Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка7/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29

1.4.4. Албанія.

Єдина країна в регіоні, де ситуація протягом років була ще більш жахливою, ніж на території колишньої Югославії, це Албанія. Кілька спроб почати реформи було провалено. Фінансовий стан був навіть ще більше дезорганізований та розбалансований, що призвело до соціальної кризи 1997 р. Албанія забезпечувала близько 70% своїх потреб за рахунок закордонної допомоги. Прямі іноземні інвестиції в економіку у першій половині десятиріччя складали 205 млн. дол., в другій - вже 583 млн. Зростала також гуманітарна допомога, але вона проїдалася швидше, ніж надходила.

Уряд намагався створити враження, що Албанія просувається тим же шляхом економічного розвитку, що й інші країни регіону. В Албанії було проведено приватизацію роздрібної торгівлі, сфери послуг, автотранспорту, але відчутних результатів це не дало.

Приклад Албанії висвітлює загальну для Південно-Східної Європи проблему неоднозначної ролі дрібного приватного виробництва. За показниками долі “самозайнятих” в загальній зайнятості населення регіон випередив країни Заходу, Латинської Америки та Азії; він максимально наблизився до рівню африканських країн. Взагалі приватний сектор виникає спонтанно, діє стихійно, без правил та фінансових обмежень. Грошові активи вільно “переливаються” з державних фірм у приватні, вивозяться в офшорні зони або працюють в тіньовому секторі.

На 2000 р. дефіцит торгового балансу склав більше 420 млн. дол., рівень інфляції коливається в межах 10-40% на рік. Своїми силами албанці не можуть вирішити проблеми, але іноземні інвестори не поспішають, адже політична нестабільність в країні не переборена. Парадоксальним чином Албанія може пов’язувати надії на допомогу ззовні тільки відповідно до серйозності своїх проблем: поки зберігається загроза масової нелегальної еміграції албанців у країни Західної Європи, зберігається й активна участь Заходу якщо не у вирішенні албанських проблем, то хоча б у підтримці їх на прийнятному рівні.

1.5. Висновки.

Перші спроби зробити висновки з процесу реформ були зроблені як фахівцями-економістами, так і політиками, що мали реальну змогу впливати на хід подій в середині 90х рр. Було проаналізовано основні здобутки й проблеми, які не були вирішені реформами 1991-1994 рр. По-перше, інфляцію розглядали як процес, що був викликаний виключно відсталістю суспільств, тоді як треба було просто навчитись керувати нею як одним з грошових феноменів. Життя показало, як доводив російський економіст Є.Гайдар, що інфляція не заважає економічному зросту, якщо її розмір не перевищує 50%, а можливо й більше. Навіть при 98% інфляції в Хорватії в 2 пол. 90-х рр. було очевидним упевнене зростання промисловості. Тож інфляція може супроводжуватись зростом, а її знижка не означає росту автоматично.

Друга помилка, яку, правда, у Центрально-Східній Європі досить швидко виправили, це занадто велике оподаткування підприємців. Практика довела, що податки, що становлять більше 30%, заганяють економіку в “тінь”.

По-третє, приватизація, особливо велика, у ЦСЄ йшла надто повільно. Її гальмувала нестача капіталів, тож було проведено законодавчі реформи, щоб полегшити доступ іноземним інвестиціям. Таким чином, з початку трансформації її супроводжує боротьба між країнами регіону за кредити.

До того ж, приватизація спочатку проводилась стихійно та привела до махінацій та розбазарювання державної власності. Тож, через певний час суд повинен був втручатись та встановлювати правомірність кожної конкретної угоди.

Приватизація через ваучеризацію теж викликала багато нарікань. Уже через рік по її впровадженні почалася хвиля банкротств підприємств, а незабаром і інвестиційних фондів.

Більш дискусійним стало питання про урядові пріоритети: стабілізація, структурна перебудова, переорієнтація торгівельних зв'язків зі Сходу на Захід. Усе це саме по собі, як і зріст приватного сектора, вело до зниження економічної активності, падіння виробництва, зростання безробіття. Але були то помилки чи “хвороби зросту”? На сьогодні є аргументи на користь і одної, і другої думки.

Всі ці питання були частиною більш великої східноєвропейської проблеми: за 1 пол. 90-х не була створена система регулювання ринковою економікою, реформи проходили спонтанно, урядовці робили безліч помилок, не володіючи реальною інформацією, бо не було надійної статистики, як не було й розуміння важливості невиробничих галузей у трансформації виробництва.

Економічна політика в усіх країнах регіону набула “маятникового” характеру: періоди жорсткої кредитно-грошової політики змінювались періодами монетаризму.

Повільніше, ніж того вимагали проблеми, що постали перед країнами Центрально-Східної Європи, вирішувались питання формування інституцій ринкової економіки. Не було завершено становлення банківського сектору, хоча в порівнянні, скажімо, зі СРЮ та Македонією ситуація виглядала значно ліпше. За обсягом капіталу та якістю функціонування перше місце в регіоні посіла Угорщина, за нею – Чехія та Польща.

Недостатній розвиток отримали фондові біржі, слабким був ринок капіталів: 80% обігу капіталу проходило поза межами біржової торгівлі. Аналогічно склалась ситуація з ринком цінних держпаперів. Усе це свідчило про відсутність автоматичного механізму приведення в рівновагу грошового ринку.

У цілому до 1994 р. можливості екстенсивного розвитку приватного сектору були вичерпані. Стало трудніше розпочати власну справу, знайти свою “нішу”, скористатись перекачкою власності з державних фондів; взагалі низька капіталомісткість відійшла в минуле.

Окрему групу проблем складали ті, що були пов’язані із зовнішнім фактором. Східна Європа після Другої світової війни політично залежала від СРСР, що, за підсумками росіян, тільки за останні 15 років “співдружності” коштувало їм 196 млрд. дол. Після 1989 р. Захід, побоюючись загроз своїй безпеці, взяв на себе функцію Радянського Союзу в посткомуністичній Європі. Це мало дорого коштувати і йому, і країнам регіону. Трансформація не могла бути проведена без допомоги ззовні, але допомога водночас посилювала залежність, не забезпечуючи бажаного результату – статусу рівноправного партнера в НАТО та ЄС.

Вищезазначене не означало, що економічна трансформація країн Центрально-Східної Європи пішла шляхом найбільших помилок. Навпаки, помилки, що, звичайно, мали місце, виправлялись досить швидко й успішно. Як нам представляється, головним чином – за рахунок надзвичайно активної ролі держави в процесі реформування. Розумна прагматична позиція держави можливо зовсім не “вписувалась” в рамки посткомуністичної ідеології, але тільки вона могла урятувати національного виробника. Адже дуже швидко стало зрозуміло, що участь суб’єктів хазяювання залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх факторів (податки, неплатежі, банкротство партнерів, конкуренція іноземних фірм, втрата ринків збуту), що від них не залежать. Навпаки, самоусунення держави, як показала доля Росії та України, приводить до широкої криміналізації економіки, а втім і влади.

У ЦСЄ держава проводила надзвичайні фінансові заходи: 1) контролювала розподіл зовнішніх кредитів, міжнародної допомоги; 2) встановлювала гнучкі процентні ставки; 3) стримувала зростання зарплатні з метою боротьби з інфляцією; 4) звільнення цін в ЦСЄ йшло значно повільніше ніж в Росії та Україні; 5) мали місце валютні обмеження та їхня відміна проходила поступово; 6) існувало правило обов’язкового спродажу суб’єктами хазяювання державі 100% валютного прибутку, що було отримано за експорт товарів та послуг; натомість на їхній рахунок перераховувався еквівалент у національній валюті; 7) існували також обмеження з експорту капіталу: якщо він й дозволявся, то прибуток мав поступати в вітчизняні комерційні банки; 8) було встановлено досить жорсткі митні правила з високим митом на імпорт. Помірковано протекціоністська політика проявилась й у розробці цілої системи ліцензій, квот та заборон імпорту-експорту та нормативів якості імпортних товарів. У дусі протекціонізму можна розглядати й складення практики держзамовлень на певну продукцію та встановлення держконтролю над розподілом продукції, що була отримана з інших країн. Не можна переоцінити також роль держави у впровадженні нової законодавчої бази, без якої неможлива успішна трансформація економіки, а також у проведенні активної соціальної політики, інвестуванні освіти й т. ін. Таким чином, державне регулювання зберігалось, але змінились його засоби та воно перестало бути всеохоплюючим.

Єдина загроза, що природно пов’язана з таким активним втручанням держави в економіку – пряма залежність економічного розвитку від процесу реформування держави як такої; якщо він іде добре, добре просуваються й економічні реформи, але якщо маємо регрес у реформуванні держави, маємо й погіршення економічного розвитку.

Центрально-східноєвропейський варіант довів можливість для посткомуністичної країни за 3-4 роки перейти до стадії економічного зросту. У 1993-1994 рр. вони перейшли поріг системних перетворень, пережили, як позначив угорський економіст Л.Чаба, “трансформаційну рецесію”.

На початку 21 століття стало необхідним знову підвести підсумки східноєвропейських перетворень. Можна говорити про закінчення певного етапу посткомуністичної трансформації. За цей час країнами Центрально-Східної Європи було накопичено оригінальний досвід, що у свою чергу запозичили їхні найближчі сусіди з Південно-Східної Європи. Попри всі труднощі першого етапу було виявлено основні закономірності економічного розвитку в перехідних суспільствах, що надало можливість з обережним оптимізмом дивитись в майбутнє регіону.

90-ті роки в Східній Європі розвіяли цілу низку міфів, які в попередній ейфоричний період сприймались за істину в останній інстанції, хоча саме розвал комунізму в Європі мав би засвідчити, що таких істин не існує.

Чимало таких розвінчаних концепцій пов’язано з одною з головних проблем трансформування – проблемою джерел подальшого економічного зростання.

Надії на реструктурування економіки через приватизацію виявились помилковими. Сама по собі приватизація є передумовою трансформації, а не її підсумком. Більш того, дрібний приватний бізнес став скоріше гальмом, ніж локомотивом перетворень. Тепер виник навіть такий термін як “псевдоринкові структури”; сучасні дослідники об'явили їх новим злом та стверджують, що настав час нещадно їх знищувати. Виявилось також, що стандартна, з підручників усім відома, класифікація форм власності не відповідає практиці. Для перехідних суспільств характерною стала дифузія активів, тобто взаємопроникнення державного та приватного секторів.

Надія на провідну роль іноземного капіталу теж була перебільшеною. Можна без кінця дискутувати про плюси та мінуси іноземної присутності в нестабільних, а тому й незахищених економіках. З одного боку, інвестиції – найперший локомотив росту. Із другого, очевидно, що зовнішній фактор ускладнює оцінку ефективності діяльності суб’єктів підприємництва: вони собі не належать. Приклад Угорщини в цьому контексті був дуже промовистим. Іноземним підприємцям в середині 90-х уже належала більша частка загального обсягу капіталів, але їх лінія передбачала не стільки співпрацю, скільки боротьбу за монополію, тож ліквідацію слабких (читай угорських) конкурентів. Не беручі до уваги такий варіант, не менш солідно виглядали загрози зростання боргів за кредитами та дисбалансу в зовнішній торгівлі.

Очевидно, що лібералізація зовнішньої торгівлі була передчасною. Імпорт з ЄС зростав значно швидше, ніж експорт. Це призвело до падіння порівняних показників ефективності виробництва, продуктивності праці не тільки в Південно-Східній Європі, а й серед лідерів регіону.

Недооціненою була також проблема технологічної відсталості регіону. Сьогодні саме вона посідає одне з перших місць серед довгострокових проблем посткомуністичних країн Європи.

Технологічна відсталість у свою чергу пояснює які складнощі викликала в Східній Європі необхідність пошуків свого нового місця в сучасній системі міжнародного розподілу праці (МРП), що виглядає цілком усталеною. Пошук своєї ніші проходить складно й стихійно. Процес включення в МРП має як позитивні, так і негативні аспекти.

Позитивним моментом є те, що посткомуністичні країни Європи тепер можуть купувати необхідні їм товари на світовому ринці за цінами, що є нижчими за витрати їхнього власного виробництва. У свою чергу, у разі експорту власної продукції держава має користь, якщо зовнішні ціни є нижчими за внутрішні.

На початку реформ здавалось, що висока ступінь відкритості світовому ринку має покінчити з місцевими монополіями, посилити конкуренцію, сприяти встановленню рівноважних цін. Натомість традиційні зовнішні ринки було втрачено, почались труднощі з постачанням сировини, різко впав внутрішній попит. Якщо додати до цього недостатній маркетинговий та менеджерський досвід суб'єктів хазяювання, не дивно, що фірми не були в змозі адекватно реагувати на зміну умов. Так зовнішньоторговельний баланс склався не на користь країн регіону; імпорт майже вдвічі перевищував експорт. Перш за все це стосується західного напрямку торгівлі, що є пріоритетним з політичних міркувань.

Але було б перебільшенням говорити, що східноєвропейські уряди взагалі не намагались врегулювати зовнішньоекономічну діяльність. У цьому напрямку найважливішим інструментом були та є митні правила. Для всіх країн регіону характерною стала антиімпортна направленість митного режиму з метою захисту виробників від іноземних конкурентів; інколи вводяться експортні обмеження, що регулюють експортно-імпортний товарообіг.

Наприкінці 90-х рр. у структурі східноєвропейського експорту закріпилось вкрай несприятливе сполучення факторів виробництва: сировина та некваліфікована праця були переважними факторами; погіршився екологічний фон зовнішньої торгівлі (в регіоні зростає обсяг екологічно несприятливих галузей, а в імпорті – шкідливих для людини товарів).

На 2004 рік міжнародна спеціалізація посткомуністичних країн Європи характеризувалася великою часткою галузей, які були низькотехнологічними або екологічно небезпечними. В їх числі чорна та кольорова металургія, базова хімія, целюлозно-паперова промисловість. Їхня частка в загальному обсязі експорту зросла за 90-ті рр. удвічі й, таким чином, склала 55%. Тоді як високотехнічні галузі посідали лише 5% від загального обсягу експорту промислової продукції. Це значно нижче від середнього показника в країнах Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (25%).

На майбутнє деякі можливості, що підбадьорюють, проглядаються тільки в галузі неелектричного машинобудування, включаючи як загальне так і спеціалізоване. Але магістральний напрямок світової господарської стратегії лежить в напрямі розвитку наукомісткої готової продукції (авіамашинобудівництво, наукові прилади та інструменти, засоби телекомунікацій, деякі види фармацевтичної продукції, хімічна продукція).

Крім розвитку експорту регіон має більш широко розвивати міжнародне внутрішньогалузеве кооперування.

Для забезпечення своїх позицій на вищевказаних напрямках країнам Східної Європи потрібна суттєва фінансова, інформаційно-консультативна, маркетингова інфраструктура державної допомоги відповідних виробництв.

Важливим фактором стабільного розвитку економіки є формування інституціонально-правової системи, що відповідає умовам ринкової економіки. Це складний процес, що перш за все потребує значних капіталовкладень. Крім того, скопіювати правові інституції легко, але перетворення їх в ефективно працюючий механізм потребує довгого процесу сприйняття стороннього досвіду та його адаптації.

За критеріями сучасної ринкової економіки все ще в стадії становлення знаходиться банківський сектор. За оцінками західних експертів посткомуністичні країни Європи за рівнем розвитку банківського сектору (за обсягом капіталу та якістю його функціонування) посідають такі порядкові місця: 1) Угорщина, 2) Чехія, 3) Польща, 4) Словаччина, 5) Румунія, 6) Болгарія. Цікаво, що головними реципієнтами західної допомоги (біля 80%) є Чехія, Польща, Угорщина та Румунія.

Банківські перетворення в регіоні взагалі проходили під більш очевидним впливом західноєвропейських структур, ніж більшість інших галузей. Це перш за все Європейський валютний союз (з 1 червня 1998 р. його правонаступником є Європейський центральний банк), під егідою якого власне й було створено на початку 1993 р. Асоціацію банків країн ЦСЄ. Сьогодні в складі Асоціації біля 30 східноєвропейських банків. Почали в неї вступати й західноєвропейські банки. Завданням інституції було проголошено зближення відповідних структур в обох частинах Європи.

Інша масштабна західна інституція, яка діє в регіоні, – це Європейський інвестиційний банк. Він теж є структурною одиницею ЄС; він визначає верхній кордон загальної суми кредитів, що може надаватись протягом трьох років. Кредити надаються за трьома напрямами: 1) на будування власної інфраструктури та її інтеграцію в загальноєвропейську; приблизно 40% направлено на розвиток енергетики, телекомунікацій, транспорту та захист навколишнього середовища; 2) на розвиток промисловості – біля 30%; 3) на розвиток малого та середнього бізнесу. Гарантом покриття риску ЄІБ є Рада міністрів ЄС.

Третя фінансова інституція, що працює під егідою Ради Європи, це Європейський фонд соціального розвитку. Він об'єднує біля 30 держав. Фонд частково (до 40%) фінансує конкретні проекти строком на 10-20 років у сфері охорони навколишнього середовища, здоров'я, освіти, а також надає допомогу у вирішенні проблем біженців, природних чи техногенних катастроф. Крім того, у Східній Європі мають свої інтереси ЄБРР, МВФ, МБРР.

Оцінюючи діяльність МВФ та МБРР у регіоні, російський економіст В.Перська зазначила, що в 90-ті рр. існувала певна ейфорія щодо процесу перетворень. Однак реальні результати не вдовольняли не лише реципієнтів, але й донорів. Експерти банку контролювали витрати позик, але не аналізували його кінцеву економічну ефективність. Тому економічний ефект ресурсів, що були запозичені в міжнародних організацій наразі набагато нижче очікуваного, а подекуди має негативну характеристику. Причиною неефективного використання позик було те, що програма не була адаптована під конкретне етно-соціальне, психологічне та господарське середовище країни-реципієнта інвестицій. На думку В.Перської іноземний капітал відіграє найбільш суттєву позитивну роль на об’єктах, які жорстко контрольовані центральними та регіональними органами влади. „Ми не повинні забувати, що іноінвестор ні в якому разі не бажає формування експортного потенціалу країни-реципієнта, вирішення проблем виходу її на новий технологічний рівень та вирішення суттєвих господарських завдань”. Всі країни СНД та ЦСЄ знаходяться на одному полі «конкуренції» з індустріально розвинутими країнами». В зв’язку із цим їм рекомендовано: 1) привести в одноманітність національні законодавчі системи; 2) чітко визначити пріоритети господарського розвитку із забезпеченням рівних умов для національних і закордонних інвесторів; 3) використовувати систему проектів регіонального значення на основі конкурсної участі потенціальних інвесторів; 4) створити мережу страхування інвестицій за участю державних установ; 5) вступити в міжнародні економічні організації, у тому числі регіонального характеру; 6) контролювати працю чиновництва за всіма напрямами фінансово-ресурсної діяльності (приватизація, банкрутство, кредити міжнародних організацій, ефект залучення приватного закордонного капіталу). За таких умов іноземний капітал може стати суттєвим двигуном пожвавлення національної конкурентної ситуації, завоювання нових ринків та інноваційно-технологічного прориву.

Світовий досвід демонструє, що чим менш різноманітними та масштабними є фінансові ринки, тим менш досконалий автоматичний механізм приведення в рівновагу ринку грошового. Це є одною з причин того, що заходи фінансової стабілізації не призводять до жаданого та необхідного для динамізації економіки стійкого економічного збалансування. Діючий у регіоні фінансово-кредитний механізм придатний лише для грубого регулювання як монетарної сфери, так і розміщення ресурсів.

У тісному співробітництві з МВФ та Всесвітнім банком функціонує Паризький клуб (неформальне об'єднання урядів країн-кредиторів). Він надає можливість МВФ 1) продовжувати надання кредитів країнам, що невчасно сплачують борги (для цього Паризький клуб розробляє спеціальну стратегію, згідно якої країна-боржник повинна впроваджувати програму макроекономічних перетворень і отримує за це право одержувати нові кредити від МВФ); 2) впливати на економічну політику країн, що не є членами МВФ (н., в Польщу у 1994 р. була направлена група експертів Паризького клубу для оцінки реальної економічної ситуації до вступу Польщі у МВФ). Реструктуризація боргів базується на двох принципах: проведенні реципієнтом відповідної економічної політики та структурної перебудови з наданням зовнішньої фінансової допомоги у формі нових позик чи пільгових умов сплати боргів. Боржник бере на себе обов’язок провести перетворення, які перелічуються в спеціальному листі: 1) обмежити зростання грошової маси; 2) скоротити дефіцит державного бюджету; 3) впровадити контроль над наданням кредитів, удосконалювати політику курсу обміну національної валюти (з метою запобігання штучному підвищенню курсу шляхом девальвації); 4) усунути контроль над цінами, удосконалювати торгівельний баланс; 5) обмежити втручання держави в економіку.

З діяльністю міжнародних фондів пов’язана ще одна нова проблема – проблема так званого „інформаційно-технологічного неоколоніалізму”. Він проявляється в різних формах, наприклад, у переведенні „брудних” виробництв з розвинутих країн у периферійні. Проявляється він і в позиках, що світові фінансові організації надають слабким економікам. За свідченням експерта ЮНІСЕФ Єви Педерсен позики САП (structural adjustment programs) з їхнім стандартним набором умов (скорочення бюджетних витрат, девальвація місцевої валюти, приватизація держпідприємств, лібералізація цін та зовнішньої торгівлі), переслідують дві основні цілі: стимулювати експорт реципієнта для платежів по обслуговуванню боргу та розширити імпорт товарів з розвинутих країн. Їхній зовнішній борг при цьому продовжує зростати, як зростає і їхня залежність від розвинутих країн.

Окрему проблему складає вплив на економічну трансформацію транснаціональних компаній. Цей чинник не можна віднести до „зовнішніх впливів”, не можна й до „внутрішніх”. Очевидна загроза саме в тому й посідає, що до сьогодні є невідомим, хто знаходиться за вивіскою ТНК, які він має інтереси і реальні можливості. Відомо, що в категорію ТНК включають біля 45 тис. основних компаній і 280 тис. зарубіжних філій, але найбільш впливовими не тільки в економічному, а й у політичному плані є 100 компаній. Відомо, що половина з них належить США та Японії. Але це не означає автоматично, що на ТНК впливає політика урядів США чи Японії. Суть проблеми полягає у відсутності можливості впливу на політику ТНК в окремій країні з перехідною економікою та відносно слабким урядом. За оцінкою журналу «Економіст» 5 найбільших ТНК контролюють більше половини світового виробництва товарів довгострокового використання. Їхня міць дорівнює ВНП середніх за розміром держав, тому можна погодитись з думкою, що вони вже диктують свою волю багатьом країнам.

У той же час зростання присутності ТНК у регіоні створює неабиякі позитивні можливості для країн-реципієнтів, потребуючих значно більше фінансових вливань, ніж їх здатні надати міжнародні фонди. Посткомуністичні країни приваблюють ТНК за рахунок тих же факторів, що й національних підприємців: як джерело дешевої сировини та дешевої робочої сили. Саме це в 90-ті рр. виходить на перший план у порівнянні з міжнародною торгівлею. Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) стають покажчиком розвинення країни: чим більше країна розвинута, тим більше вона бере участь у двосторонньому русі інвестицій (як донор і реципієнт). Наприклад, у 1997 р. країни Центральної та Східної Європи отримали 18,4 млрд. дол., та вивезли 3,2 млрд. дол. (розвинуті країни відповідно 233 млрд. отримали та 359 млрд. вивезли). Частка країн регіону в загальносвітовому притоці ПІІ склала 4,6%; 2/3 з них прийшлось на Угорщину та Чехію. Для країн-лідерів регіону наразі виникає зовсім нова можливість – замість залучення іноземного капіталу необхідно створювати великі ТНК, що базуються в Чехії чи Угорщині. Це надасть можливість залучення довгострокових прямих інвестицій та ліпшого виходу продукції як на внутрішній, так і на зовнішній ринки.

На 2004 р. у регіоні була створена сіть великих компаній, що можуть в найближчому майбутньому стати основою створення справжніх гігантів наднаціонального рівня. Характерно, що більшість з них працює в таких галузях як: 1) комунікації (н., „Телекомунікація Польска” з оборотом біля 4 млрд. дол., „Ческі Телеком” з оборотом 2 млрд. дол., „Ческе Радіокомунікаце” з оборотом біля 66 млн. дол); 2) банківська справа (н., найбільший в Польщі „Банк Пекао” та „ПКНорлен” з оборотом біля 6 млрд. дол., угорський „ОТП Банк”); 3) фармацевтична промисловість (н., угорський „Гедеон Ріхтер” з оборотом біля 300 млн. дол., словенська „Крка” з оборотом більше 300 млн. дол., та словенський „Лек” з оборотом біля 250 млн. дол.); 4) енергетика (н., чеський „УНІПЕТРОЛ” з оборотом 1,5 млрд. дол., словацька „Словнафт” з оборотом більше 1 млрд. дол., словенський „Петрол” з оборотом більше 900 млн. дол.); 5) виробництво сигарет (н., чеський „Філіп Морріс” з оборотом більше 400 млн. дол.); 6) харчова промисловість (н., хорватська „Подравка” з оборотом біля 350 млн. дол.). Але значно скромніше місце посідають компанії, орієнтовані на використання сучасних технологічних досягнень.

Сьогоднішня ситуація радикально відрізняється від ситуації, у якій проходили технотронні революції в Західній Європі. Висока вартість інтелектуальних товарів постійно зростає. Індустріалізація та модернізація виробництва дорожчають, у тому числі й внаслідок зростання ліцензійних виплат та авторських платежів. І.Бураковський називає це „зачарованим технологічним колом”: для розвитку експорту потрібна модернізація виробництва на основі сучасних технологій, а для цього потрібні кошти, які може дати експорт. Це своєрідне „зачароване коло бідності”, тільки в умовах науково-технічної революції. Тож об’єктивно визначеним є поглиблювання технологічного відставання посткомуністичних країн від технологічних лідерів. Одним з можливих варіантів зміни цього шляху може бути співробітництво підприємців на наднаціональному рівні.

Усе вищезазначене не дозволяє підходити до сучасного стану східноєвропейського трансформування легковажно, адже ясно, що тривких засад економічного росту в країнах регіону немає.

Загалом є дві точки зору на сучасний етап східноєвропейської трансформації. Перша, більш розповсюджена, виходить з того, що країни регіону успішно пройшли перший етап економічних перетворень, заклавши підвалини подальшого наближення до західних зразків. Виразниками такої думки є російські дослідники С. Колчин та М.Головнін, що створили свою схему фаз економічної трансформації регіону. 1 - Стабілізація (5 років), що характеризується лібералізацією цін, кінцем усуспільненого виробництва, безсистемною приватизацією. 2 - Перебудова (5-10 років), де складено банківську систему, проведено малу та середню приватизацію, демонополізацію, з'являється новий клас власників та підприємців. 3 - Стабільне піднесення (10 років). На завершальному етапі, що зараз починають країни регіону, буде завершено велику приватизацію, виникне культура підприємництва, що дозволяє країнам Східної Європи вступити в ЄС.

Друга, менш оптимістична, доводить, що більшу частину цього періоду займає трансформаційна криза, на переборення якої пішло багато років. Таким чином, лідери регіону (перш за все Польща) у кінці сторіччя тільки підійшли до створення умов для майбутньої трансформації, яка очевидно буде відбуватись ще не одне десятиріччя.

Реальне місце країн регіону в сучасному світі можна спробувати визначити, виходячи з теорії російського економіста С.Ю.Глазьєва. Він розрізняє шість основних техноекономічних укладів в індустріальній історії людства. Якщо країни СНД знаходяться на 3 ступені (характеризується розвинутою електротехнікою, сталеливарним виробництвом, неорганічною хімією), то країни ЦСЄ – на 4 (автобудівництво, кольорова металургія, виробництво товарів довгострокового використання, синтетичних матеріалів, нафтопереробка). Тож їм необхідно замінити 4 уклад 5-им (електроніка, телекомунікації, роботобудівництво) та створювати умови для переходу до 6 укладу (біотехнологія, тонка хімія, космічна техніка).



У такому разі слід зазначити, що приєднання до ЄС було правильно розцінено посткомуністичними елітами як найкоротший шлях до бажаного майбутнього. Отже, зі вступом Польщі, Словенії, Словаччини, Угорщини та Чехії в Євросоюз у травні 2004 р. для регіону в цілому розпочався новий період посткомуністичного трансформування, що проходив в якісно інших умовах.
Основна література.

  1. Богомолов О.Т., Глинкина С.П. Первые уроки экономической трансформации в странах Центральной и Восточной Европы 90 – х гг. // ННИ. – 1997. - № 3. – С. 6-19.

  2. Богатуров А.Д. “Мировой социализм” – между прошлым и будущим // Межд. жизнь. – 1991. - № 7. – С. 44 - 55.

  3. Бухарин Н. И., Синицына И.С., Чудакова Н. А. Польша: 10 лет по пути реформ // ННИ. – 2000. - № 4.- С. 38-57.

  4. Гауэн П. Европейский Союз – страны “Вышеградской четверки”: потери или приобретения? // Политическая мысль.- 1996. - № 1. – С. 60-67.

  5. Гостюк М., Григоришин С. Румунія: 10 років реформ // ПіЧ. – 2001. - № 2. – С. 37-43.

  6. Горбатенко В.П. Парадигма модернізації // Нова політика. – 1998. - № 4. – С. 41-52.

  7. Делорм Р. Перехідні суспільства. Зміни радикальні чи поступові? // Віче. – 1995. - № 2. – С. 50-53.

  8. Дем’янець В. Політична та соціально-економічна трансформація в Польщі у 90-х рр. // Людина і політика. – 2000. - № 4. – С. 29-34.

  9. Десять років трансформації у Центрально–Східній Європі. Економічний Форум Польща – Схід // Економічний часопис. – 1999. - № 10. – С. 3-19.

  10. Желицки Б. Венгрия в меняющейся Восточной Европе. Из опыта социально-экономических преобразований 90–х годов // Свободная мысль. – 1996. - № 4. – С. 51-67.

  11. Зудинов Ю. Ф. Болгария: трудный путь в “Большую Европу” // Славяноведение. – 1999. - № 3. – С. 44-57.

  12. Колчин С., Головнин М. Количественная оценка сопоставления результатов преобразований в переходных экономиках // МЭМО. – 2000. - № 9. – С. 37-44.

  13. Корнаи Я. Макростабилизация в Венгрии: политэкономический взгляд // МЭМО. – 1999. - № 3. – С. 74-83.

  14. Куклински А. Экономические преобразования в Польше: опыт и перспективы (1990-2010) // ПТиПУ. – 2001. - № 1. – С. 27-31.

  15. Моделі розвитку країн посткомуністичного простору // Економічний часопис. – 2000. - № 6. – С. 6-19.

  16. Парфенова Л. Интеграция Польши с Европейским Союзом: состояние и прогнозы // МЭМО. – 1999. - № 4. – С. 75-80.

  17. Раймент П. Трудный путь к рыночной экономике: реальности и иллюзии // МЭМО. – 1996. - № 5. – С. 68-80.

  18. Самарин Г. Аграрная реформа в Болгарии // МЭМО. – 2000. - № 5. – С. 113-119.

  19. Linden R. The new international political economy of Eastern Europe // Studies in Comparative Communism. – 1992. – Vol. 25. - № 1. – P.3-21.

  20. Mucha J., Szczepanski M. Polish Society in the Perspective of its Integration with the European Union // EEQ. – 2002. - № 4. – P. 483-498.


Додаткова література.

  1. Бредова В. Экономика стран Восточной Европы. 1994-1995 // МЭМО. – 1996. - № 3. – С.57 - 66.

  2. Велет Ю.Ф. Інтеграція Центральної Східної Європи до ЄС // Український часопис міжнародного права. – 2002. - № 1. – С. 56-69.

  3. Гладий И. Концепция “ворот в глобальный мир” и интеграция стран Восточной Европы // Журнал европейской экономики. – 2003. - № 9. – С. 376-381.

  4. Глинкина С. Проблема экономического роста в странах Центральной и Восточной Европы // ПТиПУ. – 1997. – № 2. – С. 40-45.

  5. Драшкович В. Приватизация в Югославии // МЭМО. – 1998. - № 9. – С. 113-118.

  6. Ебергард П. Результати суспільно-економічних перетворень у Польщі та Україні // Економіка України. – 1999. - № 4. – С. 80-86.

  7. Жотев П. Болгария на новом рубеже // Внешняя торговля. – 2000. - № 5/6. – С. 30-32.

  8. Зегберс К. Трансформації в Росії та Східній Європі: неоінституціональна інтеграція // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. - № 4/5. – С. 21-40.

  9. Инджикян Р. Восточноевропейские рыночные реформы в оценках экспертов ООН // МЭМО. – 1996. - № 5. – С. 59-64.

  10. Иностранные инвестиции в Восточной Европе. Роль для Украины // Политическая мысль. – 1997. - № 1.- С.35-53.

  11. Келлер Х. Экономическая стратегия для Центральной и Восточной Европы: роль Германии // ПТиПУ. – 2000. - № 4. – С. 28-31.

  12. Кузьмин М. Н., Мурашко Г. П., Носкова А. Ф. Переходный период в европейских странах социализма: исторические реалии и поиски новых исследовательских подходов // ННИ. – 1990. - № 1. – С. 3-20.

  13. Лучкина Л. Социально-экономическое положение республик бывшей Югославии // МЭМО. – 1996. - № 5. – С. 137-145.

  14. Носов Б.В. Страны Центральной и Восточной Европы и развитие европейской региональной кооперации // Славяноведение. – 1997. - № 3. – С. 112-119.

  15. Пашевськи Т. Вплив входження Польщі в ЄС на торгівельні відносини з країнами постсоціалістичного простору // Економічний часопис. – 2000. - № 5. – С. 6-12.

  16. Перспективи інтеграції Центральної та Східної Європи у ЄС // Економічний часопис. – 1999. - № 10. – С. 15-19.

  17. Поздняков В., Ганжа С. Новые страны на пороге Европейского Союза // Межд. жизнь. – 1999. - № 3. – С. 37-44.

  18. Рилач Ю. Словацька республіка на шляху до ЄС // ПіЧ. – 2000. - № 7/8. – С. 6-10.

  19. Соколова Т. Формирование среднего класса в Восточной Европе // МЭМО. – 1994. - № 4. – С. 133-140.

  20. Фомін С.С. Розширення ЄС на Схід: “рівні” та “рівніші” // ПіЧ. – 1999. - № 3. – С. 20-24.

  21. Хлумський І. Проблеми економічної інтеграції Чеської Республіки до ЄС // Економічний часопис. – 2003. - № 3. – С. 20-24.

  22. Хофф М. ЕС – Восточная Европа // МЭМО. – 2000. - № 12. – С. 91-92.

  23. Центральная Восточная Европа и Россия: проблемы трансформации // ННИ. – 1998. - № 3. – С. 91-118.

  24. Чаба Л. Политико-экономические основы стратегии реформ: сравнение опыта Китая и стран Центральной и Восточной Европы // Вопросы экономики. – 1995. - № 12. – С. 45-53.

  25. Чугров С. Глобализация, модернизация или интернационализация // МЭМО. – 2002. - № 4. – С. 10-18.

  26. Шагвари А. Контрасты между западноевропейской интеграцией и возрождением Восточной Европы // ПТиПУ. – 1997. – № 2. – С. 68-72.

  27. Brom K., Orenstein M. The privatized sector in the Czech Republic: government and bank control in a transitional economy // EAS. – 1994. – Vol. 46. - № 6. – P. 893-928.

  28. Rhodes M. Post-Visegrad cooperation in East-Central Europe // EEQ. – 1999. – Vol. 33. - № 1. – P. 52-56.

  29. Sachs J., Lipton D. Poland’s economic reform // FA. – 1990. – Vol.69. - № 3. – P. 47-66.

  30. Tvrdon J. Potential possibilities of transfrontier economic co-operation among the countries of Central and Eastern Europe // RC. – 1997. - № 12. – P. 111-119.

Питання для обговорення.



  1. Які загальні риси кризи економічної системи були притаманні країнам Східної Європи в 80-ті рр. 20 ст.?

  2. У чому полягають переваги двох основних підходів до економічних перетворень у посткомуністичних країнах – шокової терапії та гра дуалізму?

  3. Які спільні риси мали посткомуністичні країни Європи в процесі економічного реформування?

  4. У чому полягають основні помилки економічних реформ 1991-1994 рр.?

  5. У чому полягає специфіка ролі держави в посткомуністичних країнах Європи?

  6. Як ви представляєте собі різницю між західноєвропейськими та східноєвропейськими параметрами макроструктури виробництва?

  7. Які вади ПЕ не були усунуті протягом 15-річної доби економічної трансформації і за якими параметрами їхнє відставання від Заходу посилилось?

  8. У чому полягає різниця в ході економічної трансформації країн ЦСЄ та ПСЄ?

  9. Який позитивний та негативний досвід посткомуністичних країн Європи ви вважаєте важливим для сучасної України?



Розділ 2. Політична трансформація посткомуністичних країн Європи наприкінці ХХ – на початку ХХI ст.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка