Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка4/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

1.3.2. Чехія.

Чехія, лідер економічного розвитку ЦСЄ у 1 половині 90-х рр., з середини десятиріччя поступово сповзала в кризу. Навесні 1997 р. нестійкість правлячої коаліції, відставка кількох міністрів призвели до вилучання іноземних інвестицій із чеської економіки, а результатом стала валютно-фінансова криза, що дуже тяжко вплинула на загальну ситуацію. Уже в травні уряд був змушений відмовитись від фіксованого курсу крони. Протягом наступного року динаміка розвитку знизилась, а натомість зростали безробіття, інфляція, дефіцит держбюджету.

Звичайно, політичні проблеми стали тільки каталізатором кризи, коріння якої треба вбачати в поступово накопичених помилках попереднього періоду трансформації. Ще в 1995 р. чеські реформи загальмували: було зупинено процес приватизації, не розвивалась банківська система, почав зростати дефіцит торгового балансу. Уже в 1996 він склав рекордну суму -5,9 млрд. дол. Помилкою уряду слід уважати також недостатню увагу до реструктурування промисловості. Третину підприємств складали збиткові заклади, 50% працівників - надлишок виробничої сили.

У 1997 р. декілька спроб уряду якось вийти з кризи не мали успіху. Ситуація погіршилась з причин, що не залежали від волі політичної еліти Чехії: у Моравії та Східній Чехії відбулась повінь, що спричинила збиток в 60 млрд. крон; до того ж загальноєвропейську кон’юнктуру не могла не погіршити криза в Південно-Східній Азії. Чеський курс на економію, обмеження імпорту, знижки видатків бюджету на інвестиційну та соціальну сферу, “заморожування” зарплатні, підвищення цін за електроенергію та воду не стільки вирішував економічні проблеми, скільки генерував проблеми соціальні.

Невдоволення, що охопило всі верстви населення, призвело до відставки головного стратега чеських реформ В.Клауса в грудні 1997 р. До червня 1998 посаду обіймав Й.Тошовський, колишній керівник Чеського національного банку, автор монографії “Банківський сектор у період економічної трансформації”, де він виступив як послідовний прихильник розвитку відносин з ЄС, захисник лібералізації торгівлі. І хоча за наступний рік звичайно не можливо було розв’язати такі проблеми як падіння міжнародного рейтингу інвестиційної надійності (Чехія з 35-го місця перемістилась на 44-те), технологічне відставання від Заходу, виплату зовнішнього боргу (21,5 млрд. дол.), йому вдалось почати виплати боргів по зовнішнім кредитам, збільшити експорт за рахунок машин, обладнання, транспортних засобів і т. ін. Одним з важливих показників стало скорочення інфляції до 2,1%, тобто до рівня, що відповідає основним розвинутим ринковим економікам. Однак більшість показників 1999 р. залишалась негативними: безробіття зросло до 10,5%, скоротились промислове виробництво ( -3,5%) та обсяг інвестицій (на 7%). Курс крони на деякий час упав.

Одним з показників величезної відстані Чехії від розвинутих країн була ситуація з оплатою праці. Наприклад, середній робітник на автомобілебудівному заводі „Шкода” (м. Млада-Болеслав) отримував 400-450 дол. на місяць, тоді як за відповідний рівень кваліфікації робітник німецького концерну „Фольксваген” (м. Вольфсбург) отримував 4000-4500 дол.

На 2000 р. Чехія повернулась до позитивних показників росту, хоча у світі панувала загальна тенденція до зниження; ВВП Чехії збільшився на 2,3 % (показник 1999: -0,5%), а в 2001 р. – на 3,2. Таким чином, попри все Чехія протягом усього періоду реформ залишалась лідером (разом зі Словенією та Словаччиною) за значенням ВВП на душу населення й динамікою ВВП. Це підтверджує важливість стартового рівня посткомуністичних перетворень. У цілому на цей час економісти зробили висновок про неминучість трансформаційного спаду. Лідерів за динамікою ВВП він торкнувся ще порівняно менше. На думку більшості аналітиків Чехія на 2000 р. впритул наблизилась до соціально-економічного рівня ЄС та фактично першою з країн ЦСЄ завершила болісний період переходу до ринкової економіки.

Чехія (як і Словаччина) підтримувала низькі темпи інфляції. Цього вдалося домогтись лише завдяки жорсткій політиці, що була направлена на стримування зросту цін. У 2000 р. також змінилась ситуація з рівнем безробіття. Несподівано Чехія стала країною з найменшим рівнем безробіття (розділила лідерство з Румунією) у регіоні. Це пояснюється цілою низкою нових заходів уряду, що впроваджувались цілком свідомо на відміну від стратегії Словенії, Польщі, Словаччини, уряди яких орієнтувались на економічне зростання на базі лише ефективної зайнятості й скидали зайву робочу силу, що накопичилась в період планової економіки.

На початок 21 ст. зберігалася як головна небезпека для чеської економічної трансформації надто повільна реструктуризація банківської системи й традиційних галузей промисловості. Спроба виявити причини такого стану була зроблена на саміті МВФ та Світового банку в Празі у вересні 2000 р. Економіст Вацлав Дворжак особливо відмітив притаманний сучасній чеській ситуації брак кредитів та зависокий рівень безробіття в країні.

Загалом, негативний досвід Чехії може прислужитись іншим країнам регіону тому що, не зважаючи на певну національну специфіку, ми бачимо тут і коріння багатьох східноєвропейських проблем. Треба підкреслити, що добра їх частина вже вийшла з-під контролю національних урядів. За останні 10 років багато важелів влади перейшло до рук транснаціональних корпорацій. Великі міжнародні фінансові інститути захопили банки в Східній Європі: у Чехії – 54%, а, наприклад, в Угорщині – всі 80%. Не треба, звичайно, розглядати тільки негативні сторони цього процесу. Країни ЦСЄ отримали разом з іноземним банківським капіталом ефективну та стабільну банківську систему, доступ до міжнародних фінансових ринків, можливість більш сталого розвитку. Але не слід забувати й про те, що банки з іноземним капіталом можуть слугувати провідниками криз, що почались за кордоном (магнати можуть раптово вивезти свої капітали з даної країни), а можуть стати каналом для проникнення в Східну Європу проблем розвинутих країн.

Разом з тим вступ до ЄС (Чехія одною з останніх центральноєвропейських країн подала заявку 23 січня 1996 р.) міг стати найважливішим чинником для вирішення кризових ситуацій. У серпні 2002 р. більша частина Чехії, у тому числі й Прага, опинились під водою Влтави, рівень якої піднявся до найвищої відмітки за останні 800 років. Від повені постраждали тисячі людей, були зруйновані десятки населених пунктів, сотні домівок. Але великий матеріальний збиток було значною мірою компенсовано дотаціями ЄС, що поставився до Чехії вже як до майбутнього союзника по Євросоюзу.

Сучасну макроекономічну ситуацію в Чехії можна характеризувати як стабільну. У 2001-2003 рр. ріст ВВП складав у середньому 2,8% на рік. 80% ВВП вироблено в приватному секторі. Ріст промислового виробництва складав у 2003 р. 6% та був забезпечений за рахунок підприємств за іноземною участю, доля яких склала 50%. Завдяки великому притоку прямих іноземних інвестицій (у 2002 – 8,4 млрд. дол., у 2003 р. – 5 млрд. дол.), більша частка яких йшла на створення нових підприємств, курс крони почав стабільно зростати по відношенню до долару та євро. Сильна крона допомагала утримувати інфляцію на низькому рівні (у 2003 р. – 0,1%; у 2004 – 3% - за рахунок підвищення цін на паливо). ЧНБ завдяки жорсткій фінансово-кредитній політиці утримував під контролем інфляцію (у 2002 р. – 1,4%, у 2003 – 0,4%). Середня зарплатня склала 640 дол. За рівнем життя Чехія зайняла 36 місце у світі.

У 2002 р. почався черговий етап банківської реформи в Чехії, викликаний директивами та рекомендаціями ЄС. До цього в чеському законодавстві спостерігалась асиметрія на користь регулювання банківської діяльності за рахунок інших суб’єктів фінансового ринку. У 2002 р. були прийняті поправки, направлені на забезпечення комплексного регулювання ринку та захист споживача – клієнта фінансових інституцій. Основна увага надавалася розмежуванню повноважень та координації дій міністерства фінансів ЧР, ЧНБ та Комісії із цінних паперів. У ЧР існує всього 39 комерційних банків (окрім центрального ЧНБ); 26 з них були філіями іноземних банків. Тепер їхнє функціонування знаходилося під більш пильним контролем не тільки з боку країни-засновника, а й ЧНБ. Експерти ЧНБ уважали: Чехія створила передумови для здорового розвитку банківського сектору, які виключають серйозні проблеми системного характеру.

У 2003 р. був введений новий закон про податки; у його основу закладені принципи, що використовуються в ЄС. Таким чином, система, що почала діяти в ЧР, стала за суттю сумісною з європейською.

Невирішеною залишилася проблема безробіття, що на 2003 р. склала 10,4% (540 тис. осіб) від загального числа працездатного населення. В окремих регіонах – у Північній та Північно-Західній Чехії, Північній Моравії та Остраво-Карвінському районі – рівень безробіття перевищив 15-20%. Іншою проблемою було пасивне сальдо зовнішньої торгівлі. У 2003 р. дефіцит склав 2,6 млрд. дол.

В умовах, коли економічна трансформація ще не була завершена, вступ Чехії в ЄС означав виникнення нових проблем та перспектив. Серед головних ризиків – ріст цін, закриття неефективних підприємств, введення квот на виробництво сільгосппродукції, конкуренція з розвинутими економіками країн ЄС без можливості захищатись ввізними квотами та митними зборами, технічні труднощі, що пов’язані з адаптацією до високих стандартів та норм ЄС.



1.3.3. Словаччина.

Словаччину в 2 половині 90-х рр. прийнято відносити до лідерів економічного трансформування. Для них характерною стала політика „розумного прагматизму”. Тобто рішення приймалися урядами без огляду на відповідну ідеологічну платформу. Це позначилось на позитивному вирішенні питань приватизації, регулюванні зовнішньоекономічних зв’язків, методів збереження соціального захисту населення та ін.

27 червня 1995 р. Словаччина подала заявку на вступ у ЄС. Разом з тим, було очевидно, що уряд бажає продовжувати пропорційний розвиток відносин як із Заходом, так і зі Сходом. Було переоцінено торгівельний курс Словаччини, що вівся в 1 половині 90-х рр. Держсекретар міністерства закордонних справ І.Шестак відмітив, що „у минулому ми втратили ринки СНД. Дуже швидко ці ринки зайняли західноєвропейські, американські та японські фірми. Тому наше бажання повернутись на ці ринки досить закономірне. Російські нафта й газ мають для Словаччини ключове значення. Було б безглуздо порушувати ці зв’язки заради політиканства”. Навіть на Заході визнали, що попередня політика була помилковою. Американський економіст Р.Френк зазначив: „Сучасний дрейф знову на Схід – це одна з найпереконливіших ознак здоров’я та стабільності регіону в довгостроковій перспективі”.

У 1994 р. у Словаччині вперше було досягнуто позитивних зрушень у зрості ВВП (+3,7%). У 1995 р. цей показник склав 7,4%. А з 1996 р. Словаччина висунулась на 1 місце за динамікою ВВП, хоча в порівнянні з попереднім роком темпи зросту дещо уповільнились (5,5%). Але це дослідники розцінювали як хворобу зросту, пов’язану з необхідністю структурних перетворень.

Після 1996 р. проведення соціально-економічних реформ уповільнилось та це одразу ж призвело до погіршення всіх економічних показників. Швидко зросло безробіття, виріс дефіцит держбюджету до 4,4% ВВП, загрозливими темпами зростало пасивне сальдо в зовнішній торгівлі.

Одним зі специфічних чинників словацьких негаразд стала корумпованість уряду В.Мечіара, що широко відкрив двері нелегальному російському капіталу. Мафіозні угрупування з Росії та інших країн СНД через підставні фірми відмивали в словацьких банках колосальні гроші, відкривали фіктивні підприємства, утримували добре організовані банди злочинців. Стабільність словацької економіки, як і довіру громадян до уряду, було суттєво підірвано. Злочинність режиму Мечіара привертала все більше уваги особливо після вбивства на початку 1999 р. колишнього міністра економіки Яна Дуцького.

Новий уряд М.Дзурінди із самого початку оголосив інтенсифікацію євроінтеграційного процесу як головний пріоритет своєї діяльності. Концептуальні основи інтеграції Словацької Республіки в ЄС були викладені в прийнятій в 1998 р. „Національній програмі адаптації acquis communautaire”. У квітні 2000 р. Словаччина передала в ЄС актуалізовану версію програми, у якій уперше було зроблено наголос на практичній реалізації нових правових норм. Нова програма була присвячена всьому комплексу питань, пов’язаних з процесом адаптації правових норм та вимог ЄС до 2002 р. Було передбачено, що уряд Словаччини буде розглядати виконання цієї програми кожні два місяці. На рівні уряду за координацію інтеграційної політики відповідає віце-прем’єр-міністр з питань інтеграції.

Але основні показники 1999 р. залишались суперечливими: темпи зросту ВВП скоротились з 5,4% (1998) до 2%. Реальна заробітна платня зросла на 0,4%. Безробіття досягло 19% ( у 1998 – 15,6%). Темп інфляції зріс до 10% (у 1998 – 6,7%). Таким чином, відставання Словаччини від лідерів посилилось.

ЄС однак продовжував підтримувати бажання Словаччини наздогнати країни „першої хвилі”. Фінансова допомога за рахунок фондів PHARE, ISPA та SAPARD досягла 100-120 млн. євро на рік. Так була оцінена активність Словаччини протягом тільки 1 половини 2000 р. по виконанню вимог ЄС за першими 8 розділами (конкурентна політика, статистика, малі та середні підприємства, наукова та дослідницька діяльність, освіта та навчання, політика в галузі культури та аудіовізуального сектору, зовнішні відносини, спільна зовнішня та безпекова політика). Протягом 2 половини 2000 р. Словаччина відкрила наступні 8 розділів переговорів (рибне хазяйство, промислова політика, захист прав споживачів, охорона здоров'я, митний союз, телекомунікація та інформаційні технології, вільне надання послуг, вільне просування капіталів, транспортна політика) та вийшла на рівень Польщі й Угорщини, що почали переговорний процес на 2 роки раніше.

На початку 21 ст. уряд провів деякі суттєві реформи в галузі економічного розвитку, у тому числі: приватизацію багатьох державних підприємств, заходи по відбудові торгівельно-економічних зв’язків із сусідніми країнами, розширення сфери соціальної допомоги найбіднішім прошаркам словацького населення.

У 2000 р. соціально-економічна ситуація в цілому стабілізувалась, падіння показників фінансової сфери припинилось. У 2001-2002 рр. відбулось суттєве пожвавлення економічної кон’юнктури. Річні темпи росту ВВП у 2003-2004 рр. знаходились на рівні 6%. Таким чином, на момент вступу в ЄС Словаччина досягла рівня 50-55% від середнього показника по ЄС.

Наразі Словаччина виглядає як одна з найпривабливіших для інвесторів країн регіону, тому що поки що зберігається розрив у розмірі зарплатні, що отримують робітники за ідентичні функції в Словаччині та сусідніх країнах-лідерах, таких як Польща, Чехія та Угорщина. Тому Словаччина переживає бум у розвитку таких галузей виробництва як автомобілебудівництво та інші, що потребують дешевої, але кваліфікованої праці.



1.3.4. Угорщина.

Угорщина, яка певною мірою відставала в 1 пол. 90-х за темпами трансформації від сусідів по регіону, що можна пояснити цілою низкою об’єктивних (дуже застаріла інфраструктура, нерозвинутий сектор послуг) та суб’єктивних (помилки уряду та президента) причин, з 1994 вперше переходить від спаду до зростання ВНП на 2%. Збільшення зарплатні дорівнювало навіть 27%. Дещо скоротився рівень безробіття ( до 500 тис.). Частка приватного сектору у ВВП підвищилась до 60%.

Але інші показники засвідчили тяжкий стан економіки (пасивне сальдо торгівлі, зростання зовнішнього боргу до 4 млрд. дол., дефіцит держбюджету). Та уряд Угорщини саме в 1994 р. приймає рішення звернутись до ЄС з заявкою на вступ (1 квітня 1994 р.), що могло бути розцінено також як заявка на зміну економічної стратегії країни.

У березні 1995 р. було прийнято “програму Бокроша”, названу на ім’я міністра фінансів в уряді Д.Хорна, що почав працювати за 9 місяців до того. Було взято курс на прискорення трансформації за кількома основними напрямками, так чи інакше пов’язаними з метою стабілізувати та оздоровити фінансову сферу економіки: 1) відмінили обов’язкову продаж валютної експортної виручки; 2) було введено додаткове мито на імпорт; 3) почалась підготовка до прискорення приватизації, що мало надати державі необхідні кошти на подальшу перебудову економіки – приблизно 2,5 млрд. форинтів.

Разом з тим передбачався перехід до жорсткої економії за рахунок скорочення державних витрат, у тому числі на соціальні потреби. В Угорщині мали запровадити платню за навчання у вузах, за медичну допомогу, скоротити допомогу на дітей, обмежити збільшення заробітної платні робітникам бюджетних організацій та державних підприємств. Брак капіталів пояснював і намагання держави швидше спродати своїм громадянам нерухомість: за 1992-1997 рр. 78% квартир було спродано в примусовому порядку.

Ця стабілізаційна програма поклала край відносному політичному спокою в Угорщині. Більшість народу була проти реформ, але із часом хвиля протестів спала, коли стали очевидними перші позитивні зрушення в соціально-економічному житті.

Приватизаційну програму було розпочато у вересні 1995 р., вона охопила 300 державних підприємств, а далі було заплановано навіть спродаж енергетичного комплексу країни. Протягом 1995-1998 рр. у приватні руки було передано значну частину електроенергетики, газової та нафтової промисловості (головним чином, закордонним інвесторам), почалась приватизація банківського сектору.

Я.Корнаї разом з тим попереджав, що показник приватизації сам по собі мало про що говорить. “Приватний власник з 20-25% акцій може відігравати головну роль в акціонерній компанії, якщо представник державної частки акцій веде себе пасивно. З іншого боку, може мати місце й так звана “перехресна власність”, коли держава формально не є більше власником компанії, але значна частка її акцій належить державному банку, що має великий вплив на справи компанії”. Таким чином, головне - не частка приватизованих активів, а результати приватизації.

В Угорщині приватизація часто супроводжувалась реорганізацією та реструктуризацією підприємств. Найбільші та найцінніші підприємства продавались шляхом конкурентних торгів (тендерів та аукціонів). Середні та дрібні фірми приватизувались за спрощеною схемою акціонування: за готівку чи в кредит (головним чином, для заохочення національного підприємця). Деякі збиткові держпідприємства теоретично ліквідувались, тобто на продаж виставлялись лише їхні матеріальні активи; але це створило чималі можливості для легальної крадіжки держмайна. Всі ці форми виникали методом спроб та помилок, без заздалегідь продуманого плану.

Приватизація тільки в 1995 р. надала бюджету біля 5 млрд. дол., що дуже важливо для держави з перехідною економікою. Крім прямих надходжень, приватизація заохочувала нових власників, перш за все іноземців, до подальшого вливання капіталу в угорську економіку. Дуже часто в контракті на продаж держпідприємства був пункт про обов’язкове інвестування в нього нових капіталів покупцем у короткий строк.

Існувала точка зору, що з приватизацією нерозривно зв’язана корупція. Нові власники охоче вводять в склад своїх правлінь представників впливових політичних організацій або осіб, що з ними пов’язані. Але в Угорщині дуже рідко такі зв’язки були реально виявлені.

Приватизація відіграла значну роль в процесі трансформації, але ще більшу – процес створення нових приватних підприємств. Це не випадковість, адже саме в Угорщині легальний приватний сектор за соціалістичних часів був більш розвинутий ніж будь-де. Інший шлях його розвитку – це зміна статусу “тіньової економіки”. До кінця 90-х вона надавала 30% реального ВВП. Тож треба було переглянути оподаткування приватного сектору й надати можливість “тіньовикам” вийти з глухого куту, куди їх загнала урядова політика.

У 1995-1996 рр. були впроваджені реформи, направлені на подальшу лібералізацію економічної діяльності. Конвертованість форинта була значно розширена, хоча деякі обмеження на операції з обміну валют для фізичних осіб та капітальні контракти юридичних осіб залишалися в силі. Офіційний курс обміну встановлювався центром. Було встановлено графік періодичної девальвації форинта, що все ще залишався необхідним через інфляцію. Колишні бюрократичні органи з контролю за економічним розвитком ліквідувались, замість них виникли наглядачі: Комітет економічної конкуренції (антитрестовське агентство), банківський нагляд, страхова інспекція, нагляд за цінними паперами, Міністерство захисту навколишнього середовища, Національний центр праці, Податкова служба.

У 1997 р. було досягнуто різкий ріст експорту: як уважається за рахунок дешевого форинту й, таким чином, підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Темпи ВВП, спочатку невисокі, досягли 4,6% у 1997 та 4,9% у 1998 р.

Економічні реформи проводились у відповідності до завдань, які висувала необхідність прискорити підготовку Угорщини до вступу в ЄС. З січня 1996 р. почав діяти новий валютний кодекс, який повністю звільнив валютну систему країни від державного контролю, пізніше були прийняті інші законодавчі акти, що приводили соціально-економічну структуру країни у відповідність до євростандартів.

У березні 1996 р. Угорщина одною з перших у регіоні вступила в ОЕСР; у липні 1997 р. ЄС визнав, що Угорщина відповідає вимогам організації та може бути прийнята протягом наступних 5 років.

У другій половині 90-х рр. Угорщина залишалась на 1 місці за обсягом прямих та портфельних іноземних інвестицій. Інвесторів особливо заохочувала консолідованість угорської економіки, а також те, що країна завжди пунктуально сплачувала борги, не намагалась отримати мораторій чи реструктуризувати свій борг. До того ж корпоративний податок в Угорщині складав 18%, тоді як у Польщі – 34%; зарплатня тут була нижче ніж в ЄС, хоча рівень кваліфікації та трудової дисципліни робітників досить високий.

Про значення іноземних інвестицій говорить, наприклад, факт, що такі компанії як „Дженерал Моторс”, „Форд”, „Судзукі”, „Ауді” створили автомобілебудівну галузь, яка раніше не існувала (до 1996 р. вклали в Угорщину 1,3 млрд. дол.). З 1995 р. 90% європейського виробництва „Дженерал Електрик” розташовано в Угорщині, тоді як деякі західноєвропейські філії були закриті. В Угорщині знаходиться і єдиний дослідницький центр компанії за межами США.

За період 1993-1998 рр. загальний обсяг державних витрат скоротився з 50% ВВП до 39%. Майже три чверті цих грошей ішло на різного роду соціальні потреби, тоді як сукупний обсяг витрат на держуправління, оборону та підтримку економіки складав лише 11,6% ВВП. Кількість людей, що отримували гроші від держави, скоротилась з 870 до 816 тисяч; отже, фонд зарплатні держсектору економіки знизився з 8,1 до 7,2% ВВП. Таким чином, за кількістю частки працівників державного сектору в загальному числі зайнятих Угорщину „випередили” навіть деякі держави Європи (Франція, Австрія, скандинавські країни).

Своєчасно проведені реформи дозволили Угорщині витримати азіатську фінансову кризу 1998 р., що вдарила по багатьох країнах Європи.

На 1999 р. Угорщина продемонструвала стабільність основних економічних показників. Ріст ВВП склав 3,9%, інвестицій +6%, промислового виробництва 10,2 %. Безробіття скоротилось до 7,1 %. Темпи інфляції дійшли до позначки 10%. Значно підвищилось виробництво праці, що склало дві третини від австрійської. Досягненням стало намагання уряду скоротити державний борг: якщо в 1993 р. він складав 87,9% ВВП, то в 1999 р. – 61%. Але для того, щоб стати лідером регіону Угорщині треба було значно прискорити зростання ВВП.

Вирішення сьогоденних проблем подекуди примушує урядовців забувати про загрози, що можливо виникнуть в майбутньому через їхні помилки. Відомий угорський учений Агнеш Шагварі наприкінці 90-х рр. назвав існуючу модель трансформування помилковою, бо вона може привести тільки до виникнення в Східній Європі варіанту раннього "дикого" капіталізму. Якщо не зі всіма його висновками можна погодитись без зауважень, наприклад, щодо помилковості підписання Вишеградської угоди, то не можна не зважати на справедливість його побоювань щодо наслідків загальної приватизації. Він писав, що в сучасній Угорщині в цілому витрачено суспільне майно, тож держава не має важелів управління економічними процесами. На його думку слід було розробити систему зворотного викупу підприємств, пільгового оподаткування, створення консорціумів, спеціальних концесій, цілеспрямованого кредитування та ін.

Я.Корнаї також критично ставився до угорської моделі реформування. Він розумів, що причиною обрання тактики градуалізму були особливості ментальності політичних еліт країни: вони були не готові до конфліктів, намагались не впроваджувати “радикальні, непопулярні дії, а максимізувати споживання ціною зростання соціального боргу”. Угорський шлях переходу до ринку отримав підтримку громадян, але, на думку Корнаї, ця політика залишила майбутнім поколінням великий та небезпечний соціальний борг.

У 1999 р. Угорщина досягла докризового рівня, отже, було зроблено висновок про закінчення першого етапу реформ. Серед інших висновків треба сказати, що було переглянуто погляд на рецесію: тепер вона розглядалась як феномен перехідного періоду, як необхідна ланка, що заклала основи наступного підйому. Спроби стимулювати економічний ріст призводили тільки до ще більших втрат ВВП. Також неперспективними виявились спроби стимулювати сукупний попит; його зниження сприяло зменшенню зовнішнього боргу.

У результаті дискусій наприкінці 90-х рр. 20 ст. - на початку 21 ст. угорське керівництво прийняло рішення внести корективи в стратегію економічного розвитку країни. Її центральною ланкою, як і раніше, було заохочення іноземного капіталу, але вже на основі висококваліфікованої робочої сили та інноваційної діяльності.

У квітні 2000 р. Угорщина та ЄС узгодили рішення про вступ країни в другий етап перехідного періоду, що передбачався за „Угодою про асоціювання Угорщини з ЄС”. Єврокомісія висловила думку, що Угорщина стала лідером у регіоні за готовністю до вступу в ЄС.

Прем’єр-міністр В.Орбан оголосив, що в економіці Угорщини завершився перехідний період і почався новий, пов’язаний з реалізацією „Плану Сечені” (план, що був названий на ім’я угорського реформатора 19 ст.), розрахованого на 6 років. Метою плану було створення нової моделі економічного росту, що дозволить підвищити конкурентоспроможність країни. У плані фігурували 7 програм розвитку економіки, на фінансування яких з держбюджету вже в перші два роки було виділено більше 2 млрд. дол. ЄС на кожну з програм виділяє фінансову допомогу від 40 до 300 тис. євро. Це були програми: 1) розвитку підприємництва, 2) житлового будівництва, 3) розвитку туризму, 4) досліджень та інновацій, 5) розвитку транспортної інфраструктури, 6) регіонального розвитку, 7) інформаційного суспільства та економічного розвитку.

За оцінками уряду виконання „Плану Сечені” потребувало додатково 1,5-2 млрд. дол. іноземних інвестицій на рік. Акцент робився на стимулюванні інтеграції підприємств з іноземним капіталом в угорську економіку. Підтримка надавалася орієнтованим на експорт підприємствам. Вітчизняні виробники могли стати субпостачальниками для угорських філій ТНК. Особлива урядова підтримка також була гарантована інвесторам, що розміщували капітали в економічно менш розвинутих регіонах Угорщини.

За іноземними інвестиціями на душу населення Угорщина продовжувала бути лідером у регіоні (2300 дол.). Усього на рік країна отримувала 1,8 – 1,9 млрд. дол. (до 80% з них вкладали ТНК). Усього за перше десятиріччя реформ Угорщина отримала 16,7 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій.

Промисловість країни майже повністю знаходилась в приватній власності (80%). Угорщина була лідером і в сфері реформування промислової структури. За 10 років старі неефективні напрямки розвитку виробництва були замінені новими, орієнтованими на експорт (автомобілебудівництво, виробництво електронно-обчислювальної техніки, побутової електроніки, обладнання зв’язку й т. ін.).

Структура угорської економіки стала носити двоїстий характер. Існувало менше 50 великих орієнтованих на експорт кампаній, переважно іноземних, і біля 800 малих та середніх орієнтованих на внутрішній ринок підприємств, що були переважно національними. Великі ТНК виробляли основну частку ВВП, більше 75% експорту, здійснювали майже весь обсяг науково-дослідних робіт, але їхній розвиток слабо впливав на розвиток національних виробництв.

Тенденцією останніх років стало те, що капітали ТНК вносилися на організацію виробництва комплектуючих вузлів та агрегатів; ряд дочірніх підприємств та філій отримав статус європейських виробничих центрів.

На початку 2002 р. за обсягом ВВП на душу населення Угорщина знаходилась на середньому рівні країн ЄС. Підприємства з іноземним капіталом виробляли 40% ВВП. Головним досягненням уважалось створення промислового сектору, що став самим конкурентоспроможним у регіоні. Структура угорського експорту була аналогічна структурі розвинутих країн: провідне місце зайняла продукція машинобудівництва, частка якої в 2000 р. склала 60% (у імпорті частка машинотехнічних виробів – капіталомістких та високотехнологічних – досягла 51%).

За загальним ростом частки машинобудівної продукції в експорті-імпорті стояв розвиток так званих вільних промислових зон, у яких діяли мультинаціональні машинобудівні кампанії, головним чином, з країн ЄС. Їхній імпорт не обкладався митом, а виробництво на експорт було вільне від сплачування податку на додаткову вартість. До 2000 р. в Угорщині було вже 120 таких зон (перша зона виникла в 1993 р.).

Різко зросла ступінь участі Угорщини в міжнародному поділі праці: у 1993 р. обсяг торгівлі у розрахунку на душу населення складав 2095 дол., а у 2000 р. - 6016 дол.

Стан угорської економіки демонструють наступні основні економічні показники. Темпи росту економіки в 2003 р. складали 3%, дефіцит держбюджету - біля 4,5 млн. євро (5,6% від ВВП), дефіцит зовнішньоторгового балансу - 4,5 млрд. євро (на 30% більше ніж у минулому році), інфляція - 4,7%, коефіцієнт безробіття впав до 5,6%. Мінімальна зарплатня встановлена в розмірі біля 255 дол.

Таким чином, до 2004 р. в Угорщині було створено правовий простір та інституційна система, у рамках та на основі яких відбувалось становлення ринкової економіки. Це був дуже важливий етап, завдяки досягненням якого країна отримала господарство, що динамічно розвивається, промисловість, що орієнтована на міжнародні ринки, банківський сектор, що є найбільш усталеним у регіоні. Угорщина за останні роки в декілька разів скоротила дефіцит бюджету, зменшила зовнішній борг, залучила мільярди доларів нових іноземних інвестицій, різко збільшила обсяг експорту. Не зважаючи на нові проблеми, що викликає приєднання до ЄС, Угорщина в перспективі буде мати більші гарантії безпеки та більш високий рівень життя.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка