Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка3/20
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.18 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

2.2. Методологічні принципи аналізу історичних джерел

Абстрагуючись від конкретних дослідників, авторів історичних праць, можемо допускати, що вони при дослідженні та висвіт­ленні тих самих процесів і подій минулих часів переважно користуються однаковими джерелами, принаймні, як професійні історики знають про існування тих чи інших джерел. Незважаючи на це, їхні оцінки, інтерпретація, висновки з приводу дослід­жуваних подій часто бувають діаметрально протилежними: норманісти й антинорманісти — у висвітленні проблем походження держави Київської Русі та самого етноніма Русь; російський історик Михайло Погодін і український Михайло Максимович — у трактуванні тяглості етнічного розвитку українського народу від давньокиївських часів і до кінця XIX ст.: перший сконструював як уже згадувалося, так звану теорію пустелі, яка нібито витворилась на подніпровських землях за наслідками Батиєвих плюндрувань, і втечі населення у верхів'я Волги й Оки; другий доводив, що місцеве подніпровське населення попри всі втрати від ординців, знищення окремих міст постійно і в XIII ст., і у XIV ст. заселяло свій край, зберігаючи києво-руську етнічну сутність і культуру; українські історики ХГХ-ХХ ст. однозначно кваліфікували Східну Галичину як український за історією і складом населення край; польські здебільшого кожного разу прагнули доводити, що Східна Галичина разом зі Львовом за історичною традицією, культурним обличчям і населенням — польська земля. Діаметрально протилежними в українській, польській, російській історіографії витворено стереотипи таких історичних персоналій, як Богдан Хмельницький, Петро Доро­шенко, Іван Мазепа, з новіших часів — Симон Петлюра, Степан Бандера. Особливо діаметрально відмінними є оцінки частини польських і частини українських авторів волинських подій 1943 р. Поляки всю вину за кровопролиття покладають на ОУН і УПА, українці вбачають причину цього кровопролиття у за­гарбницькій позиції польських структур, зокрема емігрантського уряду Польщі.

В чому ж справа? Два історики дивляться на минуле через призму одних і тих самих джерел, а бачать минуле зовсім по-різному. Великою мірою це залежить від того, яких методологічних принципів вони дотримуються при читанні історичних джерел. Особливе значення має національна, "патріотична" залежність позиції істориків. Подібно до того, як сучасний політик рішуче захищає національний інтерес власної держави навіть тоді, коли в нього мало аргументів, так здебільшого національні історики прагнуть "захищати" минуле своїх народів від фальсифікації істориками чужих держав, а надто тих, що здійснювали стосовно батьківщини історика ворожі дії. Хочемо ми того чи не хочемо, а така позиція істориків захисту історичного національного інтересу відома у світовому масштабі. Навіть радянська російська історіографія, оцінюючи Катерину II, акцентувала на її здібностях, волі та працелюбності, а українські автори кирило-мефодіївці дали їй визначення: "...курва всесвітня, безбожниця явна"; багато польських, як і багато українських істориків оцінюють радянсько-польське мирне врегулювання про держав­ний кордон орієнтовно "лінією Керзона" 1919 р. несправедливим. Однак польські історики вважають, що врегулювання знехтувало територіальною цілісністю Польської держави в кордонах до вересня 1939 р., а це віднесло "польський Львів" до радянської України і призвело до видворення 800 тис. польського населення з "польських Кресув Всходніх". Натомість на українському боці врегулювання вважають несправедливим через те, що велика смуга українських етнічних земель від Підляшшя на півночі та до Лемківщини на півдні була не просто відторгнута від України, а й українське населення було з неї вигнане. Різні оцінки історичних подій і процесів залежно від національної приналеж­ності істориків — явище загальновідоме. У багатьох випадках, часом навіть тоді, коли йдеться про археологічні культури, подібні явища пояснюються необхідністю захисту національних інтересів усіма можливими засобами. Очевидно, жодна національна історіографія не може бути вільною повністю від потреб сучасного їй буття народів, але при оцінці історичних джерел, їх прочитанні й інтерпретації, як і при висвітленні історичних подій взагалі, історики повинні дотримуватись низки методологічних вимог.

Найпершою з них є вимога врахування історичної інформації всіх відомих джерел, доповнення її інформацією ще не викорис­товуваних чи заново відкритих. Справа в тому, що всі викривлені національні, конфесійні, корпоративні й інші інтерпретації минулого найчастіше трапляються внаслідок однобокості джерел, коли історик для обґрунтування тези бере інформацію з одних джерел, не зауважуючи інформації з інших. Загальновідомо, що кожне джерело мало свого творця з його суб'єктивним баченням явищ свого часу і як окреме не може об'єктивно відображати історичну дійсність у її відносній повноті. З огляду на це, неод­мінною методологічною вимогою до дослідника процесів, явищ і подій минулого є використання джерел різнорідного походження, що несуть інформацію про ту чи іншу грань історичної дійсності, тобто вимога зіставляти й аналізувати весь комплекс джерел, який можливо виявити. Цю вимогу дослідницької праці історика можна назвати методологічним принципом комплексності джерел.

Оцінюючи історичну інформацію окремого джерела і зістав­ляючи її з інформацією інших джерел, передусім необхідно виявити ступінь об'єктивності кожного з джерел. Для цього важ­ливо виявити, хто був творцем джерела й якими можливими цілями він керувався, знати місце і час його створення, причинний зв'язок з іншими джерелами. Лише в такому випадку дослідник зможе виявити ступінь об'єктивності чи суб'єктивності джерела і на цій основі доходити того чи іншого висновку про характер досліджуваних історичних процесів і подій.

В історіографії відомі численні приклади, коли зіставлення інформації одного історичного джерела з інформацією іншого руйнувало достовірність першого. В нашому Найдавнішому літописі йдеться про те, що київські слов'яни приблизно в другій половині IX ст. запросили у варягів-русі "собі князя, який би володів нами і радив за угодою, по праву". І ніби такий князь не тільки сам прийшов і створив державу над Дніпром, а й ім'я своє Русь дав тій державі й найважливіше — також тому народові, що проживав на Подніпров'ї. Однак, згідно з угорськими хроні­ками з першої половини XI ст., угорські королі кожного разу, надаючи в управління синам територію сучасного Закарпаття, іменують його Руською маркою, руським князівством та ін. Чи ж можна допустити, що привнесена з чужини назва народу на Подніпров'я за півтори сотні літ стала загальноприйнятою як власна для одноплемінників того подніпровського племені аж на Закарпатті? Проте коли це підпадає під сумнів, то таким є і літописне твердження, що народоназву Русь подарували нам варяги.

Приклад з пізнішого часу. Львівський підкоморій Б. Москов­ський, який у січні-лютому 1649 р. перебував у складі польської делегації А. Киселя до Б. Хмельницького, записав у своєму щоденнику слова гетьмана: "Виб'ю з ляцької неволі весь руський народ. І якщо раніше воював за свою шкоду і кривду, то тепер буду воювати за нашу православну віру... Досить нам на Україні, і Поділлі, і Волині, тепер досить достатку в землі і князівст­ві своєму по Львів, Холм і Галич". Ця цитата, що нібито вира­жає формовану державно-територіальну візію Б. Хмельницького вже на початку 1649 р., обійшла всі українські підручники з історії України і, видається, її правдивість в українській істо­ріографії не піддається сумніву дотепер, хоча повідомлення Б. Мясковського про таке бачення державної території України Б. Хмельницьким уже на початку 1649 р. — єдине і своєрідне. Б. Мясковський міг написати так, щоб налякати польське панство, підштовхнути його до активізації боротьби з україн­ськими повстаннями. Як відомо, навіть в апогеї своєї анти-польської боротьби Б. Хмельницький вдовольнявся західною межею козаччини по р. Случ, що, зокрема, підтверджують козацькі літописці. У будь-якому випадку об'єктивність нар-ративного джерела, витвореного свого часу львівським підко­морієм, дуже сумнівна.

Приклади, коли об'єктивність джерела викликає сумнів, можна навести і з пізнішого часу. Дмитро Паліїв, підхорунжий УСС, у своїх спогадах написав, що йому належала найвагоміша роль у діяльності львівського Центрального Військового комітету, що готував збройне повстання австрійських вояків української національності у Львові в жовтні 1918 р. З ним перегукувався інший сучасник Листопадового Чину Михайло Гуцуляк: "Віддаючи справедливість і правду історії, мушу тут ствердити, як наочний свідок..., що фактичним конструктором-архітектором Листопадового Чину був ніхто інший , а таки Дмитро Паліїв. І смію твердити, що якби не він, то хто знає, чи Листопадовий Чин був би відбувся, а якщо так, то чи був би вдався". Це свідчення повторив 1996 р. автор кандидатської дисертації М. Лазарович, хоча існує чимало сумнівів, щоб сприймати його за об'єктивне. По-перше, найавторитетніші мемуаристи й історіографи першолистопадового чину М. Лозин-ський, О. Кузьма, С. Шухевич, М. Чубатий та інші в жоден спосіб не акцентують на такій ролі Д. Паліїва, а О. Кузьма, наприклад, як прес-секретар української команди у Львові перебував у вирі подій. По-друге, серед творців того Чину було ще 60 старшин (офіцерів) і майже всі мали вищі від підхорунжого звання. Прийнявши версію М. Гуцуляка, історик західноукраїнської національної революції 1918 р. незаслужено применшив роль багатьох її інших героїв.


Отже, іншою методологічною вимогою до прочитання істо­риком інформації історичного джерела є встановлення ступеня об'єктивності кожного окремого джерела, що також можливо визначити через порівняння його інформації з інформацією інших джерел, внаслідок критичної оцінки з позицій здорового глузду.

При аналізі джерельної інформації методологічне значення має врахування репрезентативності джерела. Безумовно, важливу інформацію можуть нести всі без винятку види писемних та інших джерел. Проте одну вагу має інформація, закодована в законодав­чому акті, іншу — в мемуарі або нарративі. Універсал Б. Хмель­ницького набагато ширше і правдивіше відображає політику Козацької держави стосовно міського населення України, ніж, скажімо, "Пам'ятки про події в Польщі" литовського гетьмана Альбрехта С. Радзівілла; універсали Центральної Ради акуму­люють в собі головні державотворчі політологічні концепції української національної революції від червня 1917 до січня 1918 р.; публіцистичні ж статті Михайла Грушевського з 1918 р. — це лише відображення еволюції політичної позиції їх автора, так само, як і відома мемуарна праця "Відродження нації" Володимира Винниченка — це лише історичні рефлексії останнього, в чомусь правдивіші, в чомусь надмірно суб'єктизовані.

При оцінці кожного історичного джерела дослідник зобов'я­заний дотримуватися методологічного принципу історизму. Кожного разу джерело слід розглядати як продукт своєї епохи, свого часу, беручи до уваги, чи порівняно з іншими явищами епохи свого походження джерело було важливим здобутком, цінністю, звичаєво виправданою реальністю, а чи вже свого часу покликане було слугувати гнобленню одних людей іншими, інакше кажучи, було злом, а не добром, чи вже у своєму часі сприяло розвитку, а не деградації суспільства та ін.

Присуди війтівських громадських судів ХУІ-ХУПІ ст., за русько-волоським звичаєвим правом у Карпатах, із сучасного погляду видаються нам аж надто суворими, негуманними, коли виносилось фізичне покарання за крадіжку, наприклад, 100 або й 500 київ у громадському місці після Служби Божої, або коли за аморальну поведінку (образу словом батьків, подружню зраду, голосну сварку з сусідкою тощо) присуджувано тричі "хрестом лежати" в церкві під час Служби Божої. За найбільші злочини відрізували вуха, ніс, відрубували палець, останнє за суворістю покарання — вигнання злочинця з громади. Сьогодні аналогічні присуди, покарання вважалися б за приниження гідності людини, реакційними. Однак порівняймо їх з присудами судів, які діяли в ті історичні періоди часто в сусідніх поселеннях 18 магдебурзьким правом, і переконаємось, що з позицій нашого часу вони були ще суворішими, антигуманнішими, дикунськими. ('уди, згідно з магдебурзьким правом, вдавались до видобування признань під тортурами, застосовували кару "на горло" відру­буванням голови, кару смерті "між небом і землею" (повішання), страту через колесування, страту через спалення на вогнищі. На цьому тлі покарання за русько-волоським правом видаються навіть поміркованими. Так їх можна оцінювати з позицій історизму.

Викопний посуд, наконечники стріл, давній колісний засіб транспорту, відбиток тканини на черепку становлять для нас просто історичні пам'ятки, джерела. Однак чи для часу свого створення і побутового вжитку всі вони призначалися для потреб людей, виконували свої особливі функції? Погляд на кожну річ, що дійшла до нас з минулого саме з огляду їх місця і ролі у тому минулому, й означає врахування методу історизму при аналізі історичних джерел. На межі методологічних і методичних вимог до вивчення й аналізу історичних джерел є завдання та прийоми встановлення достовірності історичних джерел. Це насамперед стосується масових писемних джерел з доби XIV— XVIII ст.: різних ділових грамот (про купівлю і поділ майна, землі, угідь), духовних заповітів (зокрема, про спадщину), грамот на привілеї, присвоєння почесних знань, що найчастіше збері­гаються в архівних фондах судових документів. Для встановлення достовірності таких сумнівних джерел використовують дані хронології, метрології, мови, стилю, історичної географії, згадки про персоналії, організації, установи, які не повинні суперечити інформації сумнівного документа. Великого значення надають ознакам палеографії, дипломатики, водних знаків — філігра-нології.

Загальновідомо, наприклад, що папір у Північній Русі з'явився лише у XIV ст. (Китаї — у II ст., Японії — у VI ст., Західній Європі — в X ст.). Якби було виявлено певний документ із зазначенням місця його створення, скажімо, у Північній Русі, та часу появи до XIV ст., його достовірність слід було б піддати сумніву і застосувати відповідні методики його перевірки. Це ж необхідно було б зробити з документом, надрукованим у Росії "гражданкою" у XVII ст., оскільки добре відомо, що "граждан­ський шрифт" почав впроваджуватися у російське книгодру­кування лише з 1708 р.

Для встановлення місця творення джерела вивчають відомості про топоніми та гідроніми, що згадуються в тексті джерела. Так, у виданні книжки "Руское весілє" Йосифа Лозинського не зазначено місця запису весільного обряду, на основі якого писалася книжка, але в наведених у ній весільних піснях є слова:

Поїхали на ню ловці, Панове гусаковці,

а в іншому місці:

Через село Радохонське їдуть купці чужоземці.

Знаючи, що села Гусаків і Радохонське розташовані у Мостиському районі Львівської області, можемо стверджувати: И. Лозинський вивчав весільний обряд для написання книжки "Руское весілє" насамперед в околицях м. Мостисько.

Багато історичних джерел, зокрема нарративного і науко­вого жанрів, дійшли до нас під псевдонімами їхніх творців. Ця обставина для дослідника джерела утруднює його прочитання, оскільки, окрім самого джерела, додатково нічого не відомо про політичну, громадянську чи іншу позицію автора, а звідси — про ступінь суб'єктивності інформації залишається судити лише на основі самого документа. Безумовно, джерелознавство виро­било певну методику розшифрування псевдоніма, аналізуючи лексику, стиль документа, натяки на походження, захоплення чи уподобання можливих авторів. Проте, як відомо, українські історики дотепер не мають однакової думки або й жодної — про авторство навіть унікальних знаменитих пам'яток нашого істо­ричного письменства. Не існує беззастережної думки про автор­ство "Повісті временних літ" (Нестор чи Сильвестр), Літопису Самовидця (очевидно — Роман Ракушка-Романовський), Густин-ського літопису (ймовірно, Захарія Копистенський), Історії Русів (можливо, Григорій Полетика), "Синопсиса" (тривалий час приписували Інокентію Гізелю) тощо.

Багато власних творів підписували псевдонімами українські діячі М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський та ін.
2.3. Методика пошуку та прочитання інформації історичних джерел

Минуле людства загалом і минуле кожної окремої країни — безмежне поле для дослідження, на якому в історичні часи буття люди витворили численну кількість матеріальних джерел і духовних традицій. Багато з них у фрагментах або в цілісному вигляді дійшли до нас уже як історичні пам'ятки, джерела.

Відповідно до особливостей розвитку історичної науки, що твориться на основі різноманітних знань про всі періоди людської історії, про всі сфери людського життя в тих періодах кожного разу і завжди наукова праця історика пов'язана з дослідженням окремих тем із соціального, економічного, політичного життя людей в певні періоди і в певних місцевостях, з діянням вірувань і культури, державної організації та художньої творчості, сімейних відносин і виховання дітей та ін. Тобто наукові дослідження повсякчас проводяться з окремих, порівняно вузьких тем, які ґрунтуються насамперед на джерелах, породжених тією історичною дійсністю, що досліджується. Отже, науковець, котрий досліджує ту чи іншу тему, повинен уяснити можливий масив писемних та інших джерел, за допомогою яких можна буде висвітлити тему. Починати слід з опрацювання вже наявної історіографії питання, а при цьому — прикнижкової (пристатейної) бібліографії, що, зазвичай, містить не лише архівні посилання, а й назви різних збірників, документів, уже написаних аналітичних праць.

Дослідникові потрібно таку прикнижкову бібліографію опа­нувати. Черговим етапом має стати вивчення тематичного каталогу наукових бібліотек і, безумовно, опрацювання виявлених в ньому документальних видань стосовно досліджуваної теми.

Коли проаналізовано попередні відомості про авторів, які вивчали досліджуване питання, раритетні й інші видання, але нема їхнього бібліографічного опису в тематичному каталозі, необхідно пошукати бажану інформацію в алфавітному каталозі. Проте переглядати алфавітні каталоги, якщо немає жодних відправних сигналів, справа малоперспективна.

Після виявлення й опрацювання опублікованих джерельних збірників і у випадку, коли тема ґрунтується головно на писемних джерелах і стосується останніх століть, необхідно опрацювати матеріали періодики.

Тільки провівши означену роботу, досліднику варто переходити до пошуку й опрацювання архівних фондів. На жаль, молоді дослідники не завжди дотримуються означеної послідовності, починаючи іноді з "дослідження" тієї чи іншої теми відразу з архіву.

Має бути належна послідовність роботи над архівними дже­релами, її слід розпочинати з ознайомлення з архівними довідниками (путівниками), що подають основні відомості про фондові збірники, кількість справ у фондах та їх основний зміст. Путівник дає дослідникові змогу попередньо зорієнтуватись, у яких фондах можуть зберігатися справи з історичною інформацією до теми дослідження.

Інший етап — ознайомлення з описами фондів. Книги таких описів має кожен архів. Вони містять назви пронумерованих справ. Назви допомагають орієнтовно передбачати зміст інформації, вміщених у документах справи (хоч не завжди). У багатьох випадках дослідник віднаходить документи, за змістом далекі від назви справи.

Замовивши відібрані справи й отримавши їх у читальному залі архіву, науковець виписує з них інформацію, що має відношення до досліджуваної теми. В умовах, коли обмаль часу, зокрема перебуваючи у відрядженні в інших містах або за кордоном, дослідник просить дозволу відксерити більші й цікавіші документи. Цей спосіб збору фактологічного матеріалу має, однак, свої недоліки. При ньому обмірковування, початковий аналіз інформації відкладається "на потім". Коли ж дослідник відбирає найцікавішу інформацію зразу ж в архіві, у нього вже на цьому етапі народ­жується певна наукова концепція інтерпретації джерел; почасти вирисовується і певний погляд на досліджувану історичну дійсність.

Після опрацювання історіографії питання, опублікованих різновидових джерел, архівних документів наступає етап вузь-котематичного та хронологічного групування зібраної звідусіль інформації, що "розкидається" за підтемами, які, згідно з проспектом дослідження (дисертації, монографії, великої статті тощо) передбачувались до висвітлення.

При накопиченні інформації до теми дослідження засобом комп'ютерного запису дослідник обирає для її тематичного й іншого групування відповідну з пошукових систем: українську — meta.ua, російську — jandex.ru, міжнародну — scince.direct.com чи іншу.

Цільове групування зібраної історичної інформації є практич­ною вихідною умовою для її порівняльного аналізу, визначення ступеня об'єктивності та репрезентативності, а отже, і для формування відповідних наукових положень і висновків.

Сформулюємо кілька висновків:



  • від початків писемності на Русі інтелектуальне життя суспільства завжди вирізнялося уважним ставленням до істо­ричних знань, пошануванням національних традицій, пам'яті предків, всіх тих, хто боровся і працював у ім'я Вітчизни;

  • накопичення історичних знань і розвиток історичної науки знайшли втілення в давньоруському літописанні, в літописних творах і хроніках ХУ-ХУПІ ст., історіографії ХІХ-ХХІ ст.;

  • для всіх жанрів української історичної літератури була властивою пильна увага до всіх типів вербальних і речових джерел, наполегливі пошуки оптимальних методологічних та методичних прийомів їх аналізу та наукового узагальнення;

— вивчення досвіду давніх літописців та істориків, їхньої роботи над джерелами становить необхідну умову успішного розвитку української історичної науки на сучасному етапі.
ЛІТЕРАТУРА

Антонович В.Б. Курс лекцій з джерелознавства. 1880-1881. — К, 1995. — Вип. 1.

Грушевський Михайло. Вступний виклад з давньої історії Руси, виголошений у Львівському університеті ЗО вересня 1894 р. // Михайло Грушевський і Західна Україна. Доповіді й повідомлення наукової конференції (Львів, 26-28 жовтня 1994 р.). — Львів, 1995. — С. 5-14.

Грушевський Михайло. Найдавніша Київська літопись // Історія України-Руси: В 11, т. 12 кн. — К., 1991. — Т. 1. До початку XI віка. — С. 579-601.

Джерелознавство історії України. Довідник. — К, 1998.

Дзира Ярослав. Вступ // Літопис Самовидця (Видання підготував Я.І. Дзира. — К, 1971. — С. 9-42;

Історичне джерелознавство /Керівник авт. кол. Я.С. Калакура: Підручн. — К.( 2002.

Історія української філософії. Хрестоматія /Упорядн. Марія Кашу­ба. — Львів, 2004.

Калакура Ярослав. Українська історіографія. Курс лекцій. — К, 2004.

Ковальський М.П. Актуальні проблеми джерелознавства історії України ХУ-ХУП ст. // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К, 1992. — Т. 4. — Вип. 1. —С. 261-273.

Кондратюк Костянтин. Українська історіографія ХІХ-початку XX століть: основні напрямки і концепції. — Львів, 2002.

Литвиненко М.А. Джерелознавство історії України. — X., 1970.

Макарчук Степан. Писемні джерела з історії України. — Львів, 1999.

Махновець Леонід. Від перекладача // Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К., 1989. — С. 5-14.

Пірко В.О. Матеріали картографії як джерело до історії Півдня України XVIII ст. // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К, 2001. — Вип. 5-6. — С. 25-39.

Українська історіографія на зламі XX і XXI століть. Здобутки і проблеми /За ред. Леоніда Зашкільняка. — Львів, 2004.



2 Писемні джерела

________________________________________________
Розділ 1

ЕПІГРАФІЧНІ ПАМ'ЯТКИ ТА ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ЗАРУБІЖНОГО ПОХОДЖЕННЯ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАЙДАВНІШОГО ЧАСУ
1.1. Епіграфічні пам'ятки

Епіграфічні пам'ятки (грец. йpigraphe — напис, власне напис на пам'ятнику). Такі написи виконувалися головно на камені, граніті, мармурі. В античній Греції та Римі на такому матеріалі карбувалися надмогильні написи, написи на пам'ятниках, а також на спеціально виготовлених гранітних або інших таблицях про видатні події в житті полісів, подвиги громадян, про закони і правила, що мали регулювати державне та суспільне життя. Епіграфи на честь окремих осіб чи видатних подій зазвичай мали поширений зміст і називалися декретами (лат. decretus — постанова, закон).

В широкому розумінні слова до епіграфічних пам'яток належать також написи, нанесені глибоким або слабшим дря­панням на стінах будов, поверхні виробів ремісників, зокрема посуду тощо. Такі написи мають назву графіті.

Класичні епіграфи — написи на камені поширених форм — посідають чільне місце з-поміж історичних джерел з історії причорноморських держав-полісів. Найбільше таких текстів збереглося з історії Херсонеса, нинішньої південної околиці Севастополя, де проведено розкопки колишнього грецького міста-колонії і на їх основі створено музей-заповідник під відкритим небом. Тут чимало фундаментів будинків, акрополя, ринку, порту, цитаделі, господарських кам'яних ям, дорожніх настилів, що в комплексі дають чітку уяву про контури давнього міста та заняття його мешканців. Найголовніші джерела малих форм, у тому числі написи на плитах, концентруються в будинку і перед будинком музею, створеному в цьому мертвому місті. За харак­тером реконструкції історичної дійсності музей у Херсонесі дуже нагадує музей на території давньої болгарської столиці Пліски.

Зміст херсонеських написів стосується відносин грецької метрополії з містами-емпоріями, відносин цих міст зі Скіфією, характеру торгівлі між ними. Особливо цікавим документом серед епіграфів Херсонеса є текст присяги, викарбуваний на мармуровій прямокутній плиті, яку приймали юнаки після досягнення повноліття. Практично це була громадянська присяга всього чоловічого населення міста в період, коли воно переступало вікову межу повноліття. Юнак клявся іменем Бога, що буде оберігати демократичний лад Херсонеса, не зрадить ані міста, ні його володінь, служитиме народу, не матиме жодного помислу проти Херсонеса чи його громадян, не розголосить державної таємниці, а якщо дізнається про змову проти міста, то доведе до відома про неї владу. Присяга, очевидно, була екстраординарним заходом стосовно можливих змов проти влади, системи і була запрова­джена наприкінці IV ст. до н.е. після спроби здійснення державного перевороту.

В іншому епіграфі з II ст. до н.е. — "Декреті про Діофанта", полководця понтійського царя Мітрідата VI, розповідається про його походи проти скіфів, таврів та інших ворогів і перемоги. Тут містяться повідомлення про повстання рабів під проводом Савмака у 107 р. до н.е.

В Афінах зберігся епіграф, висічений на мармуровій плиті й поставлений 346 р. до н.е. в афінській гавані Пірей, де розпо­відається про Боспорське царство. За формою — це Декрет про правителів Боспору, синів царя Левкона І, котрі вступили на престол: співправителів Спартока II і Перисада І. Декрет вихвалює співправителів за добре ставлення до Афін, яке полягало в тому, що місто і саме, і як посередник дуже сприяло закупівлі грецькими купцями у Боспорі хліба й інших товарів. Боспорська влада надавала грецьким купцям пріоритетне право першими завантажувати свої кораблі, звільняла їх від сплати мита. Декрет сповіщав, що Афіни увінчують Спартока II, Перисада І золотими вінками у час найбільшого афінського свята — Великих Панафіней.

Надзвичайно містка історична соціально-політична інформація з історії Ольвії від кінця III ст. до н.е. відображена в почесному епіграфічному написові з цього періоду на честь ольвійського громадянина Протогена. В Декреті про Протогена розповідається, що під стіни Ольвії неодноразово підходили варвари. Вони загрожували місту зруйнуванням.

З огляду на економічні й інші труднощі місто не мало збройної сили, здатної розгромити варварів, які вимагали викупу. Виручав Протоген, котрий жертвував на відкуп міста великі суми грошей. Однак у міста були й інші біди — повторювався голод, робилися непридатними оборонні стіни та вежі, старіли міські кораблі. Кожного разу місто виручав Протоген. Як за­значалося у Декреті, Протоген був найпершим з-поміж благо­дійників, хоч імена інших не називалися. Однак з цього можна допустити, що в місті, яке загалом занепадало й перебувало в умовах внутрішньої та зовнішньої кризи, все-таки витворилася й існувала багата міська плутократія (грец. ріиіокгаїіа — багат­ство, влада).

Епіграфічні пам'ятки з інших територій України здебільшого мають за текстом малі форми: надмогильні написи, написи на пам'ятниках, а з історії періоду Київської Русі — графіті.

В Києві та багатьох інших містах такі написи висікалися чи видряпувалися на цеглі, ливарних формах, господарському посуді, корчагах, прядках та інших речах побутового вжитку, а також на стінах будов. На прядках найчастіше наносили імена власників: "Княжо єсть", "Молодило", "Янка вдала пряслень ЖирщЬ" та ін. На корчагах писали про їх вміст або ім'я власника: "Мстиславова корчага", іноді також поміщали побажання майстра: "Благодатнейша полна корчага сия" тощо.

Цікаві відомості відкриті внаслідок вивчення графіті XI-XVI ст. на стінах Софійського собору, церкви св. Михаїла Видубецького, Кирилівської церкви та ін. В одному з написів на стіні Софійського собору повідомляється про смерть Ярослава Мудрого 20 лютого 1054 р. Напис уточнює літописну хронологію.

Ще один напис розповідає про мир, укладений біля Києва на Желяні між київським князем Святославом Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом Святославичем. У "Повісті минулих літ" чи в інших писемних пам'ятках про цей мир не згадується.

Один напис Софійського собору містить 14 рядків і розповідає про купівлю княгинею Всеволожою "Боянової землі" за величезну суму — 700 грн. Десята частина цих грошей внесена у Софійський собор як церковна десятина. Очевидно, через це і зроблено напис. Купівля відбувалася в присутності "послухів" Софійського собору. Від 3 березня 1052 р. зроблено запис про блискавку, що вдарила в цей собор.

З 1068 р. зберігся напис на Тмутараканському камені про те, як князь Гліб взимку "по льоду міряв море від Тмутаракані" (сучасна Тамань) до Корчева (сучасна Керч).

Великий двометровий напис з XI ст. зберігся на північній стіні церкви св. Михаїла Видубецького монастиря в Києві. За роз­шифруванням Б. Рибакова, тут розповідається про києво-печер-ського ігумена Стефана.

Авторами згаданих та інших графіті були боярин Ставр Городятинич, мечник Василій, монахи, священики, купці, а також учні, які навчалися грамоти у дяків собору. Один учень увіковічнив на стіні собору таку пам'ять про себе: "Пишан писал в дьяки ходи выучеником".

З дещо пізніших часів описано багато надмогильних написів у комплексі Києво-Печерської лаври. Деякі з них не збереглися до наших днів, але велику їх кількість описав монах Афанасій Каленофомський у книзі Тератургіла, що вийшла польською мовою і готичними буквами в Печерській друкарні 1638 р. Основний зміст цієї книги передав Михайло Максимович у статті "О надгробиях в Печерском монастыре".

Тривалий час зберігалися насамперед надмогильні плити діячам, які ревниво шанували і захищали православ'я. Були згадані написи на похованнях дружини мінського князя Гліба Всеславича — Анастасії Ярополківни, котра померла 1158 p., дочки князя Всеволода Ярославовича — інокині Євпраксії, яка померла 1109 p., сказано про захоронения в Печерському монастирі дружини князя Ольгерда Юліани Олександрівни, княжни Тверської (померла 1392 p.), гетьмана Костянтина князя Острозького, з предками Василем і Федором. Надмогильний напис над Костянтином оповідав про його заслуги, був своєрідним некрологом. "Костянтин Іоанович князь Острозский, гетман Вели­кого князства Литовского, защищением восточного благочестія і храбростью во бранях пресловутый: многие церкви Божьи, ради отроков училища, страноприемницы немощных ради, в княжении своем Острозском и в стольном граде литовском Вилне создавши вторую Гитсиманию, Пресвятие Богородицы Печерские дом ущедрил пребогато, в нем же яко ктитор именитый, по преставлении своем сподобися положен быть, 1533 году".

Розповідалось про поховання в Печерському монастирі удільного київського князя Володимира Ольгердовича, а також князя Лева Скиргайла Ольгердовича, що князював після Володимира і помер 1394 р.

Наводяться написи над похованнями Олельковичів — Олександра Володимировича, Симеона Олександровича Олель-ковича (помер 1495 p.), Георгія Юрійовича Олельковича (помер 1579 р.) та інших, представників роду князів Корецьких, Вишневеньких, вельмож Єльців, Копеців, Госиків: "Выроком смертельных врагов, отыде света сего Иван Єлец, року от Р.Х. 1603, ноября 11, часа 13. Поживе лет 24"; "До вечной отчизны отыде света сего Гаврило Менович Богдан Госикий, року 7035 (1527). Индикта 14, Марта 20"; "Бурмистр великого града Могилева Василий Якимович, телом отдал долг природе, року 1620, зде опочивает". "1621 року, Симеон Лыко, муж твердый в вере, испытанный в храбрости, по многих справах достойных героя, в бозе почи и зде возлежит" тощо.

Зрештою, необхідно згадати ще про один вид нетрадиційних писемних джерел — берестяні грамоти. Донедавна вважалося, що писемність на бересті властива для північно-західних руських міст — Новгорода та Пскова. Проте дослідження останніх деся­тиріч переконливо довели, що письмо на бересті, а не лише на пергаменті, було поширене і в південно-руських князівствах, у тому числі в наших краях. Значний внесок у дослідження берестяного письма зробив І. Свєшніков, який багато років про­водив розкопки стародавньої князівської столиці — Звенигорода, розташованого приблизно за 12 км на південний схід від сучасного Львова. За результатами розкопок експедицій професора Свєш-нікова у Звенигороді побудовано цінний історико-краєзнавчий музей.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка