Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



Сторінка12/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   26

Література Стародавнього Рима
Римська драма і поезія

На становлення і розвиток римської літератури суттєво вплинула грецька література, а не лише народна творчість, народна поезія, поширення писемності.

Перші власне літературні твори були творами –наслідуваннями. Та й складно було першим римським поетам і письменникам створювати оригінальні втори латинською мовою на скромнім фундаментів народної римської поезії, коли поруч існувала багатюща грецька література, прекрасний епос Гомера, розроблена еллінська міфологія. Не дивно, що першими римськими письменниками були греки, а перші твори на латині були перекладами з грецької.

Першим римським поетом був Лівій Андронік, грек із міста Тарента (ІІІ ст.. до н.е.). При взятті Тарента римлянами, він потрапив у полон, був рабом навчав грамоти дітей свого господаря. Згодом його відпустили на волю і він зайнявся літературою. Лівій Андронік переклав латинською мовою „Одіссею” Гомера, грецькі комедії й трагедії. На замовлення колегії понтифіків Лівій Андронік написав гімн на честь богині Юнони. Переклади Лівія Андроніка були досить вільними, це були швидше переробки оригіналу, які допускали включення нових уривків, зміни імен, нові сцени.

Твори Лівія Андроніка, недосконалі й нескладні в літературному плані, проте відіграли чималу роль у становленні римської літератури. Вони познайомили римлян з чудовою грецькою літературою, міфологією, з епосом і театром. Лівій Андронік зробив найважчий перший крок, він поклав початок римській художній літературі, і в цьому його безсмертна заслуга.

Сучасниками Лівія Андроніка були римські поети Невій і Енній. Гней Невій писав трагедії і комедії, запозичуючи сюжети в грецьких авторів, але вплив римського життя в його творах відчутний сильніше, ніж у Лівія Андроніка. Більшою заслугою Невія було написання поеми про першу Пунічну війну з коротким переказом попередньої історії Рима. Енній перший описав у віршах всю історію Рима, розташувавши події по хронології.

Якщо Лівій Андронік і Гней Невій писали свої твори сатур нічним віршем, то Енній перши увів в обіг більш милозвучний віршований розмір – звичний для греків гекзаметр.

Найбільшим римським письменником кінця ІІІ –початку ІІ ст.. до н.е. був Тит Макций Плавт (254 – 184 рр. до н.е.), актор за професією. Йому приписували написання 120 комедій, з яких дійшли до нашого часу 17. На відміну від своїх попередників він працював лише в одному жанрі – комедійному, проте Плавт створив видатні комедії, які довго йшли на римській сцені. Сюжети комедій Плавта найрізноманітніші. Це сцени з сімейного життя, з життя воїнів-найманців, міської богеми. Одними з постійних героїв комедій Плавта були раби, як правило, хитрі, винахідливі, спритні й жадібні.

Герої Плавта мають грецькі імена, а дія переноситься в грецькі міста, що свідчить про наслідування плавтівських комедій. Однак за грецькою зовнішністю плавтівських персонажів ховаються римляни з їхніми звичками й побутом. Плавт, наприклад, подає опис римського форуму, згадує римських посадовців і римські міські порядки, хоча дія розгортається в грецькому місті і передбачаються грецькі звичаї. Комедії Плавта були першими національними римськими комедіями з яскравим римським гумором, соковитою латинською мовою. Музика й співи супроводжували комедії Плавта і робили їх схожими на сучасну оперету. Національний колорит забезпечував плавтівським п’єсам успіх у римської публіки.

Помітне місце в римській літературі першої половини ІІ ст.. до н.е. займав Публій Афер Теренцій (195–159 рр. до н.е.), автор 6 комедій. На відміну від Плавта , Теренцій намагався не включати у свої комедії римські сюжети і обмежувався переказом грецьких авторів, особливо Менандра. Тому Теренція називали Напівменандром. Теренцій прагнув насамперед показати високі , благородні риси людини, його міркування щодо вибору життєвого шляху. На відміну від Плавта, який зображував кохання як затемнення, Теренцій першим в історії римської літератури виступив продовжувачем грецької традиції, зображуючи любов як високе й благородне почуття. У деяких комедіях, як, наприклад, „Свекруха”, у Теренція взагалі немає негативних персонажів, а комізм виникає через непорозуміння, що зрештою вирішується. Поміж сучасників Теренцій виділявся і як вишуканий стиліст, він звертав увагу на довершеність і чистоту мови, його персонажі вже не були незмінними упродовж всієї п’єси типами, а набували психологічного розвитку.

Якщо Плавт і Теренцій були найбільшими творцями комедій, то Пакувій (220 – 130 рр. до н.е.) і Акцій (170 – 85 рр. до н.е.) досягли відомої досконалості в написанні римських трагедій. Основою для цього стали трагедії грецьких письменників, особливо Еврипіда. Римські трагіки познайомили римську публіку з глибоким змістом грецької трагедії, з її багатою міфологією й філософією. Однак, на відміну від комедій Плавта, римська трагедія завжди була наслідувальною, мало пов’язаною з реальною римською дійсністю.

Римська трагедія і комедія розвивалися значною мірою під впливом грецьких зразків і вважалися жанрами невласне римськими. Питомо римським літературним жанром був жанр так званої сатури. Словом „сатура” позначалося блюдо, наповнене різними плодами. Пізніше сатурою стали називати суміш різних віршів – коротких і довгих, написаних сатур нічним та іншими розмірами. Поет Енній назвав словом „сатура” свою збірку віршів, напіврозважальних, напівповчальних.

Як літературний жанр сатура набула значного розвитку у творчості Гая Луцилія. За своє довге життя (180 – 102 рр. до н.е.) Луцилій написав багато сатур. У них він викриває вади сучасного йому суспільства: користолюбство, хабарництво, моральну руйнацію, клятвопорушення, жадібність. Поширення й розвиток рабства, розквіт економіки, успішні завоювання Рима призвели до збільшення багатств, накопиченню їх у небагатьох руках, гонитві за ними, до моральної деградації аристократії. Реальне життя давало сюжети для сатур Луцилія, які започаткували реалістичний напрям у римській літературі. Після Луцилія остаточно сформувався жанр сатури як невеликого викривального твору.

Твори всіх названих письменників були поетичними, написаними у віршах. Від поета до поета удосконалювалося латинське поетичне мовлення. Тепер уже у віршах навчилися виражати складні філософські поняття й порухи тонких людських почуттів. Ознайомлення з грецькою літературою, класичною трагедією, новоаттичною комедією, вишуканою олександрійською поезією збагачувало латинську літературу, що розвивалася. Ознайомлення з грецькою релігією і міфологією, вивчення багатої філософії, видатного грецького мистецтва розширювало світогляд римських поетів, державних діячів, ораторів.

Збагачені і власним досвідом, і впливом грецької літератури, римські поети і письменники І ст. до н.е. розглядали твори авторів ІІІ і ІІ ст.. до н.е. як грубі й варварські. Римська поезія І ст.. до н.е. піднялася на вищий рівень. У І ст. до н.е. жили численні поети, захоплення написанням віршів було дуже поширеним, але серед цієї кількості виділяються два гіганти римської поезії Тит Лукрецій Кар (95 – 51 рр. до н.е. і Гай Валерій Катулл (87 – 54 рр. до н.е.). Лукрецію належить чудова поема „про природу речей” у шести книгах. Поема Лукреція – це філософська поема, вона знайомить з ученням елліністичного філософа Епікура (про атомістичну теорію світобудови, про природу богів, про матеріальність душі, про походження землі, неба, моря, небесних тіл і живих істот, про розвиток людства і людської культури від первісного стану до часів Лукреція). Основна мета поеми Лукреція – дати матеріалістичне пояснення всьому сущому, звільнити розум і почуття людини від страху, забобонів містики й релігії, показати любов і насолоду життям. Лукрецій викладає найскладніші філософські поняття у цікавій поетичній формі, його описи сповнені звучними епітетами, влучними порівняннями, дивовижними поетичними образами. Поема Лукреція – твір настільки ж суто філософський, наскільки істинно поетичний. „У ній, – справедливо зазначав Цицерон, – багато блиску природного хисту, але разом із тим і мистецтва”.

У поемі Лукреція латинська мова досягла нової вершини; мова землеробів і воїнів, коротка, уривчаста бідна, у майстерних руках Лукреція виявилася місткою, багатою, сповненою відтінків, придатних для передачі найтонших людських почуттів і глибоких філософських категорій.

Найвидатнішим поетом кінця Республіки був Катулл, майстер ліричної поезії, перу котрого належать дрібні вірші, де він описує почуття людини: любов радісну, любов і ревнивість, дружбу, любов до природи, до милих батьківських місць. Низка віршів Катулла спрямована проти диктаторських намірів Цезаря, проти його корисливих клевретів.

На поетичну творчість Катулла вплинула олександрійська поезія з її особливою увагою до міфології, вишуканості мови, до особистих переживань автора. У світовій ліричній поезії вірші Катулла посідають помітне місце.

Видатними представниками римської поезії епохи імперії були Публій Вергілій Марон (70 – 19 рр. до н.е.) і Крат Горацій Флакк (65 – 8 рр. до н.е.).
Римська прозаїчна література

Драма і поезія були головними, але не єдиними різновидами латинської літератури. Паралельно розвивалася й проза. Тривалий час, майже до ІІ ст.. до н.е., твори в прозі були нечисленними і являли собою головним чином короткі записи історичних подій і норм права. Як і рання поезія, рання римська проза була наслідувальною. Перші літературні твори писалися грецькою, хоча в них викладалася римська історія.

У літературі з’явився властивий римлянам практицизм. Першим письменником в історії Рима був Аппій Клавдій, цензор 312 р. до н.е., який побудував дорогу й водогін, що згодом були названі на його честь, у 280 р. до н.е. він виголосив у сенаті промову проти миру з Пірром, царем Епіру, записав її і видав. Він опублікував також збірку висловів.

Ці ранні твори римської літератури не збереглися, але відомо, що один з висловів Аппія Клавдія говорить: „Будь-яка людина – коваль свого щастя”.

Надалі римська література деякий час розвивалася під впливом грецької, з якою римляни познайомилися в ІІІ ст.. до н.е., коли грецькі міста південного узбережжя Італії перейшли під владу Рима.

Першим прозовим твором латинською мовою була праця Катана Старшого „Про сільське господарство”, написана в кінці 90-х - на початку 80-х рр.. ІІ ст.. до н.е. Інші твори Катана також були написані латинською. Катан видав понад 150 своїх творів, написав Римську історію, твори з медицини, ораторського мистецтва. Як Лівій Андронік був римським поетом, так і Катан був першим римським прозаїком, і в цьому велика заслуга перед Римською літературою.

Найвидатніші римські письменники, майстри прозаїчного слова жили й творили в І ст.. до н.е. Це марк теренцій Варрон (116 – 27 рр. до н.е.) і Марк Туллій Цицерон (106 – 43 рр. до н.е.) – два корифеї римської літератури і загалом римської культури. Теренцій Варрон – унікальний письменник, він написав близько 74 творів у 620 книгах (жоден із них не зберігся). Головний твір Варрона – „Давності справ божих і людських” у 41 книзі – енциклопедія історична, географічна і релігійна, його перу належать численні граматичні й історико-літературні твори („Про латинську мову”, „Про латинське мовлення”, „Про граматику, „Про комедії Плавта”),, „Портрети” – біографії найвизначніших громадян, філософські твори („Логіко історики” – збірка філософських трактатів на різні теми, наприклад про історію, про щастя про безглуздя тощо). Варрон написав також трактат „Про сільське господарство”, де питання землеробства викладені в хорошій літературній формі. Нарешті Варронові належать знамениті „Меніппові сатури”у 150 книгах – веселий і дотепний поетичний твір. Заслуги Варрона у розвитку римської літератури були настільки великим, що йому єдиному з римських письменників ще за життя поставили пам’ятник.

Не менше, якщо не більше значення і історії латинської культури мала творчість Цицерона. Цицерон був видатним державним діячем, прекрасним оратором, юристом, знавцем філософії, прекрасним письменником. У Цицерона латинська мова набула нового звучання, нової виразності й пластичності. Проза Цицерона довершена в усіх планах, вона барвиста, легка для сприйняття , різноманітна, змістовна, у ній є внутрішній ритм.

Цицерон писав у різних прозаїчних жанрах: філософські твори („Про межі добра і зла”, „Тускуланські бесіди”, „Про природу богів”), юридичні тексти( „Про державу”, „ Про обов’язки”, „Проти Вервеса”. „Проти Катиліни”. „Філіппіки проти Антонія”). Його перу належать твори з теорії ораторського мистецтва („Про оратора”, „Брут”), численні листи – вишукані й невимушені.

Твори Цицерона познайомили римлян з грецькою філософією, збагатили її знанням багатьох питань юриспруденції, історії, політичних учень. Без творів Цицерона неможливо уявити собі наступну римську літературу. Твори Цицерона читалися й перечитувалися в наступні століття. Вони збереглися до нашого часу найбільш повно (порівняно з творами інших авторів).

Видатним римським письменником був Юлій Цезар, автор „Записок про галльську війну” і „Записок про громадянську війну”. Ці твори являють собою звіти про дві війни, які вів сам Цезар. Виступаючи в ролі письменника, Цезар мав на меті виправдати свої завойовницькі і часто віроломні дій в Галлії, перекласти відповідальність за розв’язування громадянської війни на своїх противників.

„Записки” Цезаря – це найвидатніші літературні твори, зразки римської художньої прози. Для них характерні продумана й чітка композиція, проста й невимушена оповідь, точна й правильна мова.

Видатною подією в літературному житті кінця Республіки був вихід історичних творів Саллюстія Криспа (86 – 35 рр. до н.е.): „Про Югуртинську війну”, „Про заговір Каталіни” та „Історія”. Перші два твори Саллюстія є зразками історичної монографії, написані вони для того, щоб показати повну неспроможність римської знаті керувати державою і необхідність установлення сильної влади.
Давньоримські свята

Із раннього часу різні свята й вистави відігравали важливу роль у суспільному житті Рима. На перших порах громадські вистави були разом із тим і релігійними церемоніями, вони були обов’язковою частиною релігійних свят.

У VI ст.. до н. е. стали організовувати вистави світського (нерелігійного) характеру, а за їх проведення стали відповідати не жерці, а посадові особи. Місцем проведення таки вистав був уже не вівтар того чи того бога, а цирк, розташований в низині між Па латинським і Авентинським пагорбами.

Найпершим римським громадським святом було свято Римських ігор. Упродовж декількох століть це було єдине громадське свято римлян. З ІІІ ст. до н.е. створюються нові вистави. Великого значення набувають Плебейські ігри. Найбільшими релігійними святами були свята, пов’язані з культом землеробських богів, – цереалії на честь Цербери, віналії – свято виноградного збору, консуалії – свято жнив, сатурналії – свята посівів, терміналії – свято граничних каменів, луперкалії – свято пастухів. Як свята найдавніших жителів Рима, землеробів і пастухів, ці свята й надалі були особливо шанованими серед сільського населення.

У кінці ІІІ на початку ІІ ст.. до н.е. були засновані також Аполлонові ігри, ігри на честь Великої матері богів – Мегаленські ігри, а також флоралії – на честь богині Флори. Їх організацією опікувалися курульні едили. Ці ігри були щорічними й регулярними, але, окрім них. Могли організовуватися також екстраординарні ігри залежно від вдалої війни, позбавлення від нашестя, даної обітниці або просто бажання магістрату.

Ігри тривали від 14-15 днів (Римські й Плебейські ігри) до 6-7 днів (флоралії). Загальна тривалість усіх святкових днів цих ігор (ординарних) досягла 76 днів на рік.

Кожне святкування складалося з декількох відділень: 1) урочиста хода на чолі з магістратом-організатором ігор, що називалося помпою; 2) безпосередньо змагання в цирку; змагання колісниць , кінські перегони тощо; 3) сценічні постановки в театрі п’єс грецьких і римських авторів. Закінчувалися вистави зазвичай бенкетом, масовим пригощанням, інколи на декілька тисяч столів. Організація ігор потребувала великих коштів. Наприклад, на проведення Римських ігор було виділено в середині І ст.. до н.е. 760 тис. сестерцій. Плебейських ігор – 600 тис., Аполлонових – 380 тис. Як правило, грошей, виданих зі скарбниці, не вистачало і тоді магістрати. Що відповідали за організацію ігор, вносили власні кошти, кількість яких іноді перевищувала видану суму.

Із 76 святкових днів близько 30 днів відводилися на театральні вистави. Деякі зі святкувань, наприклад флоралії, Аполлонові ігри, майже повністю складалися зі сценічних вистав. Найбільша кількість сценічних днів у системі публічних вистав говорить про значну роль театру в громадському житті Рима ІІ – І ст.. до н.е. Очевидно. Це пояснюється впливом прекрасного грецького театру і грецької літератури, загальним культурним зростом римської публіки, збільшенням міського населення, яке зазвичай відвідувало театральні вистави.

У Стародавньому Римі здійснювалися, якщо вжити сучасну термінологію, програми масового впливу на населення, вони коштували дорого, однак ефект був грандіозним. До них належали гладіаторські бої і „бойові програми”. Іноді арену наповнювали водою, перетворюючи її таким чином у навмахію, у воду напускали риб і різних морських чудовиськ, тут же влаштовували морські битви, наприклад сала мінську, між афінянами й персами або ж битву коринфян із корцирянами. У 46 р. до н. е. була організована битва між сирійським і єгипетським флотами на озері, яке Цезар спеціально наказав викопати на Марсовому полі, у битві взяли участь 2000 веслярів і 1000 матросів.

Подібна битва була організована Августом у 2 р. до н.е. на штучному озері по той бік Тибру. Кількість учасників доходила до 3000. Але всі ці ігри виявилися дріб’язком порівняно з великою морською баталією, організовану за часів царювання Клавдія на Фуцинському озері. Тут один проти одного виступали два флоти – сицилійський і родоський, причому з обох сторін билися 19 000 осіб” (П.Гіро).

Принцип „хліба й видовищ”, характерний для способу життя Стародавнього Рима, мав світоглядне значення і ніс в аудиторію морально-політичну інформацію. Видовища були досить ефективним засобом зміцнення влади чи то в республіканському, чи то в імператорському Римі. Збереглася розповідь про те, як Август дорікав пантоміму Піладу за його суперництво з партнером, на що Пілад відповів: „Це тобі вигідно , Цезарю, що народ зайнятий нами”. Організатори видовищ мали цілком визначену мету – дати міркуванням натовпу чітку направленість на користь чинного режиму. Це досягалося величністю й розкішшю святкувань, видовищ і споруд, що впливали на уяву і фантазію народних мас.
Давньоримське право

Суттєвим у давньоримській культурі було значення права, вивчення, коментування й розробка якого вважалися справою, гідною усілякої поваги. Хороша юридична освіта, яку здобували в спеціальних школах, могла відкрити шлях у вищі прошарки населення тим, хто за походженням до тих не належав. Найкращим прикладом може бути Цицерон. Упродовж багатьох століть римські юристи розробляли й удосконалювали право, пристосовуючи його до реальних потреб життя, римське право стало зразком для наступних законотворців, лягло в основу Кодексу Наполеона і низки інших нормативних документів Нового й Новітнього часу.

Про найдавніше римське право практично нічого нам не відомо. Від „царських законів” до нас дійшли лише окремі уривки, що трактують сакральне право. Основою для подальшого розвитку права визнавалися Закони ХІІ таблиць, укладені в 451 – 451 рр. до н.е. Повага римлян до законів частково обумовлювалася їх загальним консерватизмом, культом „моралі предків”, частково тією обставиною, що деякі основи римської громадської громади, на базі яких вони сформувалися, при всіх модифікаціях продовжували жити до повного розпаду античного світу і його культури. Закони ХІІ таблиць містили й низку елементів звичайного права, властивих іншим народам, які жили в той час.

Разом із тим Закони ХІІ таблиць уже відрізнялися низкою специфічних для римської громади рис, які зберегли своє значення на всіх стадіях еволюції римського права. Насамперед це положення щодо аграрних відносин, за якими громада й надалі залишалася верховним власником землі й контролювала розпорядження нею. Показовим є також право придбання землі в результаті дворічного користування нею; воно продовжувало діяти упродовж усієї римської історії. Володіти землею на території Рима міг тільки римський громадянин, звідси й формула „моє за квіритським правом” і нерозривний зв’язок між громадянством і землеволодіння.

Піклування громади про належну обробку землі відбивалося й на особливому устрої римської фамілії, що, за словами самих римлян, не мала аналогії в жодного іншого народу. Її особливість, як відомо, полягала у виключному праві батька на всі ресурси, що належали фамілії: рухоме й нерухоме майно і людей під його владою – дружину, синів з їх дружинами й дітьми, рабів. Він міг довільно розпоряджатися їхньою робочою силою, міг їх віддати в найм, продати, покарати аж до смерті, хоча звичай вимагав у таких випадках сімейного суду. Зазвичай вважають, що така влада батька над усіма ресурсами родини забезпечувала найбільш ефективну обробку землі в складних для землеробства умовах Стародавнього Рима.

Низка положень Законів ХІІ таблиць стосується прав римських громадян. У першу чергу це стаття, згідно з якою остання постанова народу є обов’язковим законом, потім закон, що забороняв страчувати римського громадянина без санкції найвищої законодавчої й судової інстанції. Суди ж відносили заборону наділяти якимись привілеями окремих осіб. таким чином, стверджувалася рівність громадян перед законом і виключалася така поширена в інших ранніх суспільствах можливість надавати особі, що не належить до числа обраних магістрів, управління певною територією, збирання податків із населення. Контроль над усією територією Рима і його населенням належав тільки колективу громадян. Можливо, з цим і пов’язаний закон, за яким страчували осіб, які придумали й опублікували пісні, що ганьбили кого-небудь.

За Законами ХІІ таблиць каралися на смерть і інші злочини: нічна крадіжка чужого врожаю, за що винного розпинали на дереві й прирікали Цербері; підпал будівлі або ж зерна біля дому, зібраного й обробленого, за що винного заковували, били й спалювали. Сюди ж відносять і дозвіл безкарно вбити злодія, спійманого вночі на місці злочину, а вдень злодія, який захищався зброєю. Із Тарпейської скелі скидали лжесвідків , покаранню піддавався суддя або арбітр, якого викрили під час підкупу, а також особа, яка підняла проти Рима ворогів або видала ворогам громадянина. За свідченням Августина, Закони ХІІ таблиць передбачали, окрім покарання й штрафів, також кайдани, биття, таліон, безчестя, вигнання й рабство.

У міру поглиблення класових протиріч усе більш суворими ставали покарання для римських громадян, причому їх рівність перед законом зникала у зв’язку із соціальною диференціацією, про що свідчать жорсткі покарання за виданими Августом і його послідовниками законами. Суд перестав бути публічним видовищем, процеси за єдиновладдя втратили політичну значущість, відповідно зменшилася роль емоцій і виросло в ціні тонке й всебічне знання права, уміння його витлумачити й застосувати в конкретному випадку. Між тим право все більше ускладнювалося, що призвело до його систематизації, яку представляють Інституції Гая. Слід відмітити й відому подвійність юриспруденції часів Імперії щодо давнього права: з одного боку, воно визнавалося непорушною основою, з іншого, – нові течії прокладали собі шляхи. У цей же період остаточно формується й знаменитий принцип „презумпції невинності”, за яким, якщо з тієї чи тієї причини питання про статус людини чи право раба на волю доходить до суду і справа виявлялася сумнівною, її необхідно було вирішу ат на користь свободи. У результаті тривалої еволюції римське право сталу гнучким, що дозволило йому бути адекватним стосовно мінливої соціальної дійсності.

Найбільшого значення в теоретичному плані набуло вчення про природну рівність людей, звичаєве право, загальне для всіх племен і народів, і цивільне право, що діє виключно для римських громадян і не збігається зі звичаєвим правом. Наприклад, із питання рабства: людина від природи і за природним правом повинна бути вільною, рабом її робить лише закон. Рабство, таким чином, визнавалося як результат насилля, лише санкціонованого законом. Це було значним кроком уперед порівняно з попередніми теоріями природженого рабства. Повністю кодифікованим римське право стало лише при візантійському імператорі Юстиніані в VI ст.. Укладений тоді групою візантійських юристів „Корпус громадянського права” римських громадян ліг в основу як середньовічного, так і буржуазного права Європи.
Давньоримська наука

Своєрідна й римська наука, що брала витоки в уявленні про вічний, живий, неподільний і досконалий космос, у ній не було антиномії природа – людина. Насильницькі методи оволодіння природою, прагнення за будь-яку ціну виправити або ж удосконалити сформовані спочатку взаємовідношення частина – ціле (що є характерним для сучасної технічної цивілізації) виключалися самою структурою римської світобудови. Римська наука не була панівною в суспільстві у зв’язку з особливостями тодішньої культури, не було й соціального інституту науковців і груп вузьких спеціалістів, на кшталт сучасних.

У Римській імперії розрізняли умовивідні (теоретичні) й емпіричні (практичні) науки; сюди ж відносили й мистецтва (науки), що задовольняли потреби розкоші. Практичні ж науки були ближчими до дійсності і диктувалися необхідністю: це медицина, землеробство, будівельна й військова справа, мистецтво мореплавства, право й інші життєво важливі галузі знання. Заняття цими науками традиційно вважалися гідними „благородної” людини і включали знання риторики, діалектики, арифметики, астрономії, геометрії та музики. Предмети ці входили в коло грецької освіти й виховання, а також були основою будь-якого практичного знання протягом усієї античної історії.

Умовивідні (теоретичні) науки безпосередньо з практикою не пов’язані (ще Аристотель ставив їх вище за інші). Найголовніша з них – філософія, яка поділяється на фізику, етику й логіку і становить метод філософського викладу. Фізика займається питаннями будови універсуму й законами природи; етика досліджує зв’язки людини із суспільством та її місце в космічному цілому, її становище у світовому й соціальному устрої. У римській філософії були всі філософські школи античності – платонізм, стоїцизм, піфагореїзм, скептицизм, епікуреїзм тощо, які дозволяли давнім римлянам осмислювати своє становище у світі.

Своєрідність римської науки зумовлена характером світосприйняття, у якому перепліталися грецька, елліністична й суто римська культурні традиції. Уже в епоху Республіки римська культура стає двомовною – найвищі римські роди говорять і читають по-грецьки, що вважалося ознакою обдарованості й хорошим тоном. Водночас завдяки діяльності науковців-філологів латинська мова виробляє категоріальний апарат, який може передати всі нюанси елліністичної культурної й наукової традиції. Тому й наука в римській імперії стає різномовною (наприклад. Апулей писав латинською, а Марк Аврелій та Еліан – грецькою). До того ж ) римська наука була різнонаправленою: теоретичний спадок був прерогативою іноземців, у той час як представники практичних знань, на кшталт Вітрувія, Цельса, Фронтина, прагнули використати досягнення греків , щоб прославити Рим. А накопичений запас практичних знань і досвіду – римське громадське будівництво, римська санітарія й гігієна – складали гордість Рима. Якщо враховувати, що жодна культура з багатовіковими традиціями не може існувати на запозичених знаннях, не пристосувавши їх до власної системи цінностей, то стає зрозумілою своєрідність римської науки.
Давньоримське мистецтво

Власне обличчя має й римське мистецтво, що виникло зі змішаних місцевих (в основному етруських) традицій мистецтва з грецьким впливом. На римське мистецтво вплинули й інші народи – германці, галли, кельти та інші, що входили до складу багатонаціональної Римської імперії, але цей вплив не змінив головних особливостей римського мистецтва. Його художня форма є результатом специфічних для Рима ідеологічних передумов.

Для римлянина більшою мірою, ніж для грека мистецтво було одним зі способів розумної організації життя, тому в Римі провідне місце займали архітектура, скульптура й живопис.

Римське мистецтво – продовження грецького, тому завдяки поклонінню громадян грецькому мистецтву в римських копіях збереглася більша частина творінь грецької класики. Від етрусків римське мистецтво отримало свою основну спадщину. У своїх спорудах римляни прагнули підкреслити могутність, велич, що пригнічувало людину. Римські архітектори розробили нові конструктивні принципи будівництва, широко використовували арки. Римська архітектура багато чого запозичила в етруській – круглу форму плану й арки, що була характерною для воріт етруських міст. Арку римляни перетворили на тріумфальний портал, через який проходив переможець. Така форма, як конструкція склепіння, збереглася і в новій європейській архітектурі.

Римляни створили величезні архітектурні споруди й будівлі. Будувалися форуми, тріумфальні арки, терми, базиліки, амфітеатри, палаци, вілли, фортечні стіни тощо, які й сьогодні приваблюють своєю монументальністю, продуманістю й красою архітектурних форм. Удосконалення техніки арочного будівництва сприяло спорудженню акведуків і мостів.

Характерною особливістю римської архітектури періоду Республіки була натуралістична точність. Практичність і водночас пишність архітектури, використання рельєфів, присвячених історичним подіям.

Центром ділового й суспільного життя Стародавнього Рима в період республіки був Форум (Форум Романум). Форум – це площа з розміщеними на ній храмами й громадськими спорудами. Табулярій (державний архів), храм Сатурна, храм богині Конкордії, базиліка Юлія. Для римської культової архітектури типовим був храм Вести, що мав округлу форму з колонами. Своєрідними були й поховальні споруди – мавзолеї, колумбарії, що мали різноманітні архітектурні форми – у вигляді вежі, хлібної корзини, піраміди тощо.

За часів республіки римляни будували головним чином споруди практичного призначення – міські стіни, дороги, мости, акведуки, базиліки, комори, цирки. До нашого часу функціонує Аппієва дорога, побудована в 312 р. до н.е., водогін Аква Апіа довжиною 16 км 617 м – критий канал, місцями прорубаний у стіні або ж складений з кам’яних плит і піднятий на підпорки, де цього вимагав рельєф місцевості. Значними громадськими спорудами в Римі були базиліки – великі прямокутні споруди з великим залом, поділеним рядами колон на декілька приміщень. Збереглися й залишки базиліків Емілієв.

Для архітектури періоду імперії характерна пишність і розкіш. Створюються архітектурні ансамблі форумів. Знаменитими спорудами були форму Августа – площа, огороджена стіною, з храмом Марса на високому подіумі, форму Віспасіана і форум Нерви. Але найбільш визначною спорудою імператорського Рима став збудований у 80 –х рр.. Колізей. Колізей – амфітеатр на 50 тис. глядачів, призначений для різноманітних видовищ – цькування тварин, гладіаторських боїв. Зовні Колізей мав три яруси з арками, колонами тосканського, іонічного й коринфського ордерів, скульптурами, розміщеними в арках.

Однією з величних споруд давнього світу був Пантеон – храм усіх богів, перекритий високим куполом діаметром 43,2 м. Цей храм і донині вражає ідеальними, досконалими пропорціями.

Від ІІІ ст. до н.е. архітектурна діяльність реалізовувалася головним чином у провінціях, де створювалися нові форми, будувалися гігантські храмові комплекси. Одним із найвідоміших був будівельний ансамбль Геліополя в Сирії (нині Баальбека в Лівані).

Римські імператори, завойовуючи популярність у народу, стали споруджувати грандіозні будівлі. Так у Римі збудований комплекс терм – терми імператора Каракали для купання, фізичних вправ, відпочинку, розваг. Терми вміщували водночас 1600 осіб. терми були розкішно прикрашені скульптурами й розмальовані.

За часів домінанту (ІІІ – V ст..) змінюються архітектурні смаки, починають будувати споруди як замки-фортеці. Палац імператора Діоклетіана в Спліті (приблизно 300 р.) являв собою палац-фортецю. Діоклетіан побудував у Римі найбільші терми, що вміщували 3000 осіб. одним з монументальних творінь Римської архітектури була базиліка Максенція (приблизно 315 р.). Ця базиліка стала прототипом християнських храмів.

У галузі скульптури римляни – також послідовники етрусків і греків. Після пограбування грецьких міст до Рима перевезли скульптурні роботи й вівтарі видатних грецьких скульпторів Скопаса, Праксителя, Лісиппа та інших майстрів. Незважаючи на значну кількість оригінальних грецьких пам’яток, з’явився великий попит на копіювання скульптур, що загальмувало розвиток власне римської скульптури. Римляни запозичили звичай створювати надгробні маски й портрети на саркофагах померлих, а з тих надгробних масок розвинувся римський портрет на основі реалістичного відображення дійсності. Однак, використовуючи етруські й грецькі традиції, римляни зробили свій внесок у розвиток портретних скульптур і погрудь.

Римський скульптор не створював ідеалізоване зображення в портреті, а відтворював конкретні особистості з підкресленням портретної подібності. Римська скульптура не створювала узагальнених образів атлетів, як було прийнято в греків. Взагалі оголене тіло рідко зустрічається в римлян, а якщо й зустрічається, то завжди неначе з якимось „виправдовуванням”. Римська монументальна скульптура створює статуї, одягнені в тогу, зайняті серйозно своєю працею.

Видатними пам’ятками римської скульптури є бронзова статуя так званого „Оратора”, погруддя Брута, Цицерона й Помпея, які давали виразне уявлення про особисті якості історичних діячів. Прекрасні зразки портретної скульптури збереглися в Помпеях, Геркуланумі й Стабії, засипаних попелом під час виверження вулкана Везувія в 79 р. н.е. Прикладом офіційного портрета є статуя Августа з Пріама Порта, датована приблизно І ст. н.е. Фігура Августа, зображеного полководцем, проста й велична. Цей портрет – яскравий приклад офіційної скульптури епохи принципату.

За часів кризи римської імперії скульптура погіршується, нижчає рівень технічної майстерності.

У живописі римське мистецтво також має значні успіхи. Створюється оригінальна, відмінна від грецької манера живопису. Римський живописець насамперед прагне відобразити навколишню природу й розташувати фігури в просторі. Він не досягає реалістичного відображення дійсності, але створює певні її ілюзії, підкреслює внутрішній простір лінеарно, хоча й без досягнення перспективи (що з’являється значно пізніше). Усе це дає римському живопису певну перевагу стосовно грецької.

Живописними зображеннями прикрашали римляни стіни храмів. Тріумфальні процесії римських полководців супроводжували картини із зображенням битв, які потім виставляли в базиліках і храмах. Після завоювання Греції поширюється декоративне розписування будинків, що імітує кольоровий мармур, а у 80-ті рр.. до н.е. з’являється новий стиль розпису. На стінах зображувалися пейзажі, сцени з міфів.

Слід підкреслити прагматичний характер усього римського мистецтва, завданням якого було зміцнення чинного порядку.


Музичне мистецтво Стародавнього Рима

Про розвиток музичного мистецтва у Стародавньому Римі говорити ще складніше, ніж про характер музики в Стародавній Греції. З одного боку, збереглися відомості про надзвичайно інтенсивне і навіть розкішне музичне життя Рима в період розквіту. З іншого, – немає жодної пам’ятки, що дозволить відчути напрям творчого процесу.

Це положення ще більше ускладнюється тим, що художня культура Рима наслідує певні історичні традиції Стародавньої Греції у процесі своєї еволюції, а в останні століття античного світу безпосередньо переплітається з новими явищами, внесеними поширенням християнства. Стародавній Рим по-своєму продовжує те, чого вже досягли в Греції, переосмислює цей спадок, створює нове обличчя художньої культури, переживає свій занепад і, зрештою, передає, наскільки це можливо, естетичну спадщину античності новій культурі середньовіччя.

В історії Рима склалися особливі, місцеві музично-поетичні форми, поєднані з побутом і громадським життям: весільні, поховальні й тріумфальні пісні. Великого значення набула також військова музика (роги, труби). Давньогрецький авлос був замінений тут тибією (різновид того самого інструмента).

Починаючи з V, особливо з ІV ст.. до н.е., грецькі зразки частково закрили перед римлянами цінність їх місцевого мистецтва. Ті ж тенденції в грецькому мистецтві, що були характерні для епохи еллінізму, були не лише сприйняті в Римі, а й набули тут інтенсивного розвитку. Поступово виникає не лише спадковість, а й суттєві відмінності між Грецією й Римом. Як у Греції, так і в Римі зв’язок поезії й музики був значним: поетичні твори співалися у супроводі кіфари або ж авлоса (тибії). Однак це вже не було справою самого поета. Урочистість і професійний вишкіл торжествували у виконанні віршів. Еклоги Вергілія й поеми Овідія співалися з танцями в театрі. Змінився й характер музики в драмі. Хор у грецькому розумінні зник з неї. Самі вистави мали не стільки етично-виховний, скільки святково-розважальний сенс. Сольний спів у супроводі тибії, пластична пантоміма під інструментальну музику (ансамбль), іноді хорові епізоди – такою була музика в римському театрі. До періоду правління Нерона там захоплювалися віртуозністю: співаки (як і танцівниці), по суті, витісняли драматичних акторів зі сцени. Перебільшена зарозумілість і примхи співаків-трагіків неодноразово висміювали в літературі. Організація клаки, високі гонорари виконавцям, нездорове їх суперництво – усе це було дуже далеко від громадянського пафосу грецького трагічного театру, від почесного обов’язку в організації хору, від славетних перемог Есхіла і Софокла на змаганнях.

Кардинально змінюється сама суспільна атмосфера, що оточує мистецтво, у далеке минуле відходить етос у розумінні Платона і Аристотеля. Змінюється весь суспільний лад Римської імперії – порівняно з афінською демократією, а це безпосередньо відбивається і на характері великих державних свят у Римі. Масштабні циркові змагання. Виступи гладіаторів, величезні концерти розраховані на дуже сильний і часто надто зовнішній зоровий і слуховий ефект. Народ більше не бере участі сам у святкуваннях, його лише розважають ними, відволікають від обурення й гніву. Величні римські видовища зовсім не були демократичними. Великі й гучні ансамблі, колосальні хори, віртуози співаки, кіфареди, авлети виступають у Римі при Нероні (імператор у 54-68 рр.). У виконанні пантомім бере участь інструментальний ансамбль, який поєднував грецьких і східних музикантів. Орган, поцінований за силу звуку, має великий успіх. Бій гладіаторів відбувається під звуки труби, рогів і гідравлічного органа. Імператор Доміціан засновує так звані капітолійські змагання на Марсовому полі, куди збираються співаки й інструменталісти з усього світу.

У Римі взагалі із часом стає звичною справою існування музикантів, які представляють різні художні культури: тут і грецькі кіфареди, і сирійські віртуози, і вавилонські віртуози, і олександрійські співаки, і андалузькі танцівниці з кастаньєтами. У Римі звучать і тибля, і кіфара, і величезна ліра, і арфа, і вавилонська волинка, і орган, і труба, і ситр, і всілякі ударні інструменти. Поширюючи свою владу все більше в Європі і за її межами, Рим втягує в художнє життя різноманітні музичні сили, ось чому воно й стає більш строкатим. Із музикантів, зібраних звідусіль, формуються великі ансамблі – для концертів, святкувань, бенкетів, пантомім. Кадри професіоналів безперервно збільшуються, поповнюючись полоненими іноземцями. Заможні патриції утримують цілі хори й оркестри в себе вдома. Учителями співів споруджують пам’ятники. Віртуози співаки і кіфареди все більше уславлюються. Кіфаред Анаксенор, співак Тигеллій при Цезарі й Августі, кіфаред Менекрат при Нероні, Мезомед при Адріані, кіфареди Терпній і Діодом при Віспасіані здобули і гучну славу, і багатство, і загальне визнання. Захоплення музикою в гедоністичному її розумінні викликає в Римі і розквіт любительства. Сам Нерон наважується виступати як співак і кіфаред. Музикою залюбки займаються відомі римлянки. Співів та гри на кіфарі навчають дітей у заможних сім’ях.

Разом із тим з ІІ ст.. до н.е., а особливо в ІІІ і ІV ст. мовби на противагу панівній художній культурі Рима розвивається зовсім інша ідейна течія, представлена раннім християнством спочатку як релігія знедолених і пригноблених мас, а потім як державна релігія. Занепад античної культури за часів розпаду рабовласницького ладу саме й сприяє успішному розвиткові християнського мистецтва, що багато в чому протистоїть естетиці й музичній практиці Рима попередніх століть.

Антична культура була колискою європейської культури. Європейські філософи, художники, науковці постійно зверталися до античного духовного спадку як джерела творчості.

В європейській історії були періоди, коли „повернення” до античності проявлялося особливо виразно, ставало провідним у розвитку культури. Це насамперед стосується епохи Відродження, коли була здійснена спроба утвердити гуманістичний світогляд, цінність земного буття, ідеал досконалої гармонійної людини, а також період класицизму ХVІІ – ХVІІІ ст. із його прагненням до перебудови суспільства на раціональних засадах, шануванні античних естетичних канонів.

Європейська культура успадкувала від античності не лише форму (художні прийоми, спосіб філософствування, принципи поетики, літературні жанри тощо), але передусім духовні основи. Як і в античну добу, головною проблемою європейської культури була й залишається людина в усій складності її матеріального й духовного буття. Особливо важливу роль у розвитку культури відіграли успадковані від античності світоглядні принципи. Це насамперед раціонально-філософське ставлення до світу, прагнення пізнати глибинні основи буття.

Європа постійно зверталася до античності в пошуках гармонійного буття, ідеального й досконалого. Антична культура трансформувала в художні форми й образи високий гуманізм, гармонію між природою, вільною людиною й державою. Саме поєднання гуманізму, раціональності з художнім удосконаленням робить культуру античності одним із головних досягнень людства.


Персоналії: Карл Ясперс, Ехнатон, Тутанхамон, Поліклет, Сафо, Демокрит, Есхіл, Софокл, Еберс, Мирон, Фідей, Пракситель, Скопас, Лісипп, Гомер, Есхіл, Еврипід, Аристофан, Аристотель, Платон, Анакреонт, Піндар, Симонід Кеосський, Вакхілід, Гесіод, Езоп, А.Еванс, Ексекій, Архілох, Полібій, Лівій Андронік, Невій, Енній, Тит Макций Плавт, Публій Афер, Теренцій, Пакувій, Акций, Гай Луцилій, Тит Лукреций Кар, Гай Валерій Катулл, Публій Вергілій Марон, Крит Гораций Флакк, Катан Старший, Марк Теренций Варрон, Цицерон, Юлій Цезарь, Саллюстій Криспа.
Запитання для самоконтролю

  1. Визначте місце Стародавнього Єгипту і Стародавньої Месопотамії в історії світової культури?

  2. Назвіть найвидатніші архітектурні й живописні пам’ятники Стародавнього Сходу.

  3. Схарактеризуйте особливості культури Стародавнього Сходу, визначені специфікою природно-географічних умов і соціально-політичного устрою Давнього Єгипту і Месопотамії.

  4. Назвіть форми релігійного мислення народів Стародавнього Сходу. Визначте їх роль у формуванні духовної культури цих цивілізацій.

  5. Назвіть літературні пам’ятки народів Стародавнього Сходу, що збереглися до наших днів. Які проблеми в них порушувалися?

  6. Визначте особливості й характерні риси міфології Стародавнього Сходу. Назвіть спільне й відмінне в міфології Стародавньої Месопотамії і Стародавнього Єгипту?

  7. Про які наукові досягнення цивілізацій Стародавнього Сходу вам відомо?

  8. Яку роль відіграло мистецтво в житті давніх народів?

  9. Які особливості сприйняття часу виявилися в месопотамській культурі? У чому його культурно-історичне значення?

  10. Якими були засади моралі й поняття про доброчесність у давніх месопотамців?

  11. Що таке «античний світ»?

  12. Визначте характерні риси античної культури?

  13. Чим культура Стародавньої Греції відрізняється від культури Стародавнього Рима?

  14. У чому полягає феномен «грецького чуда»?

  15. Які особливості світогляду й світосприйняття давніх греків і римлян?

  16. Які пам’ятки античної культури входять у поняття „сім чудес світу”?

  17. Визначте особливості античної міфології.

  18. У чому полягає специфіка релігійних уявлень давніх греків і римлян?

  19. Чому саме в таких видах мистецтва, як скульптура і театр найбільш яскраво втілилося уявлення еллінів про призначення мистецтва як про катарсис? У чому сенс ідеї „катарсису”, автором якої був Аристотель?

  20. Поясніть значення таких висловів: «авгієві стайні», «дамоклів меч», «сизіфів труд», «прокрустове ложе», «Ахіллесова п’ята», «яблуко розбрату», «перейти Рубікон»? Які крилаті вислови античних часів ви знаєте?



Тести

Культура Стародавньої Греції і Рима

1. Укажіть правильне визначення терміна «античность»:

А греко-римська стародавність (істория і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Рима);

Б «стародавність»;

В термін «античность» уживають в обоих наведених значеннях.

2. «Секрет» феноменального розвитку античних держав, мистецтв, науки в:

А особливих природно-кліматичних умовах;

Б системі рабства, яке звільнило час для розваг;

В тривалому спокої без воєн і навал, тісних культурних в’язках із Єгиптом і Азією.

3. Оберіть правильне висловлювання:

А Катарсис – очищення через страждання і страх;

Б Катарсис – система норм, правил, що домінують у художньому напрямі античності;

В Катарсис – гармонія зовнішнього і внутрішнього стану людини.

4. Куроси і кори – це:

А античний одяг чоловіків і жінок;

Б місцеві божества давніх греків;

В скульптурні зображення юнаків і дівчат.

5. Як називається одне із центральних понять античної культури, що означає гармонію зовнішнього і внутрішнього:

А калокагатія;

Б мімесис;

В катарсис.

6.Основоположником давньогрецької комедії вважають:

А Софокла;

Б Аристофана;

В Еврипіда.

7. Давньогрецький поліс, що був еталоном давньогрецької демократії:

А Спарта;

Б Афіни;

В Коринф.

8. Найважливішим видом мистецства республіканського Рима вважають:

А архітектура;

Б скульптура;

В театр.

9. Установіть відповідність імен і сфери діяльності:

1 Птоломей; 2 Тацит; 3 Цицерон; 4 Катулл; 5 Гален; 6 Марк Аврелій; 7 Вітрувій; 8 Катон Старший.

А ораторське мистецтво; Б поезія; В медицина; Г архітектура; Д історія;Е) астрономія; Ж література; І філософія.

10. «Золотий вік римської культури» припадає на:

А республіканський період римської історії;

Б час правління Юлія Цезаря;

В період правління Октавіана Августа.


Культура Стародавньої Месопотамії і Стародавнього Єгипту

1. Для виникнення і розвитку цивілізацій Єгипту і Межиріччя особливе значення мало:

А винайдення іригаційної системи землеробства;

Б винайдення гончарства;

В завоювання заморських територій.

2. Укажіть назву одного з найбільш давніх зведень законів, що збереглося до нашого часу:

А закони Ману;

Б закони Хаммурапі;

В закони Дракона.

3. Укажіть ім’я головного героя шумерського епосу?

А Гільгамеш;

Б Зороастр;

В Кетцалькоатль.

4. Тексти, що увійшли в єгипетську «Книгу мертвих», написали:

А мудреці у вигляді філософських афоризмів;

Б жерці як систему моральних заборон;

В як практичні рекомендації для мертвих, в яких нагадували про поведінку в потойбічному світі.

5. Назвіть того, хто у Стародавньому Єгипті мав подвійну природу: будучи одночасно людиною і сином бога сонця Ра?

А верховний жрець;

Б фараон;

В Осирис.

6. Установіть відповідність найменувань богів та їх зооморфного втілення:

1 Себек; 2 Бастет; 3 Тот; 4 Ісида; 5 Анубіс; 6 Гор; 7 Апіс.

А корова; Б кішка; В шакал; Г сокол; Д ібіс; Е крокодил;

Ж бик.

7. Укажіть уявлення, внаслідок якого виявився зооморфізм давньоєгипетської міфології:



А тотемізм;

Б анімізм;

В фетишизм.

8. Позначте пам’ятки культури Стародавньої Месопотамії:

А піраміди;

Б зикурати;

В акрополі.

9. Укажіть характерну рису культур Стародавнього Сходу:

А космоцентризм;

Б теоцентризм;

В антропоцентризм.

10. Календарь винайшли у:

А Стародавній Месопотамії;

Б Стародавньому Єгипті;

В Стародавній Греції та Римі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   26

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка