Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка1/20
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.18 Mb.
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

С.А. МАКАРЧУК

ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів


І

ЛЬВІВ


ВИДАВНИЦТВО "СВІТ" 2008

ISBN 978-966-603-501-4


Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (Лист 14/18.2-2991 від 23.12.05)
Рецензент и: д-р і ст. наук, проф. Я.С. Калакура (Національний ун-т ім. Т. Шевченка, м. Київ)

д-р іст. наук, проф. К.К. Кондратюк (Національний ун-т ім. І. Франка, м. Львів)

д-р іст. паук, проф. Б.І. Корольов (Національний ун-т ім. Т. Шевченка, м. Київ)

д-р іст. паук, проф. В.О. Пірко (Національний ун-т, м. Донецьк)



Макарчук CA.

M15 Джерелознавство історії України: Навч. посібп. — Львів: Світ, 2008. - 512 с. іл.

ISBN 978-966-603-501-4.

В посібнику висвітлені предмет джерелознавства, типи, види і підвиди історичних джерел як носіїв всебічної інформації про минуле людства, особливості кодування відкритої та прихованої інформації в джерелах різних видів, українська історіографічна традиція використання історичних джерел. Проаналізовані такі види писемних джерел з історії України, як літописи, актові документи і діловодна документація, джерела іноземного походження, періодики, статистика, мемуари тощо. Розглянуто різпотипові та різновидові нсписемиі джерела: археологічні, зображальні, речові багатьох видів, лінгвістичні, етнографічні й усні, фотодокументи та фонодокументи.

Для наукових працівників, викладачів, істориків, студентів і всіх, хто цікавиться історією України.

УДК 930.2:94(477)(075.8) ББК 63.3(4УКР),01я73
© Макарчук С.А., 2008

© Видавництво "Світ", 2008

Основу пропонованого посібника з джерелознавства історії України становлять видані курси лекцій автора "Писемні джерела з історії України" (Львівське державне спеціалізоване видавництво "Світ", 1999) та "Історичні неписемні джерела" (Видавництво Львівського націо­нального університету ім. І. Франка, 2002). Згадані курси були створені відповідно до програми з історичного джере­лознавства як нормативного предмета, схваленої Вченою радою історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Як відомо, джерелознавство історії України в значенні окремої нормативної дисципліни було впроваджене до навчальних планів історичних спеціальностей лише після здобуття Україною державної незалежності. До того на історичних спеціальностях вивчалося джерелознавство історії СРСР, а по суті — історії Росії, з якого був створений ґрунтовний (хоч і нерівний за висвітленням окремих тем) підручник, підготовлений колективом авторів за редакцією тодішнього завідувача кафедри джерелознавства Московського університету академіка І. Ковальченка. Джерелознавство ж історії України на історичних факультетах вищих навчальних закладів України, зокрема тих, де були відповідні науковці, вивчалося у формі спеціальних курсів окремих спеціалізацій або як факультативна дисципліна. Для задоволення цих потреб В. Довгопол, М. Литвиненко та Р. Лях 1986 р. видали посібник спецкурсу "Джерело­знавство історії Української PCP". Останній у традиціях радянської гуманітарної освіти розпочинався з висвітлення джерелознавчого значення праць класиків марксизму-ленінізму та документів комуністичної партії. Аналіз і характеристика джерел у посібнику були згруповані за формаційним принципом, а в середині розділів — за функціональним призначенням джерел на час їх творення.

При підготовці пропонованого посібника автор вра­хував позитивні напрацювання згаданих українського і російського навчальних видань, а також виданого у 2002 р. підручника авторського колективу київських науковців на чолі з професором Я. Калакурою. Важлива особливість київського підручника — пріоритетна увага до теоре­тичних проблем джерелознавства, яким повністю присвячені перші п'ять розділів: "Предмет і завдання історичного джерелознавства" (Я. Калакура, С. Павленко); "Структура історичного джерелознавства" (І. Войцехів-ська); "Поняття історичного джерела" (С. Павленко); "Класифікація історичних джерел" (Я. Калакура); "Ме­тодика пошуку, опрацювання і використання історичних джерел" (Б. Корольов). Деталізація чисельних джерело­знавчих дефініцій, методологічних засад пошуку й опрацювання джерел, місця джерелознавства в системі історичних наук, складових і специфічних частин джерелознавчої науки та багато інших аспектів на­вчального предмета подані у підручнику в науково-дослідницькому жанрі й, на наш погляд, недостатньо достосованому для досягнення навчальних цілей. За­уважуючи це, автор пропонованого видання прагнув викласти теоретичні проблеми історичного джерело­знавства чіткіше, стисліше, а головне — в популярнішій, легшій для читацького сприйняття навчального матеріалу манері. Він, однак, не береться стверджувати, що йому це вдалося.

За прикладом київських колег наш посібник поділено на три частини: теоретичні питання історичного джерело­знавства; писемні джерела історії України; історичні неписемні джерела. Порівняно з авторськими виданнями 1999 р. і 2002 р. перша частина посібника, по суті, напи­сана заново, друга і третя — доповнені, перероблені та виправлені з урахуванням новіших досягнень українського історичного джерелознавства.

1 Теоретичні питання історичного джерелознавства

________________________________________________


Розділ 1

ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО —

НАУКА ПРО ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА
1.1. Природа історичного джерела

На відміну від більшості наук, об'єкт і предмет дослідження яких становить існуюча дійсність, історична наука вивчає реальність, синхронного дослідження котрої вже не існує, — минулі формації, давні цивілізації та культури, народи і держави, війни і повстання, колишніх царів і полководців, вчених і пророків, мандрівників і засланців, філософів і поетів, віча і суди, переговори і трактати, тюрми й інквізицію, демократичні й тоталітарні режими, колоніальні завоювання, політику геноциду тощо. Тобто об'єктом і предметом досліджень, що проводять історики, є реальність, яка відійшла в минуле і в науці визначається як історична реальність.

Все йде, все минає — і краю немає, —

писав Тарас Шевченко у "Гайдамаках". —

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає. Живе..., умирає..., одне зацвіло. А друге зів'яло, навіки зів'яло...

Це, однак, не означає, що у науковій діяльності історик має справу з тим, чого нема. Історична реальність подібно до механічного руху речей у просторі безупинно віддаляється від нас у часі як комплексна система, що на кожному етапі губить окремі компоненти і поповнюється новими, які скоріше чи пізніше, у свою чергу, можуть бути замінені іншими. Оті, загублені людськими суспільствами на шляху поступу чи й деградації елементи або компоненти певних часових чи географічних явищ, переставши бути життєво важливими і потрібними, у своїх фрагментах, іноді у відносній цілісності залишилися існувати поза потребами суспільств, якими були покликані до життя і перетворилися в "омертвілих" свідків свого часу, тобто в історичні джерела. Однак елементи матеріальної і духовної культури, породжені давніми суспільствами, трансформуються в історичні джерела не лише у тому випадку, коли перестають вико­ристовуватися людьми як діючі правові норми знаряддя праці, засоби транспорту, зброї, одягу, прикрас, задоволення есте­тичних потреб (наприклад, пісні та ін.), а й тоді, коли про­довжують залишатися компонентами реальної дійсності. У наш час селяни вирощують пшеницю, ячмінь, просо, однак це вже робили хлібороби доби трипільської культури; перші литі форми з благородних металів як вартісні еквіваленти з'явилися в Китаї у XII ст. до н. е., проте монети круглої форми із золота як відповідно вартісні еквіваленти дійшли до наших днів, а на початку XX ст. в Росії, наприклад, ще становили суттєву частку всього грошового обігу; папір на Русі почав витісняти пергамент чи бересту вже у XIV ст., і тепер, незважаючи на появу різних електронних засобів, продовжує залишатися чи не основним носієм величезної наукової, культурної, політичної та іншої інформації, що виробило й осягнуло людство; авторство пісні "Ой горе тій чайці, чайочці-небозі..." приписують Івану Мазепі, та й досі співають її. Тривалість окремих матеріальних і духовних атрибутів людських суспільств поза часом їх появи впродовж наступних історичних періодів відображає загальну тенденцію накопичення і раціонального використання людьми всього попереднього досвіду. Однак, незважаючи на те, що окремі породжені попередніми епохами явища та предмети на нових етапах людської історії не перестали виступати як функціонуючі атрибути в життєдіяльності суспільства, вони від цього не перестають виступати і як історичні джерела. В широкому розумінні слова сучасна людська цивілізація з її численними матеріальними компонентами і духовними виявами — це комплексна система, що ґрунтується на всьому досвіді попе­редньої історії людства, де винайдені в минулому потрібні для людини матеріальні й духовні речі або ж вже перетворилися в історичні реліквії, або ж продовжують використовуватися людьми в сучасному житті. І перші, і другі разом творять собою, в най-ширшому розумінні слова, основу культури нашої епохи.

І все-таки безконечна кількість суспільних інституцій, речей, явищ і, безумовно, дійових осіб з минулих часів на поверхні сучасності не виступають, хоча у глибшу чи ближчу давнину все те було. Александр Македонський заснував м. Александрію, що від елліністичної епохи і досі відігравало важливу роль в політичному, економічному і релігійному житті античного, хрис­тиянського та мусульманського світу, але з епохи Олександра Великого зберегло хіба що назву; поряд з цим — військова нау­ка і досвід перемагати противника, витворені Олександром, і досі вивчаються на всіх курсах військової стратегії і тактики військових академій та шкіл усього світу; відкритий античний театр III—IV ст. н. е. в Херсонесі — тепер просто рештки кам'яної конструкції і водночас німий свідок не лише існування театру того часу, а й характеру культурного життя міста. Скіфи і споріднені з ними сармати замешкували південну половину нашої країни від VI ст. до н. е. до IV ст. н. е. — 1000 літ. У наш час Україну заселяють нащадки давніх антів і тих скіфо-сарматів — українці, з ними — і вселені пізніше росіяни, татари, євреї, поляки, греки, болгари й інші народи; від гучних скіфів і сарматів залишились степові кургани не раз з чудовими витворами мистецтва, а також гідроніми чільних рік: Дніпро, Дон, Донець, Дунай, Дністер, Стрий та ін.

Не помилимось, коли скажемо, що всі сучасні реалії — і матеріальні, й духовні — несуть інформацію про свої витоки і минуле. З цього погляду до історичних джерел відносимо все, що було створене в процесі людської діяльності в минулому і збереглося.

Безперечно, кожного разу історик має справу з певним часовим та географічним об'єктом і конкретним предметом до­слідження, історичними джерелами, до вивчення яких є мате­ріальні або вербальні пам'ятки, що з'явилися чи були створені людиною в досліджуваний період, цілісно збереглися, в тому числі як функціонуючі компоненти суспільства, або у фрагментах. Саме завдяки створеним в історичному часі та збереженим пам'яткам історик має змогу досліджувати минуле.

Кожна пам'ятка несе відкриту і приховану інформацію, наприклад, про матеріал, з якого виготовлена, правові норми, яких дотримувалися її творці, її функціональну сторону на час створення, спосіб художнього оформлення й естетичну вартість і ще про безмежну кількість її властивостей. Пам'ятки, релікти, рештки давніх реалій, оповіді — саме як носії інформації про минуле слугують історичними джерелами.



Зрозуміло, що кожне окреме історичне джерело відображає дійсність часу свого створення і функціонального використання лише частково, оскільки в минулому саме було вагомішим або малозначнимм компонентом історичної дійсності. Отже, інформація кожної окремої пам'ятки (речової, писемної, етнографічної, лінгвістичної, зображальної та ін.) обмежена і лише фрагментарно відображає собою певну сторону минулого буття. Водночас у пізнавальному плані інформація кожної пам'ятки з минулого є практично невичерпною. Наприклад, з універсалу Б. Хмельницького від 1(11) серпня 1650 р. про заборону чинити утиски ніжинським міщанам дослідник системи й особливостей гетьманської влади може почерпнути інформацію про функціонерів системи: пол­ковників, сотників, отаманів, "висилків"; випадки самовільного порушення окремими військовими службами правових норм у стосунках з міщанами; повагу гетьмана до ніжинського міського уряду, а отже, взагалі до міського самоуправління; вищі повно­важення ніжинського полковника порівняно з різними заїжджими у Ніжин державними чиновниками; практику застосування гетьманом суворого покарання "на горло" порушників його волі та ін. Однак у тому ж універсалі при дослідженні інших аспектів доби Б. Хмельницького простежується: інформація про синхронну до доби назву краю Сівер; віднесення м. Ніжина до міст його королівської милості; узаконення волі гетьмана саме через уні­версал; "убогих людей в Ніжині"; зумовлення суворого покарання "слушним доводом"; про те, що "ліпшу вагу" гетьманському універсалу повинна була надавати "печать войсковая" з підписом "руки нашоє"; що гетьман видавав свої законодавчі акти не лише зі столиці Чигирина, а й із місць тимчасового постою ("дан у Ірклію"); що "розніє" військові мали свої "стації" у містах України і "в напоях" різні "утяженя" вчиняли; Б. Хмельницький постійно титулував себе "гетьманом Войска єго к. м-сти Запорозького". Лексика та стиль універсалу є джерелом до історії української мови. При зіставленні, порівнянні кожної подібної "вістки" з минулого з іншими джерелами можуть відкритися нові приховані пласти історичної інформації. Аналогічне поєднання відкритої та прихованої інформації властиве так само для речових джерел. Знайдена в Києві римська монета періоду правління Гая Юлія Цезаря Октавіана Августа (27 р. до н. е. — 14 р. н. е.) відкрито засвідчує, що вже на зламі ер українське Середнє Подніпров'я мало торговельні зв'язки з античним Римом. Однак та сама монета несе інформацію про матеріал, з якого римляни карбували свої гроші, пошанування у Римській імперії особи Цезаря, мистецтво виго­товлення ливарного монетного барельєфа, естетичні вподобання давніх римлян, про державну, економічну й міжнародну велич Риму та ін. У лінгвістичному джерелі — гідронім Дунай — насамперед виявляємо, що в сучасній осетинській мові, яка є ніби сучасною реліквією мови давніх скіфів і сарматів, це слово означає велика вода. Очевидно, так ріку назвали давні скіфи, бо ще, за Геродотом, вона мала назву Істр. Звідси ніби зайвий раз стверджуємо могутнє значення скіфо-сарматської культурної традиції на ареалі від Дунаю до Дону (вода) за тисячоліття від VI ст. до н. е. до IV ст. н. е. Але, крім цього, вся Україна від Дунаю і Дону до Десни, до Прип'яті вже віками співає: "Тихо-тихо Дунай воду несе...", "Понад Дунай глибокий виріс терен високий...", "Налетіли гуси з далекого краю, збили, сколотили воду на Дунаю...". Співають навіть там, за багато сотень кілометрів від географічного Дунаю, де впродовж віків ніхто не бачив тієї ріки. Відповідь на це знаходимо у прихованій інформації гідроніма про ослов'янення, зукраїнізування у давні віки тих гучних скіфів і сарматів, поглинаючи мову котрих пращури сучасних українців перекинули конкретний гідронім як символ великої води на інші більші ріки в Україні.

В Україні, зокрема на її прикордонні, розташовано чимало поселень, що мають "етнічні" назви. В Закарпатській області, наприклад, Руська Долина, Руська Кучава, Руська Мокра, Руське, Руське Поле, Руський Мочар, Руські Геївці, Руські Комарівці, у Львівській: Рясне Руське, Рава-Руська, Русилів, Русин, Угри, Рясна Польська. До 40-х років у Львівській були також Ляцьке Шляхетське, Ляшки Муровані, Ляцьке Велике, Ляцьке Мале та ін. Відкрита інформація цих топонімів міститься на поверхні: поселення з такими назвами зазвичай з'являлися десь на прикордонні з іншоетнічним поселенням (Рясне Русь­ке — по сусідству Рясна Польська, Рава Руська — на поль­ському боці Рава) або ж були засновані відповідними по­селенцями. Водночас ці топоніми як лінгвістичні джерела є свідченням змішаного за національною віднесеністю населення на етнічному прикордонні, вказують на географію етнодемографічного контактування, формування топоніма чи то на основі алло-етноніма, чи на основі автоетноніма. За наявності інформації про час заснування поселення його назва дає підставу стверджувати про етнічну самоідентифікацію мешканців у той чи інший певний період, а у випадку мешкання у "руському" за назвою поселенні, наприклад, угорців — допускати механічну чи еволюційну зміну в минулому через асиміляцію складу його мешканців. Так за кожним топонімом, антропонімом, теонімом і т. д. можна виявляти численні "приховані" відомості з історичного минулого. Отже, джерела є першою і необхідною умовою дослідження історичного минулого. У зв'язку з цим першочергове значення має виявлення дослідником нових джерел. Слід, однак, пам'ятати, що для об'єктивного відтворення історичної дійсності історик повинен повною мірою враховувати також інформацію, яку несуть джерела уже використовувані попередніми дослід­никами. Пріоритетність джерела незалежна від того, хто, коли його відкрив і чи використовувалось воно попередніми дослід­никами. Кожен новий дослідник черпає з історичного джерела не лише ту інформацію, яку бачили його попередники, а й ту, що залишилась для них прихованою.

На думку деяких дослідників, останні 100 років, наприклад, з доби стародавнього Риму, багато нових джерел уже не відкривають; їх добре знали й у XIX ст., проте історична наука про Рим не перестала розвиватися, головно тому, що дослідники відкривають все нову і нову приховану інформацію з джерел.
1.2. Класифікація історичних джерел

Історичні джерела несуть інформацію про всі грані буття людей у попередні епохи, матеріальне виробництво та суспільні відносини, війни і право, художню творчість та вірування, пророків і злочинців, умови проживання й обрядовість, форми шлюбу і виховання дітей, держави та революції, про великі й малі народи і ще про безконечну кількість об'єктів, явищ, подій, процесів. Оскільки життя попередніх часів було багатогранним, постільки різноманітними за формами, особливостями збереження інформації, її значущістю і ще за багатьма показниками є історичні джерела, що відображають ті часи. З огляду на це, в історичному джерелознавстві не існує однієї універсальної класифікації джерел, а їх наукове групування кожного разу здійснюється за тією чи іншою суттєвою ознакою. Джерела групуються за хронологічною або ж формаційною ознакою, коли, починаючи від раннього палеоліту, їх співвідносять з епохами раннього, середнього, верхнього палеоліту, мезоліту, неоліту, енеоліту, бронзового віку, залізного віку, а стосовно доби писемної історії — з рабовласницьким, феодальним, капіталістич­ним ладом, у колишньому Радянському Союзі — із соціалістичним. Така класифікація відображала марксистський погляд про об'єктивні закономірності розвитку людського суспільства, переносила формаційний поділ історичного минулого також на джерела, які відображали минуле. Поділ джерел за формаційною ознакою завжди поєднують з їх географічною віднесеністю. Однак, безумовно, поділ джерел за формаційним принципом є дуже загальним і його прикладне значення для історичних досліджень мізерне. У зв'язку з цим джерелознавці, зокрема археографи, не заперечуючи формаційного підходу, в його межах групували історичні джерела за тематичним принципом. На основі цього принципу за радянських часів були підготовлені й опубліковані такі вагомі видання, як "Історія України в документах і матеріалах. Київська Русь і феодальні князівства ХІІ-ХШ ст." (К., 1939), "Грамоти XIV ст." (К, 1974), "Возз'єднання України з Росією. Документи і матеріали: В 3 т. (М., 1953-1955), "До­кументи Богдана Хмельницького" (К., 1961), "Селянський рух на Україні" (К., 1978, 1993), "Гайдамацький рух на Україні у XVIII ст." (К., 1970), "Історія Львова в документах і матеріалах" (К., 1986), "Радянське будівництво на Україні в роки грома­дянської війни (листопад 1918 — серпень 1919): 36. документів і матеріалів" (К., 1962) та інші тематичні групи документів. Групування документів з видавничою метою за тематичним принципом вигідне для дослідницької роботи за відповідними темами, тому воно широко застосовується також в інших країнах і вже в умовах незалежної України.

Загальноприйнято поділяти історичні джерела на так звані історичні залишки (релікти) минулих часів і на оповіді або нарративи (лат. narro — оповідаю). До першої групи відносять всі речі чи їх фрагменти, що є реліктами часу свого виникнення і функціонування і вже через це закарбували певні грані інформації з минулого, несучи її до дослідника безпосередньо через себе. Певною мірою до цієї групи відносять речові дже­рела, наприклад, археологічні, а також речові з часів писемної історії: знаряддя обробітку ґрунту, ремесел, зброю, оборонні споруди, засоби транспорту, залишки одягу, давні прикраси, зображальні пам'ятки від печерних і наскельних рисунків до фресок Софії Київської. Зі сфери писемних пам'яток до історич­них залишків насамперед слід відносити актові документи, тобто ті, які свого часу мали правову силу, скажімо, Руську Правду, Литовські статути, універсали Б. Хмельницького, укази Катерини II.

Другу групу розглядуваного поділу становлять головно певні види писемних джерел, які свого часу творили люди для відображення синхронної дійсності. З-поміж джерел до історії України — це літописи, агіографічні твори, описові твори вітчиз­няних авторів, іноземних мандрівників, мемуарні праці, політичні доповіді та звіти, літературні й публіцистичні пам'ятки. Подвійну віднесеність до реліктів і до нарративів мають такі види чи підвиди писемних джерел, як статистичні документи, програми політич­них партій, фінансово-господарська звітність.

Загальноприйнятий також поділ джерел на унікальні та масові. Унікальними називають ті, яким на час свого творення і функ­ціонування належала у житті людей і суспільств винятково важлива роль і які збереглися та дійшли до нас в одному чи всього кількох примірниках. Тиражування унікального джерела лише робить його доступнішим для ширшого кола дослідників, читачів і не применшує його унікальності. Поділ джерел на унікальні та масові стосується головно писемного виду джерел, але не лише. Приклади унікальних пам'яток в українському джерелознавстві — "Повість временних літ", що дійшла до нас у двох основних редакціях: Іпатіївській і Лаврентіївській і несе найбільший масив нарративної інформації з історії Київської Русі від її початків до 10-х років XII ст.; також "Повчання" Володимира Мономаха, вписане у текст Лаврентіївської редакції ПВЛ під 1096 р., і "Слово о полку Ігоревім", майже випадково знайдене наприкінці XVIII ст. у рукописному збірнику різножанрових творів з XV ст., складеному в Україні й уже на початку XVIII ст. перевезеному в Північну Новгородсько-Псковську Русь, та ін. На практиці, однак, до унікальних пам'яток історії відносять і ті, які стали широковідомими вже незабаром після свого створення, але які особливо значущі за своєю історичною інформацією, наприклад, "Щоденник" Еріха Лясоти, "Щоденник" Павла Алепського, "Опис України" Гійома Левассара де Боплана, "Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького Війська" Пилипа Орлика та ін. Джерелознавство знає чимало унікальних пам'яток із інших типів джерел. Серед речових в Україні до них можна віднести фундамент Десятинної церкви та Софіївський собор у Києві, археологічне городище Пліснесько у Бродівському районі Львівської області, археологічне городище Любеч у Чернігівській області, Маріїнський палац у Києві та полтавський ансамбль пізнього класицизму, золота скіфська пектораль з IV ст. до н. е., знайдені у кургані Товста Могила в Дніпропетровській області, срібна скіфська ваза зі зображенням знаті з IV ст. до н. е., знайдена в кургані Гайманова могила у Запорізькій області. Останні дві пам'ятки зберігаються в музеї історичних коштовностей України. Не стільки за писемні, скільки за зображальні особливості цінуються унікальні пам'ятки книжкового мистецтва Євангеліє Остромирове, Євангеліє Острозьке, а за пізнавально-лінгвістичне значення — Євангеліє Пересопницьке тощо.

Проте найбільше існує масових джерел: знаряддя праці, види зброї, обряди та звичаї, топоніми й антропоніми, кампути, ревізії, переписи населення, грамоти і діловодні матеріали, інвентарі та ревізії, описи місцевостей тощо. Тобто масовими джерелами наливаються ті, які збереглися у численних, часто аналогічних формах і несуть інформацію про однотипні об'єкти, процеси та а і:піца в історичних часах. Гончарні печі, аналогічні за формами і функціями, діяли в усіх гончарних осередках України, наприклад, у XIX ст. таких існувало близько 700. Всі вони — в Опішній, Шатрищах, Олешні, Бубнівці, Глинську, Ніжині, Тулиголовах, Хомутці, Ямполі, Семенівці та багатьох інших поселеннях — мали аналогічні гончарні печі та гончарні круги. Там, де такі печі й круги збереглися, вони виступають масовими джерелами. Переписи населення в Росії (1897), Австрії (1857, 1869, 1880, 1890, 1900, 1910), міжвоєнній Польщі (1921, 1931), Румунії (1930), Чехословаччині (1930) так само подають масові однотипні відомості про чисельність населення, його розселення, соціальну диференціацію і зайнятість, національний склад, конфесійну віднесеність, природний і механічний рух, вікову структуру, сімейний стан, освіту тощо. Описові твори з XVIII-XX ст. містять чи не кожного разу відомості про природу описуваних країв, губерній і повітів, міста і села, пам'ятки історії і культури, населення і його зайнятість, характер господарства, ярмарки і торгівлю, звичаї та обряди, етнічні риси мешканців і ще про багато явищ, які виявляли себе масово. Інвентарі приватних маєтностей феодальної доби характеризують розміри володінь, структуру землеволодіння, чисельність мешканців володіння часто з їх іменами і прізвиськами, характер забудови панських дворів житловими і господарськими будівлями, склад худоби в господарстві, спосіб її утримання тощо. Так відбувається з інвентаря в інвентар, але з певними чисельними та якісними відмінностями у володіннях. З першого погляду, характеристичні риси археологічних пам'яток видаються дуже аналогічними, такими, що масово викопуються під час археологічних розкопок: крем'яні нуклеуси і скребки, ножики та рубила, кам'яні сокири, наконечники стріл і списів з пізніших часів — гончарні вироби найчастіше в розбитому стані, примітивні художні скульптурки, кості диких тварин, на яких полювали давні люди, та свійських, яких утримували, рештки вогнищ, помешкань та ін. І лише спеціаліст, досвідчений археолог за ледь помітними рисами окремих пам'яток здатний співвідносити їх з певним історичним часом, з археологічними культурами, визначати їх місцеве і привозне походження, функціональне призначення у житті давньої людини.

Унікальні пам'ятки — це свідки певних злетів суспільної думки і практики, творчості талановитих людей, переломних історичних зигзагів у долі народів. Вони — мов виразні віхи на шляху людського поступу. Проте їх недостатньо для відтворення всієї картини суспільних зв'язків, суперечностей, рухів, контактування людей з навколишньою природою, сусідніми народами, пошуків істини та Бога. Основою реконструкції історичної реальності є для історика масові джерела.

Універсальна градаційна схема класифікації джерел ґрун­тується на відмінностях у природі носіїв історичної інформації. Залежно від неї історичні джерела можливо поділити на роди. Такими є: рід речових джерел, історична інформація в яких закодована в матеріалі й формі; вербальних (лат. уегЬаИэ — словесний), носіями інформації яких є слово; поведінкових — виявляють історичну інформацію у народних віруваннях, звичаях і обрядах, менталітеті людей; зображальних — передають відомості про минулі часи через призму художніх творів — від літературних до архітектурних; технічних джерел, що на час виготовлення фіксували ту чи іншу інформацію — візуальну, аудіальну, радіоелектронну — технічними засобами.

Деякі джерела з огляду на свої властивості можуть спів­відноситись одночасно з двома чи кількома родами: наприклад, архітектурні належать і до роду речових, і до роду зображальних; нумізматичні — до роду речових, технічних і зображальних, так само філіграні та ін. У свою чергу, роди мають внутрішній поділ на типи, що вирізняються не лише способом кодування інформації, а й функціями джерел, які вони виконували на час виникнення. Так, до роду речових належать знаряддя праці, жит­ла та господарські будівлі, зброя й інші речові пам'ятки у їх відносно збереженому вигляді або у фрагментах. Звичайно, функ­ції згаданих типів джерел є виразно відмінними між собою. Рід вербальних джерел охоплює типи писемних, усних, лінгвістичних. Відмінності між цими типами виявляються у способах кодування та переданні інформації. Як уже зазначалось, внутрішній поділ має рід поведінкових джерел. Виразно неоднозначний рід зображальних джерел. До нього належать художні зображальні твори з часу пізнього палеоліту і до останніх віків, скульптура, архітектура, прикраси тощо. До технічного роду джерел насам­перед відносять фотокінодокументи, фонічні записи й електронні документи. Своєрідні визначальні характеристики, зумовлені особливими способами виявлення, мають типи археологічних та етнографічних джерел. Типи джерел зазвичай поділяються на види, а останні — на підвиди. Наприклад, тип речових джерел — знаряддя праці легко диференціюються за їх віднесеністю до сфер виробництва на такі види, як сільськогосподарські, ремесел і хатнього промислу, бджільництва, рибальства, художніх промислів. Сільськогосподарські знаряддя, у свою чергу, поді­ляються на знаряддя обробітку ґрунту, збирання, обмолоту та переробки врожаю, тяглові й ручні, транспортні, що об'єднують колісний транспорт, різні підвиди саней і волокуш, підвиди упряжі й догляду за худобою. Знаряддя праці, що у ХУШ-ХХ ст. використовувались у різних галузях великої промисловості: гірничої, деревообробної, соляної, у тому числі, вироблені шахти, машинобудівної, транспортної, харчової та інших, є важливим джерелом до вивчення становища робітників, їхнього виробничого побуту, умов праці. Як окремі види джерел виділяють пам'ятки зброї: холодної, вогнепальної, захисних обладунків. Значну диференціацію (і це з багатьох оглядів) на різні види та підвиди мають одягові пам'ятки: на народні, міські, національні костюми, чоловічі та жіночі ноші, поясні й наплічні, нижні та верхні одежі, головні убори і взуття тощо.

Загальноприйнятий в українському джерелознавстві поділ на види типу вітчизняних писемних джерел. Такими видами є: літописи; законодавчі акти; приватні акти; діловодна докумен­тація; статистичні джерела; періодична преса; мемуарні твори; описові (економіко-статистичні, військово-топографічні та ін.) праці; публіцистичні та політичні твори; літературні пам'ятки; наукові праці з досліджуваних часів.

Для дослідження історичного процесу писемних часів писемні джерела мають найважливіше значення. На відміну від інших типів їх інформація відкритіша, конкретизована датуванням, локалі­зацією подій, персоналіями. Ця властивість писемних джерел зумовила те, що тривалий час наука джерелознавства обмежува­лась саме писемними джерелами як об'єктом дослідження. Така традиція сильна і тепер, коли і в навчальних курсах з джерело­знавства найбільшу увагу звертають саме на писемні джерела.

Під видом писемних джерел прийнято об'єднувати сукупність джерел, характерних однаковістю форми (структури, жанру), що виробилась під впливом аналогічних цілей, якими керувалися творці джерел при їх виготовленні. Види писемних джерел — явища певних історичних періодів. Одні з них існували три­валіший, інші — коротший час. Деякі відбивають весь період вітчизняної писемної історії. Це актові документи, публічні й приватні, документи особистого походження, зокрема спогади, публіцистичні та літературні пам'ятки тощо. Літописи ж практично зникають у XVIII ст., хоч спорадично подекуди велися в монастирях і до наших днів. Статистика у її ранніх своєрідних підвидах кампутів і ревізій з'являється лише у XVII ст. Періодика на європейському ґрунті у XVI ст., а на українському — лише у XVIII ст.

Легко піддаються внутрішньому поділу на види типи усних та лінгвістичних джерел. До усних відносимо перекази, історичні пісні та думи, прислів'я, лінгвістичних — топоніми, гідроніми, антропоніми, етноніми, теоніми, метроніми та ін.

Усні й лінгвістичні джерела несуть інформацію з найдавніших часів. Джерела технічного роду, на зразок, скажімо, кінофото-документів і аудіодокументів, виникли у XIX ст. (фотографію винайшов Дагер 1839 р., фонограф — Едісон 1877 р.) і лише від того часу стали носіями історичної інформації; типу електро-документів — близько 40 років. Подана градація історичних джерел у джерелознавчій літературі не є усталеною. Деякі автори поділяють усі джерела на типи, оминаючи їх попередній поділ на роди, а типи, в свою чергу, — на види і підвиди.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка