Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка7/20
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.18 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20

3.2. Походження та списки Розширеної Правди і Скороченої Правди

Значно пізніше з'явилися редакції Розширеної та Скороченої Руської Правди. Джерелом для виникнення Розширеної Правди була Коротка Руська Правда. Найголовнішою другою складовою частиною розширеної редакції став Устав Володимира Мономаха (офіційно — Устав Володимерь Всеволодович), складений і прий­нятий незабаром після київського повстання 1113р. Головний зміст Уставу Мономаха становили статті про рези-відсотки передусім на лихварський капітал. У цьому питанні Устав обмежував сваволю лихварів і був спрямований на попередження можливих міських бунтів. Це своєрідний колективний правовий акт, де зазначалося: Володимир "созва дружину свою на Берестовем: Ратибора Киевьского тьісячьского, Прокопью Белгородьского тьісячьского, Станислава Переславьского тьісячьского, Нажира, Мирослава, Иванка Чудиновича Олгова мужа, и уставили..."

Впродовж XII ст. Коротка Руська Правда й Устав Володимира Мономаха співіснували як окремі юридичні кодекси. Тільки на початку XIII ст. вони були об'єднані в один кодекс "Руська Правда", що дістав назву Розширена Руська Правда. Остання складалася з двох частин, озаглавлених "Судь Ярославль Володимеричь Правда Русьская" й "Устав Володимерь Всеволодович". У найдавнішому протографі Розширеної Руської Правди згадані підзаголовки, виділені кіновар'ю. З часом потреби життя вимагали створення нових юридичних норм, які вставлялися у списки Розширеної Правди. Оскільки така робота проводилася не в одному місці, а в різних князівствах Південної та Північної Русі, з'явилося чимало варіантів (списків) Розширеної Руської Правди. Науці відомо їх понад 100. Розширена Правда — це великий за обсягом юридичний документ. Залежно від списку він має кількадесят або й понад сотню друкованих сторінок, а Коротка Руська Правда (залежно від списку) мала обсяг кілька сторінок.

У списку, опублікованому С. Юшковим, Розширена Правда налічує 56 статей, у тому числі "Судь Ярославль Володимеричь Правда Русская" — 25. Отже, на Устав Володимира Всеволодовича й інші вставки припадає 31 стаття.

В процесі переробки Розширеної Руської Правди, зумовленої різними потребами, виникла ще скорочена редакція Правди, що дістала в науці назву Скороченої Руської Правди. Проте не всі дотримуються такого погляду. Деякі дослідники вважають, що Скорочена Правда існувала вже у XII ст. і сама була протографом Розширеної редакції, а не навпаки.
3. 3. Інші актові матеріали Х-ХVI ст. Класифікація і форми актових матеріалів

Зрозуміло, що впродовж Х-ХУІ ст. в Україні діяли не лише правові норми Руської Правди. Потреби державного і суспільного життя вимагали регулювання відносин між великим київським князем і князями земель, між князями і церквою, між спад­коємцями того чи іншого князя, який помирав. У часи ординської залежності ярликами оформлялися стосунки залежності українських князів від Золотої Орди; в часи Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського були вироблені правові норми відносин українських князів та інших вельмож з Великим князем Литовським; від середини XIV ст. на частину західно­українських земель поширювались державні акти польських королів. Юридичну силу мали також грамоти і листи митрополичі. Вони регулювали життя монастирів, церкви, що наділяли тими чи іншими повноваженнями монастирських архімандритів, та ін.

З XI ст. збереглося шість редакцій Устави Володимира Святославовича про правове становище церкви (редакції пізні­шого походження: кінця ХІІ-ХІІІ ст.), своєрідного договору зі своєю дружиною Анною, візантійською цесарівною. У списках XIV-XV ст. так само збереглась Устава Ярослава Володимировича — своєрідний договір з митрополитом Іларіоном. Усі списки об'єднуються у дві редакції: Коротку та Поширену. Устава почи­нається словами, "Се яз, князь великий Ярослав, сын Володимерь, по данью отца своего сгадал есмь с Митрополитом Ларионом".

М. Грушевський, однак, піддавав сумніву достовірність тих пізніх списків. "Вона (церковна Устава. — СМ.) має предметом церковний суд, — писав М.Грушевський, — головно в справах моральности і супружих відносинах вірних взагалі; відома вона тільки в пізніх рукописях (найстарша XV в.) і нема про неї раніших згадок. Що в теперішнім виді вона не може належати до часів Ярослава, в тім не може бути найменьшої непевности; чи була вона простим фальсифікатом, чи спирається на якійсь традиції про Ярославову Уставу, чи нарешті мала в основі дійсно якусь Ярославову хартію, пізнійше розширену і змодифіковану, се все ще питання не вияснені, бо й сама Устава далі близше не аналізована".

З північноруських земель у списках дійшла Устава Нов­городська Святослава Ольговича з 1137 р., Устава Смоленська Ростислава Мстиславовича з 1136 р.

З XII—XV ст. збереглося чимало актових матеріалів у формі грамот, договорів та устав, які мали різне функціональне призначення. Оскільки такі актові матеріали з'являлися з різних причин, з відмінним функціональним призначенням і мали неоднакову форму, їх прийнято класифікувати за низкою ознак. Найзагальнішою є класифікація актів на дві великі групи: публічно-правові; приватно-правові. До публічно-правових актів належать документи, які призначалися для регулювання дер­жавних, громадсько-політичних, церковних та інших публічних відносин. Зазвичай вони видавалися від імені державних, гро­мадських і церковних установ та від імені осіб, наділених владою.

В свою чергу, публічно-правові акти класифікуються за функціональним призначенням на акти, що регулювали:

аграрні відносини, право власності на землю, норми набуття та відчуження землі;

встановлювали рівні земельної ренти залежно від якості ґрунтів, географічного розташування масивів та інших показників;

систему позаекономічного примусу, зокрема панщизняних відносин;

відносини між центральними органами влади і провінційними адміністраціями, між великим князем і князями земель та іншими вельможами;

правовий статус торговельно-промислового населення; систему суддівської влади і норми судочинства; зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні відносини; права церков і конфесій;

права народів (племен, інородців та ін.), їхніх мов, релігій, культур тощо.

За функціональним призначенням всього налічується близько 150 різновидів актів. Серед цього виду актових матеріалів виріз­няють також:

жалувані грамоти, або дарчі, що виходили головно від королів, царів, великих князів і засвідчували наділення місцевих вельмож, церков, монастирів, двірських слуг, дружинників і вояків земельними угіддями або звільняли їх від різних повинностей чи надавали пільги. Були жалувані грамоти вотчинні на володіння вотчиною або її частиною, жалувані несудимі, що звільняли феодальне володіння від великокнязівського суду; жалувані митні, що звільняли купців того чи іншого міста або країни від мита.

У Російській державі поширеними були грамоти кормленні, якими наділялися керівники, котрі управляли землями; гра­моти тарханні, що звільняли феодальне володіння від по­датків та ін.

До приватно-правових актів належать документи, які складалися приватними особами і регулювали земельні, матеріально-грошові, сімейні й інші відносини між ними. За видовою ознакою це були найчастіше такі грамоти:


  • купчі — стверджували купівлю землі, угідь, маєтності однією особою в іншої;

  • закладні — в присутності свідків засвідчували заклад землі чи майна під позику;

  • роздільні — про поділ землі, маєтностей чи грошових сум між приватними особами, насамперед родичами;

  • полюбовні — засвідчували добровільну домовленість про поділ землі чи майна між родичами;

  • відпускні — засвідчували добровільне звільнення селянина поміщиком від панщизняної залежності або з кріпацтва;

  • орендні — регулювали обов'язки орендатора перед влас­ником села, маєтку, земельного масиву;

— духовні (заповіт) та ін.

Вже на ранньому етапі формування вітчизняних актових документів виробилися усталені їх форми, композиція. У XIV ст. внутрішня форма актового документа ще більше стабілізувалася. Вона складалася з трьох частин: протоколу (начального про­токолу); основного тексту; кінцевого протоколу.

В свою чергу, начальний протокол мав власний внутрішній поділ на такі частини: релігійна посвята (інвокація); дуже часто похвала записаному слову; ім'я і титул особи, від якої виходить документ (інтитуляція); назва особи (осіб), котрій адресується документ і привітання (салютація).

До основного тексту входили преамбула, де йшлося про мету прийняття формульованого документом рішення, формула публічного оголошення рішення (документа), пояснення обставин справи, розпорядження по суті справи, заборона порушувати акт і зазначення міри покарання у випадку його порушення, розпорядження про ствердження документа печаткою, під­писами.

Кінцевий протокол знову мав релігійну формулу, називав місце, імена свідків, час і умови складання акта, підпис, печатку.

Наведемо кілька публічно-правових і приватно-правових актів з XIII-XV ст. До XIII ст. відноситься духовний заповіт (духовна грамота) волинського князя Володимира Васильковича, переданий через Галицько-Волинський літопис під 1287 р. "Во ім'я Отця і Сина і святого Духа. Молитвами святої Богородиці і пріснодіви Марії і святих ангелів. Се я, князь Володимир, син Васильків, онук Романів, даю землю свою всю і городи по своїм животті брату своєму Мстиславу і стольний свій город Володимир. А другу грамоту написав я брату своєму таку саму. Хочу я також іще княгині писати грамоту, таку саму".



  • Там же подано зміст його другої грамоти, про що згадувалось у першій: "Во ім'я Отця, і Сина, і святого Духа. Молитвами святої Богородиці і пріснодіви Марії і святих ангелів. Се я, князь Володимир, син Васильків, онук Романів, пишу грамоту. Дав єсмь я княгині своїй по своїм животті город свій Кобринь і з людьми, і з даниною, як при мені вони давали, так і по мені нехай дають княгині моїй. А що я дав єсмь їй і село своє Городно із митом, то люди як ото на мене робили, так і на княгиню мою нехай

роблять по моїм животті. Якщо буде (треба) князю город ставити, то вони (нехай ідуть робити) до города, а побори і подать татарську (нехай дають) князю. А село Садове і Сомино я також дав єсмь княгині своїй і монастир свій (святих) Апостолів, який спорудив я своєю силою. А село Березовичі я купив єсмь у Юрійовича, у Давидовича у Федірка і дав єсмь за нього 50 гривен кун і п'ять ліктів шарлату та броні дощаті, і теє село я дав єсмь теж (монастиреві святих) Апостолів. А княгиня моя по моїм животті якщо захоче в черниці піти — (нехай) іде, (а) якщо не захоче іти — то як їй угодно. Мені не встати, аби подивитися, хто що чинитиме по моїм животі".

Літописець не навів кінцевого протоколу до згаданих грамот. Проте враховуючи класичні форми початкового протоколу та деталізацію основного тексту, можна допускати, що окремо в грамотах мав бути і кінцевий протокол. У цьому ж місці дуже цікаво передано усне розпорядження (духовну заповідь) Воло­димира братові Мстиславу через єпископа стосовно опікунства Мстислава над дочкою Володимира Ізяславою, щоб не віддав її "заміж неволею ні за кого ж, а куди буде княгині моїй вгодно, то туди її оддати". Мстислав цілував хрест і говорив єпископу: "А про се дитя, коли так мовиш, (то) аби її Бог до того привів. Дай мені Бог її оддати, як дочку свою рідную".

Класичну композицію актового документа мала грамота польського короля Казимира III. Нею він надавав братам Юрію, Руперту та їхній сестрі Маргариті право на володіння Малими Винниками. Ось деякі фрагменти цієї поширеної грамоти, що засвідчують дуже досконалу її форму:

"Во ім'я Боже, амінь. Оскільки в людській пам'яті затираються всі справи, якщо вони не закріплені урочистим оповіщенням документів і свідченням достовірних людей. ...Ми, Казімір, з ласки Божої король Польщі, Краковії, Сандомирії, Ленчиці, Куявії, Померанії та Русі доводимо до відома як сучасним, так і май­бутнім, що у нашій та наших баронів присутності з'явились поважні мужі Юрій та Руперт, брати і рідні сини доброї пам'яті Матія, колись львівського війта разом з панею Маргаритою".

Далі подано основний зміст грамоти. У ній наголошувалося, що "прибулі перед очі короля особи" висловили прохання — претензії на Малі Винники з околицями, що належали їх "дідові, колишньому війтові Львова, визначному мужеві Бертольду". Король вислухав і так сформулював свою волю:

"Ми ж, дійсно бажаючи зберегти права наших підданих, передусім, жителів нашого міста Львова, від нині присвоюємо, наділяємо і даруємо вищезгадані маєтки вищеназваним Юрію,

Руперту і Маргариті та їхнім нащадкам, і нинішнім актом за­тверджуємо на вічні часи з правом спадкоємства мирно посідати, мати, держати, продавати, вільно відписувати, як це їм буде до вподоби..." Йшлося про Малі Винники з околицями. У чіткій формі витриманий кінцевий протокол: "...Завершено і дано у Львові пізно в середу на Благовіщення славної святої діви Марії, року Божого 1352.

Присутні були діяльні та здорові: Славний наш канцлер Генріх, староста Русі Авраам, наш кухмістр Прандата і Микола Далявський".

Дуже чітко витримані форми актових документів у грамоті великого князя Литовського Ольгерда 25 серпня 1342 р., даній ним дворянинові Григорію Тункелю на скріплення права володіння землями, полями, сіножатями, гаями, ставами, які він купив у бояр Єйшишково і Радунського, а також у Олехна Ромашковича та ін. Грамота вміщена у виданні "Грамоти XIV ст. (К, 1974). Точно означені межі куплених полів, сіножатей, інших угідь на зразок: "...от Довквидовичь межи до Петковичь межи, а оть Петковичь межи по дорогу, а оть дороги до Довнаровичь межи олиж опять до Довквидовича межи... поле, где Тункель сам седить и сЬножать тую, а другеє поле з гаемъ на поля Осташишки, а на другой сторона реки В-Ърежи поле на шесть бочокь на име Гли-нишки..." Починалася грамота "Самъ Олигердъ Божію мілостью Великий князь Литовскій, Рускій, Жимаитский и иныхъ.

Чинимъ знаменито симъ нашимъ листомъ, хто на него по-смотритъ, або чтучи его вслышить..."

Закінчувалася грамота за формою: "... а на твердость того и печать нашу казали есмо привити къ сему нашему листу. Писань в Городні в л'Ьто 8"\¥МС (1347) месяца Августа 25 день Индиктъ 4". У тому ж виданні грамот є чимало приватно-правових: "купчіїх м'кнованых", наприклад:

купча про продажу Олехном Ромашковичем поля Григорію Тункелю;

мінованая про виміну Тункелем Петрикієвичем молодшим селища з угіддями в Олехна Ромашковича.

В останній грамоті книжна мова дуже близька до народно­розмовної: "Я, Олехно Ромашковий, и съ своєю жоною съ Доротою и зъ нашими сынами, и съ Лукашомь и съ Болтупою промНкнили єсмо Селищо и зъ садом и зъ синожатми, а поле на имя Калита съ тым селищом, а пром'Ьнили єсмо Тункелю молодому Патрик'Ьвичу селищо тое и поле по р'кчку... А мы взяли оть Тункеля поле Юшковское за рекою на чотири бочки, а придатка взяли єсмо у Тункеля пять копь готових грошей..."

Наприкінці грамоти названо, хто присутній при обміні (11 імен і прізвищ наводиться), "а псаль дякъ Новгородець Пана Петрова Подкоморего... а просили єсмо Римка Якубовича съ обу сторонъ я Олено и Тункель, аби онъ печать свою приложилъ на сей листъ и Римко на нашу прозбу приложилъ печать свою на сесь наш листъ.

Псань в Ейшишкахь Марта в 10 день Индикта 15".

У збірнику міститься дарча грамота короля Казимира слузі Іванові на дарування дворища Заньво, Микитино тощо.

Чимало грамот, що видавалися від імені короля, призначалися для надання всіляких привілеїв містам з магдебурзьким правом, як, наприклад, Львову. Грамоти (Шегае) встановлювали локацію міста із закріпленням за ним відповідної кількості ланів (міра площі приблизно 25 га), визначали величину чиншу від кожного лану, окреслювали прерогативи міського війта, райців, лавників, контрольних комісій ("10", "40 мужів"), способи вибору війта та інших функціонерів. На визначений термін (чи назавжди) надавали місту право складу, право ваги, проведення ярмарків, збору мита, монополії на виробництво і продаж горілчаних напоїв, підносили місто і міщан до шляхетного стану, деталізували особливі звичаєві права окремих національних громад — русинів, євреїв, вірмен, сарацинів, татарів, підтверджували привілеї, надані попередніми королями, іноді просто схвалювали рішення міської ради, а також сановних вельмож, які неодноразово ревно дивилися на міські свободи.

Немало грамот спеціально видавалися місту і міщанам з метою їх захисту від сваволі вельмож і навіть королівських посланців, зокрема про звільнення міста від будь-якої повинності, за ви­нятком забезпечувати підводами кухню короля і королеви.

Упорядники тому документів "Привілеї міста Львова" (Львів, 1997 р.), що охоплює королівські грамоти про привілеї місту, а також грамоти, зокрема митні, грамоти володарів інших країн, за функціональним призначенням поділили їх на кільканадцять підвидів. Великою була увага авторів королівських грамот до їх форми і внутрішньої структури. Кожна без винятку грамота починається релігійною посвятою, зазвичай, лаконічною: "В ім'я Бога, амінь". Далі йде інтитуляція у двох варіантах: короткому — "Ми, Божою милістю король Польщі, великий князь Литовський, володар Русі і інших" або ж поширеному — "Ми, Божою милістю Владислав, король Польщі, земель Краківських, Сандомирських, Серадських, Ланьцутських, Куявських, великий князь Литов­ський, пан і володар Померанії, Русі та інших..."

Після цього у довільній формі вказувалося на виняткове значення записаного слова як гаранта людської пам'яті, свідка волі володаря на зразок: "щоб помилка забуття не траплялася у вирі подій на шкоду нащадкам, королі і володарі своїми рішеннями встановлювали, щоб їх давні грамоти та спостереження свідків увічнювали..." Лише після такої похвали записаному слову, грамоті називали осіб, яким адресувалася грамота та викладалася суть волі короля. У низці грамот воля короля широко деталізува­лася. Наприклад, у грамоті Опольського князя Владислава 9 грудня 1372 р. про надання Львову 100 франконських ланів зазначено: "...відтепер даємо, даруємо і дозволяємо у повне і всіляке застосування цим міщанам, жителям і їх правдивим та законним нащадкам, які народилися і народяться... зі всіма користями, луками, пасовищами, болотами, лісами, дібровами, чагарниками, орною землею й облогом, млинами, ставками, риб­ними місцями, водами, приточними річками..., даємо і надаємо і всю свободу осаджувати всіх і кожного кметя та колона на згадані 100 ланів і свободу від усіх наших сплат, податків, зборів і відкупів протягом 20 років..."

В кінцевому протоколі зазначено дату підписання грамоти, дуже часто приурочену до певного релігійного свята, пере­числено осіб, присутніх при схваленні документа.

У Державному історичному музеї Росії в Москві зберігається оригінал митної грамоти молдавського господаря Олександра Доброго, даної львівським купцям на певні торговельні пільги. Грамота написана 8 жовтня 1408 р., детальна і поширена за текстом, у ній регламентується величина мита на численні товари в багатьох місцевостях Молдавії.

Грамота починалася словами: "Милостію Божією мы, Алек­сандр воєвода господар землі Молдавської, чиним знаменито із сим листом нашим усім, кто нань узрит ілі его услишит, оже єсми доконали з радцЯми і містчани Ілвовского міста і с усім посполством їх і учинили єсмо уставицтво о митах у нашой землі і доконали єсми с ними, штобы ходили у нашої землі із своїми торговцями. А мита єсми їм так поставили і улєгчили, штобы давали у нашой землі мито так: найпервоє головное мито Сочавское, на іскладі, от сукна от гривну три гроши; А коли ймуть.купити татарских товар у Сочаві, ілі шолк, ілі перец, ілі камхи, ілі тебенки, ілі тельян, ілі грецкої квас, от гривну у Сочаві по три гроши...

... А кто ідет до Ілвова на головное мито у Сочаві: от скота один грош, од десяти овець один грош, а от кобыли по шесть гроши, а од каждого коня по шесть гроші, од сто білиць один грош, од ста лисиць десять гроші, от сто овчины суранный чотири гроші, от сто кожі ягнячиїх два гроші, от сто кожі скотіїх пятьдесят гроші..." Встановлювались мита на різні товари і на різні напрями.

У ЦДІА України у Львові зберігається привілей волоського господаря Влада II аналогічного змісту, наданий львівським та купцям інших країн 1439 р. на вільну торгівлю з його краєм.

Отже, практика суспільно-політичних та економічних відносин покликала до життя величезну кількість різних за формою і змістом правових установчих документів. Загальнодержавне значення мали акти, що надходили від великих князів, королів, господарів, хоч неодноразово вони захищали у правовому відношенні тільки окремих осіб, яким адресувалися.

Акти, що виходили від церковних сановників і цивільних вельмож, також мали силу закону, бо вони підтримувалися центральною і всією системою влади. Законодавчі акти передусім захищали інтереси держави та привілейовані верстви суспільства, на які спиралася держава у своїй політиці, і водночас тримали у покорі народ.

ЛІТЕРАТУРА

Волинські грамоти XVI ст. — К., 1995. Грамоти XIV ст. — К, 1974.

Історія Львова в документах і матеріалах. — К., 1986. — С. 15-18, 20-22, 23-26.

Історія України в документах і матеріалах. Київська Русь і феодальні князівства ХІІ-ХШ ст. — К, 1939. — С. 118-133.

Літопис Руський за Іпатським списком. — К., 1989. — С. 20-22, 439-440.

Правда Руска. Пам'ятник законодатний права руского з XI віку /Уложив др. Кость Левицкий //Часопись правнича. — Львів, 1895. — Рочник 5. — С. 141-191.

Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.) /Упорядкував Мирон Кап-раль. — Львів, 1998.

Хрестоматія з історії Української PCP з найдавніших часів до кінця 50-х років XIX ст.: Посібн. для вчителів. — К, 1959. — С. 74-76.

* * *

Розов В. Українські грамоти XIV в. і першої половини XV в. — К, 1928. Макарчук Степан. Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.). Рецензія // Вісн. Львів, ун-ту. Серія іст. — 1998. — Вип. 33. — С. 286-290. Юшков C.B. Русская Правда. — M., 1950.



Розділ 4

ДЖЕРЕЛА З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

X-XVI СТ. ПОЛЬСЬКОГО

ТА ЛИТОВСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ
4.1. Давні польські хроністи, які писали про Україну X-XVI ст.

Створена 1113-1118 рр. у Києві "Повість минулих літ" стала підсумком тривалої традиції давньоруського літописання. В неї ввійшли як протографи попередні літописні зводи 996-997 рр., 1072-1073 рр., 1093-1095 рр. У той час коли Нестор, Сильвестр або Мстислав працювали над твором в Києві, подібну роботу в Кракові, що 1038 р. став столицею Польщі, у 1112-1116 рр. проводив автор, який, можливо, походив з Франції. Він написав історичний твір "Хроніка польська" ("Chronica Polonorum"). Автору "Хроніки польської" історики дали ім'я Галла Аноніма. Вона доведена до 1113 р. До історії України мають найбільше відношення опис походу Болеслава Хороброго на Київ у 1018 р. та відомості про міжусобну боротьбу на Русі. "Хроніку польську" Галла Аноніма переклав польською мовою 1923 р. Р. Гродецький (Anonim, t. zw. Gall. Chronika polska, przelozyl i opracowal R. Grodecki (Krakуw, 1923). Існує також російський переклад (Галл Аноним. Хроника и деяния князей или правителей польских. — М., 1961).

Відносини польського королівства і польських князівств з Києвом та Галицько-Волинським князівством відображені у "Хроніці поляків" Вінценті Кадлубека1, в якій давня історія Польщі доведена до 1202 р. Щоправда, хід подій подано без хронології. В. Кадлубек звеличував роль католицької церкви, а польський народ романтично відносив до числа античних, виступав проти феодальної роздробленості. Хроніка В. Кадлубека при зображенні відносин Польщі з Руссю не позбавлена домислів і перекручень, виправдання польських претензій на руські землі. Є відомості про Романа Мстиславовича, яких немає у Іпатському списку. В оригіналі праця опублікована в серійному виданні історичних джерел (Monumenta Poloniae histуrica. — Lw., 1872. — Т. 2. — S. 191-455).

Невеликі блоки історичної інформації з історії Галича та ранньої історії Великого князівства Литовського є також у Хроніці польській (Chronicon polonorum) Яна із Чарнкова, доведеній до другої половини XIV ст.

"Аннали чи хроніку..." Польського королівства ("Annales seu cronicae incliti regni Poloniae Opera") до 1480 p. написав Ян Длугош. Твір складався з 12 книг. Автор широко використав давньоруське літописання, в тому числі цитати з літописів, що не збереглися. Ян Длугош був краківським каноніком від 1436 p., секретарем кардинала З.Олесницького (1439-1455 pp.), вихователем дітей короля Казимира IV. Під кінець життя став архієпископом Львівським. Витяги з руського літописання подавав мовою оригіналу (Opera omnia. — Krakуw, 1893, — V. 1-14; Грюнвальдская битва. — M.; Л., 1962; Roczniki czyli Kroniki slawnego Krуlewstwa Polskiego. Ksiзgi 1-4. — Warszawa, 1962-1969; Дослідження: Bobrzyсski M., Smolka St., Jan Dmgosz. — Krakуw, 1892).

Характерною рисою стилю Я. Длугоша було переказування довгих промов, які нібито виголошували зображувані ним історичні діячі. Цю манеру перейняв від нього послідовник "Анналів чи хроніки..." Я. Длугоша Б. Ваповський, який "Історію Корони Польської і Великого князівства Литовського" присвятив подіям 1480-1535 pp., кожного разу наголошуючи на потребі польсько-литовської унії.

До типу джерельних праць відносять польські історичні твори кінця XV—XVI ст., в яких широко розглядалися українські сюжети. Найбільше історики використовують "Трактат про дві Сарматії" (1517) М.Меховського (1456-1526 pp.). Від цього твору і до наших днів якоюсь мірою зберігається традиція називати українські землі давнього періоду Сарматією. Україна-Русь описана як "друга Сарматія". Деякі тогочасні та пізніші польські автори Бєльський, Стрийковський, Сарницький під сарматським народом розуміли лише шляхту.

Дуже багата на матеріали з історії України і Білорусі до другої половини XVI ст. "Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі" (1582) Мацея Стрийковського (1547-1582 pp.). Для її написання автор використав багато джерел руською мовою. На нього посилалися Феодосій Сафонович, Самуїл Величко й інші українські автори. Хроніка С. Стрийковського була написана поль­ською мовою. В. Антонович, який ґрунтовно студіював хроніку, дав їй дещо суперечливу оцінку: "Хроніка відзначається багат­ством матеріалу, так як Стрийковський мав під руками численні руські літописи, литовські, німецькі. Але, крім того, ми знаходимо в його хроніках новий матеріал — етнографічний, він багато мандрував і збагатився багатьма етнографічними відомостями... Але при такому достоїнстві хроніка Стрийковського страждає великим недоліком: він позбавлений критичного таланту, від чого саме багатство матеріалу шкодило йому... Він робить спробу групувати матеріали, але це йому не вдається... розповідає про одні і ті ж події по декілька раз... бере виписку з літопису Биховця, переробляє її поетично і робить із неї розмальовану історичну повість... Історична достовірність втрачається зовсім".

Певні відомості про західні українські землі подані у працях Марціна Кромера, упорядника королівського архіву й автора його опису "Invertarium archivi regni". На основі архівних документів М.Кромер написав "Опис Польщі" ("Descriptio Poloniae") і працю "Про походження і діяння роду поляків" ("De origine et rebus gestes Polonorum"), доведену до 1548 p.

Жоден історик українського козацтва не обходиться без "Хроніки Польської" Марціна Бєльського (1495-1575 pp.), до-повненої^ його сином Йоахімом Бєльським і доведеної до 1586 р. Вдруге Йоахім Бєльський продовжив хроніку до 1597 р. і видав саме продовження під заголовком "Dalszy ci^g kroniki polskiej, zawierajacy dzieje od 1587 do 1597". Саме в "Хроніці" M. Бєльсь­кого (або Бєльських) розповідалося про перший датований виступ українського козацтва під 1489 p., коли під командуванням сина польського короля Казимира IV Яна Ольбрахта "подоляни, русь і козаки" двічі завдали поразку татарам на Поділлі. При цьому особливо відзначились козаки, які добре знали ті місця.

Згадку М. Бєльського про українське козацтво використав Гвагнін (Gwagnin), чи Гваньїні Олександр (1534-1614 pp.), поль­ський хроніст італійського походження, котрий перебував на службі у польському війську. В 1578 р. він склав "Опис Сарматії Європейської", що 1611 р. був перекладений польською мовою. Цей найраніший переклад в Україні зберігається у Науковій бібліотеці Львівського університету та Центральній науковій бібліотеці HAH України в Києві. "Хроніка Європейської Сарма­тії" — монументальний твір, що складається з десяти частин: перша присвячена історії та географії Польщі; друга — Великого князівства Литовського; третя — хроніка "Руської землі", четвер­та — Пруссії, сьома — Великого князівства Московського та ін. Усі книги охоплюють більшість країн Європи від Гренландії до Греції та від Франконії до Московії.

Кожна книга, в свою чергу, поділяється на частини. Наприклад, "Хроніка землі Руської" має частину "Про руські князівства і їх народи", в якій коротко даються міркування про походження назви Русь, відомості з історії давньоруської держави, найвпливовіших княжих родів Острозьких, Заславських, Пронських, Чарторийських, Сангушків та інших, з особливою увагою до роду Острозьких. Друга частина "Хроніки Руської землі" присвячена "Опису границь і провінцій Руської землі": Білої Русі, що "коло Києва, Мозиря, Мстиславля, Вітеб­ська, Орші, Полоцька, Смоленська і Сіверської землі...", Чорної Русі, що в "московській Русі навколо Білого озера", потім — до Азії, Червоної Русі, розташованої біля гір, які називаються Бескидами. Народ у Русі — "слов'янський, руський, грецький і вірменський". Описані міста України, найповніше Київ, Львів, Кам'янець. Київ характеризується як "найстаріше і просторе місто..., що колись було столицею всієї руської землі". Гіперболічно змальовано родючість Подільської землі. "Ця країна... так плодородна і багата, що орач, кинувши в землю які-небудь зерна, одержує стократний прибуток. А поля і луки на диво настільки врожайні, що ледь видно з трави роги волів..." Описані вулики і мед у лісах, птиці, звірі. "Раніше ту землю населяли алани, готи, гети, кімани, половці, роксолани, церкасани (черкаські козаки — ?), що там і зараз над Дністром мають свою провінцію". М. Ковальський вважав, що цей опис не оригінальний, а текстуально близький до опису М.Мєховського.

Згадано про вигідне природно-географічне положення Кам'ян-ця для оборони проти татар.

Дуже детально описано Львів, хоч, на нашу думку, опис теж не оригінальний. "Славне місто Львів" — це "руське місто..., засноване і назване за іменем руського князя Льва". Місто "оточене двійними стінами і могутніми башнями, до того ж валом і глибоким ровом... В ньому є два замки, один в місті, а другий, прекрасно укріплений, розташований над містом, на дуже високій горі, його видно за 10 миль. В цьому місті є архієпископська столиця, там проживає і руський митрополит, в ньому немало церков римської і грецької релігії. Мають свою церкву і вірмени..."

В третій книзі міститься розділ "Опис половців, ятвягів і запорозьких козаків". Однак найбільше відомостей про козаків подано у третій частині третьої книги, що має назву "Про козаків низових, яких звичайно називають запорозькими". Тут описано місця проживання козаків, топографію Запорозької Січі, дні­провські пороги й острови. Виділено Томаківку, де жила більшість низових козаків. Розповідається про походи на турків і татар, внаслідок яких козаки "немалу шкоду наносять туркам і татарам, вже не раз руйнували Очаків, Техінію, Білгород і інші землі..." "Добре, що вони існують, — зазначав Гваньїні, — і живуть по­стійно на Дніпрі і островах". У старі часи козаки "ходили в перекопські степи ради добування звіра", "робили напади на татар, не дивлячись на їх чисельну перевагу". Взимку козаки "розходились в найближчі міста як Київ, Черкаси, Брацлав, Білу Церкву і ін., заховавши свої човни в безпечному місці біля Дніпра на острові і залишивши декілька сот людей в курені..."

Хоча вже незабаром після появи праці Гваньїні його почали звинувачувати в плагіаті (М. Стрийковський, котрий служив під командою Гваньїні у Вітебському гарнізоні, зробив це першим, заявивши, що Гваньїні списав текст з його рукопису). Без­сумнівно, Гваньїні насправді використав фактологічні матеріали з хронік Бєльських, Кромера, Стрийковського й інших попе­редників, але багато явищ узагальнив по-своєму. Стосовно українських козаків він давав дуже позитивні оцінки. Це останнє послужило тому, що його хроніку широко використовували українські автори XVI-XVIII ст., починаючи від автора Густинського літопису.

Отже, повідомлення і висновки польських хроністів XII-XVI CT. не завжди точні, часто повторюються в різних авторів. І все-таки саме в них неодноразово віднаходимо унікальні та достовірні факти з історії України, які не збереглися в інших джерелах.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка