Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка14/20
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.18 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20

Розділ 9

АКТОВІ ТА ДІЛОВОДНІ ДОКУМЕНТИ РОСІЙСЬКИХ І АВСТРІЙСЬКИХ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ XVIII— ПОЧАТКУ XX СТ.
9.1. Адміністративний поділ України у складі Росії

Після приєднання України до Росії 1654 р. російські органи державного управління почали поступово поширювати свою владу, закони і розпорядження, контрольні функції й на Україну.

В Росії 1708 р. вперше впроваджувався губерніальний поділ. Тоді вона поділилась на вісім територіально велетенських губерній. Незважаючи на існування полкового устрою, Україна підпала під губерніальний поділ. Частина її території відносилась до Київської губернії, частина (Слобідська Україна) — до Азовської.

Оскільки великими губерніями управляти було важко, почалися деякі їх реорганізації. У 1710 р. губернії поділено на "долі"; 1719 р. — на провінції. За Катерини II було прийнято "Установление о губерниях", що ліквідовувало провінції, але збільшувало кількість губерній до 41.

Повністю російську систему територіального адміністративного управління Україною впроваджено після ліквідації гетьманату, Запорозької Січі та полкового устрою в останні десятиріччя XVIII ст.

У 1764 р. на правобережному Запоріжжі, що перебувало під міжнародно-правовою юрисдикцією Росії, створювалась Ново­російська губернія. Як така вона існувала до 1783 р., коли була реорганізована в Катеринославське намісництво з центром у Катеринославі. До намісництва належали нові землі в Північному Причорномор'ї, що відійшли до Росії після Першої та Другої російсько-турецьких воєн. У 1796 р. Катеринославське намісництво знову було реформоване у Новоросійську губернію. Запорізьке Лівобережжя 1764 р. відійшло до Азовської губернії.

В 1781 р. Київська губернія реорганізована у Київське наміс­ництво (Київ, Переяславський, Лубенський, Миргородський та інші полки). Намісництво розділялося на повіти (уїзди): Київський, Остерський, Козелецький, Переяславський, Пирятинський, Лубенський, Миргородський, Хорольський, Голтвянський, Горо-диський, Золотоношський.

У тому ж 1781р. із північно-східної території України творилося Чернігівське намісництво. До нього входило 7 сотень Київського, 12 — Ніжинського, 12 — Лубенського, 16 сотень Гадяцького, 11 сотень Чернігівського, сотня Стародубського полків. Створювалися повіти: Березнянський, Борзнянський, Гадяцький, Глинський, Городнянський, Зіньківський, Лохвицький, Ніжинський, Прилуцький, Роменський, Чернігівський.

Тоді ж утворено Новгород-Сіверське намісництво на місці колишнього Стародубського полку й окремих сотень Чернігів­ського та Ніжинського полків. До намісництва належали повіти: Глухівський, Конотопський, Коропський, Кролевецький, Мглин-ський, Новгород-Сіверський, Новомістський, Погарський, Сосницький, Стародубський і Суразький. Адмінцентр — Новгород-Сіверський (зараз місто над Десною на межі сучасних Черні­гівської та Сумської областей).

Після Другого поділу Польщі 1793 р. на Правобережжі, голов­но на території Брацлавського воєводства, що входило до складу Польської Речі Посполитої, за указом Катерини II утворювалось Брацлавське намісництво з центром у Вінниці з Брацлавського, Вінницького, Гайсинського, Тульчинського, Ямпільського, Моги-лівського, Махнівського, Липовецького, П'ятигорського, Берщад-ського, Літинського, Хмільницького та Сквирського повітів.

Створювалося також Подільське намісництво з повітів Кам'янецького, Летичівського, Ольгопільського, Проскурівського, Ушицького й інших з центром у м. Кам'янці-Подільському.

Знову ж таки 1793 р. за указом Катерини II виникло Волинське намісництво, спочатку з центром в Ізяславі, з 1795 р.— з центром у Новоград-Волинському. До намісництва входили округи (згодом повіти): Дубнівський, Новоград-Волинський, Лабунський, Ізя-славський, Острозький, Рівненський, Домбровицький, Овруць­кий, Радомишльський, Житомирський, Чуднівський, Луцький, Володимир-Волинський, Ковельський.

У 1795 р. на півдні України з частини Катеринославського намісництва, з приєднаних територій Півдня створено ще Вознесенське намісництво. На північній стороні до нього входили Уманський, Чигиринський, Черкаський повіти, на півдні — міста Очаків, Миколаїв, Берислав, Одеса та ін.

Адміністративна система намісництв в Україні, однак, проіснувала всього кілька років. Наприкінці 1796 р.—на початку 1797 р. губерніальний поділ було повернуто. На території України на місці відповідних намісництв або їх частин створювались губернії: Новоросійська з центром у Катеринославі, Малоросійська з центром у Чернігові, Київська — з центром у Києві, Слободсько-Українська — з центром у Харкові, Волинська губернія з центром у Новоград-Волинському (з 1804 р. — у Житомирі), Подільська — з центром у Кам'янці-Подільському. Такі утворення, як Брацлав-ське, Вознесенське, Новгород-Сіверське, не реорганізовувались, а розформовувались, а їх повіти приєднувалися до губерній.

У 1802 р. відбулося ще одне реформування губерній України: Малоросійська була поділена на Чернігівську з центром у Чернігові та Полтавську з центром у Полтаві; Новоросійська — на Катери­нославську, Таврійську та Миколаївську губернії. Останню через рік (1803 р.) названо Херсонською і відповідно перенесено її центр.

Отже, на початку XIX ст. орієнтовно на сучасній державній території України існувало дев'ять російських губерній: Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Катерино­славська, Херсонська, Таврійська, Українсько-Слобідська. Останню 1838 р. перейменовано на Харківську. Ці губернії об'єдну­валися в генерал-губернаторства на чолі з генерал-губернаторами. Вищою посадовою особою губернії вважався губернатор. Генерал-губернаторства були такі: Київське, що керувало Київською, Волинською і Подільською губерніями; Чернігівське (Малоро­сійське) — керувало Чернігівською та Полтавською губерніями; Харківське — у складі Харківської і Воронезької губерній. Новоросійське з центром в Одесі — у складі Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній, а з 1828 р. — і Бессарабської губернії.

Такий російський поділ України залишався незмінним, за винятком переходу від однієї губернії до іншої окремих повітів, аж до 1917 р. Тільки 1912 р. східні частини Люблінської і Сідлецької губерній Царства Польського були виділені в окрему Холмську губернію з прямим підпорядкуванням Петербургу.

Губернії розділялись зазвичай на кільканадцять повітів. Наприклад, на початку XX ст. у Подільській губернії було 12 повітів: Балтський, Брацлавський, Вінницький, Гайсинський, Кам'янецький, Летичівський, Літинський, Могилівський, Ольгопільський, Проскурівський, Ушицький, Ямпільський; Волинська губернія мала 12 повітів: Володимир-Волинський, Лубенський, Житомирський, Ізяславський (Заславський), Ковельський, Кременецький, Луцький, Овруцький, Старокостянтинівський, Новоград-Волинський, Острозький, Рівненський. Повіти поділялися на волості, в кожній з яких налічувалося кілька десятків сіл та інших населених пунктів. Губернські й повітові центри зазвичай були містами, тобто нале­жали до міст за урядовою статистикою. Волосні центри знахо­дились у містечках, а іноді — у великих селах.

Губернія мала своє губернське правління з такими підрозді­лами, як канцелярія губернатора, губернське правління, ста­тистичне бюро, землевпорядна комісія; а з кінця XIX ст. також — переселенська комісія, жандармерське управління, міське (у губернських центрах) поліцейське управління, підпорядковане губернатору, тощо. В кожній губернії діяли губернські судові органи з підрозділами (прокурорами, суддями, слідчими відділами та ін). Система освіти спрямовувалась кураторами (попечителями) освітніх округів, куди входило кілька губерній. Округи створю­валися без урахування національних особливостей губерній. У губерніях, однак, освіта підпорядковувалась єпархіальним учи­тельним радам. Поліційну службу в губернських містах очолював поліцмейстер, у повітових -— городничий, міських кварталах — пристави і надзирателі.

Російська система адміністративного управління губерніями, повітами і волостями України була дуже консервативною. Трохи помітно її оновлювали положення, прийняті після 1861 р., але суті її не змінювали.


9.2. Розвиток австро-угорських органів

державного управління

на західноукраїнських землях

На відміну від консервативної системи російського управління Україною, австрійська система управління на західноукраїнських землях відносно швидко видозмінювалася. Західноукраїнські землі підпали під владу Австрії після підписання між Росією, Австрією та Пруссією 1772 р. Конвенції про частковий поділ Польщі. За цим документом до Росії відійшла частина білоруських земель східніше і частково західніше верхнього Дніпра (Гомель, Мсти­слав, Могилів) та північніше Північної Двіни (Вітебськ, Полоцьк, Дінабург), до Пруссії — землі на лівому березі нижньої Вісли, до Австрії — Руське воєводство з містами Львів, Перемишль, Галич, Броди, Жовква й іншими, більша частина Белзького воєводства з містами Белз, Сокаль, Стоянів, Буськ та іншими, незначна частина Волинського воєводства, південна частина Краківського воєводства. Імператриця Марія-Терезія, посилаю­чись на те, що в першій половині XIII ст. — з 1214 р. до 1219 р. — угорський королевич Коломан, син короля Андрія І, вважався галицьким королем і що вона є спадкоємницею угорської корони, дала назву новоприєднаним землям Королівство Галичини і Володимирії (Лодомерії) — Kцnigsreich Galizien und Lodomerien.

У практичному політичному вжитку повна назва вживалася рідко, а приєднаний край скорочено називали Галичиною (Єаіігіеп), у тому числі й землі волинські, а також етнічно польські.

Австрія поділила "Королівство" на чотири воєводства: Кра­ківське (без Кракова), Сандомирське, Руське та Подільське. У воєводствах створилося 24 дістрикти. Проте воєводський поділ проіснував три роки. У 1775 р. відбулася реорганізація адміністра­тивного устрою. Новоприєднаний край поділили на округи: Львівський, Сандомирський, Бєлецький, Пильзенський, Велич-ківський та на м. Львів. Округи розділилися на 19 дістриктів. Але незабаром відбулася нова реорганізація. У 1782 р. кількість округів збільшено до 18, а дістрикти взагалі ліквідовано. На українських етнічних землях утворювались Львівський, Жовківський, Заліщицький (з 1800 р. — Золочівський), Станіславський, Перемишльський округи. Етнічно змішаними були Замостський і Жешівський (Ряшівський) округи. Округи поділяли на 5-12 повітів кожний, всього на 136 повітів.

У 1774 р. до Австрії відійшла Буковина, з якої 1787 р. ство­рювався окремий округ Королівства Галичини і Володимирії.

У 1793 р. відбувся Другий поділ Польщі. За ним Австрія не отримала нових земель Польської держави. Пруссія забрала великі території на заході з містами Познань, Гнєзно, Каліш, Сєрадз, Петркув. Російські кордони просунулись західніше Острога, Корця, Пінська, східніше Новогрудка.

Після Третього поділу 1795 р. Польщі як держави не стало. До Пруссії відійшла лівобережна Варшава з округом та землі північніше нижньої течії Західного Бугу аж до Немана на півночі. Росія пересунула свій кордон західніше міст Дубно-Луцьк-Брест-Гродно-Ковно. Російське загарбання відбулося не за рахунок етнічно польських земель, а за рахунок раніше захоплених Польщею українських і білоруських земель.

Дуже великі нові території за Третім поділом Польщі отримала Австрія. Вони пролягали на захід від Бреста південніше нижньої течії Буга аж до впадання його у Віслу. В Австрійській державі опинилися міста Прага, Мацевиче, Люблін, Холм, Сандомир. Новій території дали назву Нової Західної Галичини, що поділялася на 13 округів, у тому числі на етнічно українських землях Белзький і Холмський.

Війна Франції проти Австрії, Росії та Пруссії на початку XIX ст. привела до політичного перекроювання основного масиву польських земель і частково українських. У 1809 р. під егідою Наполеона було створене Велике Герцогство Варшавське, що проіснувало до розгрому Наполеона, формально — до Віден­ського конгресу 1815 р., який встановив нові кордони. Царська Росія отримала більшу частину Великого герцогства Варшавського, на його основі створивши Царство (Krolewstwo) Польське, куди входили Холмщина і Підляшшя. Частина герцогства як Велике князівство Познанське відійшло до Пруссії. Невелику частину повернули Австрії. Одночасно Віденський конгрес постановив створити як окрему державу Краківську Республіку, що мала близько 1000 км2 площі, куди входило, крім Кракова, ще три містечка і 244 села. В 1846 р. три держави підписали договір про ліквідацію Краківської Республіки та її прилучення до австрійського "Королівства Галичини і Лодомерії". Останнє, однак, набуло уточненої формальної назви "Королівства Галичини і Лодомерії з Великим князівством Краківським та князівствами Освєнцімським і Заторським". Практично "Королівство" за своїми правами вважалося губернією. Головним адміністратором був губернатор.

У лютому 1847 р. Галичину поділили (офіційно, але формально) на Східну (етнічно українську, за винятком польського Бжозів-ського повіту) та Західну (етнічно польську, за винятком західної частини північної Лемківщини). Під час революції 1848 р., вже у травні 1848 р., секретар Головної Руської Ради у Львові о.Михайло Малиновський виступив з пропозицією поділити Галичину реально на дві губернії; 9 червня того ж року Головна Руська Рада внесла офіційну петицію до цісаря з вимогою, "щоби часть Галичини, заселена русинами (українцями), творила для себе провінцію з осідком крайової політичної управи у Львові... і щоби часть краю, заселена мазурами (поляками), була відділена від руської провінції".

Цю пропозицію, очевидно, підтримував губернатор Ф. Стадіон. Цісар Фердінанд 19 червня 1848 р. санкціонував утворення в Галичині двох губерній і визначив термін реалізації свого рішення 1 серпня 1848 р. Однак ще до цього (ЗО липня) іон був відкликаний з поста губернатора. Віце-губернатор поляк Агенор Голуховський категорично виступав проти поділу. Противником поділу виявився і новий губернатор поляк Вацлав Залєський, після якого губернатором став Голуховський. Розпорядження цісаря в життя не впроваджувалося.

За цих умов Головна Руська Рада звернулася за підтримкою ідеї поділу до народу. До кінця січня 1849 р. на підтримку поділу було зібрано 200 тис. підписів галичан, але на боці польської верхівки у Галичині виявилась також віденська бюрократія, в тому числі й міністр внутрішніх справ Дубльгоф, який оголосив, що рішення цісаря відкликане.

Нові меморіали русинів до цісаря й уряду (останній 29 березня 1849 р.) не допомогли. Галичина так і залишилася неподіленою австрійською адміністративною провінцією, в якій влада на місці належало польському панству.

В грудні 1848 р. цісар Фердінанд І зрікся престолу. Його місце зайняв Франц-Йосиф І, а ЗО червня 1851 р. Головна Руська Рада саморозпустилася. Українська вимога про поділ Галичини залиши­лась в українському рухові аж до 1918 р. лише як програмна ідея.

В 1854 р. вища крайова посада губернатора дістала назву намісника, а адміністрація краю — намісництва.

В 1866 р. відбулася адміністративно-територіальна реформа, встановлювалось 76 повітів прямого підпорядкування намісництву. З часом кількість їх дещо зросла: 1910 р., до 81, з них 51 у Східній Галичині й ЗО — у Західній. В українській частині намісництва (Східній Галичині) були такі повіти (за порядком латинської абетки): Бібрка, Богородчани, Борщів, Броди, Бережани, Бучач, Цішанів, Чортків, Добромиль, Долина, Дрогобич, Городок, Городенка, Гусятин, Ярослав, Яворів, Калуш, Кам'янка, Коломия, Косів, Львів-повіт, Ліско, Мостиська, Надвірна, Печеніжин, Підгайці, Перемишль, Перемишляни, Рава-Руська, Рогатин, Рудки, Самбір, Сянок, Скалат, Сколе, Снятин, Сокаль, Станіслав, Старий Самбір, Стрий, Тернопіль, Тлумач, Тере-бовля, Турка, Заліщики, Збараж, Зборів, Золочів, Жовква, Жидачів і з перевагою поляків — Бжозів. Львів був окремою адміністративною одиницею. Повіти поділялися на гміни, що скла­далися з одного чи кількох поселень. Адміністративно-політичні функції в селах виконували поміщики чи їх управителі — манда-тори. Після громадського закону 1866 р. повітову адміністрацію очолював староста, гмінну — війт.

Крім поділу Галичини на адміністративні повіти, були ще судові повіти — у Східній Галичині їх налічувалося понад 90.

Певний вплив на керівництво промисловістю краю мали три промислові палати: у Східній Галичині — Львівська і Бродівська, у Західній — Краківська.

Буковина після її входження до Австрії і до 1786 р. вважалась прикордонною мілітаризованою зоною. В 1786 р. на основі її двох цинутів — Чернівецького і Сучавського — створилися діс-трикти, що, в свою чергу, поділялися на околи: Чернівецький, Прутський, Дністровський, Черемошський, Довгопільський (Русько-Кимполунзький), Берегометський, Віковський, Між-локський, Молдавсько-Кимполунзький. Буковина загалом, як зазначалося, з 1787 р. становила округ Галичини аж до 1849 р., коли дістала статус окремого краю зі своєю адміністрацією.

На Закарпатті існували традиційні адміністративні одиниці — комітати. У 1867 р., коли Угорщина отримала державність у складі Габсбурзької монархії, на українському Закарпатті були комітати: Березький (центр м.Берегово), Ужанський (центр Чоп), Угочан-ський (центр Севлюш), Марамароський (центр м.Хуст), в яких українці становили відносну більшість населення (від 40 до 50 %). Комітати входили до складу Пожонського намісництва з центром у Братіславі, що підпорядковувалось Будапешту.

У березні 1861 р. крайовий статус Буковини був піднесений до рангу герцогства — Gerzogtum Bukowina Вищим чиновником герцогства став президент, який призначався цісарем і централь­ним урядом.

В Австрії 1861 р. проводилася певна демократизація управління краями. Паралельно з державно-управлінськими структурами — намісництвом — староствами, мандаторами — формувались самоуправлінські органи: крайові сейми та повітові сеймики. Лютневим патентом 1861 р. імператор Франц-Йосиф І проголосив "Крайовий статут і сеймову виборчу ординацію для Королівства..." Створювались крайові сейми Галичини і Буковини. Вони формувалися з вірилістів та обиралися за куріальною системою. До першої курії входили поміщики, які сплачували 200 і більше корон податку на рік. У Галичині таких поміщиків станом на 1908 р. налічувалося 2297 (0,3 % усіх виборців). їм виділялось 44 місця в сеймі. У другу курію обиралося три депутати — по одному від кожної промислової палати. Кількість членів палат становила 116. Третя міська курія складалася з буржуазних верств з певним мінімумом податку — духовенство, службовці, вчителі, адвокати, лікарі, цехові майстри, власники майстерень та ін. Всього таких виборців у Галичині 1908 р. числилось 64084. Курія обирала 19,3 % депутатів сейму. В четверту курію входили заможніші селяни, які платили по 8 і більше корон річного податку. Ця курія мала 650586 виборців. Вибори були двоступеневі: 500 селян-правиборців обирали одного виборця на окружні вибори, а вже останні обирали 46 % усіх депутатів сейму.

З 1883 р. Галицький крайовий сейм засідав у новому будинку, спорудженому за проектом архітектора Й. Гохбергера 1877-1881 рр. Зараз у будинку сейму є головний корпус Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Крім обраних виборами депутатів, за ординацією 1861 р. дев'ять місць у сеймі займали вірилісти — депутати за посадою: три архієпископи, чотири єпископи та два ректори університетів: Львівського і Краківського. В 1866 р. до вірилістів додався ще один єпископ, 1900 р. — ще два ректори: Львівської політехніки і Краківської академії мистецтв. У 1896 р. дещо зросла кількість депутатів від м. Львова (з чотирьох до шести) і м. Кракова. В 1900 р. в Галицькому сеймі був 161 депутат. У сеймі серед депутатів був всього 21 українець. За сеймовою реформою 1913-1914 рр. у сеймі мало стати 228 депутатів, з яких для українців відводилось лише 62 мандати (27,2 %), хоча частка українського населення всієї Галичини становила 1910 р. (за конфесійними показниками) 42,10 %, а польського — 46,56 %. Однак це "демократичне" реформування сейму так і не було впроваджене в життя. Почалась Перша світова війна, що обумовила розпад імперії Габсбургів. Крайовий сейм мав свій виконавчий орган — Крайовий виділ, що спрямовував діяльність освіти, медичних, санітарних, соціальних служб, науки і мистецтва та ін. Сейм виділяв майже у 10 разів більше сум на "польські цілі", ніж на "українські".

"Демократична" виборча реформа 1907 р. торкнулася лише виборів до Державної ради — австрійського парламенту і зовсім не стосувалася виборів у місцеві органи самоуправління: в сейм, ради міст та й у сільські громадські ради, в яких вибори про­водились за трьома податковими куріями.

За виборами до парламенту 1907 р. українці Галичини мали максимальну змогу провести у віденську Державну раду щонай­більше 28 депутатів. Фактично було обрано 27. Поляків — 76. Від українсько-румунської Буковини депутатами стало п'ятеро українців.

У 1911 р. проводились другі вибори до парламенту. В день їх проведення, 19 червня 1911 р., відбувся жахливий розстріл виборців у Дрогобичі. Було вбито 31 виборця, близько 100 осіб поранено. І як в наругу після цього до суду в Самборі притягалися сотні виборців.

Однак не лише в парламенті, сеймі, міській раді Львова, де на 100 радних було тільки два українці та шість євреїв, пред­ставництво українсько-польської Галичини формувалося пере­важно з польських поміщиків і буржуазії. Майже весь управлін­ський апарат краю складався з поляків. Намісником "Королівства Галичини і Лодомерії..." після німця Стадіона аж до Першої світової війни призначався поляк. Наприкінці XIX—на початку XX ст. намісниками були Казимир Бадені, Анджей Потоцький, Міхал Бобжинський. Тільки у роки війни намісниками знову почали призначати німців. Серед старост повітів траплялося в різні роки один або кілька українців.

Отже, якщо на російському боці взагалі не йшлося про участь українців у системі державного управління, бо всі чиновники були "русскими", хоч би і "малоросійської народності", то на австрійському участь українців у системі державного управління краєм була дуже обмеженою.

9.3. Різновиди законодавчих актів. Кодифікаційно-видавнича робота

Всі державні установи центрального, крайового, місцевого рівня керувалися законодавчими актами, які приймали імператори та центральні органи влади, самі видавали різні документи актового і регулюючого характеру, створювали велику кількість діловодних документів.

З часом і в Росії, і в Австрії виробилась ціла ієрархія актових документів. Найважливіші питання державного життя: війни і миру, скасування кріпосницьких і панщизняних відносин, ліквідації революційних рухів і державних заколотів, сходження на престол та інші оголошувалися царськими (цісарськими) маніфестами. їх стиль був здебільшого піднесено урочистий. За традицією маніфести починалися з релігійної посвяти та інти-туляції особи, від якої видавався маніфест.

Російська імператриця інтитулювала себе: "Милістю Божою, Ми, Катерина II, імператриця і самодержиця Всеросійська, Московська, Київська, Володимирська, Новгородська, цариця Казанська, цариця Астраханська, цариця Сибірська, цариця Херсонесу Таврійського, правителька Псковська й велика княгиня Смоленська, княгиня Естляндська, Ліфляндська, Карельська, Тверська, Югорська, Пермська, Вятська, Болгарська і прочая..."

Маніфести, що видавав цісар Франц-Йосиф І, починалися словами: "Ми, Франц Иосиф І, милостю Божою кайзер Австрії, апостольський король Угорщини, король Богемії, Далмації, Кроа-ції, Словенії, Галичини, Лодомерії і Іллірії, ерцгерцог Австрії, великий герцог Кракова, герцог Лотарінгії, Зальцбурга, Штірії, Карінтії, Крайни, Буковини, Верхньої і Нижньої Сілезії, Грос-сфюрста із Семиградця, маркграф Моравії, верховний граф Габсбурга і Тіроля та інших, та інших..."

Маніфест Олександра II про скасування кріпосного права починався: "Божией милостию Мы, Александр Вторый, импе­ратор и самодержец всероссийский, царь польский, великий князь финляндский, и прочая, и прочая объявляем всем нашим верно-подданым Божиим провидением, и священным законом престо­лонаследия быть призваны..."

Мета маніфестів — завоювання моральної підтримки різних станів. Через це в них оголошувались різні милості, сповіщалось про турботу монарха за своїх підданих, проклинались різні "воро­ги і розбійники", "вороги встановленого Богом закону і порядку".

У маніфесті про "восшествіє на престол" Катерини II пові­домлялось про зниження на 10 копійок ціни на пуд солі.

В Австрії високий ранг мали документи законодавчого характеру, що видавалися цісарем і називалися патентами. Так, 7 березня 1849 р. цісар Франц-Йосиф І патентом розпустив парламент, усував так звану Кромеризьку конституцію, замінюючи її своїм конституційним патентом: 26 лютого 1861 р. цісарський патент оголошував статути про крайові сейми й ординації (положення) про вибори до них. Загальноавстрійський парламент — Reichsrat — Державна рада — став складатися з двох палат: Палати панів (Herrenzimmer), що формувалася за волею цісаря з представників дому Габсбургів, різних ерцгерцогів, представників крайових сеймів, особливо видатних громадян держави (наприклад, на початку XX ст. митрополита Андрея Шептицького та Василя Стефаника від Галичини) і Палати представників (Haus der Abgeordneten), що до 1907 р. обиралася за куріальним принципом, а з 1907 р.— на основі загальних виборів.

У Росії, крім маніфестів, велику роль виконували іменні (царські) та сенатські укази. Вони мали силу законів. Укази в Росії надали право поміщикам відправляти селян за провини на заслання чи каторгу (1760 р., 1765 р.). Указами встановлювались форми правління в нових землях. Наприклад, указом 1722 р. була створена Малоросійська колегія; 1764 р. скасовано гетьманство і відновлено Малоросійську колегію; 1783 р. на Лівобережну та Слобідську Україну поширювались норми кріпосного права російського зразка. Указами жалувались землі й селяни поміщикам. За 40 останніх років XVIII ст. такими указами у власність поміщиків було передано 1 млн 200 тис. селян.

У 1817 р. указом відкривалось Міністерство духовних справ і народної освіти; 1827 р. встановлювалась заборона на прийом у всі види державних шкіл дітей непривілейованих станів; 1835 р. указ ліквідовував автономію університетів та ін.

В Австрії й Росії окремі важливі питання державного життя регулювались документами, що мали назву законів. Особливе значення для життя сільських громад мав, наприклад, прийнятий 1866 р. "Громадський закон для Галичини", що регулював порядок виборів громадських рад і сільської старшини: війта, підвійта, присяжних, обов'язки сільських громадських "урядів", принципи ведення громадського маєтку, організації служби правопорядку, оплати податків, дорожніх робіт, діяльності школи, соціального забезпечення одиноких, престарілих, калік, сиріт та ін. "Громад­ський закон" 1866 р. пережив Австрію і функціонував майже у незмінному вигляді аж до 1933 р., коли за реформою громадського самоуправління значна кількість обов'язків сільських громад була передана у відання так званих збірних гмгн (gmin zbiorowych).

Правно-регулюючу роль виконували різноманітні "Положення" в Росії та ординації в Австрії, а потім і в Польщі. Наприклад, з метою втілення у життя реформи 1861 р. було прийнято 19 положень, що мали регулювати окремі сфери життя: "Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності", "Місцеве положення про посімейне влаштування селян", "Положення про губернські і повітові земські установи" (1864), "Положення про земські установи" (1890), "Положення про вибори в Державну Думу" (1906 р.) та ін. В Австрії акти, що називалися ординації, регулювали головно різні вибори: до громадських рад, повітових і міських, до Крайових сеймів, а також Державної Ради Австрії, в Угорщині — до Державної Ради Угорщини. (Після 1867 р., коли Австрійська Габсбурзька імперія перетворилася в дуалістичну державу Австро-Угорщину, в ній стало два парла­менти і два уряди. Спільними були лише цісар, котрий був одночасно королем Угорщини, і три міністри: скарбу (фінансів), військових та іноземних справ, які були членами обох урядів). Поряд з названими актами правно-регулюючу силу мало багато документів, що видавалися під іншими назвами: регламенти, постанови (установлення), статути, табелі, циркуляри, а нерід­ко — просто резолюції монархів. Загальнодержавне значення мали "Генеральний регламент" Петра І, що визначав принципи діяльності колегій, так само прийнятий за Петра І "Табель про ранги" (1722 р.), який встановлював 14 чинів цивільної та військової служби (шість нижніх обер-офіцерських, чотири штаб-офіцерські й чотири вищі генеральські), в основі залишаючись діючим у царській Росії аж до краху монархії.

Документ, що називався "Учреждение для управлений губерний Всероссийской империи", прийнятий 1775 р., регулював діяльність губернаторів і губернських управлінь, визначав струк­туру управління в губерніях, штати, чини, права й обов'язки. При цьому були розписані також структури повітових управлінь, їх штати.

В 1782 р. був прийнятий "Устав благочиния" (статут), що визначав форму правління у містах губернських і повітових. Орган управління мав назву управа благочинія. В губернських містах її очолював поліцмейстр, у повітах — городничий. Статутом 1864 р. у Росії впроваджувалась судова реформа, 1874 р. — військова.

У другій половині XIX ст. статути стали масовими документами як в Росії, так і в Австрії. Вони складалися і кожного разу затверджувалися урядовими органами чи відхилялися. Схвалення статуту було обов'язковою умовою реєстрації підприємства, товариства, акціонерної спілки тощо. Затверджуючи статут, урядовий орган (цар, губернаторство, намісництво, міністерство) тим самим санкціонував, що дозволяється організації, статут якої схвалювався, і поза межі чого вона не повинна виходити.

У Галичині, на Буковині схвалення статуту державним органом означало дозвіл на діяльність культосвітніх товариств "Общества им. М.Качковского", "Просвіти", "Руської бесіди", "Соколів", "Січів", "Сільського господаря", "Ревізійного союзу українських кооператив", "Рідної школи", навіть різних кас взаємодопомоги.

Статути час від часу перезатверджувалися. В архівних фондах згаданих та інших товариств зберігаються їх статути за різні роки, що відбивали діяльність товариств упродовж десятиріч.

Законодавчої сили набували і циркуляри, наприклад, циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва 1863 р. про заборону друкувати будь-яку літературу (за винятком художньої) українською мовою. Фраза Валуєва "ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може" стала своєрідним символом царської політики стосовно українського народу.

Крім названих актових матеріалів, силу закону неодноразово набували всілякі "высочайше одобренные мнения Государствен­ного Совета", "высочайшие повеления", рескрипти, тимчасові правила, а іноді просто резолюції на доповідних записках.

В Австро-Угорщині був генерал Антон Галгочі. Міністерство війська зажадало від нього звіту за фінансові витрати на підлеглу йому дивізію 10 млн корон. Генерал звітував: "Zehn Millionen Kronen bekommen, Zehn Millionen Kronen ausgegeben" ("Десять мільйонів корон надійшло, десять мільйонів корон видано"). Лаконічний звіт не задовольнив міністра і він зажадав деталь­нішого звіту про витрати 10 млн. Але генерал вдруге відписав: "Zehn Millionen Kronen bekommen, Zehn Million Kronen ausgegeben. Wer glaubt nicht, ist ein Esel!" ("Десять мільйонів корон надійшло, десять мільйонів корон видано. Хто цього не розуміє, той осел"). Ображений міністр поскаржився на генерала Галгочі цісареві і показав йому безпардонну генеральську від­писку, надіючись, що вже цісар поставить задаваку-генерала на місце. Однак цісар прочитав "звіт" генерала, усміхнувся і дописав: "Ich glaube" ("Я розумію"). Звіт генерала було узаконено.

У сфері міжнародних міждержавних стосунків виробилися особливі види актових документів, назви яких значною мірою визначали їх форму і зміст. Це договори, трактати, конвенції, угоди, декларації, меморандуми, протоколи, ноти, пам'ятні записки та ін. Назви документів відбивали нюанси того, які саме питання вони регулювали і як регулювали, хоч не завжди. Часом ноти, протоколи і декларації набували сили договорів. Неодно­разово меморандуми і трактати виконували роль простого лаві­рування держав на міжнародній арені.

Законодавчі акти раніше від інших документів зводилися у збірники і публікувалися. Від часу прийняття в Росії "Соборного уложення" 1649 р. і до початку XIX ст. жодної зведеної публікації актів, законів не було. В Росії у другій половині 20-х років XIX ст. з цією метою була створена урядова комісія на чолі з Михайлом Сперанським. Вона підготувала і 1830 р. видала "Полное собрание законов Российской империи" в 45 томах (I "Собрание..."). Воно вміщало більшість актових документів Росії (маніфестів, указів, законів, положень, установлень тощо), виданих від 1649 до 1825 р. У "Собрание..." не ввійшли невиявлені комісією акти, неважливі, на погляд комісії, та невигідні для публікації з політичних міркувань.

У 1880 р. вийшло II "Собрание". Воно містило документи з 1825— 1880 рр. Крім цих відносно повних публікацій видавалися окремо збірники, що мали лише діючі акти. Так, 1832 р. комісія М. Сперанського видала "Свод законов Российской империи" у 15 томах.

У XIX ст. Ф.Ф. Мартене започаткував видання зовнішньо­політичних актів під заголовком "Собрание трактатов и конвенций, заключенных Россией с иностранными державами". За царської Росії видана серія томів обіймала документи до 1800 р. За радянського часу видання було продовжене і доведене до 70-х років XIX ст.

Після 1832 р. офіційного видання "Свода законов...", що діяли, не було, але потреби життя цього вимагали. Тому видавались неофіційні "Своды..." діючих законів у 1857, 1892, 1913 рр. Наприклад, "Свод законов Российской империи" 1913 р. складався з чотирьох книг, 16 томів. З 1862 р. було запроваджено публікацію законів у спеціальному періодичному виданні "Собрание уза­конений и распоряжений правительства, издаваемых при правительствующем Сенате". Закони також публікувалися в журналах "Журнал Министерства юстиции", "Вестник права", "Судебное обозрение", а з 1903 р. — "Вестнике законодательных и циркулярных распоряжений".

В Галичині цісарські патента, закони, постанови й інші акти, що стосувалися краю, публікувалися у серійних виданнях також українською мовою — "Вісник законів і розпоряджень краєвих для Королівства Галичини і Володимирі! разом з Великим князівством Краківським", "Dziennik ustaw panstwa"," Dziennik ustaw I rozporzadzen Krцlewstwa Galicyi і Lodomerii...", " Dziennik praw krajowy".

Як у виданнях документів, так і в архівних фондах актові матеріали групуються не за видами чи підвидами, а за часом походження і тематикою.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка