Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



Сторінка15/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   26
ТЕМА 7. КУЛЬТУРА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ І РЕФОРМАЦІЇ
Періодизація і загальна характеристика культури епохи Відродження.

Звернення до античної спадщини і формування гуманістичної традиції. Зміст основних етапів культури Відродження.

Значення епохи Відродження в контексті історії європейської культури і мистецтва

Реформація: нові пріоритети та система цінностей.


Термінологія Відродження, Проторенесанс, Раннє Відродження, Високе Відродження, Пізнє Відродження, титанізм, гуманізм, Реформація, протестантизм, антропоцентризм, пантеїзм, антична спадщина, геліоцентрична система, соціальна утопія, індивідуалізм, універсалізм.
Періодизація і загальна характеристика культури епохи Відродження

Термін «Відродження» вперше використав Джорджіо Вазарі – італійський мислитель і художник XVI століття. Так він позначив перехідну епоху в історії європейської культури від Середньовіччя до Нового часу з 1250 по 1550 роки.

Усередині цього періоду Відродження поділяється на такі етапи: ІІ половина XIII – XIV ст. – Проторенесанс; XV ст. – ранній Ренесанс; кінець XV – І третина XVI століття – Високий Ренесанс.

Передумови Відродження

1. Становлення європейської цивілізації супроводжується формуванням ринкових відносин із переважанням товарного виробництва. Поступово долається натуральний характер господарства й утверджується грошова форма доходів. Розвиток товарно-грошових відносин у свою чергу призвів до розхитування догматизму й авторитаризму у світогляді. Молода буржуазія гостро потребувала наукових знань і вмінь застосовувати їх на практиці.

2. У результаті значних географічних відкриттів (перші кругосвітні подорожі Колумба, Магеллана) розширювалися торговельні відносини, які разом з астрономічними відкриттями й обґрунтуванням геліоцентричної системи Г. Галілеєм, Дж. Бруно і М. Коперніком сприяли виробленню нового погляду на Всесвіт. Світ, що оточує людину, серйозно розширився. З'явилися нові, часом приголомшливі знання, і це викликало дедалі більший інтерес до його пізнання.

У найширшому значенні Відродженням прийнято розуміти як спрямованість культури до воскресіння («відродження») античності. У зв'язку з цим культуру Ренесансу розглядають насамперед як заперечення середньовіччя, як явище, що протистоїть середньовічним духовним традиціям. В Італії, на батьківщині античності, відроджується ідеал прекрасної, гармонійної людини. Людина знову стає головною темою мистецтва. Це не означає, звичайно, що Відродження повністю повторює античний період у мистецтві. За культурою Відродження стоїть тисячоліття середньовіччя, християнської релігії, нового світогляду, який породив нові естетичні ідеали, збагатив мистецтво і новими сюжетами, і новою стилістикою. Це найбільш загальна характеристика Ренесансу, що дозволяє виділити основні риси цього періоду:


  • у центр світогляду і життєвої практики діячів Відродження – людська індивідуальність;

  • культ світського (тобто нецерковного) життя з підкресленим прагненням до чуттєвих задоволень;

  • прагнення надати релігії світського духу; «світський дух релігії» розуміли так: залишаючись релігійними людьми (християнами), представники Відродження стали менше надавати значення обрядовому і культовому вияву релігійного життя, зосередивши увагу на її внутрішньому, духовному змісті; для осмислення християнських цінностей вони часто спиралися на ідеї дохристиянських античних (тобто язичницьких) релігійних вчень;

  • змінюється ставлення до вчень середньовічної схоластики, починається звільнення від влади колишніх авторитетів; представники Відродження сміливо критикували, наприклад, Аристотеля, чого зазвичай не могли допустити схоластичні мислителі;

  • особлива увага до минулого, до старовини; антична греко-римська культура стала предметом уважного вивчення, поклоніння й наслідування;

  • надзвичайний інтерес до мистецтв.


Звернення до античної спадщини і формування гуманістичної традиції. Зміст основних етапів культури Відродження

Сутність унікального ставлення до дійсності, запропонованого Відродженням, визначалася насамперед зверненням до античної моделі світу. Основними рисами цієї моделі є такі:



  • специфічний антропоцентризм, в якому людина мислилася як вільна творча особистість із необмеженими можливостями, як вінець творіння;

  • орієнтація на чуттєво-реальну картину світу, в якій на перший план висувається не природа, а людина;

  • художник у своїй творчій діяльності уподібнюється до Бога і звертає увагу насамперед на такі вияви світу, як гармонія, симетрія і міра.

У чому ж конкретно виявився вплив античності на культуру італійського Відродження? Своє натхнення гуманісти Відродження передусім черпали в реальних зразках античної культури.

У руїнах Рима були виявлені античні статуї, які в більшості своїй були римськими копіями грецьких оригіналів. Дуже високо цінувалися рукописи, врятовані при загибелі Візантії (Східної Римської імперії, що проіснувала значно довше за Західну). У результаті археологічних розкопок з'явилися пам'ятки високого рівня досконалості, і право володіння ними ставало предметом суперечок і причиною виникнення міжнародних конфліктів.

В Італії розпочався небувалий розквіт мистецтва, ідеалом якого стала класична давнина. Інтелектуали Відродження прагнули заповнити середньовічний розрив з античністю і, виходячи з нових культурних завдань, вели багатопланові роботи з відновлення досягнень стародавньої науки, філософії, мистецтва. У філософії стають доступними перекладені твори Платона й Аристотеля, стоїків, епікурейців, Цицерона.

Гуманісти зробили акцент на тому, що людина, створена Богом, – його краще творіння. Тому людина божественна і вільна істота на відміну від рослин і тварин.



Гуманізм (в широкому значенні слова) – вчення про самоцінність людини, яке утверджує її як зміст і основу буття, всіх суспільних перетворень, історичного процесу.

Людський розум проголошували божественним, оскільки його теж дарував Бог. Божественними почали називати почуття й пристрасті. Гуманісти вважали, що людині не треба соромитися природних почуттів і прагнень – ними треба пишатися.

Почали високо цінувати все людське. Цінності, створені людьми, стали розглядати як вищі. У цей період з'являється уявлення про те, що знання, науки можуть творити дива, змінювати життя, його устрій, управління.

На відміну від теологів середніх віків, які стверджували, що земне життя – час страждань, вираження марності людських зусиль і турбот, гуманісти епохи Відродження почали розглядати земне життя як єдину даровану можливість проявити, реалізувати себе, свою неповторність, унікальність. Навіть такі зміни, як впровадження в повсякденний побут міського механічного годинника, прозорого скла і дзеркал, вже свідчили багато про що: про зростання значущості земного часу, оформлення нового просторового бачення, про підвищення інтересу до власного зовнішнього і внутрішнього вигляду.

Античний принцип антропоцентризму, відповідно до якого людину вважали центром світобудови і вінцем творіння, проявлявся в цілому комплексі вимог, яким повинен був відповідати представник нової гуманістичної культури. Йому необхідно було знати латину і грецьку мову, античну літературу (історичну, філософську, художню), вміти писати вірші і прозу, розуміти музику, мати хист до малювання, знати живопис, бути гарним вершником, фехтувальником, уміти метати спис, добре бігати, грати в м'яч.

Епоха Відродження була пройняна впевненістю в можливості всебічного гармонійного розвитку людини, її самовдосконалення й реалізації особистого творчого потенціалу. Звідси оптимізм епохи і віра в те, що людині все підвладне. На перший план була висунута особиста ініціатива особистості.

Орієнтація епохи Відродження на титанізм і реалізацію безмежних можливостей людини не була лише красивим гаслом. Багато діячів того часу і зараз вражають своїм універсалізмом і обдарованістю.

Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) був живописцем, скульптором, теоретиком мистецтва, військовим інженером, винахідником, математиком, ботаніком. Він досліджував майже всі сфери природознавства, передбачив багато чого, про що в той час ще й не думали. Коли почали розбирати його рукописи і незліченні малюнки, в них виявили відкриття механіки XIX століття.

Мікеланджело Буанаротті (1475 – 1564) – скульптор, архітектор, художник, поет (до нас дійшло понад 200 його віршів).

Рафаель Санті (1483 – 1520) – майстер портрету, декору, архітектор і монументаліст.

Другим, після античності, джерелом Відродження стали ідеали і цінності християнства, незважаючи на те, що більшість гуманістів часто виявляли до нього демонстративну ворожість. Від культури середніх віків були успадковані ідеї історичного соціального й особистісного прогресу, психологічної глибини, схильності до алегорій і символізму, потяг до енциклопедичності, схоластичний універсалізм, визнання містичних основ буття, основні моральні норми і цінності.

Переважна більшість творів видатних майстрів Відродження – утвердження ідеї античного антропоцентризму на біблійному матеріалі. «Давид» Мікеланджело – втілення всесильної людини за сюжетом Старого Заповіту. Заради розкриття цієї ідеї скульптор удався до викривлення біблійного трактування сюжету. Його персонаж не немічний пастух, допомогти якому у битві з Голіафом міг тільки Всевишній, а впевнений у собі могутній юнак, якому в цьому земному світі підвладне все, і він здатний здійснити будь-який подвиг без будь-чиєї допомоги – земної чи потойбічної.

Відома картина Рафаеля Санті «Сікстинська мадонна» – утвердження центрального положення людини (в образі Богоматері) як у світі земному, так і потойбічному: утвердження однієї з найбільш важливих ідей Відродження відбувається на матеріалі Нового Заповіту.

Головна особливість Відродження – утвердження багатогранності людини, життя і культури. Різке зростання авторитету мистецтва не вело до його протиставлення науці і ремеслу, а усвідомлювалося як рівноцінність і рівноправність різних форм людської діяльності. У цю епоху високого рівня досягли прикладні мистецтва й архітектура, що об'єднали художню творчість з технічним конструюванням і ремеслом. Художники досягають широкого охоплення дійсності, поєднуючи з правдивим відображенням основні тенденції свого часу. Вони шукають найбільш ефективні засоби і способи для відтворення багатства і розмаїтості форм прояву реального світу. Краса, гармонія, витонченість розглядаються як властивості реального світу.

Гуманізм як вираження вищого духовного розвитку людських здібностей найбільш повно підкреслює основну спрямованість європейської культури XIV – XVI ст. Гуманістичні настрої захоплюють всі прошарки суспільства. Складається нова світська інтелігенція. Гуманізм утверджує віру в безмежні можливості людини. Завдяки виразникам цих настроїв у духовну культуру приходять свобода суджень, незалежність щодо авторитетів, сміливий критичний дух.

Першим гімном гідності людини стала «Божественна комедія» Данте Аліг'єрі – твір, що поєднав поезію, філософію, науку, пройнятий вірою в земне призначення людини. Молодшого сучасника Данте – Франческо Петрарку, філософа і ліричного поета, вважають родоначальником гуманістичного руху в Італії. У творах італійських гуманістів головною ідеєю стає твердження про те, що людина є творцем своєї долі і себе самої, як, наприклад в творі Піко делла Мірандоли «Про гідність людини». На думку гуманістів, людина має свободу дій, вона сама керує долею і суспільством, роблячи раціональний вибір.

Творчість найбільших майстрів Раннього Відродження – Донателло, Мазаччо, Боттічеллі – пройнята ідеалами гуманізму і возвеличує людину, вивищуючи її над буденністю.

XV століття стало переломним в історії європейської культури. Майже одночасно художники в Італії і Нідерландах звернулися до зображення земного світу і почали утверджувати моральну цінність і красу людини.

Розвиток мистецтва в цю епоху тісно взаємодіє зі збільшенням наукових знань й відтоді набуває реалістичної спрямованості і життєствердного світського характеру – найважливіших рис Відродження. Прагнення до пізнання світу спонукає художників до його вивчення, що сприяє розширенню їх світогляду, звільненню мистецтва від вузькості цехового ремесла і створенню допоміжних дисциплін. Художники відкривають закони лінійної перспективи. У цей же час ренесансний стиль оформлюється і в архітектурі, на яку також вплинула антична, готична і візантійська культура. Удосконалюється будівельна техніка, архітектори Відродження проектують будівлі і часто самі їх споруджують, нерідко вони виступають скульпторами, декораторами, живописцями.

Перша половина XV століття характеризується як початок Відродження в музиці. У цей час формується ренесансний ідеал гармонії і краси, норми так званого строгого стилю. У музиці, як і в інших видах мистецтва, посилюється тенденція до зображення розмаїтості світу, причому ідея розмаїтості поєднується з прагненням до гармонії і пропорційності всіх елементів цілого. Відбувається переосмислення соціального статусу музики – з'являється демократична публіка, поширюється аматорське музикування. Зростає роль світських жанрів, з'являється інтерес до танцювального мистецтва.

Нове мистецтво, що перемогло на початку XV ст. у Флоренції, не відразу отримує визнання в інших регіонах країни. У північній Італії довго панувала готика, яку поступово витісний Ренесанс. Флоренція в цей час є центром італійського гуманізму. У середині XV ст. тут була заснована Платонівська академія, яка підкреслила спадкоємний зв'язок Відродження й античності.

У XVI ст. в Італії ренесансне мистецтво перейшло у фазу найвищого розквіту. У цей час відбувається найвищий злет мистецтва, заснованого на традиціях гуманістичної культури.

Майстри Високого Відродження прагнули досягти в своїх творах гармонійного синтезу найбільш досконалих виявів дійсності. Формування мистецтва Високого Відродження почалося наприкінці XV століття у Флоренції. Першим художником Високого Відродження був Леонардо да Вінчі. Від початку творчої діяльності митця визначилися основні особливості його мистецтва: інтерес до психологічних рішень, прагнення до лаконічності й узагальнення, до просторового розташування і об'ємності форм. Велику увагу художник приділяв розробці перспективної побудови і розміщення фігур у просторі. У його нотатках про живопис багато відомостей з анатомії, перспективи, взаємодії кольорів. Теоретичні праці митця не були опубліковані за його життя, але багато його ідей набули популярності і вплинули на творчість інших художників.

Хоча найбільший майстер свого часу Леонардо да Вінчі залишив небагато творів (трохи більше двадцяти), кожен із них став етапом в історії культури. Портрет дружини купця дель Джокондо Мони Лізи став одним із найбільш відомих у світі і вирішальним кроком на шляху розвитку ренесансного мистецтва. Уперше портретний жанр став в один рівень із композиціями на релігійні й міфологічнй теми.

У портреті Мони Лізи був досягнутий той рівень узагальнення, який дозволяє розглядати образ як типовий для епохи Високого Ренесансу. Головна ідея образу – почуття власної значущості й високе право на самостійне духовне життя.

Інший відомий художник Високого Відродження, Рафаель, синтезував досягнення своїх попередників і створив у традиціях гуманізму образ досконалої людини.

У його творчості відбулося злиття традицій античності і духу християнства, що власне, виражає саму сутність мистецтва Відродження. Так, в одній із найбільш досконалих своїх робіт – «Сікстинській мадонні» Рафаель досяг втілення в образі богоматері гармонійного синтезу античного ідеалу краси з духовністю християнського ідеалу.

У своїх творах Рафаель знайшов зріле вирішення двох основних завдань: відбиття пластичної досконалості людського тіла, що виражає внутрішню гармонію всебічно розвиненої особистості (у цьому він дотримувався принципів античного мистецтва), і складна багатофігурна композиція, що передає все розмаїття світу (наприклад, у славнозвісній фресці «Афінська школа», яка прикрашала апартаменти Папи римського у Ватиканському палаці). У творах Рафаеля відчувається багато перегуків із творчістю його видатних сучасників – Леонардо да Вінчі і Мікеланджело.

Мікеланджело відобразив глибокі суперечності свого часу, втілив тривогу і передчуття прийдешніх катастроф. Він яскраво виявив своє обдарування в архітектурі, скульптурі і живописі. Але насамперед Мікеланджело – скульптор. Скульптуру він ставив вище за всі інші мистецтва і був у цьому протилежністю Леонардо да Вінчі, який понад усі мистецтва і науки ставив живопис. Статуя Давида, скульптура для гробниці папи Юлія II і гробниці Медічі принесли Мікеланджело світову славу, але за іронією долі вищих результатів він досяг у розписах стелі Сікстинської капели Ватиканського палацу: кілька сот фігур, що ілюструють персонажів Старого Заповіту, були написані на площі 600 м2. Від моменту завершення розпису стеля Сікстинської капели вважали одним із найвидатніших творів живопису, а Мікеланджело, який досяг 37-річного віку, був визнаний славетним художником свого часу.

Венеціанська школа посідала в італійському мистецтві XVI ст. особливе місце. Тут біля витоків Високого Відродження стояв Джорджоне. У своїй творчості він прагнув до ритму і гармонійної єдності, натхненності і психологічної виразності образів, основним мотивом його картин була єдність людини і природи. Продовжив справу Джорджоне Тиціан, полотнам якого властиве земне, життєрадісне відчуття. Важливе місце в творчості Тіциана займають портрети, в яких він прагнув створити образ, що відповідає гуманістичним ідеалам, розкрити духовність людини.

У музиці періоду Високого Відродження з'являються нові жанри – мадригал, шансон, набуває самостійності інструментальна музика – прелюдії, фантазії, токати. Формуються національні музичні школи – нідерландська, італійська, французька, німецька, англійська, іспанська.

Пізнє Відродження характеризується кризою ідей гуманізму, усвідомленням прозаїчності утворюваного буржуазного суспільства. Причини розчарування гуманістів у грандіозній невідповідності реальної дійсності ренесансним уявленням про людину. До кінця XVI ст. це розчарування стало загальним. Криза гуманізму визрівала поступово і виявилася в результатах, несподіваних для самих гуманістів. Так, у першій половині XVI ст. був опублікований твір Коперніка про геліоцентричну систему. Земля перестала бути центром світобудови. Людина стала маленькою і загубилася в нескінченному всесвіті.

Криза гуманізму виявилася також у створенні утопій. Перші утопісти Т. Мор і Т. Кампанелла були гуманістами. Утопічні ідеї виникли як реакція на суперечності і безглуздість гуманізму, його нездатність відповісти на питання, які хвилювали гуманістів. Утопією – за назвою вигаданої Т. Мором країни – називають фантастичний лад ідеального суспільства, що не має коріння в реальній дійсності. Поява утопій свідчить про втрату довіри до історії, до традиційного розуміння людської природи. Утопісти заперечують творче начало людини й обмежують її існування первинними потребами.

У мистецтві Західної Європи ознакою кризи гуманізму була поява академізму і маньєризму. Визначився розрив між мистецтвом і наукою, красою і користю, між духовним і фізичним життям людини. Уже в 20 – 30 рр. XVI століття поряд із гуманістичними ідеями в мистецтві Італії виникають нові тенденції, що відобразили розлад гуманістичних ідеалів і дійсності, невіру в можливість гармонійного розвитку особистості. Деякі художники відмовилися від пошуку нових засобів вираження. У творах цих митців були порушені принципи рівноваги і гармонії, властиві мистецтву Високого Відродження. Цей напрям – маньєризм – остаточно сформувався до середини XVI століття. Для зрілого маньєризму характерне прагнення відгородитися від життя, поставити мистецтво вище за реальність. Новий ідеал витонченості ґрунтується на довільних нормах естетичного смаку. Позбавлене високого ідейного змісту, властивого мистецтву Відродження, мистецтво художників-маньєристів стало не лише надто манірним, але й холодним, маловиразним. У ІІ половині XVI ст. маньєризм поширився на все європейське мистецтво, його впливу не зазнала тільки венеціанська школа, що зберегла вірність традиціям Ренесансу і його гуманістичним принципам, проте і її представники відмовляються від героїки і звертаються до зображення реальних живих людей та їхнього оточення. Важливого значення у венеціанському мистецтві почали набувати пейзаж, портрет, масові сцени.

Маньєризм (від італійського Maniera – манера, стиль) – стиль у західноєвропейському мистецтві XVI століття, який відбиває суб'єктивне сприйняття нестійкості, трагічної суперечливості світу, беззахисності людини, підвладної непізнаванним силам.

Вищий злет літератури Пізнього Відродження – драми Шекспіра і романи Сервантеса. Найбільш відомим твором Сервантеса став роман «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», в якому письменник передав широку реалістичну картину життя Іспанії. «Дон Кіхот» пародіює лицарські романи, вводячи героя в чуже для нього середовище. Романтично налаштований ідальго не може зрозуміти, що час лицарських подвигів минув. Драма невдалого лицаря близька Сервантесу, який, як і значна частина іспанського дворянства того часу, не міг пристосуватися до нових умов життя і відчував свою нікчемність. Інші твори Сервантеса, наприклад, «Повчальні новели», стали своєрідним описом сучасної автору моралі.

У творчості видатного драматурга Шекспіра криза гуманізму особливо яскраво була втілена в образі Гамлета, який розривається між гуманістичними ідеалами і необхідністю діяти в умовах зовсім не ідеального суспільства, де будь-яка дія суперечить духу гуманізму. Творчість Шекспіра була вираженням багатства ідей і пристрастей, що виникали в переломну епоху. Література цього періоду звертається до земної природи людини, її почуттів і боротьби за реальні інтереси. Нова особистість, ініціативна і заповзятлива, виступає в ній на перший план. Історичні драми Шекспіра відтворюють найбільш трагічні моменти англійської історії і пройняті думками про велич Англії.

Мистецтво Італії в XVI ст. ще переживає розквіт, але в другій половині століття художник перестає відчувати себе божественним творцем. Зіткнення гуманістичного ідеалу з реальною дійсністю викликає глибоке розчарування. Гуманісти почали розглядати свої уявлення про людину не з погляду вічності, а в більш приземлених життєвих ситуаціях.


Значення епохи Відродження в контексті історії європейської культури і мистецтва

У цілому результати діяльності творців Відродження суперечливі. Вони продемонстрували найвищий злет у сфері художньої творчості: в історії світового мистецтва існують дві найвищі вершини: грецька класика V ст. до н. е. і Високе Відродження в Італії (початок XVI століття). Тобто в художньому та естетичному відношенні культура і мистецтво Відродження є взірцем як для попередніх поколінь людства, так і прийдешніх.

Але в соціальному плані все не так оптимістично. У якомусь сенсі гуманісти Відродження повторили долю античної цивілізації, яка також вивищувала людину над усією світобудовою. Принцип антропоцентризму знову продемонстрував свою суперечливу сутність. З одного боку, антропоцентризм, безумовно, плідний. Він вивільняє творчу енергію людини, усуваючи всі обмеження. З іншого, – антропоцентризм позбавляє людину (на противагу принципу теоцентризму) стимулів і орієнтирів для самовдосконалення. А це має вже дуже серйозні наслідки, як для окремої людини, так і для суспільства в цілому. Якщо людина почувається богом, то у неї не виникає необхідність працювати над собою, шліфувати свої особистісні якості, удосконалювати відносини з оточенням. Мало того, зупинка в процесі розвитку означає для людини не просто зупинку, а початок «скочування» назад. Духовні якості вимагають постійного тренінгу і контролю, як самої людини, так і оточення, коригування її поведінки. В іншому випадку починається неминучий процес розпаду особистості. І він охопив найрізноманітніші сфери італійського соціуму тієї епохи. Політичні діячі італійського Відродження займалися підступними інтригами і вирізнялися неймовірною жорстокістю у боротьбі за владу. У цій боротьбі використовували все: підступи, вбивства, погроми, підпали, отруєння (аж до отруєння чаш з освяченою водою). При цьому тиран, нелюд, мучитель міг бути освіченим і цінувати науки і мистецтво. Самі гуманісти, будучи самозакоханими і пихатими, постійно суперничали і не гребували ніякими засобами. Людина епохи Відродження була внутрішньо розколеною: в ідеальному (гуманістичному) вимірі велика і прекрасна, а в умовах прози життя могла бути підступною і себелюбною. Показово, що в трагедіях В. Шекспіра шлях до поставленої мети у героїв обертається горою трупів, а справжній гуманіст Гамлет сумнівається і не діє ... «Конфлікт і боротьба однієї особистості-титана з іншою особою-титаном», – зазначає А. Ф. Лосєв, – веде до того, що «всі такого роду титани гинуть у взаємній боротьбі в результаті взаємного виключення один одного з кола людей, які мають право на самостійне існування ». Певним винятком є самореалізація в мистецькій сфері, найменш зануреній у сьогодення. Саме тому художні образи цієї епохи, максимально наповнені високим гуманізмом, живуть донині, у той час як соціальна практика майже забута.

Це був один із чинників, до того ж посилений процесом первісного нагромадження капіталу, який спричинив тяжкі соціальні наслідки. Італія «розбилася» на окремі міста-республіки, які врешті-решт «звалилися» під тиском більш відсталих у соціально-економічному плані, але і водночас більш згуртованих феодальних держав Західної Європи.

У 1527 р. Рим був розграбований німецькими ландскнехтами, а з 1530 р. Флоренція з буржуазного міста-держави перетворюється на звичайне центральне місто феодального герцогства. Починається феодально-католицька реакція (контрреформація), і 1530 р. вважають кінцевою датою розвитку Відродження, хоча вплив мистецтва Відродження поширюється ще на все XVI ст.

Таким чином, платою за прорив до нового культурного горизонту стала загроза розпаду європейської культури, що втратила стійкі моральні орієнтири. Розв’язати проблему її виживання, набуття цілісності, але вже на принципово іншій основі, порівняно з середньовіччям, намагалися представники такого ідейного руху цієї епохи, як Реформація.


Реформація: нові пріоритети та система цінностей

Реформація (від латинського Reformatio – перетворення, виправлення) – релігійний рух XVI століття, спрямований проти римсько-католицької церкви, що привело до оформлення протестантської гілки християнства. Початок Реформації пов'язаний із діяльністю талановитого й освіченого католицького богослова Лютера, чия робота «Диспут про проясненні дієвості індульгенцій (95 тез)» стала початком епохи релігійних воєн. Завдяки діяльності «батьків» протестантської реформації Лютера, Кальвіна, Цвінглі (І половина XVI ст.) та їх послідовників, протестантство почало домінувати в Голландії, Німеччині, Шотландії, поширюючи свій вплив на інші країни Західної та Центральної Європи, а потім і в Новому світі.

Реформація мала зовсім іншу соціальну базу, ніж культура Відродження. Ідеї Відродження кардинально змінили світогляд інтелектуальної й аристократичної еліти. Вона стала більш реалістично сприймати дійсність, підвищився її освітній рівень. Але для простих людей, які, по суті, жили у світі середньовіччя, ідеї Відродження не були недоступні. Створена на основі гуманізму ідеологія мала елітарний характер, була надбанням вузького кола освічених городян і не могла вплинути на масову свідомість, щоб сприяти перемозі нового суспільного ладу.

Сподіванням селян, бюргерів, городян, для яких релігія залишалася найвищим, що у них було в житті, в повній мірі відповідав рух Реформації. Реформація залишала незмінною сутність середньовічних уявлень людини про світ і відкривала можливості простого, не опосередкованого католицькою церквою діалогу з Богом. У протестантизмі кожна людина спілкується з Богом самостійно, на ній лежить особиста провина й особиста відповідальність, і ніяка церква не може бути посередником в її відносинах із Богом. Кожна людина має право сама читати і тлумачити Біблію. Протестантизм відкинув саму церковну ієрархію, що скомпоментувала себе на чолі з Папою.

Реформація була реакцією на невдачу Ренесансу створити нову культуру і нову людину. Європа впритул наблизилася до культурної катастрофи. Це відчуття прірви (Страшного суду) одні верстви відчували усвідомлено, інші несвідомо, але всіх їх об'єднував страх перед наростанням соціальної кризи.

Рух Реформації дедалі очевидніше наповнювався духом, прямо протилежним ціннісній спрямованості Ренесансу, світській, мирській за своєю суттю. Те, чому гуманісти співають гімн, – право на вільну самореалізацію, для протестантів – шлях до загибелі. Один із програмових трактатів Лютера так і називається «Про рабство волі». Протестантизм прямо проповідує недовіру до можливостей людини врятуватися поодинці без божественного участі. Він однозначно вимагає відновити безмежну владу Бога і авторитет віри, викривлений католицькою церквою і гуманістичними ідеями.

Протестантський ідеал людини, в тій мірі, в якій можна говорити про ідеал від початку гріховної істоти, принципово відмінний від ідеалу особистості гуманістів. Не почуття гідності та індивідуальності, а смиренність і глибокий відчай через власну недосконалість, самоприниження. Однак, засуджуючи гріховність світського індивідуалізму Відродження, позиція Реформації збігається з ним в найважливішому – у прагненні звільнити людину від пут зовнішніх авторитетів, наділяючи її правом вільно, на власний розсуд, обирати спосіб життя. Спочатку йдеться про релігійний вибір, але характер релігії протестантизму невблаганно підштовхував до розширення поля цього вибору.

Протестантизм «звільнив людину від зовнішньої релігійності, зробивши релігійність внутрішнім світом людини» (К. Маркс) і цим створив основи для позацерковної релігійності. Така релігійність орієнтувала людину на прийняття відповідальності за розв’язання всіх проблем на себе. Причому межі своєї відповідальності й активності людина покликана встановлювати за високими стандартами Євангелія.

Справжня християнська віра трактується тут як безкорисливе прагнення до добра через старанне й ретельне виконання своєї звичайної мирської роботи, що складає одну з взаємопридатниних служб влаштованого Богом світопорядку. Це вказує на те, що протестантська Реформація створила духовні засади нового типу працівника і культури праці, що ґрунтуються на сумлінному виконанні роботи як вищого боргу, без якої неможливе жодне високоефективне виробництво.

Нове розуміння релігії як безпосереднього зв'язку людини з Богом, потужний удар по оплоту феодалізму – католицькій церкві, обмеження церковного авторитету в питаннях віри і моральності, утвердження свободи совісті як невідчужуваного надбання особистості, захист моральної цінності праці й освячення ділової заповзятливості, вироблення особливої моральної мотивації трудової діяльності – все це складає найважливіший внесок Реформації у становлення ранньобуржуазної культури. Не проголошуючи ніякого соціально-політичного ідеалу, не вимагаючи перебудови суспільства, не роблячи ніяких наукових відкриттів, не здійснюючи досягнень в галузі художньої творчості, Реформація змінила свідомість людини, відкрила їй нові духовні обрії.

Реформація сприяла процесу появи людини буржуазного суспільства – автономного індивіда зі свободою морального вибору.


Персоналії: Д. Вазарі, Х. Колумб, Ф. Магеллан, Г. Галілей, Дж. Бруно, М. Копернік, Аристотель, Платон, Цицерон, Леонардно да Вінчі, Мікеланджело Буанаротті, Рафаель, Данте Аліг’єрі, Ф. Петрарка, Піко делла Мірандола, Донателло, Мазаччо, Боттічеллі, Джорджоне, Тиціан, Т. Мор, Т. Кампанелла, В. Шекспір, Сервантес, А. Лосев, м. Лютер, Ж. Кальвін, В. Цвінглі, К. Маркс.
Запитання для самоконтролю

  1. Розкрийте зміст терміна «Відродження».

  2. Які етапи пройшла культура Відродження в процесі своєї еволюції?

  3. Які елементи античної спадщини «відроджувалися» в італійській культурі XIV – XVI століть?

  4. Назвіть найбільш яскравих майстрів Відродження та їх доробок.

  5. У чому виявився універсалізм діячів Відродження?

  6. Розкрийте сутність епохи Реформації.


Тести

1. Позначте наукові ідеї, що не мають відношення до епохи Відродження:

А ідея нескінченного Всесвіту Дж. Бруно;

Б геліоцентрична картина світу М. Коперника;

В природничо-наукові ідеї Ф. Бекона, Дж. Локка, Р. Декарта, Г. Лейбніца.

2. Укажіть правильне визначення епохи Відродження:

А культурна течія, пов'язана з реформами християнської церкви;

Б культурна течія, пов'язана з діяльністю просвітників;

В культурна течія, пов'язана з діяльністю гуманістів.

3. Позначте країну, що стала батьківщиною Відродження:

А Франція;

Б Англія;

В Італія.

4. Укажіть місто, де особливості італійського Відродження проявилися найбільш яскраво:

А Флоренція;

Б Неаполь;

В Сієна.

5. Що з культурної спадщини минулого найбільше цікавило мислителів і художників Відродження:

А закони Хаммурапі;

Б духовні цінності і пам'ятки античної культури;

В ідеї середньовічної схоластики.

6. Укажіть літературний твір, що став символом епохи Відродження:

А «Енциклопедія» Д. Дідро;

Б мемуари Д. Казанови;

В «Божественна комедія Данте Аліг'єрі.

7. Позначте філософський напрям, популярний в епоху Відродження:

А деїзм;

Б суб'єктивний ідеалізм;

В пантеїзм.

8. Укажіть ім’я учасника великих географічних відкриттів XV – XVI ст.:

А Васко да Гама;

Б Р. Декарт;

Г Ф. Бекон.

9. Позначте ім’я художника, що не стосується до Північного Відродження.

А Рафаель;

Б І. Босх;

В П. Брейгеля.

10. Укажіть християнський напрям, що оформився в ході Реформації в XVI ст.:

А баптизм;

Б православ'я;

В протестантизм.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   26

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка