Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



Сторінка20/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   26
ТЕМА 12. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ДОХРИСТИЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ
Первісна культура на території сучасної України.

Скіфо-сарматський світ і антична культурна спадщина в Україні.

Етногенез та початок української культури. Культура східних слов'ян.
Термінологія: антропосоціогенез, палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, мікроліти, «неолітична революція», ямна культура, культура шнурової кераміки, поліс, етнос, зарубинецька культура.
Первісна культура на території сучасної України

Первісна культура на території сучасної України починається з моменту появи першої людини. В Україну первісна людина прийшла, як вважають вчені, через західні регіони Малої Азії і Балкани. Територія України не є ареалом анропосоціогенезу. Людина на території сучасної України з'явилася приблизно 1 млн. років тому до н. е. У середині 70-х рр. ХХ ст. київський археолог В. Гладилін знайшов біля села Королеве на Закарпатті стоянку первісних людей, датовану цим часом. На цьому місці були виявлені пам'ятки 16 культурних шарів епохи палеоліту. Усього археологи знайшли близько 100 000 різних предметів культури палеоліту.

Сліди стоянок первісної людини, що проживала на території України близько 300 тис. років тому до н.е. знайдені поблизу Хустських воріт вище річки Тиси, біля села Луки Врублівецької під Кам'янцем-Подільським, в басейні річки Свинолужки на Житомирщині, недалеко від м. Амвросіївка на Донеччині. У цих місцях знайдені знаряддя праці ударної і ударно-ріжучої дії, виготовлені з кремнію, обсидіану і різних сланців. Безумовно, первісні люди також користувалися і дерев'яними знаряддями праці, якими добували їжу, ловили тварин. Життю людей на території Україні в початковий період сприяв теплий і вологий субтропічний клімат. Люди жили невеликими групами, постійно мігруючи в пошуках їжі. У ці часи на основі кровних зв'язків формуються колективи для спорудження жител, полювання на великих тварин.

Ці відкриття змінили уявлення істориків про українську культуру. Становлення людини та її культури в Україні відбувалося, ймовірно, в той самий час, що і в інших регіонах світу. Культурні пам'ятки часів палеоліту в Україні вказують на певну оригінальність і самостійність у розвитку людей і на зв'язок населення із Середземномор'ям.

Період від 150 тис. років до 40 – 35 тис. років тому – складний і визначальний в історії розвитку первісної людини. У ці часи люди продовжували заселяти територію сучасної України, діставшись до басейну Десни, а подекуди просунулися й далі. Основний тип людини цього періоду – неандерталець (за назвою місцевості в Німеччині, де в 1856 р. були знайдені його залишки). Поховання неандертальців знайдені в Криму – в печерах Кіїк-Коба і Старосілля, а також під навісом скелі поблизу м. Білогорська.

В епоху палеоліту на території Україні вже існує певна культура. Саме в цей час люди навчилися самі добувати вогонь і використовувати його для обігріву, готування їжі, захисту від диких тварин; удосконалюються знаряддя праці, з'являються знаряддя праці різного призначення, що свідчить про первинний природний поділ праці; люди почали будувати собі житла, використовуючи для цього дерево, кістки та шкури тварин; з'являються основи релігійних вірувань і елементи мистецтва.

Драматичною подією в житті первісної людини стало друге велике заледеніння Північної півкулі Землі. Льодовик не накрив повністю територію України, просуваючись зі Скандинавії на південь долиною Прадніпра, льодовик досяг району сучасного Кременчука. Складні кліматичні умови змусили людей кочувати між зонами холоду і тепла і пристосовуватися до нових умов. Вирішальним для подальшого розвитку людини стало використання вогню. Воно відбулося приблизно 100 тисяч років тому. Це епохальне відкриття дозволило людям відчути себе більш захищеними в навколишньому середовищі.

У своєму еволюційному поступальному розвитку первісна людина пройшла складний і драматичний шлях. 40-35 тисяч років тому настала епоха пізнього палеоліту, що закінчився приблизно 11 тисяч років тому. Клімат у цей час був холодним і сухим. У цей час з'являється людина розумна, яка належить до сучасного фізичного типу. В Україні виявлено кілька сотень археологічних пам'яток пізнього періоду.

Приблизно 11 – 10 тисяч років тому в Європі настало різке потепління клімату, що призвело до танення льодовика. Настала так звана епоха мезоліту (від грецьких слів «мезос»– середній і «літос» – камінь). Учені вважають, що ця епоха тривала з 10 по 7 – 6 тис. до н.е. На території Україні відбулися суттєві зміни: як наслідок льодовика залишився пустельний ландшафт із великою кількістю каміння, між яким острівцями росли хвойні дерева. У ті часи сформувалася нинішня гідрографічна система (виникли основні річки та водойми). Серед великих тварин, на яких полювала людина, були благородний олень, кабан, зубр і дикий кінь. Майже повністю зникли мамонти і шерстисті носороги. В епоху мезоліту триває подальший розвиток техніки обробки кремнію. Люди навчилися виготовляти пластини товщиною близько 1 мм. Пластини призначалися для вкладок у знаряддя праці. Основа цих знарядь вирізувалася з кістки або дерева зі спеціальними пазами, а в них вставлялися крем'яні пластини. Такі знаряддя називалися мікролітами. У цій техніці обробки кремнію починають широко виготовляти наконечники стріл і списів, гарпунів і вістря ножів. У ці часи з'являються вкладки різних геометричних форм: трикутників, ромбів, трапецій. Виготовляють і великі знаряддя для обробки дерева – кремнієві сокири. Але надзвичайно важливим досягненням людини цієї епохи є винахід лука і стріл – першої «механічної» зброї дистанційної дії. Ця зброя значно розширила можливості полювання, дала можливість мати певні запаси їжі. Полювання перетворюється на провідну галузь господарства. Лук і стріли застосовувалися не тільки при колективному полюванні, а й давали можливість робити це індивідуально.

У повоєнні роки вітчизняна археологічна наука зробила важливий крок у дослідженні масових мезолітичних поховань на півдні Україні (типові поховання біля сіл Волоське, Василівка, Чаплі), а також у двох печерах Криму (Мурзак-Коба і Фатьма-Коба).

Викликане потеплінням пом'якшення клімату, поява надійних засобів існування сприяли збільшенню чисельності населення. Невеликі родові колективи швидко розросталися. Дочірні колективи, зберігаючи свою культуру, звичаї, мову, розселялися на нові території. У цей період процес етногенезу охопив усю територію сучасної України, а також сусідніх регіонів. На думку багатьох дослідників, у мезолітичну епоху почала складатися племінна організація, і носії кожної культури являли собою плем'я або групу споріднених племен.

Зміни революційного характеру в життя давніх людей принесла епоха неоліту (від грецьких слів "неос" – новий і "літос" – камінь), яка хронологічно йде за мезолітом і передує епосі появи перших металів. На території Східної Європи неолітична епоха датується VI – III тис. до н.е. Ця епоха характеризується великими зрушеннями у розвитку, як економіки, так і соціальних відносин, які отримали назву «неолітична революція». Людина переходить від полювання, рибальства і збирання до виробничих форм господарства – землеробства і скотарства. При виготовленні знарядь праці почали застосовувати нові технологічні прийоми і методи: розпилювання, шліфування і свердління каменю. Удосконалювалися і знаряддя, які були винайдені в попередні епохи, значного поширення набувають інструменти для обробки дерева – сокири і тесла.

У цю епоху з'явився керамічний посуд, що створило для людей більше можливостей робити запаси продуктів харчування, вживати варену їжу. Усе це сприяло початку переходу до осілого способу життя.

На території України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної епохи, а також більше 20 могильників.

Як свідчать археологічні дослідження неолітичної епохи, процес переходу до виробничої форми господарювання на території України був у різних регіонах не одночасний. Так, у південно-західних регіонах поступово поширювалися переважно виробничі форми, а в північно-східних цей процес ішов із затримкою.

У неолітичну епоху на території України значного поширення набуває вирощування зернових культур. Ці злаки вперше з'явилися на Близькому Сході. Найбільш популярною зерновою культурою, вирощуваної в Україні в той час, очевидно, був ячмінь. Пізніше починають сіяти жито, просо, овес, пшеницю. Використання зерна цих культур покращило структуру харчування людей і збільшило тривалість їхнього життя.

Певні зміни у житті та побуті людей на території України пов'язані з епохою енеоліту (від латинського "аенеус" – мідний і грецького "лтос" – камінь), який на теренах України датується IV – III тис. до н.е. У країнах Стародавнього Сходу він склався на 1000 років раніше. Цю епоху ще називають халколітом – мідно-кам'яним століттям. Це перехідна епоха від неоліту до епохи бронзи (бронза – сплав міді та олова).

Із цією епохою в житті людства також пов'язана значна кількість відкриттів і нововведень. У ці часи з'являються перші металеві вироби з міді і золота. Люди навчилися виплавляти мідь із руди, яку видобували в рудниках. Стародавні мідні рудники в Україні археологи виявили в Артемівському районі Донецької області.

Землеробство і скотарство були основними заняттями людей тієї епохи. Виникнення орного землеробства із застосуванням тяглової сили биків сприяло винаходу колеса, а з його появою – колісного транспорту. Покращилося керамічне виробництво, з'явилися гончарні печі, поширилися прядіння і ткацтво. Серйозні зміни відбулися і в соціальній структурі суспільства: створилися умови для майнового розшарування і виділення родоплемінної верхівки, посилився інститут батьківського права як в роді, так і в племені.

Боротьба за луки, зосередження в окремих родів громадських багатств – усе це спричиняло сутички між племенами і змушувало будувати укріплені поселення. У цей період широко застосовувалися бойові молоти і сокири-молоти. Цю зброю ближнього бою спочатку виготовляли з рогу оленя, а пізніше – з каменю.

В епоху мідного віку, як і в попередні періоди, територію сучасної України заселяли дві основні групи племен. Першу складали землероби з досить високою культурою землеробства (це були прийшлі племена), які жили на Правобережжі. Другу – місцеві скотарі, що жили на степових і лісостепових просторах Півдня і Південного Сходу сучасної України.

Яскравою археологічною культурою епохи енеоліту була Трипільська культура (за назвою села Трипілля на Київщині, де наприкінці XIX ст. її відкрив В. В. Хвойка). Поселення трипільської культури займали в IV – І половині III тис. до н.е. лісостепове Правобережжя і Подніпров'я, а на пізньому етапі свого існування поширилися на Волинь і в степове Причорномор'я. На сьогодні вчені не дійшли єдиної думки про точне походження трипільців, але важливо, що ці племена були близькими і стали попередниками індоєвропейської сім'ї народів.

Свої поселення, зазвичай великі, трипільці розміщували переважно поблизу річок і забудовували по колу, в центрі поселення залишали вільне місце для загону худоби. Це були давні протоміста, навколо яких розташовувалися менші за площею населені пункти. Свої будинки (одно- або двоповерхові) трипільці споруджували з глини на дерев'яному каркасі. Приміщення фарбували зсередини і ззовні, що свідчило про знання основних вимог гігієни. Перший поверх приміщення відводили для господарського інвентарю, там же стояла піч, другий поверх призначали для проживання членів сім'ї. Площа будинку становила від 6 квадратних метрів у ранніх трипільців до 150 м кв. у пізніх.

Основу господарства трипільців складало зернове землеробство. Вони раніше за сусідів відмовилися від мотики і почали використовувати рало, що значно підвищило продуктивність праці і врожайність. Вирощували пшеницю, просо, ячмінь, вику, горох. Злакові культури збирали дерев'яними серпами з роговими або кам'яними вкладками. Також вирощували сливи, абрикоси, аличу та інші фрукти. У домашньому господарстві трипільців були вівці, корови, свині.

Трипільці першими на території України почали використовувати вироби з міді, спочатку завозили їх з інших територій, а потім почали виробляти самостійно.

Керамічне виробництво трипільців було одним із найвищих проявів їхнього культурного розвитку. Посуд поділявся на кухонний і столовий. Кухонний посуд був простим за формою, його виготовляли з глини з домішкою товчених черепків; орнамент складався з окремих наліпів. Столовий посуд був значно досконалішим: його виготовляли з очищеної глини, добре обпалювали в печах. Виготовляли глечики, горщики, миски. Орнамент столового посуду на ранньому етапі культури прокреслювали на сирій глині, пізніше - розфарбовували і випалювали. На посуді зображували людей, тварин, знаряддя праці.

Трипільці створили чудову пластику: із глини ліпили моделі жител, жіночі статуетки, фігурки тварин і под. Разом із керамікою ці вироби образотворчого мистецтва складають ознаку спільності племен трипільської культури. Наука поки не з'ясувала подальшу долю трипільських племен. Можливо, частина під тиском обставин покинула свою територію і пішла в інші місцевості, інші залишилися, але не лишили про себе яскравих свідчень. Археологічні трипільські верстви зникають, їх змінюють шари культур інших народів.

У післятрипільські епохи в розвитку продуктивних сил суспільства відбулися суттєві зміни (тяжка фізична праця стала чоловічою), що привело до переходу керівної ролі в роді від матері до батька. Матріархат поступився місцем патріархату.

Наступний період історії країни був пов'язаний з епохою бронзи, що датується ІІ половиною III тис. – початком I тис. до н. е. Вироби з бронзи були твердішими і міцнішими за мідні, хоча вони й існували разом із кам'яними знаряддями праці та зброєю ще довгі століття.

Спочатку бронзові вироби в Україну потрапляли з Кавказу і Карпато-Дунайського регіону, але згодом місцеві умільці самі навчилися додавати до сплаву міді з оловом різні компоненти, створивши свою металургію.

В Україні з'являються племена, які за культурними ознаками були близькими до трипільців, у чомусь їх повторювали, але в поступальному розвитку йшли далі. Основою їхнього господарського життя було землеробство і скотарство. Подальше вдосконалення знарядь праці сприяло ще більшому майновому розшаруванню всередині роду і племені. Відбувався швидкий процес поділу племен на землеробські і скотарські.

Землеробське населення вдосконалювало способи обробки полів винайденої сохою, скотарі освоювали нові території, кочуючи від пасовища до пасовища.

На початку II тисячоліття до н. е. на території України з'являються племена ямної культури (їх називають так за поховання небіжчиків в ямах під насипними курганами). Витіснивши трипільців, вони зайняли майже все Правобережжя, а згодом заселили степову зону. Ці племена були неоднорідними (археологи виділяють кілька споріднених культур). Основою їхнього господарства було скотарство. Одночасно і протягом кількох століть із району Сіверського Дінця по території сучасних Харківської, Донецької і Миколаївської областей просувалися нові племена, асимілюючись із народами ямної культури і збагачуючи її досягненнями свого населення.

Полісся та зону лісостепу в різні часи населяли племена шнурової кераміки. Як уважають деякі вчені, ці племена належали до групи давніх індоєвропейців, від яких пішли германці, балти і слов'яни.

Але вже з середини II тисячоліття до н. е. почалася нова епоха – вік заліза.
Скіфо-сарматський світ і антична культурна спадщина в Україні

Винайдення заліза в середині II тисячоліття до н.е., здавалося б, не віщувало особливих потрясінь у житті людства, скільки знаменних відкриттів було зроблено до того, і саме це досягнення дало небувалий поштовх до прискорення в усіх сферах життя. Уже кінець ІІ – початок І тис. до н.е. ознаменувалися суттєвими змінами в господарстві, побуті і культурі тодішнього населення України. Це була епоха, коли бронзові ножі, списи і серпи змінили залізні знаряддя праці і зброю. На просторах причорноморських степів з'являються величезні отари овець, стада великої рогатої худоби, незліченні табуни коней. Усе це багатство належало багатолюдним і могутнім кочовим племенам кімерійців. Кімерійці – перший народ Східної Європи, чия справжня назва, зафіксована в писемних джерелах, дійшла до наших часів. Уперше назва цього народу згадується у славнозвісній поемі Гомера «Одіссея» (Гомер жив між XII – VII ст. до н. е.), реальність існування кімерійців підтверджують також і ассирійські джерела VIII ст. до н. е. Тривалий час кімерійці були загадковим етносом для вчених, тому що старожитності цих кочівників губилися серед знахідок, що належать до пам'яток інших степовиків. Лише після Другої світової війни вчені, застосувавши нову методику, виділили основні риси кімерійської культури. Це дозволило визначити поховання її носіїв серед усієї маси степових могил ранньої залізної епохи. Археологічні знахідки підтверджують свідчення писемних джерел: кімерійська культура формувалася в період із Х до початку VII ст. до н. е. Коріння її сягає історії племен зрубної культури Північного Причорномор'я. Спорідненість кімерійців з іраномовними зрубниками дає підстави багатьом дослідникам стверджувати, що цей етнос має іраномовну основу. Кочове скотарство було основою господарства кімерійців. Для його розвитку в Північному Причорномор'ї були надзвичайно сприятливі умови. Конярство відігравало провідну роль у цій галузі. Кінь був не лише головним засобом пересування в безкрайніх степах, а й давав значну кількість продуктів харчування. Із конем у кімерійців пов'язано епохальне відкриття – вони навчилися їздити верхи на цій дивовижній тварині.

Осідлавши коня, цей народ створив потужне кінне військо – одне з головних інститутів державності. Відтоді в житті кімерійців важливу роль відігравала війна. Численні походи в країни Малої і Передньої Азії давали можливості отримувати продукти землеробства і ремесел. Відчутного і постійного тиску з боку кімерійців зазнавало осіле населення української лісостепу. У розглядувавані часи в південних районах цієї землеробської зони почали виникати укріплені поселення з розвинутою фортифікаційної системою.

Войовничість і кочовий спосіб життя вплинули насамперед на матеріальну культуру кімерійців. Яскравим свідченням цього є озброєння воїнів і обладунки бойового коня. Улюбленою зброєю степовиків були далекобійні луки і стріли з бронзовими наконечниками. Для ближнього бою використовували меч – повністю залізний або скомбінований із залізного клинка і бронзового держака. Довжина меча сягала 1 м.

Група харківських учених на чолі з відомим археологом професором Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна Б. А. Шрамком здійснила ґрунтовне металографічне дослідження деяких кіммерійських мечів і кинджалів. Було встановлено, що металурги тих часів могли виробляти не тільки крицю, а й високовуглецеву сталь; місцеві ковалі знали цементування металу і ковальське зварювання. Археологічні знахідки і зображення кімерійських воїнів вказують на те, що армія цих степовиків являла собою легкоозброєну кінноту. Обладунки воїна –меч, лук зі стрілами, захисний шкіряний панцир і легкий щит. Але гордістю воїна-степовика був його бойовий кінь. Кінська збруя кіммерійців була однією з кращих у навколишньому світі. Її знаходять у великій кількості серед археологічних пам'яток сусідніх народів. Кімерійці і самі, спілкуючись з народами Закавказзя, Західної Європи, українського лісостепу, запозичували найкращі зразки військового спорядження й побуту цих народів.

Кочовий спосіб життя кіммерійців вплинув і на соціальний розвиток їхнього суспільства. У господарстві степовиків головною цінністю завжди була худоба, яка могла досить легко переходити з рук у руки під час збройної боротьби, епідемій, посух. Ці багатства зосереджувалися в руках щасливих і могутніх одноплемінників, які забирали собі і більшу частину військової здобичі. Усе це спричиняло активне майнове і соціальне розшарування кімерійського суспільства, свідченням чого є багаті й бідні могильники. Вождів ховали пишно, на це вказують знахідки цінних речей, а рядових воїнів – без будь-яких почестей.

Отже, кімерійське суспільство вже пройшло більшу частину шляху до остаточної ліквідації первіснообщинних відносин і стояло на порозі рабовласницької системи.

Настало VII ст. до н.е., яке було початком кінця кімерійського панування в Причорномор'ї. Уже в цей час на території сучасних Краснодарського і Ставропольського краю, Чечні, Інгушетії і Кабарди Російської Федерації виникло потужне у військовому відношенні скіфське суспільство. Скориставшись надзвичайно сприятливою геополітичною ситуацією і використовуючи зручні шляхи вздовж узбережжя Чорного і Каспійського морів, скіфські вожді втрутилися в політичні чвари країн Передньої і Малої Азії, при цьому казково збагатившись. Мідія, Вавилон, Лідія, Єгипет й інші держави цього регіону зазнали утисків скіфських воїнів. Проте вже наприкінці VII – початку VI ст. до н. е. ситуація радикально змінюється, і вожді північнокавказьких кочівників повертають свої армії додому, – треба було переглядати стратегію зовнішньополітичних відносин у всіх напрямах. Коли в Північному Причорномор'ї безроздільно панували кіммерійці, а на Північному Кавказі тільки-тільки встановлювалося скіфське суспільство, в інших регіонах України формувалося дуже строкате за складом і культурою населення. Археологи визначають його як носіїв різних культур. Представники населення цих культур в основному займалися землеробством, але рівень їх господарства був різним. Але не ці відмінності були визначальними, а відмінності зовсім іншого характеру. На початок раннього залізного віку, з переходом степовиків до кочового скотарства і поступовим становленням у північних районах орного землеробства, ці відмінності набули остаточного окреслення. Відтоді кордон між степом і лісостепом був і кордоном між культурно-господарськими зонами, взаємодія яких виявилася одним із вирішальних чинників розвитку давнього населення України.

Племена землеробських культур, що існували між Середнім Дніпром і Дністром, а також на території сучасних Львівської і Тернопільської областей, досягли значних успіхів у веденні цієї галузі господарства. Вони доповнювали свою економіку осілим скотарством, а також досягли успіхів у ливарній справі. Археологічні пам'ятки лісостепової України кімерійського періоду свідчать, що в той час на території Середнього Подніпров'я існувало потужне об'єднання землеробських племен, економічний і військовий потенціал яких дозволяв протистояти загрозі з боку Степу.

У цей самий період відбувається поступове проникнення на північні береги Чорного моря грецьких колоністів, які починають жваву торгівлю Еллади з місцевим населенням, а через нього грецькі товари проникають ще далі на Північ. Так, після завершення передньоазіатських походів основне ядро скіфських племен, усвідомивши безперспективність перебування на Північному Кавказі, переміщується в степову зону Північного Причорномор'я. Скіфи першими серед кочівників усвідомили всі вигоди Нижнього Подніпров'я як ключового пункту транзитної торгівлі, що також давало можливість здійснювати економічний і військовий тиск на населення Лісостепу.

Протягом кількох десятиліть «царські» скіфи (тобто ті, які мали своїх вождів – «царів») підкорили народи Північного Причорномор'я, і величезну територію від Дунаю до Дону і від Чорного моря до Києва. Утворилася держава Велика Скіфія зі столицею у районі сучасного міста Кам'янки-Дніпровської на Запоріжжі. Як уважають вчені, це відбулося наприкінці VI ст. до н. е. Ця держава складалася з трьох окремих царств, одне з яких було головним. Скіфська держава була ранньорабовласницькою спадковою монархією, основний прошарок у суспільстві становили общинники, а значну роль відігравали жерці. Геродот у своїй «Історії» зазначає, що населення Скіфії складалося з двох груп: скіфів-кочівників і скіфів-хліборобів. Це були окремі племена. Степи Північного Причорномор'я і Приазов'я займали скіфи-кочівники і «царські» скіфи іранського походження. Кожен рід і плем'я складали специфічні військові одиниці, здатні як захищати місцевість свого проживання від ворогів, так і нападати на сусідів із метою захоплення їхніх багатств і пасовищ. Скіфські воїни, виховані на глибоких традиціях патріотизму і братської взаємодопомоги, були безстрашними в бою і цим ще більше піднімали авторитет і непереможність своєї армії. Основою економіки скіфів-кочівників було скотарство. Воно повністю забезпечувало потреби суспільства в продуктах і одязі. Кожна сім'я мала в своєму розпорядженні до сотні, якщо не більше, овець, кіз, корів, коней. Поступово основна маса цього багатства кочівників зосереджувалася в руках родоплемінної аристократії.

До скіфів-хліборобів Геродот відносив місцеве осіле населення, основою економіки якого було землеробство. З-поміж цих племен виділялися мешканці зони правобережного Лісостепу, яких називали скіфи-орачі. Серед них було поширено плужне землеробство, яке швидко запозичували інші регіони. Ці землеробські племена вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь, горох та інші культури. Надлишки врожаю активно продавалися грецьким колоністам і в саму Грецію. Високого розвитку у скіфів набула металургія. З болотної руди у спеціальних печах виплавляли, з якого виготовляли різну зброю, знаряддя праці, прикраси. Місцеві майстри добре зналися на литті, про що свідчать казани великого розміру. Осіле населення домоглося успіхів у розвитку багатьох ремесел: найкраще вони вичиняли шкури і шили із них різні вироби, як для власного використання, так і на продаж. У ІІ половині VI ст. до н. е. на арену світової історії як претендент на панування в ойкумені виступила потужна Перська імперія. Її монарх Дарій І Гістапс в 513 р. до н. е. перейшов зі своєю армією Дунай і вдерся на територію Скіфії. Скіфи ж, застосувавши тактику «випаленої землі», заманили величезну армію Дарія до Азовського моря, а потім змусили її повернутися назад тим самим шляхом. Ганебне втеча Дарія з Скіфії, на думку деяких істориків, врятувала греків від розгрому у війні з персами. У V ст. до н. е. позиції скіфів – переможців Дарія І – зміцнюються, особливо в західному напрямку: вони доходять до Мармурового моря і закріплюють свою присутність за Дунаєм. Однак наприкінці V – початку IV ст. до н. е. дружні відносини скіфів із греками і племенами Фракії переросли у відкриті війни. І хоча в цій боротьбі були не тільки поразки, вже в III ст. до н. е. держава «царських» і кочових скіфів занепадає. Під ударами нових кочівників – сарматів, зазнавши нищівних поразок, колишні володарі Північного Причорномор'я відступають в Нижнє Придніпров'я і Крим й утворюють нову державу – Малу Скіфію, а також переходять до осілого способу життя: займаються землеробством і торгівлею. Мала Скіфія деякий час провадила активну зовнішню політику, намагаючись військовими шляхами встановити гегемонію в регіоні, але зазнала невдачі й остаточно припинила своє існування в III ст. н. е. під ударами сарматів. Її населення було асимільоване сарматами і як етнос зійшло зі світової арени.

Сармати, сформувавшись у Волзько-Приуральському регіоні, потужною хвилею увірвалися в III ст. до н. е. в Північне Причорномор'я. Їх численні племена захопили величезні території від Північного Кавказу до сучасних Румунії та Угорщини включно. Жоден народ у давнину не займав таких просторів, як сармати. Пам'ятки сарматської культури відомі в Західному Казахстані, Приураллі, Калмикії, на Дону, Кубані, в Криму та інших регіонах. На території сучасної України спочатку розселилися сарматські племена роксоланів, а згодом аорсів і аланів. Наприкінці I ст. до н. е. сармати почали активно турбувати Римську імперію як безпосередніми військовими акціями проти підлеглих їй прикордонних територій, так і втручанням у військово-політичну боротьбу окремих римських провінцій. У I ст. н.е. сильний тиск з боку сарматів відчуло на собі землеробське населення земель між Нижнім Дніпром і Дністром. Саме через ці землі, що лежали на шляху за Дунай – у багаті римські провінції, йшли сармати-кочівники.

Сармати майже 600 років наводили жах на землеробське населення Півдня України і на Римську імперію. Проте в III ст. н. е. їх панування в Україні припинилося. Спочатку нищівного удару завдали їм готи, які прийшли з Північного Заходу, а в ІІ половині IV ст. н. е. їх добили гуни. Так сармати зійшли з історичної арени, проте залишили помітний слід у вдосконаленні бойового мистецтва. Вони удосконалили мечі і лук, зробивши їх більш зручними і більш страшними для ворога; модернізували кінську збрую, що зробило коня покірним волі вершника під час бою і більш захищеним від зброї ворога; створили важко озброєну кінноту, яка в бою виконувала роль неприступної стіни для супротивника. Серед військових захисних обладунків значного поширення набула залізна кольчуга. Сармати, вдосконалюючи своє озброєння, запозичували все передове в цій галузі у народів, з якими вони воювали, а ті, в свою чергу, користувалися досвідом своїх ворогів.

Мистецтво сарматів було тісно пов'язане з війною. Зброя та кінські обладунки прикрашали чудовими творами майстрів-ювелірів із застосуванням дорогоцінних каменів та емалі. Серед жіночих прикрас археологи знаходять вишукані золоті вироби із вставленими рубінами і сапфірами. Дуже популярними були дзеркала в різних футлярах.

Отже, сарматська культура стала певним кроком у поступальному розвитку народів, і вона була тим матеріалом, з якого в майбутньому сформувалася культура східного слов'янства й українського народу зокрема.



Яскравою і дивовижною сторінкою стародавньої історії української культури є антична культура в Північному Причорномор'ї. Колонізація греками цього регіону була пов'язана значною мірою з тим, що в самій Елладі вже не було вільних земель для збільшуваного населення. Тому «зайве» населення змушене було шукати кращої долі в інших землях. Греки – засновники полісів у Північному Причорномор'ї – були переважно малоземельними землеробами, ремісниками, почасти – торговцями. На ранньому етапі колоністи займалися сільським господарством, садівництвом, ремесло і торгівля відходили на другий план. Там, де селилися греки, ніхто не жив – це було мирне заселення територій. Освоєння Північного Причорномор'я греками почалося в середині VII ст. до н. е., і цей процес проходив у чотири етапи. На першому етапі (середина VII ст. до н.е.) колоністи заснували місто Істрію в низинах Дунаю і Борисфена (тоді на півострові, а зараз це острові Березань). Другий етап (середина VI ст. до н.е.) – збільшувалися старі міста і виникали нові: Ольвія (поблизу сучасного Очакова), Пантикапей (нині Керч), Феодосія. На третьому етапі (друга половина VI – початок V ст. до н.е.) з’явилися міста Тіра (Білгород-Дністровський), Керкінітида (Євпаторія). На четвертому етапі (V ст. до н.е.) виник Херсонес (поблизу Севастополя). Усі міста, крім Херсонеса, були засновані вихідцями з малоазійського міста Мілета і жили за законами рабовласницької демократії – відтворювали державні порядки Стародавньої Греції. У V ст. до н. е. Пантикапей підпорядкував своїй владі понад 20 міст-держав Керченського і Таманського півостровів і створив Боспорське царство, куди входили території в дельті Дону, Східного узбережжя Азовського моря, землі на Кубані. VI – ІII ст. до н. е. – період розквіту полісів Північного Причорномор'я. Високого рівня розвитку на межі IV – III ст. до н. е. досягла Ольвія. Це місто-держава було прекрасно розпланованим, мало все необхідне для проживання населення як у мирний час, так і в умовах війни. Ольвія встановила тісні торговельні контакти з жителями Придніпров'я, торгувала з Єгиптом та іншими державами. Населення Херсонеса досягло значних успіхів у виноградарстві та виноробстві, займалося рибальством і солінням риби. Воно провадило активну торгівлю з племенами Північного Причорномор'я, іншими містами-державами. У Боспорському царстві були розвинені переробка риби (в основному соління), суднобудування, вирощування зернових культур. Усі ці галузі господарства давали товарну продукцію – на продаж. Мала певне значення і перевалочна торгівля зерном, яке постачали землеробські племена Причорномор'я. Наприкінці III ст. до н. е. кризові явища рабовласницької системи послабили міста-держави Північного Причорномор'я. Ольвія потрапила під владу скіфів, Херсонес – під владу Південнопонтійського царства. Пізніше Ольвія, захоплена і зруйнована фракійцями, відроджуючись потрапила під владу Рима. Руйнації зазнало і Боспорське царство. Після масових повстань підкорених племен і міст-держав, а особливо після повстання 107 р. до н. е. на чолі зі скіфом Савмаком у справи втрутилося Понтійське царство й поглинуло його. Але наприкінці I ст. до н. е. Понтійське царство потрапляє під вплив Рима. У I – II ст. н. е. це царство пережило певний підйом, але під ударами гунів зійшло зі світової арени.

Античні міста-держави залишили в історії Україна глибокий слід. Греки-колоністи принесли з собою вищу в той час культуру, освіту, науку, мистецтво. Багатовікові взаємини переселенців із народами-сусідами сприяли тому, що в Північному Причорномор'ї утворився своєрідний варіант античної культури, який значною мірою вплинув на слов'янські племена.


Етногенез і початок української культури. Культура східних слов'ян

Однією з найважливіших проблем в історії будь-якого народу є проблема його походження. Адже це багато в чому впливає на культуру і духовність народу. А духовність є вирішальним фактором, оскільки «дух животворить», тобто творить життя, в тому числі і його матеріальну складову. Генетика вчить, що людина успадковує від предків не лише фізичні властивості, а й духовні. Щоб пізнати духовність народу, треба вивчити його походження, природні й господарські умови, за яких він розвивався упродовж кількох десятків поколінь.

Проблема походження українського народу складна, дискусійна і поки що далека від остаточного рішення. Беручись до з'ясування історичних коренів народу, слід визначитися, який зміст закладено в саме поняття «народ». Більшість дослідників уважає, що народ, або етнос – це людська спільнота, яка відрізняється від інших самосвідомістю, етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, формами господарського життя. Щоб встановити час зародження українського народу, треба визначити ці його суттєві ознаки й проаналізувати за допомогою різних наук, як глибоко в минуле сягає корінням своєрідний національний комплекс української культури, мови, характеру, антропологічного типу, специфічних форм господарювання. Для української історіографії традиційним є погляд на Київську Русь як першу українську державу. Аналіз етнічної специфіки русичів Х – XIV ст. Чернігівщини, Київщини, Галичини, Волині показує, що вони були праукраїнцями. Це означає, що коріння українського народу слід шукати в часі, який передував епосі Київської Русі.

Однак, опускати їх тільки в кам'яний вік не потрібно: для цього немає серйозних наукових підстав. Після кам'яного віку 5 – 6 тисяч років тому територія Україна стає ареною боротьби землеробської осілої цивілізації і войовничих степовиків-скотарів Євразії. Саме ці обставини й зумовили драматизм історії України від часів Трипілля до наших днів. Археологічними дослідженнями доведено, коли Правобережну Україну займали нащадки землеробів Близького Сходу – трипільські племена, – то населення лісостепового Подніпров'я перейшло до скотарства. Ця галузь господарства поширилася з Півдня України степовою зоною Євразії на Захід у Подунав'ї, а на схід – до Монголії. Зрозуміло, поширювалася і культура винахідника нової форми господарювання. Це були праіндоєвропейці.

Сучасні українські антропологи довели, що відбувався інтенсивний процес змішування трипільців зі степовиками-індоєвропейцями. Так з'явився український антропологічний тип, до якого належать 70% сільського населення сучасної України. Він характеризується відносно високим зростом, міцною статурою, темною пігментацією, круглим черепом, прямим носом, вузькою і середньою шириною обличчя. Ці ознаки були характерні для корінного населення лісостепової та лісової Україна протягом останніх трьох тисяч років.

Проте формування антропологічного типу не можна вважати народженням українського етносу. Останнім часом автори деяких публікацій стверджують, що предками українців були арії. Немає сумнівів, що арії духовно впливало на місцеве населення. До аріїв найближчі за походженням скіфи, а також сармати. Ще ближчі до аріїв таджики, народи Індії, що говорять на хінді, пуштунські племена Афганістану та деякі інші народи. Водночас це окремі народи. Таким чином, ні трипільці, ні арії не є прямими предками українців. Українці належать до слов'ян, а тому й витоки українського народу слід шукати в історичному минулому слов'янства. Більше того, прабатьківщина слов'ян територіально збігається з ядром українських етнічних земель і займає Північно-Західну Україну. Сучасна наука дозволяє говорити про праслов'янських племенах з рубежу нашої ери, а про справжніх слов'ян – тільки з V ст. н. е. Праукраїнці з'явилися на історичній арені не раніше появи слов'янства у середині I тисячоліття н. е. і не пізніше виникнення Київської Русі, де консолідуючим етносом були саме вони.

Найдавніші праслов'яни, як це доведено археологією, на початку нашої ери жили в Середньому Подніпров'ї, на Волині, на Верхньому Дністрі. Археологи відносять їх поселення до зарубинецької культури (села Зарубинці на Київщині). Це населення займалося примітивним підсічним землеробством, присадибним тваринництвом, рибальством і полюванням, вирощувало пшеницю, просо, ячмінь, розводило велику рогату худобу, свиней. Із болотної руди виплавляли залізо, з якого виковували серпи, ножі, сокири. В Європі ці ранньослов'янські племена називали венедами. У ІІ ст. венеди зазнали тяжкого удару германського племені готів, яке з Прибалтики через Польщу просувалося на Волинь, знищуючи все на своєму шляху. Волинські слов'яни тікали на південь в Подніпров'я і навіть на Нижній Дунай. Готи ж долиною Південного Бугу прийшли до моря і завоювали Причорномор'я і Крим. На завойованих землях виникла готська імперія Германаріха.

Приблизно в 370 р. зі сходу в українські степи увірвалася тюркська орда гунів. Імператор розбитих готів наклав на себе руки. Його ж наступник – Вінітара – вбиває союзника гунів слов'янського вождя Божа. Гуни розгромили війська Вінітара, більшість готів утекла на Середній Дунай.

Нашестя готів через Полісся долиною Південного Бугу до Чорного моря розрізало ранньослов'янські спільноти. Це привело до формування в V ст. двох окремих, але споріднених племінних груп слов'янства – антів лісостепового Подніпров'я та склавинів Прикарпаття і Волині.

Анти і склавини за своєю матеріальною культурою були дуже схожими, а їхнє господарство, побут і культура – близькими до зарубинецких племен Північної Україні. Слов'янство середини I тис. стає більш войовничим і схильним до експансії на землі сусідів.

У степах Причорномор'я в ці часи розгорнулися трагічні події. Гуни рушили слідом за готами на Середній Дунай, де утворили свою державу на чолі з царем Аттілою. У 453 р. після смерті Аттіли держава гунів розпалася. З кінця V ст., зі зникненням гунської загрози, анти і склавини мігрують з Правобережної України на Нижній Дунай. Після 500 р. анти і склавини переходять на Південний берег Дунаю у володіння Візантії. Імператори цієї країни змушені були дозволити слов'янам селитися на Балканах. Уже в VI – VII ст. слов'янські поселення з'являються по всьому Балканському півострову.

Анти розселяються в основному на Балканах, а склавини - переважно вгору по Дунаю. У VI ст. поселення склавинів з'являються на Нижньому і Верхньому Дунаї, звідки слов'яни потрапляють в басейн річки Лаби. У басейнах річок Дунаю, Одри, Лаби, на Адріатиці, на території колишньої Югославії вчені нарахували сотні назв річок, озер, назв населених пунктів, що відповідають топонімічним назвам Північно-Західної України. Все це свідчить про активне переселення з території України майже півтори тисячі років тому. Більшість сучасних дослідників пов'язує розпад слов'янської спільноти і початок формування окремих слов'янських народів з розселенням антів і склавинів в Північно-Західній Україні в VI – VII ст. Саме в цей час народжується український етнос. Учені-мовознавці звернули увагу на велику кількість українських слів у сербській і лужицькій мовах. Очевидно, в VI – VII ст. слов'янство говорило мовою, схожою на українську. Ми бачимо, що територія слов'янської прабатьківщини значною мірою відповідає найдавнішому ядру українських етнічних земель (Правобережжя, Прип'ять, Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщина). Є всі підстави припускати, що корені українського етносу в Середньому Подніпров'ї, на Волині, на Прикарпатті сягають середини I тис. н. е. На початку VII ст. антський племінний союз був розбитий аварами. Із цього часу анти вже не згадуються в письмових джерелах. Розбиті залишки племен антів перейшли Дунай і осіли у Візантії. Історики Європи і Сходу, що писали про населення України, завжди згадують склавинів. Це свідчить про те, що нащадки цього населення на прабатьківщині слов'янства відіграли визначальну роль, а етнонім «склавини» у пізнішій редакції «слов'яни» дійшов до наших днів. У VIII – IX ст. нащадки склавинів створили в Північно-Західній Україні так звану Лука-Райковецької культуру. Поселення цієї культури територіально простягалися від Київського Подніпров'я на сході до Словаччини на Заході. Це історичні залишки безпосередніх предків українців – племен древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів. М. С. Грушевський eважав предками українців антів. Існує припущення, що етнонім «анти» є своєрідним попередником етноніму «українці». Іранське слово анти означає «кінець», «край». Звідси народ «анти» – прикордонні жителі, що мешкають на околиці, українці. Доля антів типова для прикордонного зі степом землеробського населення України. Навали степовиків періодично знищували осіле землеробське населення українського лісостепу, починаючи з часів 5000 років тому і аж до XVIII ст. включно. І як тільки слабшав тиск кочівників, землероби Волині, Полісся, Прикарпаття заселяли прикордонні зі степом родючі чорноземи. У формуванні українського етносу визначальну роль відіграли міграційні процеси з Північного Заходу на Південний Схід України.

Отже, можна з упевненістю стверджувати, що історичні корені українського народу сягають середини I тис. н. е., й українці є прямими етнокультурними нащадками склавинів та їхніх нащадків – древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів північно-західної України, меншою мірою антів лісостепового Подніпров'я. Саме на цьому ґрунті й виникла Київська Русь – перша українська держава.

З усього випливає, первісна людина на території сучасної України пройшла складний шлях розвитку, який закономірно привів до появи сучасного суспільства. Численні археологічні культури свідчать, що Україну заселяли різні народи, досягнення яких у поступальному розвитку стали монолітним фундаментом духовного багатства українського народу. Він сприйняв прагнення до землеробства, яке з великою майстерністю розвивали трипільці і підносили представники інших народів.

Досягнення кімерійців, скіфів і сарматів як у духовній, так і в матеріальній сфері стали в майбутньому досягненнями українців.

Значущий вплив на долю народів Північного Причорномор'я, а отже, – на праукраїнські племена також, виявила еллінська цивілізація. Майже тисячу років її громадяни контактували з жителями нашої землі, ознайомлюючи їх із досягненнями своєї культури. Високий рівень культури еллінської цивілізації сприйняло і слов'янство, частиною якого були і предки українців. Сучасна наука має всі підстави стверджувати, що український етнос своїм корінням сягає середини першого тисячоліття нової ери. Прагнення українців до своєї національної державності є природним. Державність на нашій землі існувала в різних формах більш ніж за десять століть до н.е.


Персоналії: Геродот, Гомер, В. Гладілін, М. С. Грушевський, В. В. Хвойка, Б. А. Шрамко.
Запитання для самоконтролю

1.Чем характеризується первісна культура на території України?

2. Які археологічні культури на території Україні вам відомі?

3. Що таке «неолітична революція» і як вона вплинула на розвиток культури українського народу?

4. Як культура кіммерійців, скіфів і сарматів вплинула на формування культури українського етносу?

5. Які античні культурні традиції перейняли предки українського народу?

6. Які на сьогоднішній день існують версії походження українського народу?

7. Що характерно для культури стародавніх слов'ян на території України?


Тести

1. Найдавніша згадка про кімерійців зафіксована в:

А «Одіссеї» Гомера;

Б «Історії» Геродота;

В «Грецькій історії» Ксенофонта.

2. Первісні люди з'явилися на території сучасної України в епоху:

А раннього палеоліту;

Б пізнього палеоліту;

В мезоліту.

3. Основу привласнювального господарства первісних людей на території Україні становили:

А землеробство, скотарство, рибальство;

Б збирання, рибальство, скотарство;

В полювання, збирання, рибальство.

4. Українці успадкували від скіфської культури:

А чоботи;

Б вишиванки;

В козацьку шапку.

5. Трипільську культуру відкрив археолог:

А А. Чернецький;

Б Б. Шрамко;

В В. Хвойка.

6. Богом грому у стародавніх слов'ян був:

А Перун;

Б Велес;

В Даждьбог.

7. Грецьке місто, вихідці з якого заснували поліси в Північному Причорномор'ї:

А Афіни;

Б Спарта;

В Мілет

8. Основу матеріальної культури давніх слов'ян становило:



А ремесло;

Б кочове скотарство;

В землеробство.

9. Яка археологічна культура була першою землеробською культурою на терені України:

А мізинська культура –

Б скіфська культура –

В трипільська культура –

10. Предків українського народу, давніх слов'ян, називали:

А сармати;

Б анти;


В скіфи.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   26

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка