Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка15/20
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.18 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

9.4. Види діловодних документів державних адміністративних органів. Документи судочинства

Всі державні установи в процесі діяльності не лише послуго­вувались актовими регулюючо-правовими документами, а й самі створювали численну кількість діловодної документації, зокрема такі її підвиди: журнали засідань різних колегіальних органів, протоколи, стенограми, звіти посадових осіб, доповіді, екстракти доповідей, довідки комісій, службові листи, запити, донесення, рапорти, заяви, скарги, реєстри, особові справи і досьє тощо.

Журнали велися під час засідань колегіальних виконавських органів, наприклад, Комітету Міністрів Росії, колегії міністерства, губерніального правління. Зазвичай у журналах подавалися скупі дані про склад учасників засідання, питання з порядку денного, прізвища осіб, які були основними доповідачами, а також суть рішень, ухвалених колегіальним органом.

До того ж підвиду діловодної документації належать і прото­коли засідань колегіальних органів. Віденська палата депутатів видавала серійно "Stenographische Protokole ьber die Sitzungen des Hauses der Abgeordneten" ("Стенографічні протоколи засідань палати депутатів"). Протоколи детальніше відображали хід засідання й обговорення. Окрім відображення основного змісту питань, що обговорювалися, в них фіксувалися запитання до доповідачів, репліки учасників засідання, суть рішень. Хронологічно протоколи є підвидом документації пізнішого походження, ніж журнали.

Безумовно, форма протоколу залежала від того, в мирних чи воєнних умовах проходили засідання; чи питання, що розгля­далися, були наперед запланованими до розгляду, а чи орган збирався для обговорення багатьох питань, продиктованих, наприклад, умовами воєнного становища. Ілюстрацією протоколу такого імпровізаційного засідання може бути протокол Держав­ного Секретаріату ЗОУНР з 25 лютого 1919 р. Зазначені присутні: Голубович, Петлюра, Мартинець, Артимович, Макух, Бубела, Біляк, Петрушевич.

Голубович, голова Державного Секретаріату, склав звіт про перебування делегації ЗУНР у Львові на зустрічі з місією Антанти і з польським командуванням. Петлюра зробив репліку про те, що українська сторона могла б більше впливати на "прави-тельства" зарубіжних країн за посередництвом "впливових капіталістичних сферій" внаслідок розвитку з останніми ділової співпраці.

Макух (Державний Секретар внутрішніх справ) додав репліку про необхідність бути налаштованими на співпрацю з поляками при будь-якому повороті подій, і "як дістанемося під Польщу", і "якби ми були суверенні". Мовляв, при різних ситуаціях "поляки нас не зломлять". Лише б зміцнилася "злука".

Петлюра доповнює: в Одесі "ми говорили з Антантою і зазначили границі", що населення над Чорним морем "буде мати користь від заспокоєння" на інших фронтах. Голубович говорить про потребу зліквідувати західний фронт (тобто замирення з поляками. — С.М.) і зміцнення співпраці зі східною Україною: "нам треба харчів і муніції".

Петлюра пропонує, щоб від Державного Секретаріату в Директорії був уповноважений делегат, оскільки необхідно зміцнювати єдність у військах, фінансових, шляхових і закор­донних справах. "Я хотів би, щоб якнайбільше Вашого елементу перейшло на нашу сторону. У ваших старшин більше дисципліни в роботі і почуття обов'язку. Треба, щоби військові інститути були просякнуті націоналістичним духом..." Він висловився за створення спільних централей УНР і ЗУНР.

Голубович зазначив: "В принципі годжуся — але се незви­чайно тяжка справа. У вас байонські суми. Вже по злуці дала ся відчути підвижка цін. Ми не є в силі покривати коштів... Корона ще недавно добре стояла. Тимчасом держави приступили до творення власної валюти через стемплювання. Се й причинило упадок курсу корони... Хочу звернути увагу на розкидання грошей. Місія до Данії. Дали 200000 крб."

Чіткого рішення стосовно позиції в переговорах з місією Антанти і з поляками Державний Секретаріат у присутності керівника Директорії С.Петлюри і Голови Національної Ради ЗУНР Є.Петрушевича так і не виробив.

Далі на засіданні йшлося про господарську розруху в ЗУНР, спустошення за наслідками війни, відсутність контролю за господарськими вантажами, зокрема продуктовими зі Східної України, про неконтрольований наплив у Галичину людського елементу зі Сходу, в тому числі анархістсько-більшовицького, погане збереження продовольчих запасів, військове будівництво тощо. Виступали Є. Петрушевич, М. Мартинець (Державний Секретар земельних справ), П. Бубела (товариш Державного Секретаря у військових справах). Обговорювали багато питань, а рішень, по суті, так і не приймали. Проте це зовсім не означає, що цінність такого протоколу як історичного джерела втрачається. Адже ж він передає атмосферу напруги, невизначеності з багатьох питань, почасти некомпетентності, притаманної Державному Секретаріатові. Протокол засвідчує, наскільки непростими були стосунки між С.Петлюрою, з одного боку, та С.Голубовичем і Є.Петрушевичем — з іншого. Нарешті, протокол, зокрема у зіставленні з іншими протоколами, є прекрасним джерелом для вивчення персоналій. За реакцією, репліками, промовами Державних Секретарів проступають їх характери, інтелект, політичні позиції, відданість справі національної державності чи формальне ставлення до державної служби.

З початку XX ст. у багатьох випадках, зокрема для відобра­ження роботи центральних і крайових самоврядних законодавчих органів, у тому числі Галицького Крайового та Буковинського Кра­йового сеймів, у практику ввійшло стенографування. Стенограми потім видавалися серійними виданнями мовами, якими корис­тувалися промовці: польською, українською, німецькою, румун­ською. Маршалок Галицького сейму початку XX ст. Станіслав Бадені любив виголошувати промови поперемінно польською й українською мовами Так вони й друкувалися у "Sprawozdaniach Stenograficznych..." ("Стенографічні звідомлення...") засідань сейму, а також в офіційній проурядовій "Газеті Львовскій" ("Gazeta Lwowska").

До дуже багатих інформацією діловодних джерел варто віднести різноманітні доповіді: тематичні доповіді міністрів на засіданнях Комітетів міністрів, Рад міністрів, ради Державних Секретарів, Народного секретаріату; звіти міністрів, а особливо звіти губернаторів, намісників, воєвод. У кожній державі й у відповідні хронологічні періоди такі звітні доповіді вищих поса­дових осіб відповідних адміністративних одиниць мали свою структуру. Однак незалежно від варіантів такої структури звітні доповіді завжди давали загальну характеристику економіки, населення, культури, освіти і політичних симпатій, санітарного стану, а також діяльності управлінських структур, стану право­порядку та рівня злочинності. Подаємо структуру тематичної доповіді Волинського воєводи щодо національно-демографічних стосунків у воєводстві станом на 1930 р.:



  • характеристика зародження і розгортання українського руху на Волині з 1905 р.;

  • національно-конфесійно-демографічна ситуація у воєводстві за матеріалами перепису населення 1921 р.;

  • характеристика національних духовних і господарських особливостей поляків, чехів, українців, євреїв;

  • зайнятість окремих національних груп населення сільським господарством, промисловістю, торгівлею й іншими видами діяль­ності;

  • еміграція з воєводства;




  • соціальна структура міського населення воєводства загалом і у повітових центрах окремо (міст Дубно, Ковель, Кременець, Луцьк, Острог, Рівне, Володимир);

  • зміна соціальної структури воєводства у зв'язку з при­лученням до нього (від Поліського воєводства) Камінь-Кашир-ського і Сарненського повітів;

  • стан освіти і шкіл у різних національних групах.

Цікаву історичну інформацію мають різні донесення губер­наторів, намісників, воєвод, повітових ісправників і старост та інших посадових осіб. Масовими є донесення поліційних і жандармських служб про суспільні рухи, діяльність не лише політичних, а й культосвітніх товариств, про Першотравневі демонстрації, антиурядову агітацію тощо. З періоду Першої світової війни відклалось багато донесень повітових старост про стан повітів після проходження через них фронтів або після припинення "ворожої" окупації.

Методи роботи українських структур добре простежуються на основі таких видів документів, як службові листи вищестоячих органів влади до нижчих ланок управління і, навпаки, листування між рівними за рангом установами (промеморії), рапорти нижчих начальників вищим.

Багаті й тематично різноманітні відомості відкладалися в матеріалах різних службових комісій, контрольних служб, інспек­торів праці. Наприклад, дуже багато матеріалів про стан галицької промисловості, умови праці робітників, чоловіків, жінок і дітей, про заробітки працюючих та їх матеріальне становище, житлові умови, а також бездомництво, інші сторони життя промислового населення Галичини і Буковини (інспекторат праці для обох країв був спільним) зібрав керівник промислового інспекторату Арнольд Навратіл, який обіймав згадану посаду кілька десятків років. Добросовісність цього інспектора та достовірність його інформації зазначав Іван Франко, який особисто неодноразово користувався його матеріалами. "...Недавно опублікований звіт галицького промислового інспектора пана Навратіла..., — писав він, — відкрив жахливу картину злиднів галицького трудового люду".

У діловодній документації значну інформацію може мати навіть якийсь маргінальний запис: те, чий почерк, яка чисель­ність документів того чи іншого підвиду (донесень, скарг, листів) тощо.

Близькими до діловодних документів за характером збере­ження інформації є матеріали судово-слідчих органів. За підвидами — це протоколи обшуків, допитів, описи "речових доказів", свідчення підсудних і свідків, доповідні записки слідчих, обвинувальні акти, прокурорські обвинувачення, промови під­судних, промови адвокатів, судові вироки та ін.

У багатьох випадках з кінця XIX ст. уже велися стенограми судових засідань або ж протоколи та ін.

Характер судових справ супроводжувався певними відмін­ностями у підвидах документів, які оформлялися під час їх проходження. Так, у справах про політичні процеси є матеріали донесень агентів охранки чи інших поліцейських служб, доповідні записки агентів або слідчих про таємний нагляд до арешту, речові докази політичного забарвлення (листівки, книжки, газети, листи, зброя тощо). Політичні підсудні майже ніколи не признавалися до своїх "злочинів", прикидалися незнайками або ж людьми, котрі турбувалися про благо "родиньї", імперії, царя, цісаря та ін. Водночас політичні підсудні неодноразово, коли бачили, що їм не виправдатися, прагнули використати останнє слово в інтересах пропаганди своїх поглядів та ідей. Знаменитим у цьому відношенні було, наприклад, останнє слово Мирослава Січинського, який 12 квітня 1908 р. смертельно поранив намісника Галичини графа Анджея Потоцького. Його промова на повторному суді над ним у квітні 1909 р. у Львові перетворилася на звинувачувальний акт усій системі австрійської влади, що існувала в Галичині. "Ми знаємо, яка у нас конституція. Каже приповідка: "Перебулисмо панщину, перебудемо й конституцію..." — наголошував М. Січинський. Порівнюючи становище українського народу в Австрії зі становищем в Росії, він продовжував: "А ми сей гніт відчуваємо, здається — два рази сильніше, ніж в Росії, бо тут протизаконно ломали і ломлять конституцію, відколи тільки Польща мала до діла з Україною... Фактом є, що при перших загальних виборах галицька адміністрація допускалася таких надужить і таких шахрайств, як ніколи перед тим". Повна промова була опублікована в соціал-демократичному часописі "Земля і воля" 23 квітня 1909 р.

Багато документів про політичних в'язнів відображають їхню мужність, організованість, зокрема солідарність. У Державному архіві Львівської області зберігається документ, що засвідчує, як політичні в'язні львівської тюрми на знак протесту проти побиття кількох з них солідарно (понад 100 осіб) у березні 1932 р. відмовилися виходити на так звані проходи. Кожен з них написав про це письмову заяву. З-поміж тих в'язнів були Володимир Огоновський, демограф і економіст, Михайло Вовк, потім — львівський музейник і мистецтвознавець; Леонід Кухто, публі­цист, Надія Кухтова, Марія Соляк.

Судові справи у цивільних і кримінальних справах є багатющим джерелом до вивчення соціальних відносин. Звернемо увагу, зокрема, на судові процеси про спадщину, які глибоко розкри­вають трагедію західноукраїнського селянства в умовах беззе­мелля, поміщицької експлуатації, промислової стагнації та безро­біття. Справи про спадщину відображають моральну деградацію українського села за часів чужоземного панування.

Зазвичай в архівних описах заголовки одиниць збереження більш-менш точно відображають зміст того, про що йдеться у справах. Але дослідник повинен завжди мати надію навіть у справі з дуже чітким, зрозумілим і, здавалось би, однозначним заголов­ком надибати "золотинку" інформації із зовсім несподіваного поля історичного минулого.


9.5. Діловедення поміщицьких маєтків і капіталістичних підприємств

Значні блоки різних службових документів створювалися внаслі­док діяльності приватних підприємств, поміщицьких маєтків і господарств. Великі земельні магнати особисто своїми маєтками не управляли, їхньою господарською діяльністю керували упра­вителі, мандатори, орендатори, яким канцелярії магнатів давали різні накази, інструкції, листи. У відповідь направлялися доповіді, рапорти, донесення. У випадках продажу окремих господарств або поділу майже завжди робилися їх описи. В Австрії та після реформи в Росії широко почали практикуватися договірні документи на зразок контрактів, договорів, умов заповітів, що вписувалися в книги публічних нотаріатів або в книги волосних управлінь.

Велика інформація про поміщицькі, а також селянські гос­подарства збереглася у фондах Селянського поземельного банку і Державного дворянського земельного банку. Справа в тому, що банки, перш ніж надати позику, робили описи чи збирали відомості з господарств, які зверталися за позикою. Це явище було масовим. Достатньо сказати, що до 1915 р. у згаданому Селянському банку і його філіалах брали позику близько 1 млн селянських господарств, а в Дворянському — 64 тис. маєтків.

Із історії капіталістичних підприємств, акціонерних товариств зберігаються статути, які кожного разу затверджували в Росії губернатори, в Австрії — намісники чи президенти. Статути великих капіталістичних монополій, трестів, синдикатів тощо затверджував у Росії сам цар, у Галичині — Крайовий сейм. Наприклад, Крайовий сейм затверджував статут Крайового банку.

Практично у всіх великих підприємствах, акціонерних това­риствах та інших об'єднаннях відбувалися різні звітні збори, на яких заслуховувались узагальнюючі звіти, фінансові бухгалтерські звіти, велися протоколи. Аналогічні збори відбувалися й у фінансово-банківських об'єднаннях, наприклад, у галицькому "Дністрі", "Народній торгівлі", "Акціонерному товаристві галицької промисловості", "Галицькому гірничому нафтовому акціонерному товаристві", "Галицькому союзі молочарному" і навіть у таких, як "Гуцульська спілка" чи "Лемківська каса", "Руська каса" в Бродах тощо. На Буковині українська буржуазія створила господарські об'єднання "Союз хліборобських спілок на Буковині", "Селянська каса", "Русько-народний союз райфанзенських кас". У Росії баланси великих компаній друкувалися у "Вестнике финансов, промышленности и торговли", в Галичині — у різних так званих Bericht-ax (буквально доповідях, звітах) трьох промислово-торговельних палат.

Діловодна документація приватних господарств особливо важ­лива при дослідженні проблем соціально-економічних відносин, історичної соціології, формування національних буржуазно-елітних верств населення.


ЛІТЕРАТУРА

Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином Украин­ском советском социалистическом государстве: Справочник. — Львів, 1955. Galicja od pierwszego rozbioru do wiosny ludow. 1772-1849. Wybфr tekstцw

Zrфdlowych. Opracowal і wstзpem poprzedzil Marian Tyrowicz. — Krakow; Wroclaw, 1956.

* * *


Довгопол B.M., Литвиненко M.A., Лях P.Д. Джерелознавство історії Української PCP. — К, 1986. — С. 108-124.

Источниковедение истории СССР. — 2-е изд. — М., 1981. — С.170-194; 249-287.

Історія Української PCP. — К., 1978. — T. 3. Період розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи. Скасування кріпосного права і розвиток капіталізму (XIX ст.). — С.11-12; 284-288.

Кульчицький B.C. Державний лад і право Галичини (в другій половині ХІХ-на початку XX ст.). — Львів, 1966.

Литвиненко М.А. Джерела історії України XVIII ст. — X., 1970. — С. 59-73.

Макарчук С.А. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. — Львів, 1997. — С. 156-158.

Шепелев Л.З. Законодательные акты акционерного учредительства //Ис­точниковедение отечественной истории: Сб. статей. — М., 1973. — С. 297-317.

Шепелев Л.З. Проблемы источниковедческого изучения делопроизводственных документов государственных учреждений XIX— начала XX в. //Источниковедение отечественной истории. 1975. — М., 1976.



Розділ 10

ПОЛІТИЧНІ ТВОРИ І ПУБЛІЦИСТИКА XVIII—ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст. КНИГА БУТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
10.1. Українські вчені та публіцисти XVIII ст. на російській службі

Так само, як і в другій половині XVII ст., у XVIII ст. велика кількість освічених і талановитих людей потрапляла в Росію з України. їх часто проти власної волі Москва і Петербург пере­тягували до столиці імперії, що формувалася. У 1702 р. Московська патріархія призначила митрополитом Ростовським українського письменника, церковного і культурного діяча, ігумена низки мона­стирів Дмитрія (у миру — Данила Савича Туптала, уродженця містечка Макарова біля Києва. Роки життя 1651-1709 рр.). В історіографію він увійшов під іменем Дмитрія Ростовського. Як митрополит Дмитрій підтримував реформи Петра І, критикував консервативність московського православ'я, а також старообряд­ництво за їх замкнутість і ворожу налаштованість до європей­ських впливів і європейської науки. Найбільшим творчим спадком Данила Туптала є чотиритомна збірка житій святих "Четьї-Мінеї".

Двома роками раніше (1700 р.) за наказом Петра І на посаду митрополита Рязанського і Муромського мимо своєї волі був скерований професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський, автор теологічних і філософських творів "Вступ до логіки, або, простіше, діалектики", "Конкордація святого писан­ня", "Про церкву", "Про святу трійцю" та ін. Стефан Яворський (у миру — Семен, прізвище дістав від місця народження — у м.Яворів, оскільки відомо, що родинне містечко Яворського належало до Перемиської єпархії. Місто ж Яворів розташоване на відстані 50 км від Перемишля) неодноразово входив до складу українських делегацій, що були на прийомі у Петра І, і, ймовірно, цар помітив молодого ченця задовго до того, як забрати в Москов­щину. Стефану 1700 р. виповнилося 42. Перед призначенням на посаду митрополита він звертався до придворного боярина Головіна з проханням не призначати його митрополитом. Він писав при цьому про наклепи на нього московського духовенства, "будто я купил себе архиерейство за 3000 червоных золотых, иные именовали меня еретиком, ляшенком, обливанником". Однак хоч чернець Стефан без задоволення змушений був взяти ношу одного з вищих ієрархів московської церкви, він з повною відданістю намагався підпорядкувати діяльність церкви політиці царя, його нововведенням. І не лише словом. Під час війни Росії з Швецією Яворський збирав кошти, залізо, мідь, олово для лиття гармат, зробив повеління, яким дозволяв кликати до війська людей духовного стану.

Після смерті патріарха всієї Русі Адріана цар Петро призначив митрополита Муромського і Рязанського місцеблюстителем патрі­аршого трону. З наміром підкорити собі повністю діяльність церкви Петро І вирішив не відновлювати патріархії, а через місцеблюсти-теля спрямовувати діяльність церкви в інтересах реформ і дер­жави. С. Яворський спрямовував перебудову освіти, методи на­вчання, дбав, щоб рівень навчання у Слов'яно-греко-латинській академії відповідав вимогам європейських шкіл. Одночасно дбав і про матеріальну забезпеченість навчальних закладів, здійснював нагляд за роботою московської друкарні. Проти нього виступала вся православна ортодоксія, звинувачуючи його в симпатіях до католицизму. Насправді це було не так.

Виконуючи волю царя, С.Яворський успішно боровся з старо­обрядством. Він написав твір "Знамение пришествия антихриста", яким піддавав нищівній критиці старообрядців, викривав їх неуцтво, консерватизм; їхня ж критика догм офіційного право­слав'я, за С.Яворським, — це "буйство и неродство вселютейшее".

Після утворення Синоду у 1721 р. як своєрідної державної колегії для управління справами віри і церкви, духовних кадрів і церковного майна С.Яворський був призначений його главою, але за станом здоров'я цієї останньої місії практично не викону­вав, а 1722 р. помер. У всіх важливих питаннях церковної політики С. Яворський був вірним послідовником Петра. Єдине, що відстоював Яворський, — це самостійність церкви у справах духовного життя, догматів, обрядів. У капітальній праці "Камінь віри" він писав: "Всячески царем должны повиноваться в делах гражданских. Пастырем же высочайшим, в делах, к вере надле­жащих. Царие бо христианский начальствуют над христианы, не по елику христиане суть, но по елику человеци, коем образом могут начальствовати и над иудеи, и над Магометами, и над языки. Тем же властительство царей о телесах паче, нежели о душах человеческих радение имать. Духовная же власть о душах паче, нежали о телесах владомых печется".

Водночас він вважав, що в російсько-національних інтересах і світська, і духовна влада повинні діяти, мов дві руки. "Церковь святая, — зазначав у тій же праці, — яко же иметь начальников духовних и мирских, абы две руце тако имать два меча: духовный и вещественный, друг другу пособственный. Там убо егда мечь духовный мало успевает, мечь вещественный пособствует". Можна дійти висновку, що С. Яворський прагнув провести думку про відносну самостійність церкви і держави, які повинні мати свої сфери впливу та діяльності. Проте в принципі й він визнавав, що церква повинна підпорядковуватись світській владі, — "владі, від Бога даній".

Отже, український діяч у політичних питаннях однозначно працював в інтересах Російської імперії. Але Стефан Яворський був не лише політиком. В історіографії він, напевне, виступає більше як вчений. Його спадщина з логіки, натурфілософії, психології засвідчує європейський, сучасний йому рівень вченого. І сьогодні читач з інтересом вивчає його праці з названих наук, видані 1992 р. видавництвом "Наукова думка" (Яворський Стефан. Філософські твори. — Т. 1; т. 2).

Третьою видатною постаттю XVIII ст., яку помітив Петром І в Україні і перетягнув для праці туди ж, у власне Росію, був Феофан Прокопович (ім'я світське, чернече — Єлізар). Може виникнути питання: чому так легко вихідці з України ставали ідеологами російського самодержавства? Приклад Феофана Прокоповича показовий. В академічно-церковних колах схиляння перед православною спільністю на шкоду українській національній справі мало давню традицію, ще від ченців давньокиївського часу. Космополітизм афонсько-печерсько-новгородсько-троїцької монахоманії був індиферентним до державного і військового життя в Україні, національного чуття, що йшло від любові до рідного краю, від світської культурної традиції. Не дивно, що вже через 20 років після Переяславської Ради Києво-Печерський архімандрит благословив символ "общерусскости" "Синопсис", а трохи більше як через півстоліття після тієї Ради києво-печерська братія із захопленням і майже одностайно проголошувала ана­фему Іванові Мазепі.

Не залишився вільним від такого "великодержавного" бачення своєї вітчизни і Феофан Прокопович (народився 1681 р. у сім'ї київського торговця. Після закінчення Київської академії навчався в Польщі та Римському колегіумі. В 1704 р. повернувся до Києва, де став професором піїтики і риторики Київської академії, а з 1711 р. — ректором. Помер 1736 р.). Після перемоги російських військ під Полтавою Прокопович створив Патріотичну оду на честь Петра — "Епінікіон". Вона була написана українською модою, але вихваляла російського царя.


Страх не может Росії сил храбрих сотерти. Не боїться, не радить о видимой смерти. Но єгда тя, о царю і воїне сильний, Узрг посредь огня, об'ять ю страх зільний.

З позицій російського царя дивився Ф. Прокопович на запо­розьких козаків, які, виявляється, "обмануті своїми гетьманами" і повинні просити милості у царя.

... Атамани і гетьмани,

Попал я в ваші обмани.

Пропадіть ви за пороги,

Лиш би не збиться з дороги...

Прогнівил я самодержця з малорузсудного серця,

Да мой же в том разум твердий,

Что Бог і цар милосердний.

Государ гнів свій оставить.

І Бог мене не оставить.

Викликаючи 1716 р. Феофана Прокоповича до Росії, Петро І уже мав готового прислужника. І цар не помилився. Як архієпис­коп Новгородський, один з керівників Синоду Ф. Прокопович всю силу публіцистичного таланту, всі здібності віддав на службу зміцнення самодержавної влади царя, досягнення Російською державою певних успіхів на шляху реформ, освіти, самодер­жавного правопорядку.

У працях "Слово на день Олександра Невського", "Слово про владу і честь царів", також у "Проповіді при похороні Петра І" Прокопович виступив прихильником необмеженої царської влади. Найголовніші праці Ф. Прокоповича "Правда волі монаршої" та "Духовний регламент". У першій він обґрунтовував петровський указ про престолонаступництво. Для своїх доводів використо­вував аргументи теорії природного права, "загального блага", договірного походження держави. Абсолютна монархія, що найкраще відповідає її інтересам, є "Богом схваленою". "Духовний регламент" був покликаний довести правильність усунення патріаршества, створення Синоду і підпорядкування церкви владі царя.

З позицій інтересів Російської держави творчість і діяльність Феофана Прокоповича дуже корисна. Для України ж вона об'єк­тивно несла втрату вже до Петра І деформованої державності.

У XVIII ст. Росія знала багатьох публіцистів, твори яких критично або й взагалі негативно відгукувались про російський суспільний лад, свавілля самодержавства, а особливо на кріпацтво. Назвемо Івана Посошкова (1652-1726 рр.), автора твору "Книга о скудости и богатстве" (1724 р., вид. 1842), Олексія Поленова (1738-1816 рр.), автора праці "О крепостном состоянии крестьян в России" (публ. 1865), Олександра Радіщева, автора знаменитого "Путешествия из Петербурга в Москву" (1790) й інших праць, Миколи Новікова (1744-1818 рр.), видавця "Трутня", "Живописца" та інших періодичних часописів. На тлі творчості цих представників передової Росії XVIII ст. почесне місце належить спадщині професора права Московського університету Семена Юхимовича Десницького (1740-1789 рр.). Він народився у сім'ї ніжинського міщанина. Навчався в Московському університеті, потім в університеті Глазго, де здобув ступінь доктора права. Повернувшись до Москви 1867 р., обійняв посаду професора права в університеті (працював 20 років). Як історик держави, виникнення останньої пов'язував з появою майнової нерівності, багатства, що є джерелом усіх достоїнств людини. Саме за допо­могою "превосходного богатства" начальники варварських народів "робляться повелителями над своїми співгромадянами і утримують свою гідність і владу над всіма". Особливе місце в походженні влади Семен Десницький відводив власності на землю.

Під час підготовки "Уложення" для "Уложенной Комиссии" (1767-1768 рр.) С.Десницький подав проект "Представление об учреждении законодательной, судительной и наказательной власти в Российской империи". Проект передбачав встановлення в Росії конституційної монархії. Він складався з чотирьох розділів і чотирьох додатків. Розділи мали такий зміст:


Перший — законодавчу владу мали представляти монарх і виборний за майновим цензом Сенат з 600-800 депутатів.

Другий — Судова влада має бути відокремленою від адміні­стративної, судді повинні бути незалежними і незмінними, суд — гласним з адвокатами, присяжними засідателями. Всі громадяни перед судом рівні, а дворяни привілеями не користуються.

Третій — для адміністративної влади і структури управління пропонувалось створити спеціальні суди, які розглядали б скарги на чиновників, воєвод, губернаторів.

Четвертий — вмотивовував необхідність запровадження місь­кого самоврядування.

В першому додатку "О нижнем роде" Десницький виступив за обмеження кріпосного права. Для катерининського часу це були достатньо революційні ідеї. Однак Катерина II тоді ще бавилась у "просвещенного монарха". Обійшлося без наслідків для вченого-реформатора.

Безумовно, не всі служителі православ'я, які потрапили з України в Росію чи інші краї, забували про рідний край. Один з них — Григорій Кониський, в чернецтві Георгій (1717-1795), родом з Ніжина. Закінчив Київську академію і залишився її виклада­чем, а 1751 р. став її ректором; 1755 — білоруський єпископ, а з 1783 р. — єрхієпископ. Григорію Кониському приписували автор­ство "Історії Русів", твору, пройнятого великою любов'ю до Укра­їни, філософськими роздумами про її історичну долю та її май­бутнє, хоч те авторство не доведене. В останній чверті XVIII ст. особливе становище у Російській імперії зайняв Олександр Безбородько, козацький старшина, помічений губернатором Мало­росії Петром Рум'янцевим і висунутий спочатку Київським полковником (1774-1775 рр.), а потім рекомендований до двору Катерини II як талановитий чиновник. Володів феноменальною пам'яттю. Коли при дворі відчув незручність через незнання французької, оволодів нею, а також італійською та німецькою мовами. Став особистим секретарем Катерини II. У 1780 р. — отримав звання генерал-майора, 1783 р. — члена Російської академії наук, графа Священої Римської імперії. Зі вступом на престол Павла І іменувався таємним радником І класу, сенатором, Світлішим князем Російської імперії, канцлером імперії. Один з біографів О. Безбородька М. Григорович характеризував його як людину "подвійної лояльності", що зберігала вірність інтересам Російської імперії, але не зреклася свого українського коріння. Він постійно опікувався багатьма українськими справами, підтримував дослідників історії України, допомагав видавати їхні праці, зокрема В. Рубана "Краткую летопись Мальш России". Був неодружений. Залишив спадщину у 210 тис. крб, на яку його сановний брат Ілля заснував Ніжинську гімназію, що була відкрита 1810 р. Через 24 роки гімназія виросла в Ліцей князя О. Безбородька, якому у XIX ст. належала вагома роль у формуванні освіченої еліти України. В наш час — це Ніжинський державний педагогічний університет.

Твори публіцистів XVIII ст., вихідців з України, відображають не так самі події, як ідеї, що їх породжувала історична дійсність. Водночас у долі Туптала, Яворського, Прокоповича, Безбородька й інших віддзеркалювалась доля України XVIII ст., яку все більше полишала власна духовна еліта, перебігаючи до табору її ж гнобителів.

Умовно до плеяди прогресивних публіцистів і реформаторів Росії кінця XVIII ст. можна віднести видатного українського вченого, ініціатора заснування Харківського університету Василя Каразіна (1773-1842 рр.). У молоді роки він склав кілька ліберальних проектів реформування системи державного устрою Росії й економічних відносин, які, однак, не були прийняті, а їх автор зазнав переслідувань. У XIX ст. Василь Каразін змирився з існуючими порядками в Росії і навіть виступив за їх збереження. В історії української науки В.Каразін залишив помітну спадщину насамперед як учений-природничник та інженер. Нині ім'я Василя Каразіна носить Харківський національний університет.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка