Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка10/20
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.18 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20

5.2. Археографічні видання давніх джерел у ХІХ-ХХ ст.
У ХІХ-ХХ ст. публікувалися різні за видами, часом походження і змістом історичні джерела.

Підготовка археографічних видань з давньої історії була започаткована у Петербурзі 1834 р. У цьому ж році створено Археографічну комісію на чолі з князем П. Шіринським-Шіхма-товим. Незабаром після цього, вже 1836 р., у Петербурзі були видані "Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи Археографической комиссией" у чотирьох томах. У 1838 р. вийшов том "Акты юридические и собрания форм старинного делопроизводства". Впродовж 1857-1884 рр. вийшло три томи документів "Акты, относящиеся до юридического быта Древней Руси", 1841—1842 рр. — п'ять томів видання "Акты исторические", 1846—1872 рр. — ще 12 томів "Дополнений к актам историческим". У 1846—1853 рр. було видане п'ятитомне видання "Акты, отно­сящиеся к истории Западной России", 1863—1892 рр. — 15-томне видання "Акты, относящиеся к истории южной и западной России" (верхня межа — 1700 р.).

ГДе до початку роботи Археографічної комісії багато важли­вих історичних документів, що мали відношення до історії Украї­ни, було опубліковано в "Полном собрании законов Российской империи" (ЗО томів), перші три томи якого належать до XVII ст. (після "Соборного уложення" 1649 р.), інші 20 — до XVIII ст. початку XIX ст. У виданні в повному обсязі вміщені російські укази та закони, що регулювали життя в Україні: від визначення компетенції Малоросійської колегії й до скасування гетьманства, ліквідації Запорозької Січі та козацького війська.

У 1837 р. затверджені правила видання "Полного Собрания русских летописей" (ПСРЛ). При складанні правил публікації літописів були дискусійні питання:

—- чи вживати букви, які вийшли з ужитку, наприклад, букву S — зело, сполучення оу, що вже читалось і писалось просто як у; Ц,— ксі; -ф— псі та ін.;


  • чи вживати титли або замінювати їх потрібними звуко­сполученнями;

  • чи розставляти розділові знаки в історичних текстах там, де їх не було, але де вони, за нормами граматики XIX ст., мали би бути;

  • чи виправляти очевидні граматичні помилки, допущені давніми переписувачами.

Відповідно питання були розв'язані. Після 1837 р. за 18 років видали вісім томів ПСРЛ. У наступному, в міру відкриття й опрацювання літописних списків, видавалися нові томи. За радянського часу багатотомне видання ПСРЛ було повторене.

Вагому роботу, спрямовану на публікацію джерел з історії України, провела створена 1843 р. з ініціативи київського генерал-губернатора Дмитра Бібікова "Киевская комиссия для разбора древних актов". Комісія діяла аж до 1921 р. Паралельно в Україні виникла низка наукових товариств, що займалися пошуком і публікацією давніх писемних пам'яток. Так, 1839 р. в Одесі було засноване "Товариство історії і старожитностей", яке проіснувало до 1922 р. У Києві 1873 р. виникло Історичне Товариство Нестора-Літописця, що розгорнуло публікацію джерел та аналітичних статей з джерелознавства та історії в серійному виданні "Чтения Исторического общества Нестора-Летописца" (ЧИОНЛ). Саме в цьому виданні опубліковано чимало матеріалів Генерального слідства про маєтності 1729-1730 рр., документів із фонду Литовської метрики, листування декабристів та ін. Дослідницькі статті видання ЧИОНЛ виходили далеко за межі вітчизняної проблематики, висвітлювали питання світової історичної науки, соціально-економічної історії середньовічних Візантії, Німеччини, Іспанії, історії Франції в переддень революції 1789 р. тощо. Всього Історичне товариство Нестора-Літописця видало з 1879 до 1914 р. 24 книги в 49 томах серії ЧИОНЛ. Перший том вийшов 1879 р., з 1888 аж до 1914 р. кожного року виходила чергова книга.

Вагомим підсумком діяльності "Комиссии для разбора древних актов" стало 35-томне (37 книг) видання "Архива Юго-Западной России". Перший том вийшов 1859 р., останній — 1914 р. Головним фондосховищем, з якого черпались документи, був Центральний архів давніх актів при Київському університеті та приватні збірки.

Розміщення матеріалу за томами мало тематичний характер. У першій частині серії, що складалася з 12-ти томів, у восьми томах публікувалися документи з історії церкви, королівські привілеї та дарчі грамоти, папські булли, патріарші грамоти, акти соборів, братств, церков, монастирів, матеріали про стано­вище віруючих та їх переслідування; у п'яти томах друкувалися документи про підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії, релігійна полеміка.

Друга частина, що мала три томи, присвячувалась актам та іншим матеріалам сеймів і сеймиків, листуванні короля з сеймами. Шість томів третьої частини серії містили джерела з історії національно-визвольної війни під проводом Б. Хмель­ницького, відносин гетьмана з польським королем і російським царем. Четверта частина мала всього один том про шляхту і феодальну еліту. П'ята частина з двох томів подавала джерела з історії міст і міського населення, становища євреїв. Шоста (так само з двох томів) об'єднувала документи про становище селян. Сьома частина мала три томи. Вони містили описи замків, люстрації воєводств, староств і королівщин, інвентарі, скарги. Шість томів восьмої частини становили документи органів місцевого самоуправління.

Великі блоки джерел з історії України зібрані й опубліковані під егідою Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. З іні­ціативи М. Грушевського 1895 р. започатковане серійне видання документів під назвою "Жерела до історії України-Руси". В ньому опубліковані описи королівщин у руських землях станом на

XVI ст., люстрації Галицької і Перемиської земель (т. 1), описи і
люстрації Перемиської та Сяноцької земель (т. 2), актові документи
з 1649-1651 рр. (т. 2), актові, літописні, описові й інші джерела
з історії Холмської, Белзької та Львівської земель середини

XVII ст. (т. З, 5, 6), основна частина яких була підготовлена


С.Томашівським; матеріали до історії Галичини (т. 4). За
безпосередньою участю М. Грушевського були зібрані та
підготовлені до друку т. 7 і т. 8, що містять описи і люстрації
королівщин, матеріали до історії української козаччини. Акти
до Хмельниччини 1648-1657 рр., вміщені в томі 5, зібрані і
впорядковані М. Кордубою. Ватиканські матеріали до історії
України зібрав і впорядкував С. Томашівський. До 1924 р. було
видано 11 томів "Жерел до історії України-Руси".

За безпосередньою участю М. Грушевського була організована низка серійних видань джерел з історії культури, мови, літе­ратури, зокрема, "Пам'ятки українсько-руської мови і літератури" в семи томах, "Українсько-Руський архів", що до 1914 р. становив 14 томів, та "Український архів" з чотирьох томів. Чимало документів публікувалося в "Українському археографічному збірнику" (вийшло три томи), що видавався під егідою Археографічної комісії ВУАН за редакцією М.Грушевського 1926 р. (т. 1), 1927 р. (т. 2) і 1930 р. (т. 3). Останнє видання мало більше характер дослідницького. В наш час Інститут археографії і джерелознавства НАН України на чолі з професором П. Соханем поновив це видання, щоправда, під назвою "Українського археографічного щорічника. Нова серія". Випуск 1-й нової серії, або том 4-й "Українського археографічного збірника", вийшов 1992 р. у видавництві "Наукова думка". У 2001 р. — з'єднаний випуск 5-6 томів; у 2002 — випуск 7; у 2004 р. — з'єднаний випуск 8-9 томів.

Багато джерел з історії України опубліковано на сторінках науково-історичних журналів "Русский Архив" (1863—1917 рр.), "Русская Старина" (1870-1918 рр.), "Исторический Вестник" (1880-1918 рр.), "Древняя и Новая Россия" (1875—1881 рр.) та ін. Наприклад, "Русский Архив" публікував матеріали "Товариства з'єднаних слов'ян", що діяло в Україні, слідчі документи зі справи членів Кирило-Мефодіївського товариства, спогади українських діячів культури, епістолярні матеріали Т. Шевченка, І. Котля­ревського, М. Максимовича, О. Бодянського тощо. Різноманітні джерела з історії українського селянства друкувалися в журналі "Русские Ведомости"(1863-1907 рр.).

Археографічні видання радянського часу, в тому числі джерел з доби Середньовіччя, практично втратили такі ознаки, як серій­ність і комплексність. Радянські видання, зокрема післявоєнного періоду, дуже часто приурочувалися "видатним подіям", "класам і класовій боротьбі", тим чи іншим формам революційного руху. При цьому, однак, не варто применшувати їх великого наукового значення. До найфундаментальніших радянських публікацій документів з історії XIV—XVIII ст. слід віднести видання, присвячені 300-річчю Переяславської ради 1654 р. Це насамперед фундаментальний тритомник "Возз'єднання України з Росією. Документи і матеріали", що вийшов у 1953-1955 рр., а також "Документи Богдана Хмельницького", підготовлені І.Бутичем та І. Крип'якевичем і видані 1961 р. Останнє видання у зведеному вигляді містило всі відомі до 1961 р. документи: універсали, ноти, листи, угоди, підписані Б. Хмельницьким. У 1965 р. вийшов збірник "Документи об освободительной войне украинского народа 1648— 1654 гг." У першому з названих видань подано чимало документів про сваволю в Україні польських панів, пригнічення українського народу, придушення селянсько-козацьких повстань. Документи дуже чітко відображають, як і в який спосіб українська земля, села і навіть міста ставали власністю польського панства. Доку­менти переконливо засвідчують, що польська земельна власність формувалася в Україні з позицій сили і права загарбника, правову основу тієї власності в жодному випадку не можна було вважати справедливою.

В "Документах Богдана Хмельницького" вміщені документи не лише про державотворчу діяльність гетьмана, а й про ординські плюндрування, безустанні бойові дії, жертви стихійних лих та ін.

Оригінальним і багатим на історичну інформацію є видання "Козацьких реєстрів", що вийшло 1996 р.

За радянського часу мали місце перевидання окремих україн­ських пам'яток пізнього українського літописання, наприклад, "Літопису Самовидця" (1971 р.). Не втратили значення збірники документів "Гайдамацький рух на Україні у XVIII ст." (1970 p.), "Селянський рух на Україні. Середина XVIII—перша чверть XIX ст." (1978 p.), "Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772-1849)" (1974 p.), "Зародження робітничого класу на Україні. Середина XVIII ст. — до 1861 р. (1982 р.)" та ін. На жаль, найпильнішою була увага до видання збірників джерел головно з історії Комуністичної партії та революційного руху, що перебу­вав під її впливом.

Отже, джерельна інформація вітчизняного походження з доби Козацької держави у вигляді первинних оригінальних документів, які зберігаються в архівах, і численних археографічних видань, надзвичайно багата. Однак зауважимо, що чимало документів втрачено, багато не виявлено і водночас дуже багато ще не вивчено.

ЛІТЕРАТУРА

Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы: В 3 т. — М, 1953-1955.

Документи Богдана Хмельницького /Підготовили до друку і видали І.Крип'якевич і І.Бутич. — К., 1961.

Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1911. — Т. 5. Матеріали до історії української козаччини: Акти до Хмельниччини (1648-1657).

Історія України в документах і матеріалах. — К., 1941. — Т. 3.

История Русовь или Малой Россіи. Сочинения Георгія Кониского. — М., 1846 (Репринтне видання. — К, 1991).

Ригелъман А. Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще собрано и составлено... 1785—1786 года. — М., 1847.

Хрестоматія з історії Української PCP з найдавніших часів до кінця 50-х pp. XIX ст.: Посібн. для вчителів. — К, 1959. — С. 306-369, 402-430, 536-537.

Угода та Конституція Пилипа Орлика //Літ. Україна. — 1990. — 12 лип.

* * *


Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. — Київ; Львів, 1913. (Репринтне відтворення. — К, 1990). — С. 383-384.

Литвиненко М.А. Джерела з історії України XVIII століття. — X., 1970.

Малиновський Оникій. Огляд архівних матеріалів з історії західноруського та українського права у Древлехранилищі Московського Центрального Архіву (по 1 лютого року 1926) // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. — К., 1926. — Вип. 2. — С. 1-49.

Смолій В.А., Степанков B.C. Українська національна революція 1648-1676 pp. крізь призму століть //Укр. іст. журн. — 1998. — № 1. — С. 3-24; — № 2. — С. 3-25.

Федорук Ярослав. Універсали та листи Богдана Хмельницького (11 документів) // Україна модерна (Львів). — 1996. — 1 число. — С. 135-145.

Шевченко Ф.П. Реєстр Війська Запорізького 1649 р. — джерело історії козацтва на Україні //Історичні джерела та їх використання. — 1966. — Вип. 2. — С. 23-34.

Черкаський Іринарх. Сліди домініального (панського) суду на Лівобе­режній Україні наприкінці XVII і початку XVIII в. // Праці Комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. — К., 1926. — Вип. 2. —С. 176-197.


Розділ 6

ЛІТЕРАТУРНІ ТВОРИ. ПАМ'ЯТКИ ПУБЛІЦИСТИКИ. АГІОГРАФІЧНА ЛІТЕРАТУРА (XI-XVII СТ.)
6.1. Визначні літературно-публіцистичні твори

Історія як наука ґрунтує свої положення та висновки, виходячи з дослідження й аналізу об'єктивних і достовірних джерел, які на фактологічній основі відображають різні сторони об'єктивної історичної дійсності. Літературні та публіцистичні твори майже завжди народжувались з метою захисту якоїсь певної (суб'єк­тивної) ідеї, обґрунтування правоти дій окремих людей, вождів, церковних ієрархів, воєначальників, тому вони часто нехтували "істинами" другої сторони, показуючи дійсність у викривленому баченні. Літературні твори як історичні джерела, безумовно, є повноцінними для вивчення самого літературного процесу тієї чи іншої епохи. Щодо їх значення для вивчення політичної, соціально-економічної історії, культурного життя, то воно обме­жене. До недоліків літературних творів і публіцистики належить також те, що їх автори не були дуже уважними до точності імен, дат, масштабів подій. Органічною властивістю літературних творів було і залишається право письменника на художній вимисел.

І все-таки історик змушений звертатися до літературних джерел, особливо у випадках, коли літературні чи публіцистичні твори з великою художньою силою і майстерністю відображали соціальні та духовні протиріччя свого часу, ідеї, що захоплювали передових діячів або велику кількість людей; коли з періоду, що вивчається, дуже незначні інші писемні джерела законодат-ного, діловодного чи класично-наративного характеру; коли сюжет та ідею таких творів становлять важливі доленосні реальні історичні події в житті народів і держав. Повторюємо, що літературний процес сам по собі становить частку історичного процесу взагалі. З цього огляду історик повинен знати літературні твори минулого.

Одним з найраніших літературних творів є "Повчання" Володимира Мономаха. Як вважають, воно написане 1117 p., але в Лаврентіївському списку "Повісті минулих літ" вміщене під 1096 р. Переписувач, очевидно, цим стверджував, що в переддень Любецького з'їзду князів 1097 р. Володимир Мономах мав уже чітку світоглядну концепцію з питань державотворення, ролі великого князя, духовного начала в житті людей, націо­нальної та християнської традиції, виховання дітей, воїнів і слуг.

Вставка в Лаврентіївському списку — єдиний щасливий випадок, який зберіг цінну пам'ятку для наступних поколінь.

З жанрового погляду "Повчання" або його частини можуть бути віднесені до творів публіцистичних ("Послання до князя Олега Чернігівського"), педагогічних ("Повчання дітям"), мему­арних ("Спогади"), хоч усі частини позначені публіцистичним пафосом захисту справедливості і моральних устоїв, обґрунту­вання великої державної відповідальності князя й інших держав­них мужів.

Володимир Мономах, або ж Володимир-Василій Всеволодович Мономах, онук Ярослава Мудрого і син Всеволода Ярославовича, онук по матері візантійського імператора Костянтина IX Моно­маха, прожив довге і насичене важливими подіями життя. Народився 1053 р., помер 1125 р. Як він сам писав, уже в 14-15 років був він князем ростовським, потім смоленським, потім володимир-волинським, згодом переяславським, а з 1113 р. — великим князем київським. "Спершу я до Ростова пішов, — писав він у "Спогадах", — послав мене отець. Далі (1069) і знову удруге до Смоленська (1073)... А із Смоленська пішов я до Володимира...". То був час, коли князівські сини отримували княжіння не як вотчину, а як землю для державного управління нею. Молодого ще Володимира Всеволодовича переводили з місця на місце (хоч не просто зрозуміти зі "Спогадів", хто ж переводив). Столиці князівств, куди направлявся Володимир Мономах, були у під­порядкуванні не тільки Всеволода Ярославовича.

"Спогади" як частина "Повчання" містять багато даних про міжусобні війни, що велися між князями. З позицій людини, котра усвідомила шкоду міжусобиць, князь лаконічно оповідає про спалення, спустошення, вбивства, численні війни з полов­цями. "А всіх походів зробив я вісімдесят, і три великих, а решти не пам'ятаю менших". Ця частина "Спогаду" — важливе джерело до політичної історії України XI—початку XII ст.

Картина культури і моралі князівського двору відображена в основній частині твору — "Повчанні дітям". За зовнішньою паволокою ревнивого ставлення до християнської релігії, віри в Бога і прагнення передати ту віру дітям простежуються перевірені досвідом, схвалені громадською думкою принципи моралі. "Бо так і Василій учив, зібравши при цім юнаків: (треба мати) душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово Господнє".

Але потім ідуть суто житейські настанови: "при їді і питті без галасу великого бути, при старих — мовчати; премудрих — слухати; старшим — покорятися, з рівними і меншими — приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятись, соромитися старших; до жінок недостойних не говорити; долу очі мати, а душу вгору; уникати, не старатися повчати легковажних; вдасть же нізащо мати, як (і) од всіх часів. Якщо хто (з) вас може іншим помогти — од Бога нагороди нехай той сподівається і вічними благами він пораює".

Від настанов, адресованих головно дітям, В. Мономах пере-ходитовчання служилих людей: "А куди виходите в путь (за даниною) по своїх землях, — не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм (людям), ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то, клясти вас начнуть. А куди підете, і де станете — напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас (не) прийде, — чи простий чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, (то) їжею і питвом. Вони, бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях, — або добром, або лихим.

Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому, що всі ми смертні єсьмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте. Жону свою любіте, але не дайте їм (жінкам) над собою власті...

А коли добре щось умієте — того не забувайте, а чого не вмієте, — то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п'ять мов, — а за се почесть єсть від інших країв. Лінощі ж — усьому (лихому) мати.

...Хай не застане вас сонце на постелі — так бо отець мій діяв блаженний і всі добрії люди достойні". При цьому радить спати в полуднє. Серед інших справ після полудня можна і "лягти спати. Спання в полуднє назначене єсть Богом: о ту пору бо почиває і звір, і птиці, і люди" (цитування "Повчання" зроблене за текстом, опублікованим у журналі: Пам'ятники України. — 1986. — № 3. — С. 27-37).

За жанром "Повчання" В. Мономаха твір передусім публіци­стичний.

Другою унікальною пам'яткою давньоруської доби жанру епічної поезії є "Слово о полку Ігоревім" (далі — "Слово"). Тема і сюжет твору — невдалий похід на половців 1185 р. чернігово-сіверських князів на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Дату написання твору встановлюють за його змістом. У поемі галицький князь Ярослав Осьмомисл і суздаль­ський Володимир Глібович змальовані як живі, хоча вони померли 1187 р. Похід відбувся ж, за Київським літописом, 1185 р. Отже, твір міг бути написаний у проміжку від 1185 р. до 1187 р. Однак існує думка про те, що "Слово" в редакції, в якій воно було знайдене наприкінці XVIII ст., перероблене в 1196-1198 pp.

Єдиний рукописний збірник зі "Словом", на думку дослідників, відносився до XVI-XVII ст. Він загинув під час московської пожежі 1812 р. Залишились кілька переписаних варіантів від згорілого "Слова" та надруковане на основі збірника XVI ст. першовидання 1800 р.

Відкриття і першопублікація "Слова" зразу ж викликали гостру дискусію. Наприкінці XVIII ст. ще не існувало навіть поняття про художню літературу давньоруського часу, і це також стало однією з причин, чому науковий світ сприйняв "Слово" насторожено. З'явились навіть аналогії "Слова" з твором Кельта Оссіана, вояка і барда III ст., котрий оспівав подвиги свого батька Фінгала Мак-Кумхайла і його воїнів. Згаданий твір Оссіана, як доказав у 1765 р. Макферсон, видавши працю "Твір Оссіана, сина Фінгала", виявився пізньою підробкою на основі невиразної переказної традиції. Тому коли наприкінці 80-на початку 90-х років XVIII ст. стало відомо про відкриття в Росії "Слова о полку Ігоревім", вчений світ уже знав про кельтську "Оссіану" і психологічно був "заражений" скептицизмом. Тим паче, що відкривач "Слова" Олексій Іванович Мусін-Пушкін (1744-1817 pp.) своїми непослідовними та суперечливими висловлюваннями про джерело, від якого йому надійшов збірник зі "Словом", ніби провокував сумніви: то він дістав "Слово" від книготорговця Сопікова, то від купця Глазунова з якогось монастиря, то від архімандрита Ярославського Спасо-Преображенського монастиря Іоіля (Івана Биківського).

Закарпатський дослідник процесу відкриття і дослідження "Слова" Сергій Федака пояснює таку позицію Мусіна-Пушкіна тим, що той мав "самолюбство, честолюбство публікатора" і тому просто не хотів видавати того факту, що не він був відкривачем збірника зі "Словом". Насправді ж відкрив збірник митрополит Новгородський і Петербурзький Гавриїл, який передав його Катерині II. Остання ознайомила із "Словом" відомого історика, дослідника Київської Русі Івана Микитовича Болтіна (1735-1792 pp.), котрий переклав і прокоментував "Слово", але не встиг його опублікувати через смерть. Один із списків Болтіна зберігся в паперах Катерини II і дістав в науці назву Єкатерининського (скорочено "Є"). Інший болтінський варіант потрапив до О. Мусіна-Пушкіна, який з 1791 до 1794 р. був обер-прокурором Синоду, а з 1794 р. очолив Академію мистецтв. Він 1800 р. видав свою редакцію "Слова", що відображала мову українського книжника ХУІ-ХУП ст., орієнтованого на російську мову. Видання 1800 р. у науці дістало назву Першовидання (скорочено "П"). Поряд із згаданими редакціями "Є", "П" за­лишився ще Щукінський список (скорочено "Щ"), який, можливо, дістався художнику С.Щукіну від О. Мусіна-Пушкіна.

Простеживши витоки і долі різних списків "Слова", що з'явилися з огляду на різні підходи до перекладу чи редакції із загиблого у 1812 р. збірника, Сергій Федака зробив припущення, що першовідкривачем був-таки митрополит Гавриїл. Це Мусін-Пушкін знав, бо на двох першовиданнях ("П") залишив дарчий напис митрополитові Гавриїлу. Митрополит Гавриїл знайшов збірник у бібліотеці, привезений після 1716 р. до Новгорода Феофаном Прокоповичем, де він став митрополитом. Бібліотека ж Ф. Прокоповича опинилася в бібліотеці Новгородської св. Софії.

В українському і російському словознавстві в ХІХ-ХХ ст. 0£ь Уже понад два століття спалахували гострі дискусії, пред­метом яких насамперед було питання про автентичність "Слова о полку Ігоревім": чи воно є витвором XII ст., чи "геніальною під­робкою" кінця XVIII ст. В Україні "Слово" вивчали понад ЗО укра­їнських дослідників: М. Максимович, І. Вагилевич, О. Огоновський,


  1. Партицький, А. Петрушевич, В. Коцовський, Р. Заклинський,

  2. Франко, І. Свєнціцький та ін. За радянського часу в Україні "Слово" досліджували М. Рильський, В. Ржига, С. Шевченко, Д. Зегул, В. Перетц, від 70-х років — В. Шевчук, С. Пушик.

До 750-річчя "Слова" воно було офіційно "канонізоване" як літературний твір давньоруського часу (в Україні — М. Гудзій, О. Білецький, П. Попов, у Росії — Б. Греков, І. Новіков).

Десятки дослідників "Слова" працювали в Росії, серед них в останні десятиріччя — Ліхачов, Трубачов, Андріанова-Перетц, Дмитрієв, Прийма, Творогов, а також письменники Асєєв, Сулейменов, Осетров, Чивіліхін.

З джерелознавчого погляду, для вивчення фактологічної сторони походу Ігоря Святославича "Слово" особливого значення не має. Але цей похід, незважаючи на його незначне військово-політичне значення для Русі кінця XII ст., знайшов, на диво, повне висвітлення в Київському літопису. Цей факт незаперечно засвідчує, що існувала якась спеціальна причина, чому літописець так детально описав похід. Напевно, у ньому брала участь людина, яка потурбувалась про його висвітлення. Допускають, що це був Володимир, брат Яролавни-Єфросинії, син Ярослава Осмо-мисла. Інші "так само допускають, що то був воєвода Черні­гівських оповідей Ольстин Олексич. Інша справа, що поема, загалом високохудожня, з основою, створеною наприкінці XII ст., дійшла до XVIII ст. не в редакції XII ст., а пройшла через руки щонайменше кількох переписувачів.

Тобто, сучасна наука не має у своєму розпорядженні оригі­нальної пам'ятки у варіанті XII ст. І завдання словознавців полягає в тому, щоб у давніх ретушованих списках виявити те, що не піддалося руйнуванню, зберегло художні риси, образи, традиції, дух XII ст.

Трохи пізніше від написання "Слова" на північноруському ґрунті було створено пам'ятку "Слово о погибелі Руської землі". Воно було виявлено в одному рукописному псковському збірнику з XV ст. Російський академік Михайло Тихоміров датував написання поеми не раніше 1223 р., битви на Калці, і не пізніше 1237 р., року смерті Юрія, князя Володимирського. Аналогічно, як у "Слові о полку Ігоревім", у "Слові о погибелі Руської землі" чітко простежується державницький патріотизм, носієм якого у ХІІ-ХШ ст. були насамперед князівська еліта Рюриковичів і Православна церква. Автор згадує про давню могутність Русі, коли "угры твердяху каменые горы железными вороты, аби на них великий Володимир тамо не вьехал, а немцы радовахуся, далече будуче за синим морем".

Допускають, що "Слово о погибелі Руської землі" певною мірою відносилось до особи Олександра Невського, хоч у загальному, за списком XV ст., сюжет цього зв'язку не зберіг. Проте у пізнішому списку з XVII ст. прямо зазначалося: "Слово о погибелі Руської землі" то "Повесть о князе велице о Александре Ярославиче".

Певне перегукування патріотичних і художніх мотивів між "Словом о полку Ігоревім" і "Словом о погибелі Руської землі", які розділяв відтинок часу в 40-55 років, культурні традиції, що вироблялися в межах Київської Русі в Х-ХП ст., у XIII ст. ще не були втрачені й давали про себе знати в літературній творчості.

Це засвідчують окремі літературні пам'ятки також з XV ст, з-поміж яких особливо цікавим є український переклад "Сказанія про Мамаєве побоїще".

Повість "Сказание о Мамаевом побоище", ймовірно, в стінах Троїце-Сергієвого монастиря, була написана на початку XV ст., між 1406-1434 рр. Потім її багато разів переписували. До нашого часу дійшло близько 100 списків з ХУІ-ХУП ст. Перший список був виконаний церковнослов'янською мовою. Ось один із фрагментів повісті: "Иже єсть воєвода некто прийде с литовскими князи именем Димитрей Боброк, родом земли волынския еже нарочыт бысть полководец всеми урядища полцы и ставиша по достоянию елико где кому подобает стояти / / Князь же великий Димитрей поим брата своего князя Володимера и литовские и вси рустии князи и воеводы и выехоша на високо место и виде образ Христов иже сут воображен во христианских знаменних аки некия светилницы светяшесь, яко облацы и тихо трепещут, хотят промолвити..." (передано в сучасній російській транскрипції). Повість у багатьох моментах детально описує історичні події, виряджання Мамая проти Русі, підготовку походу Дмитрія Донського, імена воєвод. Подано опис Москви, Кремля, Троїце-Сергієвого монастиря, доріг.

Цікаво, що крім багатьох пізніших російських переробок залишилися й українські. Один із перекладів опублікований у томі "Українська література ХІУ-ХУІ ст." (К, 1988. С. 378-395). Перший розділ перекладу "Повість о царях татарських, як довго над Руссю панували, і о пришествії Мамаевом в Руськую землю на Великого князя Дмитрія" цілком самостійний, тобто написаний оригінально. В ньому розповідається про завоювання Русі татарами після 1237 р. Від того часу "през літ полтораста, князі рускиї татаром голдовали, і царі татарскиї, єдин по другом наступаючи, своїх баскаков, альбо отаманов, то єсть старост, над Руссю постановляли. Коториї сидячи в Русі, дань од Русі вибирали, суди судили і, як хотіли, розказовали. Од царей теж татарських і князі руськиї ставляни бували". Так, зазначається, було до 1381 р. (6889 р.), поки руськиї князі не розбили Мамая на Куликовому полі. Розповідається про царевбивства в Золотій Орді, як вбивав брат брата, син батька, починаючи від Батия і аж до Мамая, темника спочатку, який 6869 р. (1361 р.) вбив сина царя Хадира, що після замордованя свого батька (Хадира) "ледве седмь дній вибуши, от царя темника Мамая був вигнаний і забитий року 6869 (1361)".

Саме в цьому, зовсім не перекладному, а самостійному розділі простежується дуже близька до сучасної українська мова: "Той безбожний цар Мамай, розпитавши у своїх совітників о Батиї, як землю Руськую повоевав, князей позабивав, городи попустошив і под свою владу подбив, сам той Мамай еще барзо научен от диявола, умислив пойти на Русьскую землю, мовячи: "їж я всю землю Русьскую барзей, ніж Батий, спустошу, тільки які ліпшиї і милішиї городи собі оставлю, в которих буду з своїми татарами жити".

В українському списку викинуті більшість молитов, але загальний сюжет залишений. Список виконаний у ХУ-ХУІ ст. Цінність становить не лише мова, дуже близька до народної, тут простежується ідея українського патріотизму, образно передана роль у битві Дмитрія Боброка, "родом з землі волинської", який "барзо нарядне своїх ушковав і порядне". У ході ж самої битви, "в осьмую теди годину дунув вітер полудневий ззаду їх, тогди Волинець великим голосом крикнув: "Княже Володимире, прийшов час!" і рекл: "Братія милая, дерзайте, сила Божия помагаєт нам". Богатири зась руськиї вийшли з дуброви і кинулися на татар, як ясниї соколи на журавлів. Татаре, обачивши знагла много полков руських, зтривожилися, крикнувши же: "Русь мудра, молодших вперед нас виправили, а се самі богатирі рицари засядськиї йдуть".

Отже, "Книга о побоїщі Мамая, царя татарського от князя Володимерського і Московського Дмитрія" може у багатьох відношеннях розглядатися як оригінальний твір українського письменства XV ст. Переклад засвідчує високий рівень літе­ратурної творчості в Україні, широку наукову ерудицію її автора, розуміння ролі солідарності з дружніми князівствами у боротьбі проти спільного татарського ворога.

В Україні XV—XVI ст. були відомі в перекладах популярні в Європі такі повісті, наприклад, "Історія о Аттілі, королі Угорсь-ком". їх значення як джерел полягає в тому, що вони відобра­жають тодішній рівень історичних, географічних, філософських, етнологічних та інших знань в Україні, є пам'ятками мови й освіти.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка