Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка13/20
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.18 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20

7.4. Про літературно-художні твори епохи

У попередній лекції йшлося про українську літературу до XVI ст. і полемічну літературу кінця XVI—початку XVII ст. Цікавими були жанри і теми літератури XVII—XVIII ст. Окремо виділяють поезію про національно-визвольну війну середини XVII ст. Вірші та поеми часто анонімні. Серед них особливо багато похвальних віршів на честь Б. Хмельницького, що відображали сприйняття народом націо­нальної ідеї, ідеї свободи. В другій половині XVII ст. були поширеними мотиви Руїни, безталанної долі України ("Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя"). Серед літераторів XVII ст. чимало таких, спадщина яких дуже переконливо відображає громадську думку про важливі політичні події епохи, а також про соціальні проблеми. З-поміж таких авторів — Лазар Баранович, Іван Величковський, Петро Попович-Гученський, Данило Гратковський, Климентій Зиновіїв. Мав місце розвиток драматургії (Якуб Гаватович), були популярними анонімні оповідання на мандрівні сюжети.

Художня література XVII, як і XVIII ст., становить історичне джерело передусім до вивчення духовної сфери життя народу, його поглядів на політичних вождів, на своє становище і долю. Вона відображає ставлення українського народу до польського панування на Правобережній Україні, татарських ординських нападів і татарської неволі, російських властолюбивих дій в Україні. Художня література — це джерело пізнання етнокуль­турних рис українців XVII-XVIII ст. Тому дослідник, вико­ристовуючи історичні жанри літератури XV—XVII ст., зокрема пізнє українське літописання, не може нехтувати при вивченні цього періоду і літературою художньою.
ЛІТЕРАТУРА

Величко С.В. Літопис /Переклад з книжної української мови. Вст. стаття і коментар В.О.Шевчука. — К, 1991. — Т. 1, 2.

Волинь в роки визвольної війни українського народу XVII століття. Доку­менти і матеріали / Упорядники Мицик Ю.А., Цибульський В.Г. — Рівне, 1999.

Грабянка Г. Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. — К., 1996.

Київський літопис першої чверті XVII ст. // Укр. іст. журн. — 1988. — № 2. — С.107-120; — 1989. — № 5. — С. 103-114.

Літопис Самовидця /Видання підготував Я.І.Дзира. — К., 1971.

Львівський літопис //Галицько-Волинський літопис. — Львів, 1994. — С. 169-200.

Острозький літописець //Галицько-Волинський літопис. — Львів, 1994. — С. 201-218.

Українська література XIV-XVI ст. — К, 1988. — С.76-87. Українська література XVIII ст. — К, 1983. — С.446-527. Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси, изданный комиссией для разбора древних актов. — К., 1888.

Сафонович Феодосій. Хроніка з літописів стародавніх. — К., 1992.

* * *

Антонович В.Б. Курс лекцій з джерелознавства. 1880-1881 //Історія України в університетських лекціях. — 1995. — Вип. 1.



Бевзо А. Львівський літопис і Острозький літописець. — К, 1970.

Дзира Я.І. Українські літописи XVI -XVIII ст. в радянській історіографії // Історичні джерела та їх використання. — 1968. — Вип. 3. — С. 177-189.

Крип'якевич І.П. Літописи XVI-XVTII ст. в Галичині //Іст. джерела та їх використання. — 1964. — Вип. 1. — С. 63-80.

Марченко МЛ. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). — К, 1959.

Марченко М.І. Історія української культури. — К., 1961. — С.232-245.

Мыцык Ю.А. "Кройника" Феодосия Сафоновича как исторический источник и памятник украинской историографии XVII в.: Автореф. дис. ... канд. ист. наук. — Днепропетровск, 1975.

Смолій В.А., Степанков B.C. Українська національна революція 1648-1676 pp. крізь призму століть //Укр. іст. журн. — 1998. — № 2. — С. 3-4.

Розділ 8

МАТЕРІАЛИ З ДЖЕРЕЛ ІНОЗЕМНОГО ПОХОДЖЕННЯ ПРО УКРАЇНУ ХУ-ХУНІ ст.
8.1. Джерелознавчі особливості творів іноземців, які писали про Україну

В корпусі джерел з історії України XV-XVIII ст. твори іноземців, зокрема мемуари, описи, донесення і записки, листи й інші підвиди, мають важливе, але все-таки допоміжне значення. Допоміжне з кількох причин. По-перше, з огляду на їх хроноло­гічну та тематичну фрагментарність. Такими є короткі фрагменти посла Франції, Англії та Бургундії Жільбера де-Ленуа, який був в Україні 1412 р. і 1421 р., венеціанського купця Иосафата Барбаро, котрий мешкав у м.Тані (Азові) з 1436 р. до 1451 р. і написав працю "Подорож до Тану", опубліковану вже 1543 р. У ній Барбаро залишив деякі господарські, демографічні й етно­графічні відомості про Північне Причорномор'я. У 1474 р. через Україну проїжджав венеціанський посол до Персії Кантарині й відобразив це у "Подорожі до Персії", виданій 1487 р.

Шістнадцяте століття багатше на увагу іноземців до України. З нього залишили повідомлення чи враження про Україну понад десять авторів. Однак лише матеріали кількох з них, у тому числі Еріха Лясоти, Михайла Литвина, Жака Маржере, виходять за межі принагідної згадки чи враження, спеціально торкаючись окремих явищ життя і побуту населення. Лише про Україну XVII ст. іноземці написали спеціальні праці. Це насамперед твори Гійома де Боплана, П'єра Шевальє, Павла Алепського, Альберто Віміни, Евлії Челебі та ін.

По-друге, не всі твори іноземців вирізнялися науковою достовірністю. У багатьох випадках очевидні безпідставні вимисли. Наприклад, Михайлон Литвин пише, що кинутий у р. Прип'ять спис настромлюється на риби "і стоїть повисно, ніби встромлений у землю, — так густо збивається там риба". Блез-де-Віженер характеризує родючість подільського ґрунту: "коли залишити в полі плуг, то він протягом двох чи трьох днів так заростає травою, що знайти його тяжко". Евлія Челебі стверджує: Дорошенко і Сірко 1660 р. були союзниками, хоч вони такими стали, як відомо, у 1669-1670 рр. Він також згадував про допомогу, яка надійшла до хана "від сорока козацьких народів". У цих випадках перебільшення або неточності очевидні. Водночас окремі повідомлення іноземців, ввійшовши як дійсні в українську історіографію, все-таки викликають сумніви. Наприклад, Боплан написав, що в Україні не хлопець вибирав собі дівчину для подружнього життя, а дівчина хлопця. І цю згадку деякі українські історики й етнографи прийняли за чисту правду. Однак вона не узгоджується з етнографічним матеріалом, зібраним у пізніші часи. Той самий Боплан вважав, що козацький отаман мав право стинати голови козакам і садити на палю тих, хто провинився, чого насправді не було, та ін.

По-третє, більшість іноземних писемних пам'яток має мемуарний характер, а мемуари належать до того виду джерел, на яких найбільше позначений вплив суб'єктивного фактора.

Проте свідчення іноземців мають і свої переваги. Іноземці, за логікою людського пізнання, найперше фіксували ті сторони життя і побуту українського народу, яких вони не знали у прак­тиці своїх народів. Це допомагає виявляти в українській народній культурі саме її національні ознаки, що не були відомі іншим народам, отже, і не могли бути запозиченими. Свідчення іноземців про Україну минулих часів — ще один доказ того, що україн­ський народ — давній історичний народ, а не видумка австрій­ського губернатора Ф. Стадіона чи українських істориків М. Косто­марова і М. Грушевського, як це неодноразово намагались довести польські або російські великодержавники.


8.2. Найважливіші мемуарні

й історичні твори іноземців про Україну,

написані до першої половини XVII ст.

Серед іноземних авторів, котрі писали про Україну до середини XVII ст., як хрестоматійні називаються імена Барбаро, Кантарині, Герберштейна, Литвина, Гамберіні, Міллера, Блез-де-Віженера, Руджієрі, Еріха Лясоти, Джільса Флетчера та ін.

Подамо деякі ілюстрації того, який характер мали свідчення згаданих авторів. Йосафат Барбаро, наприклад, описав природу та спосіб господарювання в місцевостях Північного Причорно­мор'я, Поволжя, Кавказу, за якими він споглядав з м. Тану (Азова), невеличкої венеціанської колонії в рукаві дельти Дону. Місто-колонія не була продовженням ні античного Танаїсу, ні італійської Тану. Останню зруйнував Тимур 1395 р. Венеціанське місто виникло на руїнах давніх попередників з аналогічними назвами. Зі стін венеціанського міста-колонії Барбаро спостерігав за татарськими ордами, що проходили мимо, і так їх описав: Спочатку йшли табуни коней, по шістдесят, сто, двісті і більше голів в табуні, потім появились верблюди і воли, а позаду їх стада дрібної худоби. Це тривало протягом шести днів, коли протягом цілого дня — наскільки могло бачити око — з усіх сторін степ був повен людьми і тваринами; одні проходили, інші прибували. І це були лише головні загони... Поперечник рівнини, зайнятого масою цих людей і худоби, рівнявся 120 милям". Барбаро вважав, що в орді було не менше 300 тис. осіб.

У 1421 р. через Польщу, Литву та Україну проїжджав слуга французького й англійського королів фламандець Жільбер де Ленуа, який мав завдання розвідати можливий шлях для чер­гового хрестового походу, відвідавши Люблін, Львів, Луцьк, Кам'янець; через Поділля добрався до гирла Дніпра, звідти — до Криму та Кафи. Свої враження описав у щоденнику "Подорож де Ленуа" ("Voyages de Lannoy"), який 1853 p. був виданий у російському перекладі в "Записках Одесского общества истории и древностей".

Кантарині, венеціанський посол до Персії, переїжджаючи через Україну, зробив описи Луцька, Житомира, Києва. Дуже детальні його свідчення про Москву, де йому доводилось жити від вересня 1476 р. до січня 1477 р. і після пограбування в Астрахані просити грошей для повернення на батьківщину.

Через Україну двічі проїжджав письменник і дипломат Священної Римської імперії Зігмунт Герберштейн, котрий у 1517 і в 1522 pp. прямував до Москви, хоча конкретних свідчень про його перебування в Україні не залишилось. Герберштейн народився у Крайні, знав слов'янські мови, тому міг безпосередньо спілкуватися і з українцями, і з росіянами. Його книга "Записки про московські справи" присвячена головно політиці Василя III, звичаям при Московському дворі, російській етнографії. Книга ілюстрована рисунками. Тут міститься чимало описів українських місцевостей, хоч знову ж таки виникають сумніви, чи він їх не запозичив у інших авторів. Про Київ Герберштейн писав: "Пишність і справді королівська велич цього міста підтверджується самими його руїнами і пам'ятками, від котрих залишилися рештки". Він згадує про норму звичаєвого права в Києві, за якою, нібито, у купця забиралися всі товари, якщо при переїзді через одну гору в його возі ламалося колесо. Новгород-Сіверська земля згадується багатою на фортеці та міста, "серед них найбільш знамениті Стародуб, Путивль і Чернігів. Ґрунти, оскільки вони обробляються, плодородні. В лісах дуже велика кількість горностаїв, білок і куниць, а також меду. Народ у зв'язку з постійними битвами з татарами дуже войовничий". Герберштейн подає характеристику козацького отамана Євстахія Дашкевича: "Муж дуже досвідчений у військовій штуці і славний визначною хоробрістю..., він часто ставив перед великою небезпекою і самого царя московського, у котрого колись був у полоні. В той рік, коли ми були у Москві, він розтрощив московинів завдяки незвичайним хитрощам..."

Італієць Гамберіні залишив характеристику українських козаків з 1584 р.: "їхня зброя — шаблі й рушниці, яких у них ніколи не бракує. Добрі вони до війни пішої й кінної... дають собі добре раду на морі. Мають всякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі".

Очевидно, від "записок" курляндського герцога Міллера досі існує легенда про Івана Підкову, який "нову неуживану підкову міг зломити руками, як якийсь прутик".

"Щоденник" Михайла Литвина особливо багатий на інформацію про тогочасну природу України, характер землеробства, мислив­ство, рибальство, краєзнавчі особливості. "Щоденник" вперше вийшов друком у Базелі 1615 р.

Французький слуга при дворі польського короля Блез-де-Віженер в Україні не був, але у праці "Опис королівства Поль­ського" він присвятив три розділи українським землям: Червоній Русі, Волині, Поділлю. Розділи написані на основі писемних джерел, що були в розпорядженні автора, а також усних розповідей очевидців. Цікаві твердження де-Віженера про те, що Червона Русь (Галичина), Волинь і Поділля заселені одним народом, якого "мова, побут і звичаї майже тотожні".

Особливо багатий за історичною інформацією "Щоденник" посла австрійського імператора Рудольфа II Еріха Лясоти, який 1594 р. мав доручення поїхати на Запорозьку Січ з метою залучення козаків до союзу європейських держав проти Турецької імперії. Це був час Базавлуцької Січі. Е.Лясота переїжджав через Львів і залишив про нього такий запис: "Львів — столиця Червоної Русі. В місті є єпископська кафедра, воєводство, кастелянія і староство, має два замки — один у місті, інший поза містом, на високій горі, звідки відкривається вигляд на декілька миль. В цьому місті багата торгівля: її ведуть переважно вірмени, які тут поселилися і мають прекрасну церкву". Аналогічні описи Кам'янця на Поділлі, Києва, Прилук. Про Київ автор писав із захопленням і наголошував, що він був колись "славною столицею і самостійним князівством..." Згадував про "славний, прекрасний і величавий собор св. Софії", звернув увагу на "руїни прекрасних воріт", золотоверху Михайлівську церкву, Печерський монастир і "прекрасну муровану церкву в ньому".

Дуже детально Е. Лясота описав, як він добирався до Запо­розької Січі. Спочатку плив Дніпром, потім по Чортомлицькому Дніприщу, далі — гілкою Підпільною, з Підпільної — по р. Сан-далці, з Сандалки — по її рукаву Верхній Лапці, з Верхньої Лапки — в р.Базавлук до "острова Базавлука при Чортомлиць­кому Дніприщі". Товаришем Лясоти був Якуб Генкель, який знав місцевість. За маршрутом описано острови Велику та Малу Хор­тиці, де 1556 р. вперше отаборився з козаками Дмитро Вишне-вецький.

Однак найцікавіші описи зустрічі Лясоти з козаками та пере­говори з ними. На честь посла стріляли з гармат. Прибувши на Січ, Лясота не застав там козацького отамана Богдана Микошинського. Ось як про це сказано в "Щоденнику": "Дев'ятого травня прибули ми до острова Базавлука біля рукава Дніпра Чортомлика, або, як вони висловлюються, біля Чортомлицького Дніприща близько двох миль. Тут була тоді Січ козаків, котрі послали нам назустріч кількох із головних осіб свого товариства й вітали наше прибуття великим залпом із гармат. Потім вони провели нас у коло, якому ми просили передати, що нам було вельми приємно застати все тамтешнє лицарське товариство в повному здоров'ї. Та оскільки за кілька днів до цього, тобто ЗО квітня, начальник Богдан Мікошинський рушив до моря з 50 галерами й 1300 чоловіками, то ми побажали відкласти виконання свого доручення до повернення начальника та його сподвижників, поки все військо не буде на місці".

"Начальник" вернувся з походу лише через 40 днів з великою здобиччю і полоненими, серед яких був і ханський придворний Біляк. Він повідомив Лясоті, що хан виступив походом з 80-тисячною ордою на Угорщину.

Далі Лясота описав, як поводилися запорожці при обговоренні його пропозиції. "Чернь без застережень" згодилася воювати на боці імператора Рудольфа II, але обачливіші вирішили виділити до імператора своїх послів, щоб конкретно домовитись про умови походу та його забезпечення.

Загалом козаки справили на Лясоту гарне враження, зокрема з питання їхньої військової вправності. "Вони мають власні гармати і багато з них вміє поводитися з цією зброєю, так що при них зайвим наймати і утримувати окремих гарматників".

Е. Лясота привіз козакам від імператора прапор і 8 тис. червінців, але й козаки, випроваджуючи посла, обдарували його багатими дарунками.

На жаль, "Щоденник" Е. Лясоти був оприлюднений після його написання лише через 260 років, 1854 р., коли був виданий німецькою мовою. Безумовно, від цього його джерелознавче значення не постраждало, проте для свого часу "Щоденник" не став джерелом інформації про українське козацтво, отже, не став і складовою частиною європейських знань про Україну.

Цікавим джерелом до історії повстань під проводом Криштофа Косинського і Северина Наливайка є праця прусського автора Рейнольда Гейденштейна про історію Королівства Польського за Стефана Баторія і до 1594 p., вперше видана 1672 р. у Франк­фурті і у 1857 р. перевидана в польському перекладі у Петербурзі ("Dzieje Polski od smierci Sigizmunda Augusta do roku 1594, ksifg XII"). B. Антонович зауважив, що праця P. Гейденштейна є найширшим історичним джерелом про згадані повстання і що Микола Костомаров на основі цього джерела на три чверті написав другу главу "Бунты Косинського и Наливайко" своєї праці "Южная Русь в конце XVI века".
8.3. "Опис України" Гійома Левассера де Боплана

Одним з найвизначніших творів іноземців про Україну XVII ст. є "Опис України" ("Description d' Ukranie...") Гійома Левассера де Боплана (народився наприкінці XVI ст. — помер 1672 p.), фран­цузького військового інженера, фортифікатора і картографа, який перебував на службі у польського короля з 1630 р. до 1648 р. Вважають, що Боплан очолював будівництво замків у Бродах, Підгірцях, Барі, фортеці Кодак. Мешкав у Києві, Новому Конец-полі, Кременчуці. Був на польському боці в битві під Кумейками (1637 р.: Потоцький-Павлюк, Скидан, Гуня). Окрім "Опису України" Боплан є автором "Української географічної карти" з 12-ти частин, а також топографічної карти "Спеціальний і докладний план України з належними їй воєводствами, округами та провінціями" у масштабі 1.463000. Власне "Опис України" спочатку був задуманий як коментар, пояснення до українських карт. Та фактично він виріс у самостійну велику і цінну працю. На одній з мап України Гі де Боплана нанесено 1884 населених пункти: міста, села, фортеці; вгорі — південь, Чорне море. Масштабне співвідношення відстані між містами і краями, за сучасними знаннями, недосконале. На відміну від "Щоденника" Е. Лясоти, "Опису України" пощастило. Його вперше опублікував у Руані вже 1651 р. Жак Кайде. У 1660 р. той самий друкар видав книгу більшим тиражем під заголовком "Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн". У 1990 р. видавництво "Наукова думка" здійснило репринтне видання книжки 1660 р.

Дещо під видозміненим заголовком вийшло ще одне видання "Опису України" 1661 р. У 1704 р. видано англійський переклад праць Боплана у збірці Джона Черчілля "Збірка описів подорожей і мандрівок..." Вона разом з "Описом України" перевидавалась англійською мовою 1732, 1744, 1752 pp. У 1959 р. "Збірка описів подорожей і мандрівок..." вийшла в Нью-Йорку. Німецькою мовою "Опис України" 1780 р. видано в Бреслау, 1822 p. — у Варшаві, а 1839 p. — у Вроцлаві (Бреслау) виходили польські переклади книги. У 1832 р. видано російський переклад М. Устрялова.

За змістом книга Боплана різнотематична. Це засвідчують самі заголовки її розділів: "Дніпро від Києва до моря...", "Ремесла, якими займаються козаки", "Руська шляхта", "Які повинності селян щодо панів" та ін. Чимало розділів не мають заголовків, але також присвячені певним питанням: Києву, природі, островам на Дніпрі, небезпеці від татар, порогам на Дніпрі, татарським ордам. Є окремі розділи "Про Крим або край Татарії", "Кримські татари", "Про козаків", "Як дівчата залицяються до парубків", "Як селянин може одружитися з панночкою", "Як відбувається весілля", "Козацька медицина", "Про фауну України", "Про клімат України", "Про Польщу (як обирають короля)", "Про шляхетські вольності", "Звичаї польської шляхти".

Боплан дав дуже цікаві відомості про Хортицю, що вико­ристовувалися чи не всіма істориками Запорозької Січі: острів "оперезаний урвищами, а відповідно, малодоступний. Має два добрих льє (льє дорівнює 4444 м. — С.М.) в довжину і півльє в ширину, переважно у своїй верхній частині, оскільки на захід звужується і понижується; повені його не затоплюють. На ньому росте багато дубів..."

Подав Боплан і спосіб виготовлення козаками човнів для морських походів. Вони мали довжину 60, ширину 10-12, глиби­ну — 8 стіп з двома стернами.

Мабуть, саме Боплан найдетальніше описав техніку ордин­ських нападів. За його даними, орда налічувала близько 80 тис. нападників, коли її вів хан, або ж 40-50 тис. — коли мурза. На своєму шляху ординці все спалювали, нищили, а потім виводили з собою до 50 і навіть 60 тис. руських (Roux) невільників, продаючи їх для служби на галерах. "Цей бо народ живе тільки з грабунку".

Описані також татарські міста Гезлеве, Топе-Таркан (Херсо­нес), Альма, Балаклава, Кафа (Феодосія) — столичне місто Криму. Великий інтерес становлять відомості про національний склад населення Кафи: "Татар у цьому місті живе мало, у ньому переважають християни. Вони послуговуються купленими у татар невільниками, яких ті захопили у Польщі та Московії. У цьому місті є 12 грецьких церков, 32 вірменські і один костьол святого Петра. Тут може бути 5~6 тисяч вогнищ, але понад ЗО тисяч невільників".

Зображені страждання людей, які опиняються в татарському полоні. Набіги татарів "відбуваються, звичайно, на початку січня,

0 зимовій порі, щоб уникнути перешкод на шляху. Ні болота, ні ріки тоді не можуть перешкодити їх просуванню в будь-якому з тих напрямків, куди ведуть їхні шляхи..." Найвпливовіші та найзавбачливіші підковують своїх коней підковами з волового рогу.

"Татари переміщаються по 100 коней у ряді, фактично по 300, оскільки кожний татарин... веде за вуздечку ще двох коней, що служать для запасу. їхній передній ряд може займати вшир від 800 до 1000 кроків, а вглиб вони мають десь від 800 до 1000 коней, і займають понад 3, навіть 4 великих льє... розтягуються на 10 льє... Дивне видовище, оскільки 80 тисяч татар ведуть понад 200 тис. коней: не так густо дерев у лісі, як їхніх коней тоді у степу".

Така орда, зазначає автор, розподіляється на загони, "заглиб­люється в край", швидко грабує оселі, бере у полон людей і так само швидко відступає, щоб уникнути військової погоні. Зобра­жено розподіл здобичі татарами: "Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників-магометан, де зазнають безмежної наруги. їхня брутальність підштовхує їх до мерзенних вчинків, як, наприклад: знеславлення дівчат, ґвалтування жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, навіть обрізання дітей перед батьками, аби навернути їх до Магомета.

Словом, найбільш тверді серця здригнулися б, чуючи крики і співи, плач і стогони цих нещасних русинів, бо цей народ і співає,

1 голосить, плачучи".

Є розповідь про наступ татар у літній час.

Багато матеріалу вміщено про життя, звичаї та боротьбу козаків. "Ось як вони вибирають свого старшого... Якщо обраний козак приймає на себе обов'язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча (додає, що) недостойний і до такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити... що завжди готовий покласти своє життя за своїх братів (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеще в долоні), вигукують "Слава! Слава!" (в оригіналі "Vivat! Vivat." — СМ.). Потім всі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонитися йому, а старший подає їм руку, що у них служить за форму вітання... Ось так вони вибирають свого старшого (General. — СМ.), що часто відбувається серед Дикого поля. Влада гетьмана наближена аж до права стинати голови і садити на палю тих, хто про­винився".

Цікаві спостереження Боплана про звичаї українців, їх етноніми ("русини або козаки"), назву берегів Дніпра; руський берег, московський берег.

Без перебільшення скажемо, що "Опис України..." Гійома Левассера де Боплана є історичним джерелом з історії України непересічного значення. І як досі, так і в майбутні часи всі історики, вивчаючи XVII ст., неодмінно будуть до нього звер­татися.


8.4. Визвольна війна середини XVII ст. та Україна часу козацької державності в оцінці іноземців

Низка праць іноземних авторів тією чи іншою мірою відображає події періоду Визвольної війни українського народу середини XVII ст. Це "Історія війни козаків проти Польщі" П'єра Шевальє, "Пам'ятки про події в Польщі" Альбрехта Станіслава Радзівілла, "Історія хана Іслам-Гірея III" Мехмета Сенаї, "Повідомлення про походження і звичаї козаків" Альберто Віміни, "Щоденник" Павла Алепського, "Книги подорожі" турецького мандрівника Евлїі Челебі, спогади члена шведського посольства до Б. Хмельницького К. Гільдебрандта.

П'єр Шевальє був французьким офіцером, 1646 р. командував загоном українських козаків, які перебували на службі фран­цузького короля. Козацький загін брав участь в облозі Дюнкерка 1646 р. Пізніше Шевальє став секретарем французького посоль­ства у Польщі (1648-1654 pp.), отже, володів необхідною ін­формацією. У вступі до книжки під назвою "До читача" П. Шевальє писав: "Ця історична книга подає деякі матеріали, що мають зробити читання її приємним. З неї можна довідатись про досить своєрідний спосіб ведення війни та боїв; хоробрі вчинки, які нагадують подвиги героїв роману, ... ми знайдемо образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить в рух величезний механізм та наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків досі не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з'явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії".

П. Шевальє ніби прагне дотримуватись об'єктивних позицій, але "правди козаків" не розуміє. Заголовок "Історія війни козаків проти Польщі" мав означати, що війну почали козаки, а не Польща. З легкої руки багатьох попередників, не задумуючись, автор пояснює походження слова козак від кози.

Згадується про сваволю в Україні польських панів. Позиція автора добре виявлена у "Розвідці про землі, звичаї, спосіб правління, походження та релігію козаків". Козаки, за його описом, — це волоцюги, вояччина, що багато разів піднімала заколоти, чинила спустошення. Подібно до Боплана, Шевальє описав спосіб будування козацьких човнів, ведення нічного морського бою з турецькими галерами, будівництво і користу­вання козаками пересувними укріпленнями з возів. Є правдиві оцінки панщини. "Селяни України... неначе раби... вони зобов'язані працювати кінно або пішо три-чотири дні щотижня для панів", обтяжені іншими платами, зобов'язані "платити десятину від баранів, поросят і всяких земних плодів... до того — погана поведінка з боку євреїв, орендарів..." Подано характеристику релігії населення України. Зазначено, що краща частина шлях­ти — католицького чи реформаторського віросповідання. Мабуть, не дуже точні свідчення про їжу козаків, тенденційні — про любов до міцних напоїв. Проте, "хоч цей народ любить напиватися більше, ніж будь-який інший народ Півночі, все ж він напрочуд стриманий під час війни". Чимало повідомлень книжки П.Шевальє недостовірні, наприклад, про те, що Богдана Хмельницького гетьманом призначив король, назва Україна означає окраїну, а "мова козаків — це один з польських діалектів".

Очевидно, загалом упереджене ставлення Шевальє до козаків визначалося тим, що він перебував на службі у поляків і використовував різні донесення й описи польських гетьманів та урядовців, які в несприятливому світлі зображували козаків. На цьому тлі дуже помітна симпатія П.Шевальє в його "Розвідці про перекопських татар" до татар: "Годі уявити собі менш пороч­них людей..., вони надзвичайно щирі та вірні. Серед них зовсім немає шахраїв та наклепників". Ось тільки вони не вважають "злочином чи кривдою грабіж християнських країн, бо в їхньому понятті християни — поганці та мерзотники".

У цьому творі ще більше наукових неточностей, ніж у праці про козаків. Наприклад, автор стверджує: "татари... по суті є скіфами".

Сюжет "Історії війни козаків проти Польщі", з зовнішнього боку, достатньо точно і послідовно відображає саме повстання Б. Хмельницького, головні битви, зокрема під Корсунем і Пиляв-цями, дії М. Кривоноса та Ієремії Вишневецького, правдивий опис становища Львова, що оборонявся під проводом офіцера Арці-шевського, а потім відкупився "за допомогою значної суми", похід під Замостя. Потім описані події 1649 р., становища під Збаражем, позиції татар, битви під Зборовом із багатьма ситуаціями, в які потрапляли окремі польські вельможі, причини замирення, суть миру короля з татарами (вісім пунктів) і короля з Б. Хмельницьким (12 пунктів), тобто статті Зборівського миру, які передані пра­вильно. Вміщено розповідь про дії козацьких військ під проводом полковника М.С. Кричевського проти Радзівілла, про смерть пораненого і полоненого Кричевського в таборі литовського війська.

У розділі "Друга козацька війна" описані воєнні дії та польсько-козацькі відносини 1649-1651 рр. У центрі уваги — битва під Берестечком, її наслідки для козаків, захоплення Києва Радзі-віллом, умови Білоцерківського миру, які Шевальє передав 14 пунктами.

Незважаючи на пропольську суб'єктивну позицію П. Шевальє, багато його оцінок, фактологічних свідчень, міркувань заслуго­вують на уважний аналіз, зіставлення з іншими джерелами та використання при висвітленні ходу подій великої війни.

Помітним і відносно об'єктивним джерелом з історії війни є "Пам'ятки про події в Польщі" литовського гетьмана Альбрехта Станіслава Радзівілла. У Варшаві польською мовою ("Раті^гпікі о сігіеіасп \у Роївсе") твір видали 1980 р. відомі історики А. Пшебось і Р. Желевський.

Радзівілл прагнув зображувати події об'єктивно, навіть у тих випадках, коли розповідав про власні битви. Його фраза "Когасу і рІеЬв рореіпііі піезгуспапе гЬгоапіе, ропіе\¥а± піезіуспапе Ьуіу павге grzechy" ("Козаки і плебс наробили нечуваних злочинів, але ж і наші гріхи були нечуваними") і досі супроводжує численні праці про польсько-козацьку війну середини XVII ст. А. Радзівілл об'єктивно характеризує Б. Хмельницького, наголошуючи на його дипломатичному хисті, з позицій учасника подає дуже характерні риси дипломатії Росії, що вирізнялася сильною напористістю не лише на Хмельницького, а й на Польщу. Описаний випадок, коли російський посол у Варшаві зажадав "скарання на горло" всіх тих, хто помилково називав ім'я чи титули московського царя, як, наприклад, Ярема Вишневецький, котрий назвав царя Олексія Олександром.

Посол Гр. Пушкін зажадав, щоби польський сейм ухвалив "кару на горло" для всіх, хто би помилявся при титулуванні російського царя.

Чималу увагу приділив Радзівілл незгодам внутрікозацької старшини, а також її виступам проти Хмельницького, зокрема Прокопа Шумейка, Нечая, Небаби та ін. Подана значна інформація про козацько-молдавські стосунки.

Із польських сучасників війни, які залишили про неї свої твори, відомі С.Твардовський, автор віршованої повісті "Домашня війна" ("Wojna domowa") та В.Коховський, автор чотиритомних "Анналів Польщі...", що вийшли друком у 1683, 1688, 1698 та 1853 pp. і за семирічними клімактеріями відображали воєнні лихоліття. Пізнішого часу, вже у 1966 р. праця В.Коховського під заголовком "Літа потопу" (Lata potopu") була видана у Варшаві. В.Антонович писав, що В.Коховський — це найдокладніший літописець про війни Б.Хмельницького.

Відомою є також праця Іоахіма Єрліча "Літопис або хроніка" ("Letopisiec albo kroniczka"), написана з позицій шляхтича, якого події війни змусили втекти зі своїх маєтностей за 90 км від Києва і який дивився на козаків і повстанців як на волоцюг і розбійників. Чи не найчастіше в українській історіографії цитували львів­ського підкоморія М'ясковського, який був членом делегації А. Киселя до Богдана Хмельницького у січні 1649 р. і який у своєму Діаріуші навів сумнівні для січня 1649 р. слова Хмель­ницького про намір вибити весь руський народ з лядської неволі по Львів, Перемишль і Холм.

В Польщі 1971 р. було здійснено видання польською мовою книги Хаджі Мехмета Сенаї "Історія хана Іслам-Гірея III" (переклад з турецької 3. Абрагамовича). Праця містить чимало матеріалу про українсько-турецькі відносини з турецько-татарських позицій. Дуже випукло показані внутрішні відносини в Кримському ханстві, що штовхали Іслам-Гірея III на союз з Б. Хмельницьким. До 1648 р. Іслам-Гірей III уже був на ханському троні чотири роки, але за уряд у Криму вели боротьбу також вельможі Шефер Газі, Іслам Газі Герей, Тугай-бей. "В Кримській землі все так змішалося, — писав Сенаї, — як волосся на голові негра. Внаслідок незгод і запеклої боротьби край ішов до згуби". І нібито події в Україні, які дали великі повноваження Тугай-беєві, розрядили становище.

Сенаї подає відомості про призначення татарських емірів у орди, що йшли проти поляків, а Тугай-бея, коменданта замку Феракерман, — верховним командувачем над усіма ними. В деяких місцях описано становище татарських військ в Україні, їх участь у воєнних діях, перемоги і поразки; подані матеріали про зовнішньополітичні дії Криму стосовно Хмельницького, Польщі, Молдови, Туреччини.

Альберто Віміна як посол Венеції 1650 р. відвідав Б. Хмель­ницького з метою схилити його до війни проти Туреччини на боці Венеції. З-поміж багатьох його описів дуже виразне зобра­ження козацького гетьмана: "росту скорше високого, ніж се­реднього, широкий в костях і міцної будови. Його мова і спосіб правління вказують, що він володіє розсудливою думкою і проникливим розумом. У поведінці він м'який і простий, і тим з'єднує собі любов вояків, але, з другого боку, він тримає їх у дисципліні". А.Віміна описав також побут гетьмана, обіди, вживання горілки, пива, меду і вина, коли є гості, наголосив на гуморі українців. Коли ж він похвалився, "яка то велика Венеція і які широкі її вулиці, що самі її громадяни, трапляється, в них блукають", один козак сказав, що з ним таке трапляється у тісній хаті: коли посидить трохи за столом, то вже не може втрапити у двері, щоб повернутися додому.

Перед цим Віміна записав враження про високу землеробську культуру в Україні, яка "не тільки може бути поставлена поруч з найбільш культурними країнами Європи, але й задовольнити вимоги найбільш завзятого хлібороба". Позитивно відгукувався автор про характер відносин у середовищі козаків, котрі від­стоюють свої погляди без чванства, а за мету вважають при цьому "спричинитися для загального добра. Я сказав би, — писав Вімі­на, — що ця Республіка може рівнятися Спартанській".

Про страждання єврейського населення, викликані війною середини XVII ст., писали єврейські автори. Найголоснішою є хроніка Натана Ноти Ганновера "іашеп тегиіап" (І. Франко передає: "Яван Мецуля"), або ж у перекладі "Безодня". Ганновер розповідає, як "було побито 10 000 жидівських душ у Полон-ному", як 300 знатних жидів разом з рабином Самсоном з Острополя були вбиті в синагозі, як жиди тікали із Заславля, серед них і Ганновер, до Острога і Межиріч, а звідтам — далі на захід, як лишали золото, срібло і дітей, коні, вози, всі манатки і жінок...

Основний зміст хроніки Ганновера, (російською мовою під за­головком "Богдан Хмельницкий: рассказ еврея современника — очевидца о событиях в Малороссии за 1648-1652 гг" була видана 1878 р. в Одесі) передав I. Франко (Див.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. — К, 1986. — Т. 43. — С. 190-193).

Проте чи не найбагатшим за інформацією про культуру і побут українського народу є "Щоденник" Павла Алепського, сирійського архідиякона, який супроводжував антіохійського патріарха Макарія в його подорожі до Москви 1654 р. і під час повернення 1656 р. Арабське ім'я архідиякона — Буліс-аль-Хале-бі — Павло із міста Алеппо.

Павло Алепський зустрічався з Богданом Хмельницьким, спостерігав національне піднесення в Україні, яку називав "земля козаків", "країна козаків", "держава козаків", сприймав події 1648-1656 рр. як справу всього народу. "Козаки, оволодівши країною, розділили між собою землю", "жителі всієї цієї землі — козаки, заволодівши лісом, розділили землю на ділянки". У "Щоденнику" подано відомості про минуле України від часів Київської Русі, її захоплення Литвою і Польщею, становище народу, про Хотинську битву, відносини Б. Хмельницького з Туреччиною, Кримом, Молдовою, Московією, Угорщиною. Докладно описано битву під Жванцем, у тому числі зраду кримського хана, коли той відділився від Хмеля і пішов у свою землю, забравши з собою у полон із землі козаків до десяти тисяч осіб.

Дуже добре враження на ПАлепського справив Б. Хмель­ницький. "Всякий, хто побачить його, здивується і скаже: Так ось він, цей Хміль, якого слава й ім'я рознеслися по всьому світу". На думку мандрівника, козацький гетьман вів боротьбу з Польщею "для помсти і звільнення свого народу від рабства й неволі". Із "Щоденника" простежуємо, які категорії становили соціальну структуру тодішнього суспільства. В ньому згадуються посполиті, духовенство, ремісники, козаки, міщани, купці, орен­дарі та ін. Описано міські укріплення, повідомлення про татарські пограбування та полонення людей, характер господарства, культуру землеробства, врожайні поля, сади, городи, де "збіжжя заввишки людини, неначе те море безкрає".

Мандрівник був вражений рівнем освіти українців. Перше українське місто, куди вступили патріарх і його супровід, було м. Рашків над Дністром. "Починаючи цим містом, — зазначено в "Щоденнику", — себто по всій козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися вулицями". В Україні, повідомляє автор, існують будинки для бідних і сиріт, є лазні, дзвіниці та вежі, фонтани на вулицях тощо.

Очевидно, сирійському священнослужителю імпонували українське автокефальне, залежне лише від Константинополя, православ'я та люди, які його сповідували. Павло Алепський був у захопленні від "країни козаків": "козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі".

В ЗНТШ (т. 154) 1937 р. були опубліковані записки німецького священика Гільдебрандта, який 1656-1657 рр. супроводив шведського посла Веллінга до Б.Хмельницького. Тут йдеться про трикутник: Хмельницький—Москва—Швеція. Гільдебрандт засвідчує, що позиція Швеції знайшла у Хмельницького повне розуміння і підтримку — він поділяв інтереси Швеції, яка боролася проти зазіхань Москви. Отже, записки Гільдебрандта є важливим джерелом для вивчення зовнішньої політики Б. Хмельницького після об'єднання 1654 р. із Росією.

Різноманітна, хоч і не завжди точна, інформація про Україну середини XVII ст. у "Книзі подорожей" турецького мандрівника Евлії Челебі, котрий у мандрах провів 50 років життя. Він відвідав майже всі країни Європи, багато країн Сходу. В Україні побував кілька разів. Вперше 1656 р. відвідав Галичину та Буковину, а Наддніпрянщину — вже після смерті Б. Хмельницького (у жовтні-листопаді 1657 р.). До України прибув разом із турецькими військами. Записи Челебі цього часу розповідають про полкові та сотенні містечка, внутрі­політичну боротьбу за владу. Останню подорож по Україні мандрівник здійснив 1660 р., пройшовши від Коша Запорозького до Ніжина, далі — до Бердичева на Правобережжі, звідти через Кодак — до Криму.

Книгу Е. Челебі писав після 1670 р., у багатьох випадках не лише на основі подорожніх записів, а й з пам'яті. Це зумовило багато неточностей у хронології подій, іменах та ін. Водночас описи українських фортець і міст Львова, Лубен, Києва, Чиги­рина, Черкас, Канева, Прилук, Кодака, Збаража, Кам'янця можуть викликати інтерес. Видається, однак, що Челебі любив дуже гіперболізувати про величину міст, їх оборонні можливості. Ось що він писав про Львів 1656 р.: "Оскільки через незвичну метушню, що панувала у війську, я не зміг як слід оглянути це місто, я розпитав про нього одного корсара. Всього в ньому вісімдесят чотири тисячі дерев'яних і вкритих тесом упоряджених палаців. Та є й маленькі будиночки злидарів без виноградників і садів. Всього на базарі сім тисяч крамниць і в кожній з них кілька сонцеподібних дівчат, винісши на базар свій товар — свою працю, займаються торгівлею...

Є близько ста малих церков і сорок монастирів з дзвіницями, в кожному з яких по двісті, триста ченців. Є сорок прегарних чудових заїжджих дворів, шість пічних лазень. У благотворному кліматі тутешніх місць дівчата настільки гарні, що, побачивши їх, одягнених у шовковий різнобарвний одяг, сонцеликих, з очима лані, газелі, сарни, чоловік втрачає голову..."

Реальніший опис Кам'янець-Подільського замку: "Це надійна й могутня фортеця зі стінами, висіченими у скелі, що стоять над крутим схилом, і подібної їй немає не тільки в польських володіннях, а й у Чеській і у Шведській стороні".

У Челебі дуже багато цікавих, але водночас суперечливих описів запорозьких козаків. Ті, які вступали в союз з татара­ми, — це карфаш-козаки (брати-козаки), а ті, які боролися проти турків і татар — "бритоголовий народ", гідний "геєни вогненної". Про український народ і його мову Челебі відгукувався так: "вони стародавній народ, а мова їхня ще більше всеохоплююча і багата, ніж фарсі, китайська, монгольська і різні інші". Зрозуміло, що твір Евлії Челебі вартий уваги як оригінальне джерело, яке відображає різноманітні грані українського життя 50-60-х років XVII ст.

Від другої половини XVII ст., зокрема з XVIII ст., твори іноземців, котрі писали про Україну, достатньо численні. Назвемо "Щоденник" шведського генерала Гордона, що в 60-70-х роках XVII ст. перебував на російській службі й, зокрема, 1673 р. командував Чигиринською фортецею. В 1829 р. російською мовою "Дневник" був опублікований у Москві. Становище України за часів І.Мазепи описував датський посол Юст Юль. Він залишив враження про зруйнований Батурин, міста Глухів, Кролевець, Борзну, Ніжин, Київ, Нові Млини та ін. Так само він писав про напади татар, культуру і побут козаків. Його "Записки" були видані російською мовою у Москві 1899 р.

Добу Мазепи описували також агент французького уряду в Москві Деляневіль ("Записки про Московію"), французький дипломат Жан Блюз, який був у Батурині 1704 р.

Загальновідома книга Вольтера "Історія Карла XII", що вийшла 1731 р. у Руані. До 1900 р. вона перевидавалась близько 100 разів. У ній дві сторінки присвячувались характеристиці та діяльності Івана Мазепи. Завдяки Вольтеру ім'я Мазепи стало відоме в усьому світі.

Є фрагменти про Україну в книзі Корба "Щоденник, складений в Московії", що вийшла друком у Відні 1700 р. У Штутгарті 1730 р. було видано "Реляції" принца Вюртемберзького Максимі-ліана Еммануїла, учасника походу Карла XII і свідка битви під Полтавою.

Український історик в діаспорі Олекса Вінтоняк захистив дисертацію та видав книгу під заголовком "Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини XVIII ст." У 1995 р. книга була перевидана (Львів; Мюнхен). У розділі "Біобібліографічні відомості про подорожників" Олекса Вінтоняк подав відомості про 14 авторів творів про Україну: Балтазара Ганета, К.Ф.Е. Гаммарда, Йоганна Готфріда, Самуеля Готліба Гмеліна, Йоганна Антона Гюльденштедта, Ернеста Вільгельма Дрімнельмана, Балтазара фон Кампенгаузена, Едвардо Даніеля Клерка, Вільгельма Кокса, Джозефа Маршалла, Йогана Віль­гельма Меллера, М.Мессельєра, Петера Сімона Палласа, барона Франца де Тотта, називає відомості про дві праці невідомих авторів.

У виданні вміщена вступна стаття професора Ярослава Даш­кевича, де він, окрім джерелознавчого аналізу праці О. Вінтоняка й оцінки значення праць іноземців як джерел до історії України, доповнює їх такими іменами, як Йоганн Гайнріх Мюнц (Жан Анрі), Карл Бормей Феєрабенд, Адам Нарушевич. Зрозуміло, ми не маємо змоги навіть реферативно зупинитися на згаданих працях. Тому рекомендуємо працю О.Вінтоняка для самостійного опрацювання. Зазначимо лише, що головними темами творів іноземців про Україну XVIII ст. є політика російського царизму стосовно України, колонізація Півдня України іноземними колоністами: сербами, німцями, болгарами, греками, поляками й іншими, перенесення в Україну російських кріпосницьких порядків, обмеження та скасування української автономії. Особливо багаті матеріали про побут, спосіб виробництва, культуру, мораль українського населення. Іноземці із захопленням розповідають про спосіб життя українських селян, українську етнографію, самобутні ознаки культури українців.
Хоч XVIII ст. України відносно дуже повно відображене в працях іноземців, але з того ж століття збереглося у багатократ більше джерел різних видів вітчизняного походження. Тому від­носна значущість джерел про Україну XVIII ст. іноземного поход­ження у всьому корпусі історичних джерел, напевне, вже не така й велика, як джерел іноземного походження з XV-XVII ст., які є дійсно унікальними.

ЛІТЕРАТУРА

Барбаро и Контарини о России. — Л., 1973.

Боплан Гійом Левассер де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського... — К, 1990.

Історія Львова в документах і матеріалах. — К, 1986. — С. 87-88 (Док. № 69).

Історія України в документах і матеріалах. Визвольна боротьба україн­ського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1569-1654). — К, 1941. — С. 12-13.

Литвин М. О нравах татар, литовцев и москвитян. — M., 1994.

Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — К, 1896. — Вып. 2.

Мюллер Йоган-Йоахім. Історична дисертація про козаків /Коментар Ю. Мицика і М. Кулінського //Всесвіт. — 1988. — № 6. — С. 131-137.

Путешествие антиохийского патриарха Макария в Украину в середине 17 века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алепским /Перевод с арабского Г.Муркоса. — К., 1997.

Січинський Володимир. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. — К., 1993. — С. 36-255.

Шевальє Я'єр. Історія війни козаків проти Польщі з розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію і другою розвідкою про перекопських татар. — К, 1993.

Челеби Эвлия. Книга путешествия (Извлечения из сочинений турецкого путешественника XVII в.). — М., 1961. — Вып. 1. Земли Молдавии и Украины.

Хрестоматія з історії Української PCP з найдавніших часів до кінця 50-х pp. XIX ст.: Посібн. для вчителів. — К., 1959. — С. 94-95, 115, 146-147, 155-157.



* * *

Антонович В.Б. Курс лекцій з джерелознавства. 1880-1881 //Історія України в університетських лекціях. — К., 1995. — Вип. 1.

Алпатов М.А. Русская историческая мысль и Западная Европа XII-XVII в. — М., 1973.

Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович І. Україна на стародавніх картах. Кінець XV-перша половина XVII ст. — К., 2004.

Вінтоняк Олекса. Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини XVIII ст. — Львів; Мюнхен, 1995.

Дашкевич Я.P. Українська бопланіана //Гійом Левассер де Боплан. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського... — К, 1990. — С. 209-232.

Дячок Олег. Хроніст Алессандро Гваньїні // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К, 2004. — Вип. 8-9. — С. 299-321.

Заруба В.М. Студії з історії України. — К, 1995. — С. 48-57.

Кордт В. Чужоземні подорожі по Східній Європі до 1700 р. — К, 1926.

Мыцык Ю.А. Записки иностранцев как источник по истории Украины (вторая половина XVI-cepeдинa XVII в.). — Днепропетровск, 1981.

Мыцык Ю.А. Записки иностранцев как источник по истории Освобо­дительной войны украинского народа 1648-1654 гг. — Днепропетровск, 1985. — Ч. 1.

Наливайко Дмитро. Козацька християнська республіка //Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам'ятках. — К., 1992.

Остапчук Віктор, Галенко Олександр. Козацькі чорноморські походи у морській історії Евлія Челебі "Дар великих мужів у воюванні морів" // Марратшкіі: 36 наук, праць на пошану Ярослава Дашкевича. — Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996. — С. 341-426.

Полотнюк Я. Мандрівні записки Павла Халебського як джерело до історії культури України XVII ст. //Дзвін. — 1990. — № 9. — С 124-129.

Франко Іван. Хмельниччина (думи, пісні та вірші) / / Іван Франко. Зібр. тв.: У 50 т. — К, 1986. — Т. 43. — С. 7-352.

Яворницъкий Д.І. Історія запорізьких козаків.: У 3 т. — Львів, 1990. — Т. 1. —С. 67-70.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка