Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



Сторінка21/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26
ТЕМА 13. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ ЯК УНІКАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН
Культурна парадигма Київської Русі: її сутність та особливості становлення.

Розвиток мистецтва в Київській Русі.

Фольклор і література Київської Русі як предтеча сучасної української літератури.
Термінологія: ранньофеодальна держава, князі, бояри, мужі, смерди, закупи, холоп, рядовичі, ізгої, культура, міська культура, сільська культура, духовенство, християнство, релігія, монастир, інститут чернецтва, язичництво, світоглядний синкретизм, монументалізм, архітектура, храм, церква, аскетизм, дитинець, мозаїка, фреска, ікона, іконопис, станкове мистецтво, мініатюра, фольклор, билина, графіті, агіографічна література, житія, літописання, притча, Пален.
Культурна парадигма Київської Русі: її сутність та особливості становлення

Культура Київської Русі – це культура ранньофеодального суспільства. Культурна парадигма цієї держави складалася під дією багатьох чинників, які в сукупності вплинули на її становлення, формування й особливості.

Поняття «Київська Русь» багатозначне.

По-перше, ранньофеодальна держава ІХ-ХІІ століть, яка склалася в результаті об'єднання племен східних слов'ян. Як згадує Нестор літописець у «Повісті минулих літ», до складу Русі в середині ІХ ст. спочатку входили такі слов'янські області, як поляни, древляни, дреговичі, половчани, новгородські словенці, сіверяни. Цей список, на жаль, включає тільки половину східнослов'янських областей. Як повідомляють східні автори, першим містом, навколо якого об'єднувалися слов'янські племена, було місто Куяба або Київ. У ІІ половині ІХ ст. – початку Х ст. кордони держави розширилися унаслідок завойовницької діяльності князів Олега (кінець ІХ – початок Х ст.), Ігоря (початок Х ст. – 945 р.), Святослава Ігоровича (969 – 972 рр.), Володимира Святославовича (980 – 1015 рр.) і до держави приєдналися кривичі, балти, в'ятичі, радимичі, уличі, тиверці, бужани, білі хорвати, Карпатська Русь, а також карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки. Племена мають свої традиції, звичаї, свій устрій. Безперечно, це позначилося на формуванні культури ранньофеодальної держави, що вплинуло на її колорит, систему самовираження, особливості і специфічні риси. У цьому виявлялася поліфонічність культури Київської Русі.

По-друге, це період генезису феодального способу виробництва, а також розвиток міських і сільських ремесел, землеробства, скотарства, промислів. З утворенням ранньофеодальної держави створилися сприятливі умови для її економічного зростання. Однак зміцнення цієї держави було пов'язане з розвитком феодальної власності і подальшим поневоленням раніше вільного селянства. У літописах згадуються князівські села, де вказуються «князі» і «бояри». Саме з них формується панівний клас феодалів, які потрапляють у залежність від Києва. Землями наділяють і мужів (дружинників) київських князів. Роздача князями землі дружинникам зміцнювала феодальні виробничі відносини, а це було одним із засобів, що застосовуються державою для підпорядкування місцевого населення своїй владі. Князі самі мали великі земельні володіння.

«Руська правда» – найдавніше зібрання законів ХІ ст. – свідчить про значну соціальну диференціацію давньоруського суспільства. Воно складалося з селян, яких на Русі називали смердами, людьми, рідше сябрам. Кількість вільних смердів, які сплачували данину в княжу казну, поступово зменшувалася. Із переходом земель у власність окремих феодалів селяни різними шляхами потрапляли до них у залежність. Одних селян, позбавлених засобів виробництва, землевласники поневолювали, використовуючи їх потребу в знаряддях праці, інвентарі, насінні і под. Інших селян, що сиділи на землі, обкладеній даниною, і володіли своїми знаряддями виробництва, держава примушувала переходити із землею під вотчинну владу феодалів. Селяни, які потрапляли в залежність до феодала, називалися закупами. Вони отримували від землевласника ділянку землі та позичку (купу), яку відпрацьовували в господарстві феодала панським інвентарем. За втечу від пана закуп перетворювався на холопа (раба), позбавленого всіх прав. Доповнювалася соціальна структура давньоруського суспільства рядовичами (їх походження було від шлюбів вільних із холопами) та ізгоями, людьми, які втратили свій соціальний статус.

Час із кінця Х – початку ХІІ ст. є важливим етапом у розвитку феодальних відносин на Русі. Цей час характеризується поступової перемогою феодального способу виробництва на значній території країни. У сільському господарстві панувало стійке польове землеробство. На півночі основним землеробським знаряддям була дерев'яна соха з залізним наконечником, на півдні – плуг і рало. Для розпушування ріллі застосовувалася дерев'яна борона. На розвиток орного землеробства вказує ремісниче виробництво сільськогосподарських знарядь на продаж, про що свідчать ковальські майстерні ХІІ – ХІІІ ст., в яких виготовляли серпи, коси, лемеші тощо.

Існувала вже й певна культура землеробства. Так, була поширена перелогова система, при якій землю після оранки протягом кількох років не засівали. У той же час уже з'явилася і поширилася парова зернова система землеробства, а саме, двопілля і трипілля. Різноманітним був і склад сільськогосподарських культур. Висівали жито, просо, овес, пшениця, гречка, горох, жито, мак, льон. Були і традиційні городні культури: ріпа, капуста, боби, цибуля, часник, хміль. Із фруктових дерев культивувалися вишня і яблуня. Скотарство розвивалося дуже повільно. Тягловою силою в господарстві були віл і робочий кінь. В економіці велике значення зберігали полювання, рибальство, бортництво. Хутро білок, куниць, видр, бобрів, соболів, лисиць, а також мед, і віск постачали на зовнішній ринок.

Показником зрушень у продуктивних силах Київської Русі в ХІ – початку ХІІ ст. був подальший розвиток ремесла. Центрами розвитку ремесла стали міста. У них до ХІІ ст. налічувалося понад 60 ремісничих спеціальностей. Значна частина ремесел ґрунтувалася на металургійному виробництві, рівень якого був показовий для оцінювання розвитку ремесла в цілому. Якщо в селі доменна справа ще не відокремилося від ковальства, то в містах в галузі обробки заліза і сталі з'явилося не менше 16 спеціальностей, що забезпечили значний випуск виробів. Про технічний рівень металургійного виробництва свідчать застосування ремісниками зварювання, лиття, кування металу, наварювання і загартовування сталі.

Давньоруські ремісники ХІ –ХІІ ст. виробляли понад 150 видів залізних і сталевих виробів, їхня продукція відігравала важливу роль у розвитку торговельних зв'язків міста із селом, а ювеліри цього періоду знали мистецтво карбування кольорових металів. У ремісничих майстернях виготовляли знаряддя праці: лемеші, сокири, зубила, кліщі тощо; зброю: щити, кольчуги, списи, шоломи, мечі та ін.; предмети побуту, золоті, срібні, мідні прикраси.

І в галузі художньої майстерності давньоруські майстри були неперевершеними. Вони освоїли складну техніку зерні (створення візерунків із дрібних зерен металу), скани (створення візерунків із тонкого дроту), фігурного литва, що вимагає особливого мистецтва техніку черні: виготовлення чорного тла для візерункових срібних платівок і перегородчастої емалі.

Центрами ремесла були міста. Вони виникали із фортець-замків, обростали посадами. У скандинавських джерелах Русь називали «країною міст». І правда, в літописах ІХ – Х ст. згадано 25 міст, у відомостях ХІ ст. – 89, а розквіт давньоруських міст припадає на ХІ – ХІІ ст. Як і в країнах Західної Європи, в давньоруських містах виникали ремісничі і купецькі об'єднання, хоча цеховий лад не склався. Існували об'єднання теслярів, городників, будівельників фортечних споруд, братства ковалів. Великі міста Русі – Київ Чернігів, Полоцьк – були адміністративними, судовими і військовими центрами. Це свідчило про диференціацію культури. З одного боку, з'явилася культура панівних класів: князів, бояр, мужів, а з іншого, – це культура смердів, тобто культура пригнобленого класу. Із появою міст з'явилася міська культура і як альтернатива їй – культура сільська. Субкультурами міст була культура ремісників і купецтва.

По-третє, це період установлення зв'язку з південними і західними слов'янами, з Візантією, Західною Європою та іншими народами. Пов'язано це було з тим, що боротьба Київської Русі з набігами кочівників мала велике значення для безпеки країн, як Передньої Азії, так і Європи. Широкими були торговельні зв'язки Русі. Товари в неї надходили з Регенсбурга (Німеччина), Праги (Чехія), Кракова (Польщі), Любека (Німеччина), Сигтуна (Швеція), Візантії та арабських країн. У російських купців були торгові двори в Константинополі, на острові Готланд і в інших торговельних центрах.

Київська Русь налагоджувала різні відносини як політичні, так і торгові, і культурні з Чехією, Польщею, Угорщиною, Болгарією, мала дипломатичні зв'язки з Візантією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, налагоджувала також зв'язки з Францією, Англією. Про міжнародне значення Русі свідчать династичні шлюби. Одна дочка Ярослава Мудрого була одружена з французьким королем Генріхом І, інша – за норвезьким королем Гарольдом Сміливим, третя – за королем угорським Андрашем. Володимир Мономах по материнській лінії був онуком візантійського імператора Костянтина Х Мономаха. Сестра Володимира Мономаха Євпраксія-Адельгейда вийшла заміж за німецького імператора Генріха ІV, дочка Євфімія – за короля Коломана і т. д. Сам же Мономах був одружений на Гіде – дочки англійського короля Гарольда.

Київська Русь згадується і в сагах, які складали в країнах Скандинавського півострова. Про Русь писали арабські мандрівники, візантійські державні діячі, а також історики. Французький епос – «Пісня про Роланда» свідчить про те, що Русь та її багатства були добре відомі у Франції. У Реймсі, в соборі, де коронували французьких королів, до цього часу перебуває «Євангеліє», яке привезла з собою Анна, дочка Ярослава, і на якому присягали в подальшому всі королі Франції. Згадується Русь, а також Київська земля в німецькій поезії – у «Пісні про Нібелунгів». Відомі були російські купці і їхні товари навіть в Англії. У результаті культурної дифузії, культурної селективності культура Київської Русі розвивалася в ешелоні цивілізаційних процесів і сама ставала частиною цивілізованої культури; що вигідно вирізняло її в європейському контексті розвитку.

По-четверте, це період боротьби з хозарським каганатом, печенігами, болгарами тощо. Це дає підстави називати культуру Київської Русі ратною. Про це свідчить давньоруська історія. Так, прагнучи підкорити східнослов'янські землі, київські князі воювали, наприклад, із хозарами. Просування до Дунаю, прагнення оволодіти торговим шляхом по Чорному морю і кримським узбережжям призводило до боротьби руських князів із Візантією, яка намагалася обмежити вплив Русі в Причорномор'ї. У 907 р. князь Олег організував похід морем на Константинополь. У давньоруському флоті, за повідомленням літописів, було 2 тисячі тур, в кожній із них по 40 чоловік (разом 80 тисяч воїнів). Візантійці змушені були просити русичів про укладення миру і заплатили контрибуцію. За мирним договором 911 р. Русь отримала право безмитної торгівлі в Константинополі. Це був не епізодичний факт.

За князювання Ігоря були розпочаті два нові походи на Візантію. Під час першого походу (941 р.) русичі пройшли чорноморське узбережжя від Босфору до Пафлагонії, але у вирішальній битві візантійці завдали поразки російському флоту, спалили його частину «грецьким вогнем». Другий похід (944 р.) закінчився новим мирним договором.

Київські князі здійснювали походи і в більш віддалені землі – за Кавказький хребет, до західного і південного узбережжя Каспію (походи 880, 909, 910, 913 – 914 рр.). В останньому з них брали участь 50 тисяч осіб, а в море вийшло 500 кораблів. У 913 р. давньоруські війська зайняли один з островів поблизу Баку.

У період Київської Русі східна політика була дуже актуальною. Святослав Ігорович бачив на сході можливість виходу до моря, оволодіння волзьким шляхом, зміцнення в гирлах Дону і розширення зв'язків з Іраном, Середньою Азією. Тому походи Святослава в 60-х рр. привели до підкорення Волзької Болгарії, розгрому і знищення хозарського каганату. Були розширені володіння русичів на Північному Кавказі, підкорені землі осетинів, черкесів. Влада Київської Русі поширилася на береги Керченської протоки, де місто Тмутаракань стало великим портом Київської держави.

Багато сил вимагала від Київської Русі боротьба з печенігами. З'явившись у ІХ ст. із межиріччя Волги-Яїка, печеніги облаштувалися в Північному Причорномор'ї, між Доном і Дунаєм. Вони нападали за підтримки Візантії на прикордонні землі давньоруської держави. При князі Володимирі Святославовичу на півдні країни була зведена фортифікаційна лінія укріплення і зміцнені міські стіни Києва.

Таким чином, величезна маса людей, на ті часи, брала участь у військових діях, що не могло не позначитися на культурі цього контингенту і держави в цілому. Тому це підтверджує факт ратності культури Київської Русі всій її історією.

По-п'яте, Київська Русь – це держава, яка являла собою історично важливу, контактну, транзитну територію між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. У геополітичному аспекті це була величезна держава, що займала територію від Балтики і Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волго-Окського межиріччя до Карпат. Це зумовило її швидке входження в загальноєвропейську історико-культурну спільноту.

Отже, передумовою становлення давньоруської культури були неосяжні простори багатої землі і люди, які адаптували індоєвропейські, іранські, праслов'янські, античні, німецькі, візантійські культурні традиції і в основному монгольську (степову) культуру. Тому культура Київської Русі була наймолодшою в Європі і хронологічно, бо розквіт її припадає на Х – ХІ ст., і змістовно, бо культура ця була учнівською, оскільки засвоювала віру і книжну мудрість у чужоземних, особливо, візантійських вчителів. Цьому сприяла християнізація Русі.

Особливу роль у формуванні культури східних слов'ян відіграло прийняття християнства в 988 р., хоча експансія його почалася задовго до офіційної дати. Ще в ІХ – Х ст. з'явилися в Києві та в Полянської землі поховання шляхом інгумації (ямні поховання), що є безперечним фактом, що вказує на християнізацію населення в цей період. Крім того, частково хрещення дружинників відбувалося під час їхніх походів на Візантію. У Києві, на Подолі, ще в першій половині Х ст. грецькі купці побудували церкву св. Іллі, де вони молилися. Княгиня Ольга, хрещення якої датується 957 р., привезла з Візантії велику бібліотеку, де було дуже багато книг релігійного змісту, і духівника, який поширював християнство.



Вирішальні зміни у ставленні до християнської релігії сталися в часи правління князя Володимира. Саме він у 988 р. охрестив Русь. Християнізація Русі – складний і тривалий процес. У ньому виділяють три періоди:

  • передфеодальний період, коли християнство почало проникати до східних слов'ян, що жили в умовах язичництва;

  • період генези (становлення) і розвитку феодалізму, коли християнство наприкінці Х ст. стало державною релігією;

  • зміцнення феодальних відносин, коли в ХІІІ ст. християнізація Русі завершилася.

Розквіт Київської Русі розпочався за правління Володимира Святославовича, що проявилося в:

  • усуненні племінних відмінностей;

  • формуванні єдиної економіки у слов'ян;

  • потужному містобудуванні.

Однак, разом із процесами централізації в Київській Русі спостерігаються і процеси децентралізації: проявляються антикиївські настрої місцевих князів, постійна загроза зовнішнього ворога, складність відносин із Візантією. Усе це вимагало політичної консолідації та її закріплення ідеологічними засобами. Язичництво древніх слов'ян було малопридатним для налагодження контактів з іншими народами, для культурного спілкування, для обміну ідеями, оскільки воно:

  • не допомагало входженню Давньоруської держави в систему європейських відносин;

  • перешкоджало консолідації племінних союзів слов'ян в єдину національну спільноту, бо кожен регіон поклонявся своїм богам, ігноруючи богів сусідів;

  • закріплювало віджилі патріархально-родові відносини такі, як кровну помсту, багатоженство, звичаї людських жертвопринесень, спалювання дружин із мертвими чоловіками, заохочувало рабство.

Саме тому була потрібна нова релігія, яка:

  • була б представлена єдиним, абстрактним, позбавленим етичних ознак бога;

  • нівелювала б колишні родоплемінні традиції;

  • утверджувала би принцип єднання тільки за ознакою віросповідання.

Тому альтернативою язичництва були і мусульманський Схід, і юдейські хозари, і католицький Рим, і православна Візантія. Перевагу було віддано релігії Візантії, бо з нею вже давно склалися економічні, військові, соціально-політичні і династичні відносини. Літописи повідомляють, що на рішення князя Володимира, крім краси і пишності богослужіння в Константинопольському храмі святої Софії, вплинуло те, що православна релігія:

  • на відміну від католицької, дозволяла вести богослужіння рідною мовою;

  • підпорядковувалася світській владі.

У процесі хрещення перед князем Володимиром Червоне Сонечко стояли важливі завдання:

  • зберегти самостійність Київської Русі в культурному плані в умовах запозичення візантійської культури;

  • поставити на чолі церкви Київської Русі свого, а не візантійського патріарха;

  • стати дружньою країною для Візантії і зберегти свою суверенність.

Прийняття християнства в Київській Русі розглядають як крутий перелом в її житті, що дозволило за короткий час освоїти потужний культурний пласт історичного минулого і сьогодення візантійської культури:

  • запрошені з Візантії майстри будують кам'яні будівлі і храми, розписують їх, прикрашають фресками, мозаїкою та іконами; руські майстри вчаться в них науки містобудування та іконопису;

  • поширюються природничонаукові і філософські знання і грамотність;

  • організовуються школи;

  • вводяться літописи;

  • починається карбування золотих монет;

  • створюється особлива форма прийняття князівської влади – обряд зведення на престол князя (своєрідне вінчання на царство) – влада ніби дарована богом, а звідси вплив церкви на політичну князівську владу;

  • відкриваються нові можливості для розвитку торговельних відносин із Візантією та європейськими країнами, оскільки слов'яни тепер одновірці, а не «варвари».

Прийняття християнства спричинило виникнення внутрішніх проблем, зокрема, спротив поганських жерців, бо вони стали нікому не потрібними, вони порушували своїми діями християнську рівновагу: таємно здійснювали язичницькі обряди або вдавалися до відкритого опору. Тоді християнство вводилося за допомогою «вогню і меча». Тому в таких умов християнська церква ставала основним соціальним інститутом феодальної культури Київської Русі, який:

  • відіграв позитивну роль у становленні та розвитку державності давньоруської держави;

  • збагатив соціальним і політичним досвідом публічне право і вплинув на його еволюцію силою церковного суду;

  • закріпив моногамний шлюб.

Духовенство як особливий соціальний прошарок активно впливало на все суспільне життя держави. Це проявлялося в усьому: єпископи брали участь у радах князів, і князі їх цінували за розумність і винахідливість; митрополити часто керували київським віче і мали великий вплив на їх рішення – саме вони стали символом єдиної Русі. Тому пропорційно до зростання їхнього авторитету збільшувалася кількість їхніх єпархій (у 1240 р. їх налічувалося 16).

Ярослав Мудрий (1019 – 1054), син князя Володимира, продовжив справу батька:



  • займався будівництвом: за його правління були побудовані Софійський собор, Золоті ворота;

  • дбав про поширення грамотності;

  • створює першу в Європі школу вищого типу;

  • заклав бібліотеку при Софійському соборі;

  • дбав про появу свого духовенства;

  • створював монастирі, де займалися наукою: виникає інститут чернецтва і монастирі: вже до І половини ХІІІ ст. відомо було до 70 монастирів, де практикували написання літописів, творів політичного характеру, переписування і написання ікон;

  • утверджує в 1051 р. свого митрополита, яким стає руський священик Іларіон – автор «Слова про закон і благодать».

У 1037 р. Ярослав Мудрий створює зведення законів давньоруської держави «Руську правду», а також деякі письмові статути. Наприклад, статут про церковні суди вигідно відрізнявся від грецьких канонів, а за деякими положеннями навіть суперечив візантійському церковному праву. У ньому не було таких статей, які б передбачали смертну кару. А такі покарання, як відсікання кистей рук, вух, язика були замінені штрафами. Отож, норми візантійського церковного законодавства змінювалися під впливом княжого права: національна культура інтернаціоналізувалася на ґрунті і в межах власних традицій.

Бажання незалежності від Візантії, гордість за свою державу були характерними для всього народу Київської Русі. Так, ігумен Данило, здійснюючи подорож у Палестину й описуючи її в «Ходінні», в храмі гробу Господнього побачив, що з-поміж кадил немає кадила Київської Русі і, звернувшись до короля Балдуїна, повісив кадило «від усієї Руської землі», бо Русь ніде не повинна стояти нижче за інші держави.

Однак християнізація не змогла запобігти феодальній роздробленості Київської Русі, яка почалася в ІІ половині ХІІ ст. і негативно позначилася на розвитку давньоруської культури.
Розвиток мистецтва в Київській Русі

Культура Київської Русі розвивалася в контексті зіткнення двох укладів життя – патріархального, притаманного древнім слов'янам, і феодального, який тільки формувався; в контексті зіткнення двох релігій: язичництва і християнства. Усе це позначилося на особливостях культурного розвитку, яке набувало національних форм не розчиняючись у запозиченому культурному субстраті. Виживання старої релігії було тривалим процессом.

Були зроблені спроби зміцнити нову релігію, зробити її близькою і доступною. Оскільки християнська релігія прийшла до нас в «готовому» вигляді і насаджувалася «зверху», то, звичайно, вона зустрічала опір широких народних мас, які були послідовниками віри батьків і дідів. Та й сама князівська влада в деяких випадках, обстоюючи державну самобутність Русі, підтримувала давні слов'янські традиції. На цьому ґрунті відбувалася взаємодія християнства з язичництвом, що було характерним для давньоруської культури. Поступово складався світоглядний синкретизм.



Світоглядний синкретизм – це злиття язичницької обрядовості й церковно-християнської догматики при визначальній ролі першої.

_______________________________________________________________

Це особливо простежується в християнських святах, таких, як Великдень, П'ятидесятниця (Зелені свята) тощо. Якщо свято Великодня означало в християнстві воскресіння Ісуса Христа, то воно багато запозичило в язичницького свята – весняного воскресіння духу природи, звідки були взяті українські писанки з сонячним знаком, пісні-веснянки, поминання померлих. Якщо П'ятидесятниця святкувалася на честь послання Святого Духа на апостолів на 50-й день після Великодня, то це свято дублювало Зелені свята, які в язичництві супроводжувалися прикрашанням будинків, церков, господарських будівель зеленню і зберегли своє дохристиянську назва – «Зелені».

Церкви будували на місцях язичницьких жертовників.

У релігію проникали елементи народного обожнювання природи. Так, свято Івана Купала, яке було землеробським святом і святкувалося на початку жнив, транформувалося в християнське свято Іоанна Предтечі. Саме в цей день, тому що «сонце у воді купається», вода набувала очисної сили. Такої самої сили набував і вогонь. Тому у відзначенні цього свята обов'язковим було стрибання через вогнище та плетіння вінків, які опускали в річку.

Деяким святим почали приписувати ролі старих богів. Так св. Ілля, Маковей і Спас, які відповідали за жнива, опікувалися врожаєм, взяли на себе ролі язичницьких богів – Велеса і Перуна. Роль праматері українського народу – Рожаниці – в християнській релігії виконувала Богородиця. Культ останньої набуває першорядного значення. Саме під впливом народного світобачення та розуміння християнських догматів й особливостей давньоукраїнської ментальності відбулося переакцентування релігійного поклоніння з культу Ісуса Христа на культ Богоматері, оскільки Богородиця, на відміну від Христа, який «рятував» людські душі, «рятує» весь світ, а це більш масштабний вплив, який має планетарне значення.

Усе це свідчить про те, що християнізація не означала повного розриву з традиціями народного язичництва, а також, що дуже знаково, з емпіричним ставленням до світу, бо це було його істинною ознакою. Християнство сприймалося в повсякденному середовищі крізь призму традиційного світогляду і було піддане переробці відповідно до його принципів.

Отже, Київська Русь взяла від Візантії християнство, а також сприйняла основи мови культури, які були перероблені і набули національних форм. Свого часу О. С. Пушкін зауважив: «Ми взяли з Візантії Євангеліє і традицію».

Мистецтво епохи Київської Русі дотримується певних канонів – правил, які простежуються і в архітектурі, і в іконографії. Створені були навіть зразки: «прописи», «оригінали», лицьові і тлумачні. Вони показували як треба писати, пояснювали і розповідали. Але навіть дотримуючись цих канонів, і всупереч їм, змогла проявити себе багата творча особистість давньоруського художника.

Майстри Київської Русі, спираючись на традиції східноєвропейського мистецтва, зуміли:



  • створити власне національне мистецтво;

  • збагатити європейську культуру новими формами храмів, притаманними лише Русі;

  • збагатити європейську культуру своєрідними настінними розписами й іконописом.

Для мистецтва Київської Русі домонгольського періоду характерна одна відмінна риса – монументалізм форм. Особливо ця риса відтворена в архітектурі, яка займає особливе місце в мистецтві.

Засобами монументалізації в архітектурі були: великий масштаб, фронтальність, уповільнений ритм руху фігур, особлива структура ліній, яка нагадує віддалену античну класику. До нас дійшла невелика кількість архітектурних пам'яток того часу. До прийняття християнства була розвинена дерев'яна архітектура. Літописець залишив нам відомості, що до кам'яної новгородської Софії на території Новгородського Кремля стояв 13-главий дерев'яний Софійський собор. Спорудження церков і соборів із багатьма банями – споконвічна національна риса будівництва Київської Русі.

У будівництво до Київської Русі з християнством прийшла хрестовокупольна форма храму – типова для греко-східних православних країн. Увесь центральний простір в храмі утворює хрест, звідси назва системи такого храму – хрестовокупольний. Відповідно до цієї системи склеп з центральним куполом спирався на чотири столи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини будівлі також вкривалися купольними склепами. Зі східного боку, у вівтарній частині, до храму прибудовували аспіди – напівкруглі виступи, вкриті половиною купольного або замкнутого склепу. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядний простір).

Особливого значення набувала баня (купол), яка, з погляду богослов'я, виконувала як естетичну, так і культову функцію. Це – домінінта в архітектурі храму, призначення якої – концентрація духовної енергії людей, концентрація колективної молитви і трансформація її до Бога, бо індивідуальна молитва не така дієва і може не дійти до Всевишнього. А ось молитва колективна, сконцентрована під банею, обов'язково досягне мети. Дотримуючись візантійської традиції, бані, в основному, вкривали свинцевими, позолоченими листами або листами зеленого кольору.

Візитною карткою давньоруських будівничих була вдосконалена візантійська кладка. Стіни соборів викладали з почергових рядів каменю і плінфи – плоскої цегли, форма якої близька до квадратної. Будівельники застосовували метод так званої «втопленої плінфи»: ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворювалися, заповнювалися цементівкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни ставали смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи і рожевим відтінком цементівки надавали фасаду благородного вигляду. Кладку виконували на високому художньому рівні – це була головна прикраса будівлі. Пізніше цю кладку запозичила і сама Візантія.

Першою хрестовокупольною церквою була церква Успіння Богородиці або Десятинна церква (989 – 996), тому що київський князь Володимир виділив на її утримання 1/10 частину своїх доходів. Звідси і її назва. Забудовувалася вона за загальнохристиянськими правилами в пам'ять про мучеників-християн. Однак вона була, на жаль, втрачена під час татаро-монгольської навали в 1240 р., які спалили її з останніми захисниками Києва, які там заховалися. Про неї можна говорити тільки, посилаючись на результати археологічних розкопок, і спостерігаючи той фундамент, що залишився.

Проте історична реконструкція цієї споруди свідчить про те, що це була велика 25-глава церква з двох боків обнесена зниженими галереями, що надавало пірамідального вигляду всьому храму. Пірамідальність, нарощування маси – це риси, чужі візантійській архітектурі (можливо, це були риси, властиві язичництву). Церква була багато прикрашена, про що свідчать фрагменти фресок і мозаїк, знайдені археологами на площі, де стояла церква. Писемні джерела свідчать про те, що вона була прикрашена бронзовою квадригою коней («чотири коні мідяні») і двома античними статуями, які князь Володимир вивіз із Корсуня (Херсонеса).

У цьому плані не можна не згадати Спаське-Преображенський собор у Чернігові, який має багато спільного з Десятинною церквою. Побудований у 1036 р. за вказівкою Мстислава Володимировича константинопольськими майстрами цей тринефний п'ятиглавий храм має близькі до західноєвропейського романського стилю риси: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Це свідчило про те, що давньоруські будівничі знали культурні традиції заходу. Але водночас в архітектурі собору яскраво виділяється одна з характерних рис давньоруського храму – відповідність інтер'єру й екстер'єру. Це знайшло вираження в тому, що внутрішнім стовпам відповідають лопатки на фасадах, пучковим стовпам другого ярусу аркад – втоплені багатопрофільні пучкові пілястри зовнішні, які є однією з найбільш характерних деталей храму.

Втіленням головних архітектурних досягнень Київської Русі вважають Софійський собор, який був закладений Ярославом Мудрим в 1037 р. в Києві. За назвою Софійський собор повторює константинопольський, однак при цьому є абсолютно оригінальною, самостійною архітектурною спорудою. Його особливість у тому, що це пятинефна крестокупольна будівля з тринадцятьма банями, що було символом Ісуса Христа і його 12 апостолів. Усі 5 нефів (від латинського Navis – корабель) на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розміщувався вівтар. 12 маленьких бань східцями піднімалися до великої центральної бані. Ззовні до будівлі з трьох боків приєднувалася арочна галерея, і це утворювало пірамідальну композицію. Уся споруда була розрахована на те, щоб при порівняно невеликому обсязі створити відчуття величі й гармонії.

Стіни і склепіння були вкриті монументальним фресковим живописом і мозаїкою. Зображення, в яких ясно проглядається стилістична спільність зі статуарними, статичними образами Візантії, сповнені урочистості й парадності. У головній вівтарній апсиді мозаїки розміщені в трьох ярусах. У верхньому – велика урочиста постать Богоматері з піднятими руками. Мозаїки набрані з кубиків смальти різного кольору. Яскраві чисті фарби з переважанням синьо-фіолетових тонів декоративно виділяються на блискучому золотому фоні. Монументальний живопис київської Софії, що суцільним килимом вкриває архітектурні форми й органічно пов'язаний із ними, є вищим досягненням тієї епохи. Великі масштаби, цілісна композиційна побудова і деякі інші ознаки дозволяють провести грань між Софією в Києві, першою великою монументальною спорудою Київської Русі, і сучасними їй візантійськими храмовими будівлями.

Cобор св. Софії в Києві виконував важливе ідеологічне й світоглядне навантаження – це:


  • символ перемоги християнства над язичництвом;

  • головний осередок пропаганди християнства;

  • втілення ідеї причетності Київської Русі до світової християнської цивілізації;

  • філософське втілення моделі Божественного космосу, бо це образ неба на землі;

  • стигма європейської держави на відміну від «варварського», тобто рівності серед усіх країн;

  • символ політичної могутності Русі;

  • символ князівської влади, бо собор був місцем зведення князя на київський престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічі князя з народом;

  • символ військової могутності, бо собор був поставлений на місці перемоги Ярослава Мудрого над печенігами;

  • символ утвердження феодальної ієрархії в Київській Русі, бо собор зводився на гроші самого Ярослава Мудрого;

  • зразок виховної сімейної парадигми, тому що сімейні сцени з життя Ярослава Мудрого пропагували сімейну доброборядність русичів.

Отже, велика кількість бань, пірамідальність композиції, оригінальність кладки, шоломоподібна форма бань – ось те нове, що давньоруські майстри внесли у візантійську школу, спираючись на традицію дерев'яної архітектури. Крім того, Софія Київська стала зразком при подальшому будівництві соборів у Полоцьку й Новгороді.

Наступний етап розвитку будівництва пов'язаний із ІІ половиною ХІ ст. – І половиною ХІІ ст. В архітектурі, особливо в ХІ ст. в образі храму позначається посилення аскетизму.

_________________________________________________________________



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка