Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка2/20
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.18 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

1.3. Основні сховища історичних джерел в Україні

Головними закладами, в яких зберігаються історичні пам'ятки, є музеї, архіви, бібліотеки. Музеї збирають, систематизовують і опрацьовують головно речові джерела, такі їх типи, як знаряддя праці, речі побутового вжитку, одяг, зброю, засоби транспорту й інші, а також практично всі види зображальних джерел і виготовлені свого часу для обслуговування спеціальних сфер людської діяльності символічні витвори (герби, прапори, медалі й ордени), грошові знаки (монети та паперові купюри), фотокіно-і фотодокументи. Меморіальні музеї, крім всього, мають багаті колекції писемних пам'яток у вигляді першовидань, листів, рукописів творів, зображальних пам'яток у вигляді світлин і портретів, а також картин, скульптур, якщо це меморіальні музеї художників або скульпторів. У скансенах — музеях під відкритим небом зібрані зразки народної побутової, культової та господарської архітектури, перевезені з багатьох місцевостей, часто реконструйовані чи відновлені, але подані у формах, властивих для пам'яток на період їх творення. В таких музеях у первозданному вигляді експонуються церкви, хати, клуні, хліви, шопи, стебки, млини і вітряки, кузні і олійні й інші будівлі разом з культовими речами, атрибутами побутового вжитку, госпо­дарським реманентом. У художніх музеях охороняються твори живопису, ужиткового мистецтва, скульптури.

За характером зберігання речей розрізняють такі групи музеїв: історичні, краєзнавчі, історико-тематичні, історико-меморіаль-ні, образотворчого мистецтва, музеї-заповідники, археологічні, етнографічні, етнографічно-тематичні, літературно-меморіальні, науково-природничі, скансени та ін. Історичні музеї створені головно у великих містах. В Україні окремі великі історичні музеї діють у Києві, Харкові, Дніпропетровську (Історичний музей ім. Д. Яворницького), Львові. У Львівському історичному музеї, наприклад, кількість предметів основного фонду станом на 1 січня 2000 р. становила 324639 одиниць зберігання, у тому числі археологічних — 99194; ужитково-речових — 12278, образо­творчих — 19129; декоративно-ужиткового мистецтва — 12251; нумізматичних, геральдичних, медальєрики — 78778; фотодоку­ментів — 5950, інших — 78059 одиниць.

Комплексними за тематичним профілем одиниць зберігання є державні краєзнавчі музеї. Вони діють у більшості обласних центрів, містах, яким належала у минулому важлива роль у громадсько-політичному та культурному житті регіонів. Поза обласними центрами такі музеї, наприклад, відомі у Дрогобичі та Стрию Львівської області, Дубному й Острозі Рівненської, Ізюмі та Краснограді Харківської, Кривому Розі й Нікополі Дніпро­петровської, Мелітополі та Бердянську Запорізької області тощо.

Тематично вужчі, однак глибше профільовані музеї-ааповідники та меморіальні музеї, створені на місцях пам'ятних історичних подій або ж присвячені життю і діяльності видатних персоналій. Найвідоміші серед них: у Запорізькій області — її-торико-культурний заповідник "Острів Хортиця", Кам'янець-I Іодільський музей-заповідник, Канівський державний заповідник "Могила Тараса Шевченка", у Рівненській області — "Козацькі могили" біля Берестечка, Музей історії Полтавської битви, (офіївський собор у Києві, Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Музей Т. Шевченка у Києві, Музей Івана Франка у Львові, Музей Лесі Українки в с. Колодяжному Волинської області, Музей Г. Сковороди в с. Сковородинівка Харківської області, Музей Іллі Рєпіна в Чугуєві, Музей І. Франка у с, Нагуєвичі Дрогобицького району, Чернігівський літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського, літературно-меморіальні музеї О. Кобилянської та Ю. Федьковича в Чернівцях та ін.

В окремих містах створені археологічні музеї, наприклад, Одеський археологічний музей, Керченський історико-археоло-гічний, історико-археологічний у Севастополі на місці колишнього Херсонеса. Археологічні фондові зібрання та музейні експозиції має низка університетів.

Речові етнографічні джерела зберігають, вивчають, а також експонують в етнографічних музеях, а також в окремих відділах практично всіх краєзнавчих музеїв. Дуже відомий і багатий на пам'ятки зберігання Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства HAH України у Львові. В ньому охороняють і вивчають близько 85 тис. пам'яток матеріальної культури, художніх промислів та ужиткового мистецтва. Особливу групу серед етнографічних музеїв становлять так звані музеї під відкритим небом. В Україні вони створені у Львові (Музей народної архітектури та побуту), в Києві, Ужгороді, Переяславі-Хмель-ницькому та Чернівцях. Наприкінці XX ст. у Росії таких музеїв налічувалося 18, Латвії — чотири, Естонії — три, Литві — чотири, Грузії — два. Цілу систему в світі, у тому числі в Україні, становлять музеї образотворчого мистецтва. З-поміж них — всесвітньовідомі паризький Лувр, петербурзький Ермітаж, Дрез­денська картинна галерея, Британський музей та ін. В Україні найбагатшими такого зразка є Київський музей західного та східного мистецтва, Державний музей образотворчого мистецтва в Києві, Львівська картинна галерея і Національний музей у Львові, Музей образотворчого мистецтва в Харкові, художні музеї в Донецьку та Дніпропетровську.

Писемні історичні джерела зберігаються і досліджуються здебільшого в архівах, яких в Україні налічується 665. Основу архівної системи, організаторсько-методичну роль у ній виконують 44 центральних та обласних архіви:



  • Центральний державний архів вищих органів влади й управління України (далі — ЦДАВОВУУ (Київ, вул. Солом'янська 24), де зберігаються документи років радянського часу та незалежності України. Поряд з актовими і діловодними матеріа­лами, що відображають діяльність центральних органів влади, фонди архіву містять численні документи, які надходили з місць у вигляді звітів, матеріалів комісій, інформацій, листів, скарг, пропозицій;

  • Центральний державний архів громадських об'єднань України — (далі ЦДАГОУ, Київ, вул. Кутузова 8). Він сфор­мований головно на основі джерел, що за радянського часу зберігалися в Партійному архіві при ЦК Компартії України. В наш час до архіву надходять документи від сучасних політичних партій і громадських організацій, товариств;

— Центральний державний історичний архів України в Києві (далі — ЦДІАУ, м. Київ, вул. Солом'янська 24) становить фондосховище історичних писемних джерел, що формувалися з найдавніших часів до початку XX ст. В ньому зберігаються джерела з доби Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, козацьких часів і подальшого періоду — аж до 1917 р.; Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІАУ, м. Львів, пл. Соборна За). Найдавніші оригінальні пам'ятки в архіві — з XIII ст., верхня межа — 1939 р.

Крім названих загальноісторичних профілів, існують ще центральні спеціалізовані архіви, зокрема Центральний держав­ний кінофотоархів (Київ, вул. Солом'янська 24, корпус 2); Цент­ральний державний науково-технічний архів України (Харків, пул. Університетська 4); Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ, вул. Володимир-ська 22). У Києві діє також Центральна лабораторія мікро­фотокопіювання і реставрації архівних документів (Київ, вул. Солом'янська 24).

В усіх обласних центрах працюють державні архіви, фонди яких сформовані насамперед з історичних джерел місцевого походження, але не тільки. Вони мають уніфіковані офіційні назви таких редакцій: Державний архів Вінницької області, Державний архів Волинської області, Державний архів Дніпропетровської області та ін.

В Криму діє: Державний архів Автономної Республіки Крим, Києві — Державний архів м. Києва, Севастополі — Державний архів м. Севастополя. В кількох областях поряд з державними архівами, дислокованими в обласних центрах, є також їх філіали в деяких містах: Бердичеві Житомирської області, Береговому і Мукачевому Закарпатської, Ізмаїлі Одеської, Кам'янці-Поділь-ському Хмельницької, у Ніжині та Прилуках Чернігівської області.

Після проголошення незалежності України у підпорядкування державних архівів областей передані колишні партійні архіви обкомів партії. Внутрішня віднесеність справ до фондів і описів у цих архівах зазвичай не була змінена. Великі блоки історичних джерел зберігаються в центральних галузевих архівах: міні­стерства культури, міністерства оборони, міністерства закордон­них справ, Служби безпеки, міністерства внутрішніх справ, Національної Академії наук, профспілок України та ін. Справи в архівах групуються головно за організаціями, установами, товариствами й іншими відомствами, від яких вони надійшли, також за персоналіями. В ЦДІА, м. Київ, наприклад, діє 1600 фондів, у ЦДІА в м. Львові — 868 фондів. Найбагатші за кількістю справ: ф. 146 — Галицьке намісництво (налічує 198 689 справ); ф :'.()] —Греко-католицька митрополича консисторія (42430 справ); ф 348 — Товариство "Просвіта" (7691 справа); ф. 168 — Міні­стерська комісія у справах звільнення від панщинних повинностей (р5522 справи), ф. 309 — Наукове товариство ім. Шевченка (3137 справ) тощо. Водночас цінну історичну інформацію містять і ті фонди, що охоплюють іноді кілька або кількадесят справ, наприклад ф. 180 — Головна Руська Рада (52 справи); ф. 331 — редакція журналу "Молода Україна" (дві справи); ф. 438 — редакція газети "Прикарпатская Русь" (три справи) та ін.

Велика кількість історичної інформації з історії України зберігається у справах польських і російських архівів. У фондах Державного архіву давніх актів Польщі (Archiwum Panstwowe aktow dawnych — APAD), зокрема у фонді Архіву коронного скарбу, зберігаються інвентарні описи маєтностей Дрогобицького, Галицького, Коломийського, Белзського, Острозького, Теребов-лянського, Ковельського, Хмільницького, Вінницького, Білоцер­ківського, Канівського, Володимирського та інших староств. Багаті на джерела з історії України у згаданому архіві є фонди Любо-мирських, Радзівіллів, Замойських, Потоцьких. Різноманітні документи з доби Козацької держави, зокрема автономії Геть­манщини, містять фонди Російського державного архіву давніх актів (РДАДА), у тому числі фонд Посольського приказу, Першої і Другої Малоросійських Колегій, Синоду. Величезні блоки інформації зберігаються у фондах радянських силових відомств, наприклад, у фонді Комітету Держбезпеки СРСР Державного архіву Російської Федерації, фондах низки відомчих архівів Росії.

Українські дослідники останнім часом почали частіше дослід­жувати джерела українського походження в архівах Туреччини, Австрії, Чехії, Угорщини, Румунії, Швеції, Німеччини, Франції, США та інших держав. У бібліотеках Лондона, Парижа, Відня, Берліна, Праги українські дослідники вивчали матеріали про Україну, що публікувалися за кордоном ще до появи вітчизняної періодики, зокрема з XVII та XVIII ст. Помимо опублікованих історичних матеріалів, в архівах Росії зберігаються різноманітні рукописні джерела — інвентарні описи, матеріали кампутів, генерального слідства про маєтності, Генерального межування, матеріали про історичні персоналії, листування між діячами культури, наукові праці, давні періодичні видання.

Сховища історичних джерел постійно поповнюються. Вважа­ється, наприклад, що маса археологічних пам'яток, виявлена за археологічними розкопками, подвоюється кожні 20—30 років. Постійно збагачуються музейні збірки джерел. Писемні джерела з попередніх віків, однак, поповнюються незначно, хоч документи останніх років функціонування доповнюють архівні фонди постійно, відповідно до законодавства. Отже, в сукупності всі історичні джерела тепер — це реальна дійсність, яка виникла у попередні періоди історії народів і всього людства, але під дією віків і тисячоліть дійшла до нас у вигляді реліктів, з поруйнованими внутрішніми зв'язками, у фрагментах.

З огляду на це, історик може реконструювати життя людей,народів і цивілізацій минулого лише внаслідок всебічного дослідження джерел з окремих періодів і проблем.

Суспільство та держава виявляють турботу про збереження історичних джерел, створивши для цього розгалужені системи музеїв, архівів, бібліотек та інших спеціалізованих установ.


ЛІТЕРАТУРА

Бондаренко Г. Вступ // Спеціальні (допоміжні) історичні дисципліни. — Луцьк, 1977. — С.4-8.

Гарнай У.А., Єсенков Ф.П., Фаланги Г.П. Деякі питання комплектування архівів документальними матеріалами // Історичні джерела та їх використання. — К., 1964. — С. 21-36.

Голиков А.Г., Круглова Т.А. Источниковедение отечественной истории. — M., 2000.

Дашкевич Ярослав. Львівська академічна археографія // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К, 2002. — Вип. 7. — С. 55-70.

Джерелознавство історії України. Довідник. — К., 1998.

Довгопол В.М., Литвиненко М.А., Лях Р.Д. Джерелознавство історії Української PCP. — К., 1986.

Історичне джерелознавство: Підручник / Керівник авт. кол. проф. Я. Калакура. — К., 2002. — С. 3-162.

Источниковедение историческое // Специальные исторические дисциплины. — К, 1992. — С. 134-141.

Ковальський М.П. Актуальні проблеми джерелознавства історії України XVI-XVII ст. // Укр. археолог, щорічник. Нова серія. — К., 1992. — Вип. 1. — С. 261-273.

Макарчук Степан. Історичні неписемні джерела. — Львів, 2002.

Малиновський Оникій. Огляд архівних матеріалів з історії західноруського та українського права, що переховуються в Древнехранилищі Московського центрального архіву (по 1 лютого 1926) // Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. — К., 1926. — Вип. 2. — С 1—49.

Мицик Ю.А. Джерела з польських архівосховищ до історії України другої половини XVII ст. // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К., 1992. — Вип. 1. —С. 72-93.

Мицик Ю.А. Огляд джерел з історії України та Росії XV-XIX ст. в зібраннях ФРН // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К, 1999. — Вип. 3-4. — С. 11-140.

Яковлева Тетяна. Документи до історії Гетьманщини у фондах санкт-петербурзьких архівів // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К., 2004. — Вип. 8-9. — С. 529-543.




Розділ 2

ДОСЛІДЖЕННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ІСТОРИЧНИХ ДЖЕРЕЛ
2.1. Українська традиція дослідження і використання історичних джерел

Усвідомлення значення історичних знань для життя всього суспільства властиве освіченим людям України від найдавніших часів. М. Грушевський вважав, що, ймовірно, вже у середині

X ст., тобто зразу ж після смерті Ігоря, був написаний літописний твір. На жаль, як окремі історичні твори літописця списки з X і

XI ст. до нас не дійшли. Найдавніший літописний звод складений


у 10-х роках XII ст., дійшов до нас під історіографічною назвою
"Повість временних літ". Його композиція і зміст дають змогу
однозначно стверджувати, що літописець використав для
складання праці попередні зводи з Х-ХІ ст., які ввійшли до
"Повісті временних літ" як протографи.

Літописання в Києві у XII ст. увінчалось зводом, доведеним до 1198 p., — Київського літопису. У XIII ст. літописання про­водилося в Галицько-Волинській Русі, головно в Холмі. Зведеним його наслідком став Галицько-Волинський літопис, що описує історичні події 1205-1292 pp. Ймовірно, Галицько-Волинський літопис був остаточно відредагований аж на початку XIV ст. Всі три названі зводи: ПВЛ, Київський літопис і Галицько-Волинський літопис орієнтовно 1425 р. були переписані чотирма особами Іпатіївського монастиря біля м. Костроми і зшиті у велику книгу. Вона дійшла до наших днів і дістала назву Іпатіївського літопису (Іпатіївської літописної редакції). Сам його зміст — головно історія Південної Русі-України — незаперечно засвідчує його українське походження. "Повість временних літ", крім цього, дійшла до нас ще в одному літописному зводі — Лаврентіївському, в якому вона мовби обривається 1110 роком, а далі іде літописна розповідь переважно про події у Володимиро-Суздальській Русі, тобто у Північно-Східній, на території сучасної Росії.

Після написання Галицько-Волинського літопису, остаточно десь на початку XIV ст., а це був час Золотоординського поне­волення України, літописання в культурних осередках України, напевне, продовжувалося. Проте літописного твору, який би був створений десь в Україні чи Білорусі у XIV ст. після Галицько-Волинського літопису і на початку XV ст., не виявлено.

Лише приблизно з 30-х років XV ст. до нас дійшов великий літописний твір у багатьох списках, що має назву Супральського літопису. Місцем його складання був Супральський монастир біля Вілостока на території західноруських (білоруських) земель. За наслідками політичного врегулювання 1944-1945 pp. між Радянським Союзом і Польщею Білосток відійшов до Польщі, хоч 1939 р. саме у Білостоці відбулися Народні збори Західної Білорусі, що розв'язували питання про входження Західної Білорусі до складу СРСР і Білоруської PCP.

Супральський літопис був багатий на історичну інформацію про становище на українських землях, золотоординські плюн­дрування, битви литовсько-руських військ з татарськими, Поділь­ську землю, систему управління українськими князівствами у складі Литовсько-Руської держави, про міжусобні війни між литовськими князями з роду Гедиміновичів тощо.

Історичні події з найдавніших часів на території України, в тому числі події з XV-XVII ст., відображені у низці літописних творів, написаних на землях України вже у XVII ст. Найвідоміший з-поміж них — "Густинський літопис" (за назвою Густинського монастиря біля Прилук), складений приблизно у 20-х роках XVII ст., і літопис Густинського монастиря (власне про мона­стирське життя), також Львівський літопис Михайла Гану-шевського, Хмільницький літопис, Острозький літописець, Малий Київський літопис. Усі доведені до середини XVII ст. Автор Густинського літопису спробував дати своє розуміння ролі історичних знань: "Чому кожній людині читання історії дуже корисне? — запитував він. І відповідав: Бо коли б не описано і світу не подано, разом би з тілом безвісті все сходило-б у землю, і люди, як у темряві будучи, не відали, що за минулих часів діялося". Близькими до названих за манерою опису подій, у тому числі в Україні, були написані на території Білорусі Літопис Биховця та Баркулабівський літопис.

Традицію літописного жанру дуже оживили події національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. Вони слугували поштовхом до написання низки козацьких літописів, довершених уже на початку XVIII ст. Найвідомішими серед них і такими, що вирізнялися певними історіографічними концепціями, були Літопис Самовидця, Літопис Гр. Грабянки, Літопис С. Величка, Лизогубівський літопис. Свою історичну творчість козацькі літописці так само, як і давньоруські, співвідносили із сучасністю, актуальними проблемами життя народу та Вітчизни. Червоною ниткою, що пронизувала давньоруські літописи, була ідея єдності Руської держави як неодмінної умови її здатності до захисту перед зовнішніми ворогами, благополуччя Вітчизни. Козацькі літописці під­порядковували свої аргументи захисту української автономії у складі Російської держави, охорони національної самобутності українського народу.

В XVII ст. на українському ґрунті з'явилося дві праці, які за методологією висвітлення історичного процесу, композицією групування історичного фактологічного матеріалу ніби поривали з традицією літописання, коли історичні події висвітлювалися за роками, ширше чи глибше залежно від їх значущості в історич­ному процесі. Це "Хроніка..." Феодосія Сафоновича, що вийшла друком 1673 р., та "Синопсис", виданий 1674 р. з благословення Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля. Як зазначав дослідник, професор Юрій Мицик, ці праці засвідчили початок нового етапу в розвитку історіографії, що характеризувався пере­ходом від літописання та накопичення історичних знань до істо­ричної науки.

"Хроніка..." Ф. Сафоновича, за визначенням знову ж таки Ю. Мицика, ніби відбивала захоплення стилем бароко також в історичній науці, тобто таким стилем, коли ідея і сюжет твору особливо розкриваються внаслідок акцентування на найважли­віших рисах і подіях зображуваного.

"Хроніка..." Ф. Сафоновича і "Синопсис" — нерівноцінні за змістом і відмінні за ідейними концепціями. Автор "Хроніки..." виступає як патріот Руси, пройнятий турботою про її благо­получчя і народ. Він писав: "В Руси я уродившись в вірі пра­вославной, за слушну речь почиталем, абым видал самъ и иншимъ рускимъ сномъ (синам. — СМ.) сказал, отколь Русь почалася и як панство (держава. — СМ.) русское за початку ставили, до сего часу идетъ. Кождому бовтам потребная есть речь о своей отчизна знати и нищимъ питаючимъ сказать, бо своего роду незнаючих людей за глупых почитають". Історію України від київських часів Ф. Сафонович висвітлив у тісному зв'язку з подіями у Литві та Польщі.

Автор "Синопсису" в історіографії започаткував радше росій­ську, ніж українську, концепцію "общерусизму", за якою стри­жень історичного процесу спрямований з Києва Х-ХП ст. на Суздаль і Москву, а Україна при цьому займала маргінальне становище.

У XVIII ст. після козацького літописання знаменним твором української історіографії, написаним приблизно у 90-х роках XVIII ст., стала "Історія Русів" невідомого автора (видана, однак, лише 1846 р. у Москві О. Бодянським), раніше допускали, що її автором, ймовірно, був Георгій Кониський.

За визначенням М. Драгоманова, "Історія Русів" написана з гарячою любов'ю до України і була радше політичним трак-

татом, спрямованим на захист самобутньої української історії її самобутності українського народу.

Насправді, автор "Історії Русів" відчував велику недостатність пюричних джерел, проте добре розумів потребу джерельного фактологічного матеріалу, у зв'язку з чим іноді вдавався до різних і іпотетичних фактів і свідчень минулого, на основі яких прагнув шдповісти на питання про етногенез українців, походження козацтва, переможні битви козаків та ін.

Проте українські історики вже від початку XIX ст. надають першочергового значення історичним джерелам, прагнуть робити теоретичні узагальнення, що ґрунтуються насамперед на істо­ричних джерелах.

Автор чотиритомної "Історії Малої Росії" Дмитро Бантиш-Каменський (перше московське видання 1822 р.) був правителем канцелярії військового губернатора Малоросії (Чернігівської та Полтавської губерній) князя М. Рєпніна і мав змогу користуватись всіма службовими матеріалами канцелярії. В архіві Чернігівської губернії зберігалися фонд Малоросійської колегії й інші архівні збірки, якими міг послуговуватися Д. Бантиш-Каменський. Наголосимо також, що історик не обмежувався лише писемними джерелами, а для розширення джерельної бази ознайомлювався з місцями знаменитих історичних битв, вивчав пам'ятки Чигирина, Суботова, залучив атрибути українського побуту й усні джерела. Він повністю проаналізував "Хроніку..." Ф. Са­фоновича і козацьке літописання. З методологічного погляду "Історія Малої Росії" була суперечливим твором, в якому автор хотів поєднати обґрунтування прав Малоросії на самобутність і особливість історичного процесу зі схваленням російської монархічної ідеї, єдності та непорушності монархії.

Інтерес до історичних джерел пронизував усю творчість історика романтичного спрямування Осипа Бодянського (1808— 1877). Дослідник насамперед слов'янської словесності, він і в історичних працях певною мірою черпав інформацію не лише з писемних або речових джерел, а й з усної народної творчості. Бодянський був першим публікатором "Історії Русів" і "Літопису Самовидця". З його ініціативи друкувалися джерельного значення праці вітчизняних авторів та іноземців, які писали про Україну, зокрема "Летописное повествование о Малой России" А. Рігель-мана, "Краткое описание о козацком малороссийском народе" П. Симоновського, "Историческое сочинение о Малороссии и малороссиянах" Г. Миллера, "Переписка и другие бумаги..." Карла XII, переписку Станіслава Ліщинського, татарського хана, турецького султана, Пилипа Орлика, київського воєводи Й. Пя-тицького та ін. Такі матеріали джерельного значення історик публікував у "Чтениях Московского общества истории и древно­стей российских", редактором яких був 1845-1849 рр.

Надзвичайно відповідальний підхід до пошуку та викорис­тання історичних джерел притаманний західноукраїнському історику Денисові Зубрицькому. Можна стверджувати, що за фактологічним матеріалом дотепер не втратили наукового значення такі праці Д. Зубрицького, як "Кгопіка тіаБіа Іллюша" (1844) та "История Галичско-Русского княжества" в трьох томах (1852-1855).

На основі різнотипових і різновидових джерел ґрунтувались наукові історичні праці М. Максимовича — енциклопедиста, історика, етнографа, фольклориста, біолога. Дослідник і пере­кладач українською мовою "Слова о полку Ігоревім", дослідник козацьких літописів, він особливо послідовно відстоював нерозривність етнічного розвитку українського народу від київських часів через татарське лихоліття і литовську добу до національно-визвольної війни середини XVII ст. У дискусії з російським істориком М. Погодіним, використовуючи численні писемні та речові джерела, М. Максимович чітко довів штучність так званої теорії пустелі російського автора, за якою нібито золотоординське поневолення Середнього Подніпров'я призвело до втечі всього його населення у Північно-Східну, тобто пізнішу Московську Русь. Політичний підтекст М. Погодіна зводився до того, що Москва, а не Україна XIX ст. є спадкоємницею історії, культури і традиції Київської Русі. М. Максимович на незаперечних джерелах, у тому числі пам'ятках археології, культового будівництва, некрополя Києво-Печерської Лаври й інших доводив, що ніколи не було такого часу, щоб місцеве києво-руське населення Подніпров'я залишало свій край попри всі втрати, які воно зазнало від ординських плюндрувань.

Багато провідних істориків України XIX ст. проводили велику археографічну працю, спрямовану на пошук, опрацювання та публікацію давніх документальних матеріалів, описових творів іноземців, що подорожували Україною, різноманітних пам'яток генеалогії, ономастики, усної творчості. Членом Петербурзької археографічної комісії був М. Костомаров, Київської архео­графічної комісії — П. Куліш, М. Іванічев, В. Антонович та ін. Ці історики уважно вивчали етнографічні джерела як такі, що несли історичну інформацію про життя народу, побут і традиційну культуру, його етнічні особливості, менталітет. М. Костомарову належать слова: "Етнограф повинен бути сучасним істориком, а історик у своїх працях повинен викладати стару етнографію" ("Об отношении русской истории к географии и этнографии").

Деякі провідні історики України XIX ст. в історії української Історіографії виступають передусім як джерелознавці, архео­графи, що виявили й оприлюднили важливі блоки джерел. Таким, наприклад, був Олександр Лазаревський (1834-1902). Він 1858 р. опублікував "Указатель источников для изучения Малорос­сийского края". В архівних фондах Малоросійської колегії вчений виявив ревізькі полкові книги семи лівобережних полків, на основі яких випустив у світ описи полків Стародубського, Ніжинського та Прилуцького. О. Лазаревський разом з іншими істориками Києва (Лебединцевим, Ф. Міщенком, П. Житецьким, В. Антоновичем) з 1882 р. почав видавати науково-історичний журнал "Киевская Старина", де, крім аналітичних праць, вміщував численні археографічні матеріали, наприклад "Сулимовский архив" (1882). "Галагановський фамильный архив" (1883), "Универсал гетьмана Разумовского об ограничении прав перехода крестьян" (1884), "Отрывки из нежинских магистратских книг 1657-1671" (1887), "Акты Переяславского полка XVII-XVIII в." (1890). Велику кіль­кість історичних джерел О. Лазаревський опублікував у виданні Товариства Нестора-літописця при Київському університеті. "Чтения в историческом обществе Нестора-летописца" (ЧИОНЛ) — акти з історії землеволодіння, акти з історії монастирського землеволодіння.

Вагоме значення для розвитку української історичної науки мала робота Київської комісії "для розбора древних актов", заснованої у 1843 р. при сприянні київського генерал-губернатора Д. Бібікова, якого Т. Шевченко назвав "Капрал Гаврилович Безру­кий" (вірш "Юродивий"). "Капрал" був слугою "фельдфебеля царя" і, безумовно, провідником царської політики. Однак одну добру справу зробив. Під егідою Київської археографічної комісії було видано 35 томів (37 книг) "Архива Юго-Западной России" (АЮЗР). Перший том вийшов 1859 р., останній — 1914 р. В. Антонович підготовив і впорядкував вісім томів. Очевидно, що "АЮЗР" і дотепер за вагомістю посідає перше місце з-поміж усіх інших серійних видань, на які спромоглася українська історична наука від середини XIX ст. В. Антонович виявив чимало літописних творів України з XVI-XVIII ст., видавши їх окремою книгою "Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Юго-Западной России" (1888). Він також зібрав мемуарні твори, передусім іноземців про Україну і видав збірник "Мемуары, относящиеся к истории Южной России". Надаючи великого значення речовим пам'яткам, вчений особисто здійснював археологічні розкопки, був організатором археоло­гічних з'їздів, досліджував нумізматичні пам'ятки.

Увагу вченого до історичних джерел засвідчує його "Курс лекцій з джерелознавства", прочитаний ним 1880-1881 p. у Київському університеті Святого Володимира. Найбільше В. Антонович акцентував на працях іноземців, які писали про Україну в період від XIV ст. до кінця XVIII ст. Це священик ордена хрестоносців Дюсбург, Генрих Латиш — секретар ризького архієпископа Альбрехта, Вигонд із Марбурга, Ян із Чарнкова, Вінценті Кадлубек, Ян Длугош, Бернард Ваповський, Мацей Стрийковський, Гваньніні (Gwagnin), Мартін Бельський та Іоахім Бєльський, Самуїл Твардовський, Веспасіан Коховський, Жільбер де Ленуа, Амвросій Кантаріні, Самуїл Герберштейн, Еріх Лясота, Рейнольд Гейден-штейн, Павло Алепський, Патрик Гордон та ін.

Володимир Антонович був вчителем Михайла Грушевського, найвидатнішого історика України, відомого дослідника джерел, у тому числі "Повісті минулих літ", Київського літопису, джерел доби Богдана Хмельницького, творів іноземних авторів, які писали про Україну, починаючи від Геродота, Гіппократа і Страбона й закінчуючи іноземними авторами XVIII ст. Велика заслуга Михайла Грушевського у започаткуванні та виданні разом зі своїми учнями археографічного серіалу "Жерела до історії України-Руси". Перший том видання вийшов 1895 p., одинадця­тий — 1924 р. У цьому виданні Михайло Грушевський особисто підготовив сьомий і восьмий томи, що містять описи люстрацій королівщин і матеріали до історії козаччини. Степанові Томашев-ському належала підготовка третього, п'ятого та шостого томів. Це головно різновидові джерела з історії Холмської, Белзької і Львівської земель XVII ст. Акти з історії Хмельниччини зібрав Мирон Кордуба й опублікував у п'ятому томі.

Велика археографічна діяльність була розгорнута на чолі з М. Грушевським у структурах ВУАН, де вчений працював від 1924 р. Проте, як відомо, на межі 20-30-х років українська гуманітарна наука зазнала погромних дій радянської влади.

У післявоєнні роки історична наука в Українській PCP була затиснута в догматизм марксизму-ленінізму і так звану ідеологію інтернаціоналізму, що обмежувало свободу думки, навіть тема­тичне спрямування досліджень. Заохочувалась тематика, що покликана була розкривати "гноблення експлуататорів, класову боротьбу, дружбу народів, керівну і спрямовуючу роль Кому­ністичної партії" тощо. Це певною мірою диктувало і напрями джерелознавчої праці істориків. Видавалися збірники документів "Селянський рух на Україні", "Гайдамацький рух на Україні",

"Возз'єднання України з Росією" (три великих томи), "Богдан Хмельницький. Документи і матеріали", але найбільше документів друкувалося з історії КПРС, революції 1905-1907 рр., жовтневого перевороту, Великої вітчизняної війни, селянських воєн тощо. Часто це були кваліфіковано підготовлені видання і їх наукове значення не втратило вагомості дотепер. У їх підготовці брали участь авторитетні історики І. Крип'якевич, Ф. Шевченко, І. Бутич, Я. Кісь, М. Ковальський, Л. Мельник, П. Сохань та ін.

Помітним явищем в українському джерелознавстві другої половини XX ст. була праця Леоніда Махновця, який вперше переклав і подав широкий науковий коментар Іпатіївського списку ("Повість минулих літ", "Київський літопис", "Галицько-Волин-ський літопис") разом з «Повчанням» Володимира Мономаха з Лаврентіївського списку. Розкішне видання вийшло під заго­ловком "Літопис Руський. За Іпатським списком» (К, 1989).

Важливе наукове значення мала публікація тритомного видання "Кирило-Мефодіївське товариство. Документи і мате­ріали" (К, 1990), підготовлене археографами М. Бутич, І. Глизьом, О. Франко. Високої оцінки заслуговує праця науковців Інституту археографії та джерелознавства НАН України ім. М. Грушевського й Інституту історії НАН України, які спільно з архівними працівниками підготовили і видали серію збірок описових творів про Київське намісництво, Харківське намісництво XVIII ст., губернії Лівобережної України XIX ст. (К, 1989, 1994, 1997).

Від 70-х до 90-х років XX ст. побачили світ видання козацьких літописів: Літопис Самовидця (К., 1971), Літопис Гадяцького пол­ковника Григорія Грабянки (К, 1992), Літопис Самуїла Величка (К, 1991, т. 1, 2), Грамоти XIV ст. (К, 1974), Хроніка Феодосія Сафоновича.

Українські археографи підготовляють і видають українською мовою давньогрецьких і римських авторів, одним із кращих серед яких є Геродот (Історія в дев'яти книгах. — К, 1993), виданий зусил­лями Інституту археографії й Інституту археології НАН України.

Впродовж 70-90-х років з'явилося чимало аналітичних праць українських джерелознавців про давнє літописання (Л. Мах­новець, М. Котляр, О. Пріцак, П. Толочко, В. Франчук та ін.), історичні джерела з історії козаччини та козацької державності (Я. Дашкевич, М. Ковальський, Ю. Мисик, В. Замлинський), описові твори XVIII-XIX ст. (М. Литвиненко), джерела до історії державного будівництва в ЗУНР (В. Великочій), до історії УНДО (М. Кугутяк) тощо. Перевидані цікаві праці про історичні джерела, наприклад, В. Січинського "Чужинці про Україну" (К, 1992). З історії XX ст. побачили світ "Конституційні акти України. 1917- 1920" (К., 1992), велика кількість документів з історії Другої світової війни та післявоєнної історії України: серії "Літопис Української Повстанської Армії" (видання канадських українців в Торонто), три томи "Літопису нескореної України", три томи "Депортації населення України" та ін. Все це засвідчує, що і в наш час дослідники глибоко усвідомлюють, що однією з умов успішного розвитку історичної науки є пильна увага до пошуку та постійного збагачення її джерельної бази.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка