останні роки. Чиновникам було заморожено зарплатню – „до поліпшення економічної ситуації”. Всі ці заходи носили більше рекламний характер, але все ж сприяли зміцненню довіри громадян до урядової політики.

У липні 2003 р. уряд прийняв програму дій на 2003-2004 рр., що була націлена на прискорення економічного росту. В її центрі заходи, що повинні стимулювати підприємництво, створити нові робочі місця, підтримувати інновації, розвивати інфраструктуру, більш ефективно використовувати структурні фонди ЄС.

Протягом перших місяців 2004 р. польська економіка почала виходити з кризи. Інфляція залишалась низькою (3%), тоді як середня зарплатня зросла за рік на 4,6%; ріст ВНП склав 5,6 – 5,8%; збут промислових товарів, у першу чергу, експортних, зріс на 16,4%. За 2003 рік експорт зріс на 11,6%. Зросло також і внутрішнє споживання, що стало справжнім джерелом економічного росту.

Польський економіст А.Куклінські наголошував, що одна із засад його власного оптимізму щодо сучасної ситуації в Польщі – це повернення в країну за останні кілька років більше 500 тис. емігрантів.

Разом з тим, він вбачав нові загрози для впевненого росту польської економіки: структурне безробіття, що виникло в процесі трансформації промисловості та торгової політики (кожен сьомий поляк – безробітний, кожен п’ятий не має постійної роботи); занадто повільна реструктуризація головних елементів економіки (сільського господарства, гірничої промисловості); дефіцит балансу зовнішньої торгівлі (біля 15 млрд. дол.); хронічна слабкість науково-технічної політики.

У перспективі А.Куклінські вважав, що до 2010 р. Польща буде зберігати лідерство в трансформаціях ЦСЄ, може розглядатись як лабораторія економічних перетворень, тому її досвід є надзвичайно важливим для інших посткомуністичних країн.

Таким чином, у поляків є всі підстави сподіватись, що до 2010 р. країна стане сильною, ефективною державою, з владою, що здатна керувати завершенням другого етапу реформ. Польську економіку будуть просувати високі та стійкі темпи росту, що скоротить розрив між нею та лідерами ЄС; приєднавшись до ЄС, Польща в перспективі може приєднатись до виключної групи країн, економіка яких базується на знаннях, може успішно вирішувати проблеми глобалізації.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка