Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



Сторінка2/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Культура це сукупність матеріальних і духовних цінностей, утворених в результаті цілеспрямованої діяльності людства протягом його історії, а також відносини, які склалися в процесі споживання, відтворення, розподілу цих цінностей та їх обміну.

_______________________________________________________________

Таке спеціалізоване, академічне визначення культури не заперечує можливості інтерпретувати її і в широкому значенні, коли культуру розуміють як «культурні риси» людини, а саме: розум і почуття, мова і спілкування, естетичні смаки і норми поведінки тощо.

З урахуванням усього вищезазначеного закономірно поставити запитання: «У чому полягає особливість цього феномену?»

Розкриваючи особливості культури, необхідно звернути увагу на таке:


  • люди самі створюють культуру;

  • люди навчаються культури, створеної іншими людьми.

Із цього випливає, що культурі притаманні такі характерні особливості.

1. Оскільки культура не освоюється біологічним шляхом і не передається з молоком матері, кожне покоління має відтворювати її і передавати наступним поколінням. Цей процес передавання культури від одного покоління до іншого здійснюється за допомогою соціалізації. Соціалізація – це процес входження людини в суспільство; це процес становлення особистості, навчання й засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, притаманних цьому суспільству.

2. Оскільки культура формує особистість людини, то й багато в чому контролює її поведінку. Контроль – це ключова характеристика культури. Тому культуру часто називають набором контрольних механізмів, тобто планів, рецептів, правил, інструкцій для регулювання поведінки. Наскільки важлива в цьому плані культура, можна пересвідчитися на прикладі поведінки людей, котрі не пройшли соціалізацію, так званих «мауглі» або «дітей джунглів». Позбавлені контакту з людьми, вони не можуть засвоїти правильний спосіб життя, оволодіти мовою. Шведський натураліст ХУІІІ ст. Карл Лінней (1707 – 1778) назвав їх «homo ferus».

3. Ключовою характерною особливістю культури є те, що вона відбирає для тиражування визначені аспекти поведінки й досвіду людей. Наприклад, людство відібрало певну кількість звуків, які ми можемо відтворити за допомогою наших голосових зв’язок і носоглотки, за допомогою яких ми можемо створювати склади, слова і речення. Але кожна мова здійснює свою селекцію звуків, адже якщо вона не буде дотримуватися обраного, то їй загрожує небезпека стати незрозумілою. Це дуже тривалий процес. Є припущення, що перші слова виникали протягом 10 000 років. Прикладом може бути і те, що одна культура побудувала на основі грошей фундамент усіх сфер людської поведінки, а інша не здатна осягнути їх цінність. Ще однією ілюстрацією може бути той факт, що у нашій культурі до галюцинацій ставляться як до хворобливих проявів, а інші культури розглядають це явище як вищу форму свідомості.

4. Важливою характерною особливістю культури є наявність у ній універсалій.

_____________________________________________________________



Культурні універсалії – це спільні риси, притаманні усім культурам світу.

________________________________________________________________

Так чому ж існують культурні універсалії? Це обумовлюється тим, що всі люди фізично влаштовані однаково: факт народження, дорослішання, старіння і смерть. Ставлення до цих процесів у всіх культурах практично однакове. І на основі цього Джорж Пітер Мердок (1897 – 1985) у 1959 р. виділив понад 60 культурних універсалій. До них належать спорт, кооперована праця, танці, поховальні ритуали, заборона інцести та ін. Наприклад, натільні прикраси одна із найбільш поширених культурних універсалій. Вони виконують символічну й естетичну функції. У деяких народів існує звичай прикрашати себе, підпилюючи або обламуючи зуби чи надаючи їм чорного забарвлення. Європейців завжди вражала пристрасть інших народів до прикрас. Капітан Кук, відкривши Вогняну Землю, найбільше подивувався тим, що оголені дикуни, спокусилися не зброєю, не одягом, а намистом зі скла. В австралійців він спостерігав те саме. Коли капітан подарував одному з аборигенів стару сорочку, то той намотав її навколо голови, а не прикрив сороміцьке місце. Це пояснюється тим, що давні люди прикрашали ті частини тіла, які були для них життєво важливими (руки, голова, стегна, ноги тощо).

5. Характерною особливістю культури є культурний етноцентризм і культурний релятивізм. Відомо, що люди схильні оцінювані інші культури з кількох позицій. Перша позиція і найбільш поширена – оцінювання чужої культури крізь призму цінностей своєї культури. Так, люди з кільцем у носі, гаремна родина, страви канібалів для нас дивні, а подеколи й жорстокі.

_______________________________________________________________

Тенденція робити висновки про чужу культуру з позиції своєї називається культурним етноцентризмом.

__________________________________________________________________

Супутнє етноцентризму поняття називається ксенофобією. Ксенофобія – це страх перед чужим та іноземним і його неприйняття (у ХІХ ст. виступали проти іншомовних слів, коли захисники власної мови закликали, говорити не «калоші», а «мокроступи», не «театр», а «видовисько» тощо).

6. Протилежний культурному етноцентризму культурний релятивізм.

_______________________________________________________________

Культурний релятивізм – це уявлення про те, що чужу культуру можна зрозуміти тільки в контексті її власних цінностей.

_____________________________________________________________

Так, дітовбивство в часи до ісламської епохи (УІІ ст.), особливо дівчаток, можна було пояснити кочовим способом життя арабів і тим, що хлопчик – це майбутній воїн, який захистить і забезпечить родину, і чим більше в ній було хлопчиків, тим багатшою вона вважалася. А дівчатка під час кочування були тягарем. Та й жінка перманентно народжувала і годувала дітей груддю. Таким чином, через дітовбивство здійснювалося регулювання дітонародження. Бо інакше помирала б і дитина, і жінка, оскільки абортів у арабів не існувало (сьогодні вони практикуються в медицині, але тільки за життєвими показаннями).

7. Культурі притаманна групова єдність, оскільки вона зміцнює будівлю суспільного життя. І це не лише тому, що культура передається від однієї людини іншій за допомогою соціалізації й контактів з іншими культурами, але й тому, що культура формує у людей відчуття належності до соціальної спільноти. Члени однієї культурної групи в переважній більшості розуміють одне одного, довіряють і симпатизують один одному. Це виявляється в таких культурних особливостях, як сленг, улюблені страви, мода та ін.

Отже, культурі властиві важливі характеристики, які генетично не успадковуються і є специфічними; це колективне програмування людського розуму.

Закономірно задати запитання: «З чого складається культура?» Розгляд цього феномена дозволяє зробити висновок про те, що основними компонентами культури є концепти, відношення, цінності, правила і норми.

1. Концепти. Вони містяться, в основному, в мові і допомагають людям організовувати й упорядковувати свій досвід. Хоча людина сприймає світ через форми, колір, смак, в різних культурах світ організовується по-різному. Наприклад, німці розмежовують процес споживання їжі тваринами (fressen) і людиною (essen), англійці для цього використовують тільки слово «eat».

2. Відношення. Насправді культури не лише описують за допомогою концепт те, з чого складається світ, але й містять певні уявлення про те, як ці складники пов’язані один з одним в просторі і часі. Якщо, наприклад, взяти такі поняття, як земля і сонце, то доведено, що земля обертається навколо сонця, хоча до Коперника вважали навпаки.

3. Цінності. Цей елемент культури являє собою спільні для всіх переконання щодо цілей, яких слід досягати. Наприклад, вони складають основу моральних християнських доктрин, а саме: заповіді Ісуса, які вимагають від людини, крім усього іншого, не завдавати шкоди людському життю, зберігати подружню вірність, поважати батьків тощо. І хоча різні культури вважають цінними різні речі (хоробрість на війні, аскетизм, художню творчість), кожне суспільство або соціальна спільнота робить свій вибір: що приймати як цінність, а що – ні. Одним із прикладів може бути американське суспільство, цінностями якого є особистий успіх, активна і наполеглива праця, ефективність і корисність, повага до прогресу, речі (розкішний стиль життя), повага до науки.

4. Правила і норми. Ці компоненти визначають, як повинна поводитися людина, щоб жити не заперечувати цінності своєї культури. Наприклад, норми відносин фармацевта і пацієнта, фармацевта і лікаря і под.

Отже, культура складається із стандартних рішень, які відповідають на питання:


  • Що є? (Концепти.)

  • Що може бути? (Відношення.)

  • Як ставитися до того, що є? (Цінності.)

  • Що і як із цим робити? (Правила і норми.)

Ці складові культури взаємопов’язані, і їх цілісність фіксує культуру як явище.

Культура як явище у суспільстві має свою структуру. Зрозуміти структуру культури як феноменального явища можна за допомогою її класифікації, що ґрунтується на певних критеріях:



  • за сферами діяльності: матеріальна (способи виробництва і споживання як продукту праці (артефакти)) і духовна (освіта, виховання, література, мистецтво, релігія, преса, радіо, телебачення);

  • за носіями: особистісна, групова, класова, національна, світова;

  • за суспільною свідомістю: моральна, правова, професійна, політична, релігійна, естетична, економічна, екологічна, фізична;

  • за суспільною психологією: уявлення, відчуття, ідеали, менталітет, традиції, звичаї;

  • за історією розвитку: первісна, давніх цивілізацій, антична, середньовічна, Відродження, Нового часу, Просвітництва, новітня;

  • за спрямованістю: офіційна, народна, елітарна, масова, екранна, контркультура, антикультура.

Щодо видів (сукупність правил, норм і моделей поведінки, які є різновидами більш загальної культури), форм (сукупність правил, норм і моделей поведінки, які не можна вважати повністю автономним утворенням) і галузей культури (сукупність правил, норм і моделей поведінки, які складають відносно замкнену ділянку у складі цілого) у вчених немає одностайної думки. Один із варіантів їх бачення представлений у схемі 2.

Схема 2. Класифікація культури

Оскільки світ культури вирізняється значною розмаїтістю, для його вивчення застосовують метод типології. Типологія культур – це спосіб наукового пізнання, який ґрунтується на розділенні соціокультурних систем, об’єктів та їх групування за допомогою ідеалізованої моделі чи типу. Найбільш поширеним підходом до визначення типів культур вважають принцип подібності соціокультурних характеристик, який розробив російсько-американський соціолог П. Сорокін (схема 3).

Організаційними структурами культури виступають держава, школа, церква, армія тощо.



Культура як складне соціальне явище виконує певну систему функцій. Це дає можливість уявити, як вона «працює» у суспільстві. Функції культури (від латинського functio – виконання, здійснення):



  • характер і напрям впливу культури на індивідів і суспільство;

  • сукупність ролей, які виконує культура стосовно суспільства, людей, які створюють її і використовують у своїх інтересах.

Функції культури утворюють функціональний комплекс, зокрема, адаптивний, регулятивний, пізнавальний і гуманістичний.

Адаптивний функціональний комплекс охоплює:

  • функцію пристосування, що забезпечує адаптацію людини в навколишньому середовищі;

  • функцію соціалізації – входження людини в суспільство, залучення її до життя суспільства, засвоєння його цінностей, норм поведінки;

  • функцію релаксації (від латинського relaxatio – розслаблення) – мистецтво фізичного і психічного розслаблення, розвантаження. Колективна релаксація – свята, фестивалі, спортивні олімпіади, ритуали (комедії, туризм, віртуальний світ). Індивідуальна релаксація – сміх, плач, гнів, крик, сповідь. Вплив релаксації різновекторний: негативна – наркоманія, алкоголізм; позитивна – театр, музеї, консерваторії, що приводить до катарсису (від грецького catharsis – очищення). Катарсис – це не лише очищення, але возвеличення духу, звільнення з-під опіки метушливого буття.

Регулятивний функціональний комплекс утворюють такі функції:

  • аксіологічна (від грецького axio – цінність), що формує певні ціннісні орієнтації, ціннісні установки, необхідні для регулювання соціальної поведінки людини;

  • нормативна – система норм, вимог, обов’язків для всіх членів суспільства, які забезпечують його цілісність і гармонійність;

  • семіотична, або знакова – це спеціальний набір мов: мова математики, мова віршів, що сприяють спілкуванню і збереженню мов.

Проте сучасні культури умовно поділяють на:

  • інтенсивно насичені нормами (Німеччина, Японія, Китай, Індія);

  • аномічні, що втратили норми (Україна, Росія).

Пізнавальний функціональний комплекс складають:

  • епістеміологічна (пізнавальна) функція, яка дає можливість концентрувати в собі досвід багатьох поколінь людей, що сприяє розвитку національної самосвідомості, інтелектуальному розвитку етносу, оскільки культура бере найкраще із накопиченого людством (наприклад, Японія);

  • світоглядна функція синтезує в цілісну і завершену систему чинники духовного світу людини: пізнавальні, оцінювальні, емоційні, чуттєві, вольові; світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного світу, а в соціокультурному вимірі;

  • комунікативна функція, або функція спілкування: на ранніх етапах антропогенезу наші предки спілкувалися жестами і звуками, що було дуже незручним і спричиняло втрату левової частки інформації; спілкування за допомогою мови – це принципово новий канал комунікації, який доповнюється спілкуванням за допомогою письма, спеціальних мов (технічної, топографічної, нотної, комп’ютерної тощо): усе це дає можливість тиражувати, накопичувати, транслювати і зберігати культуру;

  • інтегруюча функція покликана об’єднувати людей незалежно від їхнього світогляду, ідеології, національності, вікової, професійної і конфесійної належності в певні соціальні спільноти; проте в сучасному світі спостерігається не лише тенденція зближення культур, що відбувається на основі типової чи функціональної їх спільності, але й зворотний процес – дезінтеграція;

  • трансляційна функція, або функція передавання соціального досвіду: культура виступає єдиним механізмом передавання соціального досвіду від покоління до покоління; культура – це соціальна пам’ять людства: небезпека порушення культурної спадковості прирікає нове покоління на те, що соціальна пам’ять може зникнути.

До складу гуманістичного функціонального комплексу належать:

  • творча функція, яка проявляється в спрямованості суспільної чи індивідуальної свідомості на людину, на її благо, її розвиток: підготовка людини до людських відносин;

  • виховна функція передбачає цілеспрямоване передавання етнічних норм і правил поведінки подальшим поколінням: залучення людей до культурних цінностей;

  • духовно-моральна функція відображає поняття «cultura animi» – культуру душі: культура зобов’язана розвивати особистість, забезпечувати її моральне зростання і певний рівень її свободи.

Вираз «cultura animi» в Європі був прийнятий як такий, що визначає основний зміст терміна культура. Отже, критерієм культури є гуманізація суспільства, а основною метою – гармонійний розвиток особистості.

Виконувані культурою функції засвідчують її важливість не тільки для життя суспільства, але й для кожної людини, членом якого вона є.

Близьким до поняття «культура» є поняття «цивілізація». Відмінність між ними полягає в тому, що культура – це вираження і результат самовизначення волевиявлення народу або окремої особистості, а цивілізація – це сукупність досягнень техніки і пов’язаного з цим комфорту. Проте не всі досягнення цивілізації можна вважати набутком культури, тому що розвиток техніки не завжди сприяє зростанню духовності людини.

Якщо говорити про культуру в плані її антропологічного вивчення, то необхідно відзначити, що традиційному і сучасному типу суспільства притаманні відповідні культури.

_______________________________________________________________

Традиційна культура – це культура, що відповідає традиційному типу суспільства; це культура, в якій регулювання здійснюється на основі звичаїв, традицій, табу.

Сучасна культура – це культура, що забезпечує функціонування сучасного суспільства на основі права, законів, які розробляють і приймають законодавчі органи влади.

_________________________________________________________________

Традиційна культура поширена у тих суспільствах, де зміни непомітні для життя одного покоління, оскільки минуле дорослих стає майбутнім дітей. Тут панує збережений звичай і традиція, що передається з покоління в покоління. Традиційна культура органічно поєднує всі складники і людина органічно єдина як із суспільством, так і з природою. Такий тип суспільства орієнтований на збереження самобутності, культурної однорідності. Тут авторитет старшого покоління незаперечний. Це дає можливість розв’язувати всі конфлікти без будь-якої шкоди для їх учасників. Старше покоління в такому суспільстві – джерело знань і вмінь.

Традиційна культура – це до індустріальна культура. Вона зазвичай не має писемності, основний вид діяльності – сільське господарство. До сьогодні є культури, наприклад, бушменів, догонів, які перебувають у стадії мисливства і збирання. У 1967 р. Дж.Мердок опублікував «Етнографічний атлас», де були зібрані різноманітні відомості про традиційну культуру. Зараз створено комп’ютерний банк «Ареальна картотека людських відносин», де зафіксовані дані про більше ніж 600 традиційних культур.



Сучасна культура характеризується швидкими змінами, чому сприяє процес модернізації сучасного суспільства. Саме в цьому суспільстві соціалізована система виховання виступає джерелом знань, умінь і культурних навичок. Ідеальна модель родини – відсутність третього покоління: ослаблення родинних зв’язків. Авторитет старшого покоління незначний, порівняно з традиційним суспільством, і більш виражений конфлікт поколінь. Це спричиняє швидко змінювана культурна дійсність, що обумовлює нові параметри й орієнтири життєвого шляху молодого покоління. Будучи аномійним, уніфіковано-індустріальним, сучасне суспільство існує переважно в містах і мегаполісах. Культура його перебуває в дисгармонії з природою, що отримало назву «екологічна криза». Унаслідок цього формується специфічна риса сучасної культури: відчуження людини від людини, розбалансування спілкування, існування людей як автономних індивідів соціального суперорганізму.

Традиційна культура на сучасному етапі розвитку людства існує в Південній Америці, Африці, Австралії. Сучасна культура поширена в США й урбанізованій частині країн Європи. Хоча є один нюанс: у сільській місцевості розвинених індустріальних країн існує яскраво виражена тенденція до традиційної культури. Таким чином, в одній країні можуть поєднуватися два типи культури: з одного боку, уніфіковано-індустріальна, а з іншого, – традиційно орієнтована. В Україні спостерігається складне поєднання традиційної і сучасної культур.

Крім традиційної і сучасної, виділяють так званий змішаний тип культури, притаманний суспільствам, залученим до індустріальної модернізації. Змішаному традиційно-індустріальному типу культури, що є характерним для Англії, Японії, деяких країн Південно-Східної Азії, Китаю, притаманне поєднання елементів модернізації й етично обумовлених стереотипів поведінки, устрою життя, звичаїв, національних особливостей світосприйняття.

Концепції культури. Українська культурологічна думка

Що ж таке концепція? У чому полягає її важливість і значущість?

__________________________________________________________________

Концепція (від латинського conceptio – розуміння, система) – це певний спосіб розуміння, трактування якогось явища, основний погляд, панівна ідея для їх висвітлення.

__________________________________________________________________

Це й пояснює важливість і значущість концепції. Незважаючи на те, що феномен культури існує разом із появою людини, його осмислення як самостійного об’єкта відбулося лише у ХУІІІ ст., у добу Просвітництва. Представники натуралістичного напряму визнавали основоположним у людині природний чинник: оскільки людина створює природу, вона повинна керуватися законами цієї природи і підкорятися їй. Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778) обстоював гасло «назад до природи», вважаючи, що людина, яка прагне до цивілізаційних цінностей, знищує саму себе, руйнує свою природність. Аналізуючи культуру, епоха Просвітництва основну увагу приділяла розуму людини. Тому феномен культури розглядався на основі раціонального осмислення морально-правових і естетичних норм життя, а також філософсько-теоретичної свідомості. Така ситуація існувала до першої половини 19 ст.

Концепцію морально-етичного обґрунтування культури пропонує німецький філософ Іммануїл Кант (1724 – 1804). У своїх працях «Метафізика звичаїв» і «Антропологія» дослідник стверджував, що:


  • культура – це винахід людини, тому що природа наділила її розумом;

  • культура – це штучне надприродне тіло для захисту людини;

  • культура спочатку піднімає людину від «тварності» (культура уміння), а потім вона морально навчає людину і сприяє гармонії з родом (культура виховання);

  • процес підняття людини від «тварності» до власного виховання проходить через здатність керуватися у своїх вчинках мораллю;

  • мораль – основа культури.

Науковці засвідчують, що дослідження тогочасної культури відбувалося двома шляхами: євроцентристським і полілінійним.

Представники євроцентристського напряму розглядали європейську культуру як канон, еталон, який має стати зразком для всіх народів. Ця модель досягла свого логічного завершення у працях німецького філософа Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770 – 1831), що стало кульмінацією раціоналістичної тенденції епохи Просвітництва в розумінні культури.

Гегель уважав, що європейська модель культури – це втілення абсолютної ідеї; це зразок, оскільки культура є реалізацією світового розуму. Світовий розум свою сутність виявляє в долі народів через науку, техніку тощо. Реалізація цілей світового розуму – це все, що роблять люди, а ступінь саморозвитку світового розуму – це різноманітність культурних форм. Основою світового розуму є свобода. Світовий дух – це справжній суб’єкт свободи. У теорії Гегеля немає місця автономній особистості, а людина виступає цінністю настільки, наскільки вона є втіленням світового розуму. Таким чином, творець культури ототожнювався зі світовим розумом.

Прихильники полілінійного напряму вбачали в європейській культурі згубні для людства процеси й обстоювало концепцію унікальності й неповторності культур різних народів. Ця унікальність визначалася не різними рівнями соціального прогресу, а внутрішніми особливостями кожної самобутньої культури. Зокрема, Йоганн Готфрід Гердер (1744 – 1803), заперечуючи євроцентризм, заклав підвалини європейської культурологічної традиції й обґрунтував освітньо-прогресистську концепцію, в якій йшлося про те, що:



  • можливості людського розуму безмежні;

  • завдяки розуму людина пізнає закони природи і суспільства;

  • в історії все розвивається за чітко визначеними законами;

  • закон прогресу в історії – це прогресивний розвиток до гуманізму;

  • гуманізм складає сутність людства і натрапляє на своєму шляху на такі перешкоди, як бідність, війни, зло, несправедливість;

  • завдяки розуму і культурі людство подолає ці перешкоди.

Недоліки Гердера, як і всіх просвітників, у тому що вони недооцінювали значущість виховання й освіти, відривалися від реальних суспільних відносин і матеріального виробництва.

У другій половині ХІХ ст., коли набули розвитку етнографія, археологія, антропологія, соціологія, історія, філософія й інші галузі знань про людину, аналіз феномена культури здійснювали в межах науково-концептуальних напрямів, зокрема, концепції прогресивного розвитку культури, яка охоплювала еволюціоністську, аксіологічну, антропологічну, формаційну, циклічну, соціологічну, теологічну та інші концепції культури (схема 4).

Схема 4



Еволюціоністська концепція культури виникла на основі узагальнення емпіричного етнографічного матеріалу: американський етнограф Льюїс Генрі Морган (1818 – 1881), англійський історик Едуард Тейлор (1832 – 1917), англійський соціолог Герберт Спенсер (1820 – 1903). Еволюціоністська концепція обґрунтувала принцип єдності людства й спільності потреб різних народів у формуванні культури.

Е. Тейлор у своїй праці «Первісна культура» зробив такі узагальнення:

  • розвиток кожного народу відбувається прямолінійно: від простого до складного;

  • культура є результатом діяльності людини, специфічним способом її пристосування до навколишнього середовища і факторами впливу на пристосування виступають кліматичні умови, географічне розташування території, де проживає етнос;

  • форми функціонування культури всіх народів – це обряди, традиції, звичаї, вірування, одяг, їжа, житло, знаряддя праці тощо, що засвідчує їх універсальність.

Л. Морган у роботі «Давнє суспільство» (1877) виділив три стадії розвитку суспільства (дикунство, варварство і цивілізація) і відповідно до цього визначив особливості культури.

Загалом еволюціоністи дійшли таких висновків:



  • людство однорідне за своєю природою;

  • народи, перебуваючи на різних рівнях розвитку культури і живучи окремо один від одного, створюють відповідні способи реалізації культурних потреб;

  • зближення народів, посилення контактів між ними, обмін культурними набутками обумовлює спільність культурних цінностей і засвоєння їх людством;

  • прямолінійність суспільного прогресу передбачає: кожний народ обов’язково проходить усі стадії культурного розвитку.

Аксіологічну концепцію культури заснували такі німецькі філософи і соціологи, як Вільгельм Дильтей (1833 – 1911), Вільгельм Віндельбанд (1848 – 1915), Генріх Риккерт (1863 – 1936). Особливість їхнього визначення культури полягала в тому, що вони розглядали її як «світ втілених цінностей», які реалізує людина в результаті своєї діяльності. Так, В. Дильтей уважав, що існують науки про дух і науки про природу, і відповідно до цього людина може пізнати себе інтуїтивно лише в духовній цілісності з культурою за допомогою механізму створення певних цінностей. Вільгельм Дильтей зазначав, що життя слід розуміти через життя. Життя – це спосіб буття людини, а культура при цьому – здійснення цього способу в історії. Тому культура не може пояснити життя, як це робить наука відносно природи. Культуру можна зрозуміти лише через «співпереживання», що досягається при розгляді її крізь призму цілісності людської особистості.

В. Віндельбанд і Г. Риккерт розглядали культуру через цінність, яка виступала елементом внутрішньої організації культури як цілісної системи. Аксіологи виділяють сучасні культурні цінності, зокрема: нові ідеї; соціокультурний стандарт; суб’єктивний образ, який прагне до ідеалу; конкретну поведінку. З урахуванням діяльнісної теорії аксіологи розглядають артефакти (від латинського artefactum – штучно зроблене) культури з погляду матеріальних (фізичні предмети) і духовних цінностей (продукти духовної і художньої творчості).

Антропологічна, або функціональна, концепція культури ґрунтується на теорії Чарльза Дарвіна (1809 – 1882). Сутність цієї концепції в тому, що культура пов’язана з потребами людства. Її підтвердили і розробляли англійський етнограф і соціолог Броніслав Малиновський (1884 – 1942), французький етнолог і соціолог Клод Леві-Строс (1908 – 1991), американський етнограф, теоретик історії культури Альфред Кребер (1876 – 1960) та ін.

У теорії Б. Малиновського культура постає як складна органічна сукупність взаємопов’язаних інститутів, які служать для задоволення як первинних (фізіологічних і психічних), так і вторинних (породжених самою культурою: виготовлення й удосконалення знарядь праці) потреб людей. Набуття, закріплення і передавання вторинних потреб, що в сукупності складають соціальний досвід, є другим призначенням культури.

Речовинний і духовний апарат культури складається з інститутів, кожен з яких, будучи фіксованою частиною соціальної організації етнічної групи, є носієм певної функції. Відмінності між культурами виводяться із відмінностей у способах задоволення потреб, самі ж основні потреби, на думку Б. Малиновського, постійні і не залежать від культури.

Основною умовою існування культури Б.Малиновський визначав рівновагу між інститутами, які входять до її складу. Кожне суспільство, як уважав дослідник, є самодостатнім і має власний «культурний імператив». Зміни і запозичення в культурах відбуваються на рівні інститутів і стосуються лише останніх.

Опрацьовуючи і вивчаючи значний етнографічний матеріал первісного суспільства, К. Леві-Строс, застосовуючи методи структурної лінгвістики, а Б. Малиновський, формулюючи принципи функціонального аналізу культури, дійшли таких висновків:


  • у процесі еволюції людина переходить від стану природи до стану культури, кожний елемент якої (звичаї, традиції, вірування та ін.) виконує важливу для культури функцію;

  • кожний елемент культури незамінний, оскільки забезпечує її цілісність;

  • усі елементи культури структуровані і складають культурну систему, кожна з яких функціонує за принципом ієрархії, а характерною рисою для всіх культурних систем є ізоморфний зв’язок між ними (однаковість); культура – це цілісне утворення.

Значний внесок у розвиток антропологічної концепції зробив А. Кребер, доповнивши її теорією стилів фундаментальних форм культури. Застосовуючи метод системного аналізу, він довів, що стиль притаманний усім великим культурам та їхнім основним формам (науці, мистецтву, моралі, ідеології). Носіями стилю виступають геніальні особистості, які, досліджуючи ту чи ту галузь культури, отримують суттєві результати, що сприяють її розвитку. Вивчаючи великий етнографічний матеріал, дослідник узагальнив різні стилі локальних культур і сформулював концепцію стилів загальнолюдської цивілізації.

Концепція циклічного розвитку культури, або культурно-історичних круговоротів. Цю концепцію започаткував італійський філософ Джамбатіста Віко (1668 – 1744). Саме цей дослідник розглядав історію людства через цикл, який охоплював три епохи:

  • епоху богів, де люди обожнювали природу, й у зв’язку з цим їхнє життя регулювалося релігійними ритуалами, нормами, а формою правління була теократія;

  • епоху героїв, де виділяється окрема сім’я, в якій стає безмежним авторитет батька, а формою правління – монархія або аристократична республіка;

  • епоха людей, яка фіксує зрілість людського роду, де відносини між індивідами регулюються совістю, розумом, обов’язками, формою правління стає демократія, що ґрунтується на громадянській і політичній свободі; проте, досягнувши вищого рівня розвитку, людство знову опинилося на початку циклу, що відповідало середньовіччю.

Більш докладно цю концепцію свого часу розробляли російський біолог Микола Данилевський (1822 – 1885), німецький соціолог Освальд Шпенглер (1880 – 1936), англійський історик, соціолог Арнольд Тойнбі (1889 – 1975). Сутність концепції циклічного розвитку полягає в тому, що історія розвитку людства розглядалася як історія співіснування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів.

У 1882 р. М. Данилевський у своєму дослідженні «Росія і Європа» через учення про відмінність культурних типів доводить, що спільної культури немає. Дослідник визначає 10 самобутніх типів культур (єгипетський, індійський, іранський, китайський, халдейський, грецький, римський, аравійський, романо-германський, американо-перуанський) й окремо виділяє 11 тип – слов’янський – як найбільш виражений у російській культурі і за яким майбутнє. Джерелом розвитку кожної культури є прагнення народу до реалізації своїх життєвих сил, а її самобутність – це особливий стан душі народу. Відносини між народами не можуть змінити душу і національні особливості народу. Логіка розвитку полягає в тому, що кожний історичний тип, виникаючи із «етнографічного матеріалу» (зародження), входить у період розвитку і розквіту (державна фаза) і після цього занепадає й гине (фаза цивілізації). Тому народ, котрий перебуває у стадії занепаду, вже нічого не може порятувати. Витративши свій культурний потенціал, людство переходить до цивілізації.

У 1913 р. у Німеччині була опублікована праця О. Шпенглера «Присмерк Європи», в якій дослідник обґрунтовує концепцію локальних культур і підтверджує існування великої кількості рівноцінних культур. О. Шпенглер заперечує тезу про те, що існує загальнолюдська культура, й доводить, що всесвітня історія складається з восьми замкнених у своєму розвитку великих культур (єгипетська, індійська, китайська, шумеро-вавилонська, греко-римська, візантійсько-арабська, західноєвропейська, культура майя, російсько-сибірська, що тільки виходила на історичну арену), кожна з яких – це «живий організм», що має свою історію і є по-своєму унікальним. Хоча вони мають певні спільні риси: кожна культура у своєму розвитку проходить чотири фази – становлення («дитинство»), розвиток («юність»), розквіт («зрілість»), занепад і смерть («старість»). Шпенглер порівнює ці фази з порами року: весна, літо, осінь, зима. Кожна культура має свою долю і час існування, який налічує 1200 – 1500 років. Потім культура помирає, а сліди її фіксуються у формі цивілізації. Цивілізація – це бездуховне життя, це перехід від літератури до вар’єте, від героїв до інженерів.

Розвиває ідеї О. Шпенглера англієць Арнольд Тойнбі. Він трактує історичний процес як круговорот локальних цивілізацій (їх кількість змінювалась від двадцяти однієї до тринадцяти, а потім і до п’яти). Вивченню цього питання дослідник присвятив дванадцятитомну працю «Дослідження історії». У розвитку кожної цивілізації А. Тойнбі виділяє чотири фази: виникнення, дорослішання, надлам, занепад. Якщо цивілізація не трансформується в щось нове, вона гине, а на її місці з’являється нова цивілізація. Рушійною силою розвитку цивілізації є діяльність «творчої меншини». Діяльність меншини, переродженої в панівний клас, супроводжується відчуженням від населення, актами насилля, що руйнує цивілізацію. На відміну від О. Шпенглера, А. Тойнбі виводить «закон культурної радіації», доводячи, що між цивілізаціями спостерігається різнорідний взаємний вплив.

Сутність соціологічної концепції культури полягає в тому, що вона розглядає культуру як цілісне утворення і складну ієрархію соціокультурних систем. Так, російсько-американський соціолог Пітирим Сорокін (1889 – 1968) сформулював теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми (зокрема, мова, мораль, релігія, філософія тощо) має свою першооснову, яка складає матеріальне й ідеальне начала. Саме ці начала і визначають тип культури і відповідний їй світогляд. П. Сорокін виділив три основні типи пізнання дійсності, які створюють підґрунтя суперсистеми: чуттєвий, раціональний, інтуїтивний. Тому саме культурну систему вчений розглядає як вихідний і визначальний чинник соціального розвитку. Обстоюючи принцип історичного круговороту суперсистем, П. Сорокін довів існування взаємозв’язків між культурами різних народів, зростання інтенсивності культурних контактів між народами. Дослідник також довів, що кожна культурна система і такі її форми, як мистецтво, наука, релігія, свідомість, мораль тощо, у своєму розвитку спираються на досягнення культур попередніх епох, використовуючи нові творчі можливості, але з часом, вичерпавши свій внутрішній потенціал, гинуть і дають простір для нової культури.

П. Сорокін виокремлює три основні типи культури: чуттєвий, де переважає безпосереднє чуттєве сприйняття дійсності; ідеаціональний, в якому домінує раціональне мислення; ідеалістичний, де перевага належить інтуїтивному виду пізнання.

Ідеаціональна культура ґрунтується на принципах надчуттєвості і надрозумності Бога, і тому у ній мало уваги приділяється особистості, а її головна мета – наблизити віруючого до Бога. Стиль цієї культури символічний, мистецтво релігійне, героями можуть бути боги, ангели, святі і грішники. Прикладом ідеаціональної культури є культура Брахманської Індії, буддистська культура і культура Середньовіччя.

Чуттєва культура почала розвиватися ще у ХУІ ст. її цінності – дійсність: земний світ, реальні дії; її герої – робітники, селяни, домогосподарки і навіть девіанти; її мета – принести насолоду і відпочинок, звільнитися від релігії, моралі; її стиль – природний, вільний від символізму.

Ідеалістична культура перебуває між ідеаціональною і чуттєвою, оскільки її цінності належать як Небу, так і Землі. Як приклад ідеалістичної культури вчений наводить культуру Греції у У – ІУ ст. до н. е. і культуру Західної Європи ХІІІ – ХІУ ст.

П. Сорокін дійшов висновку, що чуттєва культура приречена на загибель. Однак трагедії в цьому соціолог не вбачав, оскільки вважав, що культура не помре до того часу, доки жива хоча б одна людина. Культура відновиться на принципах солідарності й альтруїзму. Тому криза сучасної західної культури – це предтеча появи іншої культурної системи.

Проблемою занепаду і кризи сучасної західної культури цікавилися німецько-американський філософ і соціолог Герберт Маркузе (1898 – 1969), німецький філософ, соціолог, музикознавець Теодор Адорно (1903 – 1969), іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1882 – 1955) та ін. Ці дослідники пов’язують виникнення кризи із репресивністю, прагматизмом, раціональністю. Так, Г. Маркузе вважав, що основи творчої діяльності людини, її чуттєво-емоційний світ були порушені через проникнення наукових методів у всі сфери знання, їх тотальну технізацію, руйнування традицій. Усе це призвело до появи глибоких внутрішніх суперечностей у сфері культури. А Х. Ортега-і-Гассет причину кризи сучасної культури вбачав у суперечностях, які виникали між елітарною і масовою культурою, з одного боку, і між самою культурою і наукою, яка з-поміж різних видів духовної діяльності людей виявилася найбільш стабільною і життєвою, з іншого.

Формаційну, або лінійну, концепцію культури представляють німецькі філософи Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895). Їхню концепцію ще подеколи називають трудовою концепцією. Дослідники вважали, що основою формування висококультурної людини як суб’єкта суспільної діяльності виступає виробництво, оскільки культура – це елемент надбудови над базисом (матеріальне виробництво), а базис і надбудова перебувають у діалектичній єдності. У системі культури марксизм умовно виділяє два рівні – матеріальну і духовну культури, які дають цілісне уявлення про неї.

Принцип формаційного підходу до аналізу дозволяє К. Марксу і Ф. Енгельсу розглядати історію розвитку людства, поділяючи її на п’ять суспільно-економічних формацій: первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична. Кожній формації властива своя культура. Отже у культурі кожної формації є дві культури: культура «панівної еліти» і культура «мовчазних рабів». Загальний розвиток культури здійснюється в динаміці боротьби між цими культурами, винятком при цьому є первісна і комуністична формації, де немає поділу суспільства на класи, і відповідно – поділу культур.

Сутність теологічної концепції полягає в тому, що основою розвитку культури є релігія. Ще німецький філософ і просвітник С. Пуфендорф у ХУІІ ст. вважав, що культура – це проміжна ланка між Богом і людьми. Саме за велінням Бога культура впливає на природу людини, на її діяльність. Теоретичне підґрунтя теологічного розуміння культури створили відомі християнські богослови, філософи-схоласти, зокрема, Августин Блаженний (354 – 430), Марк Боецій (480 – 524), П’єр Абеляр (1079 – 1142), Фома Аквінський (1225 – 1274). Сучасні теологічні концепції культури (Жак Маритен (1882 – 1973), Едуард Вінтер (1896 – 1982)) ґрунтуються на тому, що культура є спадщиною божественного одкровення, а культурний процес – це спроба пізнати Божу мудрість і божественну першооснову світу. Воля Божа – це те, що забезпечує досягнення культури, особливо духовної.

Богослови вбачають в релігії панацею в порятунку сучасного світу. Так, російські православні теологи (Микола Бердяєв (1874 – 1948), Павло Флоренський (1882 – 1937), Лев Карсавін (1882 – 1952) та ін.) вважали, що:



  • саме завдяки розвитку релігійності, яка є сутністю культурно-історичного процесу, можна врятувати західну цивілізацію;

  • завдання православної культури в цьому плані є універсальним й індивідуально-національним (Л. Карсавін).

Протестантські теологи розглядали релігію як субстанцію духовної діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей. Теза «Лише Бог є першоосновою виникнення і розвитку культури» є аксіомою. Відомий німецький теолог Пауль Тилліх (1886 – 1965) стверджував: оскільки культура містить релігійний досвід, то релігія виступає субстанцією культури, а культура, в свою чергу, є функцією релігії. Звідси випливає, що криза сучасної культури в тому, що стався розрив сутнісної єдності релігії і культури: з одного боку, в абсолютному підкоренні культури релігією, а з іншого, – секуляризації, тобто відмежування культури від релігії. Причину сучасної кризи П. Тилліх вбачав у відчуженні людини від Бога, від світу і від самої себе. Шукати Бога необхідно в «глибинах людського буття», а не у потойбічному світі. Отже, творча історія людства можлива лише в синтезі субстанції і форми, тобто релігії і культури.

Мусульманські теологи, розглядаючи культуру як явище, вважають що вирішальну роль в її розвитку відіграє Коран. Характерною рисою цього уявлення є протиставлення духовної культури матеріальній: духовна культура досягає свого високого розвитку тільки на основі релігії, бо вона осяяна світлом Божого розуму, а матеріальна культура уражена атеїзмом, що є причиною занепаду життя суспільства і гальмом її розвитку.

Наприкінці ХІХ– початку ХХ ст. концепції культури розвиваються на основі ірраціоналізму. З-поміж філософських систем і шкіл ірраціоналізму як значуща виділяється «філософія життя», прихильники якої прагнуть осмислити культуру, беручи за основу її функції. Один із найбільш яскравих представників «філософії життя» – німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844 – 1900) – створив і обґрунтував антихристиянську концепцію культури, за якою основою життя є воля, але зрозуміти імпульс і характер волі можна лише за допомогою мистецтва: апполонівського – критичного й раціонального – і діонісійського – творчо-чуттєвого й ірраціонального. Підпорядкування Діоніса Апполону спричинило трагедію, яка охопила не лише мистецтво, а й людину. Трагічне світосприйняття, в основі якого боротьба апполонівського й діонісійського начал, дозволило, на думку Ф. Ніцше, досягти успіхів давнім грекам. Тому, як уважав філософ, відтворити трагічне світосприйняття необхідно для того, щоб дати людству заряд енергії.

Аналізуючи досвід ХУІІІ – ХІХ ст., Ніцше дійшов висновку, що відбулося руйнування духовного життя Європи і внаслідок цього виник нігілізм (від латинського nihil – ніщо, заперечення загальноприйнятих цінностей), який виявився у знищенні вищих ідеалів, стадності моралі тощо. Ніцше говорить про те, що життя стає синонімом волі до влади, а сенс культури – формування Надлюдини. Що таке Надлюдина? Відповідаючи на це питання, німецький філософ стверджує, що це продукт трагічних епох, які характеризуються злетом мистецтва: Надлюдина, звільнена від суспільного впливу і моралі стада, несе відповідальність тільки перед собою, а її енергію підтримує мистецтво (і апполонівське, і діонісійське). Погляди Ніцше на культуру були оцінені як «аристократичний неоцинізм», проте його філософія стосовно людини – це заклик до саморуйнування в ній тварного задля утвердження в ній творця, який буде називатися «Надлюдина». Тому в дилемі мораль чи свобода філософ обирає свободу, вважаючи, що традиційна мораль цивілізації, яка приписує людям жалість до хворих, співчуття до нещасних, ґрунтується на несвободі, оскільки вона не дозволяє гнобити останніх. Ніцше виступає проти моралі, яка прикриває духовну бідність, й обстоює мораль людини, якій властиве фізичне і моральне здоров’я, воля, цілеспрямованість у майбутнє.

Німецький соціолог Георг Зиммель (1858 – 1918) вважав, що поняття «життя» охоплює усі сторони буття. Життя – це єдина реальність, дана людині в її безпосередньому переживанні. Життя ірраціональне і самодостатнє. В органічному світі поширена боротьба за існування, мета якої – возвеличування життя заради самого життя. Але людська історія – це вже возвеличення життя до рівня культури. Проте трагедія культури в тому, що вона за своєю сутністю спричиняє конфлікт із життям. І цей конфлікт не можливо розв’язати.

Французький філософ Анрі Бергсон (1859 – 1941) – найбільш характерний представник «філософії життя» – виділяв відкриті і закриті культури. Закриті культури – це культури, де життя визначають інстинкти, відкриті – це культури, домінантою яких є духовність, прагнення спілкуватися з іншими культурами. Це виводить таку культуру за межі національності і державності, і саме в ній культивується святість індивідуальної волі і рівність усіх людей.

Позиції ірраціоналізму обстоює й екзистенціальна концепція культури, визначними представниками якої були Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Мартін Хайдеггер (1889 – 1976). Сутність екзистенціального розуміння культури в аналізі переживання людиною свого буття або безпосереднього існування в культурі. Це існування і є екзистенцією. Людина переживає своє існування в культурі як «кинутість», як «примусову» належність до певного народу, соціальної групи. Однак межі «кинутості» визначає людина, і вони можуть бути подолані, хоча середовище, спілкування, виховання в цілому такі, що привчають людей до думки про природну «кинутість», про те, що це єдино можливий спосіб людського існування. Усвідомлюючи й переживаючи своє існування, людина звільняється для того, щоб бути собою, для художньої, філософської і релігійної творчості.

Викликає інтерес і психоаналітична концепція культури, яку створив австрійський лікар, психолог Зигмунд Фрейд (1856 – 1939). Основні засади цієї концепції дослідник виклав у таких працях, як «Тотем і табу», «Майбутнє однієї цивілізації», «Незадоволеність культурою» та ін. Теорія культури для З. Фрейда – це передусім психологія культури. Психіка людини, на думку З. Фрейда, являє собою єдність трьох систем – «Воно», «Я», «Над-Я». Якщо «Воно» – це несвідоме, успадковане людською організацією, яке відбиває підсвідомі бажання і пристрасті людини, то свідоме «Я» виступає посередником між «Воно» і зовнішнім світом. Призначення «Я» – урахування впливу зовнішнього світу на несвідому діяльність людини, пристосовування до зовнішнього світу. «Воно» підпорядковується принципу задоволення, а «Я» – принципу реальності. «Над-Я» – це інстанція, яка уподібнює імперативи того, що має бути, і різні заборони соціокультурного характеру. Його безпосередні функції – внутрішня цензура, совість.

Із погляду психоаналітики культура цілковито спирається на результати витіснення несвідомих потягів людини. Вона виступає у формі певних обмежень і заборон, які стримують індивіда у прояві його природних бажань і пристрастей. Мета культури – зовнішнє чи внутрішнє (через «Над-Я») пригнічення «первинних» потягів сексуального характеру. Й у зв’язку з тим, що психоаналітичне розуміння культурних досягнень людини ґрунтується на протиставленні несвідомих сексуальних потягів морально-етичним імперативам, що виникають на ґрунті «окультурювання» людської природи, стає зрозумілим, чому З. Фрейд висуває положення, за яким кожна людина насправді виступає проти культури. У психоаналітичній філософії культура виступає певним чужорідним утворенням, яке не лише протистоїть людині, а й зумовлює виникнення конфліктних ситуацій, що часто переходять у психічні захворювання.

Але це лише аспект психоаналітичного розуміння культури, що свідчить про протиставлення індивіда культурним здобуткам людської цивілізації. Інший, не менш важливий, аспект полягає в тому, що вимоги культури, які розглянув З. Фрейд із погляду виникнення неврозів, дослідник трактує і як джерело позитивних результатів людської діяльності: сексуальні потяги людини, пригнічення яких культурою спричиняє неврози, беруть участь у створенні вищих духовних цінностей художнього й естетичного характеру.

Творчу діяльність З. Фрейд розглядає як один із способів примирення конфліктів у житті людей і підтримання їхньої психічної рівноваги, яка сприяє усуненню хворобливих симптомів. Таким є позитивне значення культури, оскільки дослідник уважає, що саме ця нездатність статевого потягу давати повне задоволення, тільки-но цей потяг підпорядкувався культурним вимогам, стає джерелом значних культурних досягнень, здійснюваних завдяки подальшому сублімуванню (від латинського переносити; перенесення енергії з нижчої мети на вищу, соціально значущу) компонентів цього потягу .

Таким чином, інтерпретація культури З. Фрейда характеризується певною двоїстістю. З одного боку, засновник психоаналізу сприймає культуру як засіб пригнічення «людської природи», а з іншого, – розглядає як стимул для творчого самовираження людини. Одні й ті самі сексуальні компоненти, відбиті через культуру, виявляються детермінантами як хворобливого, невротичного прояву людської істоти, так і її здорового, творчого ставлення до світу. Отже, культура – це результат сублімації психобіологічного і сексуального в діяльності і творчості.

Однією з найбільш поширених концепцій культури вважають ігрову концепцію, яку заснував голландський історик, теоретик культури, професор Йохан Хейзинга (1872 – 1945). Учений стверджує, що культура – це продукт «людини, що грає», вона виникає в межах гри. При цьому дослідник не має на увазі те, що культура виникає із гри в результаті процесу еволюції. Культура не виникає із гри як живий плід, який відділяється від материнського тіла, а розвивається у грі і як гра. Філософ обґрунтовує наскрізне значення гри у розвитку основних культурних форм людства. Цю традицію продовжували іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883 – 1955) і німецький філософ Ханс Георг Гадамер (1900 – 2002).

Німецький філософ Карл Ясперс (1883 – 1969) розробив своєрідну концепцію розвитку культури – концепцію «осьового часу», основні засади якої оприлюднив у праці «Сенс і призначення історії». Дослідник стверджує, що увесь шлях становлення культури поділяється на чотири послідовно змінювані періоди – доісторія, давні культури, період «осьового часу», технічний вік, – що різняться змістом, ступенем розвитку і самопізнання людини.



К. Ясперс уводить поняття «осьового часу», яке розуміє як певний історичний етап, коли відбувається своєрідне духовне піднесення, самоусвідомлення людини. Дослідник зазначає, що вісь світової історії може бути виявлена лише емпірично, як факт, вадливий для всіх людей. Учений уважав, що цю вісь слід шукати там, де виникли передумови, що дозволили людині стати такою, якою вона є зараз. К. Ясперс орієнтовно відносить її до 500 років до н. е., до духовного прогресу, який спостерігався між 800 і 200 рр. до н. е. Саме тоді відбувся найбільш різкий поворот в історії. З’явилася людина нового типу, яка збереглася до наших днів. У цю епоху були розроблені основні категорії, якими людина мислить донині, закладені основи світових релігій, тобто відбулося усвідомлення людиною самої себе і всього буття в цілому.

Значний внесок у розвиток теорії культури зробили наші співвітчизники. Вони створили низку оригінальних концепцій, основною тезою яких була ідея самоцінності національної культури та її взаємозв’язку з культурами різних народів. Одним із перших теоретиків культури вважають Григорія Савича Сковороду (1722 – 1794), котрий запропонував символічне потрактування культури (символічна, або семіотична концепція культури). Відповідно до теорії українського філософа культура – це три світи. Перший світ – світ природи, учений назвав його «макрокосмом», другий світ – світ окремої людини і світ людської спільноти, третій світ – світ Біблії або світ «символів». Відштовхуючись від того, що все у світі має двоїсту природу – зовнішню, видиму, або «матеріальну натуру», і внутрішню, або «духовну натуру», які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго і злого, величного й ницого тощо. У зв’язку з цим Г. Сковорода доходить висновку, що вся природа, тобто «макросвіт», відбивається і продовжується в «мікросвіті» – в людині. Третій, символічний, світ, в якому живе людина і частинами якого є мова, міфи, релігія, мистецтво, наука – це світ, який символізує Бога і який покликаний допомогти людині пізнати себе, своє місце і роль в навколишній дійсності.

Для Григорія Савича Сковороди Бог – це внутрішня сутність речей, закономірність світо устрою, тому все «нове» в природі і в людині необхідно шукати в самій людині, тому що все, що існує на небесах і на Землі, підпорядковується єдиним природним закономірностям.

Г.С. Сковорода створив основи розуміння культури як окремої, специфічної сфери буття, в якій усе божественне реалізується у символічних формах.



ХІХ – початок ХХ ст. – це новий етап розвитку української культури, що вирізняється формуванням феномена національної свідомості і більш рельєфним окресленням національної ідеї, що об’єднує навколо себе субкультури різних соціальних прошарків в єдиний загальнонаціональний культурний потік.

Цементуючою основою цієї епохи був Т. Шевченко, котрий об’єднав західні й східні українські землі. За таких умов українська культура набувала загальнонаціональних рис, ставала більш розвиненою її структура, формувався її професійний рівень.

Але в сучасному науковому розумінні виникнення власної концепції (національної чи української) культурно-історичного процесу розвитку українського народу слід віднести до Кирило-Мефодіївського товариства (1846 – 1847) і передусім до праць Миколи Костомарова (1817 – 1885) та Пантелеймона Куліша (1819 – 1897). Основні ідеї товариства були викладені у «Книзі буття українського народу», у зверненнях «До братів-українців», «До братів-росіян». Соціально-політична концепція Кирило-Мефодіївського товариства складалася із системи положень щодо розуміння культурно-історичного процесу, з-поміж яких основне – визнання рівних прав і можливостей усіх народів на національну самобутність, державну і політичну самостійність, вільний розвиток мови і національної культури. Однією з важливих складових концепції культурно-історичного процесу була думка про особливі риси українського народу і його культури: волелюбність, природний демократизм, поетичність, віротерпимість.

Неабияку роль у розвитку української культури і формування її концепції відіграли такі діячі, як Михайло Драгоманов (1841 – 1895), Іван Франко (1856 – 1916), Леся Українка (1871 – 1913), Михайло Коцюбинський (1864 – 1913). Вони стверджували, що:



  • в умовах жорстоких антинаціональних утисків українська культура мала демократичну, глибоко гуманістичну спрямованість, віру в історичне майбутнє свого народу;

  • були сформульовані основи народознавства як науки про історію української культури;

  • українські учені гостро критикували як елітарні концепції культури, які проголошували необхідність демократизації суспільного життя й аристократизацію духовних цінностей, так і марксистську теорію класової боротьби в розвитку культури, які пізніше втілилася в ідеології пролеткульту і сталінізму, коли абсолютизувалася роль народний мас в культурі.

Українські вчені і діячі культури, особливо Іван Франко, Леся Українка, Павло Грабовський (1864 – 1902), підкреслювали необхідність об’єднання культури із життям і вимогами всього українського народу, її спрямованість на шлях служіння загальнонаціональним цінностям – демократії, соціальному прогресу. У зміст культури вони вкладали пріоритет науки над різними ідеологічними цінностями, обстоювали демократичне наповнення національної української культури., утверджували ідею її зв’язку з культурами різних народів.

Подальший розвиток української культурологічної думки пов’язують з іменами Михайла Грушевського (1865 – 1934; «На порозі нової України»), Івана Лисяка-Рудницького (1919 – 1985; «Україна між Сходом і Заходом»), Євгена Маланюка (1897 – 1968; «Нариси з історії нашої культури»). Ці вчені створили підґрунтя геокультурної концепції, де вперше здійснили історичний аналіз залежності української культури від географічного положення національної території, осмислили історію українського народу крізь призму двох площин геокультурного аналізу: «культура – природне оточення» і «культура – культура».

Вивчення історії української культури пов’язане і з ім’ям Володимира Перетца (1870 – 1935), який створив принципи дослідження українського літературознавства. Учений був активним популяризатором унікальної і самобутньої української культури, зініціював проект реформування вищої школи, запропонував організувати у Київському університеті св. Володимира кафедри української мови, літератури, історії, етнографії та ін.

За кордоном вивчення історії української культури продовжив Іван Крип’якевич (1886 – 1967). У 1937 р. у Львові за його редакцією була опублікована книга «Історія української культури». Структурну основу цієї праці складав проблемно-хронологічний принцип. Культура розвивалася в рамах позитивізму і не виходила за межі історичного культуро знання.

У 1940 р. важливою подією в розвитку національної культурологічної думки було видання праці Дмитра Антоновича (1877 – 1945) «Українська культура». Учений дав визначення терміна «культура», розподілив культуру на матеріальну і духовну, уперше наголосив на особливостях українського гуманізму, визначив періодизацію культури, виступив проти замкненості культур, розробив тези про культурний взаємовплив як важливий принцип культурного розвитку будь-якої нації. Цим дослідник хотів знайти місце для української культури в європейському культурному просторі. Як механізм цього процесу Д. Антонович запропонував ідею перехрещення культурних впливів, творчого переосмислення культурних надбань інших народів. Такий підхід був дуже цінним, оскільки він дав ключ до пояснення особливостей національної культури, причин її високої життєвості й високої культурності народу. Для вченого було очевидним, що світова культура – це не протиставлення культурної ідентичності на рівні цивілізації. Загальнолюдське і національне взаємопов’язані, репрезентуючи світову єдність в національному різноманітті.

Подальший розвиток культурологічної думки в Україні пов’язаний з іменем Івана Огієнка (1882 – 1972). У 1918 р. побачила світ його праця «Українська культура», в якій дослідник обґрунтовує ідею трансляційної функції української культури, яка виявилася у двох площинах:



  • самодостатності національного культурного розвитку для творчого опрацювання й осмислення європейських набутків в наслідок геополітичного положення України і традиційної для неї відкритості до різних впливів: східних, західних, південних;

  • передавання українським народом культурних набутків на східнослов’янські землі.

Учений утверджував тезу про самобутність і самодостатність української культури. Іван Огієнко обстоював позиції плюралізму культур: рівноправності окремих культур, які в своїй сукупності виявляються через їхнє різноманіття. Дослідник намагався розв’язати питання співвідношення культури і цивілізації: використовуючи універсалізм як загальнонауковий метод, він ніби розмикав національну культуру в історичному просторі, розглядав її як інтегроване явище, яке формується під впливом багатьох причин, а не існує у вигляді суми різних культурних форм. Також І. Огієнко, відчувши вплив М. Данилевського, переклав його вчення на український ґрунт, і, послуговуючись системним підходом до вивчення культурних явищ, знайшов ключ до вивчення закономірностей розвитку національної культури як культурно-історичного типу. Учений робить ще один крок у дослідженні української культури: приймаючи за головну ознаку культурної ідентичності мову, І. Огієнко виводить закон розвитку і життєвості культурних типів, які можна використовувати не лише стосовно української, але й стосовно інших локальних національних культур:

  • племена, об’єднані однією мовою, репрезентують тип національної культури;

  • кожне плем’я проходить етапи суспільного розвитку, які відповідають певній культурній формі;

  • лише за умови утворення незалежної національної держави культура стає завершеною, здатною до повноцінного життя, набуває ознак культурно-історичного типу;

  • якщо народ перебуває на рівні «етнографічної маси» (немає літературної мови), то його не можна назвати культурно інтегрованим: він розділений на групи, а тому легко може сприймати чужий вплив, а його творчий потенціал може бути використаний іншими народами;

  • народи з дуже розвиненою духовною культурою навіть в умовах поневолення зберігають здатність до панування і культурного життя.

Важливим внеском І. Огієнка було те, що дослідник розкрив закономірність взаємозв’язку між державою і рівнем розвитку духовної культури, вказав на те, що становлення незалежної держави безпосередньо зумовлюється рівнем розвитку духовного чинника. Культура може пришвидшувати державотворчі процеси або, навпаки, гальмувати їх. Домінантою цього процесу є мова, через яку реалізується здатність до національного відтворення і до державного життя. Занепад державної мови призводить до занепаду національної культури, тому гине нація і гине державна ідеологія. Крім того, учений доводив, що розвиток єдиної загальнонаціональної літературної мови – це важливий момент для прискорення формування національної свідомості і відновлення державної незалежності.

І. Огієнко вважав культуру важливим інтегруючим чинником, оскільки вона може об’єднувати як національні сили, так і суспільство в цілому, а це, в свою чергу, впливає на формування національної ідентичності. У цьому процесі беруть участь усі прошарки населення залежно від історичних і суспільно-політичних умов, тому формування національної культури – це дуже складний і багатовекторний процес. Дослідник розширив у часовому вимірі межі функціонування національної культури, доводячи безперервність культурного розвитку і його еквівалентність генезису нації. І. Огієнко вперше порушив питання про ідентифікацію національної культури, шукаючи в її корені особливості національної ментальності і самовідчуття власної національно-культурної самобутності.

Сучасний етап розвитку української культури розпочався у 1991 р. Цей період пов’язаний із відродженням України як самостійної і незалежної держави. У зв’язку з цим дослідники української культури мають виконати такі завдання, як: перегляд періодизації національної культури, переосмислення її співвідношення з європейською і світовою культурами, подолання усталених методологічних підходів до інтерпретації культурних явищ. За нових умов з’явилися ґрунтовні праці з історії культури, філософії культури, соціології культури, авторами яких є Мирослав Попович (нар. 1930), Валерій Смолій (нар. 1950), Іван Дзюба (нар. 1931), Ярослав Ісаєвич (1936 – 2010). У своїх дослідженнях учені інтерпретували українську культуру з урахуванням принципів світової культурологічної думки. Як підтвердження творчих пошуків у цьому напрямі були видрукувані чотири томи «Історії української культури» (заплановано п’ять), де культура розглядається як духовний феномен, як система зовнішніх «предметних» і внутрішніх «суб’єктивних» цінностей.

Імпульсом для подальших досліджень у галузі української культури виступають її проблеми і кризові явища. Пошук їх розв’язання – це креативність дослідників ХХІ ст.


Персоналії: Марк Тулій Цицерон, Марк Порцій Катон, Самуель Пуфендорф, Жульєн Ламерті, Джамбаттиста Віко, Шарль Монтеск’є, Жан-Жак Руссо, Йоганн Аделунг, Йоганн Гердер, Іммануїл Кант, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, Фрідріх Шиллер, Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Леслі Уайт, Йохан Хейзинга, Освальд Шпенглер, Альфред Луїс Кребер, Клайд Клакхон, Карл Лінней, Пітирим Сорокін, Джорж Пітер Мердок, Льюїс Генрі Морган, Едуард Тейлор, Герберт Спенсер, Вільгельм Дильтей, Вільгельм Віндельбанд, Генріх Риккерт, Чарльз Дарвін, Броніслав Малиновський, Клод Леві-Строс, Микола Данилевський, Арнольд Тойнбі, Герберт Маркузе, Теодор Адорно, Хосе Ортега-і-Гассет, Августин Блаженний, Марк Боецій, П’єр Абеляр, Фома Аквінський, Жак Марітен, Едуард Вінтер, Микола Бердяєв, Павло Флоренський, Лев Карсавін, Пауль Тилліх, Фрідріх Ніцше, Георг Зиммель, Анрі Бергсон, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Мартін Хайдеггер, Зигмунд Фрейд, Ханс Георг Гадамер, Карл Ясперс, Григорій Сковорода, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Михайло Грушевський, Павло Грабовський, Євген Маланюк, Володимир Перетц, Дмитро Антонович, Іван Огієнко, Мирослав Попович, Валерій Смолій, Іван Дзюба, Ярослав Ісаєвич.
Запитання для самоконтролю

1. Як еволюціонувало поняття «культура»? Який висновок із цього можна зробити?

2. Назвіть основні підходи до визначення поняття «культура». Чим відрізняються філософський, соціологічний і антропологічний підходи до визначення поняття «культура»?

3. У чому полягає сутність культури як соціального явища?

4. Назвіть особливості культури як соціального феномена.

5. Назвіть основні структурні елементи культури.

6. Структура культури.

7. Схарактеризуйте типологію культури.

8. Дайте характеристику основним функціональним комплексам культури. В яких формах культури виявляється кожна з них?

9. Схарактеризуйте традиційну і сучасну культури. Назвіть спільні й відмінні риси.

10. Назвіть основні концепції культури, розкрийте їх сутність.

11. Схарактеризуйте процес становлення української культурологічної думки. Назвіть її основних представників, визначте їхній внесок у розвиток української культури.



Тести

1. Поняття «культура» в науковий обіг увів:

А Геродот;

Б Цицерон;

В Катон.

2. Установіть відповідність між епохою і пропонованим визначенням культури:

А Антична;

Б Середньовіччя;

Б Відродження;

В Сучасна епоха.

1) культура – це те, що створила людина;

2) культура – це обробка людей людьми;

3) культура – це спосіб оволодіння світом.

3. Позначте ряд, в якому зафіксовано те, що не є ознакою культури:

А культура – це міра людського в людині;

Б культура – це сукупність цінностей, які сприяють розвитку людини;

В культура – це віра в надприродне.

4. Укажіть ряд, де зафіксовані норми, цінності, правила, традиції, властивості, притаманні усім культурам незалежно від географічного розташування й історичного часу:

А артефакти культури;

Б культурні універсалії;

В культурний ареал.

5. Укажіть ряд, де зазначено поняття, що відповідає такому визначенню: «Оцінювання чужої культури крізь призму цінностей власної культури»:

А культурний релятивізм;

Б культурний егоцентризм;

В ксенофобія.

6. Розподіліть прояви культури за видами, формами, галузями: елітна культура, субкультура, народна культура, економічна культура, сільська культура, професійна культура, міська культура, педагогічна культура, повсякденна культура, політична культура, масова культура.



Види культури




Форми культури




Галузі культури




7. Відтворіть змістові функції відповідно до компонентів функціонального комплексу.

Функціональний комплекс

Змістові функції

Адаптивний




Регулятивний




Пізнавальний




Гуманістичний




8. Укажіть ряд, де подано правильне визначення традиційної культури:

А культура, в якій регуляція здійснюється на основі звичаїв, традицій, табу;

Б друга природа;

В культура, що забезпечує функціонування сучасного суспільства на основі права, законів, які розробляють і приймають законодавчі органи влади.

9. Німецький філософ О. Шпенглер робить песимістичний висновок про те, що цивілізація Західної Європи приречена. Учений передбачає народження й розквіт російсько-сибірської культури у такій роботі:

А «Первісна культура»;

Б «Присмерк Європи»;

В «Протестантська етика і дух капіталізму».

10. Позначте ім’я філософа, який увів у науковий обіг поняття «осьовий час», яке учений розуміє як певний історичний етап, коли відбувається своєрідне духовне піднесення, самоусвідомлення людини:

А О. Шпенглер;

Б К. Ясперс;

В М. Данилевський.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка