Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка5/20
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.18 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

1.4. Арабські автори про Русь

Серед арабських авторів ІХ-Х ст., які залишили ті чи інші згадки чи описи про Україну, називають Ібн-Хордадбега, Аль Джайхані, Ібн-Фадлана, Аль-Масуді, Ібн-Джаста, Ібн-Хаукаля, Ібн-Якубі, Едрісі та ін. Точної історичної інформації, прив'язаної до певної хронології, конкретної території, тим паче до історичних осіб, в арабських авторів дуже мало. Чи не єдина хронологічна прив'язка міститься у праці Аль-Масуді "Промивальні золота", де йдеться про похід русів після 300 р. гіджри (912-913 р.н.е.) на 500 кораблях, у кожному "по 100 людей, Каспійським морем до Азербайджану".

Інші відомості дуже загальні: про слов'ян і русів. При цьому важко зрозуміти, чи арабські автори мають на увазі два народи, чи розглядають русів як один із слов'янських народів. Так, Ібн-Хордадбег пише, що руси "з племени слов'ян"; Аль-Масуді повідомляв: "руси становлять численні народи, які поділяються на розрізнені племена", в іншому місці — "поділяються на багато народів і деякі з них християни" (20-50-ті роки X ст.). Однак руси згадуються як окремий народ. Пишучи про поган, які проживають у країні хозарського царя, автор наголошує: "деякі племена з них є слов'яни і русини". Дехто з авторів протиставляє русів слов'янам.

Наприклад, у праці Ібн-Даста "Книга добрих і карбів" (перша половина X ст.) читаємо: "Щодо Руси, то вона м.і острові, оточеному озером. Той острів, де живуть вони (руси), мас просторінь на три дні дороги, вкритий лісами, болотами, нездоровий і такий вогкий, що як ступиш ногою, то вона трясеться, бо так пересякнутий водою. Вони мають короля, що аветься Ханан-Рус; чинять наїзди на Слов'ян, приїздять кораблями, висаджуються, забирають їх в неволю, везуть в Харван і Булгар і спродують там. Ланів не мають, а живуть з того, що привозять в землі Слов'ян".

Аль-Масуді подає неточні, але правдоподібні відомості про розселення слов'ян: "Поміж більшими і відомими ріками, що впадають в море Понтус, є одна, що називається Танаїс (Дон), котра приходить з півночі. Береги її заселені численним народом слов'янським та іншими народами, заглибленими в північних країнах. Друга з цих більших рік є Ялта і Балева, назва, котру має вона також у слов'ян. Вона завширшки більше трьох миль і тече на просторі багатьох днів за Царгородом (Балеву іден­тифікують з Дунаєм. — СМ.). На берегах цієї ріки живуть бамджини і марава, народи слов'янські (богемці і морава — ?). Ті самі береги замешкували булгари, коли вони прийняли християнську віру".

Один з авторів (Аль-Джайхані, кінець ІХ-початок X ст.) стверджує, що русини мають три роди:' 1) русинів, які мешкають ближче до Булгара, їх володар — ум. Куяб, воно більше від Булгара; 2) русинів Славії; 3) русинів Танії. Пізніші дослідники ототожнювали Куяб з Києвом, Славію — з Новгородом, а Та­лію — з Тмутараканню (Іловайський, Грушевський та ін.).

На основі арабських авторів неможливо зробити достовірні висновки про слов'ян і русів, за винятком хіба того, що це — великі народи і "замешкують вони великі простори" на північ і захід від Чорного моря. Достатньо суперечливі також відомості арабів про заняття слов'ян і русів. Єдине, чого одностайно дотримувалися всі арабські автори, — це те, що вони фіксували широкі торговельні зв'язки "сушею і водою" з хозарами, булгарами, румеями й іншими країнами. Згаданий вже Ібн-Хордадбег (60-70-ті роки IX ст. — час Аскольда та Діра) писав: "Вони — з племени слов'ян — вивозять футра видри, футра чорних лисиць і мечі з далеких кінців Слов'янщини до Руського моря, і цісар Рума бере з них десятину. А коли бажають, то їздять на кораблях по річці слов'ян, переходять по затоці хозарської столиці, де її володар бере з них десятину. Далі вони ходять до моря Джурджана і виходять на довільний собі берег; промір же цього моря 500 фарсангів. Іноді вони привозять свій крам на верблюдах у Багдад.

Іноді вибирають шлях через Вірменію, в країні слов'ян, потім до затоки хозарської столиці, потім у море Джурджана, потім у Балху і Мавараннагру, потім до Сіна".

Менше описані заняття слов'ян сільським господарством. Щоправда, в Ібн-Даста йдеться про те, що слов'яни не мають ані виноградів, ані ріллі, а випасають свині, вівці, але "найбільше сіють просо", розводять бджіл, роблять напій із меду. Натомість Аль-Якубі в "Записках" з 60-х років X ст. писав зовсім інакше: "Взагалі слов'яни — люди сміливі, здатні до походу... Вони замешкують краї, найбагатші оселями і життєвими засобами. Пильнують хліборобства і щодо здобування собі на прожиток переважають всі народи півночі". Король їхній "має верхових коней і не вживає іншої страви, крім кобилячого молока". Згадуються музичні інструменти кобзи на вісім струн, гуслі, дудки на два лікті. Є в арабських авторів повідомлення про житло, зокрема про землянки: "У зв'язку з великим холодом у їх країні кожний викопує собі в землі ніби пивницю, до котрої приробляє з дерева гостроверхий дах, подібно до верху християнської церкви, й на той дах накладає землю. В такі пивниці переходять з цілою родиною і, взявши дерева й каміння, запалюють вогонь, розпікають каміння на вогні аж до почервоніння, а як каміння розпечеться до краю — поливають і з того йде пара, що нагріває хату так, аж одежу з себе скидають".

Неоднозначні повідомлення про одяг слов'ян. Ібн-Фадлан, (член посольства халіфа Муктадира до приволзьких булгар), який залишив цікавий опис русів з 20-х років X ст., зазначав: "Вони руді, не вдягають ані курток, ані свит, але в них мужчини вдягають кису, котрою він закручує один бік, а одну руку випускає з-під неї. Кожний з них нерозлучно носить при собі меч, ніж і сокиру". Пише цей автор і про прикраси русів. "На шиї вони мають золоті і срібні ланцюжки. Якщо має 10 000 диргемів, то робить жінці такий ланцюжок, якщо 20 000 — то два ланцюжки". З цього опису дуже неправдоподібна згадка про кису. Такий одяг носили давні греки. Араб про це чув і приписав, можливо, це русам. Аль-Джайхані, навпаки, наголошував, що в них довгі свити і коротка куртка.

Нестримними видаються фантазії арабських авторів. Так, Аль-Джайхані пише, що слов'яни не мають зв'язку з чужинцями; коли ж якийсь чужинець "туди поїде, зараз вбивають". Натомість Ібн-Даст повідомляє: "руси гостей шанують і добре поводяться з чужинцями".

Дуже різні повідомлення про похоронні обряди. Арабські автори подають чимало загадкових повідомлень, що пере­і порилися в історичні загадки. Аль-Масуді (20-50-ті роки X ст.) написав про Маджака — короля Валінани як основного серед мюв'янських народів у минулому (корінь — зі слов'ян). Історики X IX ст. (В. Кличевський, Б. Греков, M. Державін та ін.) вважали, ЩО йдеться про волинян чи полян.

Однак в історіографії XX ст. дехто почав ідентифікувати Иалінана Аль-Масуді не з "українською" Волинню, а з плем'ям валінян і м. Валінан над Балтикою, а Маджака — вождем не "волинських" дулібів, а чеських дудлебів.

Ібн-Хаукаль (70-ті роки X ст.) залишив і таку звістку: "Мова булгар схожа з мовою хозар, а буртаси мають іншу мову, також мова русів відмінна від мови хозар і буртасів".

Отже, про цінність інформації арабських авторів IX—XI ст. можна сказати таке: слов'яни та руси в ті часи були великими народами, заселяли чималі простори і виконували значну роль у тодішніх міжнародних політичних і економічних відносинах. На жаль, важко відокремити в арабських джерелах істину від фантазії.
ЛІТЕРАТУРА

Багрянородный Константин. Об управлении империей. — M., 1991. І'еродот. Історія в дев'яти книгах. — К., 1993. — Кн. 4. Мельпомена. — С. 180-228.

Історія України в документах і матеріалах. Київська Русь і удільні князівства ХП-ХІП ст. — К, 1939. — С. 7-71.

Сгчинський Володимир. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. — К., 1992. — С. 8-41.

Хрестоматія з історії Української PCP з найдавніших часів до кінця 50-х pp. XIX ст.: Посібн. для вчителів. — К, 1959. — С. 8-41.

* * *


Высоцкий С.А. Средневековые надписи Софии Киевской XI-XVII вв. — К., 1976.

Грушевсъкий Михайло. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн. — К., 1991. —

'I'. 1.

Замлинский В.А., Дмитриенко М.Ф., Балабушевич Т.А. и др. Специаль­ные исторические дисциплины. — К., 1992. — С. 303—307.



История Киева: У 4 т. — К., 1984. — Т. 1. Древний и средневековый Киев, — С. 150-157.

Максимович MJD. О надгробиях в Печерском монастыре // Киев явился і радом великим... — К, 1994. — С. 145—161.

/ Нцишин М., Овчинников А. Міф про державу дулібів VI століття //Наук, і Львів, іст. музею. Львів, 1997. — Вип. 6. — 4.1. — С 123-134.

Розділ 2

ДАВНЬОРУСЬКЕ ЛІТОПИСАННЯ
2.1. Культурне середовище давньоруського літописання
Михайло Грушевський називав "Повість минулих літ" найдавні­шим літописом, отже, найдавнішим літописним твором, який дійшов до нас. Він створений у 10-х роках XII ст. Це, однак, не означало, що раніше на Русі не знали літописання. На думку багатьох істориків, до часу появи твору існувала тривала традиція літописання. Як допускав М. Грушевський, перший літопис, мож­ливо, створений ще 945 р., зразу ж після вбивства Ігоря древля­нами. Якщо так, то до 10-х років XII ст. літописна традиція налічувала понад 160 років. Слов'янська кирилична азбука та писемність з'явилися в Києві з прийняттям християнства. Однак існує чимало свідчень про існування письма на Русі задовго до офіЦІиного хрещення в 988 р. Встановлено, що князі Аскольд і дір, які правили в Києві 862-882 рр., були християнами. Без­сумнівно, вони мали своїх духівників, церковні книги-й, очевидно, знали грамоту.

У тексті договору Ігоря з Візантією, підписаному 944 р., містилася стаття про те, що руський князь повинен посилати послів до Візантії з грамотами. Тих, які б прибували без грамот, візантійська влада могла затримувати аж до княжого приїзду. Отже, вже у ІХ-Х ст. писемність обслуговувала сферу державного і культурного життя Русі. Після офіційного запровадження християнства ще за Володимира широкого розмаху набула перекладацька діяльність. Разом з появою християнських храмів поза Києвом писемність проникала в усі кінці руської периферії.

Ярослав спеціально зібрав писарів для перекладу книг з грецької руською мовою, створив при своєму дворі велику бібліотеку. Писемність захопила нові сфери суспільного життя, насамперед освіту, правові відносини між державою і церквою, державою і приватними особами, між самими приватними особами, проповідницьку діяльність. Почала формуватися художня література. Як уже згадувалось, працювала школа при Софійській церкві, де вчителями були дяки, а "виучениками" — діти, напевне, широкого суспільного загалу. Графіті на вжиткових речах, стінах Софійського собору, Видубецького, Печерського монастирів дають підстави думати, що писемність поширювалась також серед простого люду.

Багаті ж люди замовляли для себе написання священних книг. З XI ст. до нас дійшло в оригіналі лише чотири таких книги. Це великоформатне, багато оздоблене Євангеліє Остромирове, виготовлене в Києві 1056-1057 рр. на замовлення новгородського посадника Остромира. Воно зберігається у Державній публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі. Багато оформлений також "Ізборник Святослава", написаний 1073 р., та дві скромно оформлені рукописні книги "Ізборник 1076 р." і "Євангеліє Архангельське" з 1092 р. Усі пам'ятки переписані в Києві з давньоболгарських оригіналів. Найповніше ці пам'ятки вивчав львівський професор Я. Запаско і в 1995 р. видав про них книгу "Пам'ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга". Професор Запаско звернув також увагу на мову згаданих оригіналів. Хоч замовники бажали, аби переписані священні книги точно відображали первинні тексти, київські переписувачі все-таки не змогли бути вільними від свого київського мовного середовища і понавставляли у слов'янські тексти чимало укра­їнської лексики на зразок бігати, веліти, веселитись, гнівом, вельми, годі, дивитися, діяти, жито, зимному, клекот, людина, напослідок, нехрегцений, ніколи, обидва, образитися, орали, оскомина, од гори до дому, обоє, озирайся, року, чуєш, яр тощо. Багато української морфологічної форми іменника чоловічого роду в давальному відмінку: синові, Аврамові, мужеві, Господеві та ін., наказової форми дієслів: сядьмо, ходімо, ідіть, беріть; кличної — дружино, Бояне, земле тощо. В оригіналі виявлена одна з грамот Мстислава Володимировича.

Чимало пам'яток писемності з ХІ-ХП ст. дійшло до нас у збірниках, які переписувалися пізніше — в ХІУ-ХУІ ст., наприклад, найдавніший літопис "Повість минулих літ", "Повчан­ня Володимира Мономаха", "Слово о полку Ігоревім", житія святих, що складалися в Печерському, Видубецькому й інших монастирях, "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона та ін. Маємо всі підстави допускати, що чимало пам'яток куль­тури із давньоукраїнських часів, історичних джерел пропали без­поворотно.

Дуже нещасливою була доля української столиці Києва. Першого великого руйнування Києву завдав 1096 р. половецький князь Боняк, зокрема Печерському монастиреві, Софійській церкві, спалив монастирські келії, два княжих палаци — на Берестовім і Видубецьку. Велика пожежа в Києві трапилася 1124 р. У ході міжусобної боротьби нижній і верхній Київ 1203 р. спалив князь Рюрик Ростиславович. Тоді ж він пограбував монастир і церкву св. Софії.

Загальновідомі наслідки руйнувань Києва ордою Батия 1240 р. У пізніші часи Київ двічі грабували, руйнували, палили кримські татари під проводом хана Мінгірея — 1480 р. і 1483 р. На цьому тлі видається щасливою випадковістю, що до нас дійшли окремі пам'ятки з тих давніх часів, у тому числі "Повість минулих літ", твір, який дотепер становить фактологічну основу наших знань про Русь до 1116 р.
2.2. "Повість минулих літ" ("Повість временных лчкт"). Редакції, списки і протографи
Видатний російський дослідник давнього руського літописання академік О. Шахматов дав таке визначення цьому творові: "Літописний звод, який певним чином озаглавлений, складений в Києві, охоплює час до другого десятиріччя XII ст. і міститься в більшій частині літописних зводів ХІУ-ХУПІ ст." Визначення, на нашу думку, неповне. Додамо, що Найдавніший літопис з-поміж усіх писаних історичних джерел, створених в давньоруську добу, найповніше відображає всі сторони давньоруської історії до часу його написання. Літопис починається словами: "Се повести временных л-Ьт, откуда єсть пошла руская земля, кто в Києве нача шЬрвее княжити и откуду руская земля стала єсть". Давня історіографічна традиція вважала автором твору монаха Печер-ського монастиря Нестора. Найбільше цієї думки дотримується і сучасна історична наука. Водночас висловлено й інші думки.

Опис подій за тодішньою традицією світової історичної науки починається від створення світу, потім розповідається про всесвітній потоп і про те, як Ной розподілив між синами землі світу. Все подано майже так, як у Хроніці Георгія Амартола, візантійського хроніста. Яфет з-поміж інших країн, яких налічу­валося близько 40, "дісталися" Мідія, Албанія, Арменія, Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Македонія, Фракія, Пелопоннес, Іллірія, Слов'яни, Британія, Сицилія, землі на північних сторонах Дунаю, Дністра, Кавкасійських гір, себто Угорських, по Дніпру, Десні, Прип'яті, Двіні та ін. Від себе автор літопису додав: "В Яфетовій же частині сидить русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печора, ям, угра, литва, земигола, корсь, летьгола, ліб. Ляхи ж і пруси, і чудь

Сидять поблизу моря Варязького..." Отже, у цьому місці русь подано в контексті етнічних назв народів, які населяли державу. На наш погляд, у цьому місці автор мислив русъ як народ корінний, а не "прийшле варязьке плем'я".

Подано розповідь про слов'янські народи, легенду про засну­вання Києва Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либідь, полян й інші племена, котрі "жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води".

Перша дата в "Повісті минулих літ" — 6360 (852) р., коли в Константинополі почав цесарствувати Михайло. "А про це ми довідалися, — писав під цією датою літописець, — що за цього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав (Георгій) у літописанні грецькому".

Далі в літописній манері розповідається про Русь і Руську державу. Дані не дуже розбіжні зі сучасним історіографічним сюжетом до початку XII ст., але різні оцінки процесів. Вислов­люються сумніви стосовно тих чи інших подій. Окремі події подані ширше, так само, як і окремі періоди наповнені багатим фактологічним матеріалом, а певні роки просто названі без уточ­нення, що ж відбувалося того року. Наприклад: В л'Ьто 6363; В л-кто 6362; В л-кто 6363, 6364, 6365.

Так само названі одні "л-Ьта" від 6378 (870) до 6387 (879); від 6396 (888) до 6405 (897); якщо не брати до уваги трьох коротких розірваних повідомлень під 920, 929 і 934 рр., то випав опис подій від "л-кта" 6424 (916) аж до 6448 (940); від 6456 (948) до 6462 (954); від 6464 (956) до 6471 (963) (навіть уже з пізнішого часу: від л-Ьта 6506 (998) до л-Ьта 6522 (1014).

До найдавніших дат варто ставитися критично. Вони не завжди точні. Так, зокрема, дуже сумнівне датування стосовно життя княгині Ольги. Під 6411 (903) р. написано, що Ігореві ще при житті Олега привели "жону із Пскова, на ім'я Ольгу". Допустимо, тоді "жоні" виповнилося бодай 15-18 років. Однак під 6453 (945) р. до Ольги сватався древлянський князь Мал ("Іди-но за нашого князя, за Мала"). Ользі тоді мусило бути щонайменше 57 років. А в 6463 (955) р., коли б їй виповнилося 67-70 років, написано: "Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: "Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами". Коли ж вона охрестилася, то він сказав: "Я хочу пзяти тебе за жону". Чи справді вибір цесаря зупинився б на 67-70-річній жінці?


За літописом, померла Ольга в "літо" 6477 (969), коли їй мало виповнитися 81-84 роки.

Датування XI ст. вже точніше, часто подаються не лише означення "весною", "у квітні", "у жовтні", а й дати тих чи інших подій. Наприклад, у "літо 6562 (1054)": "Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою Богові місяця лютого у двадцятий, в суботу першої неділі посту, в святого Феодора день".

Не вдаючись до переказу всього, про що йдеться у творі, наголосимо, однак: фактологічний матеріал твору за інформацією, зокрема прихованою, - невичерпний для дослідника. Він назавжди залишатиметься предметом пильної уваги істориків, невичерпним джерелом знань про давню епоху вітчизняної історії.

До нас дійшли дві основні редакції та кілька списків (варіантів редакцій) "Повісті минулих літ". Це Іпатіївська та Лаврентіївська редакції. Іпатіївська дістала назву від Іпатіївського монастиря в Костромі. У ньому виявлено пергаментний список, виконаний, за припущенням Леоніда Махновця, у 1425 р. Список мав заголовок "Літописець руский". Зараз він зберігається в Петербурзі у Бібліотеці Російської Академії наук під шифром 16.4.4. Перекладач "Повісті минулих літ" Іпатіївської редакції українською мовою Леонід Махновець вважає, що редакція виконана в Іпатіївському монастирі з дуже пошкодженого давнішого списку цього твору. Переписували його четверо осіб. Потім написане було зшите в книгу під загальним заголовком "Літописець руский", що містив 614 сторінок із текстом у два стовпчики. Зразу ж за "Повістю минулих літ" Іпатіївська редакція поміщає Київський літопис, доведений до 1198 р., і Галицько-Волинський літопис, доведений до 1292 р., фактично — до зими 1289-1290 рр. Все це засвідчує, що список, з якого робилася Іпатіївська редакція (пізніше, принаймні після 1292 р.), потрапив у Кострому з України.

Іпатіївська редакція має за аналог так званий Хлєбніковський список з XVI ст., за іменем коломенського купця, в якого збе­рігався, також виявлений М. Погодіним, Погодінський XVII ст., Єрмолаївський кінця ХУИ-початку XVIII ст. і Краківський латинськими буквами, списаний наприкінці XVIII ст. з рукопису 1621 р., написаного кирилицею, за дорученням князя Четвертин-ського. Найбільший інтерес у дослідників літописання після Іпатіївської редакції викликав Хлєбніковський список. В основній Іпатіївській редакції про автора твору сказано: "Повість чернориз­ца Феодосиева монастыра Печерского", а в Хлєбніковському — "Повісти временныхь літ Нестора черноризца монастыря Печерского".

Згаданий уже Леонід Махновець вважає, що в редакції І І(ч тора твір до нас не дійшов. Під першою датою 6360 (852) р. написано, що повість буде доведена до смерті Святополка Святославовича, тобто до 1113 р. Однак ні Іпатіївська, ні Лав­рентіївська редакції цим роком не закінчуються. Очевидно, після Цестора його звод передано у родовий князя Володимира Мо-номаха Михайлівський монастир на Видобичі — Видобицький. У цьому монастирі роботу над текстом продовжив ігумен Сильвестр. У 1116 р. він її завершив, а, можливо, лише переписав текст, зазначивши: "Игуменъ Силивестрь святого Михайла написахь книги си Льтописець, надеяся от бога милости прияти, при князи Володимерь, княжашу ему Кыевь, а мне в то время игуменяшю у святого Михайла вь 6624, индикта 9 літа; а иже чтеть книги сия, то буди ми вь молитвахь". Літо 6624 — це 1116 р. Проте хоч дописка про ігумена Сильвестра засвідчує написання чи перепи-сання тексту 1116 р., у Лаврентіївській редакції сам текст обривається 1110 р. Цей обірваний текст, написаний Нестором і перероблений Сильвестром, на думку Л. Махновця та інших дослідників, зберігається в Лаврентіївській редакції, у Суздаль­ському літописі, переписаному монахом Лаврентієм 1377 р. для суздальського князя Дмитрія Костянтиновича. Загалом Суздаль­ський літопис доведений до 1305 р. У ньому за "Повістю минулих літ", тобто вже після 1110 p., більше описуються події, пов'язані з історією північно-східної Русі, зокрема зі Суздальським князівством.

В Іпатіївській редакції опис подій доведений до 1118р. Леонід Махновець вважав, що після Нестора, який довів твір до 1112— 1113 р., та після Сильвестра, що переробляв його до 1116 p., "Повість минулих літ" ще раз переписувалася і редагувалася 1118— 1119 pp. Існує гіпотеза, що над цією новою редакцією (власне Іпатіївською) брав участь син Володимира Мономаха Мстислав, який до 1117 р. князював у Новгороді. Можна вважати, що до 1119 р. створено три редакції: Нестерову (не збереглася), Силь-вестрову (дійшла до нас у Лаврентіївській редакції) та Мстисла-вову (дійшла в Іпатіївській редакції). Реально ж існуючих редакцій є дві: Іпатіївська і Лаврентіївська.

Лаврентіївська так само, як і Іпатіївська, має ще кілька аналогів — списків. Найвідоміший і оригінальний Кенігсберзький, або Радзівіловський список. Він зберігся з XV ст., а написаний на основі якогось списку з початку XIII ст. у XVII ст. Список, виконаний у XV ст., належав литовському князю Богуславу Радзівілу. В XVIII ст. він опинився в бібліотеці Кенігсберзького університету, де його виявили росіяни, котрі вступили в Кенігсберг у період Семилітньої війни, і забрали в Петербург.

Опис історичних подій після "Повісті минулих літ" у списку доведений до 1206 р. З-поміж усіх списків Радзівілловський вирізняється тим, що в ньому по ходу тексту як ПВЛ, так і наступного періоду за суздальським літописанням, вміщено понад 600 мініатюр. Вони самі по собі є історичним джерелом, оскільки ілюструють явища очима художника XV, а, можливо, і XIII ст.

Існував ще Троїцький список, доведений до 1408 р. Його дуже широко цитував М. Карамзін в "Истории государства Российского". Список загинув 1812 р. М. Присьолков на основі посилань на цей список і засобами порівняльного аналізу з іншими редакціями реконструював його.

Важливо зупинитись на методиці написання "Повісті минулих літ" давніми літописцями. Порівняно з методикою роботи сучасного історика, попередня була дуже простою. Давній літописець брав літописний звод, зроблений до нього попереднім літописцем, додавав до того зводу опис подій, свідком яких він був уже сам, і робив новий звод, новий літопис. Сучасною мовою це називалось би плагіатом. Однак завдяки такому методу і Лаврентія, і переписувачів Іпатіївської редакції до нас дійшла "Повість минулих літ".

Попередні літописні зводи, які використовували літописці пізнішого часу для написання нових літописів, прийнято називати протографами. У згаданих Іпатіївському та Лаврентіївському літописах, відповідно доведених до 1292 р. і до 1305 р., "Повість минулих літ" виступає протографом. У свою чергу, вона створена на основі попередніх літописних зводів — протографів. Нестор чи Сильвестр докладали до ранішого пізніший звод, дещо доповнювали відомостями з інших джерел і в такий спосіб писали твір. Літописознавці — з-поміж них М. Костомаров, М. Грушев-ський, О. Шахматов, І. Срезневський, Д. Ліхачов, Л. Махновець, М. Тихомиров та інші — висували багато припущень про те, коли саме в Києві з'явилися перші літописні зводи, з яких років зводи "склали кістяк повісті". Вже згадувалось про припущення М. Грушевського стосовно існування зводу 945 р. Л. Махновець вважав, що літописний звод був створений у Києві 996-997 рр. Його зробила група осіб духовного і світського походження за князювання Володимира Святославича. Зовні достатньо перекон­ливим аргументом для такого висновку є те, що після 997 р. у "Повісті минулих літ" 16 років пройшло майже без історичного матеріалу, а просто: "в літо 6509 (1001) преставився Ізяслав, отець Брячиславів, син Володимирів"; "в літо 6510(1002)" — нічого; "в літо 6511 (1003) преставився Всеслав, син Ізяславів, онук Володимирів" тощо.

Детальний опис подій знову розпочинається лише від 1014 р. В Ярославом у центрі уваги, який князював у Новгороді. В 1018-1019 рр. Ярослав остаточно укріпився в Києві й відтоді також перебував у центрі уваги літописця. Можна допускати, що новий звод оформлений десь між 1054-1060 рр. Літописець 1054 року і наступних, очевидно, добре знав події, пов'язані з діяльністю Ярослава; написане ним про часи правління Ярослава долучив до зводу 997 р., а маловідомі йому події 998-1113 рр. передав скоромовкою.

Новий звод у 1072-1073 рр. зробив, за припущенням, ігумен Києво-Печерського монастиря Никон. У 1093-1095 рр. ігумен того ж монастиря Іоанн довів літопис до 1093 р. Те, що мусив існувати звод 1095 р., засвідчує Новгородський І літопис старшого зводу, доведений до 1352 р. У ньому історичні події до 1093 р. викладені так само, як і в "Повісті минулих літ", а після 1093 р. — не так, як у згаданому творі. Це означає, що й автор "Повісті минулих літ", і автор Новгородського І літопису мали звод 1095 р. як протограф.

Окремі літописознавці подають дещо інші роки складання попередніх від "Повісті минулих літ" літописних зводів у Києві. Микола Костомаров, наприклад, допускав існування літописного зводу 1043 р. Автори московською підручника з джерелознав­ства — зводу 1039 р. тощо.

Стосовно існування зводів київського літописання з 1073 р. і 1095 р., то з цього питання розбіжностей між дослідниками літо­писів майже 'нема.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка