Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



Сторінка22/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

Аскетизм – етичне вчення, яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життєвих благ.

_______________________________________________________________

Панівним стає одноглавий храм. Саме в цей період архітектура набуває великої самобутність. Складаються київська, переяславська, галицька школи. Будівничі починають використовувати місцеві будівельні матеріали, розробляють нові технологічні прийоми, які відрізняються від візантійських. Архітектурі цього періоду притаманні риси романського стилю.

Класичним зразком київської давньоруської архітектурної школи цього періоду став Свято-Успенський собор Києво-Печерської Лаври, споруджений протягом 1037 – 1038 рр. Саме з нього почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості, що було символічно і відображало ідеологію князівських міжусобиць. Його пропорції стали канонічними для багатьох храмів Київської Русі.

У другій половині ХІ ст. зводять кам'яні будівлі в князівських монастирях у Києві – Видубицькому, Дмитрівському, Печерському.

На межі ХІ – ХІІ ст. в Києві недалеко від Софії Київської було споруджено Михайлівський Золотоверхий собор. Він був присвячений архангелу Михаїлу. І це було неспроста, тому що ангелам в християнстві відводилася важлива роль – керувати світом. Ангели є у всіх, як вважали русичі. Вони приставлені, як повідомляє літописець, до будь-якої «тварі». Тому є ангели темряви і сутінок, снігу і грози, зими і осені, весни і літа. І кожен християнин має свого ангела, який його оберігає за життя. У житті кожного християнина ангели почали відіравати значну роль і врешті-решт витіснили язичницькі обереги. Безумовно, архангел Михаїл в ієрархії ангелів посідав не останнє місце. Йому відводилася роль безпосереднього і дієвого помічника в ратних справах. Через це йому присвячували велику кількість храмів і одним із них був храм у Києві, охоронцем якого обрали саме Михаїла.

Пізній стильовий етап давньоруського будівництва почався в ХІІ ст. Його особливість полягала в тому, що він знаменувався відходом від хрестово-купольної системи завдяки додаванню архітектурних елементів під центральною частиною будівлі. Прикладом такої переробки візантійської системи є однокупольна церква Параскеви П'ятниці в Чернігові (початок ХІІІ ст.). Головна особливість будівлі – оригінальне рішення переходу від прямокутної основи до барабана за допомогою трьохсходових арок – закомар. Існує поширена думка, що це будівля Петра Милонога, відомого архітектора того часу, який уперше застосував «сходові» арки, що набули подальшого поширення.

До таких сакральних споруд відносять Юр'ївську церкву 1144 р. в Каневі, Борисоглібський і Успенський собори І половини ХІІ ст. в Чернігові. Вони об'єднані єдиним стильовим напрямом і спільною конструкцією.

Крім того, для культури Київської Русі були характерні фортифікаційні споруди. У період, коли виникала необхідність захищатися від чужинців, будували високі міцні оборонні споруди з товстими укріпленими стінами. Прикладом можуть бути фортифікаційні споруди Києва, які створювали при Ярославі Мудрому. Київ був обнесений валом висотою до 14 метрів і діаметром 3 км. На валах споруджували дерев'яні стіни. У місто можна було увійти тільки через кам'яні ворота: Львівські, Лядські і парадні з надбрамною церквою – Золоті. Такі ж ворота були в Переяславі: Княжі, Єпископські і Ковальські; в Новгороді-Сіверському: Чернігівські і Курські. Такий тип укріплень був типовим для багатьох міст Київської Русі. Підтвердженням цього є археологічні знахідки в Києві, Чернігові, Путивлі та інших містах.

Фортифікаційні споруди будують й удосконалюють і в ХІІІ ст. Це пов'язано з появою нових тактичних прийомів у ратних справах. Дедалі частіше застосовують при облозі міст стінобитні пристосування, тому зводять високі кам'яні укріплення, оборонні вежі з бійницями. Характерно, що при будівництві фортифікаційних споруд був запозичений досвід європейських країн, але вони були пристосовані до особливостей місцевого ландшафту.

Крім сакральної архітектури та фортифікаційних споруд, існувала і цивільна архітектура. У Х ст. палати князя Ігоря і княгині Ольги були одноповерховими або двоповерховими, зведеними з каменю, з мармуровими колонами, мозаїкою і фресками, за часів князя Володимира в них уже є гридниця (тронний зал, зал для прийому послів і гостей) і поруби (в'язниці для непокірних), а за часів Ярослава Мудрого існував уже княжий двір, де будували двоповерхові будівлі з сіньми, галереями, великими гридницями. Закладається і Київський «кремль» або «дитинець», куди входить багато кам'яних споруд: двір митрополита, двори бояр із золотоверхими теремами і «домашніми» церквами. Цивільне будівництво активно розвивалося у всіх великих містах, особливо Чернігові, Білгороді, Переяславі та ін.

_______________________________________________________________



Дитинець – укріплена центральна частина стародавнього міста на Русі.

_______________________________________________________________

Цивільні будівлі для людей середнього достатку являли собою двокамерні будинки з житловими приміщеннями, що обігрівалися глинобитними печами, і з холодними сіньми – перед входом. Більшість таких будинків мали нижній господарський поверх – підвал, який трохи заглиблювали в землю. Житло для бідних людей було однокамерним, мало каркасностовпову конструкцію, його обмазували глиною і біліли. Уся цивільна архітектура простого люду булла переважно дерев'яною і не збереглася.

Сакральні, фортифікаційні і цивільні споруди мали свою особливість, свій код самобутності, що свідчить про високий рівень розвитку архітектури як виду мистецтва. Віддаючи належне візантійським майстрам, давньоруські будівничі створили свою техніку, свій архітектурний стиль монументальної споруди, що має право назвати «давньоруським стилем».

Важливою складовою інтер'єру давньоруських палаців і храмів був монументально-декоративний живопис – мозаїка і фреска. Цей різновид живопису прийшов на Русь із Візантії десь у 30– 40 рр. ХІ ст.

______________________________________________________________



Мозаїка – це стиль живопису зі смальти, кольорового скла, мармуру або камінчиків, які щільно прилягають один до одного і закріплені на мастиці або цементі.

______________________________________________________________

Фреска – це розпис фарбами по сирій штукатурці.

Настінні мозаїки застосовувалися в спорудах Київської Русі з кінця Х ст. до початку ХІІ ст. Проте технологія виготовлення різнокольорової смальти, особливо золотої, була дуже складною і дуже дорогою, а саме мистецтво мозаїки вимагало великого уміння. Мозаїку практикували за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Це був атрибут прикраси культових споруд і княжих палат.

Основним же видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий живопис.

Фреска – це розпис по сирій штукатурці.

________________________________________________________________

Техніка фрески була повністю перейнята у візантійських майстрів, однак давньоруські художники доповнили її новими елементами і стилістичними зображеннями. Новим проривом у цьому виді мистецтва стало об'єднання мозаїчних і фрескових зображень, чого не робили у Візантії. Мистецтво мозаїки в ХІІ ст. поступається місцем мистецтву фрески. Перші практики мозаїки і фрески були застосовані при розписі Десятинної церкви, але про їх красу свідчать тільки фрагменти, знайдені при розкопках.

Усю красу монументального мистецтва Київської Русі зберегли мозаїки і фрески Софії Київської. Домінантою художнього оздоблення інтер'єру цього храму є утвердження християнства, а настінні розписи можна назвати «біблією для неписьменних». Їх так називали тому, що на фрескових панно зображено три цикли: евангелійський (біографія Ісуса Христа), біблійний (це «Євхаристія», «святительський» чин) і життєвий (це фрески на світську тематику: зображення сім'ї Ярослава Мудрого, «Скоморохи», «Полювання на вепра», «Полювання на ведмедя», «Змагання ряджених»).

Саме монументальні розписи Софії Київської мають особливості, що свідчать про самобутність цього виду мистецтва порівняно з візантійським:


  • щільність кладки смальти і різнобарвна палітра фарб: мозаїчне панно Софії виконано на яскраво-золотистому тлі і набрано зі смальти 177 кольорових відтінків;

  • з'єднання фресок і мозаїк у розписах інтер'єру: у візантійських храмах з'єднується мармурове облицювання стін із мозаїкою, то в Софії Київській відбувається протиставлення матової поверхні фресок і переливів мозаїки; до наших днів збереглося близько 260 м2 мозаїки і 3000 м2 фресок;

  • в розміщенні фресок немає геометричності і симетрії, а це порушення принципу візантійської тектоніки;

  • орнамент розписів мав національні риси;

  • домінування мозаїки: мозаїка прикрашає головний вівтар і баню собору; це поясне мозаїчне зображення Христа-Пантократора, тобто Вседержителя, з піднятою правицею, а в апсиді центрального вівтаря є зображення величавої фігури Богоматері-заступниці Марії-Оранти, яку в народі вважали заступницею як Києва так і Русі і називали її ще «Нерушимою стіною», тобто заступницею і покровителькою; Марія-Оранта асоціює і язичницький образ Рожаниці, що втілювала силу землі; нижче за мозаїчне зображення Богоматері-Оранти розміщувалася багатофігурна композиція «Євхаристії» (причащання апостолів), а ще нижче – «святительський» чин (тобто засновники «церкви земної»), що дає найповніше уявлення про монументальному стилі Софіївський мозаїк;

  • зображення персонажів мало свої особливості: крупні риси обличчя; положення фігур – строго фронтальне, що підкреслювало іконний характер образів; психологічний акцент робився на зображенні очей, які фіксують погляд на відвідувачі храму (особливо це простежується в «святительському» чині, де зображені найпопулярніші у православному світі святителі: Микола Чудотворець, Василь Великий, Іоанн Златоуст та ін.; тут є неканонічні зображення папи римського Климента і Єпіфанія Кипрського; це дві особистості, які були добре відомі на Русі; перший за те, що передав князю Володимиру реліквії, які стали національним надбанням і зберігалися в Десятинній церкві, а другий – відомий на Русі за свої твори, котрі були перекладені слов'янською мовою);

  • всі розписи храму – це пряме звернення до віруючих, а це доказ того, що візантійське спадщину самобутньо адаптувалося давньоруськими майстрами.

Розписи Софії Київської, зберігаючи всю барвистість і витонченість зрілого візантійського стилю, несуть відбиток демократичності, простоти, навіть простонародності давньоруського мистецтва.

Мозаїки і фрески прикрашали Успенський собор Києво-Печерського монастиря і собору Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. У створенні цих мозаїк брав участь художник Алімпій, який, за свідченнями Києво-Печерського патерика, майстерно писав ікони.

Невід'ємним інтер'єром храмів були ікони. Ще сьомий Вселенський собор 787 р. у Малій Нікеї офіційно прийняв культ ікон.

__________________________________________________________________



Ікона (з грецької – образ) – це зображення Отця, Сина і Святого духа, святого, святих, які є предметом релігійного поклоніння в православ'ї і католицтві.

______________________________________________________________

Ікона набула значного поширення в живописі візантійського світу як окреме самостійне зображення. Ікона – це символ присутності святого. Його образ – не художній твір, а відтворення лику (потаємної сутності). Він створюється іконописцем в особливому стані, після багатоденного посту. Ікона дозволяє віруючій людині налаштуватися на спілкування з вищими силами і відчути стан катарсису (очищення).

Ікони – це органічна частина оздоблення храму, підпорядкована його архітектурі. Їх розміщували над передвівтарної перегородкою, що пізніше утворило іконостас, який являє собою перегородку з іконами і різьбленими дверима в православному храмі, яка відокремлює вівтарну частину від основної частини інтер'єру. Перші ікони були привезені з Візантії та Болгарії. Дуже шанували привезену з Константинополя наприкінці ХІ ст. – початку ХІІ ст. ікона «Володимирської Богоматері», або ікона «Богородиці-Елеуса». І тільки наприкінці ХІ ст. на Русі з'явився свій іконопис, який належить до станкового мистецтва.

______________________________________________________________

Іконопис – мистецтво писання ікон, особливо характерне для православної традиції.

Станкове мистецтво – різновид образотворчого мистецтва, твори якого мають самостійний характер і не виконують безпосереднього декоративного чи утилітарного призначення. Назва походить від верстата (наприклад, мольберта), на якому пишуть твори станкового мистецтва.

________________________________________________________________

На відміну від монументального мистецтва, іконопис мав свої особливості: обмежений простір, двомірне зображення, композиційне і колористичне рішення, колірну символіку. Писали ікони мінеральними фарбами на дерев'яних дошках, які обклеювали полотном і вкривали шаром спеціальної грунтовки – левкасу. Іконами прикрашали не тільки храми, але й княжі і боярські палати, житло простих людей. Це був один із найбільш поширених видів образотворчого мистецтва на Русі.

Давньоруських ікон збереглося дуже мало, до них відносять ікони, які датуються ХІІ ст., – «Ярославська Оранта», «Устюзьке Благовіщення», «Дмитро Солунський» – та ікона ХІІІ ст. – «Печерська Богоматір». Ікона «Бориса і Гліба» кінця ХІІІ ст. зберігається до цього часу в Київському державному музеї російського мистецтва. І ще один шедевр київських майстрів ХІІІ ст., збережений до наших днів, – ікона «Свейської богоматері», на якій зображена фігура Богоматері і біля неї Антоній і Феодосій – засновники Києво-Печерського монастиря і яка збережена і донині.

Давньоруські храми прикрашали і за допомогою пластичного мистецтва і різьбленням. Оскільки в храмах східного напряму об'ємна скульптура була заборонена, то це компенсувалося пластичним мистецтвом. Воно розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьблення використовували мармур і рожевий шифер. Значна кількість рельєфних орнаментів збереглася в храмах Києва – це різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментного і тематичного рельєфу, що прикрашають парапети хорів собору Софії Київської, а також шиферні плити з тематичними рельєфами Михайлівського Золотоверхого собору і Києво-Печерського монастиря.

До пластичного давньоруського мистецтва належать твори, вирізані з каменю у вигляді невеликих ікон. На цих іконах переважно зображували лики святих: Бориса і Гліба, Дмитра Солунського, Богородиці, Спаса, Святого Миколая.

Особливим видом мистецтва в Київській Русі була книжкова мініатюра. Оскільки книга була рукописною, вона мала велику цінність: її не лише довго писали, але вона була і дуже дорога. Наприклад, якщо ціна села була 50 грн., то ціна молитовника була в межах 8 грн. Ціну книги складали дорогий пергамент (тонко вичинена теляча шкіра), на якому її писали і художнє оформлення. Оформляли книги золотом, сріблом, камінням. Книги переплітали в міцну оправу з металевими замками, текст прикрашали ініціалами, вставками і мініатюрами.

________________________________________________________________



Мініатюра – це художній твір (зазвичай образотворчий) малих розмірів, який вирізнявся особливо тонкою манерою накладання фарб. Книжкову мініатюру виконували й ілюстрували писарі і художники.

________________________________________________________________

Зразком мініатюри вважають «Остромирове Євангеліє» (1056 – 1057 рр.) диякона Григорія. Ця літургійна книга була витонченою і високохудожньої. Текст її був насичений художніми заставками. На трьох сторінках книги розміщували мініатюри, виконані в техніці давньоруської емалі, зразки цього для них служили візантійські й болгарські рукописи. Вони зображували євангелістів Іоанна, Луку і Марка. Також шедеврами мініатюрної техніки були «Ізборник Святослава» (1037 р.) диякона Іоанна із зображенням сім'ї Святослава Ярославовича; «Бучацьке євангеліє» і «Юр'єве євангеліє», «Мстиславове євангеліє» (ХІІ ст.). У 1205 р. Радзивіллівський літопис був прикрашений мініатюрами, які фіксували історію Київка Русі: архітектуру, житло, одяг, зброю, речі домашнього вжитку. Для мініатюри цього часу було характерно:


  • стилізовані силуети храмів;

  • геометричний і стилізований рослинний орнамент;

  • заставки із зображенням людей, тварин і птахів.

Важливою сферою художньої творчості в ІХ – ХІ ст. було ужиткове мистецтво. Високого рівня в Київській Русі досягло мистецтво художнього лиття. Були розвинені скляне і керамічне виробництво, художнє різьблення по дереву та каменю. Різьблення по дереву прикрашало давньоруські хати, човни, санки і т. д. Славилася продукція з кістки. Різьблення по кістці було дуже популярним. Виготовляли з цього матеріалу скриньки, гребінці, гудзики, образки.

Майстри прикрашали тонко стилізованим рослинним або тваринним орнаментом металеві деталі одягу, начиння, зброю. У цьому орнаменті були відображені мотиви народних переказів, з'являлися характерні для дохристиянських вірувань і культів образи птахів, дерева життя та ін.

Швидкий шлях розвитку пройшло тісно пов'язане з потребами і смаками знаті ювелірне мистецтво. Замість характерного для Х ст. – початку ХІ ст. суворого убору знаті, що складався з важких кованих срібних і золотих речей, у ІІ половині ХІ ст. давньоруські ювеліри створюють вишукані й витончені золоті прикраси, діадеми, медальйони, колти, багато прикрашені емаллю, коштовним камінням, перлами і найтоншої філігранню. Робота давньоруських ювелірів дивувала іноземців своєю технічною і художньою досконалістю, нею цікавилися представники вищого суспільства західноєвропейських країн.

Розвиток давньоруського мистецтва в Київській Русі було неперевершеним, високохудожнім і мало яскраву індивідуальність. І незважаючи на те, що багато моментів були запозичені у Візантії, простежуються зв'язку з грузинською і вірменської архітектурою, спостерігаються спільні мотиви з вірменським фресковим живописом, дух креативності, новаторства, самобутності супроводжував розвиток давньоруського мистецтва, що дозволило створити неперевершені шедеври світового мистецтва.


Фольклор і література Київської Русі як предтеча сучасної української літератури

Фольклор – народна творчість, мистецтво створюване в широких масах.

В усній поетичній творчості і пісенній традиції відбився життєвий досвід народу, відтворений у прислів'ях і приказках, казках і загадки, які були пов'язані з язичницькою культурою.

Значне місце у фольклорній культурі займала календарна обрядова поезія, яка безпосередньо спиралася на язичницький культ: замовляння, заклинання, обрядові пісні, що оспівують природу, весільні пісні, похоронні плачі-голосіння, пісні на бенкетах, які донесли до нас традиції народної усної мовної культури. В обрядовості сільськогосподарських і сімейних свят відбувалася трансформація, з якої культове язичницьке почало поступово зникало, а обряди перетворилися на народні ігрища. Скоморохи – мандрівні актори, співаки, музиканти, вихідці з народного середовища, були носіями демократичних тенденцій у мистецтві. Народні мотиви лягли в основу чудової пісенної і музичної творчості «віщого Бояна», якого в «Слові про похід Ігорів» називають «солов'єм старого часу».

Значення історичних жанрів фольклору зростає з утворенням держави. Протягом багатьох поколінь народ створював і зберігав своєрідний «усний» літопис у вигляді прозових переказів, етичних сказань про минуле рідної землі. Історичні пісні і перекази активно використовували літописці, які підпорядковували фольклорний матеріал своїй ідейно-політичній тенденції. Наприклад, в літопис увійшли перекази про Кия, Щека, Хорива і заснування Києва, про покликання варягів, про похід на Константинополь, про Олега, про його смерть від укусу змії, про помсту Ольги древлянам за смерть Ігоря, про боротьбу давньоруського народу з печенігами.

Зростання народної самосвідомості набуло яскравого вираження в Х ст. новому епічному жанрі – історичному героїчному билинному епосі.

________________________________________________________________

Билина – це народна історична епічна пісня-сказання.

_________________________________________________________________

Це вершина усної народної творчості. В основі билин лежали реальні історичні події, прототипами деяких були реально існуючі люди. У них народ ідеалізував час політичної єдності Русі, хоча ще й дуже нетривкого, коли селяни ще були залежні. Селянина-богатиря Микулу Селяновича малюють в епічних творах вільним і багатим. В образі «селянського сина» Іллі Муромця, борця за незалежність батьківщини, втілений глибокий патріотизм народу. Ці образи богатирів доповнюють Добриня Никитич, Альоша Попович, Вольга – богатирі пов'язані з Києвом, інші – з галицько-волинськими землями: Дюк Степанович, треті – з Новгородом: Садко, Василь Буслаєв. Образи богатирів втілюють силу і мужність східних слов'ян, їхню героїчну боротьбу проти іноземних вторгнень, непохитну стійкість в обороні батьківщини.

Усна поезія існувала і в князівсько-дружинному середовищі. У дружинних піснях прославляли князів, їхні подвиги. У княжих дружинах були свої «піснетворці», які складали пісні-«слави» на честь своїх князів та їхніх воїнів. Таким придворним співаком був, уже згаданий, Боян, «співак Митуса», про якого згадували в Галицько-Волинському літописі. Музичними інструментами, за допомогою яких виконували билини, були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, сопілки, сопілки, флейти, бубон.

Усна народна творчість продовжувала жити і після появи писемної літератури і залишалася важливим і невід'ємним елементом всієї культури.

Народна творчість впливала на перекази і легенди, що складалися у феодальній світської і церковної середовищі, і допомагала формуванню давньоруської літератури. Іншим джерелом, що визначило самостійність і художню виразність літератури, була культура усної, ораторської промови – військової, посольської, судової, яка досягла високої досконалості, лаконізму і образності.

Величезне значення для розвитку давньоруської літератури мала поява писемності. Є припущення, що на Русі писемність виникла дуже рано, десь VІІ – Х ст. до н. е. Болгарський письменник Храбр у роботі «Про письмена» повідомляє про два види письма: примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки) і грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов'янських звуків. Наприклад, збереглося повідомлення про те, що слов'янський просвітитель ІХ ст. Костянтин (Кирило) бачив у Херсонесі книги, писані «руськими письменами», тобто буквами. Свідченням того що в слов'ян писемність була ще до прийняття християнства є виявлений в одному з курганів глиняний посуд початку Х ст., де був напис, який дослідники розшифровують по-різному: «горушіна» – пряність, «горух» – ім'я, «псалом» – писав.

Першими значними пам'ятками давньоруської писемності вважають угоди Київської Русі і Візантії 911, 945, 971 рр., які були написані двома мовами – грецькою і руською. Тому припускають, що болгарські брати Кирило і Мефодій лише удосконалили слов'янську систему письма на базі існуючої раніше.

Сплеск поширення писемності спостерігається після прийняття християнства, коли з ним прийшла «кирилиця» разом із переписувачами і богослужбовими книгами з Болгарії.

Оригінальними пам'ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст., які є на стінах Софії Київської, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, Золотих воротах.

______________________________________________________________-

Графіті – стародавні написи і малюнки, зроблені гострими предметами на стінах, ремісничих виробах.

__________________________________________________________________

Маючи потребу в грамотності людей, особливо для впровадження нового християнського культу, для функціонування органів державного управління і розвитку торгівлі, князь Володимир Красне Сонечко і Ярослав Мудрий надавали створенню шкільн освіти державного значення. У рукописних пам'ятках дедалі частіше траплялися похвали «вченню книжному», а «розум без книг» уподібнювався до безкрилого птаха: як він не злетить, так і людина не досягне «досконалого розуму без книг».

Утворилося три типи шкіл: палацова школа вищого типу, школа «книжного вчення» для підготовки священиків і світська, або приватна школа домашнього навчання, що створювалася для купецького і ремісничого люду. Вектор шкільного розвитку був спрямований на вивчення основ письма, читання, арифметики, співу, музики, поетики, риторики, іноземної мови (насамперед, грецької і латинської). У навчанні основними посібниками були Псалтир, Часослов, Апостол. Знання черпали як із перекладних книг, так і своїх. Так, знання з природознавства та космології брали з «Шестіднева», «Християнської топографії» Козьми Індикоплова, знання з історії – із візантійських хронік Георгія Амартола, Іоанна Малали, правові знання – зі «Статуту» Володимира Мономаха і « Руської правди »Ярослава Мудрого, знання з географії Європи, Південної Азії, Північної Африки – з «Повісті минулих літ»Нестора-літописця. Отже, база для освіти була і вона успішно реалізовувалася.

Першу школу в Києві Володимир Великий створив при Десятинній церкві, де вчилися діти місцевої аристократії. Школи відкривали в Чернігові, Переяслов-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. Навчання велося церковнослов'янською мовою. У 1054 р. Ярослав Мудрий створив школу для 300 дітей старост і церковників, де вчили читати, писати, рахувати, навчали основи християнства рідною мовою. При Київському жіночому монастирі Анна Всеволодівна, сестра Володимира Мономаха, заснувала школу для дівчаток.

Грамотність не була привілеєм тільки багатих людей. Вона проникала і в середовище городян. У Звенигороді виявлена велика кількість берестяних грамот ХІ ст., що містять листування простих городян; також робилися написи і на ремісничих виробах (горщики, мечі). В ХІ ст. при Києво-Печерському монастирі виникає центр підготовки перекладачів, каліграфістів, лікарів, художників, духовенства.

У 1037 р. Ярослав Мудрий, випереджаючи Західну Європу на 100 років, створює вищу школу нового типу, де навчаються не тільки діти Ярослава, а й майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир, Ратибор, кодифікатори Коснячко і Никифор Киянин (творці кодексу «Руська правда»), а й іноземці – діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф. Вони вивчали філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, географію, природничі науки, висловлювання античних авторів. Це була серйозна заявка на освіту вищого типу.

Золотим фондом Київської Русі були її освічені князі. Це і Володимир Великий, і Ярослав Мудрий, і його донька Анна, і Всеволод Ярославович, і Володимир Мономах, який знав 5 іноземних мов.

У Київській Русі високо цінували книгу і знання. Літописець підкреслює користь «книжного навчання» і порівнює книги з «річками, що напоять всесвіт», із «джерелами мудрості». До книг виявляли особливий інтерес. Їх збирали і при княжих дворах і монастирях створювали бібліотеки, книгосховища. Першу бібліотеку заснував Ярослав Мудрий у 1037 р. при Софії Київській, де налічувалося 1000 примірників, при чому багато книг було іноземними мовами. Потім поступово бібліотеку облаштовують при Києво-Печерському монастирі, а також у Чернігові, Переяславі та Білгороді. За підрахунками дослідників книжковий фонд домонгольського періоду Русі нараховував 130 – 140 тис. примірників книг. Оскільки попит на найрізноманітніші знання був дуже високий, то при монастирях утворювали скрипторії для переписування й перекладу богословської літератури церкослов’янською мовою (Василя Великого, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста). Одночасно з бібліотеками виникали і перші архіви. Уважається, що першим таким архівом була церква св. Іллі в Києві, де зберігалися рукописні документи.

Центрами освіти, зокрема, були Київ, Полоцьк, Чернігів, Галич. Освітніми центрами в Києві були собор Софії Київської і Печерський монастир. У соборі Святої Софії було складене літописне зведення 1037 р., написане і проголошене «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовані основи першої збірки законів Київської Русі «Руська правда», створений «Ізборник Святослава», написане «Остромирове Євагеліє», переписували книги. У Печерському монастирі була об лаштована художня і книгописна майстерні, заснована бібліотека, створена унікальна пам'ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ».

Література Київської Русі розвивалася за двома напрямами: оригінальна література, яку писали й осмислювали руські автори, і перекладна, іноземна література, завезена з Болгарії, Сербії, Візантії. Крім того, представники оригінальної літератури писали твори в різних жанрах. Уже в найбільш ранній домонгольський період у літературі були представлені такі жанри:


  • промови – шедеври ораторського мистецтва;

  • житійна література;

  • літописи;

  • паломницька література;

  • проповідницька література;

  • навчальна література;

  • світська література;

  • притчі.

Для оригінальної давньоруської літератури характерні велика ідейна насиченість і висока художня досконалість. Вона ґрунтувалася на усних традиціях дохристиянської культури і висвітлювала найважливіші політичні й історичні проблеми. Першими руськими книжниками були священнослужителі, зокрема, київський митрополит Іларіон, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський, Лука Жидята, ігумен Печерського монастиря Феодосій. Це зумовило специфіку давньоруської літератури, надало їй релігійного змісту.

Основним джерелом викладу філософських, соціальних, морально-етичних проблем стала Біблія. Найчастіше перекладали Євангеліє, Апостол, Псалтир. Перший переклад Євангелія належить дякові Григорію, який з 1056 по 1057 переклав її на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, що дало назву їй «Остромирове Євангеліє».

Яскравим і оригінальним письменником-філософом був перший митрополит Іларіон, автор відомого «Слова про закон і благодать» – шедевра красномовства. Митрополит із гордістю говорить про Київську Русь: «Не в поганій країні і не в невідомій землі вони (мова йде про князя Володимира і його попередників) були владиками, але в Руській, яка відома і чутна в усіх кінцях землі». У цьому творі чітко виявляється думка про необхідність єдності Русі. Тут же автор проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Ісуса Христа і виступає проти візантійської церкви. Іларіон уперше в давньоруській літературі в особі Володимира Святославовича створив образ ідеального князя: правдивого, мужнього. Іларіон обгрунтовує ідею даної Богом княжої влади, і цим обстоює принцип прямого престолонаслідування. А в «Посланні пресвітеру Хомі» Клима Смолятича висловлена ідея боротьби за незалежність Київської Русі проти Візантії.

Видатним письменником та істориком був і монах Києво-Печерського монастиря Нестор. Збереглися його «Читання» про князів Бориса і Гліба і цінне для історії побуту «Житіє Феодосія». Це житійна (агіографічна) література ХІ – ХІІІ ст., яку ділять на дві групи. До першої групи належать твори, де прославляли подвиги хрестителів Русі – княгині Ольги, її внука Володимира. До другої групи належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Бориса і Гліба, Михайла Чернігівського, Андрія Боголюбського.

________________________________________________________________

Житія – життєпис людей, яких церква прирівнювала до лику святих, удостоювала церковної поваги і поминання. Складання житія було невід'ємною умовою канонізації – визнання святості.

_________________________________________________________________

Особливе місце в оригінальній творчості Київської Русі займають літописи. Літописання – визначне явище не лише в давньоруської, а й світової літератури. Збереглося близько 1500 літописних списків.

_________________________________________________________________



Літописання – це записи подій, які вели ченці в монастирях.

________________________________________________________________

Давньоруське літописання виникло в ХІ ст. в Києві. Першим літописом було Київське зведення, створене в 1037 – 1039 рр. при Софії Київській, де обґрунтовувалася ідеологія давньоруської держави. Не менш оригінальним був і Печерський літопис монаха Никона, де розповідалося про походи на греків Аскольда, Олега, Ігоря, Святослава. Із 1093 р. по 1095 р. писали «Початковий літопис», або другий Печерський літопис, в якому була приділена увага княжій міжусобиці, а також боротьбі Русі з половцями.

У літописних зведеннях збереглися повісті про князів – про Андрія Боголюбського, Ізяслава Мстиславовича Волинського, – про великі історичні події – про взяття хрестоносцями Константинополя. У цих повістях є багато деталей, які свідчать про зростання інтересу до людської особистості, до дій і переживань окремих людей.

Приблизно до 1113 р. відносять чудову пам'ятку давньоруського літописання – «Повість минулих літ». Ця праця складена на основі більш ранніх літописних зведень – історичних творів, присвячених минулому Руської землі. Автор «Повісті», монах Нестор, яскраво й образно розповів про виникнення Русі і пов'язав її історію з історією інших країн. Основна політична ідея, що проводиться тут, – ідея єдності Руської землі. Цю ідею літописець трактує як феодально-васальне підпорядкування всіх князів великому князю київському. «Повість минулих літ» – перший видатний твір з історії східних слов'ян.

У період феодальної роздробленості характер давньоруського літописання значно змінився. Виникають нові літописні центри в Чернігові, Переяславі, Володимиро-Волинському і т. д. Однак у цей час з'являються нові оригінальні форми історичних творів: сімейні й родові князівські літописи, життєписи князів, повісті про князівські злочини.

У цей час активно створюється паломницька література.

_______________________________________________________________



Паломництво – це соціальне явище на Русі, яке виникло відразу після введення християнства.

______________________________________________________________-

Сюди відносять ходіння новгородського боярина Добрині Яндрейковича, який відвідав Царгород у 1200 – 1204 рр. і описав усе побачене в книгах «Мандрівник», «Книга-паломник», «Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена», де відображена топографія середньовічної Палестини. Оскільки чернігівський ігумен Данило два роки прожив у Палестині, він створив достовірний довідник, матеріал у якому написаний простою мовою, доступний для різних верств населення і був пронизаний глибокою ідеєю патріотизму. Це вказує на той факт, що рукописні пам'ятки показують гарну обізнаність руськихх людей про деякі країни Європи й Азії.

Церковна проповідницька література, ідейна спрямованість якої полягала у заклику населення до покори владі небесній і земній, представлена творами Климента Смолятича, Кирила Туровського та ін. Ці письменники були освіченими і в своїх творах використовували досягнення античної літератури. Відомий книжник Климент Смолятич (середина ХІІ ст.) активно посилався на Гомера, Аристотеля і Платона, за що зазнав утисків з боку представників ортодоксального богослов'я. Ідеологія церковної і частково світської знаті яскраво відображена в пам'ятці літератури 20-х рр. ХІІІ ст. – «Патерику» Києво-Печерського монастиря, в якому було вміщено 20 повчальних оповідань про життя найбільшої церковної феодальної корпорації.

Авторами «учительної» літератури ІХ – ХІІ ст. були Феодосій Печерський, Лука Жидята. Так, Лука Жидята у «Повчанні до братії» порушує етико-соціальні проблеми: бути правдивим і піклуватися про жебраків, принижених, слуг; уникати жадібності, сварок, лайки.

Неабияким письменником був Володимир Мономах. Його «Повчання» було духовною настановою його дітям. У цьому творі наскрізним є міркування про долю Русі. Також у повчанні створений ідеальний образ князя – ідеального феодального правителя, досвідченого господаря і ідеального сім'янина. Крім того, у книзі були порушені такі питання тогочасної дійсності, як необхідність сильної князівської влади, боротьба з набігами кочівників. «Повчання» є твором світського характеру, автор якого переймається безпосередністю людських переживань, наповнює оповідь реальними образами і життєвими прикладами.

У ІХ ст. з'являються книги для світського читання. Це так звані ізборники. До наших днів їх збереглося два. Перший був виготовлений на замовлення київського князя Святослава Ярославовича в 1073 р. і складався з творів грецьких авторів богословсько-філософського змісту. Другий – 1076 р. – фіксує етичні погляди феодальної верхівки. Є припущення, що він був укладений київськими книжниками.

Перлиною давньоруської літератури вважають «Слово про похід Ігорів», створене приблизно 1187 р. За художнім рівнем цей твір не мав аналогів у світі. «Слово» розповідає про трагічний епізод із життя стародавньої Русі, зокрема про невдалий похід проти половців князя Ігоря Святославовича в 1185 р. Цю поразку автор «Слова» пояснює тим, що не було єдності між князями. І, звертаючись до спадкоємців Ярослава Мудрого, він закликає їх скласти зброю і помиритися між собою. Автор – прихильник єдності країни, єдності її найсильніших князів, єдності народу. Руська земля для нього – це свята Русь, від Таманського півострова до Прибалтики, від Дунаю до Суздальської землі. В той час, коли внаслідок князівських усобиць і половецьких набігів «по Руській землі рідко ратаї гукали, але часто ворони крякали, трупи між собою ділячи», автор возвеличує мирну працю. Описуючи одну з кровопролитних міжусобних битв на Немизі і протиставляючи мир війні, він користується образами, які відтворюють працю селянина-орача. Автор пише, що чорна земля під копитами кістьми засіяна, кров'ю полита: тугою і горем зійшли вони по Руській землі.

«Слово» пройняте глибоким патріотизмом. Образ руської землі центральний у творі. Автор закликає князів встати на захист батьківщини і засуджує тих, які розпалюють чварами: «кують крамолу» і «сіють по землі стріли». Автор створює образи сильних і могутніх князів: Всеволода Велике Гніздо, Ярослава Осмомислова, які поширили свою владу на більшу територію й уславилися в сусідніх країнах.

У цьому творі щедро використані образи народної поезії. Це відчувається в описі природи, в словах скорботи з приводу бід, які спіткали Русь, у порівняннях, притаманних народній творчості, до яких вдавався автор, описуючи воїнів і битви. Незабутні за яскравістю оспівані в «Слові» ліричні жіночі образи. Це й дружина князя Ігоря Єфросинія Ярославна і «червона» Глібівна. Руський народ висловлював устами автора «Слова» своє прагнення до єдності в ім'я праці, миру, в ім'я захисту батьківщини. Це був актуальний твір, який закликав до об'єднання всіх сил Руської землі в боротьбі проти ворога.

Багато ідей є у видатній пам'ятці ранньої дворянської публіцистики, що збереглася у двох редакціях ХІІ – ХІІІ ст., – «Слові», або «Молінні» Данила Заточника, який високо оцінював людський розум. Блискуче освічена Данило вміло використовував скарби фольклору й античної мудрості для возвеличення сильної князівської влади, для викриття шкідливого для Русі самовладдя світської і церковної знаті.

Не менш значимим уважають публіцистичний твір І половини ХІІІ ст. «Слово про погибель Руської землі», де описується краса і багатство Русі і водночас з відвертою тривогою говоритися про ослаблення її міжнародного значення. Минули ті часи, коли правителі сусідніх країн тремтіли від одного імені Русі, коли візантійський імператор, боячись київського великого князя, «великії дари посилав до нього», коли німецькі лицарі раділи, що вони перебувають далеко «за синім морем».

Надбанням давньоруської літератури були притчі.

______________________________________________________________



Притча – це малий дидактико-алегоричний літературний твір, в основі якого моральне або релігійне повчання.

_____________________________________________________________-

У ХІІ ст. була відома «Притча про людську душу і тілеса», в якій відомий письменник, оратор Кирило Туровський дає характеристику свободи волі людини як свободи вибору між добром і злом. Широкі міжнародні зв'язки Київської Русі зумовили інтерес до іноземної літератури. Ярослав Мудрий дбав про перекладання книг із грецької мови на руську. Перекладацьку справу продовжували і пізніше. Насамперед перекладали християнські гімнографії: канон (зведення релігійних положень), який праславляв святих; кондак (жанр ранньовізантійської церковної поезії), що описував християнські свята і житійні легенди; акафісти (християнські хвалебні піснеспіви), псалтир (книга Біблії, яка включала 150 псалмів) – книга для домашнього читання, Новий Завіт, апокрифи – ранньохристиянські твори, які розповідали про народження, життя і смерть Божого сина, їх не включали в канон і не визнавала церква.

________________________________________________________________



Житійна література – це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії (опис подвигів видатних християнських діячів). Наприклад, житіє Іоанна Златоуста.

__________________________________________________________________

Крім богослужбових книг і житійної літератури, були перекладені історичні твори – візантійські хроніки, військові повісті, природничо-наукова література. Це були хроніки Іоанна Малали (сирійського проповідника), Георгія Синкели; повісті «Александрія» – про подвиги А. Македонського, «Девгеніеве діяння» (ХІІ – ХІІІ ст.) – опис битв. До природничо-наукової літературі відносять таку літературу ХІІ – ХІІІ ст., як «Фізіолог», «Шестиднев» (Івана Екзарха), «Християнську топографію» Козьми Індикоплова. Перекладачі іноді творчо переробляли і доповнювали оригінали.

Отже, літературі Київської Русі властива своя стигма. Вона виражається в таких характерних рисах, як історизм, повчальність, внутрішня єдність.

Однією з характерних рис давньоруської літератури є історизм. Він полягав у тому, що література являла собою світ в цілому, навіть тоді, коли вона описувала конкретний сюжет. Це проявлялося в усьому:


  • будинок розміщували червоним кутом на Схід;

  • після смерті слов'янина клали в могилу головою на Захід, щоб лицем зустрічати сонце;

  • церкви були звернені вівтарями назустріч новому дню.

Людину розглядали як мікрокосмос, «малий світ», вона була незначною часткою, та все ж учасником світової історії. Існувала символіка кольорів, дорогоцінних каменів, рослин, тварин, а коли книжнику не вистачало їх, залучали символи фантастичних звірів античної і східної міфології. Література ґрунтувалася на відчутті важливості і величі світу, і це виправдовувало її необхідність і божественну значущість.

Другою характерною рисою літератури Київської Русі була її внутрішня єдність, єдність теми, єдність поглядів на світ. Давньоруську літературу розглядають як літературу однієї теми і одного сюжету. Цей сюжет – світова історія, а тема – сенс людського життя. Книги замовляли князі. Цілком оригінальним жанром давньоруської літератури були літописи. Літописи – не лише записи про те, що сталося в хронологічному порядку; це і зведення тих творів літератури, які мав літописець і які містили історичні відомості. У літопис вводили історичні повісті, житія святих, різні документи.

Такими є «Літописець по великому викладу», «Еллінський і римський літописець» (вони настільки великі, що досі залишаються невиданими) так звані палеї – різного роду трактування старозаповітної історії: історична, хронографічна, тлумачна та ін.; степенні книги і літописи.

Літописець, створюючи власну історію, ніколи не забував про рух історії, її світові масштаби: повість або починається зі згадки про головні події світової історії або безпосередньо включається в світову історію: в яке-небудь велике зведення із всесвітньої історії. Так, наприклад, автор «Сказання про Бориса і Гліба», перш ніж почати свою розповідь, коротко розповідає історію всесвіту від створення світу. Великі рукописи, до складу яких входять «історичні» твори: багатотомні Великі Четьї-Мінеї (тобто читання, розміщені за місяцями року) – усе це свідчить про те почуття величі світу, яке прагнули висловити давньоруські книжники.

Третьою характерною рисою давньоруської літератури є повчальний характер. Повчально-побутова література займала важливе місце в літературі. Це передусім відображено в притчах.

Притчі вводили в тексти проповідей про вічне, про боротьбу зі злом, про прагнення Бога виправити людей, покарати їх за гріхи. Притча – це образне формулювання законів історії, законів, якими керується світ.

Отже, в Х – І половині ХІІІ ст. культура Київської Русі досягла свого високого рівня розвитку і нічим не поступалася культурам передових країн свого часу. Її швидкий розвиток був обумовлений логікою історичного розвитку: соціально-економічним прогресом країни, урахуванням культурних досягнень східнослов'янських племен. Творцем всієї культури Давньої Русі була давньоруська народність. За своїм складом культура Русі була феодальною, але значний внесок в її розвиток зробили представники народних низів, які й створювали високохудожні твори.

Давньоруське мистецтво є однією з яскравих сторінок історії художньої культури епохи Середньовіччя. Саме Київська Русь відіграла значну роль у світовій історії, а її мистецтво за три століття досягло художніх вершин. Великий вплив на мистецтво Київської Русі виявила культура інших народів, особливо Візантії. Проте і давньоруська культура відіграла важливу роль в житті сусідніх земель. Давньоруські літописи увійшли до складу найбільших польських хронік, руські літописи склали основу літописання Литви. Тексти руських літописів проникли навіть до Англії і були згадані в хроніці Матвія Паризького.

До скарбниці світової культури багато нового і цінного внесли давньоруські діячі культури. Про це свідчить розвиток оригінальної літератури, архітектури, іконопису. Культурний розвиток Київської Русі Х – ХІІІ ст. перебував на високому європейському рівні. Однак татаро-монгольська навала перервала цей яскравий період вітчизняної історії. Але традиції Київської Русі не зникли, і пізніше набули розвитку не лише в культурі українського народу, а й білоруського і російського.
Персоналії: князь Олег, князь Ігор, князь Святослав Ігорович, князь Володимир Святославович, княгиня Ольга, князь Ярослав Мудрий, митрополит Іларіон, князь Володимир Мономах, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський, Лука Жидята, ігумен Феодосій, князь Святослав Ярославович, Данило Заточник, Іван Малала, Георгій Синкела.
Запитання для самоконтролю

1. Поняття «Київська Русь» та його сутність.

2. Історичні умови формування культури Київської Русі.

3. Вплив християнства на становлення культури Київської Русі.

4. Парадигма освіта Київської Русі.

5. Основи формування мистецтва давньоруської держави і його самобутність.

6. Сакральна архітектура Київської Русі та етапи її розвитку.

7. Мозаїка і фреска як прояв монументального мистецтва давньої Русі.

8. Характерні стигми давньоруської літератури.

9. Оригінальна давньоруська література: її різноманітність, особливість і значущість.

10. Перекладна іноземна література: її вплив на формування світогляду русичів.
Тести

1. Укажіть те, що не відповідає змісту явища «Київська Русь»:

А період генезису феодального способу виробництва;

Б держава, що являла собою історично важливу, контактну, транзитну територію;

В епоха Відродження.

2. Час прийняття християнства на Русі:

А 911

Б 988


В 1037

3. Позначте рису, характерну для архітектури Київської Русі:

А масштабність;

Б швидкий ритм руху фігур;

В фронтальність.

4. Укажіть риси, не притаманні сакральній архітектурі давньоруської держави:

А пірамінадальність;

Б багатокупольність;

В стрілчасті склепіння.

5. Софія Київська – це:

Асимвол політичної могутності Русі;

Б головний осередок пропаганди християнства;

В панування церковної влади над світською.

6. Укажіть час появи іконопису в Київській Русі:

А Х ст.

Б ХІ ст.


В ХІІ ст.

7. Позначте рік, коли була засована школа – прообраз вищої школи нового типу:

А 1037 р.;

Б 1054 р.;

В 1056 р..

8. Аскетизм – це:

А духовний стан людини;

Б етичне вчення, яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життєвих благ;

В образ життя, яке повне задоволення.

9. Позначте рік написання «Слова про похід Ігорів»:

А 1073 р.;

Б 1113 р.;

В 1187 р.

10. До ужиткового мистецтва Київської Русі ІХ – ХІІІ ст. належить:

А книжкова мініатюра;

Б художнє лиття;

В різьблення по кістці.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка