Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка9/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   29

2.2.2. Польща.

26 серпня 1988 р. міністр внутрішніх справ Ч.Кіщак виступив з офіційною пропозицією про проведення „круглого столу” з опозицією. 31 серпня він уперше з 1981 р. зустрівся з Л.Валенсою. 16 вересня відбулась перша попередня (таємна) зустріч на віллі Магдаленка під Варшавою.

Основні події розгорнулись на 10 пленумі ЦК ПОРП, що проходив у два етапи: у грудні 1988 р. і в лютому 1989 р. Керівництво партії (В.Ярузельський, Ч.Кіщак, М.Раковський), що було піддане критиці консервативною більшістю, заявило про відставку. Але це означало б поглиблення кризи в партії, тому врешті решт пленум проголосував за вотум довіри.

Переговори „круглого столу” за участю уряду, „Солідарності” та Костьолу, що відігравав роль своєрідного морального гаранта угоди, відбулись з 6 лютого до 5 квітня 1989 р. Працювали три робочі комісії: економічна, політична, профспілкова. Крім того, було створено 11 підкомісій, велика кількість груп. У цілому участь прийняли 452 особи. Підсумком їхньої праці стало вироблення сценарію, за яким передбачався чотирьохрічний перехідний період, по якому будуть проведені вільні вибори за участю політичних партій. Угода передбачала також 1) участь опозиції в Сеймі в обсязі 35% (решта гарантовано віддавалась членам ПОРП (38%), а також ОСП – Об’єднаній селянській партії, ДП – Демократичній партії й ще 3 світським католицьким організаціям); 2) вільні вибори до нової палати парламенту - Сенату; 3) створення коаліційного уряду на чолі з представником ПОРП; 4) створення посади президента з великими повноваженнями (мав обиратись парламентом на 6 років).

7 квітня угода була прийнята Сеймом, а 17 квітня „Солідарність” була легалізована. Так виникла складна конструкція політичної системи, що примушувала комуністів та „Солідарність” (через президента та Сенат) до постійних компромісів та угод. Центр державної влади перемістився зі ЦК ПОРП до Сейму, але метою ПОРП залишалось збереження тої політичної системи – квазідемократичної – що існувала в Польщі протягом 80-х рр. Уряд намагався прискорити вибори, щоб завадити „Солідарності” добре підготуватись.

Неможливо переоцінити важливість „круглого столу”. М.Раковський і через 10 років стверджував, що саме це стало „кінцем системи, а не падіння берлінської стіни”. Польський приклад мав неабияке значення для всіх країн регіону. Але правда й те, що в 1989 р. зміст як попередніх переговорів у Магдаленці, так і засідань „круглого столу” у резиденції Ради Міністрів (Варшава) був таємницею для широкої публіки.

У травні 1989 р. соціологічне опитування засвідчило: більшість громадян (61%) розглядали сучасні зміни як спробу реформування соціалізму, і тільки 22% вбачали в них спробу відректись від соціалістичного устрою взагалі. 61% поляків за пізнішим опитуванням заявили, що взагалі не були в той час поінформовані та це негативно вплинуло на їхню позицію під час парламентських виборів. 1/3 поляків не прийшла на виборчі дільниці.

Крім того, уряд відмовив в участі в переговорах представникам більш радикальних угрупувань опозиції. До 1991 р. вони не мали права участі в парламентській боротьбі. Це сприяло зниженню чисельності учасників виборів, політичній дестабілізації, „війні у верхах”, труднощам у створенні коаліції після парламентських вибрів 1991 р. і т. ін.

Р.Бакер взагалі розглядає „круглий стіл” тільки як ключовий момент трансформації політичної системи Польщі з тоталітарної в авторитарну. Але, пише він, „створена політична конструкція, враховуючи анахронічність всієї партійно-державної системи радянського типу, її крайню нефункціональність, а також високий рівень політичної зрілості польського суспільства, виявилась вкрай нетривкою. Тому всупереч намаганням учасників „контракту” „круглий стіл” став одним з найважливіших етапів переходу до демократії”.

Ще до офіційної реєстрації (травень 1989) „Солідарність”, на відміну від ПОРП, заспокоєної досягнутою угодою, почала активну роботу по підтримці своїх кандидатів на парламентських виборах. Наприкінці квітня всі кандидати, що були висунуті громадянським комітетом при голові „Солідарності”, зустрілись в Гданську з Л.Валенсою; кожен був сфотографований з лідером. Ці фотографії були розвішані у виборчих округах та стали орієнтиром для виборців.

4-18 червня 1989 р. відбулись вибори, за якими 35% місць в Сеймі та 99% місць в Сенаті завоювала ”Солідарність”. Це зробило можливим прихід до влади нових політичних сил на 4 роки раніше строку, що передбачався рішеннями круглого столу. „Контракт” було порушено. Стара політична модель перестала існувати. ПОРП обрала шлях активної участі в демократизації країни, що дозволило їй, втративши своє привілейоване положення, залишитись гравцем на політичній арені.

3 липня в „Газеті виборчий” – першій у Східній Європі офіційній газеті опозиції - вийшла стаття Адама Міхніка „Ваш президент, наш прем’єр”. 19 червня президентом Польщі було обрано В.Ярузельського. Він запропонував сейму як прем’єра генерала Ч.Кіщака, який керував засіданнями „круглого столу”. 2 серпня він став прем’єром. Але опозиція відмовилась увійти в склад уряду Кіщака; за підтримки ОСП та ДП вона примусила Ярузельського 21 серпня висунути кандидатуру Т.Мазовецького, юриста, радника „Солідарності”. Так 24 серпня 1989 р. управління країною перейшло до рук антикомуністичних сил. У кабінеті Мазовецького 11 місць зайняли представники „Солідарності”, 4 – комуністи, 7 – представники Селянської та Демократичної партій. Але на місцях влада залишалась в руках комуністів.

Демонтаж старої системи почався з прийняття сеймом у грудні 1989 р. пакета з 10 законів, що пізніше отримав назву „план Бальцеровича”. Окрім економічної складової, основними напрямами трансформації стали: перехід від авторитаризму до демократії, від монополії 1 партії до багатопартійності, від номенклатури до плюралістичної політичної еліти, від влади партійних органів до влади вищих органів держави й органів державної адміністрації, від монополії адміністративної влади до територіального самоуправління. Це стало можливим завдяки високій структурованості польського суспільства, що його відрізняє від більшості східноєвропейських країн.

Радикальному реформуванню були піддані органи міліції та служби безпеки. У 2 половині 1989 р. були ліквідовані частини спеціального призначення, скорочена кількість прикордонних військ. У рамках служби безпеки були ліквідовані департаменти, що займались питаннями політичної лояльності та релігії. У квітні 1990 р. сейм прийняв три нових закони: про міністра внутрішніх справ, про державну поліцію, про Управління охорони держави. Замість міліції була створена поліція, але її більшість (крім верхівки) склали колишні міліціонери (97 із 100 тисяч). Замість служби безпеки було створене Управління охорони держави, яке контролювалось президентом (пізніше – прем’єр-міністром). У цьому випадку старі співробітники були звільнені; набір у новий орган здійснювався наново. Колишні службисти проходили дворівневу процедуру перевірки: з 24 тис. її витримали 10 тис. Реформи фактично не торкнулись Війська Польського, адже нові кадри ще не виросли.

Судова система реформувалась швидко. У грудні 1989 р. було створено Всепольську судову раду, що мала право висувати кандидатів у судді, здійснювати контроль за роботою судових органів. Судді призначалися президентом на необмежений строк.

Наприкінці 1989 р. у Конституцію ПНР були внесені зміни та доповнення. Були вилучені преамбула, статті про керівну роль ПОРП, соціалістичний устрій, союз зі СРСР та ін. Назва держави була змінена з ПНР на Республіку Польща. Символом незалежності країни став орел, якому повернули корону.

Була відмінена державна цензура; розширені права та свободи громадян. У 1990 р. були прийняті закони про зібрання, про політичні партії. Швидше всього трансформувались колишні партії влади. Від двохмільйонної ПОРП на цей час залишилось тільки 60 тис. членів, що створили замість ПОРП у січні 1990 р. дві нові партії лівої орієнтації – Соціал-демократію Республіки Польща (СДРП) на чолі з О.Кваснєвським та Польський соціал-демократичний союз (довго не проіснував). ДП зникла; ОСП спочатку змінила назву на Польську селянську партію відродження, але невдовзі вона об’єдналась з „відродженою” Польською селянською партією, заснованою С.Миколайчиком після війни. Так виникла об’єднана ПСП.

Особливу увагу в уряду Мазовецького викликала проблема місцевого управління, що розглядалась в контексті реформи децентралізації. Уряд намагався виправити стан, до якого дійшла Польща в результаті реформи 1975 р., коли були ліквідовані повіти та великі воєводства; її метою було укріплення централізованого керівництва партії всіма сферами життя. Не дивно, що в період першого виступу „Солідарності” почалась нищівна критика існуючого стану самоуправління з боку інтелігенції, а потім це питання було висунуто Валенсою під час роботи круглого столу.

У березні 1990 р. сейм прийняв закон про територіальне самоуправління. Він увів повне самоуправління на рівні міст та гмін; вони отримали право юридичних осіб, право розпорядження комунальною власністю, право мати власні джерела фінансування. На рівні воєводств залишалась урядова адміністрація. Процес реформування прискорився після перемоги „Солідарності” на перших вільних виборах у місцеві органи влади, що відбулись 27 травня 1990 р. Це була перша фундаментальна успішна реформа держави і перший крок до громадянського суспільства.

Тепер „Солідарність” посилила тиск на президента Ярузельського. Він створив умови для формування в країні парламентської демократії й, таким чином, свідомо обмежив власні функції. Останнім його кроком було рішення про дострокову відставку. Умовою генерал поставив зміну процедури президентських виборів: замість парламентського проводилось загальне голосування. Вибори відбулись 25 листопада 1990 р.

Сенсаційним став успіх у 1 турі виборів С.Тиміньського, бізнесмена з Канади (23%), що випередив Т.Мазовецького (18%). Л.Валенса у першому турі отримав 40%; у другому турі 9 грудня - 74% голосів. Отже, він переміг завдяки тому, що його вчасно підтримали прибічники Мазовецького.

22 грудня Валенса отримав президентські регалії з рук президента Польщі в еміграції Р.Качаровського; Ярузельського на інаугурацію навіть не було запрошено. У своїй промові Валенса оголосив створення 3 Речі Посполитої, наступниці 2 Речі Посполитої; історія ПНР, за висловом російських дослідників „якби вилучалась з історії країни”. З січня 1991 р. уряд очолив Ян Криштоф Бєлєцький.

„Солідарність” з опозиції остаточно перетворилась на партію влади. Тепер вона була повинна витримувати жорстку критику як лівих так і правих. Права опозиція, яку „Солідарність” свого часу не допустила до участі в „круглому столі”, ставала все більше радикальною. Вона вимагала усунення з політичного життя посткомуністичних сил, створення сильної держави на базі націоналістичної ідеології і католицьких цінностей. Отже, якщо на початку 80-х „Солідарність” була центром тяжіння всіх невдоволених, лідером не тільки робітничого класу, але й інтелігенції, селянства, то в 90-ті починається її розпад, який можна вважати цілком закономірним та спричиненим об’єктивними обставинами. Таким чином, „Солідарність”, залишившись важливим політичним гравцем, як феномен єдності польського народу зійшла з політичної арени.

Польський варіант трансформації в подальшому відрізнявся перш за все тим, що тут скоріше виявились протиріччя між минулими союзниками по боротьбі з комунізмом.

Уже з 1989 р. у “Солідарності” почався розкол на поміркованих та радикалів. Почалась так звана „війна у верхах” між прибічниками Валенси, що намагався скоріше розірвати домовленості „круглого столу” і взяти всю владу у свої руки, і угрупуванням Т.Мазовецького, що був за продовження перебудови еволюційним шляхом. Обраний президентом Валенса залишив посаду голови “Солідарності”; Маріан Кшаклевський, що став його наступником, змінити ситуацію не зміг з об’єктивних причин, тому що організація поступово перетворювалась на партію, що об’єднувала людей з протилежними поглядами. Як завжди в історії щоб об’єднатись, треба було спочатку розмежуватися.

У Польщі швидко збільшувалась кількість партій, серед яких виділялись Демократичний союз (Т.Мазовецький), його союзник – Ліберально-демократичний конгрес (Я.Білецький), ліва Польська селянська партія. Посилилась створена ще в 70-ті рр. Конфедерація незалежної Польщі (Л.Мочульський), партія правої орієнтації. Усього було створено біля 3 десятків партій усього можливого політичного спектру.

У парламентських виборах у жовтні 1991 р. прийняли участь 111 виборчих об’єднань та блоків; у сейм пройшли 24, серед них Союз демократичних лівих сил - союз 17 партій на чолі зі СДРП (12% місць), „Громадянське об’єднання – центр” („Угода центристських сил”), на чолі з угрупуванням Я.Качиньського, прибічника Валенси (9%), „Виборча католицька акція” („Виборча католицька коаліція”) (9%). Демократичний союз отримав 12%, ПСП – 9%, КНП – 9%.

У сеймі сформувалось аж 18 депутатських фракцій, що зробило його роботу малоефективною. Хоча більшість іменувала себе правоцентристами, їх розділяли серйозні протиріччя. Окрім відношення до посткомуністичних сил, вони по-різному сприймали можливості інтеграції із Заходом.

У сенаті більшість місць отримали Демократичний союз, „Виборча католицька акція”, „Солідарність”, ПСП, „Громадянське об’єднання – центр”.

У грудні 1991 р. уряд сформував радикал Ян Ольшевський, але в склад кабінету увійшли представники фракцій, що загалом мали тільки 100 голосів з 460. Тому уряд знаходився в постійному пошуку компромісів; виникли труднощі з розробкою соціально-економічної політики, з президентом.

Ольшевський спробував укріпити свої сили, дискредитувавши політичних супротивників. 4 червня 1992 р. міністр внутрішніх справ А.Мачеревич віддав головам парламентських фракцій конверти зі списком з 64 прізвищ членів уряду і парламенту, що були звинувачені в співпраці зі спецслужбами ПНР. У той же час другий список було віддано вищім посадовцям РП – у ньому було прізвище Валенси і його прізвисько – „агент Болек”. Тоді Валенса зміг привернути на свій бік більшість лідерів сейму та відправив Ольшевського у відставку вже наступного дня. Новим прем’єром стала Ханна Сухоцька („Демократичний Союз”).

Цей момент оцінюють як найдраматичніший у польській політичній історії 90-х рр. Події 4 червня отруїли політичну атмосферу взаємними підозрами та звинуваченнями. Хоча не більше 1/5 впливових політиків у парламенті підтримували люстрацію, імідж Валенси зазнав удару, від якого він уже не зміг поправитись.

Протягом 1992-1993 рр. у парламенті обговорювалось 7 законопроектів про декомунізацію. На основі деяких з них ураженими в правах могли бути більше 2 млн. осіб. При цьому доказ невинності ліг би на самих обвинувачених.

Більш позитивні зрушення відбулись в підготовці реформування адміністративного поділу. Були підготовлені як законодавчі, так і організаційні проекти реформи центру та місцевих влад; була створена Загальна комісія уряду та територіального самоуправління. Уряд здобув підтримку організацій самоуправління таких як Союз польських міст, Союз сільських гмін РП, Товариство малих польських міст, Товариство польських метрополій, Парламент територіального самоуправління. Це створило умови для виникнення нових суспільних еліт.

Тим часом поступово зростала роль парламенту, де головну роль відігравали люди, що свого часу підтримували Валенсу, навіть “створили” його, але тепер відносились до нього як президента з певною обережністю. У Сеймі першої половини 90-х рр. бачимо Адама Міхніка та Кароля Модзелевського, колишніх “корівців” (КОР), та Здіслава Найдера (ПНС). Броніслав Геремек, один з лідерів заворушень 1968 року, став головою Комісії з іноземних справ Сейму. “Коровець” Яцек Куронь тепер став міністром праці. Таким чином, Л.Валенсі та його команді довелось стикнутись з парламентом та контрольованим ним урядом, чиї суто інтелектуальні здібності перевищували можливості колишнього ватажка робітничого руху. Тому не дивно, що саме польська модель влади вважалась найбільш “чистою” парламентською моделлю в Східній Європі. Вона навіть отримала назву “сеймократія”.

Окрім опору з боку Сейму, Валенсі довелось стикнутись з проблемою нестабільності та неефективності уряду. Протягом кількох років на посаді прем’єр-міністра побували Тадеуш Мазовецький, Ян Криштоф Бєлєцький, Ян Ольшевський, Ханна Сухоцька, всі вони – колишні дисиденти, що, як швидко стало зрозуміло, мали чітке визначення того, що Польщі непотрібне, але не мали розгорнутої позитивної програми дій.

У червні 1993 р. Валенса розпустив парламент, що намагався спричинити урядову кризу, та призначив нові вибори на вересень. Новий закон про вибори від 28 травня 1993 р. зберіг пропорційну виборчу систему, але ввів 5% бар’єр для виборчих об’єднань (партій), які висувають свої кандидатури за окружними списками й 7% бар’єр – за загальнонаціональним списком. 8% бар’єр застосовується для виборчих (міжпартійних) блоків. Це стимулювало створення 34 крупних політичних об’єднань; бар’єр взяли тільки 6 – СДЛС (21%), ПСП (15%), Демократичний союз (11%), Союз праці (7%), КНП (6%), Безпартійний блок підтримки реформ (5%). Дрібні партії, що вийшли з „Солідарності”, виступили самостійно й програли. Тому в обох палатах парламенту більшість створили ліві й аграрії (66% місць).

Прем’єром лівоцентристського уряду став поміркований представник Польської селянської партії, колишній фермер, Вальдемар Павляк. Павляк, якому було лише 34 роки, був представником іншого, молодого покоління політиків, для якого політичні бійки 80-х років мали значення історичне, але не визначали сучасний світогляд. Саме Польська селянська партія виступила за консолідацію з Польською соціалістичною партією (колишньою ПОРП), хоча їхня коаліція потім виявилась складною через різні підходи до вирішення основних економічних та політичних питань. Крім того, між Павляком, що до свого призначення вважався фаворитом Валенси, та президентом, невдоволеним станом у парламенті партій, що вийшли з „Солідарності”, почалась жорстока боротьба, що тяглася аж до 1995 року.

Не дивно, що низка реформ, підготовлених на початку 90-х рр., не була впроваджена, або її впровадження загальмувалось аж до 1996-1997 рр. Серед них перш за все реформа самоуправління. Реальне бюрократичне (не політичне) життя в Польщі відрізнялось централістськими тенденціями. У столиці та на місцях практикувалась „теорія поділу здобичі”: право спадкоємності посад. Відродився політичний клієнтелізм, що призводив до відбудови залежності самоуправління від урядової бюрократії.

Події в Угорщині та Польщі мали загальні риси. Перехід до демократії вирішувався в рамках „круглих столів”, шляхом переговорів опозиції з владою. Це стало можливим як завдяки досвіду, накопиченому опозицією протягом усього післявоєнного періоду, підтримці з боку широких верств населення, так і завдяки намаганням нового покоління комуністичних лідерів провести лібералізацію режиму. У нових умовах вони відреклись влади, продемонстрували здатність утримувати процес назрілих та неминучих перетворень у конституційних рамках.

В інших посткомуністичних країнах Європи революційні перетворення йшли в залежності від сили опору компартій мирно чи силою. Всі вони хоча проходили власними шляхами, але відчували вплив лідерів – Угорщини та Польщі.

2.2.3. Чехословаччина.

Чехословацький варіант 1989 р., який одержав назву «оксамитової революції», відрізняється від польського, і від угорського більшою участю «вулиці», вищим ступенем протистояння між урядом і народом, при цьому не було ніяких погромів, безпорядків, жертв. Справляє враження і швидкість змін у Чехословаччині, за 10 днів було досягнуто те, на що Польщі знадобилось 10 років.

Невдоволення, що накопичувалось десятиріччями, вилилось з особливою силою після відходу з поста генерального секретаря ЦК КПЧ одного з найстарших лідерів Східної Європи Г. Гусака (він зберіг за собою посаду президента). Мілош Якеш, який змінив його у грудні 1987 р., жорстко придушував саму думку про перетворення в партії і в країні. Вибух, що назрівав поступово, у середині січня 1989 р. призвів до антиурядових демонстрацій студентів у Празі, які були придушені поліцією за допомогою газових і водяних атак. Але вже в середині листопада друга хвиля демонстрацій за участю мільйонів громадян змела режим без особливого опору. Після останньої шістнадцятигодинної наради 24 листопада М. Якеш та 13 членів Політбюро КПЧ подали у відставку. Генеральним секретарем став Кароль Урбанек.

Створений 19 листопада Громадянський Форум (ГФ) на чолі з В. Гавелом оголосив: «Ми не опозиція. Опозиція - комуністи" . ГФ посилив тиск на уряд Ладислава Адамека. Американський дослідник Петер Ціпковські зазначав: „Дії Громадянського Форуму були імпровізацією, що спиралась на вулиці, а не на розважливі, холодні рішення празьких інтелектуалів”. Важливим моментом було об’єднання дій ГФ зі словацькою „Громадськістю проти насилля” (ГПН).

5 грудня комуністи погодились на формування коаліційного уряду, але спочатку запропонували ГФ тільки 5 з 21 посади. Це викликало нові демонстрації, отже, вже 10 грудня був сформований новий уряд з некомуністичною більшістю. Президент Г.Гусак пішов у відставку; уряд замість Адамека очолив Маріан Чалфа, який на той час вийшов з КПЧ. Серед перших некомуністичних міністрів були дисиденти Ян Чарногурський, Іржи Дінстбір, Петер Міллер.

22 грудня на засіданні „круглого столу” 14 політичних партій та організацій домовились про заходи щодо утвердження в суспільстві принципів демократії та національної злагоди. Були також узгоджені кандидатури на посади президента та голови Федеральних зборів.

Заключними акордами революції стали президентські (29 грудня 1989 р.) і парламентські (8-9 червня 1990 р.) вибори, які закріпили перемогу правих. Першим президентом Чехо-Словаччини парламент обрав В.Гавела.

На цей момент у Чехословаччині було зареєстровано 46 політичних партій, у тому числі ГФ, Християнсько-демократична унія, Словацька національна партія, Партія зелених, Чехословацька соціал-демократична партія, Соціалістична партія, Комуністична партія. Громадянський Форум переміг (48% голосів) з абсолютно неполітичним гаслом: „Правда та любов переможуть неправду та насильство”. Разом зі словацьким аналогом ГФ - „Громадськість проти насильства” - ГФ отримав у народній палаті Федеральних зборів (ФЗ) 84 мандати з 150, а в палаті національностей – 80 із 150 мандатів.

Компартія також взяла активну участь у виборах. Одним з її лозунгів був такий: «Немає демократії без плюралізму й немає плюралізму без комуністичної партії». Комуністи здобули по 20 мандатів в обох палатах. Депутатами ФЗ стали також представники Християнсько-демократичної унії (ХДУ), що мали відповідно 16 і 17 мандатів.

Перший посткомуністичний уряд очолив Маріан Чалфа. Він зайняв жорстку позицію щодо трансформації політичного ладу. Була проведена загальна департизація всіх державних установ, навчальних закладів, армії, правоохоронних органів. ФЗ прийняли закон про повернення народові майна КПЧ. У жовтні 1991 р. був прийнятий 1 закон про люстрацію, згідно з яким чиновникам, що працювали до 1989 р., тепер протягом 5 років заборонялось посідати керівні посади в державних установах.

Як і повсюди в Східній Європі, у Чехословаччині після 1989 р. почалось швидке зростання політичних партій, але їхня кількість не перевищувала сотні.

Праву течію очолював створений Вацлавом Гавелом Громадянський Форум (з березня 1991 – Громадянсько-демократична партія на чолі з В.Клаусом). Але на відміну від польської „Солідарності” він не був організованим опозиційним рухом широких мас, носив вузькоелітарний характер. Гавел захищав ідею громадянського суспільства, у якому партії відіграють належну роль, але не головну. При створенні ГФ він висунув принцип не політичного, а морального протистояння тоталітаризму; принцип, згідно якого прибічники філософії морального протесту не будуть змушені обертатись на фактор політики. Але після перемоги лідер руху з багатьох питань не знаходив підтримки найближчого оточення; ГФ довелось проходити реструктурування в „нормальну” партію водночас з вирішенням безлічі сьогоденних завдань. До 1997 р. у результаті розколу та виходу кількох угрупувань були створені такі партії як, наприклад, Союз Свободи, Народно-християнська партія. Інші партії, що „вийшли” з ГФ – Громадянський демократичний альянс (ГДА) на чолі з В.Длоугим; Громадянський рух на чолі з Іржі Дінстбіром. До правоцентристських партій можна віднести Християнсько-демократичну унію – Чехословацьку народну партію; вона належить до „відроджених, історичних” партій.

До сьогодні існують і радикальні праві партії, наприклад, „Об’єднання за республіку” – Республіканська партія, що базується на принципах анархізму (лідер – Мірослав Сладек). За самоуправління Моравії та Сілезії виступає Товариство Моравії і Сілезії. У Словаччині виникло біля десяти націоналістичних партій, у тому числі Словацька національна партія (СНП).

Ліву течію спочатку представляли клуби “Відродження”, “Ліва ініціатива” та ін. У 1990 р., переживши кризу, відродилась Комуністична партія Чехії та Моравії (КПЧМ). Її аналогом у Словаччині стали Союз комуністів та Комуністична партія Словаччини, що в 1993 р. злились в єдину Компартію Словаччини. Була створена також Партія пенсіонерів (лідер – Едуард Кремлічка), якій іноді приписували „ностальгію за Сталіним”.

Лівоцентристською називає себе Чехословацька соціал-демократична партія (ЧСДП) (до 1992 р. лідер – Іржи Горак). Ліберально-соціальну унію створили Соціалістична партія (лідер – Мілош Земан), Партія зелених та Сільськогосподарська партія.

Після революції 1989 р. у Словаччині виник рух „Громадськість проти насильства”, лідером якого був Володимир Мечіар, що відразу завоював репутацію сміливого та проникливого політика. Він займав посаду міністра внутрішніх справ Словаччини в 1990 р. і прем’єр-міністра Словаччини в 1991 р. Але Мечіар зайняв непримириму позицію щодо повної автономії Словаччини та пішов у відставку через обвинувачення в тому, що спричинив шкоду чесько-словацьким відносинам. Він покинув „Громадськість проти насильства” та створив Рух за демократичну Словаччину. Мечіар оголосив себе „поміркованим соціал-демократом з національною окраскою”. З цього моменту нова організація швидко набирала ваги в республіці.

Інша словацька партія, що мала неабиякий вплив у республіці (перш за все завдяки її лідерові, герою 1968 р. – Александру Дубчеку) – Соціал-демократична партія Словаччини (СДПС), що заявила про своє відродження в 1990 р. Найбільш успішним для неї виявився 1992 р., але наприкінці року партія зазнала сильного удару – в автокатастрофі загинув її засновник А.Дубчек. Задля посилення своїх позицій соціал-демократи підписали договір по кооперацію зусиль з колишніми комуністами – Партією лівих демократів (СПЛД) на чолі з П.Вайсом. Це допомогло їм протистояти спробам Мечіара підім’яти під себе весь соціал-демократичний рух.

Характерною рисою посткомуністичної трансформації на початку 90-х рр. стало посилення протистояння між президентом та парламентом. В.Гавел був змушений звертатись до громадян країни за підтримкою його законодавчих ініціатив. Його спроби провести референдум відносно устрою ЧСФР, розподілу державних функцій, блокувались урядом і парламентом. Федеральне зібрання Чехословаччини спочатку очолював Александр Дубчек. Результатом послаблення центральної влади стала можливість для регіональних еліт вирішити свої проблеми: попри відсутність об’єктивних причин, Чехословаччина розпалась.

Поштовхом до загострення чесько-словацьких відносин стала підготовка та проведення в червні 1992 р. парламентських та президентських виборів. Очевидним було невдоволення словаків політикою празького уряду, економічними труднощами, більш відчутними в Словаччині. Але визначальний вплив мала позиція В.Клауса та В.Мечіара, лідерів партій, що здобули перемогу; на них лежить особиста відповідальність. Відкидаючи будь-які варіанти компромісу, вони свідомо „підігрівали” громадську думку. Склалась надзвичайна ситуація, коли більшість громадян була проти розпаду, але вважала його неминучим.

Деякий час сторони вели майнову суперечку, яка ледве не привела їх до Міжнародного суду в Гаазі, однак проблеми були врегульовані мирно. 20 липня 1992 р. ГДП та РДС підписали „Політичний договір”, за яким для управління Чехо-Словаччиною створювався Тимчасовий уряд з 5 міністрів.

2 вересня НРС затвердила проект конституції, згідно якого Словаччина проголошувалась суверенною державою. 25 листопада ФЗ затвердили закон по поділ ЧСФР. 16 грудня була прийнята конституція, яка проголошувала створення незалежної Чеської Республіки. 17 грудня відбулось останнє засідання парламенту. Між Чехією та Словаччиною залишився митний союз, що не один раз піддавався критиці, але зберігся до 2004 р. На спомин про спільне минуле залишилось й право національних меншин чехів та словаків на подвійне громадянство.

Отже, чехословацький варіант трансформації був ускладнений перш за все швидким зростанням розбіжностей між чеською та словацькою політичними елітами, що призвело до “вельветового розлучення” наприкінці 1992 року. З січня 1993 р. на політичній карті світу виникли дві нові держави – Чехія і Словаччина.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка