Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка11/20
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.18 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20

6.2. Агіографічна література

Твори агіографічної літератури за жанром — це розповіді про житія святих (ario — святий, графо — пишу). Цей жанр давав велику можливість для повчань, проповіді християнської моралі, формування бажаного стереотипу поглядів на церкву.

Поряд зі схваленими церквою житіями святих збереглося дуже багато списків оповідань на біблейські теми, які були плодом вільної творчості, що кожного разу відходила від догматів віри. У літературі такі твори дістали назву апокрифів (апокрифос — таємний, підробний). Апокрифи писалися про Адама й Єву; третього Адамового сина Ламеха; пророка Мойсея, царів Давида та Соломона, іноді взагалі про надуманих персонажів. У згаданому томі "Українська література XIV-XVI ст.", наприклад, вміщені апокрифи про Ламеха, бунт Люципера й ангелів, Соломона і Кітовраса, про "Хожденіє Богородиці по муках". Останній твір дуже цікавий з огляду світського сприйняття Бога, порядків на землі та небі, у пеклі, бачення Божого розуміння справедливості покарань за гріхи. Сюжет такий: Богородиця захотіла подивитися, як грішників карають у пеклі. Зі своїм проханням вона звернулася до архангела Михаїла: "Тогда Михаїл казав отворитися пеклу, а гди отворилося пекло, виділа пресвятая Богородиця множество мужей і жен, а они плачуть і кричать веліїм гласом". I так пресвятая Богородиця ходила від одних грішників, що мучилися в пеклі, до інших і все запитувала Михаїла: "Что сії душі согрішили?", а Михаїл все пояснював, хто мучиться за те, що не вірив у Бога, а хто за те, що нехрещений або за те, що отця і матір гнівив, інші ж за те, що обмовляли людей злими словами, до церкви не хотіли вставати, що лихву брали, церковне добро на свої пожитки обертали, "а то попаді, коториї по смерті мужей своїх блуд творять" та ін.

Важко сказати, чи "Хожденіє Богородиці по муках" було просто народним баченням правопорядку, створеного Богом, чи пародією на християнське вчення про пекло і рай. Однак під кожним оглядом твір наповнений багатою художньою фантазією й є цікавою літературною пам'яткою свого часу.

Згадані пам'ятки церква не схвалювала. В лоні монастирського затворництва писалися твори, що мали відображати офіційний православно-християнський погляд на віру в Бога, дотримання його заповідей, на скороминучість земних благ і цінності вічного блаженства в раю. Свої ідеї автори таких творів ілюстрували прикладами божих угодників, які відреклися від радостей мирського життя, влади та багатства і в ім'я Бога йшли на всілякі обмеження тілесних потягів і вигод, проводячи час у молитві, в духовних устремліннях до Бога. Описи життя угодників прикрашалися різними знаменнями, чудами, спокусами дияволів, перемогами над бісами тощо. Так з'явилася численна література, що дістала назву житій святих.

Для прикладу коротко переловімо "Житіє Николая Святоши". Николай був сином Давида Святославовича, князя чернігівського, внуком Святослава Ярославовича, князя київського і чернігів­ського. Мав братів Ізяслава та Володимира, з якими князював. Але під впливом великої віри в Бога покинув князювання і пішов (постригся) в Києво-Печерський монастир. Три роки відбував послушаніє в поварні, "своїми руками рубав дрова і носив їх на плечах з берега в монастир". Після цього Николай був при­ставлений охороняти монастирські ворота, де також пробув три роки. Нарешті перевели його для служіння при трапезах. Підтримував зв'язок зі своїм лікарем сиріянином (родом з Сирії) Петром, який хотів відмовити Николая від монашого життя, але з цього нічого не вийшло. Коли ж лікар захворів, Николай дуже молився за нього і молитвами своїми вилікував Петра.

Та якось Николай закликав до себе Петра і повідомив, що через три місяці він відійде з цього світу. Петро почав плакати і просити, щоб Николай вблагав Бога, аби замість нього помер Петро. Зайшли в печеру, де вже було приготовлене смертне ложе. Петро знову почав просити Николая, щоб йому лягти на те ложе, а не Николаю. І так сталося через три місяці. Николай після того ще прожив ЗО років у молитвах і угодництву Богові. Після його смерті князь Ізяслав, коли хворів, одягав вбрання покійного Николая Святоши і виздоровлював. Те саме робив Ізяслав, коли вирушав на війну. Його захищало вбрання Святоши. Одного разу Ізяслав согрішив і через це не посмів одягнути вбрання Святоши, коли йшов на війну. На війні він загинув.

Хоч житія писалися церковнослов'янською мовою, київське середовище позначилося на мові житій своїми українізмами, як, наприклад, у житії Николая: "дивлюся", "брате Петре!", "сірих і убогих", "не тужи, Петре!", "а мертвії", як гласить Ісаія, "дерзай, брате!" та ін.

Збірники житій святих дістали назву патерики (лат. pater — отець), тобто оповідань про святих отців. Збірники житій у коротких редакціях мали ще назву прологи, а збірники поширених редакцій називалися четьї-мінеї.

З циклу житій святих середньовічна Україна має дуже оригінальну пам'ятку "Києво-Печерський патерик", який склали ченці Печерського монастиря за доби його високого розквіту перед нападом Батия. Головними авторами патерика були Нестор-Літописець, чернець Полікарп, один із творців частини Київського літопису — зводу Полікарпа, єпископ Симон, який помер 1226 р. Нестору, зокрема, належить сказаніє, чому монастир прозвано Печерським, житія преподобного отця Феодосія та про інші його діяння. Нестор був автором житія святих Бориса і Гліба. Єпископу Володимирському та Суздальському Сімону належать "Слово про будову церкви Печерської", "Послання до Полікарпа", багато перекладів житій із грецької мови. Полікарп був автором оповідань про Спиридона Проскурника, Аліпія Іконника та ін.

Хоч автори "Києво-Печерського патерика" зосереджували увагу на богоугодних діяннях преподобних отців, у їхніх оповіданнях проступає немало деталей, що відображали світське життя: про взаємини між монастирем і князем, князівською владою; господарську діяльність монастиря, торгівлю; ставлення людей до монастирів, що не завжди було довірливим і прихильним; про народні вірування, впливи на них християнства та ін. Вміщено також сюжет про конфлікт між монастирським лікарем Агапієм і князівським лікарем вірменином; про спробу залучити до будування монастиря іноземних майстрів (греци і обези); про те, як брат Володимира Мономаха Ростислав втопив печерського "старця" Григорія за образливі слова на адресу військової дружини (1093) тощо. Житія витримані в дусі "гласу" Божого. Автори повчають, як боротися з бісами і як їх обдурювати. Особливо важливо їх впізнавати, бо біси здатні з'являтися перед благо­вірними ченцями в ликах таких самих благородних ченців або й самого Ісуса Христа. Неодноразово розповідається, як мудрий чернець, розпізнавши біса, але не кажучи цього, заставляє його крутити жорна, тягати колоди, виконувати іншу важку роботу.

Один з дослідників Києво-Печерського Патерика Дмитро Абрамович вважав, що джерелом народної демонології були саме "Житія святих", а не дохристиянські вірування, як вважалося раніше.

Характерною рисою патериків було те, що вони належали до найчитабельніших книг українського народу. На це звернув увагу Михайло Грушевський. "Патерик і Кобзар, — зазначав він, — се були дві найпопулярніші українські книги". Відомо, що батько Тараса Шевченка Григорій Іванович кожного вільного вечора читав для односельчан Патерик. "Можемо понарікати на нашу стару інтелігенцію, на нашу літературу і культуру, що вона не вложила в руки нашого громадянства твору кориснішого з соціального і інтелектуального погляду, більш життєвого, більш соціального, ніж сей доморідний відгомін пізньовізантікської монахоманії, — писав М. Грушевський. — Але факт зістається фактом. Не "Слово о полку Ігоревім", не "Закон і благодать", не літопис, а Патерик став тим вічно відновлюваним, поширюваним, а з початком нашого друкарства — неустанно передруковуваним твором старого нашого письменства, "золотою книгою" україн­ського письменного люду, джерелом його літературної утіхи і морального поучения".

Найвідомішими є такі редакції "Києво-Печерського Патерика", зроблені при переписуванні давніших списків:

— тверського єпископа Арсенія, виконана 1406 р.;


  • ченця Києво-Печерського монастиря Касьяна з 1462 р. (Касьянівська редакція);

  • дячка Нестерця з Сокаля на Волині, виконана на основі Касьянівської редакції в Печерській лаврі 1553-1554 рр. і під­писана: "Я, многогрішньїй раб божий инок Алексій, старець монастиря Печерського, родом з Волыни. Дал єсми сію книгу, глаголемую Патерик Печерский..."

До ранньої церковної літератури слід віднести такі пам'ятки, як "Поученіє Кирила, єпископа Туровського" (1171-1182), "Посла-ніє до смоленського пресвітера Фоми" Климентія Смолятича.

Окремо виділяють так звані паломницькі твори, "Житія святих" та інші жанри церковної літератури, отже, мають джерелознавче значення і як пам'ятки характеру та форм культури свого часу, і як твори, що містять значні пласти раціональної історичної інформації.


6.3. Літературно-публіцистичні твори XV—початку XVII ст. Полемічні твори

Українська література XV—XVII ст. за жанрами, тематикою, художніми засобами, а особливо за ідейним спрямуванням була дуже різноманітною. її творили такі автори, як Юрій Дрогобич (Котермак, 1450-1494 рр.), який був ректором Болонського університету, професором астрономії та медицини; латиномовний український поет і публіцист Павло Русин (XV-пoчaтoк XVI ст.); видатний публіцист і поет Станіслав Оріхівський; український і польський латиномовний поет, автор славнозвісної "Роксоланії" (1584 р.) Севастян-Фабіан Кленович (1550-1602 рр.), автори різно­жанрових літературних пам'яток Григорій Чуй-Русин із Самбора, Григорій Тичинський-Рутенець, Іван Туробінський-Рутенець, Симон Пехалід, Василь Загоровський, Ісаїя Кам'янчанин та ін. Хоч українська література XV-XVI ст. характеризувалася риса­ми, властивими для інших європейських літератур, вона мала і своє обличчя. Творчість українських літераторів була пронизана ідеями патріотизму, проповіддю справедливих суспільних відносин і державного порядку, розумінням важливості розвитку науки й освіти для підростаючого покоління.

В когорті українських освічених людей XV ст. першим стоїть ім'я Юрія Дрогобича. Його твір "Прогностична оцінка 1483 р.", тоді ж видрукуваний у Римі, став першою друкованою працею українця. Він також написав трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р., зробив спробу визначити географічні координати Москви, Кафи, Львова, Дрогобича. Кредо своєї праці й творчості Юрій Дрогобич визначив першими рядками Вступу до книги "Прогностична оцінка 1483 року":

"Більшість тепер виставля напоказ свої праці, святотче, Дбаючи щонайпильніш про честолюбство та зиск. Я ж мої книги у світ випускав з єдиним бажанням: Роду людському аби тільки корисні були".

Література і поезія XV-XVI ст. — це творчість доби Відрод­ження (Ренесансу), і для неї дуже характерне є нав'язування до образів, богів і символів античної епохи, акцентування на значенні записаного слова. Особливо це чітко простежується в поезії Павла Русина з Кроеного:

"Лета вічним сном повила б Дідону, Канув би Еней, хоч яку мав славу, В млявий той потік, — та Вергілій-вчений Вдарив у струни".

Поезія, за Павлом Русином, береже для людей Землі все, що свого часу заслуговувало захоплення, дивувало своєю красою, будило думку і чуття.

Часто використовуються мотиви християнських чеснот, а також біблейських легенд Старого і Нового Заповіту, наприклад, у Герасима Смотрицького:

"Спасеніє Христово Бог содія поереді земля, На кресті руці прострі, всі к себі приємля".

Такі ж мотиви пронизує творчість Андрія Римши. Є багато віршів анонімних авторів, також сатириків і гумористів, скажімо, Яна Жоравницького, що майстерно звіршував вічний мотив невірної жінки:

"Чи єсть в Луцку білоглова, Як та пані Ключникова? Хоча й вік подойшлий має, А розпусти не встидає. Убирається в форботи, Леч не дбає про чесноти". Нащо моди єй, офіри? Аби були каваліри! Лиш малженок idem з двора — Внет тут молодиков чвора! З ними учти і бєеєди — Не вертайся, мужу, тедиі Ой ти, мужу, необачний! Зроби жоні бенкет смачний: Змаж ю лоєм з дхлого хорта, А чей зженеш з шкури чорта. Смаруй кієм над статечность Hex забуде про вшетечность".

У публіцистиці особливо плодовитим був Станіслав Оріхів-ський, який навчався в Краківському, Віденському, Болонському і Падуанському університетах. Найвідоміші його праці — "Зразко­вий підданий", "Промова на похоронах Сігізмунда І", "Напучення королеві польському Сігізмунду Августу", "Хрещення русинів", "Целібат", "Розрив із Римом". У "Напученні королеві польському Сігізмунду Августу" Оріхівський критикував шляхетське сва­вілля, підлабузництво, пихатість, хамелеонство і хабарництво придворних, закликав короля дбати про нижчі верстви населення. Свої твори письменник підписував іменем Станіслав Оріхівський-Роксолан.

Цікава спадщина Василя Загоровського, зокрема його "Ду­ховне завіщання", написане 1577 р. в ординській неволі для своєї дружини Малуші з Володимира.

Подібно до того, як Оріхівський хоче бачити у своїх творах ідеального короля, так Василь Загоровський у своєму тестаменті, адресованому дружині та дітям, виступає ідеальним шляхтичем і батьком. Він дає настанови стосовно виховання синів, повчає їх, щоби росли справедливими, не гнобили одновірців, успад­ковували добрі звичаї. "Духовним завіщанням" частину добра призначає на володимирську церкву, святого Іллі, шпиталь і школу, утримання дяка, який мав би навчити дітей прихожан добре читати і співати, переписувати церковні книги.

Багату полемічну літературу викликала до життя Берестей­ська церковна унія 1596 р. Безсумнівно, за зовнішньою релігійною оболонкою велась гостра боротьба навколо питань соціального і національного життя українського народу, його дальшого полі­тичного шляху розвитку, орієнтації на західні чи національні традиційні цінності.

Серед прихильників унії виявилися церковні діячі Іпатій (Адам) Потій — єпископ брестський і володимирський, Михайло Рогоза — єпископ київський, Кирило Терлецький — єпископ луцький і острозький, Григорій Загоровський — єпископ полоць­кий, Діонісій Збируйський — єпископ холмський, Леон Пелчиць-кий — єпископ пінський і туровський та ін.

Заглавним твором, що започаткував полеміку з римського боку, став твір представника папського престолу, Краківського єпископа Петра Скарги "Synod Brzeski і jego obrona", опублі­кований того ж 1596 р. Наступного року твір переклав Іпатій Потій українською мовою і опублікував у Вільні під заголовком "Описаньє і оборона собору руского берестейского".

Основні аргументи прихильників унії такі: папський престол незалежний від світських володарів і тому здатний краще турбуватися про справи віри Христової, ніж залежний від турецького султана константинопольський патріарх; догмати католицької віри про сходження Духа Святого від Бога Отця і Бога Сина, про непорочне зачаття Діви Марії, про чистилище, непорочність Папи у справах церковних випливають зі Святого Писання як Ветхого, так і Нового заповіту; унія угодна Богові, бо вона веде до єднання церкви Христової. Не цуралися при­хильники унії різних звинувачень на адресу владик православ'я, нарешті виправдувалися тим, що прийняття унії не заперечує православного обряду.

Противники унії були, мабуть, чисельнішими. їх представляли такі імена, як князь Костянтин Острозький, єпископи Христофор Філалет, чернець Іоанн Вишенський, письменник і педагог (перший ректор Острозької академії) Герасим Смотрицький, церковні діячі Клірик Острозький, Василь Суразький, Захарія Копистенський, Михайло Андрелло та ін.

Захисники православ'я як головні висували такі доводи: вони захищають батьківську віру, віру свого народу, а догмати като­лицизму про сходження Святого Духа від Бога Отця і від Бога Сина, так само про непорочне зачаття Діви Марії, про чисти­лище та інші висміювали (розуміється, голослівно). Особливому нападу піддавався догмат про непогрішність Папи. Часто пере­співувалася легенда про Римського Папу-блудника Петра Гугни­вого, про Папу-Дєвіцу на ім'я Стефана-архідиякона (чи Іоанна VIII), Папство змальовувалось як земне передпекло. У творі "Ключ царства небесного" Герасим Смотрицький критикував Папу Формоза, за якого "стался костьол римский, як лице без носа". Осуджувався новий Григоріанський календар.

Значний резонанс мали антикатолицькі твори Василя Суразь-кого "О єдиній істинній православній вірі" (Острог, 1588 р.), Стефана Зизанія "Казаніє св. Кирила — патріарха ієрусалимського о антихристе і знаках его", Христофора Філалета "Апокриксіс", "Книжка Іоанна мниха Вишенського..." та ін.

Як відомо, проблема Берестейської унії дотепер залишається вразливою темою православно-католицької полеміки.

Полемічну літературу кінця XVI—початку XVII ст. слід ви­вчати в комплексі, у нерозривному зв'язку зі всебічним вивченням епохи, об'єктивно. Тут потрібні глибокі наукові монографії та статті, а не голосні конференції й конгреси.

Підсумовуючи огляд літературних пам'яток України до початку XVII ст., зазначимо, що вони становлять головні джерела до вивчення історії культури, громадсько-політичної думки, історії церкви, самого літературного процесу. І цілком зрозуміло, що автори праць з історії України повинні уважно ставитись до відкритої та прихованої інформації, що несуть літературні пам'ятки.


ЛІТЕРАТУРА

Володимир Мономах. Твори //Літопис Руський за Іпатським списком. Переклав Леонід Махновець. — К., 1989. — С. 453-464.

Избранные жития русских святых Х~ХУ вв. — М., 1992.

Історія України в документах і матеріалах. Київська Русь і феодальні князівства ХІІ-ХШ ст. — К., 1939. — С. 114-116, 203-214; 223-225.

Історія України в документах і матеріалах. Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1569-1654). — К., 1941. — Т. 3. — С. 41-42.

Києво-Печерський Патерик. Вступ, текст, примітки проф. Дмитра Абрамовича. — К., 1991. (Репринтне видання, 1931).

Патерик Києво-Печерський. За редакцією 1462 р. печерського ченця Касіяна. З благословіння Блаженнішого Володимира, митрополита Київського і всієї України. — К., 1998.

Сказание о Мамаевом побоище. Книги: "Текст в современной транскрип­ции и переводе на русский язык" и "Факсимиле рукописи". — М., 1980.

Слово о пълку Игоревъ Игоря сына Святославля внука Ольгова. Текст Первого издания // Онопенко Аксентий. Словарь древнеславянских из­даний. — М., 2003. — С. 100-110 (Український переклад А. Онопенка. Там само.— С. 111-125.

Слово про Ігорів похід. Вступ, переклад, пояснення Петра-Олександра Коструби. — Львів, 1928.

Українська література ХІУ-ХУІ ст. — К., 1988.

Українська література XVII ст. — К., 1988.

* * *

Абрамович Дмитро. Вступ //Києво-Печерський Патерик. — К., 1991.



с. іх-хш.

Гудзяк Борис. Криза і реформа. Київська митрополія, царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. — Львів, 2000.

Єпископ Ігор (Ісіченко). Берестейська унія і українська література XVII століття // Берестейська унія і українська культура XVII століття. Матеріали Третіх "Берестейських читань" 20-23 червня 1995 р. — Львів, 1996. — С. 35-62.

Садовнгк Т.Є. "Тестамент" Василя Загоровського — програмний документ домашньої освіти Волині XVI ст. // Шоста всеукраїнська наукова конфе­ренція з історичного краєзнавства. — Луцьк, 1993. — С. 399-400.

Сулейманов Олжас. Аз и Я. Книга благонамеренного читателя. — Алма-Ата, 1975.

Федака С.Д. Відкриття та першопублікація "Слова о полку Ігоревім": Історико-культурні аспекти: Автореф. дис.... канд. іст. наук. — Ужгород, 1992.



Розділ 7

ПІЗНЄ УКРАЇНСЬКЕ ТА БІЛОРУСЬКЕ ЛІТОПИСАННЯ XV-XVIII ст.
7. 1. Українські та білоруські літописи XV-XVn ст.
Останній запис у Галицько-Волинському літописі внесений під датою "в літо 6800 (1292)". У формі багато разів повторюваного літописного прийому повідомлялося про смерть пінського князя Юрія, сина Володимирового, який був "кроткий, смиренний, справедливий. І плакала по ньому княгиня його, і сини його, і брат його Демид — князь, і всі люди плакали за ним плачем великим.

Тої ж зими преставився степанський князь Іван, син Глібів. І плакали за ним усі люди, од малого і до великого, і став княжити замість нього син його Володимир".

Думаємо, після цього літописна традиція в Україні не була припинена. На жаль, літописів, які були б написані в Україні в XIV—першій чверті XV ст. і дійшли до нас, наука не знає. Відомі лише літописні списки, складені після 1430 р. До таких належать списки західноруських або білоруських літописів, і їх збереглося багато. Одні дослідники подають, що існує 25 списків західно-руських літописів, інші — 14. (Порівн.: Українська література XIV-XVI ст. — К, 1988. — С. 11, 531). Всі списки зводять до трьох редакцій: старшої з 1440 р., складної — з 1550 р., повної — з 1560 р. У тексті одного зі списків є слова, що дають змогу приблизно визначити час його написання. Йдеться про найбільш "український" за змістом Супральський список, або, як його ще називають, Супральський літопис. Назва літопису походить від Супральського монастиря біля Білостока (зараз у Польщі), де він був виявлений. Західноруський літопис має три частини: "Сказание о верных святых князей руських", що становить компіляцію давньокиївських, волинських,. подільських, новго­родських і московських літописів до 1427 р., та польських хронік; "Літописець великих князей литовских", складений за 1431 — 1446 рр. за хронографічним принципом; літописні оповідання, сказанія, повісті або й просто скупі замітки за 1447-1505 рр. У повісті "О подольской земли" як частині Супральського літопису розповідається про київського князя Скиригайла та ченця Фому, котрий мав намісництво від митрополита у святій Софії. Літо­писець або переписувач, переповідаючи чутки про отруєння ченцем князя, після чого той незабаром помер, зауважив: "аз же того не св-км, зан же б-кх тогды млад, но нецеи глаголють, иже бы тот Фома дал князю Скиригайлу зелие травное пити..." Відомо, що Скиригайло (Скиргайло) помер у 1396 р., і в тому році літописець "б-кх тогды млад". Отже, можна допускати, що робив він Супральський список у першій половині XV ст.

Західноруський літопис — це джерело, часто унікальне і багате для вивчення багатьох історичних подій в Україні на­прикінці XIV-XV ст. Так, напружено передано битву на Ворсклі 1398 р. між військами великого князя Вітовта з татарським ханом Темір-Куклуєм. Хоч Вітовт зібрав велике військо, він зазнав поразки: "И бысть бой велик месяца августа 12, во второк... и попусти бог татаром. Князь же великий побЪке во мале дружине. И цар Темир-Куклуй тогда приде ко граду ко Києву, и взя с града окуп 3000 рублев литовских, и силу свою распусти по литовской земли, и воеваша татарове да иже и до Великого Луцька, и много зла сотвориша земли Литовской, и отыде во свою землю". Тут наводилось 18 імен литовських і руських князів, які загинули: князь Андрій Полоцкий Олигирдович, брат его Дмитрей Брянский, князь Иоани Дмитрович Кындыр, князь Андрій, пасынок Дмитреевич; князь Иоани Евлашекович, князь Иоани Борисович киевский, князь Глеб Святославич смоленский, князь Лев Корятович, брат его князь Семен... князь Феодор Пат-рыкиевич волинский... князь Выспытко краковский та ін.

Багата також інформація про боротьбу Швитригайла (Свидри-гайла) з Жигімонтом Кестутовичем за великокнязівський престол у 30-40-х роках XV ст. При цьому особливо виразно показані методи боротьби, які нічим не відрізнялися від татарських. "Той же зимы во Друбыи град князь великий Швитригайло собра силу многу руськую и поиде на Литву, и повоеваша Литовской земли множество, и пож-кгоша, и полон поведоша... взяша крепво мурований и сожже, а людей много посекоша и в полон пове­доша..."

Знову ж таки цікаві свідчення повісті "О подольской земли" про те, як поляки закріпилися в Кам'янці після смерті Вітовта 1430 р. Вони закликали Долкгірда, якого Вітовт назначив старостою Кам'янця, на "раду к соб-к и до рады не допустивши самого йняли и ограбили, и Каменець заскли, и все тоє забрали, што Подольской земли держать..."

Одна частина Супральського списку має назву "Кратная Киевская Л-ктопись. От начала земли русской до 1516 года". Давня історія Русі подана на основі київського і галицько-волинського літописання ХІ-ХШ ст., а період 1491-1516 рр. — крізь призму очевидця подій, котрий жив на Волині. Дуже чітко передані руйнування і плюндрування Волинської землі, вчинені татарськими ордами 1491 р. "...Церкви божій пожгли... а людей по містам, и по селам, и по дорогам без числа посекли и в полон побрали". Водночас із захопленням описані перемоги волинських князів і старост над татарськими ордами. "И собрашася больший з ляхи... угониша их недалече от Жеславля и побиша поганих, и полон отполониша, мало нечто втекло их, и тыя от зимы измроша недошедших своих влусов". З почуттям патріотичної гордості зображені перемоги над ордами 1497 р., коли князь Костянтин Острозький з дворянами великого князя у Бреславській землі "избиша их всіх до конца, а шгЬн весь отпліниша: убили царевича Акманлу и влана Мамышю Биру Уланова сина, а всих их убито триста и сорок, а наших один человек и то от простых".

З-поміж інших найцікавіших західноруських літописів виді­ляють Літопис Биховця, що до 1840 р. був власністю О. Биховця, голови волковиського межового суду. Вважають, що в його основі міститься "Літопис великих князів литовських" редакцій 40-х років XV ст. Він охоплює події історії Великого князівства Литовського з XIII до XVI ст., відображає міжусобну боротьбу литовських князів, відносини Литви з Польщею, Тевтонським орденом, Золо­тою Ордою, Кримським ханством. Містяться матеріали про боротьбу українського населення проти литовського та польського панства.

Оригінальним серед білоруських (західноруських) літописів є Баркулабівський літопис, що дістав назву від містечка Барку-лабово біля Орші. Його автором вважається священик Федір Филимонович. Описано події з 1563 до 1608 р. Автор особливо багато уваги приділяв опису життя простих людей. Дуже зво­рушливо зобразив наслідки неврожайного 1601 р., після якого "множества людей убогих з голоду на Низ з жонами и детками и з семею, што иж страшно было не толко видети, але трудно и выписати, то ест з верх волости Шкловское, з Друцка, з Дуб-ровны, з Круглы, з Бобря, з Витебска, с под Полоцка, с под Менска, и с инших многих украин". Багато людей помирало з голоду. "Отец сына, сын отца, матка детки, детки матку, муж жену, жена мужа, покинувши детки свои, розно по местам, по селам розышлися, один другого покидали, не ведаючи один о другом, мало не вси померли". Водночас у полі зору автора були і політичні події широкого масштабу. Наприклад, у літописі розповідається про повстання під проводом С.Наливайка, про Лжедмитрія І і московське повстання 1606 р., боротьбу між православними та прихильниками унії.

Серед створених історичних творів літописного жанру на українському ґрунті вирізняється Густинський літопис, названий так тому, що 1670 р. у Густинському монастирі був переписаний Михайлом Лосицьким з якогось раніше зробленого списку. Оригінальна ж і повна назва твору починалася: "Кройника, которая начинается от потопу первого мира, и столпотворенія, і разділенія язык, і разсіянія по всей вселенній, и о разных народах, таже и о початку славенского Россійського народу, — и егда сіде в Кіеві и како крести благоверный князь Володимеръ Рускую землю, и о великом княжении Киевском, по Греческих царіх. Списася сія Кройника в Малой Россіи, в монастирю святой Живоначальной Троици общежительном Густинском Прилуцком... игумена тоей же обители, року 1670, месяца августа 2 дня". Автор Густинського літопису, як і чимало інших літераторів, вживав слова "Росія", "Россія" у грецькому звучанні на означення слова "Русь".

Відомий український історик Михайло Марченко дав таку характеристику літопису: "...це оригінальний твір, побудований на значному використанні різних джерел". Літописець використав вагому колекцію творів середньовічної історичної, проповід­ницької, житійної та іншої літератури, зокрема, грецької та польської. Давніший період вітчизняної історії висвітлений на основі староруського літописання ХІ-ХШ ст. інших жанрів літератури, польської історіографії. Наприкінці літопису вміщені тематичні розділи: "О началі Козаков", "О приміненіи нового календаря", "О уній, како почася в Руской земли". Останнім оповіданням і закінчується літопис.

На основі аналізу змісту та джерел літопису А.Єршов висловив думку, що його автором міг бути Захарія Копистенський, котрий помер 1627 р., автор відомого полемічного твору "Полінодія". Як вважав А. Єршов, твір був написаний 1623-1627 рр. Але оскільки верхня хронологічна межа подій, висвітлена літописом, доведена лише до 1597 р., цілком можливо, що він був створений раніше. Автор супроводжує текст літопису багатьма патріотичними та філософськими роздумами про вітчизну, роль історичних знань, покликання людини. "Чому кожній людині читання історій дуже корисне? — запитував він. І відповідав: — Бо коли б не описано і світу не подано, разом би з тілом без вісті все сходило б у землю, і люди, як у темряві будучи, не відали, що'За минулих віків діялося".

Проте не все в літописі написано на основі раціональних знань. Чи не за традицією тогочасної історіографії літописець переповідає багато неймовірних легенд і чуток, написаних до нього в істо­ричних творах. Наприклад, він повторює легенду про смерть Олега від укусу змії, яка виповзла з черепа коня, що "давно уже здох"; написав також, як Кромер і Бєльський, про пані Вербо-славську Малгорату, котра 21 січня 1269 р. недалеко від Кракова нібито за одними пологами народила 36 дітей; про те, що того ж року на восьмий день після Різдва у Калуші народилося теля з сімома головами, та ін. Однак не ці небилиці, в полоні яких продовжував залишатися автор, визначають цінність Густин-ського літопису, а оригінальна історична інформація другої його частини, відображення в ньому духовної атмосфери в Україні першої третини XVII ст.

Поряд з Густинським літописом завжди називають ще Літопис Густинського монастиря, який має назву "Літописець про заснування і створення монастиря Густинського". Він охоплює 1600-1640 pp., розповідає не лише про монастирське життя, а й про важливі події всього українського народу: діяльність П. Са­гайдачного, відновлення православної ієрархії, відносини між православ'ям і унією.

На початку XVII ст. у Києві створений збірник літописних оповідань — "Летописцы Волыни и Украины". В Києві він був опублікований 1888 р. у "Сборнику летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси". "Летописцы Волыни и Украины" закінчувались записками Богдана Балики, сина київського війта Яцька Балики, котрий помер 1613 р. Записки Богдана Балики — перший історичний твір в Україні, написаний світською людиною. Основна тема твору — московський похід 1612 р., в якому автор брав особисту участь.

Значну й оригінальну історичну інформацію містить Львівський літопис, автором якого вважають Михайла Ганушевського, службовця військової канцелярії Богдана Хмельницького. Літопис формально охоплює період від 1339 р. до 1649 p., отже, написаний у середині XVII ст. В ньому до 1629 р. подані лише окремі фрагменти історії, згадуються чи коротко характеризуються окремі події. Про багато ж років взагалі нічого не написано, крім зазначення року, наприклад, 1502, 1503, 1504 — і так аж до 1517 р.; за 1518 р. написано: "Битва (у) Сокаля була". Після цього знову роки лише зазначалися без жодного тексту. З 1524 р. подана скупа інформація: "Татари були на Подолю і Чурилова замку доставали"; 1525 р.: "Турци Рогатин доставали". Знову нічого про події за 1526-1541 pp.; під 1542 р. записано: "Саранча о Матці Божой"; 1548 p.: "Ярослав погоріл", 1549 p.: "Арсеній — владика умер львівський"; 1590 р.: "Татаре Галич спалили"; 1591 p.: "Дорожня була, жито було по золотих 9 колода". Літопис виріз­няється антиуніатською позицією. Під 1592 р. осуджено місію православних владик Іпатія, владики Володимирського, і Кирила Терлецького, владики Луцького, "до папіжа", якому доповіли, що "ми суть присланії на тоє, абихмо унію прийняли от вшистких с посполитої шляхти, і от священиков, і от людей". "Он (Папа. — С.М.) тому рад бувши барзо, одослал їх до короля, аби їм привілей надал. І дал їм, що і до сего часу мучають християн, як слуги і предтечі антихристові".

З кінця XVI ст. аж до 1639 р. літопис написаний у тій самій манері, але з цікавими повідомленнями: 1594 р.: "Татаре вишли були і Галич спалили, шкоди много учинили"; 1595 р.: "Мор був великий в Перемишлі і Львові"; 1596 р.: "В п'яток світлий земля ся трясла. Наливайко до Венгер ходил"; 1597 р.: "Наливайка загублено" тощо. Під 1620 р. є розповідь про королевича Влади­слава, який через Львів їхав до Волох і у Львові зустрівся з Сагайдачним: "...коли виїжджал зе Львова с кам'яниці арцибіс-купії, Сагайдачний у ворот стоял і поклонился ему, а он руку ему положил на голові і мовил так: "Взявши на помоч Господа Бога, ото з вами сміле іду противко неприятелем нашим".

Українські історики мало використовували інформацію з цього літопису про шкоди Львову, які заподіяли козаки Б. Хмель­ницького і татари в час повернення з-під Замостя. У 1648 р.: "Воду отняли були козаки, рури поперетинавши, Замку Високого добили і люд вистинали, также по кляшторах все побрали і по церквах. І люд єдин татаре вибрали, другий от меча погинул, третій — от голоду, четвертий — от повітря. У церкві Святого Юр'я трупа 54 забитих людей, і татарин, на самий престол упадши, розбився. У бернардинов русі ж, що була поутікала для оборони, на п'ятсот і большей постинано, также і в місті, на ратушу, на валах".

Дуже реалістично обґрунтовуються в літописі причини висту­пу Б. Хмельницького проти Польщі, причини союзу з татарами, методи війни, тяжкі умови війська, втрати від пошесних хвороб "на барзі на бігунки", передано умови Зборівського миру.

Близьким до Львівського за часом написання, тематикою та манерою викладу матеріалу є Хмільницький літопис, названий так за місцем походження (м. Хмільник на Поділлі, недалеко від Волині та Історичної України). Автор коротко описав історичні події на Правобережній Україні за 1636-1650 рр., у хронологічному порядку подав відомості про повстання під проводом Павлюка, Павла Бута, К. Скидана. Найповніше описані події перших років національно-визвольної війни. Названі перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, міститься інформація про дії Кривоноса біля Немирова, Махнівки, Животова, Бердичева, Тульчина, про облогу Збаража. Як і у Львівському літописі^ названі ті біди, які принесла війна. Крім кривавих розправ військ польських гетьманів над народом, лиха, що завдали татарські орди, поширювався голод після неврожайних років, пошесні хвороби. Автор літопису співчував людям.

Події в Галичині і на Волині в XVI—на початку XVII ст. висвітлюються в літописі, який був відкритий всього півстоліття тому в архівних паперах Московського історичного музею росій­ським академіком М. Тихомировим. Літопис має назву "С крайчики Вельского речи потребит вибрані". У 1951 р. він був опублікований у журналі "Исторический архив", книга VIII, під назвою "Острозький літописець" (зміст засвідчує, що він написаний в Острозі. — СМ.). У 1970 р. "Острозький літописець" був пере­виданий у Києві; 1994 р. у збірці літописів "Галицько-.Волинський літопис" він вийшов у Львові. "Острозький літописець охоплює 1500-1636 рр. Записи лаконічні, рідко який має півсторінки. Лише під 1633 р. більше розповідається про боротьбу між православ'ям і католицизмом. У центрі розповіді — острозькі події, коли княгиня Острозька, вдова по гетьману Хоткевичу, "пановала і напускала в Острог єзуїтів, іже през них много злого сотвори православним" (з 1621 р.), "розмаїтими способами примушувала до унії... поотбирала маєтності церковнії і ґрунти і ні при чом церкви пооставалися". У 1636 р. за велінням княжни єзуїти "рострясли" гріб її батька князя Олександра Костянтиновича Острозького, "добилися до склепу" і звідти забрали кості князя та понесли до костьолу. "А княжна кості перемила, золками пахучими переклала. Єзуїти крестили во свою віру кості і водою покропили і ім'я перемінили Станіславом. І попровадили до Ярославля і там поховали подлі матки своєї". Дуже хвилююча розповідь про повстання в Острозі "на Воскресеніє Христово" і про його жорстоке придушення. Острозький літописець подає відомості не лише про цікаві та драматичні події, а й дуже переконливо описує культурно-політичну атмосферу своєї епохи.

Збереглося два списки Межигірського літопису, складеного в Межигірському монастирі біля Києва. В одному його списку міститься розповідь за 1392-1620 рр., в іншому — за 1608-1700 рр. Подібно до Львівського, Хмільницького, Острозького, також Чернігівського, Добромильського, Підгорецького й інших літописів, Межигірський відносять до так званих місцевих літописів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка