Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка5/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

1.4. Країни Південно-Східної Європи на межі століть.

1.4.1. Болгарія.

Країни Південно-Східної Європи (ПСЄ), які майже всі (за винятком Словенії) почали економічне трансформування на кілька років пізніше, з одного боку, відстали від лідерів зі ЦСЄ, а з другого – були в змозі використати їх досвід і, здавалось, могли швидко наздогнати, а потім і перегнати першу групу. Але реальність виявилась більш складною, бо навіть всередині регіону різниця між окремими країнами була значно більшою, ніж здавалось з огляду на їхнє спільне історичне (комуністичне) минуле. Цю різницю можна чітко дослідити на прикладі Болгарії. Значне відставання Болгарії від центральноєвропейських країн в цілому сформувалось протягом 1 половини 90-х рр., тоді як на початку 90-х Болгарія, хоча і не була лідером економічного розвитку, за основними показниками могла порівнюватись з партнерами по РЕВ. Отже, небажання першого посткомуністичного уряду проводити радикальні реформи відіграло дуже негативну роль як у внутрішній болгарській ситуації, так і в можливостях активного включення в європейські інтеграційні процеси.

За правління соціалістів була продовжена практика субсидування збиткових державних підприємств. Частка приватного сектору дорівнювала лише 45%. На початку 1994 р. президент Ж.Желев відкрито виступив проти політики Д.Берова, звинуватив уряд у неспроможності провести аграрну реформу та приватизацію. Але на Заході відношення до Болгарії було вже сформоване. У 1996 р. МВФ виключив Болгарію зі списків країн, що отримують допомогу.

Економічна трансформація Болгарії активно почалась тільки в другій половині 90-х рр. До цього економіка фактично перебувала в стані “повзучої кризи”. Основні показники повільно падали, уряд не зміг скоординувати стихійні зміни в економіці з відповідним їх обґрунтуванням у новому, посткомуністичному законодавстві.

Тільки в 1995 році спад виробництва змінився зростанням. ВНП збільшився на 1,5%; промислове виробництво – на 4,5%. Дещо скоротилось безробіття (до 12%), інфляція (до 2,4% на місяць) та пасивне торгівельне сальдо. Тепер головним партнером Болгарії було проголошено ЄС, але реально на нього приходилось 34% загального обсягу торгівлі, тоді як на країни Східної Європи – 38%.

У цей час негативні тенденції в економічному розвитку Болгарії все ще перевищували її деякі непевні здобутки. Приватизація, що була розпочата в 1994, відрізнялась дуже низькими темпами; приватний сектор складав лише 28% у ВНП; кількість збиткових підприємств ставала дедалі більшою. Усе це відбивалось на соціальній сфері: скорочувався споживчий попит, а також реальні прибутки населення й середня зарплатня. До 1996 р. болгари в порівнянні з 1990 р. у середньому збідніли в 4 рази. За соціологічним опитуванням оптимізм болгар засновувався лише на вірі в те, що країна досягла дна й далі падати вже нікуди. Не дивно, що Болгарія виглядала непривабливою з точки зору іноземних інвесторів та отримувала щороку лише приблизно 4,5 млн. дол.

У 1996 р. пожвавлення знову змінила криза, наслідки якої не було переборено до кінця сторіччя. Парадоксом були показники ВВП (у 1996-1997 рр. – спад, у 1999 – підйом у 2,6%) на фоні скорочення промислового виробництва на 10,8%, падіння зарплатні на 6,2%, зростання безробіття до 17%. Додатково погіршили ситуацію війни й ембарго колишньої СФРЮ та безнадійні борги слаборозвинутих країн, кредитором яких була Болгарія.

Наприкінці 1996 р. було практично розпочато реалізацію програми безкоштовної масової приватизації. Але на відміну від країн ЦСЄ зберігались значні пільги для трудових колективів: знижки щодо ціни при купівлі акцій, розстрочка щодо виплати й т. ін.

Болгарському уряду знадобилось майже десять років тільки щоб зрозуміти різницю між своєю країною та країнами Центральної Східної Європи. Варіант трансформування сусідів не підійшов країні, яка історично складалася та розвивалася перш за все як аграрна. Тому загалом успіхи та невдачі посткомуністичної трансформації Болгарії були пов’язані з успіхами та невдачами трансформування її аграрного сектору.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. сільське господарство Болгарії знаходилось в глибокій кризі. На нього приходилось лише 15% національного доходу та 30% експорту. Було б перебільшенням стверджувати, що в 90-ті рр. ці проблеми знаходились поза увагою уряду. Але, здається, всі нові заходи тільки ускладнювали ситуацію та з кризи болгарське село поступово скочувалось в хаос.

У 1991 р. за новою Конституцією право земельної власності закріплювалось тільки за болгарськими громадянами. Нерезиденти могли тільки наслідувати власність. Того ж року було прийнято перший варіант закону про реституцію. В разі, якщо землю було неможливо повернути колишнім власникам, вони отримували відшкодування іншими землями, чи то компенсаційними бонами (іменними цінними паперами). Для вирішення конкретних проблем реституції, що широко проходила в 1991-1993 рр., було створено спеціальні земельні комісії. До 1997 р. колишні власники отримали 5 млн. га (80 % всього земельного фонду країни), але нотаріально оформлено було лише приблизно 8%. Деякі зрушення відбулись в 1998 р., коли нотаріальне оформлення мали вже 25% реституйованих земель.

У 1992 р. було прийнято рішення про скасування ТКРГ (трудових кооперативних рільничих господарств), що на протязі радянського періоду були головною сільськогосподарською одиницею Болгарії та обробляли 80% земель. За кілька років було визнано, що це рішення було передчасним. Воно зруйнувало систему управління аграрним сектором, призвело до фактичної натуралізації хазяйства, занепаду методів ведення господарства, розпродажу техніки, забою скота та ін. З 1992 до 1995 площа землі, що оброблялась, скоротилась на 13%, поголів’я скота в 2,5 рази, свиней – в 2 рази.

Таким чином, реституція мала тяжкі негативні наслідки. До того ж вони посилювалися політичною нестабільністю, недоліками законодавства та історичними вадами, що були притаманні болгарському селу. Мається на увазі факт, що в досоціалістичній Болгарії не було великої земельної власності. На початку 40-х рр. 20 ст. на 6,5 млн. населення приходилось 1,1 млн. приватних селянських господарств, тепер нащадки їх власників здатні були розмітати ТКРГ ущент. В 90-ті рр. постала також проблема документального підтвердження прав власності. Почалися позови, що тривали роками та поглиблювали непевний стан села.

Очевидним виходом із цієї ситуації було створення сільських господарств західного, фермерського типу. Але успіх на цьому шляху залежав від багатьох факторів, перш за все від послідовної підтримки болгарського уряду та регулярних грошових вливань ззовні. Певною межею можна вважати 1997 рік, коли, нарешті, уряд розробив програму заохочення фермерів. З цього моменту болгарське село поступово виринає із занепаду, спад виробництва змінюється зростом.

На 1997 р. частка сільського господарства склала 11,3% ВВП, тоді як частка промисловості – 41,8%, сфера послуг – 46,9%. Це не відповідає структурі розвинутих економік.

У 1999 р. на сільське господарство приходилось 13,9% всіх приватизованих об'єктів. У той же час на промисловість – 24,4%; на сферу торгівлі – 22,8%; на будівництво – 14,3%.

У галузі будівництва, наприклад, було приватизовано більше 72% основних фондів (196 з 309 фірм). Взагалі процесом роздержавлення було охоплено біля 70% основних фондів, що підлягали приватизації. Загальний фінансовий ефект від приватизації в 1999 р. склав біля 2,5 млрд. дол. Частка приватного сектора в економіці склала 67,3%, таким чином, можна стверджувати, що з цього часу економічні зміни стали незворотними.

Щодо ролі іноземного капіталу, то його частка як в Болгарії, так й в Румунії, протягом 90-х рр. залишалась невеликою. Однак характерним було намагання іноземних інвесторів вкладати капітал у галузі, що забезпечували високі прибутки за рахунок невеличких та короткострокових вкладень, тоді як для самих країн-реципієнтів нагальною була потреба в довгострокових позиках.

На сер. 90-х рр. більше 4/5 загального числа інвестиційних угод з іноземною участю представляли вкладення розміром до 10 тис. дол., при цьому 2/3 з них – мікроінвестиції обсягом до 1 тис. дол. На вкладення більше 2 млн. дол. приходилось тільки 1,8% загального числа інвестиційних угод.

До 1997 р. розміри закордонних капіталовкладень в розрахунку на душу населення склали в Болгарії 95 дол. (в Угорщині – 1470 дол., Словенії – 800, Чехії – 699). Склалось замкнене коло: для перебудови були потрібні гроші, але щоб їх отримати, треба продемонструвати успіхи в перебудові економіки. Болгарії потрібно було додати багато зусиль для боротьби з існуючими термінами „болгаризація”, „болгарський варіант” розвитку економіки й фінансової системи.

Деяка активізація іноземного капіталу наприкінці 90-х супроводжувалась зростанням заборгованості через залучення значних кредитних ресурсів. Крім того, створені спільні підприємства, що були орієнтовані головним чином на експорт, були й головними споживачами інвестиційного імпорту; це привело до посилення дисбалансу в зовнішній торгівлі. Ситуація тимчасово поліпшилась після пролонгації та редукції боргів країн Південно-Східної Європи, що провели Паризький та Лондонський клуби. Але інвестиційна проблема як така не була вирішена.

Певні успіхи спостерігались в заходах ЄБРР щодо перебудови банківського сектору. Найвдалішим проектом у ПСЄ вважалося реформування банка “Булгарія”, що був найстабільнішим у посткомуністичній Болгарії. На відміну від Болгарії, Румунії, наприклад, ЄБРР у 2001 р. “поставив двійку” за стійке продовження протекціоністської політики Центральним банком.

У липні 1998 р. Болгарія стала членом ЦЕФТА. Це надало можливість значно поглибити регіональні зв’язки країни із сусідами. Деякі надії пов’язувались й з розвитком Південно-Східної спільної ініціативи (SECI). Підписаний „Пакт стабільності для Південно-Східної Європи” передбачав виникнення „Регіональної ради” з 3 секцій (2-а – економічне реструктурування, розвиток та співробітництво). Регіональний центр координації було розміщено в Софії. SECI впроваджувала субсидування розвитку інфраструктури країн регіону, реконструкції доріг, енергетики, створення підприємств з метою скорочення безробіття й т. ін.

Деякі аналітики оптимізм щодо болгарських перспектив пов’язували зі зменшенням інфляції до 8-12% на рік. Позитивним був і зріст ВВП до 2,6%. Але водночас у 1999 р. промислове виробництво скоротилось на 10,8%, зарплатня – на 6,2%, безробіття зросло до 17%.

Наприкінці 90-х рр. науковці все ще вважали, що шанси Болгарії вступити в ЄС дорівнюють нулю (Болгарія подала заявку на вступ 14 грудня 1995 р.). Більшість болгарських політиків та науковців засуджувала європейську політику „підтримування дистанції”, „штучної ізоляції”. Але об’єктивно справа в тому, що Болгарія якісно відрізнялась за своїми показниками від розвинутих країн Європи. Рівень ВВП на душу населення складав 1,5 тис. дол., тоді як в ЄС у середньому –22 тис. (найбільш низький у Греції – 7 770 дол.). Зовнішній борг склав 9,9 млрд. дол., тобто 100% ВВП, тоді як за Маастрихтськими угодами він має не перевищувати 60%. Бюджетні видатки на душу населення складали 500 дол. на рік. У цілому структура видатків була якісно зліша: на інвестиції та накоплення приходилось в 2-4 рази менше коштів ніж у Західній Європі та ЦСЄ. Про технологічну відсталість свідчили показники виробництва праці, а також енергомісткість продукції.

Вкрай неправильною була політика прибутків. Хоча виробництво праці в Болгарії нижче за європейське, різниця все одне не така велика як в оплаті праці. В ЄС мінімальна платня – 10 дол. на годину, у Болгарії – 0,55 дол. Розумова праця коштувала вдвічі менше ніж фізична. Пенсії та страховки складали до 60% середньої зарплатні.

Соціальне розшарування в Болгарії приблизно було таке ж як в інших країнах: 20% (бідні) отримували 8%, а 20% (найбагатші) - до 40% загальних прибутків. Але загалом 90% населення ледве зводило кінці з кінцями. Провина за таке становище більшою частиною припадає на кримінальну приватизацію, через яку склалась невеличка, але надзвичай активна група місцевих олігархів, розкіш яких була ще більш вражаючою на тлі загального збідніння населення.

У нове століття Болгарія увійшла як одна з найбільш неспокійних країн регіону, з відсталою економікою, практично повністю зруйнованим сільським господарством, масовим безробіттям, незавершеними соціально-економічними реформами та нечуваною корумпованістю влади.

Серед найбільш принципових помилок болгарських урядів 2 пол. 90-х рр. слід зауважити, по-перше, надмірну політизованість економічних реформ, що призвело до тотального руйнування старої системи. По-друге, не було національної стратегії економічних реформ; не була розроблена структурна модель розвитку економіки. Уряд не контролював надмірне втручання міжнародних фінансових інституцій в фінансово-економічну діяльність країни. По-третє, Болгарія занадто швидко заключила угоди про вільну торгівлю з міжнародними економічними організаціями та окремими країнами (Туреччина, Македонія) без зважання на конкурентоспроможність болгарського виробництва. По-четверте, була проведена насильницька організаційно-правова ліквідація кооперативного землеробства.

У 2001 р. до влади прийшла нова сила, що відродила надії болгарського народу на будь-яке просування вперед. Уряд Сімеона 2 Саксенкобурга, що включив більшість технократів-професіоналів, у програмі „800 днів” обіцяв прискорення проведення структурних реформ в економічній та бюджетній сферах, зменшення державного боргу і вирішення соціальних проблем. Щорічний приріст ВВП мав складати більше 10%. І.Костов назвав програму „новою економічною політикою РБ”.

2001 рік можливо був найбільш складним для уряду. Великі платежі по зовнішньому та внутрішньому боргам, труднощі у відносинах з МВФ утруднювали процес відродження цін на виробничі фактори (землю, працю, капітал). До кінця року зовнішній борг скоротився більше ніж на 400 млн. дол. Особливі надії пов'язувались з приватизацією „Булгартабаку”, підприємств енергетики, банків, розвитком туризму (підвищити прибутки від нього на чверть), ростом експорту, залученням іноземних інвесторів.

У недоліках болгарської системи була своя привабливість для підприємців із Заходу. Вони постійно знаходяться в пошуках країн, де можна зекономити на дешевизні робочої сили чи сировини. Але країни Південно-Східної Європи виглядали надзвичайно привабливими й у порівнянні з країнами Азії та Африки, що розвиваються: робоча сила тут не лише дешева, але й кваліфікована.

У 2000 р. американська компанія „Енерджі” взялась за реконструкцію найбільшого енергетичного комплексу країни „Маріца-Ізток”. У 2001 р. до неї приєдналась американська „АЕС” та загальна сума інвестицій досягла 1,4 млрд. дол. У цілому можна говорити про досягнення принципового стрибка обсягів іноземних інвестицій.

Болгарія на практиці підтвердила свій географічний статус ланки зв’язку між Центральною та Південною Європою, Близьким Сходом, Росією, країнами Східного Причорномор’я. Важливими стали підписання угод щодо транспортування скрізь територію Болгарії нафтопродуктів (Росія – Болгарія – Греція), збільшення транзиту російського газу.

В 2002-2003 рр. було проведено радикальну податкову реформу, у результаті якої від сплати податків звільнено всіх громадян з низьким місячним прибутком (менше 51 дол.). Крім того, були суттєво знижені ставки податку з прибутку (з 20-38% до 18-28%). Уряд став всіма силами заохочувати інвестиції в національну економіку та помітно поліпшив інвестиційний клімат у країні. З цією метою впроваджуються енергійні заходи з підвищення митних зборів, зменшення контрабанди та легалізації тіньової економіки. Для посилення митного контролю на кордоні в Болгарію стали залучати іноземних спеціалістів та інспекторів. Уряд здійснив серйозні заходи з економії державних коштів, скорочення державного апарату, впорядковування держсистеми Болгарії.

Були впроваджені заходи для боротьби з корупцією: відмінені деякі обмежувальні режими для підприємців, що потребували отримання дозволу з адміністрації. Полегшено отримання ліцензій, реєстрація та консультації до прикінцевого ухвалення.

Реформуванню піддано приватизаційні структури. Уряд прийняв законопроекти, що направлені на відміну будь-яких пільг та привілеїв і відмову від системи попередніх переговорів з потенційними покупцями. Агенцію з приватизації наділили додатковими контрольними функціями та підвищили відповідальність нових хазяїв за ефективність приватизованих підприємств.

Впроваджуючи непопулярні заходи, такі як збільшення цін на електроенергію, паливо та комунальні послуги, Сімеон 2 намагався захистити найбідніші прошарки населення. Мінімальна зарплатня була підвищена з 43 до 51 дол. на місяць; було створено державний гарантійний фонд в 20 млн. левів для підтримки та кредитування приватного підприємництва в слаборозвинутих районах країни з високим рівнем безробіття (тоді кожен 3 болгарин був безробітним, але в деяких районах рівень безробіття сягав 80%).

Урядова програма, що була розрахована на 2001-2005 рр., призвела спочатку до безпрецедентної макроекономічної стабілізації, але вже наприкінці 2003 р. ситуація різко погіршилась. Оптимізм щодо стрімкого зростання ВВП не справдився. Реальні показники більш ніж удвічі менше запланованих (у 2001 р. ріст ВВП – 4,1%, у 2002 – 4,8%, у 2003 – 4,4%, у 2004 - 4,5%). Вимоги ЄС (а переговори щодо вступу Болгарії завершились саме у 2004 р.), виявилось трудно виконати без збільшення зовнішнього боргу. У Болгарії зберігається високий рівень інфляції, падає обсяг сільськогосподарського виробництва, зростає дефіцит платежів, росте безробіття.

1.4.2. Румунія.

Як і Болгарія, Румунія в першій половині 90-х входила до так званої “сірої зони стагнації” в Східній Європі. До кінця 1993 було розроблено першу програму економічної стабілізації, єдиним успіхом якої стало зниження інфляції з 250 до 30 % у 1995 р.; наступного року почались деякі реформи в дусі ринкової економіки. Але важка індустрія залишалась суто одержавленою та майже задихалась без інвестиційної підтримки; загалом зрушень в реструктуризації економіки не відбулося. Тяжкою проблемою стала втрата ринків РЕВ, на які орієнтувались 85% румунських підприємств. Спроби проникнути на Захід результатів не принесли, румунські товари були неконкурентоспроможними.

В середині 90-х здавалося, що румунському уряду вдалось розробити варіант виходу з кризи, відмінний від сусідніх країн. Метою було проголошено стабілізацію. Практика продемонструвала успіхи на цьому шляху: спад ВНП припинився, у сільському господарстві навіть почалось зростання (на 12%), зменшилось від’ємне сальдо, почались зрушення в реформуванні сфери послуг, зарплатня збільшилась на 20%.

Але наступні кілька років – уже за панування нового правоцентристського уряду - засвідчили, що без докорінних реформ не обійтись й курс на “стабілізацію” за будь-яку ціну є хибним. Румунія зберігала найповільніші темпи приватизації, стійке падіння соціальних показників та дуже високий рівень корумпованості, що робив її непривабливою для найбільш невимогливих інвесторів.

У 1997 р. почалась економічна криза, що тривала кілька років. У 1999 р. її темпи лише уповільнились (-3% за показниками ВВП); зберігалась висока інфляція – 38,3%; реальна зарплатня скоротилась на 5,6%; безробіття зросло до 14%. Третина населення знаходилась за межею бідності.

Погіршення економічних умов негативно відбилось на процесах трансформації, у тому числі на ході приватизації. Вироблення фінансових ресурсів призвело до ситуації, коли пропозиція об’єктів, що приватизувались, суттєво переважала попит. Ціни почали знижуватись й, як результат, велику кількість об’єктів було продано з надзвичайними збитками. Програма приватизації передбачала, що 30% власності буде трансформовано через безкоштовну масову приватизацію, а 70% - через грошову.

До нової ситуації дуже швидко пристосувались іноземні покупці. Наприклад, грецька кампанія „ОТЕ” викупила 35% акцій румунської компанії „Ромтелеком” усього за 680 млн. дол., що в 2-3 рази менше вартості аналогічних пакетів в сусідніх країнах. Таким чином, на цій операції румунський уряд втратив більш мільярда доларів.

З такими ж збитками було приватизовано торгівельний флот та багато інших об’єктів. Кошти, що поступали від роздержавлення, значною мірою направлялися на підтримку окремих приватних підприємств.

На думку ЄБРР, що видавав рекомендації країнам перехідних економік, Румунії слід було позбавитись бар’єрів на шляху розвитку приватного сектору, у тому числі від урядового контролю над економікою. Але велика кількість незалежних аналітиків уважала, що для Румунії цей шлях був би катастрофічним.

Проблематично складалися відносини Румунії з ЄС. Румунія подала заявку на вступ 22 жовтня 1995 р. Тоді Й.Ілієску оцінив ситуацію як дуже невигідну: „ЄС веде з нами переговори як замкнений клуб багатіїв. З самого початку він висунув умови та встановив квоти для нашої продукції, наприклад, для сталевої та текстильної промисловості, а також для сільського господарства... Вони приймають Румунію тільки як ринок збуту. Таким чином, у Європі виник новий феномен: хоча ідеологічний та воєнний розкол Європи переборено, існує загроза подальшого збільшення економічної прірви”.

У 2000 р. прем’єр-міністр М.Ісереску представив ЄС „Стратегічну програму розвитку Румунії до 2004 р.”, де було поставлене завдання створення функціональної ринкової економіки, повністю сумісної з принципами, інститутами та нормами ЄС. Для цього між іншим треба було добитись приросту ВВП у розмірі 4-6%, поступового зниження інфляції до рівня менше 10% (у 2003 р. інфляція склала 14%), утримання бюджетного дефіциту в межах 3% ВВП, зниження безробіття до 8%. У Румунії мало хто вірив в урядову програму, але Брюссель прийняв Румунію в другу групу кандидатів на вступ в ЄС.

З 2001 р. було прийнято ряд нових законів, що полегшували шлях іноземних інвестицій у країну. Податками не обкладались прибутки, що вкладались в модернізацію малих та середніх підприємств; інші інвестиції отримували знижку в 50%.

У 2002 р. було прийнято новий закон про державні фінанси. Розроблена програма удосконалення бюджетних процедур, введена стратегія так званого бюджетного програмування щодо основних „витратних” міністерств на 2003-2005 рр.

На 2003 р. загострилась проблема збільшення торгового дефіциту Румунії. Так, наприклад, дефіцит у торгівлі з країнами регіону (перш за все за рахунок Чехії та Польщі) склав 1 млрд. євро. Загальна цифра склала 2,5 млрд. дол. Тільки з Болгарією зареєстровано позитивне сальдо. Цьому чимало сприяла політика ТНК, які діють на території Румунії: в умовах зростання курсу євро щодо долару, вони вважали вигідним для себе більше імпортувати. Румунським експортерам трудно конкурувати з мультинаціональними компаніями, адже банки вимагають від них підвищених гарантій. Тож їх конкурентоспроможність відразу падає. Уряд намагався виправити ситуацію за рахунок відповідного, або навіть більшого скорочення імпорту.

Аналітики вважали, що і в 2003 р. реформи йшли надто повільно, хоча за 3 місяці було проведено більше реформ ніж за попередні 13 років. На 2004 р. уряд визначив наступні пріоритети в галузі промислової політики: структурне перебудування промисловості (підтримка металургії, оборонної промисловості, виробництва засобів зв’язку, інформаційних технологій); розвиток інфраструктури за рахунок збільшення виробництва транспортних засобів, машин та обладнання; розвиток харчової та фармакологічної промисловості. Уряд також намагається більше залучати іноземні інвестиції, із чим у Румунії в 90-ті рр. було більше проблем, ніж у інших кандидатів на вступ в ЄС.

Наразі за результатами опитування ЮНКТАД Румунія вийшла на 3 місце в регіоні після Польщі та Чехії за „привабливістю” для інвесторів. Найбільш приємними тут є низькі ціни на земельні ділянки, кваліфікована та дешева робоча сила. В 2003 р. Румунія отримала 1,6 млрд. дол. Найбільш цікавими для інвесторів були такі галузі як автомобілебудівництво, деревооброблювальна та харчова промисловість, сфера торгівлі та послуг. Але залишається проблема у взаєминах інвесторів з податковими органами та місцевою владою. Прийняття „Закону про боротьбу з корупцію” – це тільки перший крок до вирішення проблеми, що дуже непокоїть європейців.

На вищому рівні ж очевидно, що Румунія чітко орієнтується на виконання вимог Єврокомісії для вступу в ЄС 1 січня 2007 р. як заплановано. Вона ратифікувала Конвенцію Ради Європи відносно „відмивання грошей”, впроваджує законодавчі механізми в таких галузях як антимонопольна політика, вільне пересування товарів, транспортні перевозки, лібералізація ринку телекомунікацій, захист прав інтелектуальної та промислової власності. Наприклад, наразі румунський ринок переповнений піратською продукцією з Китаю, Росії, України та Болгарії. Серед продукції, що взагалі пропонується, 70% є підробками.

З 1 січня 2004 р. вступив у силу новий Податковий кодекс. Ставка податку на прибуток, що отриманий від експорту, підвищилась з 12,5 до 25%. Це відповідає нормам ЄС, але є сильним ударом по румунським експортерам. Тепер уряд не має практичних засобів для підтримки експорту і з 1 квітня 2004 р. при міністерстві економіки та торгівлі створена структура, що має дорадчий голос – Рада з експорту. В її склад входять представники як держорганів, так і приватного сектору. Але поки що падіння конкурентоспроможності румунських виробників продовжується. Наступною буде модернізація Митного кодексу. Наразі в Румунії митні збори щодо сільгосппродукції складають 30% (в ЄС – 16,2%), щодо продукції риболовлі – 21,4% (в ЄС – 12,4%), щодо промислових товарів – 15,4% (в ЄС – 3,6%). У середньому митні збори в Румунії – 18,6% (в ЄС – 6,3%).

Щоб отримати кредит МВФ у 2004 р. (шостий кредит з 1991 р.), уряд погодився завершити програму приватизації 19 великих підприємств до кінця року. Після скандалу, пов’язаного з приватизацією хімкомбінату „Олткім” канадською компанією, цей об’єкт знову виставлено на продаж. Не було завершено в Румунії приватизацію енергетичної галузі. На черзі нафтова компанія „Петром”, газові „Дістрігаз-Норд” (Північ) та „Дістрігаз-Суд” (Південь), філії кампанії „Електрика”, мікроелектростанції. Із продажу тільки „Петрома” бюджет може отримати 1 - 1,3 млрд. дол. Але нові власники захочуть позбавитись близько 60 тис. „зайвих робітників”. Інша проблема – зменшення виробництва нафти (з 14 млн. т. до 5,5 млн. т. щорічно) через спустошення румунських родовищ. Програма приватизації передбачає закриття до 2012 р. всіх нерентабельних та „брудних” енергомістких підприємств. Уряд буде інвестувати вугільну та газову промисловість, гідро- та теплоенергетику.

Отже, посткомуністичний шлях Румунії є одним з найбільш яскравих прикладів марності пошуків „іншого шляху”; румунський досвід є, можливо, найбільш близьким до українського: протягом років економічний сектор обох країн ледве животів, хоча об’єктивних причин для цього не було; не було і такого „виправдання” як у республік колишньої СФРЮ – війни.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка