Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка6/20
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.18 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

2.3. Київський літопис

Київський літопис — це частина рукописного збірника літописів, відомого як Іпатіївський літопис. Охоплює період з 1118 р. до 1198 р. У свою чергу, Київський літопис складений (зведений) з кількох окремих зводів:

1. Звод Полікарпа, був складений 1171р. Він написаний з літопису самого Полікарпа та із записок його сучасника Петра Бориславича, доведений до 1168 р. Окрім цього, Полікарп використав фрагменти з літописання Юрія Долгорукого й Андрія Боголюбського. Особливо Полікарп, ігумен Печерського монастиря, прославляє князювання Ростислава Мстиславовича (1154-1155 рр.; 1159-1167 рр.). За Рибаковим, Полікарп вів літописання впродовж 1141-1171 рр. Спочатку він був при князеві (ще не називаючись Полікарпом) Святославові Ольговичу постійним супутником його походів. Коли ж постригся у монахи, то й далі з Києва стежив за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. Святослав Ольгович характеризувався дуже позитивно, а його вороги — негативно. Дати в літописі точні, детально описується князівське майно, різні руйнування та втрати під час воєн.


  1. Наступний звод оформлений 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. Тут виділяються записи, зроблені літописцем великого князя, і використано деякі матеріали, присвячені володимиро-суздальським справам.

  2. Звод 1190 р. створювався при дворі князя Рюрика Рости­славовича. До нього ввійшов звод 1179 р. і давніші записки літописця Святослава Всеволодовича, а також особисті записки упорядника зводу 1190 р. Петра Бориславича та його помічника Галичанина, що додав зведення про події в Галицькому князівстві. Літописний звод 1190 р. був продовжений хронікою, яку вів Петро Бориславич до 1197 р. З цього року хроніку продовжив ігумен Мойсей Видубецький, котрий 1198 р., залучивши ще матеріали про сімейство Ростиславичів, створив Київський звод, який дійшов до нас.

Отже, Київський літопис — твір багатьох авторів, написаний неоднаково, з неоднаковими акцентами на події, інтереси та ін. Б. Рибаков, наприклад, зазначає, що Полікарп "любить подробиці, точність описів, але надає перевагу опису реальних цінностей, а не ратних подвигів. В його похвалах і ганьбленні багато церковної фразеології і нерідко відчувається наївне згущення тонів, розраховане на наївного читача. Політичної широти в нього нема. Полікарп уміє використовувати діалог, пряму мову, яка дуже оживляє його виклад", Петро Бориславич (звод 1190 р.) називав князів лише іменами, а літописець Святослава Всеволодовича (1171-1179 рр.) зазвичай подавав ім'я і по батькові.

Петро Бориславич називав торків чорними клобуками, а літописець Святослава Всеволодовича — берендеями. Половців Бориславич називав половцями, а літописець Святослава Все­володовича — поганими половцями.

Наскільки різні стилі "Київського літопису", засвідчують хоча б такі ілюстрації з часу Мстислава Володимировича 1130 р., лаконічність в описуванні подій: "У сей же рік заслав Мстислав полоцьких князів із жонами і з дітьми в Греки, бо вони пере­ступили хресне цілування. У тім же році преставився Ярослав Святославович у Муромі". У 1131 р. Мстислав послав своїх синів Всеволода, Ізяслава, Ростислава "на чюдь. І взяли вони їх і наклали на них данину". У цьому ж році "прийшов митрополит Михаїл. У сей же рік потрусилася земля (місяця) липня. У двад­цять і четвертий день, о третій годині дня. У тім же році була освячена церква св. Андрія Янчиного монастиря". "В літо 6640 (1132) ходив Мстислав на Литву із синами своїми (Всеволодом, Ізяславом, Ростиславом), із Ольговичами, і з Всеволодовом (Дави­довичем) городенським, і попалили вони їх. Та самі вони (Литва) поховалися, а киян тоді багато побила Литва, бо не встигли вони були з князем, а пізніше йшли услід за ним, окремо.

У цей же рік була закладена кам'яна церква святої Богородиці, звана Пирогощею.

У сей же рік народився у Мстислава син і нарекли його ім'ям Володимир".

Але читаємо той же літопис про період на 20 років пізніше.

"В літо 1151". Опис подій здійснюється не за роками чи місяцями, а за окремими днями, часто у вільній напівбелетрис-тичній формі. Наприклад, про ніч на 6 квітня 1151 р. йдеться: "Володимир бо прийшов до Білгорода, до містка (через Ірпінь) уборзі. А Борис (білгородський князь. — СМ.) у той час пив у Білгороді на сінцях з дружиною своєю і з попами білгородськими. Коли б митник не встеріг і моста не підняв, то вони (Бориса) захопили б. А то, приїхавши до містка, війська зчинили крик, у труби затрубили, і Борис, це почувши, втік із Білгорода. Білго-родці ж побігли назустріч до містка, кланяючись і кажучи: "Княже, поїдь! Борис он побіг! І тоді вони спішно помостили моста, а Володимир в'їхав у Білгород..." Це засвідчує, що Полікарп для свого зводу використовував різні за стилем протографи.

Відмінними є записи, що робилися при дворі київського князя Святослава Всеволодовича у 1171-1179 рр. Тут всі події кожного разу розглядаються крізь призму Божої волі, Божої милості, підступів диявола.

Уривок з "літо 1173": "Через підступ много лукавого диявола, що воює проти християн, отож, Андрій князь, сей такий роз­судливий в усіх ділах, доблесний сей, і погубив розум свій, і, нездержливістю розпалившись, у гніві такі й випустив слова похвальби. Адже Богові стидна і мерзенна похвальба і погорда, бо це все було од диявола проти нас, який всіває в серце наше похвальбу і погорду. Як ото Петро говорить: "Гордим Бог про­тивиться, а смиренним дає благодать". Отак і збулося слово, яке мовив апостол Петро".

Зрозуміло, що записи при княжому дворі Святослава Все­володовича містять більше раціональної інформації. Однак весь хід подій час від часу спрямовується то Богом, то дияволом. Особливо з огляду божественного зв'язку зображено князя Андрія Юрійовича Володимирського (Боголюбського). У 1174 р. Київський

літопис так само, як і інші, використовував інше літописання: переяславське, суздальське, чернігівське тощо.

Під 1187 р. у Київському літописі вперше вжито слово Оукра­ина в такому контексті: коли помер переяславський князь Володимир Глібович ("місяця квітня у вісімнадцятий день"), то "покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці", бо "був же він князь добрий і сильний у бою і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями (був) сповнений. За ним же Україна багато потужила" ("О нем же Оукраина много постона"). Під 1189 р. у тому ж літописі йдеться про "Україну Галицьку", куди приїхав на князювання Ростислав Берладничич. Під 1217-1218 рр. у Галицько-Волинському літописі розповідається про те, як князь Данило в поході проти польського князя Лестька "забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну".

Вже пізніше в польській і російській історіографії надали літописній назві Оукраина значення окраїни. Польської та російської інтерпретації дотримувалося чимало українських учених, у тому числі й М. Грушевський. Проте таке тлумачення нам видається необгрунтованим. Кожного разу зміст літописного тексту стає зрозумілим лише тоді, коли слову Оукраина надамо значення країни (польською kraj, російською — страна).

Останнім часом в українській історіографії висловлено припу­щення, що вже у часи Київської Русі слово Оукраина стосовно Середнього Подніпров'я набуло етнічного значення як власна назва центрального регіону Південної Русі, на зразок Волині, Сівера, Поділля та ін. Назва Україна стосовно згаданого регіону виступала як власна аж до кінця XVIII ст., коли після поділів Польщі почала вживатися і до західних українських земель.

Київський літопис — дуже цінне історичне джерело з історії Києва та центральних і східних українських земель. Його припинення 1198 р. дуже звузило джерельну базу до вивчення історії після 1198 р. З цього приводу М. Грушевський зауважував: "Бідність відомостей про Подніпров'є, що дає себе відчувати уже зараз, скоро уривається Київська літопись, доходить до крайности в другій половині XIII ст. Часто минають десятолітя за десятолітями, не приносячи для цілої землі ніякої, навіть найелементарнійшої відомості; витворяються страшенні прогалини, трохи не в цілі століття завбільшки, прогалини, котрих не годні ми часом ніяк заповнити, мовбито в яких початках історичного життя..."

2.4. Галицько-Волинський літопис
З 1205 р. до 1292 р. у центрі Іпатіївського "Руського літописця" перебувають події в Галичині та на Волині. Очевидно, в ньому були описані й раніші події, але текст про це в протографі — Хлєбніковському списку — втрачений. Відомостей про події Ц99-1204 рр. нема, а відразу йде згадка про смерть Романа Мстисла­вовича 19 червня 1205 р.

За Л. Махновцем, над Галицько-Волинським літописним зводом працювало щонайменше п'ять авторів-укладачів (або редакторів). Перший довів розповідь до 1234 р. включно; другий писав про 1235-1265 рр. (у 1269 р.). У 1286 р. працював третій укладач і закінчив виклад 1285 р. Четвертий писав у 1289 р. і довів літопис до 1289 р., але ґрунтовно переробив також матеріали від 1261 р., п'ятий працював над літописом на початку XIV ст., написав сам усього кілька сторінок і 1292 р. закінчив остаточну редакцію літопису.

Перший і другий укладачі належали до оточення Данила Романовича і діяли в Холмі. Із середовища Володимира Василь-ковича були третій і четвертий укладачі, можливо, духовні особи з Перемишля та Любомля. П'ятий, допускають, міг бути мешкан­цем Пінська.

Більша половина літопису стосується подій у Галицькій землі аж до 1260 р. У зв'язку з цим у науці згадана частина називається ще Галицьким літописом. У центрі розповіді — яскрава постать Данила Романовича. Містяться окремі сюжети з життя інших руських земель. Саме тут змальовано трагічну картину оборони Києва в грудні 1240 р., що використовувалася всією майбутньою історіографією для ілюстрації татарської перемоги над Києвом: "І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських — бо тут підступили були дебрі — і пороки безперестану били день і ніч... Вийшли татари на стіни і сиділи (там) того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо Святої Богородиці (Десятинної).

А назавтра прийшли (татари) на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння цер­ковне з пожитками своїми (і) од тягара упали з ними стіни цер­ковні, і так укріплення було взяте (татарськими) воями. Дмитра ж вивели (до Батия) пораненого, але вони не вбили його через мужність його".

З 1261 р. подана друга — Волинська частина літопису. В центрі — Волинська земля і волинські князі. На відміну від "Повісті минулих літ", від певних частин Київського літопису в Галицько-Волинсь­кому — значно менше зв'язку з релігійними повчаннями, прит­чами тощо. Галицько-Волинський літопис — виразно світський твір. Наголосимо, що він за своїм жанром дуже відрізнявся від інших літописних творів. «Вчені аж давно звернули увагу на те, — пише М. Котляр, — що Галицько-Волинський літопис зовсім не є літописом у традиційному розумінні слова. Він являє собою щось на зразок великої повісті чи низки повістей". М.Грушевський зазначав також, що автор літопису оповідав про "події в їх зв'язку і розвою, а не по роках". Галицько-Волинський літопис вивчали й аналізували також українські історики А. Генсьорський, І. Крип'якевич, М. Марченко, О. Оглоблин, О. Пріцак, В. Франчук, російські В. Пашуто, М. Присьолков, Л. Черепній та ін.


2.5. Північноруське літописання та його зв'язок з літописанням південноруським

Найбільшими осередками обласного північноруського літописання були Суздаль, Новгород, Псков, Володимир, від початку XV ст. — Москва й інші міста. Увага літописців північноруських зосереджена на регіональних інтересах Новгорода, Пскова, Володимира на Клязьмі, Суздаля й інших князівств. Як уже зазначалося, у Новгородському І літописі вміщено текст, аналогічний тексту "Повісті минулих літ" до 1093 р., але з певною своєю редакцією, що дає важливий матеріал для відповідних зіставлень і порівнянь при виясненні хронології подій, особливо формування літописних зводів ранішого періоду. Зроблені припущення, що для написання Київ­ського зводу 1095 р. використовувався Новгородський звод 1050 р.

Новгородський літопис вирізняється діловою мовою.

У московському літописанні, початок якого датується XV ст., дуже рано почала обґрунтовуватися ідея так званого третього Риму, суть якої полягала в тому, що після падіння Констан­тинополя 1453 р. місія столиці християнського світу перейшла до Москви.

У північносхідному літописанні, хоч увага його зосереджена більше на місцевих подіях, міститься певна історична інформація з історії України, якої нема в інших джерелах.

Отже, доходимо таких висновків:



  • давньоруські літописи — найбагатше фактологічне джерело з історії України періоду до 1290 р.;

  • давньоруське літописання саме по собі є відображенням високого рівня культури давньої Русі. Такого масштабного істо­ричного твору, як "Повість минулих літ", до XII ст. не знала жодна слов'янська країна;

— українське літописознавство розвинуте недостатньо. Це особливо помітно на тлі російського літописознавства (А. Шах­матов, М. Сухомлінов, К. Бєстужев-Рюмін, М. Присьолков, Д. Лі-хачов, М. Тихомиров, А. Насонов та ін.), що не позбавлене антиукраїнських необ'єктивних конструкцій і подає спадщину давньоруського літописання як надбання лише російської історії та культури. Давні українські літописи чекають на молодих талановитих українських дослідників.
ЛІТЕРАТУРА

Галицько-Волинський літопис. — Львів, 1994. — С. 3-168. Галицко-Волынская летопись. Текст. Комментарии. Исследования /Под ред. Н.Котляра. — СПб., 2005.

Історія України в документах і матеріалах. Київська Русь і феодальні князівства ХІІ-ХШ ст. — К., 1939. - С. 5-113.

Лаврентьевская летопись //Полное собрание русских летописей. — М., 1962. —Т. I.

Літопис Руський за Іпатським списком /Переклав Леонід Махновець. — К., 1989.

Про закон і благодать //Київ, старовина. — 1992. —№ 1. — С. 138-144. Радзивилловская летопись //Полное собрание русских летописей. — Л., 1989. — Т 38.

* * *

Генсьорський А. Галицько-Волинський літопис (процес складання, редакції, редактори). — К., 1958.



Грушевський Михайло. Найдавніша Київська літопись //Історія У країни -Руси: У 12 т. — К, 1991. — ТІ. — С. 579-601.

Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи / / ЗНТШ. — Львів, 1901. - Т. 41. — С. 1-72.

Запаско Я.П. Пам'ятки книжкового мистецтва: Українська рукописна книга. — Львів, 1995.

Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис XIII ст. — К., 1993.

Махновець Леонід. Від перекладача //Літопис Руський за Іпатським списком. — К., 1989. — С. V-XIV.

Муравьева Л.Л. Летописание Северо-Восточной Руси конца XIII—начала XV в. — М., 1983.

Приселков М.Д. История русского летописания XI-XV вв. — М., 1940.

Толочко П. Давньоруські літописи і літописці Х-ХШ ст. — К., 2005.

Франчук В.Ю. Киевская летопись. — К., 1986.

Шахматов А.А. Додаток. Хлєбніковський, Погодінський і Краківський списки // The old Rus' Kievan and Galician-Volhynian chronicles. Староруські київські і галицько-волинські літописи. — Harvard, 1990. — Volum.VIII. — L. XXXIX-LXII.




Розділ З

АКТОВІ ДЖЕРЕЛА ДАВНЬОРУСЬКОГО ЧАСУ

3.1. Руська Правда як пам'ятка права. Редакції, списки, композиція і зміст Короткої Руської Правди
До актових джерел належать історичні документи, які на час їх створення (складання, написання) призначалися для встановлення тих чи інших правових норм, регулюючих суспільні відносини. Актові джерела творилися практично від початків писемної історії до наших днів, наприклад, в історії України — від договору Олега з Візантією у 911 р. до Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 p., і до закону, що його сьогодні може ухвалити Верховна Рада, до указу, який так само сьогодні може видати Президент.

Щоправда, у давнину такого терміна, як акт, актові мате­ріали, на Русі не вживали, хоч слово actus (офіційний документ) у латинській мові, зрозуміло, було. Аж до XV ст. усі державні та приватні документи, що мали правову регулюючу силу, нази­валися грамотами, листами.

До створення писемних правових документів суспільні від­носини, відносини між окремими людьми регулювалися звичаєвим правом. З часом норми звичаєвого права записувалися, до них додавалися нові норми, поява яких диктувалася потребами держави. При цьому попередні норми, у тому числі й звичаєві, могли відмінятись або ж видозмінюватись тощо.

Зразком органічного поєднання державної законотворчості з нормами звичаєвого права є давньоруський правовий кодекс Русь­ка Правда, створення якого пов'язують з іменами князя Ярослава Мудрого та його синів Ізяслава, Святослава і Всеволода.

В історіографії висловлювались різні, часто протилежні думки про те, яке право становить основу Руської Правди. Російський історик М. Карамзін першоосновою історичного процесу вважав діяльність великих князів і царів, династії та її держави і розглядав Руську Правду як наслідок діяльності лише Ярослава Мудрого, котрий для створення кодексу використав скандинавські (норманські) та германські норми права.

Український правознавець, відомий політичний діяч Кость Левицький вважав, що найголовнішим джерелом Руської Правди було місцеве звичаєве право. Він писав: "...годі оспорювати, що в самій заснові найдавніше звичаєве право на Руси було жерелом до законно наданого права в "Правді Рускій". З того огляду річ беручи, належить "Правду Руску" уважати нашим питомим правом руским, що вийшло з народного звичаю і в значній части на нинішній день задержалось в звичаю народу руского".

Український вчений у галузі історії права, член-кореспондент АН УРСР Микола Максимейко (помер 1941 р.) простежував у правових нормах Руської Правди римські джерела. Професор Київського університету, голова історичного товариства Нестора-літописця Михайло Владимирський-Буданов (помер 1916 р.) виводив норми Руської Правди з візантійського права, а історик єврейського походження Герман Барац — з давньоєврейського та ін. Це засвідчує, що Руська Правда як пам'ятка права вже давно стала предметом дослідження історичної та історико-правової науки.

У 1935 р. Академія наук України видала Руську Правду в п'яти редакціях і семи списках. У 1940 р. Інститут історії Академії наук СРСР видав Руську Правду так само у різних редакціях і списках. Академічні видання п'яти редакцій є варіантами трьох основних редакцій Руської Правди: Короткої Руської Правди; Розширеної Руської Правди; Скороченої Руської Правди.

Всього ж науці відомо близько десяти списків (варіантів) Короткої Руської Правди і понад 100 списків (варіантів) Розши­реної та Скороченої Правди. Коротка Руська Правда має два основних списки: Академічний і Археографічний. У свою чергу, Академічний список має близько десяти варіантів пізнішого походження.

Проте питання про відмінності різних редакцій і списків — це питання спеціальних джерелознавчих досліджень, проблем історико-правової науки. Проаналізуємо особливості трьох основних редакцій.

Згадка про час написання Руської Правди збереглася в Новгородському І літопису молодшого зводу (складений 1442 р.), вміщена під 1016 р. У цьому місці після повідомлення про перемогу новгородського князя Ярослава Володимировича над київським Святополком Окаянним написано, що Ярослав за цю перемогу щедро нагородив свою дружину і, крім того, дав новгородцям свою "Правду" і "Устав списав, тако рекши їм: "По сій грамоті ходіте, якоже списах вам, такоже держіте. А сє єсть Правда Руская". Проте історики піддають сумніву 1016р., вважаючи, що новгородський літописець хотів просто возвеличити Ярослава, в якого нібито наперед уже була написана "Правда". Сумнів ґрунтується і на тому, що тут згадані сини Ярослава Ізяслав, Святослав, Всеволод, за яких була складена друга частина Короткої Руської Правди вже після смерті Ярослава.

В іншому новгородському літописі — Софіївському І, скла­деному в XV ст., також згадується про Ярославові грамоти, але під 1019 р. і 1035 р. Можливо, остання дата і є часом написання першої частини Короткої Руської Правди, або, як її ще прийнято називати, Правди Ярослава. У цій частині Руської Правди — в Правді Ярослава — історики виділили 17 статей, хоч первинні протографи Правди Ярослава статей не мають.

Правовий зміст Правди Ярослава стосується головно кримі­нального права. У ній дуже простежуються норми звичаєвого права, зокрема кровної помсти: "Оубієть моуж моужа, то мъстить брату брата, любо сынови отца, любо отцю сына, любо брато-чадоу, любо сестриноу сынови; аже не боудеть кто мъстя, то 40 гривен за голову; аже боудеть роусинъ, любо гридь, любо коупець, любо ябетникъ, любо мечникъ, аже изгои боудеть, любо словенинъ, то 40 гривень положити за нъ...

Аже холопъ оударить свободна моужа, а біжить в хоромъ, а господинь начнеть не дати его, то холопа пояти, да платити господинъ за нъ 12 гривень, а за т'Ьмь, где его налезеть той моужь, да бьють его".

Як засвідчує навіть цей уривок, у Правді Ярослава право кровної помсти співіснує з її заміною викупом, чого нема у договорах Русі з Візантією, де право кровної помсти не знає собі еквівалента. Наприклад, у договорі 911р. записано: "Якщо уб'є християнина русин чи християнин русина, нехай умре там, де вчинив убивство, якщо є він імущим, (то) частину майна його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого; але й жона убивці хай має стільки, скільки належить по закону. Якщо ж той, хто вчинить убивство і втік, є неімущим, хай буде він під судом, поки не знайдеться, і тоді хай умре".

Проте за удари, побої вже у договорі 911р. передбачалась матеріальна компенсація, а не удари чи побої у відповідь. Зазна­чалось, що за нанесення побоїв винуватець повинен заплатити "5 літрів срібла, а неімущий хай зніме із себе навіть ту саму одежу, у якій він ходить, а про решту нехай поклянеться по своїй вірі, що більш нічого не має і ніхто йому не може допо­могти". За крадіжку злодій мав віддати потрійно, як і грабіжник за пограбування — потрійно. Не передбачалось жодного покарання за вбивство злодія: якщо той, хто чинить крадіжку, буде вбитий, "хай не карають за смерть ні християнина, ні русина".

ґрунтується і на тому, що тут згадані сини Ярослава Ізяслав, Святослав, Всеволод, за яких була складена друга частина Короткої Руської Правди вже після смерті Ярослава.

В іншому новгородському літописі — Софіївському І, скла­деному в XV ст., також згадується про Ярославові грамоти, але під 1019 р. і 1035 р. Можливо, остання дата і є часом написання першої частини Короткої Руської Правди, або, як її ще прийнято називати, Правди Ярослава. У цій частині Руської Правди — в Правді Ярослава — історики виділили 17 статей, хоч первинні протографи Правди Ярослава статей не мають.

Правовий зміст Правди Ярослава стосується головно кримі­нального права. У ній дуже простежуються норми звичаєвого права, зокрема кровної помсти: "Оубієть моуж моужа, то мъстить брату брата, любо сынови отца, любо отцю сына, любо брато-чадоу, любо сестриноу сынови; аже не боудеть кто мъстя, то 40 гривен за голову; аже боудеть роусинъ, любо гридь, любо коупець, любо ябетникъ, любо мечникъ, аже изгои боудеть, любо словенинъ, то 40 гривень положити за нъ...

Аже холопъ оударить свободна моужа, а біжить в хоромъ, а господинь начнеть не дати его, то холопа пояти, да платити господинъ за нъ 12 гривень, а за т'Ьмь, где его налезеть той моужь, да бьють его".

Як засвідчує навіть цей уривок, у Правді Ярослава право кровної помсти співіснує з її заміною викупом, чого нема у договорах Русі з Візантією, де право кровної помсти не знає собі еквівалента. Наприклад, у договорі 911р. записано: "Якщо уб'є християнина русин чи християнин русина, нехай умре там, де вчинив убивство, якщо є він імущим, (то) частину майна його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого; але й жона убивці хай має стільки, скільки належить по закону. Якщо ж той, хто вчинить убивство і втік, є неімущим, хай буде він під судом, поки не знайдеться, і тоді хай умре".

Проте за удари, побої вже у договорі 911р. передбачалась матеріальна компенсація, а не удари чи побої у відповідь. Зазна­чалось, що за нанесення побоїв винуватець повинен заплатити "5 літрів срібла, а неімущий хай зніме із себе навіть ту саму одежу, у якій він ходить, а про решту нехай поклянеться по своїй вірі, що більш нічого не має і ніхто йому не може допо­могти". За крадіжку злодій мав віддати потрійно, як і грабіжник за пограбування — потрійно. Не передбачалось жодного покарання за вбивство злодія: якщо той, хто чинить крадіжку, буде вбитий, "хай не карають за смерть ні християнина, ні русина".

Наявність дуже детального правового регулювання за дого­вором 911р. дає підстави допускати, що й поза договором (задовго до появи Руської Правди на Русі) міг бути писаний кодекс.

Друга частина Короткої Руської Правди отримала назву Правда Ярославичів. Вона, очевидно, складена на одній із зустрічей синів Ярослава. Ця частина починається словами: "Правда уставлена руськой землі, егда ся съвокупил Ізяслав, Всеволод, Сватослав, Коснячно, Перенег, Мікифор Киянин, Чюдін, Микула".

Така зустріч (за термінологією деяких істориків — з'їзд) могла відбутися між 1060 р. (після чого з п'яти синів Ярослава, котрі 1054 р. ділили Русь, залишилося три (Вячеслав помер 1057 р., Ігор — 1060 р.): Ізяслав, Всеволод, Святослав і 1076 р. (роком смерті Святослава). Як відомо, Ярославичі з'їжджалися 1072 р. до Києва з приводу канонізації Бориса та Гліба та перенесення їх мощей у Вишгород під Києвом. Допускають, що, ймовірно, саме 1072 р. і була складена та схвалена Правда Ярославичів — друга частина Короткої Руської Правди.

Правда Ярославичів порівняно з Правдою Ярослава деталізує чимало норм кримінального права у їх застосуванні до різних ситуацій і видів злочинів. Така деталізація дуже розширює потенціальний зміст Правди як джерела до вивчення характеру господарства, економічних і суспільних відносин, особливостей ранньоруського феодалізму, елементів рабовласництва, соціаль­ної диференціації тощо.

"Аже оубъють огнищанина оу югЬти, любо оу коня, любо оу говяда, любо оу корове'Ь татьбы, то оубити в пса м'Ьсто; а той же поконъ и тиоуницу. А в княж'к тиоун'Ь 80 гривенъ. А конюх старый оу стада 80 гривенъ, яко оуставил Изяславъ въ своемъ конюсЬ его же оубили Дорогобоудьци. А в сельском староста княж'Ь и в ратайн'Ьмъ 12 гривенъ, а в рядовниц'к княж'к 5 гривенъ. А в смерда и в холоп'Ь 5 гривенъ. Аже раба кормилица, любо кормиличинъ 12 гривенъ. А за княжЬ конь, иже той с пятномъ З гривни, а за смерд^й 2 гривни, за кобылоу 60 р'кмзань, а за волъ гривну, а за корову 40 різань... Аже оувщгіть чюжь холопъ любо рабоу, платити емоу за обидоу 12 гривенъ...

... аже боудеть одинъ кралъ, то гривноу и тридесять ръзань и платити емоу; или ихъ боудеть 18, то по три гривна и по ЗО ръзань платити моужеви..."

Вищою була також відповідальність за групову крадіжку овець та ін. У цитаті за кожним терміном, перелічуванням господарських об'єктів, соціальних груп людей, за співвідношенням міри покарання приховується велика історична інформація. Досі не розв'язана дискусія про те, хто такий був огнищанинъ — господар садиби, власник заїжджого двору чи слуга при княжому дворі, в чому різниця між сільським старостою і старостою ратайному, хто такі рядовниці княжі й чому за їхнє вбивство таке низьке грошове покарання, який смисл надавався словам раба кормилица і кормилічич (йдеться про жінку рабу, котра грудьми годувала княжу чи боярську дитину, чи про вихователів (кормилічич)?

За кримінальними нормами проглядається образна палітра господарського стану княжих та інших маєтностей, де є "клєті, говяди, коров'ячі татьби(?)", кінні стада, коні, кобили, воли, корови, вівці. Напевне, була добре розвинутою грошова система, оскільки будь-які покарання за різні злочини переводилися на гроші. Амплітуда покарання за вбивство людини від 80 до 5 грн наочно відображає величезну соціальну диференціацію населення. Однакове покарання за вбивство княжого рядовниця, смерда і холопа, очевидно, засвідчує про їхнє мало чим відмінне соціальне становище.

Коротка Руська Правда має невелику третю частину, що на­зивалася Локон вірний і регулювала збирання віри (якоїсь форми податків, мит чи інших платежів). Покон, мабуть, слід пере­кладати як повеління, наказ. Покон вірний — дуже невиразна норма. Можливо, в редакціях, що дійшли до нас, ця частина збереглася в неповному вигляді. Однак Покон вірний засвідчує, що право часів Київської Русі вже регулювало питання платежів державі, які повинні були давати певні категорії населення.

Такою ж короткою і невиразною, ймовірно, з тих самих причин, є і четверта частина, Урок мостникам. Вона, вважають, регулювала величину винагородження людей, які будували і доглядали дороги та мости державного значення.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка