Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



Сторінка14/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   26

Факультет (з латинської Facultas – здатність) – здатність викладати той чи інший предмет.

__________________________________________________________________

Згодом слово «факультет» почали розуміти як відділення університету, на якому викладали певну галузь знання. У Паризькому університеті було 4 факультети: найбільш численний називали «молодшим» або «артистичним» (з латинської Ars – мистецтво). Це був загальноосвітній факультет, на якому викладали сім «вільних мистецтв». Крім цього факультету, були 3 «старші» – медичний, юридичний і богословський, на який студентів приймали лише після закінчення «артистичного» факультету.

Середньовічну університетську науку називали схоластикою, тобто «шкільною» наукою. Найбільш характерними рисами схоластики було прагнення опертися на «авторитети», головним чином церковні, і повна зневага досвіду. Свої докази схоласти брали насамперед зі «священного писання», а у філософській аргументації вони спиралися на Аристотеля, трактати якого з логіки складали основу університетської освіти на «молодшому» факультеті.

Найактивнішу роль у придушенні і знищенні проблисків самостійної і вільної думки в цей час відіграла католицька церква. Вона свідомо культивувала сліпе схиляння перед авторитетом «святих отців»; категорично забороняла, наприклад, анатомування трупів, ставлячи тим самим величезні перешкоди на шляху розвитку медицини і взагалі природних наук в цілому.

Якщо говорити про наукову культуру, то церква прагнула знищити зародки будь-якого знання, заснованого на досвіді і проповідувала найбезглуздіші вигадки католицьких богословів щодо живої природи. Не маючи сили придушити поза церковні школи і перешкодити виникненню університетів, католицька церква спробувала захопити керівництво університетами. У середині ХІІІ ст. церква домоглася цього, почавши з Паризького університету. Вона вигнала з нього всіх противників «нових порядків» і в 1255 р. спеціальною буллою папи Олександра ІУ забезпечила привілейоване становище богословів із «жебручих орденів».

У середині ХІІІ ст. Фома Аквінський здійснив синтез філософії Аристотеля і християнської доктрини. Він підкреслював гармонію розуму і віри, ущільнюючи базу природної теології. Але цей синтез не залишився без відповідного виклику. У 1277 р., після смерті теолога, архієпископ Паризький визнав непридатними 219 тверджень Фоми, що містяться в його творах. У результаті була розвинена номіналістська доктрина (В. Оккам). Номіналізм, який прагнув відокремити науку від теології, став наріжним каменем у перерозподілі сфер науки і теології лише в ХУІІ ст.

Важливе місце в науковій культурі середньовіччя займала алхімія. Алхімія була присвячена більшою мірою пошукам субстанції, яка могла б перетворювати звичайні сплави на золото або срібло і бути засобом нескінченного продовження людського життя. Хоча її мета і застосовувані засоби були дуже сумнівними, і, найчастіше, ілюзорними, алхімія була у багатьох відношеннях попередницею сучасної науки, особливо хімії. Перші достовірні роботи з європейської алхімії, які збереглися до нашого часу, належать англійському ченцеві Роджеру Бекону і німецькому філософу Альберту Великому. Вони обидва вірили в можливість трансмутації нижчих металів у золото. Ця думка вражала уяву багатьох людей протягом усіх середніх віків. Вони вірили, що золото – досконалий сплав. Тому вони намагалися виготовити або винайти речовину, яку називали філософським каменем і яка була більш досконалою, ніж золото, а тому могла використовуватися для вдосконалення нижчих металів до рівня золота. Роджер Бекон вірив, що золото, розчинене в «царській горілці» (aqua regia), є еліксиром життя. Альберт Великий був найбільшим практичним хіміком того часу. Однак алхімія являла собою звичайне породження середньовічної культури, поєднуючи чарівне і міфологічне бачення світу з тверезим практицизмом і експериментальним підходом.

Найбільш феноменальним результатом середньовічної наукової культури є виникнення на базі схоластики й ірраціональної християнської догматики новітніх принципів пізнання і навчання. Намагаючись віднайти гармонію віри і розуму, об'єднати ірраціональні догми й експериментальні способи, мислителі в монастирях і духовних школах створювали принципово новий метод організації мислення – дисциплінарний. Оскільки теологія була найбільш розвиненою формою теоретичного мислення того часу, то теологи, обговорюючи труднощі синтезу язичницької раціональної філософії і християнських біблійних принципів, знайшли ті форми діяльності і передачі знань, які виявилися більш ефективними й необхідними для виникнення і становлення сучасної науки: принципи навчання, оцінювання, визнання істини, які використовують в науці і зараз. Дисертація, захист, диспут, звання, цитування, науковий апарат, бесіди з сучасниками за допомогою посилань на попередників, цінність, заборона на повтор-плагіат – все це виникло в процесі виховання духовних кадрів. Теологія середньовічної Європи в своїх пошуках нового пояснення світу вперше почала орієнтуватися не на звичайне відтворення вже відомого знання, а на творення новітніх концептуальних схем, які змогли б об'єднати різні, фактично непоєднувані системи знання. Це й сприяло виникненню нової парадигми мислення – форм, процедур, установок, уявлень, оцінок, за допомогою яких учасники дискусій досягають взаєморозуміння. Отож, середньовічна західноєвропейська теологія знайшла всі характерні риси майбутніх наукових дисциплін: основний набір дисциплінарних правил, процедур, вимог до завершеного продукту, кадрів. Вершиною досягнення всього і став університет, система, в якій усі названі знахідки розцвітають і працюють. Університетська освіта поступово розвивалася і в ХУ ст., коли в Європі нараховувалося 65 університетів, в них, крім богослов'я, вивчали право, медицину, мистецтво, а пізніше і природні науки.

Середньовічна церква також впливала і на розвиток художньої творчості. Середньовічне мистецтво було тісно пов'язане із системою релігійного світогляду і тому характеризувалося певної умовністю образів. Визначальними ознаками середньовічного мистецтва є спіритуалізм, символізм, канонічність, різномасштабність.

________________________________________________________________

Спіритуалізм (з латинської Spiritualis – духовний) – об'єктивно-ідеалістичне вчення, за яким дух (душа) є першоосновою світу.

Символізм – це передусім символ, якась релігійна ідея, відображена в камені чи фарбах.

Канонічність – система стилістичних та іконографічних норм в образотворчому мистецтві; твір, що є нормативним зразком.

Різномасштабність – розмір фігур визначався ієрархічної значимістю зображеного.

________________________________________________________________

У середньовічному мистецтві формуються романський і готичний художні стилі.

Романський стиль. ХІ – ХІІ ст. в Західній Європі – це період найбільшої могутності церкви. Творцями романського стилю стали монастирі та єпископські міста. Церква в цей період зводила завдання мистецтва до необхідності показувати не зриму красу, а справжню красу духу. Естетичний ідеал, що виник у романському мистецтві, вся образно-смислова система романіки була покликана виконати поставлене завдання.

Контраст між важкими, приземкуватими обрисами собору і духовної експресією його образів відображав християнську формулу краси – ідею переваги духовного над тілесним. Романський собор являв собою символ твердині людського духу в мистецтві. Архітектура, розписи, рельєфи дверей доповнювали один одного, складаючи єдність, засновану на підпорядкуванні малого більшому, відображаючи принцип середньовічної ієрархії. Розписи романського храму створюють особливий замкнутий світ, де мирянин ставав учасником зображених сюжетів. Драматизм і експресивність, напружена духовна виразність образів характерні для романського живопису. Сцени страшного суду, боротьба між ангелами і дияволом за людські душі – поширений сюжет храмових розписів, які виявляли сильний емоційний вплив, відбиваючи ідею гріховності світу, ідею спокути і спасіння. Площинне, двомірне зображення розписів і скульптури романського стилю, узагальненість форм, порушення пропорцій, монументальна значущість образів символізували позачасове, вічне в розумінні світу.

Романська архітектура формувалася під потужним впливом традицій античного, візантійського або арабського мистецтва, вирізняючись більшою розмаїтістю форм. У ній спостерігається безліч напрямів, що існували в різних районах Західної Європи і відбивали місцеві традиції і художні смаки, наприклад, італійське романське мистецтво, зазнало більш сильного впливу візантійських традицій. Однак романський стиль в Х – ХІ ст. став першим загальноєвропейським стилем. Це історичний стиль раннього середньовіччя, що характеризується спільністю типів споруд, їх конструктивних прийомів і засобів вираження.

У цей час церковні будівлі за хрестоподібним типом римської базиліки з її подовжнім і поперечним нефами, абсидами в східному кінці поздовжнього нефа і порталом в західному кінці. Використання напівкруглої арки зумовило заміну перекриттів та інших елементів середньовічної архітектури. Для виниклого нового стилю найбільш характерним було введення в конструкцію будівлі хрестового кам'яного склепіння, утвореного перетином двох напівциркульних склепінь. Із Х ст. для створення церков як будівельний матеріал використовували камінь. Але велику вагу кам'яних склепінь могли витримати тільки дуже товсті стіни з невеликою кількістю вузьких вікон. Дерев'яні перекриття ранніх базилік руйнувалися через часті пожежі, тому їх заміна склепінчастими конструкціями була одним із завдань вдосконалення будівництва. Замість арочних дерев'яних конструкцій і перекриттів головного нефа починають використовувати циліндричні склепіння. Хрестові склепіння використовували в основному у бічних нефах.

________________________________________________________________

Неф (з французької nef, від латинського Navis – корабель) – витягнуте приміщення, частина інтер'єру (зазвичай базиліки), обмежена з одного або з обох поздовжніх сторін рядом колон або стовпів.

________________________________________________________________

Тільки на початку ХІІ ст. їх почали застосовувати для перекриття головного прольоту. Суворість і міць храмів були обумовлені турботою про їх міцність. Прості, ясні, важкі кам'яні форми, вузькі віконні та дверні прорізи, переважання вертикальних або горизонтальних ліній, напівкруглі арки – таким найчастіше був зовнішній вигляд романського храму. Велика кількість архітектурних площин зумовила поширення монументальної скульптури у формі рельєфу (одна з особливостей романського стилю). У скульптурних рельєфах, пов'язаних із масою стіни, переважає площинне начало. Для романського стилю характерне суворе співвідношення монументальної скульптури з архітектурними формами (центральні зображення більші, ніж ті, що по кутах, на несучих частинах розміщують видовжені фігури, на фризах – менш витягнутих пропорцій), а також велика кількість в орнаменті храму фантастичних істот на рельєфах стін, дверей, на капітелях, біля підніжжя колон. Скульптура романського стилю вирізняється повною відмовою від реалізму в трактуванні природи і людського тіла. Скульптор надавав людським постатям найнеприродніші положення: скручував їх у колесо, робив їх ромбоподібними. Зображення фігур тварин ще сильніше відображали презирство скульптора до реального світу: це були, головним чином, фантастичні чудовиська, створені для залякування «грішників».

Крім скульптури, обов'язковою складовою романського архітектурного ансамблю був живопис. На внутрішніх поверхнях стін широко представлені біблійні сюжети, епізоди з життя святих. Романський живопис сформувався під впливом візантійських традицій. Це був площинний живопис, позбавлений будь-якого натяку на тривимірність фігур і на перспективу. Фон, на якому зображували фігури, вкривали золотом або якою-небудь фарбою, як на іконах. Дотримуючись іконографічного канону, художники створювали площинні фігури з видовженими пропорціями, з суворими, нерухомими аскетичними обличчями, позбавленими портретної схожості, які сприймалися як символи християнської краси – краси духовної, яка перемагає грішну матерію. Характерно також, що всі художні композиції, наприклад, сцени страшного суду, мали яскравий відбиток ієрархічного уявлення про світ: «святих» завжди зображували більш крупними, ніж королі, останніх більшими, ніж їхні васали, і т. д. аж до включення в цю ієрархію навіть неживих предметів, тому людина була завжди більшою, ніж зображений поруч із нею будинок.

Основними спорудами романської архітектури стали монастирський комплекс храмів і тип замкнутого укріпленого житла феодала – замку. У Х ст. склався тип укріпленого житла у вигляді вежі – донжона, оточеного ровом і валом. До кінця ХІ ст. для житла феодала починають будувати окрему будівлю. Донжон тепер виконує лише оборонні функції, будучи прихистком при взятті оборонних стін. Архітектура замків була глибоко функціональною. Як і в храмовій архітектурі, товсті, масивні стіни і вежі, вузькі вікна, загальне вираження суворості складали їх характерні риси.

До видатних пам'яток романської архітектури належать собор Нотр-Дам в Пуатьє, собори в Тулузі, Орсинвалі, Арне (Франція), собори в Оксфорді, Вінчестері, Норич (Англія), собор у Лунді (Швеція). Зразками пізньої романіки стали собори в Вормсі, Шпейері і Майнці (Німеччина). Зовнішній вигляд романських будівель вирізнявся монолітною цілісністю і урочистою силою.

Романське мистецтво, на перший погляд, здається дуже грубим, майже примітивним. Проте творці романського стилю – архітектори, скульптори, художники – освоївши і розвинувши нові будівельні та художні ремесла, зуміли втілити в життя грандіозний задум – створити споруди, що символізують твердиню людського духу в мистецтві.

Приблизно в 1140 р. романський стиль змінив готичний стиль. Готика нерозривно пов'язана з життям середньовічного міста. Як і романський стиль, готика поширилася по всій Європі. У цей час міське життя вимагало нових типів будівель, передусім громадського призначення: біржі, митниці, лікарні, ринки і т. д. Визначається зовнішній вигляд міського муніципалітету – ратуші. Це дво- або триповерхова будівля з галереєю в нижньому поверсі, з парадними залами, залами для засідань міської ради та суду – на другому поверсі, з допоміжними приміщеннями – на третьому. На площі перед храмом відбувалися диспути, лекції, розігрувалися містерії. Таким чином, архітектура ставала провідним видом мистецтва середньовіччя.

З розвитком міської культури, з одного боку, почали слабшати церковні обмеження в галузі мистецтва, а з іншого, – церква, прагнучи максимально використовувати ідеологічну й емоційну силу мистецтва в своїх цілях, остаточно формулює своє ставлення до мистецтва, що втілилося в трактатах філософів того часу. Середньовічні схоласти стверджували, що мистецтво є наслідуванням природи. Хоча дидактизм, здатність висловлювати релігійні догмати і цінності, як і раніше, визнавався головним завданням мистецтва, схоласти не заперечували й емоційної сили мистецтва, його здатність викликати захоплення.

Батьківщиною класичної готики стала Франція, а сама назва стилю походить від італійського назви германського племені готів. Це художній стиль Західної та Центральної Європи часів пізнього середньовіччя – середини ХІІ ст. –ХУ в. Готичне мистецтво було переважно культовим і розвивалося в межах церковної ідеології.

Отже, собори готичного стилю споруджували в основному в містах, тобто на території, обмеженій міськими стінами. Необхідність максимальної економії площі в поєднанні з прагненням до грандіозності багато в чому визначили конструкцію і форми готичних будівель. Найхарактернішою рисою готичної архітектури було устремління будівель вгору, що досягалося за допомогою гострих стрілчастих арок, які замінили напівциркульні склепіння будівель романського стилю. Основою готичного собору були стовпи, що складалися з пучка високих і струнких колон, на які спиралися ребра (нервюри) стрілчастих арок, що перехрещуються на дуже великій висоті. Уся споруда складалося з будівельних осередків (травей), які обмежували чотири внутрішні пучки колон і мали особливі стовпи (контрфорси), що виступали з зовнішнього боку будівлі і через сполучувальні напіварки брали на себе значну частину тяжкості склепіння. Тому готичні собори, на відміну від соборів романського стилю, не потребували важких і товстих стін. Будівлі стали менш масивними. Оскільки утверджувалася каркасна система, і стіна ставала ажурною, в соборі звужувалося місце для фресок – їх замінювали вітражі. У стінах з'явилися величезні вікна зі склом, оздобленим яскравим живописом – вітражами. Вітраж відкрив нові можливості для середньовічного художника.

_______________________________________________________________



Вітраж (з французької vitrage, від латинського Vitrum – скло) – орнаментальна або сюжетна декоративна композиція зі скла чи іншого матеріалу, що пропускає світло.

_________________________________________________________________

Кольорові вітражі у вікнах, наприклад, в готичних соборах, створюють гру забарвленого світла в інтер'єрі.

Християнство надавало світлу божественного і містичного значення. Світло, що ллється з неба, символізувало світло, що йде від Бога. Гра світла, яке проникає крізь вітраж, вела мирян від усього конкретного, земного до неосяжного. Вітраж ніби приглушав тілесність, виразність, конкретність образів готичної пластики. Освітленість внутрішнього простору собору ніби позбавляла матерію непроникності, одухотворювала її.

На фасадах будували вежі, висотою до 150 м. Будинки здавалися легкими, спрямованими вгору. Численні статуї, кам'яне різьблення і орнаменти з рослинними мотивами надавали готичним будівлям ще більшої динамічності. Такі були готичні собори в Парижі, Шартре, Бурже, Бове, Ам'єні, Реймсі, собор в Кельні (1248 – 1332) – Німеччина, собор у Лічфілде (1330 р.).

Понад три століття проіснувала готика у Франції, пройшовши три періоди розвитку:

1) рання готика – остання третина ХІІ ст. – перша частина ХІІІ ст.;

2) зріла готика – 20-ті рр. ХІІІ ст. – кінець ХІІІ ст.;

3) пізня готика – ХІУ – ХУ ст.

Найбільшим храмом ранньої готики був собор Паризької Богоматері архітекторів Жана де Шельє і П'єра де Монро, який уміщував до 9 тисяч осіб і будувався з 1163 по 1208.

Зріла готика характеризується наростанням вертикалізму, більшою спрямованістю вгору. Однією з найдивовижніших пам'яток зрілої готики є Реймський собор – місце коронування французьких королів.

Дещо відрізнялися англійські собори, для яких характерна більша протяжність і менша висота, ніж на континенті Європи. Соборні вежі (дзвіниці) і вежі замків займають в англійській готиці більш самостійне місце по відношенню до основної частини будівлі, ніж у готичних будівлях інших європейських країн. Для англійської готики характерним є також своєрідний перетин стрілчастих арок, що створює декоративні, так звані віялові візерунки. Найвідоміша пам'ятка англійської готики – Вестмінстерське абатство (ХІІІ – ХУІ ст.) у Лондоні, а також собори ХІІІ ст. в Лінкольні, Солсбері, Йорку, Кентербері.

У Німеччині також був прийнятий розроблений у Франції тип великого двобаштового кафедрального собору з тесаного каменю, наприклад, Кельнський собор, будівництво якого почалося в середині ХІІІ ст. Але зовнішній вигляд деяких інших готичних соборів у Німеччині був інший. Вони мали однобаштовий західний фасад (собори у Фрейбурзі і в Ульмі). У північних областях Німеччини, де не було достатньої кількості каменю, придатного для будівництва, використовували цеглу. Будівництво церкви в Любеку (ХІІІ ст.) дало початок так званої «цегляної готики», поширеної у деяких північних країн Європи.

Подальшого розвитку готичний стиль набув у ХІУ – ХУ ст . Архітектура вступила в період так званої «полум'яніючої готики», коли будівлі ніби одяглися в найтонше кам'яне мереживо: Турський собор, собори в Корбі, Алансоні, Амбере, Бурге, Конш, Лепін, Сен-Рікье тощо. (Франція).

За допомогою прекрасних готичних храмів церква прагнула вселити народу ідеї про недосяжні висоти божества, а також католицької церкви як його представниці на землі, і про нікчемність самої людини. Однак готична архітектура свідчила і про покращення технічної майстерності будівничих, безпосередньо пов'язаної із загальним зростанням продуктивних сил у Франції. Повага, яку відчували сучасники до архітекторів із ремісничих цехів, що зводили готичні собори, виявилася в тому, що імена деяких архітекторів збереглися до нашого часу, зокрема ім'я Віллара з Оннекура, який залишив після себе альбом креслень і малюнків, що викликає неабиякий інтерес у дослідників.

Фасади готичних соборів прикрашали статуями святих і алегоричними фігурами, інші частини будівлі – численними світськими зображеннями – сатиричними образами, фантастичними фігурами звірів (химери) та ін. Прикладом такого оздоблення є Паризький, Ам'єнський, Шартрський собори, де уздовж усього фасаду налічують до двох тисяч скульптур. Скульптурами заповнюють соборні портали, розміщують по всьому фасаду, використовуючи кожен виступ. Характерними рисами готичної скульптури є:



  • інтерес до явищ реального світу;

  • фігури, що втілюють догмати і вірування католицької церкви, стають більш реалістичними;

  • посилюється роль світських сюжетів;

  • з'являється і починає відігравати провідну роль кругла пластика (хоча рельєф не зникає).

Одним із найбільш поширених сюжетів у готиці був «Страшний суд». Для готичної скульптури характерний надмірний натуралізм у зображенні страждань (в готичній пластиці домінує образ Христа в терновому вінку, на хресті) і прагнення утвердити людську гідність. Такою є відома статуя з фасаду Ам’єнського собору – «Христос, що благословляє». Образ рятівника спокійний і величний. Автор зобразив Христа як конкретну особистість. Така конкретність втілення образу характерна для готичної скульптури.

Зображення ставали більш життєвими (особи одухотворені, пози благородні, видовжені пропорції), а сюжетами дедалі частіше ставали різні жанрові сценки: селяни за збиранням врожаю; ремісники, що зводять будинок; магістри, які читають лекції своїм учням тощо. Невідомих міських скульпторів зображували на стінах соборів, на паперті і на хорах – карикатурні фігури кліриків або тварин в одязі священиків і ченців. Були сатиричні зображення і конкретних осіб – королів, єпископів і багатих городян, переважно, у вигляді грішників, що зазнають пекельних мук. Як вираження опозиційних по відношенню до церкви народних настроїв, в різьбленні і фігурах, що прикрашали церковні собори, тривалий час збереглися мотиви народної міфології й орнаментики, пов'язаної із зображенням тварин. Із проявом народної самодіяльності в галузі мистецтва церква вела таку саму запеклу боротьбу, як і з усіма іншими її формами. Один із відомих представників католицької церкви у Франції середини ХІІ ст. Бернар Клервоський із неприхованою злістю писав: «До чого в монастирях перед читаючою братією ця смішна потворність ... до чого тут нечисті мавпи? До чого дикі леви? ... Тут звір тягне зад кози, будучи спереду конем, там рогата тварина закінчується конем. Зрештою, таке велике і настільки вигадливе розмаїття усіляких форм, що ти захочеш швидше ... увесь день милуватися цією дивовижею, аніж розмірковувати над божественним законом».

Не створюючи ідеально-прекрасного, як в епоху античності, готична скульптура показувала своїх сучасників такими, якими вони були насправді, без правок, без узагальнень, інколи з такою силою і з таким натхненням намагаючись відобразити власні роздуми й очікування, що деякі образи стали справжньою художньою окрасою епохи.

Таким чином, готичне мистецтво з його інтересом до явищ реального світу, посиленням ролі світських сюжетів, прагненням до життєвої виразності, конкретності скульптурних образів підготувало розквіт мистецтва Ренесансу.

Ще одним шаром клерикальної культури була література. Середньовічна література, як клерикальна, так і світська, мала певні загальні характеристики, що зумовили її внутрішню цілісність. По-перше, це була література традиціоналістського типу. Упродовж свого існування вона розвивалася на основі постійного відтворення обмеженого набору образних, ідеологічних, композиційних та інших структур, які називали топосами (загальні місця) або кліше, що виражалися в сталості епітетів, образотворчих кліше, стійкості мотивів і тем, сталості канонів для зображення всієї образної системи, будь-то закоханий юнак, християнський мученик, лицар, красуня, імператор, городянин і т. д. На основі цих кліше сформувалися жанрові топоси, що характеризувалися власним смисловим, тематичним і зображально-виражальним каноном, наприклад, жанр агіографії або «бачень» в клерикальній літературі або жанр куртуазного роману в лицарській літературі. Середньовічна людина знаходила в літературі загальновизнаний, традиційний зразок, уже готову універсальну формулу опису героя, його почуттів, зовнішності і т. д.: красуні завжди золотоволосі і блакитноокі; багатії скупі; святим притаманний традиційний набір чеснот тощо. Середньовічні топоси, кліше, канони зводили одиничне до загального, типового. Звідси і специфіка авторства в середньовічній літературі.

Середньовічна література не заперечувала оригінальності автора. Оригінальність автора полягала не в унікальному, індивідуальному (авторському) осмисленні світу і людини, а в майстерності реалізації спільної для всіх авторів системи топіки або канонів. Безумовно, тут не обійшлося без впливу літератури античності. В єпископських школах раннього середньовіччя учні читали «зразкові» твори античних авторів: байки Езопа, твори Цицерона, Вергілія, Горація, Ювенала, засвоювали античну топіку й використовували її у власних творах. Ставлення середньовіччя до античної культури було двоїсте. Це обумовило вибіркове засвоєння античних культурних традицій і пристосування їх для «вмонтовування» в них християнських духовних цінностей та ідеалів. У літературі це виявилося в накладанні античної топіки на топіку Біблії, яка освячувала духовні цінності та ідеали середньовічного суспільства.

По-друге, особливістю середньовічної літератури (і клерикальної, і світської) був її яскраво виражений морально-дидактичний характер, тому що середньовічна людина очікувала від літератури моралі, бо поза мораллю втрачався весь сенс твору.

По-третє, і клерикальна, і світська література середньовіччя однаковою мірою ґрунтуються на християнських ідеалах і цінностях: вони прагнули до естетичної досконалості, хоча й різнилися тематикою.

Клерикальна література, з її яскраво вираженою дидактичністю, широко використовуючи античну і біблійну топіку, визначала смислову спрямованість ранньосередньовічної літератури. Особливо популярною була агіографія.

_________________________________________________________________



Агіографія – церковна література, що описує житія святих.

________________________________________________________________

До Х ст. сформувався канон цього літературного жанру, де обов'язковим був незламний, твердий дух героя – мученика, місіонера, борця за християнську віру, – класичний набір чеснот, постійні формули вихваляння. Життя святого, завжди, пропонувало вищий моральний урок, зразок праведності. Для житійної літератури характерний мотив чуда, який відповідав народним уявленням про святість. Популярність житійної літератури привела до того, що деякі уривки з них стали «легендами». Наприклад, відомі легенди про святого Франциска Ассизького (ХІІ – ХІІІ ст.), який заснував жебручий орден францисканців, почали читати в церкві. Самі житія збирали в збірники. Широкої популярності у середньовічній Європі набула «Золота легенда», яку написав Яків Ворагінський (ХІІІ ст.) – Зведення житій католицьких святих. Середньовічна література була схильна до іносказання, алегорії. Це відбилося в жанрі «бачень». За середньовічними уявленнями вищий сенс відкривається тільки одкровенням – баченням. У жанрі «бачень» автору уві сні відкривалася доля людей і світу. Бачення часто розповідали про реальні історичних осіб, що сприяло поширенню популярності жанру. Бачення мали значний вплив на розвиток пізнішої середньовічної літератури, починаючи зі знаменитого французького «Роману про Розу» (ХІІІ ст.), в якому яскраво виражений мотив видінь, тобто «Одкровень у сні», до «Божественної комедії» Данте. Крім того, у середньовічній літературі був представлений жанр дидактико-алегоричної поеми, де розповідається про страшний суд, гріхопадіння тощо. До дидактичних жанрів належать також проповіді, сентенції, запозичені як з Біблії, так і в античних поетів-сатириків. Сентенції збирали в спеціальні збірники – своєрідні підручники життєвої мудрості.

З-поміж ліричних жанрів клерикальної літератури провідними були гімни, які оспівували святих, покровителів монастирів, церковні свята. Гімни мали власний канон. Композиція гімну про святих, наприклад, включала зачин, панегірик святому, опис його подвигів, молитву до нього з проханням про заступництво тощо. Крім того, писали літургії, відомі з ІІ-го століття. Літургія – це головне християнське богослужіння, що має строго канонічний і символічний характер. До епохи раннього середньовіччя відносять зародження літургійної драми: інсценування латинською мовою біблійних сюжетів, які розігрувалася в приміщенні церкви її служителями. Джерела літургійної драми – діалогічні вставки в канонічний текст літургії, так звані стежки, виникли наприкінці ІХ – Х ст. Ці діалоги супроводжувалися пантомімою, але потім поступово переходили в сценки, а пізніше і в невеликі п'єси на біблійні сюжети, що розігруються священиками або півчими біля вівтаря. Католицька церква підтримувала літургійну драму з її яскраво вираженою дидактичністю. До кінця ХІ ст. літургійна драма втратила зв'язок з літургією, і її почали називати містерією. Крім драматизації біблійних епізодів, в ній стали розігрувати житія святих, використовувати елементи власне театру – декорації. У ХІІІ ст. посилення розважальності і видовищності драми, проникнення в неї мирського начала, що отримало назву фарс, змусило церкву винести драматичні вистави за межі храму – спочатку на паперть, а потім і на міську площу. Надалі літургійна драма стала тією основою, на якій постав середньовічний міський театр.

Отже, клерикальна культура, яка проймала всі види і форми середньовічної культури, стояла на теоцентричних світоглядних позиціях і строго їх дотримувалася, не допускаючи відступів від суворих канонів, освячених церквою.
Світська культура середньовіччя

Незважаючи на те, що домінантність клерикальної, або церковної, культури, їй не була властива моногенність, або однорідність. Однією з її особливостей було виникнення в ній світської культури, яка відобразила, з одного боку, культурну самосвідомість та ідеали середньовічного лицарства, що представляло військово-аристократичний стан, а, з іншого, – городян, що з’явилися в епоху зрілого середньовіччя. Виникнувши в епоху феодалізму, світська культура не могла не відбити його особливості, і, будучи християнської за своїм характером, змогла зосередитися на земному, виробити свій особливий світогляд, етичні й естетичні норми, свої традиції і культурні цінності.

Складовою світської культури була лицарська культура. Лицарська культура була прерогативою лицарів, привілейованого соціального прошарку в країнах Західної та Центральної Європи в середні віки. Це світські феодали-воїни, які з'явилися в УІІ–УІІІ ст., коли розвинулися умовні форми феодального землеволодіння. Від своїх сеньйорів, з якими були пов'язані відносинами васалітету, лицарі за службу в кінному війську отримували земельні феоди (від латинського Feodum – володіння). Лицар мав придбати бойового коня, дорогі обладунки (меч, лати, щит), отримував особливе лицарське виховання, брав участь у турнірах. Для лицаря обов'язковим було дотримання таких моральних норм, як сміливість, вірність обов'язку, благородне ставлення до жінки. Отож, лицар – це самовіддана, благородна людина. Становленню ідей, звичаїв, моралі лицарства багато в чому сприяли Хрестові походи, ознайомлення зі східною традицією. Розквіт лицарської культури припадає на ХІІ – ХІІІ ст., що зумовлювалося остаточним оформленням лицарства як самостійного і могутнього стану долученням лицарства до освіти, бо в попередній період більша його частина була неписьменною.

Лицарська культура як явище складалася з таких елементів, як куртуазність, лицарські турніри і лицарська література.

________________________________________________________________

Куртуазність (від французького Сourt – двір) – комплекс ритуалів, звичаїв, манер лицарів; особливий ритуал відносин і моральних категорій, визначених придворним етикетом.

_______________________________________________________________

Лицар мас не лише захищати честь і гідність сюзерена. Традиція вимагала від лицаря дотримуватися певних «правилам честі», так званого «кодексу лицарської честі». Основа кодексу – ідея вірності обов'язку. До лицарських чеснот відносили благородну поведінку в бою та під час поєдинку, щедрість, сміливість. Для демонстрації уміння володіти зброєю і вияву лицарських чеснот влаштовували лицарські турніри. Традиція вимагала від лицаря знати правила придворного етикету, вміти поводитися у вищому світі, благородно ставитися до жінки, захищати принижених і ображених. До ХІІ ст. лицарські цінності систематизувалися й стали універсальними, їх наділили широким етичним смислом. Ці нові цінності лягли в основу світської, так званої куртуазної літератури – лицарської лірики і лицарського роману. Куртуазна література прославляла подвиги, служіння дамі, відбивала ритуал лицарської честі, протистояла клерикальній літературі. Куртуазна лірика була представлена лірикою трубадурів і труверів у Франції, а також мінезингерів у Німеччині.

У ХІ – ХІІІ ст. духовній еліті середньовічного суспільства були адресовані вірші і музика вагантів.

_______________________________________________________________

Вагант (від латинського Vagantes – бродячі) – бродячі клірики, головним чином, недовчені студенти, що не знайшли свого місця в церковній ієрархії.

_______________________________________________________________

У цей час їх почали називати голіардами, за ім'ям Голіафа, який виявив, за біблійними переказами, диявольську гордість і дух обурення; його вважали «патроном» вагантів.

На творчість вагантів вплинуло кілька обставин. По-перше, це були освічені люди, по-друге, вони були вільними і незалежними, по-третє, вони ніби «випали» з соціальної стратифікації середньовічного суспільства. Саме до ХІІ ст. відносять зародження своєрідної вагантської, або голіардичної, поезії латиною. Як і вся латинська література того періоду, лірика вагантів спирається на античні і християнські традиції: джерела сатири вагантів – Ювенал і біблійні пророки; еротичних тем – Овідій і «Пісня пісень». Поетична спадщина вагантів широка й розмаїта: це і вірші, що оспівують чуттєву любов, і твори, що викривають гріхи ченців і священиків, і пародії на літургійні тексти, й улесливі і навіть нахабні прохальні вірші. Ваганти складали і релігійні пісні, дидактичні й алегоричні поеми, але ця тематика займала незначне місце в їхній творчості. У творчості вагантів в ХІ–ХІІІ ст. панує гра, умовність, характерні для світської середньовічної літератури. Особисте начало в їхній ліриці розвинене дуже слабо.

Блукаючи по всій Західній Європі, часто разом із жонглерами, чия творчість в основному відбивала інтереси і сподівання народних мас, ваганти зазнавали з їхнього боку безпосереднього впливу, що посилювало демократичну спрямованість голіардичної поезії. Постійної мішенню гострої й нищівної критики голіардів була католицька церква. Вони сміливо виступали проти папи, кардиналів та інших служителів римської курії.

Сатиричне зображення папства доповнювалося у голіардів не менш сатиричним зображенням білого і чорного духовенства. Голіарди різко висміювали продажність і пожадливість єпископів, лицемірство, грубість і повне невігластво ченців. Ваганти відкидали лицемірний церковний аскетизм – бузувірське вчення католицької церкви про умертвіння плоті, за допомогою якого церква прагнула переконати народ в його тяжкій долі, – і прославляли радості не небесного, а земного життя.

Вершина творчості вагантів – Гугон, якого прозвали «Примасом Орлеанським», Вальтер Шатильонський.

Першою світською лірикою середньовіччя, яка ознаменувала кінець панування церковної поезії, була лірична лицарська поезія трубадурів, або, як їх називали в Провансалі, на півночі Франції, – труверів.

_________________________________________________________________

Трубадури (від французького Trobar – складати вірші) – провансальські поети-співці ХІ – ХІІІ ст.

__________________________________________________________________

Вишукана лірика трубадурів оспівувала радість життя, лицарську куртуазну любов. Культ прекрасної дами, лицарське служіння дамі серця, заради якої лицарі йшли на всілякі небезпеки, став новим естетичним ідеалом, який був уперше розроблений у поезії трубадурів.

Аристократичний стан трубадурів, творчість яких найбільш яскраво відображає інтереси і сподівання панівного класу, представляли багаті і знатні феодали, наприклад, Бертан де Борн. Іншу частину провансальських трубадурів складали вихідці з дрібного лицарства, що жили при дворах і замках могутніх сеньйорів. Вони заздрісно спостерігали за збільшенням земельних багатств у руках католицьких священиків й охоче прислухалися до голосу городян, налаштованих до церкви вкрай опозиційно. Для цієї частини провансальських трубадурів – Арно Даніель, Жоффруа Рюдель, Гільом де Кабестань – характерним є відверте захоплення радощами земного кохання, заперечення церковної проповіді, аскетизму й іронічне ставлення до церковних догматів. До трубадурів належали і вихідці з городян, походження яких наклало цілком певний відбиток на їхню творчість, незважаючи на їхнє життя в феодальних замках та службу феодалам. Саме ці поети – Бернар де Вентадорн, Маркабрюн, П'єр Відаль – створили найбільш близькі до народної творчості ліричні вірші: такі, що гостро і різко викривали католицьку церкву.

Трубадури як середньовічний феномен зробили значний внесок у розвиток світської літератури:


  • у трубадурів лірика вперше зазвучала народною мовою;

  • уперше поетична творчість стала творчістю мирян, а не виключно духовних осіб;

  • лірика трубадурів увібрала літературні елементи церковної латинської поезії, фольклору, помітний в ній і арабський вплив;

  • трубадури створили новий образ автора – людина, яка служить лише красі.

Провансальську лірику трубадурів продовжили німецькі поети мінезингери.
_____________________________________________________________

Мінезингери, або «співці високої любові», присвятили себе мінезангу (лицарській ліричній поезії в Німеччині).

__________________________________________________________________

Особливість творчості мінезингерів полягала в тому, що вони самі виконували свої твори, які інші співці (шпільмани – мандрівні співці), котрі переїжджали з замку в замок, заучували напам'ять. Поезія мінезингерів була стриманою, сумною, схильною до дидактизму, а також іноді забарвленою в релігійні тони, хоча залишалася світською. Найбільшими творцями мінезангу були Вальтер фон дер Фогельвейде, Гартман фон дер Ауе, Вольфрам фон Ешенбах. У ХІУ – ХУ ст. мінезанг занепадає внаслідок кризи лицарської ідеології. Лицарство втрачає значення основної військової сили держави в зв'язку з формуванням боєздатної піхоти, тому в ХІУ ст. в ідеології лицарства збільшується розрив між мрією, ідеалом і дійсністю. За нових умов «куртуазність» стає анахронізмом, та й самі лицарі в змінених історичних умовах дедалі рідше звертаються до поезії. Куртуазна поезія поступається місцем літературі – лицарського роману.

Лицарський роман оспівував земні радощі, висловлював надію на перемогу справедливості вже в цьому, земному житті. Лицарська література не зображувала дійсність, а втілювала лише ідеальні уявлення про лицаря. Образ лицарського роману – герой, який прагне слави, здійснює дивовижні подвиги. У романі широко представлена складна символіка й алегорія, хоча реалістичний елемент також є. Сюжет нерідко містить реальні відомості з історії, географії і под. Автором лицарського роману був зазвичай незнатного роду городянин або бідний лицар.

Перший лицарський роман з'явився в ХІІ ст. у Франції. Найбільш поширеними були віршовані романи про легендарного британського короля Артура (У – УІ ст.) і його дванадцятьох лицарів, що збиралися навколо круглого столу, про їхні боях проти англів, саксів, ютів, романи про Тристана та Ізольду, присвячені історії їх трагічної любові, і цикл романів про так званий «святий Грааль». «Грааль» сприймали як найважливішу християнську реліквію – чашу, яка нібито фігурує, за християнською міфологією, на «таємній вечері» і в яку при «розп'ятті Христа» була зібрана його кров. Найбільш відомим автором лицарського роману був Кретьєн де Труа (друга половина ХІІ ст.), який був дуже популярним завдяки творам «Ланселот, чи Лицар воза», «Персиваль, або повість про Грааль» та ін.

Світогляд лицарства відбився і в віршованих романах німецьких авторів. Найбільш популярним із них був твір німецького поета Готфрида Страсбурзького про Тристана та Ізольду, що є творчою переробкою аналогічної теми французької лицарської поезії. Роман цікавий тим, що в ньому зображена суто земна любов: цим автор прагнув звільнити лицарську поезію від панування церковного світогляду. Однак інші творці лицарського роману в Німеччині писали твори, пройняті релігійною ідеологією, зокрема, «Парсифаль» Вольфрама фон Ешенбаха (1170 – 1220). Утім, незважаючи на релігійно містичний світогляд автора, роман відображає відомі демократичні тенденції. В образі Парсифаля яскраво змальовується боротьба простих людських почуттів із забобонами феодального суспільства. Справжній лицар, за романом, повинен бути чоловіколюбцем, активно допомагати всім стражденним. Суто людські, етичні моменти відображені і в творі швабського поета Гартмана фон дер Ауе (1170 – 1210) – «Бідний Генріх». У поемі подано зворушливий образ простої дівчини-селянки, яка доглядає за хворим на проказу лицарем Генріхом, а після його чудесного одужання стає його дружиною. У явному співчутті автора до створеного ним образу позначаються його симпатії до людей незнатного походження.

До кінця пізнього середньовіччя унаслідок кризи лицарської ідеології куртуазна література занепадає і стає об'єктом для висміювання і пародій.

Одним із проявів світської культури була міська культура. Оскільки в Х – ХІ ст. в Західній Європі збільшуються старі міста і з’являються нові, місто несе новий спосіб життя, нове бачення світу, новий тип людей. У зв’язку з цим оформлюються нові соціальні верстви середньовічного суспільства – городяни, ремісники і купці. Вони об'єднуються в гільдії і цехи, що захищають інтереси своїх членів. Із виникненням міст ускладнюється ремесло, яке вимагає спеціальної підготовки. У містах формуються нові соціальні відносини: ремісник особисто вільний, захищений від свавілля цехом. Поступово у великих містах встановлювалося міське самоврядування. Міста стали центрами торгівлі, в тому числі зовнішньої, що сприяло більшій поінформованості городянина, розширенню його світогляду. Прагнучи досягти успіху, він став новим типом особистості.

Феномен міської культури зародився у Франції, що було реакцією на зміни, які відбулися в ХІ–ХІІ ст. в соціально-економічному житті останньої. Найбільший інтерес в історії духовної культури в містах ХІ–ХІІІ ст. викликає та її частина, яка сягала своїм корінням глибин народної творчості. Саме ця культура, яка відкрито протистояла феодально-церковній і яку пізніше називали ранньою міською культурою, мала прогресивний характер і визначала те нове, що внесли городяни в культуру середньовічного суспільства на першому етапі розвитку міст у Франції. Тісний зв'язок, що існував між ранньою міською культурою і творчістю селян, був цілком природним, бо ремісниче населення перших міст вийшло з середовища саме кріпаків.

Безпосередніми виразниками і носіями музичної та драматургічної творчості народних мас в ХІ – ХІІ ст. були жонглери або скоморохи, що нерідко виступали одночасно фокусниками, акробатами і дресирувальниками тварин. У розігруваних ними сценках нищівної критики зазнавали і феодали, і представники кліру. У хроніках збереглися описи таких сценок. Так, наприклад, в одній із хронік розповідається про якогось жонглера – дресирувальника тварин, який спеціально приходив на лицарські турніри і приводив туди з собою двох мавп для того, щоб «навчити» їх військових прийомів лицарів. Потім, посадивши на собак «навчених» таким способом мавп, у повному лицарському спорядженні, цей жонглер змушував їх битися одну з одною як б’ються лицарі. Нескладно уявити, який успіх мала зла карикатура на військові лицарські турніри у простого народу. Жонглери були бажаними гостями на всіх народних збіговиськах з нагоди свята, хрестин, весілля або ярмарку. У церкви ж творчість жонглерів викликала ненависть. Церковні діячі неодноразово засуджували її на церковних соборах, а самих жонглерів позбавляли елементарних громадянських прав, допускали безкарність їх убивства і забороняли їх поховання на кладовищі. Музична, поетична і драматична творчість жонглерів здавалася церкві небезпечною, тому що викликала до виконавців прихильність міських жителів.

Найтісніше з народним хоровим співом була пов'язана міська музика. У сюжетах і мотивах пісень міських ремісників повторювалися сюжети і мотиви селянських пісень. Не менш тісно було пов'язане з мистецтвом жонглерів, із народними ігрищами та сільськими рядженими, з селянськими святами й обрядами те міське драматичне мистецтво, яке прямо протистояло церковній літургійній драмі. Про це свідчить популярна в середині ХІІІ ст. «Гра про Робене і Маріон», написана арасським городянином Адамом де ла Аль. У ній описана історія двох закоханих – селянина Робена і пастушки Маріон, яку викрав лицар, але вона зберегла вірність Робену і пізніше з допомогою друзів повернулася до коханого.

Сама літургійна драма, тобто інсценування латинською мовою біблійних сюжетів, яка розігрувалася в приміщенні церкви її служителями (Х – ХІ ст.), з розвитком міст ставала дедалі більш світською. У театральні вистави, які до середини ХІІ ст. розігрувалися вже не латиною, а французькою мовою, поступово вводилися епізоди суто мирського побутового і комічного характеру. Виконавцями ролей ставали городяни, а самі п'єси, їх називали міраклі, розігрувалися на міській площі. Збереглися численні пародійні літургії (наприклад, «Літургія п'яниць»), пародії на молитви, псалми, церковні гімни.

Народна творчість вплинула і на міську літературу. У середині ХІІ ст. у місті виникли фабліо.


__________________________________________________________________

Фабліо (з латинської Fabula – байка) – жанр реалістичної віршованої новели народною мовою у Франції.

_________________________________________________________________

У так званих фабліо городяни висміювали різних представників феодального класу і викривали всілякі вади католицької віри. Корисливим і брехливим священикам і ченцям автори фабліо, переважно невідомі, протиставляли позитивних героїв, які вийшли із середовища народу, кмітливих і розумних. Про розум і винахідливість людей із народу свідчили сюжети фабліо «Селянин-лікар», «Про вілана, який позовом придбав рай». Фабліо були тісно пов'язані з народною культурою: народні звороти, велика кількість фольклорних мотивів, комічність і стрімкість дії. Фабліо розважали, повчали, вихваляли городян і селян, засуджували вади багатіїв і священиків. Нерідко сюжетом фабліо були любовні історії. Фабліо віддобразили життєлюбність городян, їхню віру в перемогу справедливості.

Логічним продовженням французьких фабліо були німецькі шванки.

________________________________________________________________

Шванки (з німецької – жарт) – невеликий віршований сатиричний твір.

_______________________________________________________________

Шванки, що виник у ХІІІ ст. дуже любили німецькі бюргери. Основою сюжету шванки часто була народна творчість, а пізніше – новела раннього Відродження. Шванки мали, з одного боку, антиклерикальний характер, висміюючи вади католицької церкви, а, з іншого, – прославляли кмітливість і спритність городян, селян, бичував вади феодального суспільства. Найбільш популярною в Німеччині ХІІІ ст. була сатирична повість у віршах Штрикера «Поп і Аміс», в якій автор висміював витівки жадібного і користолюбного священика, який удавався до всіляких вигадок для того, щоб виманити у парафіян якомога більше грошей. Проте твори були не лише антиклерикальними, але й антифеодальними. Такими настоями пройнята дидактична поема Фрейданка «Розуміння», складена на основі народних прислів'їв і приказок між 1225 і 1240 рр. Фрейданк викриває римську курію, духовних і світських князів, що грабують бідних і підривають єдність країни. Він пише про те, що якби становище людини в суспільстві визначалося особистими чеснотами, то більшість багатіїв перетворилася б на холопів і навпаки, і навіть висловлює думку про те, що на князів, як на віслюків, можна подіяти лише патерицею.

Міська література ХІУ – ХУ ст. відобразила зростання соціальної самосвідомості городян, які дедалі більше ставали суб'єктом духовного життя. У міській поезії з'явилися німецькі поети – співці з ремісничо-цехової середовища – мейстерзингери (буквально – майстер-співець), які в співочих школах засвоювали канонічну манеру виконання пісень мінезингерів, на зміну яким вони прийшли. Поезія мейстерзингерів мала переважно світський характер, хоча інколи вони зверталися і до релігійно-дидактичних мотивів. Найбільш відомими мейстерзингерами були Г. Сакс, Х. Фольц, Г. Фогель.

Для міської культури був характерний і міський сатиричний епос. Дуже близьким до фабліо і шванки і за народністю мови, і за змістом був «Роман про лисицю», що складався у Франції протягом багатьох десятиліть (ХІІ–ХІУ ст.) і був спрямований проти феодального класу: численні розповіді про тварин – хитруватого лиса Ренана, дурного вовка Ізенгрина і простакуватого лева Нобла, в поведінці яких легко вгадувалися людські риси. Антифеодальною ідеологією був пройнятий і «Роман про Розу», завершений Жаном де Меном у 80-х рр. ХІІІ ст. Створення цього роману у дусі лицарської поезії розпочав Гільом де Лоріс. Спрямовуючи стріли своєї сатири на феодальну мораль і на лицемірство духовенства, Жан де Мен не обмежився цим і відкрито виступив проти соціальної нерівності. Цікавий твір і тим, що, будучи своєрідною енциклопедією того часу, містив не тільки суто раціоналістичні, а й матеріалістичні тенденції. Із ХІІІ ст. в міській літературі з'явилися твори, які безпосередньо відображали інтереси найбідніших верств суспільства. Їх виразником став поет Рютбеф, що жив в Парижі. Глибоке обурення у нього викликало багате духовенство, папство.

До міської культури відносять і театр, який виник у ХІІІ ст. і своїм корінням сягає літургійної драми католицької церкви. У цей період поширюються світські фарси – гумористичні сцени, в яких на побутовому комедійно-сатиричному рівні реалістично зображується життя городян. Пізніше фарсом стали називати самостійну форму середньовічного вистави – сатиричного, нерідко фривольного змісту, дійові особи якого представляли певні соціальні типи. Фарс став головним народним жанром середньовічного театру. У цей час з'являються народні п'єси і пасторалі, переважно анонімних авторів. Із ХІІІ ст. поширюється особливий жанр драми у віршах – мораліте.

__________________________________________________________________

Мораліте – повчальна алегорична п'єса у віршах, персонажі якої уособлювали різні вади і чесноти (скупість, лестощі, дружба тощо).

_________________________________________________________________

Персонажі п'єси-мораліте уособлювали християнські чесноти і вади. До 15 ст. п'єси-мораліте зазнали значних змін: хоча в основі сюжету залишалася християнська тема, вони стали алегоричними драмами, які виконували професійні актори. Прямолінійність і повчальність моралі збереглася, але посилення комічного елемента, введення у виставу музики сприяло створенню форми народної драми.

Ще однією формою прояву світської культури був героїчний епос. Саме в ньому, в колективній пам'яті народу – у віршах, піснях, рідше прозі, – була відображена духовність середньовіччя. Цінність героїчного епосу полягає в тому, що він сягає корінням варварської епохи і є спадщиною дофеодального періоду.

Скандинавська література цікава своєю спадщиною ранньофеодального походження, зокрема дивовижними за своєрідністю художнього змісту епічними еддичними піснями, ісландськими родовими і королівськими сагами і поезією скальдів.

__________________________________________________________________



Скальди – давньоскандинавські співці і поети, які переходили з одного місця в інше і складали героїчні пісні про битви і походи вікінгів.

________________________________________________________________

Ця епічна народна поезія за своїм змістом і за силою поетичного зображення не має аналогів у всій західноєвропейській літературі раннього середньовіччя.

Найважливішою пам'яткою скандинавського поетичного епосу є «Старша Едда». Вона являє собою збірник давньонорвезьких і давньоісландських пісень міфологічного і героїчного характеру, сказань про богів і героїв, в основі яких добре розроблена язичницька міфологія. У цих творах у поетичній формі відображені не лише язичницькі уявлення і вірування, але й побут і реальні відносини родового суспільства. Героїчні пісні, які увійшли в «Едду», оповідають про історичні події, що відбувалися за часів так званого «великого переселення народів». Записана «Старша Едда» в Ісландії, як уважають, у ХІІ ст. із появою там латинської писемності. Найдавніший рукопис, який дійшов до наших днів, відносять до другої половини 13 ст., але її пісні створені в ІХ – Х ст., а за змістом більшість ізі них сягає глибокої давнини. «Молодша Едда» являє собою прозаїчний трактат зі скандинавської міфології і поетики, який у ХІІ ст. написав ісландський скальд та історіограф Сноррі Стурлусон.

Найбільш давні пісні скальдів збереглися лише у вигляді цитат з ісландських саг ХІІІ ст. За ісландською традицією скальди мали громадський і релігійний вплив, були людьми сміливими і сильними. Поезія скальдів присвячена возвеличенню якого-небудь подвигу й отриманого за нього дарунка. Скальдичній поезії не притаманний ліризм, це героїчна поезія в буквальному сенсі слова. До нашого часу дійшли вірші майже 250 скальдів.

У середньовічній літературі особливе місце займає сага.

_________________________________________________________________

Саги – прозові епічні оповіді ісландською мовою, складені скальдами в усній формі й уперше записані в ХІІІ ст.

_____________________________________________________________

Саги різняться змістом. Більшість являють собою історичні перекази, в яких достовірно відображені справжні історичні події, наприклад, одна з найбільш достовірних за історичним змістом «Сага про Егіле» – оповідь про знаменитого вікінга і скальда Х ст.; «Сага про Ньяле» – оповідь про мудрого ісландського законника кінця Х – початку ХІ ст. і криваву родову розправу; «Сага про Еріка Рудого», що оповідає про відкриття ісландцями Гренландії та Північної Америки. Творці ісландських саг описують не лише події, а й звичаї, психологію, віру свого часу, передаючи колективну думка народу.

Кельтський епос є найдавнішою європейською літературою. Ірландські саги виникли в 1 ст. н. е. і складалися протягом кількох століть. У письмовому вигляді вони існують із УІІ ст. (до нас дійшли в записах ХІІ ст.). Ранні ірландські саги міфологічні та героїчні. Зміст їх – язичницькі вірування стародавніх кельтів, міфічна історія заселення Ірландії. У героїчних сагах головний герой Кухулін втілює національний ідеал народу – безстрашний воїн, чесний, сильний, великодушний. У героїчних сагах розлого описуються поєдинки Кухуліна. Феніанський цикл належить до ХІІ ст. Його герої – Фінн Мак-Куль, його син співець Ойсин та їх воїнство. Цей цикл існував у багатьох редакціях, у деяких із них розповідається про мандри Ойсина в чудові краї і про його повернення до Ірландії після її християнізації. У діалогах Ойсина і святого Патрика порівнюється життя народу до і після прийняття християнства.

У період раннього середньовіччя, після початку переселення в Британію, у англосаксів розвивалася усна поезія, особливо героїчний епос, що зберіг історичні перекази, побутові та обрядові пісні. Успішних співців-музикантів, так званих глеоманів, що складали і виконували пісні в супроводі музичних інструментів, англосакси дуже поважали. Із посиленням ролі князівської і королівської дружини в англосаксів з'явилися співці-дружинники, так звані скопи. Використовуючи родові і племінні перекази, вони складали пісні про подвиги стародавніх героїв і сучасних військових вождів (УІІ–УІІІ ст.). Найбільшим твором англосаксонського героїчного епосу, в основі якого народні перекази англосаксонських племен, героїчні пісні і саги скандинавського походження, є «Поема про Беовульфа», написана близько 700 р. Вона складається з більше як 3 тисяч віршів. У поемі оспівується героїчна боротьба Беовульфа з кровожерливим чудовиськом Гренделем. Беовульф, найхоробріший серед витязів південно-скандинавського племені геатів (гаутів),у двобої перемагає це чудовисько і здійснює інші подвиги. Поема в яскравій художній формі відображає характерні риси родового ладу. Беовульф втілює кращі риси народного героя – безстрашність, мужність, справедливість, прагнення допомогти товаришам, що зазнали лиха, готовність померти в боротьбі за праве діло. Разом із тим у поемі яскраво показані і риси дружинного побуту, відносини королів і дружинників, на яких дедалі більше покладалася зміцніла королівська влада. У цій поемі дохристиянські вірування, фольклор, історичні події та міфологія переважають над елементами християнських вірувань.

У період зрілого середньовіччя з'являються перші писемні пам'ятки середньовічного героїчного епосу. Будучи авторськими, в основі своїй вони спираються на народний героїчний епос. Образи середньовічного епосу багато в чому подібні до образів традиційних епічних героїв – безстрашні воїни, відважно захищають свою країну, хоробрі, вірні своєму обов'язку. Героїчний середньовічний епос, пройнятий духом народного патріотизму, в ідеалізованій формі передає народні норми героїчного поведінки, відображає уявлення народу про королівську владу, дружину, героїв. Оскільки середньовічний героїчний епос в обробках створювався в період уже досить розвиненої культури свого часу, в ньому очевидні сліди впливу лицарських і релігійних уявлень епохи його створення. Герої середньовічного епосу – вірні захисники християнської віри (Сід, Роланд), віддані своїм сеньйорам васали.

Епічний твір франкського суспільства «Пісня про Ролана» називають шедевром каролінзького епосу. Сформованій на основі народного епосу, який опоетизував боротьбу Карла Великого з арабами, «Пісні про Ролана» притаманні риси могутнього впливу народу. Він позначається в тих частинах поеми, де йдеться про любов до «милої Франції», про ненависть до ворогів, які зазіхають на її свободу, і де засуджуються всі феодали, що зраджують інтереси батьківщини на догоду особистим інтересам. Головний герой «Пісні» – особа історична, його згадують у хроніці Карла Великого як знатного феодала. Роланд, племінник Карла Великого, радить королю послати для переговорів із сарацинським царем Марсилієм свого вітчима Ганелона. Однак останній зраджує франків, уклавши таємну угоду з Марсилієм. Прагнучи помститися своєму пасинку за ризиковану місію, Ганелон радить Карлу піти з Ронсевальскої ущелини, залишивши там тільки воїнів Роланда. Маври знищують загін героя, сам Роланд вмирає останнім, згадуючи своїх полеглих воїнів. Зрадника-Ганелона засуджують на ганебну смерть. В образі Роланда був втілений народний ідеал – відважного воїна, патріота, щирої і чесної людини. Це зробило його народним героєм.

Іспанський героїчний епос представлений «Піснею про мого Сіда». Твір був складений у період «реконкісти» в ХІІ ст.: за часів боротьби іспанців за повернення захоплених маврами земель. Прототипом героя поеми була історична особа – Родріго Діас де Вівар (маври називали його «Сідом», тобто паном). У «Пісні» розповідається про те, як Сід, вигнаний королем Альфонсом Кастильським, відважно бореться з маврами. В нагороду за перемоги Альфонс сватає дочок Сіда за знатних інфантів із Карріона. У другій частині «Пісні» оповідається про підступність зятів Сіда та його помсту за зганьблену честь дочок. Правдивість, реалістичність у відтворенні побуту і звичаїв іспанців того часу, мова «пісні», близька до народної роблять «Пісню про мого Сіда» найбільш реалістичним епосом середньовічної літератури.

Німецький героїчний епос презентує записана у 1225 р. «Пісня про Нібелунгів», що є історичним шедевром. Основу сюжету твору склали давньонімецькі оповіді часів великого переселення народів, зокрема, легенда про загибель одного з бургундського королівства внаслідок нашестя гунів у 437 р.

За часів середньовіччя носієм світської культури було селянство. І тому на формування середньовічної літератури неабиякий вплив справили фольклорні традиції, притаманні селянському середовищу. У фольклорі простежуються сліди язичницьких вірувань селян, особливо в казках і приказках, спостерігається негативне ставлення до багатих. Улюблений герой західноєвропейських казок – бідняк. Героями народних казок нерідко ставали Жан-Дурень у Франції, Дурний Ганс у Німеччині, Великий Дурень в Англії. Казковий матеріал середньовіччя світська і церковна література використовувала доволі широко. Близько 1100 р. іспанець Петрус Альфонський склав збірник, до якого увійшло 34 оповіді, в тому числі казки про тварин – «простонародні оповідання».

У епоху середньовіччя зароджується ще один ліричний жанр, який побутував у народному середовищі, – балада. Найбільш ранню баладу відносять до 13 ст. Авторами переважної більшості балад були аноніми – селяни, ремісники, але іноді балади складали професійні співці-менестрелі. У цих творах висвітлювалися різні теми аж до розбійницьких, любовних, фантастичних, побутових. Однією з найбільш популярних розбійницьких балад була балада про благородного Робін Гуда, народного героя Англії, і його вояків. Перші балади про Робін Гуда записані в ХУ ст. У баладі легко простежити співчуття народу до лісових стрільців, що пішли в ліс через утиски. Уперше в європейській поезії ідеалом стала людина неблагородного походження. На відміну від лицарів, Робін Гуд воює з поневолювачами народу. Усі добрі почуття і справи відважного лучника поширюються тільки на народ.

Значне місце у світській середньовічній культурі займає народна сміхова культура. До неї відносять карнавали, сміхові дії, всілякі свята, сміхові твори. Засновані на началі сміху, вони протистояли офіційним культурним формам і церемоніям – церковним і державним, створювали інший світ, світ поза церквою і державою, світ «навпаки», з іншими людськими відносинами. З-поміж характерних рис сміхових обрядово-видовищних форм виділяють свободу від релігійного догматизму, містики, нерідко пародії на церковний культ, рівність учасників, скасування всіх ієрархічних відносин середньовічного суспільства, сильно розвинений ігровий елемент. Це дозволяє говорити про них як про інше, «друге життя» (М. Бахтін).

Таким чином, сутність культури епохи середньовіччя не відповідає тому визначенню, яке дали їй гуманісти епохи Відродження, – «Десять століть мороку». Це культура розмаїта, багата на образи, символи, алегорії. Це культура, яка звертається, насамперед, до духовного досвіду з його глибинним осмисленням буття людини, з його ідеєю духовного єднання людей, домінуванням духовного над плотським, матеріальним, пріоритетом внутрішнього світу людини. Уся середньовічна культура презентує в людині її свободу, автономію і незалежність. Свобода дається людині для того, щоб шлях до Бога, як до ідеалу, став актом вільного вибору, де немає примусу, а є лише можливість цієї зустрічі, синергії Бога і людини. Все це знайшло підтвердження в багатовекторних формах розвитку середньовічної культури.
Персоналії: Ф. Аквінський, Р. Гроссетест, Р. Бекон, Альберт Великий, Жан де Шельє, П’єр де Монро, Яків Ворагінський, Вальтер Шатильонський, Бертан де Борн, Бернар де Вентадорн, Маркабрюн, П’єр Відаль, Вальтер фон дер Фогельвейде, Гартман фон дер Ауе, Вольфрам фон Ешенбах, Г. Сакс, Х. Фольц, Г. Фогель, Жан де Мен, Гільом де Лорис.
Запитання для самоконтролю

1. Що таке середньовіччя?

2. Чим був зумовлений перехід від античності до середньовіччя?

3. Як вплинуло християнство на становлення середньовічної культури?

4. Епоха середньовіччя і презентація її культури.

5. Визначте риси середньовічної культури.

6. У чому сутність середньовічного освіти? Феномен вищої освіти та наукова культура

7. Архітектурні стилі середньовіччя та їх домінанти.

8. Клерикальна література та її особливості.

9. Що таке лицарська культура і її куртуазність?

10. Розкрити феномен міської культури середньовіччя і схарактеризувати її особливості: література, музика, театр, народно сміхова культура
Тести

1. У науковий обіг термін «середньовіччя» ввели:

А італійські гуманісти епохи Відродження ХУІ ст.;

Б просвітники ХУІІІ ст.;

В релігійні філософи ХІХ – ХХ ст.

2. Джерела середньовічної культури – це:

А культура Відродження;

Б християнство;

В романське начало (культура Західної Римської імперії).

3. Архітектурний стиль, що характеризується стрілчастими склепіннями, кам'яним різьбленням, вітражами, скульптурними прикрасами:

А романський;

Б готичний;

В бароко.

4. В історії культури поезією вагантів називають:

А поезію мандрівних школярів;

Б лицарську поезію;

В релігійну поезію.

5. Установіть відповідність епічних поем і їх походження:

А німецька; Б іспанська; В французька; Г нідерландська.

1 «Пісня про Роланда»; 2 «Пісня про Нібелунгів»; 3 «Пісня про мого Сіда».

6. Куртуазність як комплекс ритуалів, звичаїв, манер, відносин і моральних категорій характерна для:

А селян;


Б лицарів;

В духовенства.

7. Перший університет, що виник в європейських країнах у ХІІ – ХІІІ ст.:

А Паризький (Франція);

Б Оксфордський (Англія);

В Болонський (Італія).

8. Схоластика – це:

А шкільна наука;

Б філософія;

В мистецтво.

9. Головними рисами середньовічної культури є:

А дистанціювання від античних ідеалів;

Б переважання світської освіти;

В домінування християнської релігії.

10. У середньовічній культурі Біблією для неписьменних називають:

А готику;

Б скульптуру;

В іконопис.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   26

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка