Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



Сторінка11/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   26

Культура Стародавнього Рима

Культура Римської цивілізації має тисячолітню історію. Складно переоцінити її значення для розвитку світової культури. Латинська мова як носій цієї культури стала основною для цілої групи мов – романської (французька, прованська (включаючи каталонську), іспанська, португальська, італійська, румунська, молдавська мови). Ще кілька століть тому латина була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох європейських народів. До цього дня більшість наукових, медичних, юридичних термінів – латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, художньому мистецтві, в системі державного і цивільного права, адміністративного управління і форм організації громадського життя. Вивчення історії античної, у тому числі римської, культури уможливлює розуміння закономірностей розвитку багатьох соціальних і культурних феноменів, робить можливим більш ґрунтовний підхід до вивчення й розуміння сучасних соціальних і культурних процесів. Події й герої римської культури та історії видаються сьогодні культурними символами, що допомагають глибше зрозуміти сучасність.


Геокультурні чинники формування римської культури

Стародавній Рим розташовувався на території сучасної Італії, на Аппенінському півострові, що глибоко виступає в Середземне море. Найбагатшу частину півострова в долині річки По римляни називали не Італією, а „Цизальпійською Галлією”, оскільки там у V ст.. до н.е. оселилися галли. Італією називалася західна частина півострова, де розташовуються три рівнини: Етруська, з центром у Флоренції; Латинська з Римом і Шампанська з Капуєю і Неаполем. У регіоні протікає велика річка Тибр, що має зручні природні гавані і зручна для судноплавства. Східна частина півострова являє собою гористу місцевість, тому великого значення в культурній історії Рима не мала. Південна Італія та острів Сицилія здавна приваблювали колоністів з Греції, котрі заснували тут свої колонії, тому ці землі називали „Великою Грецією” і досить рано були залучені в орбіту античної культури.

Природні умови Італії, субтропічний клімат, плодючий ґрунт, достатня вологість, багатий рослинний і тваринний світ сприяли швидкому розвитку людського суспільства на даній території і формуванню своєрідних форм культури.

Населення Аппенінського півострова було досить строкатим. Найдавнішими були лігурійські племена (не індоєвропейці). У ІІ тис. до н.е. з придунайських областей прийшли італійські племена: оско-умбри, сабині-смніти, латини (індоєвропейці). Італіки асимілювали лігурів. Водночас в Італії стали з’являтися греки-мікенці, які торгували з місцевими племенами і заснували свої поселення. У І тис. до н.е. в Італію прийшли етруски, походження яких до цього часу точно не встановлене. Греки, етруски й фінікійці мали більш високий рівень цивілізаційного й культурного розвитку, тому ранній період історії Рима пройшов під знаком превалювання етруської культури і суперництва етрусків і греків у торгівлі.


Заснування й соціально-політичний устрій Рима

У Х ст. до н.е. невелика група латинян поселилася на річці Тибр, на західному схилі Па латинського пагорба. Так виникло прямокутне поселення, огороджене валом і обсаджене кущами. Римські історики і археологи називають його „квадратним Римом”. Час заснування Рима пов’язують з іменами легендарних Ромула й Рема і відносять до 753 р. до н.е.

Легенда розповідає, що після загибелі Трої деякі троянці на чолі з царем Енеєм утекли на кораблях в Італію. Вони прибули в Лацій, де й заснували місто Альба, в якому став правити цар Еней. Його нащадок цар Альби Нумітор був скинутий з престолу своїм братом Апулеєм. Боячись помсти дітей і онуків Нумітора, Амулей примусив його дочку Сильвію стати весталкою (жриці богині Вести, хранительки домашнього вогнища, не мали права виходити заміж). Однак Сильвія народила від бога Марса синів-близнюків Ромула й Рема. Амулей наказав викинути дітей у Тибр, але хлопчики волею богів врятувалися: хвиля винесла корзину з дітьми на берег, де їх вигодувала своїм молоком вовчиця. Потім дітей виховав царський пастух . Зрештою брати дізналися таємницю свого походження, вбили Амулея, повернули царську владу своєму дідові і, зібравши дружину, заснували нове місто на Па латинському пагорбі, на березі Тибру. Після жеребкування місто отримало назву Roma (Рим) за ім’ям Ромула. Під час будівництва міської стіни між братами виникла суперечка (брати посварилися) і Рем загинув від руки брата. А Ромул став першим римським царем. Він поділив громадян на патриціїв і плебеїв, а населення – по куріях і створив військо. Пізніше римляни встановили на Капітолії бронзову скульптуру вовчиці.

Легенда розповідає про те, що першими жителями Рима стали лише юнаки – супутники Ромула і його дружина. Сусідні громади з недовірою ставилися до нових поселенців і не хотіли видавати заміж за них своїх дочок. Тоді Рому організував свято, на яке запросив сусідів-сабінян. Під час бенкету римляни викрали дівчат-сабінянок. Сабіняни пішли війною на Рим, але сабінянки змогли помирити своїх батьків і чоловіків.

У результаті в результаті об’єднання після воєн трьох племен латинян, сабінян та етрусків утворилася Римська громада. Члени найстарших родів називалися патриціями. У родах виділяються аристократичні сім’ї, з’являється й відокремлена соціальна група зі збіднілих членів громади, прийнятих до складу родів прибульців, відпущених на волю рабів. Сприятливі кліматичні умови, вигідне географічне розташування і війни приваблювали до Рима населення із сусідніх племен. Вони не входили до римської громади. Прийшле населення отримало назву плебсу. На чолі громади стояв вибірний вождь – рекс. Органом управління була рада старійшин родів – сенат. Загальні питання розглядалися на народному зібранні. До громади належало 300 родів, які об’єднувалися в 30 курій, що у свою чергу входили в 3 триби. Народні зібрання скликалися по куріях. З’являються плебеї – багаті ремісники й торгівці.

Невідповідність між великою роллю, яку в житті Рима став відігравати плебс, його безправним становищем породило боротьбу плебеїв за зрівняння в правах з патриціями. Вона закінчилася перемогою, що зруйнувала римську родову організацію і розчистила шлях до утворення держави. На зміну полісу як громаді приходить держава. ЇЇ пов’язують із реформами рекса Сервія Тулія. Вільне населення було розділене на майнові розряди. В основу поділу був покладений розмір земельної ділянки. Ті, хто володів повним наділом, входили до першого розряду, половиною наділу – до другого тощо. Із першого розряду була виділена особлива група – вершники, а безземельні – пролетарі відокремлювалися в шостий розряд. Кожен розряд виставляв певну кількість озброєних чоловіків, з яких формувалися центурії – сотні. Разом із куріатними народними зібраннями стали скликатися народні зібрання по центуріях. Було утворено 4 міських і 17 сільських територіальних округи, за якими зберегли назви „триби”. Пізніше по трибах також стали скликати зібрання.

У 509 р. до н.е. установився республіканський лад. Основним соціальним поділом став поділ на вільних і рабів. Вільні розпадалися на дві групи: верхівку рабовласників і дрібних виробників. Правовий статус особистості характеризувався трьома статусами – свободи, громадянства й сім’ї. Повноправним міг бути лише вільний. За статусом громадянства вільне поселення поділялося на громадян та іноземців (перегринів). Повну право спроможність могли мати лише вільнонароджені римські громадяни. Статус сім’ї означав , що повною правоспроможністю користувалися лише голови сімей – домоволодарі. Існували три види народних зібрань – центуріатні, трибутні й куріатні. Важливу роль відіграва сенат. Державні посади називалися магістратурами.

У ІІ-І. ст. до н.е. загострюються класові і соціальні суперечності. Необхідність вийти з політичної кризи, непристосованість старої державної форми до нових умов були причинами падіння полісно-республіканського ладу і встановлення військово-диктаторського ладу. Після диктатури Сулли, диктатури першого тріумвірату (Помпей, Красс, Цезар), диктатури Цезаря й диктатури другого тріумвірату (Антоній, Лепід, Октавіан) у 27 р. до н.е. Октавіан отримує повноваження на управління державою і найменування Август, яке використовувалося при звертанні до богів. Ця дата вважається початком періоду імперії. Республіканські заклади зберігаються. Найменування „імперія” умовне. Титул „імператор” тривалий час був військовим, дещо пізніше главу держави почали називати імператором. До середини ІІІ ст. імператори отримували свій титул як військовий по кілька разів.


Давньоримська модель світу. Римська культура й античність

Культура Рима пов’язана із завершенням історії античного суспільства. Вона продовжувала елліністичну традицію і водночас виступала як самостійне явище, визначене перебігом історичних подій, своєрідністю умов життя, релігії, властивостями характеру римлян та іншими чинниками.

До цього часу поширене уявлення про те, що давньоримська культура не є самобутньою, оскільки римляни намагалися наслідувати недосяжні зразки класичної грецької культури, усе переймаючи й практично нічого не створюючи свого. Однак новітні дослідження демонструють самобутній характер культури Стародавнього Рима, адже вона являє собою певну єдність, що виникла в результаті поєднання оригінального із запозиченими культурними інноваціями. Не слід забувати про той суттєвий момент, що давньоримська і давньогрецька культури формувалися й розвивалися на основі античної громади. Увесь її лад визначав шкалу основних цінностей, якими так чи інакше керувалися всі співгромадяни. До таких цінностей належали: ідея значущості та початкової єдності громади при нерозривному зв’язку блага індивіда з благом усього колективу, ідея верховної влади народу; ідея найтіснішого зв’язку громади з богами і героями, котрі опікуються її благом. Таке сприйняття божества і в Греції, і в Римі відкривало простір для вільного пошуку в галузі філософії, науки, мистецтва і самої релігії, не пов’язаного догмами і канонами. Має значення й відсутність касти жерців. Слід відмітити й те, що політичне життя як грецьких полісів, так і Рима, боротьба лідерів різноманітних напрямів, які прагнули заручитися підтримкою народного зібрання, відкриті судові процеси, що відігравали чималу роль в політиці й приваблювали масу слухачів, стимулювали розвиток ораторського мистецтва, вміння переконувати, сприяли відшліфованості логічної аргументації, визначали методи філософії і науки. Схожість багатьох рис базису створювали сприятливі умови для взаємовпливу культур і насамперед для впливу грецької культури на римську.

Тривимірність, пластика, скульптурність грецького мистецтва була відображенням цілісної й гармонійної моделі світу і відповідного їй цілісного буття греків.

У грецькому світі індивід ідеально вписувався в поліс, а полісна структура в космос. Відповідно, у грецькій моделі світу космос, попри свою величність, був зрозумілим і доступним. Боги в такій моделі світу були хоч і вищими істотами, але цілком доступними для спілкування. Більше того, боги навіть мали зрозумілі для людини слабкості. Людина була впевнена, що схожа на богів, і з цим пов’язувалася ідея вільного володіння простором і часом, що втілилася в грецькому мистецтві.

Замість давньогрецької живої пластики у творах давніх римлян домінує символіка й алегорія.

Пластичні, тривимірні скульптурні образи греків у римлян поступилися місцем живописним, в яких простір позначався ілюзорно-символічною формою – фресками, мозаїкою, рельєфами.

Римляни не втратили здатності захоплюватися класичними еллінськими формами, хоча шедеври, подібні до „Ніки Самофракійської” чи „Афродіти Кнідської” ними вже не могли бути створені.

Римляни гостро усвідомлювали втрату способу цілісного й художнього сприйняття світу, намагаючись довести свою спорідненість із грецьким світом. Це нерідко примушувало їх створювати грандіозні за своїми масштабами споруди, щоб таким чином відновити обмеженість своїх можливостей у галузі пластики тривимірного образу.

Римські храми, форуми, фрески, мозаїки, рельєфи, скульптури (навіть копії з грецьких шедеврів) значно перевищували масштабами давньогрецькі. Однак все це призвело до того, що римські пам’ятники іноді можуть викликати відчуття штучності й неоднозначності.

Римляни вже не могли наблизитися до грецького ідеалу, оскільки була втрачена природна модель світу – основа й таємниця давньогрецької величі.

Проте Рим гідно виконав свою історичну місію: він зберіг для Європи і всього світу грецьку античність, транслюючи й тиражуючи цінності найвеличнішої культури.

Давньоримська модель світу принципово відрізнялася від грецької. У ній не було події особистості, органічно вписаної в події поліса і космосу, як у греків. Модель римлянина спростилася до двох подій: подія індивіда вписувалася в подію держави, або Римської імперії.

Саме тому римляни звернули увагу на індивіда. Їм належать неперевершені скульптурні портрети з феноменально точною передачею унікальних особливостей обличчя, характеру, звичок, а також рельєфи, що достовірно фіксують історичні події життя Рима – так звані історичні рельєфи і портрети.

Римський художник, на відміну від грецького, який бачив дійсність через гармонійну триподійну модель світу в її пластичній єдності, прагнув аналізу, розчленування цілого на частини, детального й достовірного зображення явища у повній відповідності із власною двоподійною моделлю світу. У його описі завжди неначе присутні два погляди на явище. Перший – з позиції індивіда, другий – з позиції держави.

Грек же бачив світ крізь всеосяжну гармонійну модель світу, крізь величну й героїчну міфологічну систему, що надавала моделі світу завершеності. Для римлянина ж світ гранично спростився, міф перестав бути світоглядом і перетворився на казку. Унаслідок цього явища сприймалися більш чітко, пізнавати їх стало значно легше, але було втрачене щось невідновлювальне – зникло відчуття цілісності буття.

Архітектура Рима досягла високого розвитку як в інженерному плані, так і в художній і соціальній функціях. Принципово по-новому розуміли римляни ідею єдності художньої форми і соціального простору.

Так гранично гармонійні, відкриті форми класичного Парфенону складали єдине ціле з ландшафтом навколо Акрополя. Вони наче символізували грецьку модель світу. Природну включеність земних подій у події космосу.

Шедеври ж римської архітектури вражали своїми масштабами і домінуванням відчужених і замкнених форм. Навіть площі Стародавнього Рима огороджувалися високими стінами й влаштовувалися в низинах, в той час як давньогрецькі були відкриті й доступні.

Але особливо цей принцип проявляється в скульптурі. Якщо грецькі атлети відкриті у своїй пластиці і мовби призначені для зовнішнього світу, то образи римлян неначе зосереджені в собі, глибоко індивідуальні й неповторні.

Цілком очевидно, що ставлення римлян до форми, об’єму, простору, до людини й космосу принципово інше, ніж у греків. І важливим моментом, що пояснює цю відмінність, є орієнтація на наступну подію двоподійної римської моделі світу – на подію держави

Ця подія заміняє римлянину подію космосу, здається колосальною відповідно до величезного простору Римської імперії. Територіальна експансія давньоримського впливу, включення у римську сферу вже в V столітті до н. е. етруських, італійських, галльських, єгипетських культур, розширення кордонів від берегів Атлантичного океану до східних кордонів Сирії. Від Британії до Єгипту вразила світогляд римлян. Вони стали орієнтуватися на події імперії, яке, незважаючи на свою значущість, виявилися дрібними, навіть мікроскопічними порівняно з величною подією грецького світу – подією Космосу. Саме тому кінець римської культури був передбаченим падінням Римської імперії.

З тієї ж причини періодизація давньогрецької культури, що позначає роки становлення архаїкою, час розквіту класикою і кризові століття еллінізмом, принципово відрізняється від періодизації римської культури, яка фіксується відповідно до зміни форм політичного правління і змінами імператорських династій.
Періодизація історії культури Стародавнього Рима

І. Царський період – 753-509 рр. до н.е.

ІІ. Період республіки – 509-29 рр. до н.е.

ІІІ. Період імперії – 29 р. н.е. – 476 р. н.е.

Рим багато в чому відрізнявся від грецького, насамперед афінського, полісу. Від початку свого існування рим постійно воював зі своїми сусідами, що значною мірою визначило і його організацію, весь спосіб життя та історію. Якщо греки створювали міфи про богів і напівбогів, то для римлян у центрі їх міфології був самий Рим, його героїчний переможець народ, ті, хто боровся і загинув за його велич. Боги, на переконання римлян, лише допомагали їм перемогти, демонструючи тим самим своє особливе ставлення до римського народу. Залізна військова дисципліна вимагала військових чеснот – мужності, вірності, стійкості, суворої непохитності, гордої гідності. Такі чесноти необхідні були не лише для війни, а й для мирного життя, для виконання обов’язку гарного громадянина. Свої особливості були у стосунках патриціїв і плебеїв: першочергового значення набула боротьба за різні закони, які плебеї виривали у своїх противників, що зумовило особливу роль права в житті суспільства. Обидві сторони використовували у своїх інтересах релігію, первісно дуже близьку до права. Тісний зв’язок релігії з правом , з політичною боротьбою з одного боку, підвищував її значення у житті суспільства, а з іншого, – сприяв її формалізації, деталізації різних способів спілкування з богами, впізнаванню їх волі. Це виключало політ фантазії і власну ініціативу в релігійній сфері, що не стала джерелом поетичної творчості. Згадані відмінності багато в чому визначили шлях освоєння римлянами грецької культури.

Цікавим феноменом є той факт, що якщо грецьке мистецтво і література вдало були „пересаджені” на римський ґрунт, то грецька математика й логіка на ній не прижилися. Логіка перестала бути моментом наукового пошуку, логічні знання античності мовби „всихали” у зв’язку з інтелектуальним рівнем „споживача” римської культури, їх практичності й тверезості. У результаті сталося об’єднання розвинутих логічних традицій. Для ранніх латинських перекладів характерні поверховість і плутанина в термінології. Усе це пояснюється специфікою римської культури: сила, а не витонченість, могутність, а не швидкість, масивність, а не краса, утилітарність, а не гармонія у буденному житті, факт, а не уява домінують у мистецтві, велична скульптура характерні для неї. „Сила, обрамлена величчю”, - ось римський ідеал, що блокував розвиток логіки й математики. Зрозуміло що поступово сформована греко-римська, антична культура у міру збільшення римської держави, яка перетворилася на Римську імперію, не лише поширилася в римських провінціях. А й сама увібрала в себе досягнення культур етрусків, західних і східних народів. Однак, усотуючи інокультурні цінності й зразки, римська культура еволюціонує у своїй соціальній логіці, зберігаючи на різних етапах еволюції свою цілісність і позичаючи лише те, що цій цілісності не суперечить.

Упродовж кількох століть Стародавній Рим здійснив еволюцію від поліса до імперії, а римлянин – від громадянина до підданого з його сильним відчуттям порядку. Для громадянина характерними були безпосередні зв’язки в системі громада – громадянин, тобто зв’язки співучасті. Досить велике значення мала та обставина, що в Римі була рівність громадян у сенсі юридичної відповідальності перед законом, але не було рівності в політичній і соціальній сфері. Визначальну роль тут відіграв ценз – розмір майна і походження, що й визначало місце громадянина в соціальній ієрархії, його права й обов’язки. Так, народне зібрання було найвищим виборчим і законодавчим органом, але прості людин не могли розраховувати обійняти високі посади, це було доступно лише для осіб з високим цензом. Римський громадянин орієнтувався на таку систему цінностей: мужність, хоробрість, витривалість, працелюбність, гідність, непохитна чесність, справедливість, свобода. Характерним і специфічно римським був нерозривний зв’язок свободи та економічної незалежності: „жалування робить людину рабом”. Людина економічно залежна не мала права висловлювати думку, що суперечила думці того, кому він був чимось зобов’язаний.

Становить інтерес римський ідеал республіки, до якого був близьким Рим у період від остаточної перемоги плебсу до середини І ст. до н.е. найбільш повну, хоча й прикрашену, його характеристику дав історик Полібій. Він підкреслював досконалість політичного устрою Рима, його „змішаний устрій”, що поєднував елементи монархії (влада консулів), аристократії (авторитет сенату) і демократії (право народного зібрання приймати закони, вирішувати питання війни і миру, вибирати магістрати, карати й дарувати почесті у нагороду за мужність). Взаємний контроль усіх цих інститутів, узгодженість їх дій, їх залежність одне від одного надають усьому ладу виключної міцності й здатності завойовувати інші народи і правити ними. У результаті виникла світова Римська імперія.

Ця світова держава увібрала численні культурні й технічні досягнення підкорених народів, асимілювала їх, зберегла й надала їм універсальності. Хоча Рим вимагав від індивіда абсолютної соціальної дисципліни в дусі давніх традицій, він не намагався знищити індивідуальну оригінальність, а навпаки стимулював і схвалював будь-яку ініціативу в інтересах імперії. Усі піддані імперії залежали тільки від імператора, який став верховним власником землі, джерелом права і верховною апеляційною інстанцією і замінив у цьому сенсі римський народ. Завдяки службі в армії і бюрократичному апараті були певні можливості просування на вищий соціальний щабель, але вони обмежувалися збереженням станового принципу і багато в чому залежали не стільки від реальних заслуг і здібностей, скільки від прихильності імператора і впливових людей, тобто від уміння лестити, інтригувати, пристосовуватися. Таким чином, на відміну від громадянина, для підданого визначальними стали зв’язки в системі імперія – підданий, тобто зв’язки підпорядкування. Цей перехід від громадянина до підданого обумовив і відповідну еволюцію системи цінностей, в якій відбулося своєрідне змішування питомо римських цінностей з новими цінностями, орієнтованими на психологію підданого.
Релігія Стародавнього Рима

Основу найдавніших римських релігійних вірувань складає анімізм. Для римлянина світ був сповнений добрими й злими духами, богами й богинями, що опікувалися кожним кроком, кожною дією людини. Дім оберігали пенати, двері – дволикий Янус, вогнище – Веста. Кожна людина мала свого генія – бога-охоронця, котрий був утіленням життєвої сили людини. Найвище становище в ієрархії богів займав Юпітер – бог неба і Марс – бог війни. Богів римляни уявляли в безособовій формі, не встановлювали їм ідолів чи скульптур, робили лише вівтарі для жертвоприношення. Головним вважалося детальне виконання всіх культових наказів і розпоряджень, також порядок приношення жертв і вимовляння священних формул. Тому в римлян швидко виник прошарок жерців-понтифіків, які детально знали всі тонкощі культу й стежили за його виконанням. До антропоморфізму – поклоніння богам у людській подобі – римляни перейшли в VІ ст.. до н.е.

Разом із соціальною історією Стародавнього Рима відбувалася еволюція його релігії. Наприкінці VІ т.. до н.е. у Римі на зміну царській владі прийшла аристократична республіка. На відміну від грецьких полісів, вона мала чітко виражений військовий характер, що із часом дозволило їй захопити всі держави Середземномор’я. Внаслідок цього відбулося збагачення римської культури і насамперед релігії грецькими елементами. Досить примітивна римська релігія з поклонінням безособовим духам фактично без розвинутої міфології вже не відповідала інтересам держави і духовним потребам його громадян. Тому поступово утвердився/закріпився пантеон 12 головних божеств – Юпітера – бога неба, дощу, грому й блискавки; Юнони – богині неба й шлюбу; Нептуна – бога морів; Мінерви – богині мудрості й ремесла; Марса – бога війни; Венери – богині плодів і кохання; Аполлона – бога сонця і мистецтв; Діани – богині місяця, полювання, покровительки тварин; Вулкана – покровителя ремесла; Вести – богині домашнього вогнища; Меркурія – бога доріг і торгівлі; Церери – богині землеробства. На форумі були встановлені їхні позолочені скульптури, на їхню честь будувалися за грецькими зразками храми. Разом з богами римляни запозичили й грецькі міфи, латинізувавши їх. Разом з власними історичними легендами, ці міфи стали невичерпним джерелом натхнення для римської літератури і мистецтва.

Олімпійські боги вважалися покровителями римської громади і шанувалися патриціями. Плебеї ж особливо шанували божественну трійцю: Церберу, Лібору, Прозерпіну – богиню рослинності й пекла. Лібора – бог вина й веселощів.

Римський пантеон ніколи не був замкненим, до його складу приймалися іноземні божества. Вважалося, що прийом нових богів підсилює могутність римлян. Так римляни запозичили майже весь грецький пантеон, а в кінці ІІІ ст.. до н.е. було введене шанування Великої матері богів з Фрігії. Завоювання багатьох іноземних території, особливо елліністичних держав, познайомило римлян з елліністичними і східними богами, які знайшли своїх шанувальників серед римського населення. Прибулі в Італію і Рим раби сповідували свої культи, тим самим поширюючи інші релігійні вірування.

Для того, щоб боги опікувалися людьми й державою, їм треба було приносити жертви, складати молитви-прохання і здійснювати певні ритуальні дії. Особливі колегії знавців – жерці – наглядали за культом окремих богів, за порядком у храмах, готували жертовних тварин, стежили за точністю молитов і ритуальних дій, могли дати пораду, до якого божества слід звернутися з потрібним проханням.

Римська релігія мала відтінок формалізму і тверезої практичності: від богів чекали допомоги у конкретних справах, а тому послідовно виконували встановлені обряди й приносили необхідні жертви. Відносно богів діяв принцип: „Я даю, щоб ти дав”. Римляни приділяли значну увагу зовнішньому вияву релігії, дрібним елементам виконання обрядів, але не духовному з’єднанню з божеством. Римська релігія не збуджувала священного тремтіння, екстазу, характерних для справжніх вірян. Ось чому римська релігія при зовні суворому дотриманні всіх формальностей і обрядів мало торкалася почуттів Вірин, породжувала незадоволеність. Із цим пов’язане проникнення іноземних, особливо східних, культів, які часто відрізнялися містичним і оргіастичним характером, певною таємничістю. Особливо поширився культ Великої матері богів і культ Діоніса – Вакха, зарахованих до офіційного римського пантеону. Римський сенат вживав заходів проти поширення оргіастичних східних культів, вважаючи, що вони руйнують офіційну римську релігію, з якою пов’язувалася могутність Римської держави та її непохитність. Так у 186 р. до н.е. були заборонені вакханалії, пов’язані з культом Вакса – Діоніса.

Широке проникнення грецького впливу в ІІ ст.. до н.е. призвело не лише до серйозного впливу грецької релігії і пристосування до неї римських релігійних поглядів. Одним з важливих наслідків грецького впливу було поширення грецької філософії в римському суспільстві і поглядів грецьких філософів на релігію й богів. Перекладено латинською мовою твір елліністичного письменника Евгемера, котрий вважав, що боги – це обожнені видатні люди, що колись жили. Найвища римська аристократія, знайома з грецькою філософією, починає скептично ставитися до релігійних вірувань, хоча й розглядає релігію як необхідний засіб управління народом. З ІІ ст.. до н.е. в Римі стали поширюватися культи східних божеств. У 204 р. до н.е. був уведений культ малоазійської богині Кібели – Великої матері богів. Окрім культу Кібели, у Римі поступово був уведений єгипетський культ Осиріса – божества природи, що вмирає і воскресає, і культ іранського бога світла Мітри. Поширення містичних східних культів у масах, скептичне ставлення до римської імперії в аристократії руйнували офіційну римську релігію.

Бурхливі події громадянських воєн , часті конфіскації, проскрипції призводили до зміни традиційних вірувань. Підвищенню соціального статусу релігії сприяли й пошуки засобів набуття духовної свободи, які вели давньоримські філософи, протиставляючи тіло душі, матерію – духу, світ – богові. Важливо те, що з частковим розпадом сільських громад і поступовим розчиненням міських громад в імперії, з установленням обов’язкового імператорського культу і поглибленням соціальної нерівності різні суспільні прошарки у пошуках відповідей на важливі для них питання різними шляхами приходять до пошуків єдиного, верховного, спільного для всього людства бога. І цей бог, а не санкція якогось більш або менш вузького колективу стає джерелом моральних норм, гарантом правильного, а значить щасливого життя на землі і блаженства за гробом. Це ще не було монотеїзмом, оскільки між верховним богом і людиною вибудовувалася ціла ієрархія посередників, яких ототожнювали з традиційними богами. Не заперечувалися останні тими, хто шанував більш близьких до людини богів (Сильвана, Геракла, Діоніса). Не було в цих релігіях якоїсь обов’язкової догми і відповідно поняття єресі. Поширюється уявлення про загробне життя, загробне блаженство як своєрідний протест проти невлаштованості й страждань у реальному світі. Набуває розвитку культ сліпої долі – Фортуни, котра дарує щастя й нещастя мимоволі й часто несправедливо. Задавлені гнобленням і долею найнижчі шари населення мріяли про появу месії, богоспасителя, котрий прийде і подарує блаженство тим, хто страждає, й покарає гнобителів. Усе це підготувало перемогу для світової релігії – християнства, що найбільш повно відповідала на потреби різних прошарків населення того часу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   26

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка