Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



Сторінка13/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   26
ТЕМА 6. КУЛЬТУРА ЕПОХИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Презентація епохи середньовіччя та її вплив на культуру.

Клерикальна культура середньовічного суспільства.

Світська культура середньовіччя.
Термінологія: середньовіччя, християнство, теоцентризм, культура середньовіччя, феодалізм, клерикальна культура, світська культура, корпоративність, духівництво, аристократи, селяни, лицарі, чернецтво, університет, факультет, схоластика, алхімія, романський стиль, готичний стиль, агіографія, літургія, літургічна драма, містерія, фарс, лицарська культура, куртуазність, куртуазна література, ваганти, трубадури, трувери, мінезингери, мінезанг, лицарський роман, міська культура, жонглери, міраклі, шванки, мейстерзингери, світський фарс, мораліте, героїчний епос, сага, скальди, глеоман, скопи, балада, народна сміхова культура.
Презентація епохи середньовіччя та її вплив на культуру

Історія людства, що охоплює У–ХУ століття, відома за назвою «середньовіччя». Цей період збігся у часі з відмиранням античної культури, а кінець – із зародженням культури епохи Відродження й Нового часу. У розвитку середньовіччя умовно виділяють три етапи:



  1. культура раннього середньовіччя – У–Х ст.;

  2. культура зрілого середньовіччя – ХІ–ХІІІ ст.;

  3. культура пізнього середньовіччя – ХІУ–ХУ ст.

Термін «середньовіччя» виник серед італійських літераторів та істориків у 1500 р. і має умовний характер. Цей період називали похмурою, клерикальною, реакційною епохою. Однак це не відповідає дійсності, оскільки в цей час була створена складна, суперечлива культура, яка відповідала складному ієрархічному середньовічному суспільству. Вона являла собою якісно новий, після античності, щабель розвитку європейської культури.

Перехід від античності до середньовіччя був обумовлений такими моментами.

По-перше, розпадом Західної Римської імперії в результаті загальної кризи рабовласницького способу виробництва, відцентровими силами, які були властиві римським провінціям, і пов’язаної з цим руйнації всіє античної культури. Глибинна криза римської цивілізації, яка виявилася в кризі всього соціально-економічного ладу, що складав її основу, окреслилася вже у ІІІ ст. Зупинити процес розпочатого розпаду було неможливо. Не допомогла й духовна реформа імператора Костянтина, що перетворила християнську релігію в дозволену, а потім і в панівну. Варварські народи охоче приймали хрещення, але це аж ніяк не зменшувало силу їх натиску на ослаблу імперію.

По-друге, зіткненням двох культур, а саме: античної й варварської. Історія знає таке явище, як «велике переселення народів», яке охоплює період з ІУ по УІІ ст. Під час цього переселення десятки племен вдалися до завоювання нових земель. Протягом 80 років вандали, готи, гуни й інші народи порушували кордони Римської імперії. Відбувався болісний процес стагнації найбільшої цивілізації. Західна Римська імперія, що переживала глибоку внутрішню кризу, не змогла протистояти варварським навалам. У 476 р. Рим остаточно занепав. Велика Римська імперія припинила своє існування. У результаті варварських завоювань на її території виникли самостійні, однак, недовговічні держави. А 476 р. прийнято вважати офіційною датою завершення античної культури й початком культури Середньовіччя.

Становлення середньовічної культури відбувалося шляхом зіткнення двох культур. Цей шлях був суперечливим і складним. З одного боку, це був шлях насильства, тому що був пов’язаний із руйнуванням античної культури, а з іншого, – відбувалася поступова культурна асиміляція римської й варварської культур. Де панування Рима пустило більш глибоке коріння, процес утвердження рабовласницьких відносин зайшов досить далеко: там спочатку відбувалася насильницька «романізація», яка захопила всі сфери: панівною мовою стала латина, домінуючим правом – римське право, панівною релігією – християнство. Варварські народи утворювали свої держави на руїнах Римської імперії й опинилися в римському, романізованому, соціокультурному просторі. У цей простір вони внесли свої порядки й традиції, які нагадували первісну простоту й вирізнялися брутальністю. Вони несли з собою й різні форми первісного світогляду, який давно втратила антична цивілізація. Отож, становлення середньовічної культури відбувалося в результаті взаємодії двох начал: культури варварських племен (німецьке начало) й античної культури (романське начало).

По-третє, домінантою в процесі становлення середньовічної культури було християнство. Християнство – це віра в Ісуса Христа й поклоніння йому як надприродному образу. Перший Всесвітній собор, який відбувся в 325 р. у Малій Нікеї, проголосив християнство світовою релігією. Розгортання середньовічних процесів легітимізувало християнство в європейському соціокультурному просторі. Християнство стало своєрідною об’єднуючою оболонкою, яка обумовила формування середньовічної культури як цілісності. Підтвердженням цього є те, що:



  1. християнство створило єдине світоглядне поле середньовічної культури. Будучи інтелектуально розвитою релігією, християнство пропонувало середньовічній людині струнку систему знань про світ і людину, про принципи світобудови, її закони і діючі в ній сили. Християнство легітимізує нову модель людини – як образу Божого. У контексті Біблії, людина є вищим етапом, що завершує творення світу Богом. Людина – це істота, задумана «за образом і подобою Бога». Однак вона була створена лише «за образом». Відповідно, ключова мета людського життя – досягнення Богоподібності.

Одним із головних аспектів християнського світогляду – є воля людини, її автономія і незалежність. Бог наділив людину волею для того, щоб шлях до Бога став актом вільного вибору, у якому немає примусу, бо тільки тоді можлива справжня зустріч, синергія Бога й людини. Домінантою християнського світогляду є ідея Ісуса Христа як Боголюдини, істоти, в якій поєдналася людська й Божа природа. Коли відбулося гріхопадіння, Бог покарав людину смертністю – вона втратила вічність, приречена на тяжку працю, хвороби й страждання. Християнство в цьому контексті підкреслювало, що між Богом і людиною була одна перешкода – природа (різне походження), після вигнання з раю додалося ще дві – гріх і смерть. Прихід Сина Божого ліквідує всі перешкоди, адже Ісус об'єднав природу Бога й людини, узяв на себе всі людські гріхи й помер за них, а потім воскрес. Людство після Христа перебуває в більш привілейованому положенні, ніж Адам – ніяких перешкод, необхідно лише зробити крок назустріч Богові.

Головні життєві координати середньовічної людини – вертикаль співвідношення з Богом, що об'єднала гріховний земний світ і ідеальний – небеса. Двоїстою була й сутність людини: її душа належить вічному, а тіло – гріховному й тлінному. Тому перевагу віддавали душі, оскільки саме розвиток духовності наближає людину до Царства Божого. На противагу цьому, тіло необхідно «приборкувати», ігноруючи бажання плоті, «убивати» її постами, самокатуваннями. Ідеалом сильної духом людини стає чернець-аскет, який максимально зміг уникнути спокус земного й, таким чином, наблизився до Бога. І тут же пропонується компромісний варіант – жити у світі, де панує християнська мораль, щоб своїми вчинками прославляти Бога.

Проголошуючи домінування духовного над плотським, віддаючи пріоритет внутрішньому світу людину, християнство відіграло важливу роль у формуванні морального образу середньовічної людину. Ідеї милосердя, безкорисливої чесноти, осуд корисливості й багатства – ці й інші християнські цінності – хоча й не були практично реалізовані в жодному зі станів середньовічного суспільства (включаючи чернецтво), все-таки вплинули на формування духовно-моральної сфери середньовічної культури.


  1. християнство створило єдине віросповідальний простір, нову духовну спільноту людей-одновірців. Цьому сприяв насамперед світоглядний аспект християнства, що трактує людину незалежно від його соціального статусу як земне втілення Творця, покликаного прагнути до духовної досконалості. Християнський Бог стоїть над зовнішніми відмінностями людей – етнічними, становими і т. д. Духовний універсалізм дозволив християнству звертатися до всіх людей, безвідносно від їхньої належності. В умовах феодальної роздробленості, політичної слабості державних утворень, постійних воєн християнство виступало своєрідним стрижнем, який інтегрував, поєднував роз’єднані європейські народи в єдиний духовний простір, створюючи особливий духовний зв’язок людей.

  2. Християнство виступило організаційним, регулюючим началом середньовічного суспільства. В умовах руйнування старих родових відносин і розпаду «варварських» держав власна ієрархічна організація церкви стала моделлю для створення соціальної структури феодального суспільства. Ідея єдиного походження людського роду відповідала тенденції утворення великих ранньофеодальних держав, що найбільш яскраво втілилася, наприклад, в імперії Карла Великого, що об'єднала територію сучасної Франції. Культурно-ідеологічною основою консолідації різноплемінної імперії стало християнство. Реформи Карла Великого в культурній сфері були розпочаті зі складання різних списків Біблії й установлення єдиної для всієї держави тексту. Здійснена була й реформа літургії, приведена у відповідність до римського зразка. Християнська церква протягом усіх середніх віків була єдиним соціальним інститутом, спільним для всіх європейських країн. Церква виступала регулюючим началом у житті середньовічного суспільства, чому сприяло саме положення католицької церкви, яка стояла над світською владою, зберігала практично повну самостійність у вирішенні внутрішніх питань і розв’язанні деяких політичних проблем. Ставши панівним політичним інститутом уже в У ст., коли римський єпископ був проголошений папою, церква поставила свій авторитет вище за авторитет світської влади. Будучи наддержавною організацією, використовуючи жорстко організовану власну ієрархічну структуру, церква була в курсі всіх процесів, які відбувалися в католицькому світі, вміло контролювала їх, провадячи свою лінію.

Нашарування християнства на середньовічну дійсність спричинило ефект християнізації культури, який виявився в тому, що:

а) християнство стало культурологічним інтегратором суспільства, де прослідковувався духовний диктат церкви, а фундаментальною ідеєю виступав теоцентризм;

б) Бог стає світоглядною основою мислення (теоцентризм), тому що християнство стає релігією, яка супроводжує людину від народження до смерті;

в) аскетизм стає офіційною ідеологією;

г) усе мистецтво стає моралізаторським, оскільки мета мистецтва – пропагувати «соборність», тобто об'єднання всіх у єдину християнську громаду;

д) наука обґрунтовує існування Бога, у ній домінують учнівство, регламент, класифікація;

е) образотворче мистецтво й архітектура утверджували у свідомості тлінність земного життя й велич вічного царства Божого на небесах;

ж) історія сприймається як здійснення задуму Бога, а філософія як «служниця богослов'я».

Отже, сформувалася середньовічна культура.

_______________________________________________________________



Культура середніх віків – це культура, яка була підсумком складної взаємодії таких явищ, як античні традиції, культура варварських народів і християнство.

_______________________________________________________________

Домінантою в цій системі «triage», її духовною напрямною було християнство. Саме воно виступало основою світосприйняття й світовідчуття середньовічної людини.

Тлом для розвитку середньовічної культури був феодалізм.

Характерною рисою феодалізму є феодальна власність на землю. По-перше, вона була відчужена від основного виробника. По-друге, мала умовний характер, і по-третє, – ієрархічний. По-четверте, була з'єднана з політичною владою. Відчуження основних виробників від власності на землю проявлялося в тому, що земельна ділянка, на якій працював селянин, була власністю великих землевласників – феодалів. Селянин тільки користувався нею. За це він був зобов'язаний або працювати на панському полі скількись днів на тиждень або платити данину – натуральну або грошову. Тому експлуатація селян мала економічний характер. Поза економічний примус – особиста залежність селян від феодалів – відігравав роль додаткового засобу. Ця система відносин виникла з оформленням двох основних класів середньовічного суспільства: феодалів (світських і духовних) і феодально-залежного селянства. Феодальна власність на землю мала умовний характер, оскільки феод вважали подарованим за службу. Із часом він перетворився на спадкове володіння, але формально за недотримання васального договору міг бути відібраний. Ієрархічний характер власності виявлявся в тому, що вона була ніби розподілена між великою групою феодалів згори вниз, тому повної приватної власності на землю не мав ніхто. Тенденція розвитку форм власності в середні віки полягала в тому, що феод поступово ставав повної приватною власністю, а залежні селяни, перетворюючись на вільних (в результаті викупу особистої залежності), набували деякі права власності на свою земельну ділянку, отримуючи право продати її за умови виплати феодалу особливого податку. Об’єднання феодальної власності з політичною владою проявлялося в тому, що основною господарською, судовою і політичною одиницею була в середні віки велика феодальна вотчина - сеньйорія. Причиною цього була слабкість центральної державної влади в умовах панування натурального господарства. У той же час у середньовічній Європі зберігалася певна кількість селян-алодистів – повних приватних власників.

Однією з найважливіших ознак феодалізму є монополізація військової справи панівним класом. Війна була долею лицарів. Це поняття, що позначало спочатку просто воїна, з часом вказувало на привілейований стан середньовічного суспільства, поширившись на всіх світських феодалів. Але крім лицарів, зброю мали право носити селяни-алодисти. Участь у хрестових походах залежних селян також вказує на неабсолютність цієї ознаки феодалізму.

Характерною рисою феодалізму була і феодальна роздробленість. Це яскраво проявилося в більшості європейських країн. Маєтки феодалів, особливо великі, будучи економічно самодостатніми, являли собою і в політичному відношенні фактично самостійні одиниці. Тому кожен великий феодал, маючи власний адміністративний, судовий, військовий апарат, використовував його для того, щоб тримати в покорі залежне населення маєтку, а також вести війну з сусідніми феодалами.

У Х–ХІ ст. в Європі відбулося відділення ремесла від сільського господарства і виникнення міст як центрів ремесла і торгівлі. Міста поступово зруйнували натуральний характер феодального господарства, сприяли звільненню селян від кріпосної залежності, сприяли виникненню нової психології та ідеології. У той же час, життя середньовічного міста було засноване на властивих середньовічному суспільству принципах. Міста були розташовані на землях феодалів, тому спочатку населення міст перебувало у феодальній залежності від сеньйорів, хоча вона і була слабшою, ніж залежність селян. Середньовічне місто мало у своїй основі і такий принцип, як корпоративність. Жителі міста були організовані в цехи і гільдії, усередині яких діяли тенденції зрівнювання. Саме місто також було корпорацією. Особливо яскраво це проявилося після звільнення від влади феодалів, коли міста отримали самоврядування і міське право. Але саме завдяки тому, що середньовічне місто являло собою корпорацію, після звільнення воно набуло деяких ознак, що уподібнює його до міста античності. Населення складалося з повноправних бюргерів і тих, хто не був членом корпорації: жебраків, поденників, приїжджих. Перетворення деяких середньовічних міст на міста-держави (як це було в античній цивілізації) також демонструє опозиційність міст феодального ладу. У міру розвитку товарно-грошових відносин на міста почала спиратися центральна державна влада. Тому міста сприяли подоланню феодальної роздробленості – характерної риси феодалізму. І саме завдяки містам відбулася перебудова середньовічної цивілізації.

Це наклало відбиток на середньовічну культуру й зумовило її багаторівневість. Панівні стани, створюючи свою культуру, багато запозичували з народних джерел. Народна культура знайшла вираження в найбагатшому народному епосі, в переказах, піснях, казках, байках та інших поетичних і прозових творах. Народна основа складає найбільш сильну сторону кращих творів середньовічної літератури. Художній геній народу проявився і в таких ділянках середньовічної культури, як театр, музика, архітектура, живопис, скульптура.

Тому середньовіччя характеризується зіткненням двох культурних орієнтацій: церковної, наукового, офіційної і народної, карнавальної, «сміхової».

У житті простого народу велике значення мали танці, пісні, фольклор, хорові й обрядові співи, героїчні балади, перекази про подвиги народних героїв. Їх виразником були бродячі музиканти, бродячі артисти, поети, циркачі. Зіткнення культур породжувало багатошаровість і суперечливість свідомості середньовічної людини. Так простолюдин мав задатки християнського світогляду, хоча жив під владою народних вірувань, а освічена людина не була повністю вільною від язичницьких уявлень.

Багаторівневість середньовічної культури виявлялася і в тому, що середньовічне суспільство не було диференційованим на стани. Воно було представлене трійкової схемою: духовенство, аристократи (феодали) і селяни. Середньовічна людина була приречена відповідати своїй ролі, запропонованій соціальним порядком. Соціальної мобільності не було, оскільки в людина не мала ніякої можливості переміщатися по соціальних сходах з одного класу в інший, і, більше того, практично неможливо було переміщатися з одного міста в інше, з однієї країни в іншу. Людина залишалася там, де народилася. Та оскільки лад розглядався як природний порядок, людина була частиною цього порядку, а звідси – вона була впевнена у своїй безпеці і після народження потрапляла в усталене середовище, яке гарантувало їй певний традиційний життєвий рівень. Це й пояснює становість середньовічної культури:

а) аристократи мали свою ментальність, свій склад розуму;

б) селяни були ригідними, тобто недостатньо рухливими, не були готові до пристосовування: вони не були налаштовані на зміни, навіть у постсередньовічний період; модель їхнього буття була майже незмінною;

в) те, що для аристократів було новим, для селян було незрозумілим і нецікавим: і навіть сьогодні в житті селян спостерігаються сліди середньовіччя – все це було наслідком того буття, яке склалося в епоху середньовіччя.

Отже, можна зробити такі висновки:

1. На основі феодальної земельної власності сформувалося соціокультурне поле середньовічної культури з двома основними полюсами – феодали (світські і духовні) і феодально-залежні селяни, що, в свою чергу, зумовило існування наукової культури духовної та інтелектуальної еліти й культури простого люду, який здебільшого був безграмотний.

2. Соціальною основою середньовічної культури були феодальні відносини, для яких характерні: а) відчуженість від основного виробника, бо земля, на якій працював селянин, була власністю феодала; б) умовність, бо феод вважався подарованим за службу і, хоча пізніше він перетворився на спадкове володіння, формально за недотримання договору він міг бути відчужений у васалу; в) ієрархічність – власність була ніби розподілена між усіма феодалами згори вниз, таким чином, повної приватної власності не мав ніхто. Це зумовило характерну для середньовіччя станово-ієрархічну структуру суспільства – ієрархію світських феодалів, де майже кожен міг бути як васалом, так і сюзереном одночасно з чіткими взаємними зобов'язаннями.

________________________________________________________________

Васал і васалітет (від лат. Vassаllus – васал, vassus – слуга) в середні віки в Західній Європі – це система відносин особистої залежності одних феодалів – васалів від інших – сеньйорів.

_________________________________________________________________

Васал зазвичай одержував від сеньйора феод (спадкове землеволодіння) і був зобов'язаний нести за це певні повинності (передусім військову службу). Великі феодали, стаючи васалами верховного сеньйора (сюзерена), в свою чергу мали васалів.

3. Соціальна диференціація феодального суспільства зумовила становість культури середньовіччя, що свідчить про її поліфонічність і розмаїття.

4. У середньовічній культурі чітко простежується дві форми культури:

а) клерикальна культура – культура церковна, яка мала необмежені можливості в середні віки;

б) світська культура – культура, яка виходила за межі теоцентричного світогляду.
Клерикальна культура середньовічного суспільства

У феодальному суспільстві виникла нова феодальна культура. Носієм феодальної культури в період середньовіччя була церква. Релігія в феодальному суспільстві була одним із потужних засобів утвердження і збереження класової нерівності. Обіцяючи небесне блаженство в нагороду за земні страждання, церква всіма шляхами відволікала народ від нагальних проблем, виправдовувала феодальну експлуатацію і наполегливо намагалася виховувати населення в дусі повної покори їх панам. Вплив церкви позначився і на духовній культурі середньовічного суспільства. Феодальна організація церкви освячувала релігією світський феодальний державний лад. Духовенство було єдиним освіченим класом. Звідси випливало, що теологія була вихідним моментом і основою всякого мислення. Юриспруденція, природознавство, філософія – зміст цих наук приводили у відповідність до вчення церкви.

Значну роль у поширенні релігійного світогляду і релігійної культури відігравав інститут чернецтва.

_________________________________________________________________



Чернецтво – це соціальна організація, члени якої беруть на себе зобов'язання: «відхід від світу», відмова від майна, не шлюбність, припинення старих родинних і соціальних зв'язків, прикріплення до монастиря і підпорядкування його статуту.

________________________________________________________________

Аскетизм, самозречення, любов до Бога і ближнього дозволила перетворити монастирі на центри середньовічної культури, освіти, виховання і науки. Так, чернечий орден бенедиктинців, заснований у 530 р., ставив перед собою завдання накопичення знань і розвитку науки. Пізніше ченці стали відомими лікарями і фармацевтами, які самі вирощували лікарські рослини і самі виготовляли ліки. Також в історії відомий збирач енциклопедичних знань абат Грабал Мавр, який у УІІІ ст. зібрав відомості з різних наук: «Книга про розподіл чисел», «Правила лічби на абаки», а в Х ст. французький монах Герберт виклав трактат з геометрії, а чернець Теофіла – «Записки про різні ремесла». Однак у ХІІІ ст. виникають бідні чернечі ордени, члени яких ходили по містах і селах, впливаючи на народну культуру.

Розпад феодального суспільства на низку замкнутих в економічному і політичному плані «маленьких світів» і повсюдний розрив існуючих в рабовласницькому суспільстві торгових, політичних і культурних зв'язків зумовлювали те, що в УІ – Х століттях не була поширена освіта. Всіма тодішніми школами – єпископальними і монастирськими – керувало духовенство. Церква визначала для них програми і добирала учнів. Основним завданням церкви було виховання церковних служителів, здатних впливати на народ своєю проповіддю й охороняти недоторканність чинних порядків.

Від своїх служителів церква вимагала, дуже малого – знання молитов, уміння читати латиною Євангеліє, хоча б і не розуміючи всього прочитаного, й ознайомлення з порядком церковних служб. Особи, чиї знання виходили за межі такої програми, були в західноєвропейському суспільстві УІ–Х ст. рідкісними винятками.

Створюючи школи, церква не могла обійтися без деяких елементів світської освіти, які феодальне суспільство успадкувало від античності. Пристосувавши ці елементи світської освіти до своїх потреб, церква стала їх «берегинею». Античні дисципліни, що викладалися в церковних школах, називали «сімома вільними мистецтвами»: це були граматика, риторика, діалектика (так званий тривіум – «три шляхи знання», або перший ступінь навчання), і арифметика, геометрія, астрономія, музика (так званий квадривіум – «чотири шляхи знання», або другий ступінь навчання). Спробу об’єднати елементи освіченості, успадковані від античності, зробив у У ст. Марціан Капела. Розподіл «вільних мистецтв» на тривіум і квадрівіум здійснили у 6 ст. християнський філософ і римський державний діяч Аніцій Боецій та італо-римський мислитель Кассіодора – останні представники античної освіченості.

Але «вільні мистецтва» середньовіччя були дуже віддаленою подобою того, що викладали в античних школах, бо представники церковної освіченості стверджували, що будь-яке знання корисне лише в тоді, коли воно допомагає кращому засвоєнню церковного вчення. Риторику в цей час розглядали як предмет, який допомагав грамотно оформлювати необхідні для церкви і держави документи. Діалектику (так тоді називали формальну логіку) представники церкви цілком підпорядкували богослов'ю і використовували її лише для того, щоб боротися з єретиками в суперечках. Музика була потрібна при богослужінні, астрономію використовували для визначення термінів настання різних церковних свят і для різних прогнозів.

Астрономічні і географічні уявлення тодішнього часу свідчать про надзвичайне неуцтво духівництва. Учнів церковних шкіл переконували, що на крайньому сході розташований рай, що земля схожа на колесо, що з усіх боків по колу – океан, що в її центрі – Єрусалим. Учення про кулястість землі категорично відкидалося, бо представники церкви стверджували, що не можна собі уявити, щоб люди на протилежному боці землі пересувалися б вниз головою.

Усі збережені з античності відомості, які могли б наштовхнути учнів на прагнення до заснованого на досвіді знання, старанно замовчувалися. Праці античних авторів свідомо перекручували. Ченці нерідко знищували унікальні тексти на стародавніх рукописах, які зберігалися у монастирських бібліотеках, а потім використовували дорогий «очищений»таким чином пергамент для запису монастирських хронік. Справжні знання про природу підмінювали забобонами.

Освіта, монополізоване західнохристиянською церквою, мала доволі примітивний характер. Церква не була, та й не могла бути зацікавлена у збереженні всього отриманого середньовіччям античного спадку і використовувала його лише в своїх цілях.

У ХІІ–ХІІІ ст. в європейських країнах почала складатися вища школа – університети.

_____________________________________________________________



Університет (з латинської Univesitas – сукупність) – так називалися у ХІІ ст. об'єднання викладачів та учнів.

_________________________________________________________________

Перший університет виник у 1088 р. в Болоньї на базі юридичної школи, потім у Франції – Паризький університет (1160), Англії – Оксфордський (1167) і Кембриджський (1209). Типовим середньовічним університетом був Паризький, що отримав у 1200 р. королівську хартію, яка узаконила його права, і був зосередженням учнів із різних країн Європи (навчання в середньовічних університетах велося латинською мовою, що уніфікувало всіх бажаючих здобути вищу освіту).

Усі викладачі об'єднувалися в особливі організації, так звані факультети.

_______________________________________________________________



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   26

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка