Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка8/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29

2.1. Передумови політичних реформ у східноєвропейському регіоні.

80-ті роки називають періодом системної кризи соціалізму, підкреслюючи, що кризові явища проявились в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Але шлях до неї країни Східної Європи почали значно раніше. Протягом післявоєнного періоду відбулась серія спроб перебудувати авторитарний соціалізм у Югославії, Угорщині, Польщі. Всі вони в кінці кінців закінчувались невдачею, хоча на певний час давали відчуття ефективності. Але вони зробили своє діло, покінчивши з надіями на можливість оновлення системи без відмови від її основних принципів. Революції кінця 80-х позначили крах колишніх ілюзій.

До сьогодні науковці продовжують дискутувати щодо політичної природи східноєвропейських соціалістичних суспільств, їхніх відмінностей від радянського зразку. Російський дослідник Бела Желіцкі навіть вслід за багатьма західними науковцями стверджує, що тоталітарні режими „були привнесені штучно та нав’язані країнам регіону... Ця жорстко ієрархічна владна структура, що пронизувала як сферу політики, так і економіки, повсюди керувалась зверху за суворо централізованим директивним принципом та сприймалась народами регіону як стороння, чужа”. Автор вважає, що в цілому система до кінця зберегла свої найбільш характерні основні риси: однопартійність, директивну планову економіку та ін.; що лідери режимів опирались будь-яким спробам реформування устрою. Така точка зору здається занадто обмеженою; у реальності процес відходу Східної Європи від радянського зразку почався відразу після смерті Сталіна, отже, ми не повинні використовувати термін „тоталітаризм” щодо описування східноєвропейських режимів 2 половини 50-х – 80-х рр. Польський дослідник Роман Бакер зазначає: „Ленінсько-сталінський тоталітаризм ніколи не був імплантований у нашу країну повністю”.

Саме відмінність політичного устрою соціалістичної Східної Європи від СРСР надає можливість, певний „ключ” до з’ясування причин різних шляхів посткомуністичних трансформацій. Найяскравішими зразками оригінального шляху східноєвропейських країн до демократії є розвиток Угорщини та Польщі в 80-ті рр.



2.1.1. Угорщина.

Наприкінці 90-х Дюла Хорн так згадував минуле: „Зміна системи стала таким процесом, що керувався зверху. У цьому відіграла свою роль як економічна реформа 1968 р., так і та обставина, що Угорщина – єдина з країн членів Варшавського договору – до кінця підтримувала відкриті стосунки із Заходом, з Європейською Спільнотою. Реформатори в нас ніколи не виводились, і насправді, ми ніколи не хотіли їх зникнення. Ми були активними учасниками хельсінкського процесу, ми першими та єдиними підняли питання про можливість контактів з НАТО, ввели всесвітні паспорти, встановили дипломатичні відносини з Південною Кореєю. Це все кроки, які були неможливі для будь-кого з наших сусідів”.

Справді, тридцятирічний період кадаризму просунув Угорщину далі ніж будь-яку із соціалістичних країн на шляху реформ в усіх сферах суспільного життя. Часткові політичні реформи проводились в Угорщині ще з 1968 р., в епоху „пом’якшеної диктатури” Яноша Кадара. УСРП стала більш поблажливо ставитись до опозиції, поступово політичні в’язні 1956 р. виходили на свободу. Це створювало нові умови для діалогу держави та суспільства.

В Угорщині часткова модифікація політичної системи була здійснена на початку 80-х рр. – на виборах до парламенту на кожне депутатське місце стало можливим висувати не одного, а двох кандидатів. При цьому вища партійна геронтократія почала швидко витіснятись молодими, тому було створено так званий загальнодержавний список, що забезпечив їй гарантоване проходження в парламент.

У цей час інтелігенція почала більш відкрито висловлювати невдоволення політикою партії. Приводом для вибуху стало різке погіршення стану угорців Трансільванії. У 1983-1986 рр. були впроваджені карні заходи проти декількох літературних журналів, але протести продовжувались. У листопаді 1986 р. у Союзі письменників відбувся новий „бунт” – більшість членів союзу виступила проти кандидатур всіх членів партії в керівництво організації; почалась відкрита конфронтація з партійною владою. Активізувались також економісти і політологи, які прямо говорили про безвихідь існуючої системи, відкрито вносили свої пропозиції щодо політичних перетворень.

У 2 половині 80-х керівник Вітчизняного народного фронту (ВНФ) Імре Пожгаї проводив активну діяльність у газетах та часописах, виступаючи за заміну „диктаторського соціалізму” демократією політичного плюралізму. У цей час за участю Пожгаї відбулось також оформлення політичної опозиції; на зборах у с. Лакітелек у 1987 р. фактично були створені основи руху Угорського демократичного форуму (УДФ), що став найбільш масовим суспільно-політичним рухом у країні. У 1988 р. УДФ, що вже налічував 10 тис. членів, виступив з вимогою проведення вільних виборів у парламент.

У 1987 р. ліберали створили Союз вільних демократів (СВД), молодь об’єдналась в організацію ФІДЕС (Союз молодих демократів). На відміну від УДФ вони представляли відкрито антикомуністичні опозиційні сили. У 1988-1989 рр. почався масовий зріст „неформальних” рухів, відродження „історичних” партій. Вони проводили масові мітинги з гаслами відродження національних свят, реабілітації І.Надя, поліпшення становища угорців Трансільванії й т. ін. Це примусило парламент почати обговорення, а незабаром і прийняти законопроекти, що регулювали б право на створення суспільних організацій та об’єднань, проведення зібрань та мітингів. На початку 1988 р. знову на перший план було висунуто питання про розділ політичної влади між комуністами та іншими партіями.

У травні 1988 р. відбулась конференція УСРП, на якій було критично оцінено діяльність партії, визнано необхідність проведення радикальних реформ. Це породило в суспільстві певні надії, тим більш що ідею скасування монопольного становища УСРП підтримувала й певна частина керівництва партії.

Значним кроком до демократизації було те, що восени 1988 р. влада визнала існування в країні багатопартійності. Наприкінці року було зареєстровано майже 40 різноманітних політичних угрупувань, об’єднань та рухів. Наступним кроком мала стати боротьба за створення багатопартійної політичної системи. Її підсумком стала революція 1989 р.

2.1.2. Польща.

Польща є прикладом соціалістичної країни, яку певною мірою не можна називати не тільки тоталітарною, але навіть і авторитарною. Їй удалося зберегти багато докомуністичних інститутів і структур: формально багатопартійну систему (ПОРП, ОСП, ДП), самостійне селянство, відносно незалежні університети з активним академічним середовищем, політично активний впливовий Костьол. Отже, деякі дослідники вважали її найслабшим кільцем у ланцюгу командно-адміністративних систем „соцтабору”.

80-ті рр. у Польщі – це період досить безкомпромісної боротьби за демократію, а деякі польські науковці взагалі відстоюють точку зору, що ця боротьба проходила через весь післявоєнний період (кризи 1956, 1970, 1976 рр.) і стала базою для трансформації Польщі на шляху до демократії.

З 1980 р. тривав конфлікт, що не припинявся навіть на деякий час – між комуністичною владою та більшою частиною суспільства, що схилялась до ідеалів „Солідарності”. Формально його початок можна позначити страйкуванням робітників верфі ім. Леніна у Гданську (серпень 1980 р.), що були підтримані всією країною. За рік спілки „Солідарності” керували більше ніж 10 мільйонами робітників. Однак очевидно, що зміцненню польської опозиції перш за все сприяла ліберальна політика самого комуністичного режиму. Поляки на відміну від більшості сусідів могли вільно виїжджати до західних країн, у Польщі були широко розповсюджені західні книжки, фільми, пропагувався західний спосіб життя. А.Валіцький справедливо писав, що „якби Польща була більш тоталітарною країною, поява опозиції, феномен „круглого столу” та мирна передача влади були б неможливими”. Отже, справедливо буде зазначити, що польська революція 1989 р. не була наслідком масового суспільного протесту, дій „вулиці”, а була результатом договору між реформаторським крилом ПОРП та поміркованою частиною політичної опозиції з „Солідарності”.

Але все це було попереду, а на початку 80-х ПОРП (навіть її реформаторське крило, що схилялось до ідеалів соціал-демократії) була не готова визнати масштаби змін, що відбувались в країні з появою „Солідарності”. На 9 Надзвичайному з’їзді в липні 1981 р. була знову підтверджена теза про політичне керівництво одної партії, про вірність принципу панування державної власності. Тому протягом року рівень взаємної упередженості та недовіри досяг апогею й, за словами В.Ярузельського, „тверезий розум відходив на другий план. Верх брали емоції”.

Прийняття рішення про впровадження військового стану 13 грудня 1981 р. й досі визиває бурхливі суперечки серед політологів. Сьогодні стало очевидним, що завдяки цьому уряд Ярузельського зміг плавно, майже непомітно для стороннього (радянського) наглядача, робити реальні кроки в напрямку переходу до демократії. Жахи військового стану виявились дещо перебільшеними (10 тис. осіб було заарештовано, 15 демонстрантів загинуло).

Існує й інша точка зору. П.Ціпковські зазначив: „Ярузельський говорив про „комуністичну долю”, але реально сприяв колапсу влади комуністів. Хоча Валенса був у тюрмі, поляки ніколи ще не були такими вільними”. Р.Бакер також писав, що „у 80-ті рр. у Польщі був не тільки півторарічний період військового стану, але значно більш довгий період майже необмеженого функціонування свободи слова, демократичних виборів керівництва всіх суспільних організацій, загального визнання таких цінностей як гідність особи та громадянська солідарність”. Тобто треба взагалі говорити не про впровадження демократії, вона вже існувала, а тільки про впровадження відповідних змін у політичну структуру суспільства.

У цей час розширюється політичний вплив Костьолу як посередника між владою та опозицією; це було корисним для обох сторін. В умовах військового стану „костьоли ставали місцем укріплення зв’язків у суспільстві й штабом формування позицій щодо внутрішньої та зовнішньої політики держави”. Це стало одним з факторів, що прискорили еволюцію політичної системи.

Суттєве значення мала також стратегія бойкоту „Солідарністю” (у 1982 р. вона налічувала біля 1 млн. осіб, її підтримували 80% польських робітників, а кількість читачів нелегальної преси досягала кількох мільйонів) всіх організацій та інститутів, що підтримували існуючий лад. Це прискорило ерозію системи, невід’ємною частиною якої вони були. Загалом опозицію в цей час підтримувало до чверті дорослого населення Польщі. Таку ж частку складали прибічники існуючого режиму.

ПОРП з 1980 до кінця 1982 р. починає фактично розпадатись: її покидає 1 млн. осіб (біля 1/3 загальної чисельності). Функціонування багатьох парторганізацій обертається на фікцію. Влада, все більш апатична, у цей час відрікається можливості проведення радикальних репресій. Єдиний випадок – убивство ксендза Єжи Попелюшко у жовтні 1984 р. – закінчується засудженням чотирьох офіцерів служби безпеки. Про зміни в позиціях керівництва партії свідчить і те, що спецслужби ПНР контролювали основні підпільні структури опозиції, але спроб її остаточно придушити не було навіть при слушних обставинах.

З кінця 1986 р. прискорюється реформаторський процес усередині ПОРП. Це робить опозиційну стратегію бойкоту неадекватною, її захищають радикали КНП та „Солідарності”, але верх беруть лідери, такі як А.Міхнік, що послідовно виступав проти революції, за компроміс, „довий марш”, угоду з тою частиною правлячого класу, що схилялась до діалогу. Разом з тим треба позитивно оцінити й діяльність Я.Куроня, З.Буяка, які робили акцент на створенні нових легальних товариств, робочого та місцевого самоуправління з метою активізації якнайширших верств громадян. Ці дві стратегії не заважали одне одному. А навпаки посилювали опозиційний рух.

У 1986 р. пройшли реформи в галузі політики. Зокрема, отримали право на життя різні інститути так званої прямої демократії (консультації з громадськістю при прийнятті найважливіших рішень та законопроектів, референдум, систематичне зондування суспільної думки, гласність). Уряд ще з 1983 р., тобто раніше ніж будь-де, сповіщав населення через засоби масової інформації про свої програми роботи, хід їхньої реалізації; стенограми пленумів ЦК ПОРП та засідань сейму друкувались у широкодоступних виданнях. Прес-секретар уряду щотижнево організовував для журналістів брифінги, на яких освітлювались різні питання внутрішньої та зовнішньої політики. Були створені перші в соцтаборі інституції такі як Головний адміністративний суд, Державний і Конституційний суди, інститут суспільного представника з громадянських прав. При Ярузельському була створена Консультативна рада за участю відомих діячів-інтелігентів, що були безпартійними. Роль союзників ПОРП – ОСП, ДП, Патріотичного руху національного відродження – у політичній галузі була розширена. Відкрито почала діяти „Солідарність”, формально залишаючись незаконною структурою. Польща стала першою країною ОВД без політичних в’язнів після того, як восени 1986 було звільнено 225 осіб. Але поляки вже прагнули більшого.

У листопаді 1987 р. уряд Ярузельського не отримав бажаної підтримки на всепольському референдумі. Уряд заявив, що референдум буде визнано дійсним, якщо більше половини громадян, що мають право голосу, дадуть позитивну відповідь на питання про економічну та політичну складову програми реформ. У референдумі взяли участь 67% населення. Однак, беручи до уваги всіх, хто мав право голосу, позитивно на 1 та 2 питання відповіли 44 та 46%. Після цього, за словами М.Ожеховського, „ми почали розуміти, що неможливо змінити економічну систему без зміни системи політичної, що неможливо створити сучасну ринкову економіку, залишаючи анахронічну політичну систему, засновану на керівній ролі одної партії”. Діалог з опозицією став неминучим.

У лютому 1988 р. Б.Геремек у легальному часопису „Конфронтаціє” зробив офіційну пропозицію про укладення антикризового пакту. Улітку, через два головних чинника, а саме приїзд у Польщу М.Горбачова, що був позитивно налаштований щодо польських реформ, та зростання страйкового руху на шахтах та верфях, комуністи, нарешті, наважились запропонувати зустріч за „круглим столом” з „представниками різних суспільних та робочих кругів”. Вимога опозиції щодо легалізації „Солідарності” відкидалась, але пропонувалась реформа політичної системи, що випереджала надії опозиції.

У вересні 1988 р. прем’єр-міністром став М.Раковський, що так визначав коло найважливіших завдань: „підтримка економічних реформ, перебудова політичних структур у дусі парламентської демократії, друга палата сейму, рада національної згоди, включення в сейм конструктивно мислячих осіб з опозиції, подальша демократизація виборів через представницькі органи”. У щоденнику між тим Раковський писав: „Я все більше переконуюсь, що система, яка після Другої світової війни виникла в Польщі, програла в історичному масштабі. Її треба замінити іншою... Але чи можуть це зробити ті, хто її збудував?”

У грудні 1988 р. при голові „Солідарності” створюється Громадянський комітет – партнер уряду на переговорах „круглого столу”. Але в цілому обережна недовіра до пропозицій з боку влади зберігалась. Між тим ПОРП приймає резолюції про політичний та профспілковий плюралізм, що надає шанс на мирний перехід до нової фази суспільного розвитку.



2.1.3. Болгарія.

Країни Південно-Східної Європи демонструють інший вектор історичного розвитку. Так, у минулому Болгарії були демократичні політичні інститути – парламент, політичні партії, однак вони не стали усталеною традицією, що закріпилася б у свідомості громадян. Тому комуністичний шлях, особливо на початковому етапі, здавався дуже привабливим та мав певні переваги.

Але в 80-ті рр. болгарський політичний режим уже відрізнявся від початкової версії настільки серйозно, що частина дослідників його відносить до авторитарних. Тодор Живков, один з організаторів державного перевороту 9 вересня 1944 р., перший секретар ЦК БКП з 1954 р., голова уряду Болгарії з 1962 р., сконцентрував всі важелі влади в своїх руках і тримав їх до самого 1989 р. Як ілюстрація добре пояснює болгарську специфіку казус, що відбувся влітку 1986 р. у зв’язку з виборами до Народних зборів. Т.Живков волів, щоб по телебаченню крім нього показали в момент голосування ще будь-кого з лідерів, але пошуки не дали результатів: такої плівки не існувало.

Інші дослідники пропонують визначення болгарського варіанту як „слабкого тоталітаризму”, спираючись на такі ознаки як: 1) монополія компартії на владу (при збереженні формальної багатопартійності, існуванні партнера БКП - БЗНС); 2) керівництво знаходиться в руках лідера та його угрупування; 3) державна монополія на керівництво економікою, на інформацію; контроль над всіма сферами суспільного життя; 4) збереження єдиної державної ідеології, єдиної ідеологізованої культури.

Спроби обережного реформування в Болгарії відбуваються під впливом змін у СРСР та оголошеної Горбачовим „доктрини Сінатри” (від назви пісні Ф.Сінатри „Мій шлях”). Липневий (1987 р.) пленум ЦК БКП прийняв рішення про необхідність докорінної перебудови суспільства. Але не за радянськім зразком: болгарське керівництво вважало, що їхня країна значно випередила СРСР за всіма напрямками реформування. Горбачов, попри всі розмови про згоду з вибором „свого шляху” східноєвропейськими країнами, не збирався втрачати контроль над подіями. Він звинуватив Живкова в „прозахідній орієнтації” та підриві керівної ролі компартії.

На національній конференції БКП (січень 1988 р.) програма перебудови була розвинута, конкретизована та ухвалена. Акцент було зроблено на самоврядуванні. Декларований перехід „влади від імені народу до влади народу” мав знайти своє відображення у формуванні самоврядних організацій як цілісних технологічних, економічних та соціальних систем. Але в реальності Болгарія неймовірно відрізнялась від західних країн за обсягом та тиском бюрократії: на одну тисячу болгар припадало 200 чиновників (82 – у США, 17 – у Японії). Отже, політичні реформи торкались „фасаду” влади: було прийнято рішення про відміну урочистих святкових демонстрацій та вивішування портретів членів політбюро й т. ін. До подій листопада 1989 р. – раптового усунення Т.Живкова – його режим здавався досить сильним та стабільним.

Таким чином, у більшості країн регіону протягом 70-80-х рр. поряд з економічними реформами здійснювались спроби перетворень політичної системи, формування правового громадянського суспільства. До сьогодні проблема стартових умов посткомуністичних перетворень є одною з найбільш дискусійних як у західній так і в східній політології.

Російський дослідник Б.Шмєльов відмітив серед головних політичних реформ спроби поділу компетенції партійних та державних органів, укріплення самостійності та відповідальності народних рад, підвищення ролі парламенту, встановлення незалежності судових органів, удосконалення виборчої системи. Але в таких країнах як Румунія та Албанія ці тенденції повністю блокувались тоталітарними кланово-сімейними режимами.

Український політолог Р.Павленко приділяє особливу увагу проблемі стартового рівня посткомуністичних перетворень. Він створив власну (одну з найбільш дискусійних) класифікацію країн Східної Європи. До першої групи дослідник відносить країни, у яких комуністична влада робила ставку на жорстке придушення опозиції та трималася завдяки бюрократичному каральному апарату (НДР, ЧССР). Тому після припинення підтримки цих режимів з боку СРСР до влади швидко прийшли антикомуністи. „Вибір цих країн був фактичним поверненням до своєї історії, пам’ять про яку режим так і не спромігся витравити”. Другу групу складали країни, де комуністична влада намагалася знайти компроміс із суспільством, довести свою належність до національної історії, забезпечити соціальні потреби населення, „вкоренитися” (Польща, Угорщина, Словенія, Хорватія). Тому тут став можливим діалог влади й опозиції, мирний перехід до демократичного режиму. До третьої групи належать країни південного сходу ( більшість югославських республік, Болгарія, Румунія, Албанія) і Словаччина. Це здебільшого аграрні країни, де комуністична влада виступала в ролі модернізатора. „За таких умов опозиція не змогла усвідомити себе єдиною силою й набрати ваги, а тому посткомуністичні перетворення фактично відбувалися „під диктовку” комуністичної еліти”.
2.2. Політична трансформація країн Центрально-Східної Європи в 1 пол. 90-х рр. ХХ ст.

Цікаво порівняти класифікацію Р.Павленко, що відноситься до початкового моменту реформ, з іншою, яка базується на досягненнях першої половини 90-х років. За типологією, що була розроблена польським дослідником Еугеніушем Зеліньським всі посткомуністичні країни на цей час можна було розділити на три групи: 1) демократичні (Угорщина, Чехословаччина, а також наближені до них Польща, Словенія, Болгарія); 2) анократичні, тобто з елементами й демократії, і авторитаризму (Росія, Хорватія, Україна, Білорусь, Румунія, а також наближені до них Албанія та Сербія); 3) авторитарні (республіки Центральної Азії та Закавказзя).

За кілька років перших посткомуністичних реформ всі країни регіону напрочуд синхронно пройшли шляхом однакових надбань та помилок. Це пояснюється перш за все певним ідейним вакуумом після революцій 1989 р. Події відбувались так швидко, що реформатори не встигали теоретично вирішити такі питання як: 1) бажані темпи реформ, 2) збереження стабільності під час перехідного періоду, 3) послідовність реформ у різних галузях суспільного життя й т. ін. Не дивно, що основа нового курсу була запропонована країнам регіону західними сусідами, прийнята всіма, хоча і на різних етапах. Отже, практика політичної перебудови загалом дуже подібна: співпадають загальні тенденції розвитку окремих країн, напрями еволюції в них основних сил, домінуючі процеси в суспільній свідомості.

Підсумовуючи досвід посткомуністичних країн Європи, можемо зазначити, що до найбільш загальних рис політичної трансформації належать: 1) розробка нових конституцій та створення засад демократичного управління (поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову); 2) деполітизація армії, міліції, органів державної безпеки; 3) масова участь у перших вільних виборах; 4) загалом негативне відношення населення до соціалізму як такого і орієнтація на Захід, його цінності та спосіб життя; 5) зростання національних протиріч; 6) зростання популізму; 7) створення плюралістичних політичних еліт; 8) створення структур самоуправління на місцях; 9) загалом невдала боротьба президентів за зміцнення своєї влади; 10) створення політичних партій на основі громадянських рухів соціалістичних часів.

Така велика подібність перетворень в Центрально-Східній Європі разом з тим не відмінює проявів реформування, характерних тільки для даної конкретної країни. Тому потрібно оглянути хід трансформації в кожній з держав регіону окремо.

2.2.1. Угорщина.

Як уважає російський економіст Д.Марков у першій половині 90-х рр. лідером у впровадженні суспільно-економічної трансформації була Угорщина завдяки своєму історичному досвіду та традиціям народу. Але сподівання, що Угорщина стане лідером у економічному реформуванні країн регіону в цілому не виправдалося, тому теза Д.Маркова справедлива тільки частково, у галузі політичній. Її разом з Польщею можна вважати першою з посткомуністичних країн, що стала на шлях плюралістичної парламентської демократії.

Справді, у 1 пол. 90-х Угорщина виглядала більш стабільною, ніж сусіди. Цьому сприяла ціла низка як зовнішніх, так і внутрішніх причин, серед яких не останнє місце посідає мононаціональний склад держави (на відміну від більш розвинутої економічно Чехословаччини).

Стартові умови політичних перетворень в Угорщині відрізнялись на краще від більшості країн регіону. До того ж комуністичні лідери останнього покоління прагнули модернізувати соціалістичний устрій попри всі попередні невдачі спроб часткової лібералізації. Наприкінці 80-х в УСРП посилилось реформаторське крило (К.Грос, Р.Ньєрш, М.Немет, Д.Хорн, І.Пожгаї), що мало на меті перевести партію на соціал-демократичний шлях. У березні 1988 р. усередині УСРП була створена ліводемократична коаліція під назвою „Новий березневий фронт” на чолі з Реже Ньєршем.

У травні 1988 р. партконференція здійснила своєрідний переворот, перевівши Яноша Кадара на символічний пост голови УСРП. Генеральним секретарем за підтримки Кадара став Карой Грос, що також зберіг пост прем’єр-міністра. Це свідчило про прагнення партії зберегти контроль над суспільством. Спочатку Грос намагався завоювати довіру суспільства впровадженням обмежених демократичних реформ, але незабаром слабкий та нерішучий лідер почав гальмувати процес змін (виступив проти переоцінки подій 1956 р., розігнав демонстрацію з вимогою реабілітації І.Надя, також демонстрацію на підтримку повсталих румунських робітників). До цього додались його невдачі в галузі економіки та зовнішньої політики. Отже, його авторитет навіть в УСРП почав швидко падати; у партії створились угрупування навколо радикальних реформаторів - І.Пожгаї, Р.Ньєрша, М.Немета, що почали активно розхитувати однопартійну систему управління.

Існує дві точки зору на наступні події. Одні науковці вважають, що в цей час у країні прагнення радикальних змін переважило прагнення УСРП зберегти владу. Інші наголошують на тому, що до весни 1989 р. лідери опозиції лише прислухались до голосів реформаторів з УСРП. Урешті решт очевидно, що саме комуністи стали ініціаторами переговорів з опозицією, які привели до оформлення багатопартійності.

Важливим моментом стало оприлюднення 28 січня 1989 р. І.Пожгаї висновків спеціальної комісії ЦК УСРП про переоцінку подій 1956 р. на ”народне повстання”. Заява Пожгаї була в центрі уваги не тільки в Угорщині, але й в усьому світі. Консерватори спочатку засудили його, але 11 лютого ЦК офіційно підтвердив його висновки. На лютневому пленумі ЦК УСРП була також офіційно визнана багатопартійна система.

Значна роль належить також уряду Міклоша Немета (прем’єр протягом 24 листопада 1988 – 22 травня 1990 р.), який можна розглядати як перший перехідний на шляху до парламентської демократії. І.Пожгаї увійшов до його складу як міністр без портфеля та створив пакет законів щодо демократизації країни. Державні збори на чолі з М.Сюрешем приймають важливі закони; серед них закон про свободу зібрань та об’єднань, право на створення політичних партій. Так було повалено останню перепону на шляху становлення багатопартійної політичної системи.

З березня по жовтень 1989 р. в Угорщині відбувався процес, що може бути названий мирною революцією. У березні УСРП уперше запропонувала суспільним організаціям (профспілкам, комсомолу, Союзу жінок, Союзу антифашистів) сісти за „круглий стіл”, але тільки тим, що були визнані „лояльними” до влади. Це тільки підштовхнуло нові організації до консолідації. 22 березня було створено Опозиційний круглий стіл (ОКС). Його членами стали 9 організацій: Товариство друзів Байчи-Жилінські, СМД (угорська абревіатура - ФІДЕС, Спілка молодих демократів), УДФ (Угорський демократичний форум), СВД (Спілка вільних демократів), НПДСГ (Незалежна партія дрібних сільських господарів), УНП (Угорська народна партія), СДП (Соціал-демократична партія), Демократична ліга незалежних профспілок, ХДНП (Християнсько-демократична народна партія). ОКС виявився здатним вести переговори з владою, добиватись поступок. Головним стало те, що ОКС виступив проти визнання легітимності Державних зборів скликання 1985 р. За ними визнали тільки право приймати тимчасову конституцію та розробляти правила для переходу до плюралістичної демократії. Після цього було створено єдиний Національний круглий стіл (НКС), що працював із червня до вересня 1989 р.

На першому етапі вироблялись політичні домовленості, дуже важко створювалась атмосфера взаємної довіри. Але в цілому цю роботу на відміну навіть від польського „круглого столу” відрізняла висока політична толерантність. На другому етапі завдяки УДФ, що був схильний до компромісу, були прийняті рішення з принципових питань (економіки, конституції, проведенні виборів парламенту і президента, діяльності партій, зокрема, заборонено було проводити партійну діяльність за місцем роботи). В Угорщині опозиція із самого початку приділяла дуже велику роль розробці правової бази демократії.

У травні 1989 р. К.Грос востаннє спробував навести „порядок”, ввести в Угорщині надзвичайний стан. У відповідь уряд фактично вийшов з підпорядкування УСРП і став незалежною політичною силою. На черговому пленумі ЦК УСРП Гроса та Кадара було остаточно усунуто (у червні 1989 р. Я.Кадар помер). Р.Ньєрш став новим головою УСРП; пост генсека було ліквідовано, його функції на себе взяла президія (Грос, Пожгаї, Ньєрш, Немет).

16 червня при великих масах людей відбулось урочисте перепоховання реабілітованого І.Надя. У цей час Угорщина відкрито встає на захист угорців Трансільванії, починає демонтаж прикордонних загороджень з колючого дроту між Угорщиною та Австрією – символ „залізної завіси”. У вересні уряд іде на відкриття кордону з Австрією, через яку біля 60 тисяч східних німців вільно виїжджають до ФРН та інших країн Заходу. Зрозуміло, що така позиція викликала гостру реакцію в „соцтаборі”, Н.Чаушеску навіть планував військове вторгнення в Угорщину, але М.Горбачов став гарантом продовження реформ у Східній Європі. Отже, подальший спокійний хід угорської революції став можливим тільки завдяки тому, що реформатори не побоювались вторгнення ОВД.

22 липня відбулись проміжні парламентські вибори. Перемогу отримали кандидати УДФ та увійшли до Державних Зборів. Це була поразка УСРП, втрата монополії на владу.

18 вересня 1989 р. було підписано угоду НКС („Домовленість з політичних переговорів”) з питань розробки таких законопроектів: 1) про модифікацію Конституції; 2) про створення конституційного суду; 3) про фінансування і діяльність партій; 4) про парламентські вибори; 5) про модифікацію кримінального кодексу. Була також досягнута домовленість, що обрання президента буде проведене ще до парламентських виборів. Таким чином, юридично були закріплені умови мирного переходу до демократії. Але СВД та ФІДЕС не підписали документ, у той же час відмовившись від права вето при підписанні угоди іншими політичними інституціями. Одні дослідники пояснюють це їхнім намаганням не допустити всенародних виборів президента Угорщини (вони не без підстав побоювались обрання І.Пожгаї). Інші пишуть , що на відмову їх штовхнула невирішеність на той час багатьох питань; тому вони стали ініціаторами проведення референдуму. На референдумі було вирішене головне питання щодо майбутнього політичного устрою Угорщини: парламентської, а не президентської республіки.

6-9 жовтня 1989 р. на 14 з’їзді стара УСРП розпалась, фактично самоліквідувалась. Цьому передував масовий вихід з неї сотень тисяч членів партії. З 700 тис. чоловік залишилось біля 50 тис. Натомість була створена Угорська соціалістична партія (УСП) на чолі з Реже Ньєршем, Дюлою Хорном. Спочатку соціалісти намагались запропонувати суспільству нову модель – демократичний соціалізм, але потім прийняли зміну суспільного устрою як неминуче. Отже, їхня діяльність стала головним чинником мирного та плавного переходу Угорщини на новий рівень розвитку.

З цього моменту опозиція об’єднується та починає випробувати УСП на тривкість. В Угорщині, як і повсюди в регіоні, становлення багатопартійної системи починається вже в процесі революції 1989 року, коли були створені Угорський демократичний форум та Союз вільних демократів. На жовтень 1989 р. в Угорщині було вже більше 50 партій. Джерелами головних правих партій стали невеличкі правозахисні об’єднання, які продемонстрували під час революції свої найкращі риси: високого кшталту моральність, відданість принципу ненасильства та ідеям громадянського суспільства. Але, як справедливо відмітив російський дослідник С.Сокольський, “умілі в руйнуванні, вони були погано підготовлені до творчої діяльності”. Це стало зрозуміле за якихось два-три роки. А у 1989 все ще було попереду. Громадянські рухи поступово перетворювались на протопартійні будівлі, а вони, у свою чергу, на політичні партії.

23 жовтня 1989 р. була проголошена Угорська республіка (в день, коли в 1956 р. почалось антикомуністичне повстання); голова парламенту – М.Сюреш – тимчасово став виконувати обов’язки президента. На референдумі було прийнято рішення про обрання президента парламентом (пропозиція СВД). Не чекаючи парламентських виборів нова влада почала реформи, у тому числі було внесено 100 поправок до конституції 1949 р. У серпні 1990 р. Державні збори прийняли єдиний текст Конституції Угорської республіки, що є до сьогодні діючим.

Як і в інших конституціях країн Східної Європи, в угорській гарантуються рівні права суспільній та приватній власності; рівність громадян перед судом; захист прав національних меншин; затверджується розподіл улад. Але тільки в Польщі та Угорщині особлива увага приділена виборчій системі. Президент обирається парламентом, вищою установою, що виражає волю народу. Також спеціально декларується відчуженість політичних партій від влади: партії не можуть безпосередньо здійснювати політичну владу, керувати державним органом.

У період до парламентських виборів березня-квітня 1990 р. розгорнулась запекла політична боротьба між УДФ та СВД. Вони отримали більшість місць в новому парламенті (УДФ – 165, СВД – 94 місця). УСП змогла пройти в парламент, але займала дуже скромне місце в новій багатопартійній системі. На цей час було зареєстровано більше 50 партій, але пройти чотирьохпроцентний бар’єр змогли тільки шість (УДФ, СВД, НПДСГ, УСП, СМД, ХДНП). Тепер зміна устрою й політичної системи стала реальністю. Угорщина стала парламентською республікою з пропорційно-мажоритарною виборчою системою.

У результаті виборів 1990 року влада перейшла до рук партій правоцентристської орієнтації. Оскільки ні одна з партій не отримала абсолютної більшості, 23 травня було сформовано коаліційний уряд (УДФ – 43%, ХДНП – 5%, НПДСГ – 11% ) на чолі з Йожефом Анталлом. СВД та ФІДЕС об’єднались в опозиційну коаліцію, тоді як УСП залишилась в ізоляції. Разом з тим УДФ заключив принципово важливу політичну угоду зі СВД. За нею УДФ на серпневих виборах президента підтримав кандидата від СВД Арпада Гьонца, а вільні демократи зобов’язались підтримувати УДФ у парламенті при рішеннях, які потребували при голосуванні кваліфікованої більшості в 2/3 депутатів.

На виборах в органи місцевого самоуправління в жовтні 1990 р. перемогли СВД та СМД. Це несподівано засвідчило падіння престижу правлячої коаліції, рух суспільної думки в бік лібералів. Причини були як в економічних труднощах, так і в помилках уряду, у загостренні внутріпартійної боротьби в УДФ, непорозуміннях УДФ з партнером по коаліції НПДСГ. НПДСГ у парламенті постійно піднімала питання про компенсації. УДФ висунув проект „Юстиція”, за яким передбачалась відповідальність діячів колишнього режиму. Він був відхилений Конституційним судом як не відповідний конституції. Нові партії почали інтелектуальні дискусії, часто незрозумілі громадянам, яких цікавила не ідеологія, а рівень життя.

До 1992 року в Угорщині остаточно склалися три основні політичні течії, представників яких ми звикли умовно називати лівими, правими та центристами. При цьому „орієнтація” окремих партій усього за кілька років змінилась дуже характерним засобом: праві стали центристами, центристи тяжіли до лівизни.

До “керманичів” нової Угорщини перш за все треба віднести центристські, або ліберальні партії (УДФ, СВД). УДФ, лідером та ідеологом якого був Й.Анталл, за фахом історик, виступив під гаслом пошуків “третього шляху”, що може уберегти угорців від жахів і комунізму, і капіталізму. Та всередині партії не було єдності. Й.Анталл мав стримувати націонал-патріотичне крило під проводом Іштвана Чурки, що виступав проти політики МВФ, європейської гегемонії й водночас проти співробітництва УДФ з лівими. Зі стороннього погляду й сам Й.Анталл схилявся до авторитарних засобів управління країною.

Лідери УДФ демонстрували стійкі симпатії до національних історичних цінностей (виник термін „жалібний націоналізм”, яким опозиція нагородила уряд). У грудні 1991 р. в Угорщині був перепохований Міклош Хорті (у 1957 р. похований у Португалії). У березні того ж року був урочисто відсвяткований приїзд австрійського наступника угорської корони Отто Габсбурга та його родини. Проти посилення монархічних тенденцій виступили СВД та ФІДЕС, що відстоювали ліберальну модель світського суспільства.

Перша правляча коаліція схилялась також до спроб „наказати” колишніх комуністів та номенклатурних функціонерів, а взагалі – пресувати всіх незгодних. УДФ почала виступати як нова державна партія, що централізувала владу, що вільно проводила „чистки”, висувала нових керівників за принципом політичної лояльності, а не професіоналізму. Друга серйозна причина для невдоволення – спроба, хоч і невдала, підпорядкувати собі засоби масової інформації. Це викликало обурення з боку інтелігенції, що створила восени 1991 р. документ „Демократична хартія”, де виступила проти „намагання будь-якої влади зробити з політичної концепції нову державну ідеологію, що в руках авторитарних угрупувань може обернути на пустий звук конституцію”. Медіа-війна викликала і значне охолодження у відносинах УДФ зі СВД.

Протягом першого року правління пройшло розмежування між УДФ та НПДСГ (її представники в березні 1992 р. залишили уряд). Причиною стала суперечка навколо закону про компенсації. НПДСГ відстоювала повну реституцію власності для селян та землевласників. УДФ, як і ліві, зайняв реалістичну позицію, виходячи з необхідності збереження статус-кво.

Типова для посткомуністичної Європи боротьба між прем’єром та президентом, в Угорщині швидко призвела до перетворення СВД з союзника на головного супротивника УДФ. Після цього вільні демократи, вже як провідна опозиційна партія, почали пошук союзників і поступово “зміщувались” вліво.

Протягом кількох років СВД значно посилив свій вплив на політичне життя Угорщини як завдяки обранню А.Гьонца президентом, так і через перемогу на виборах у місцеві органи влади в більшості міст, у тому числі і в Будапешті. Соціальна база руху – широкі прошарки міського населення – підприємці, інтелігенція, молодь, частина робітників. У ході парламентської практики виявилось, що з 80% питань СВД та УСП голосують однаково.

Ліворуч від центру можна побачити Союз молодих демократів (ФІДЕС) та Угорську соціалістичну партію. СМД склався в 1990 році. Його лідерами стали Віктор Орбан, Міклош Хорасті та Ласло Райк-молодший (син Л.Райка, лідера угорських націоналістів, несправедливо звинуваченого в шпіонажі та страченого в 1949 році). За два роки СМД здобув найбільшу в країні популярність завдяки продемонстрованій новим поколінням угорських політиків високій компетентності, раціональності, некорумпованості. СМД не прийняв участь у „культурній боротьбі”, розв’язаній урядом, підкреслено концентрував увагу на конкретних соціально-економічних проблемах.

УСП, у минулому партія комуністична, мала все втратити після 1989, і в 1990 здавалось, що це назавжди (на виборах вони отримали менше 9% голосів). Але невдовзі насамперед завдяки дуже популярному лідеру, Дюлі Хорну, не тільки здобула славу єдиної в Угорщині послідовно лівої партії, а й повернула прихильність виборців, переживши тяжкий період непорозумінь та звинувачень в тиску на профспілки та вільну пресу Угорщини (боротьба за контроль над газетою “Непсабадшаг”, колишнім офіційним органом Угорської соціалістичної робітничої партії; участь у так званій “медіа-війні”, що роками точилась між правими та лівими за право контролювати ті чи інші засоби масової інформації). Завдяки своїй продуманій програмі та величезному політичному досвіду (високій організованості своїх структур, ефективним каналам комунікації, механізмам та засобам впливу), а також “завдяки” некомпетентності правлячої коаліції, УСП повернулась до влади вже в травні 1994 р., отримавши 54% голосів.

Російська дослідниця Е.Задорожнюк, порівнюючи долю колишніх комуністичних партій у регіоні, виказала оригінальну точку зору: чим більше партія була за чисельністю, тим гірше вона піддавалась реформуванню, тим дрібніше вона розпадалася на частини, що конфліктували. Тому з найбільшими труднощами стикнулась Румунія, де були мільйони партійців, а Угорщина (УСРП налічувала до 900 тис. членів) показала світові модель майже безболісної трансформації комуністів у соціал-демократів. Ознакою її успіхів було прийняття УСП до Соцінтерну.

Аутентична Соціал-демократична партія Угорщини (СДПУ) (лідер – А.Петрашовіч) відродилась ще у січні 1989 р., тобто ще до революції, яка змінила обличчя регіону. Наприкінці року були створені також Незалежна соціал-демократична партія (НСДП) та Соціал-демократична народна партія (СДНП). Розпорошення сил соціал-демократів заважало їм пробитись в парламент. Нарешті, у 1993 р. вони об’єднались, але це не допомогло – у 1994 р. соціал-демократи не зібрали навіть 1% голосів.

Праворуч від центру (до 1994 р. входили до правлячої коаліції) знаходяться християнсько-демократичні партії – ХДНП та НПДСГ. ХДНП спиралась загалом на середні прошарки угорського суспільства, що значно послаблювало її позиції на виборах; адже в Угорщині середній клас - це скоріше мета розвитку, але не реальність 90-х років. НПДСГ, партія, що відносить себе до так званих “відроджених історичних” партій, тобто має минуле в історії довоєнної Угорщини, вже в 1991 році переживала кризу і розкол. Помірковані елементи покинули її, створивши в парламенті альтернативну фракцію “НПДХ-33”, лідером більшості зостався радикал Й.Тордьян. Він розірвав коаліційну угоду та перейшов у наступ на політику Й.Анталла, тоді як більшість депутатів від НПДСГ його не підтримала. На початку 90-х рр. НПДСГ була підтримувана значною частиною угорського селянства та середніх прошарків міського населення, яких приваблювало гасло реституції. Але дискусії з цього приводу затягнулись на роки, обернувшись, за висловом Міхая Купи на „резинову кістку” для парламенту. Тож партія пережила й кризу, пов’язану з розмиттям її соціальної бази.

Проблеми партійного будівництва в Угорщині в 1 пол. 90-х рр. можна поділити на три групи. До першої групи належать проблеми, що пов’язані з боротьбою між правлячою правоцентристською коаліцією та лівою опозицією, які можна вважати найбільш природними для кожної демократичної країни. До другої – проблеми боротьби всередині кожної партії, що пов’язані з початковим періодом становлення партії як такої, як структурної одиниці в політиці. До третьої – проблеми, що створила боротьба в рамках самої правлячої коаліції. Процес державотворення впливав на хід цієї боротьби, але й вона теж вплинула на становлення нових політичних структур у посткомуністичній Угорщині.

Зрозуміло, що боротьба за владу А.Гьонца та Й.Анталла розхитувала як правлячу коаліцію, так і всю структуру державного управління, роблячи ефективність праці уряду та команди президента значно нижчою, ніж сподівались міжнародні спостерігачі. Але було б помилкою вважати, що вони несуть особисту відповідальність за ситуацію, що склалася. Не А.Гьонц та не Й.Анталл почали цю боротьбу, та напевне вони не сподівались мати з неї якийсь особистий зиск. Ця боротьба була “запрограмована” ходом посткомуністичного реформування; свідченням цього є схожа ситуація в кожній країні регіону. Ще одним свідченням того, що боротьба між різними гілками державної влади не носила особистого характеру є те, що після смерті в грудні 1993 р. Й.Анталла та обрання Петера Бороша ситуація майже не змінилась.

Другим прикладом боротьби в правоцентристській коаліції стали непорозуміння між УДФ та НПДСГ. Й.Тордьян постійно виступав проти схильності удеефівців до компромісів у боротьбі з комуністами. Тож парламентська трибуна стала місцем чвар, що носили дедалі скандальніший характер. Наприкінці 1991 р. два депутати висунули ініціативу покарати всіх осіб, що з 1944 до 1990 р. “зрадили Вітчизну” (закон Зетені-Такача 1992 р.). У результаті довгої гострої політичної боротьби Конституційний суд на прохання президента А.Гьонца все ж таки відхилив поданий законопроект.

Перша правляча коаліція забезпечила розвиток і укріплення демократичних інституцій на всіх рівнях влади, однак зробила й усі типові для перших посткомуністичних урядів помилки – відсутність професіоналізму, авторитарні прояви, популістські гасла, надмірні та нереалістичні. До цього додались об’єктивні економічні труднощі перехідного періоду, супроводжувані посиленням соціального тиску і відповідно напруги. Не визиває подиву той факт, що вже наприкінці 1992 р. на питання “За кого б ви голосували” 56% угорців відповіли: за опозицію. І хоча лист найпопулярніших політиків як і раніше очолював А.Гьонц, за ним ішли імена В.Орбана (СМД), Д.Хорна та І.Пожгаї (УСП).

Разом з тим необхідно підкреслити, що Угорщина в порівнянні із сусідніми країнами, у добу революцій продемонструвала більшу політичну стабільність, що пояснюється перш за все намаганням правлячої коаліції зберегти консенсус провідних парламентських партій. Тож кризові явища хоча і супроводжували політичне життя 1 половини 90-х рр., але були тут менш масштабними та гострими ніж будь-де. Це дозволяє говорити, що в Угорщині за кілька років сформувалась діюча система демократичних інститутів.

Подібно до Угорщини проходила політична трансформація в Польщі, другій країні - лідері радикальних перетворень в посткомуністичній Європі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка