Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



Сторінка4/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26
ТЕМА 3. КУЛЬТУРНІ СЦЕНАРІЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Поняття культурного і життєвого сценарію.

Культура мислення.

Культура спілкування.

Культура навчання.

Культура праці. Культура діяльності фармацевта.
Термінологія: культурний сценарій, мислення, рефлексивність, аргументованість, логічна культура, професіоналізм, стратегічне управління, культура спілкування, любов, фармацевтична опіка.
Поняття культурного і життєвого сценарію

Не лише для різних типів діяльності, але й для одного й того самого типу зазвичай у культурі можуть бути «записані» різні сценарії, і людина може обирати той із них, який уважає найбільш доцільним, або переходити при бажанні від одного до іншого.

Будь-який сценарій передбачає участь багатьох осіб у його здійсненні. Обраючи сценарій своєї поведінки, людина чітко уявляє свою роль у ньому, ролі інших людей, з якими в ході втілення сценарію вона буде контактувати. Є сценарії для реалізації відносно згуртованих груп людей (громада, державні організації) і сценарії поведінки окремих особистостей – «головного героя», який, плануючи свою поведінку, розраховує на відповідну поведінку інших «персонажів» його сценарію.

Сценарії – літературні твори з докладним описом дії.

_____________________________________________________________

Культурні сценарії – це еталонні програми життєдіяльності, які задаються людям соціальними умовами і наявними в даній культурі знаннями, цінностями, ідеалами, нормами і правилами поведінки.

____________________________________________________________

Культурні сценарії неоднорідні і різняться:


  • рівнями належності щодо когнітивних, ціннісних, регулятивних складових культури та їх змісту;

  • рівнем жорстокості і однозначності вимог до виконання; рівнем упорядкованості і логічності цих вимог;

  • шляхами і способами свого входження в життя і под.

Поняття життєвого сценарію ввів Е. Берн. Це індивідуальні сценарії, відповідно до яких особистість організовує перебіг свого життя. Сама людина планує своє життя. Але уявлення людей про те, як би вони хотіли його прожити, формується під впливом навколишнього соціального середовища. Існують деякі типові зразки культурних сценаріїв життя, яких люди дотримуються з дитинства у відповідному для них соціальному середовищі.

Важливе місце з-поміж культурних сценаріїв займають сценарії діяльності. Вони визначають характер, мету, норми діяльності людей в певній галузі життя.

Такі сценарії характерні для соціальних типів особистості. Так, наприклад, існують еталонні сценарії життя селянина, аристократа, вченого, бізнесмена і под.

Сценарії діяльності існують як окремі системи умов і вимог існуючої у суспільстві культури і висуваються суспільством тим, хто цим займається. Ці сценарії характеризують те, що називають культурою діяльності. Першочергове значення в повсякденному житті людей мають сценарії, які визначають культуру мислення, спілкування, роботи, навчання, ігри, відпочинку.


Культура мислення

Ефективність мислення людини визначається здатністю виконувати поставлені перед нею завдання. Ця здатність залежить, з одного боку, від природної й інтелектуальної обдарованості індивіда, а з іншого, – від виховання індивіда, навчання, самоосвіти, життєвого досвіду і від його долучення до культури.

Із культури людини отримує:


  • знання, які використовує для виконання різних завдань;

  • уявлення про цінності й ідеали, які визначають її ставлення до цих завдань;

  • звички, прийоми, правила мислення, які допомагають виконувати ці завдання.

Саме мислення відносять до складних процесів, тому що мислення – це узагальнене відбиття дійсності людським мозком (теоретико-пізнавальний аспект мислення). Фізіолог віддав би перевагу іншому формулюванню: мислення – це ідеальний прояв вищої нервової діяльності мозку. Психіатри говорять, що мислення – це інтелект в дії.

Нині сформульовані інформаційні визначення мислення. так, англійський кібернетик Вільям Росс Ешбі (1903 – 1972) розглядає мислення як процес обробки інформації за певною програмою.

Звичайно, не можна порівнювати людське мислення з процесом обробки інформації, оскільки воно має і біологічний, і соціальний аспекти. Але пізнавальний аспект мислення полягає в отриманні інформації із зовнішнього світу та її опрацюванні. І якщо говорять, що мислення – це обробка інформації, то це не стільки визначає мислення, скільки наголошує на одній з його особливостей.

У кожній культурі мислення пристосовується до виконання тих завдань, які постають перед ним, тому якісно різні культурні світи характеризуються і якісно різними культурами мислення. процес мислення ніколи не починається «на порожньому місці», «з нуля». Удаючись до способу мислення дорослих, дитина починає використовувати його для визначення своїх завдань, таким чином, осмислення будь-якого завдання будується за відповідними правилами, які в узагальненому вигляді утворюють сценарій процесу мислення. відповідно до цього сценарію людина визначає питання для розмірковувань, висуває якісь гіпотези, добирає аргументи, визначає їхню істинність.

У ході реалізації задуму сценарій мислення може змінюватися.

У кожній галузі діяльності є свої сценарії мислення, специфічні правила, прийоми і способи розв’язання розумових завдань: думка художника формується інакше, ніж думка вченого, гуманітарне мислення відрізняється від природничо-наукового або технічного, методи медичного діагностування одні, а методи економічного діагностування (аудит) зовсім інші. Є субкультурні відмінності в мисленні людей, які належать до різних соціальних, вікових і професійних груп.

Побутує думка, що «жіноча логіка». На відміну від «чоловічої», менш чутлива до суперечностей і більш пластична. Жінки у своїх судженнях спираються на інтуїцію й емоційну оцінку конкретної ситуації, дрібниці для них мають більш важливе значення. ніж для чоловіків, і можуть дати підґрунтя для більших висновків, тоді як чоловіки не звертають на такі дрібниці уваги.

Сценарії мисленнєвих процесів змінюються залежно від різних чинників, але існують і окремі загальні вимоги, що відповідають «нормальному мисленню».

До найбільш характерних вимог до сучасної культури мислення людини відносять рефлективність, аргументованість, логічність, професіоналізм, стратегічне управління.

__________________________________________________________



Рефлективність – це організація мисленнєвого процесу, який включає не лише роздуми над виконуваним завданням, але й міркування про те, як проходять ці роздуми.

_________________________________________________________



Аргументованість – це норма, що передбачає критичність і самокритичність, чітке розрізнення тези та її аргументації. Необґрунтовані думки повинні сприйматися як гіпотези. Критичність означає необхідність самостійного оцінювання правильності будь-якої думки – «загальної» чи «авторитету». Самокритичність полягає в умінні об’єктивно оцінювати аргументацію власних думок і висновків. Емоції, бажання, «інтуїтивні відчуття» – стимули цілеспрямованого пошуку – можуть відігравати важливу роль в мисленні. У пошуках істини нічого не треба приймати на віру. Віра – це не аргумент. Віра – це лише суб’єктивна психологічна установка, яка без аргументів, які її пояснюють, не забезпечує достовірності знань.

_________________________________________________________



Логічна культура – це логічна грамотність. Відтоді, як Аристотель винайшов логіку – правила умовиводів, їх вважають обов’язковими нормами мислення. Подібно до того, як грамотна людина керується правилами правопису й уміє писати без орфографічних помилок, так і логічна грамота є умінням мислити без логічних помилок. Відповідно до законів логіки. Послідовно і без суперечностей.

_________________________________________________________



Професіоналізм – спеціальний засіб мислення, за допомогою якого виконуються завдання в різних галузях знань (наприклад, в математиці – метод Фур’є, методи математичного моделювання в техніці, статистичні методи в психології).

__________________________________________________________

Сьогодні немає такої сфери інтелектуальної діяльності, в якій не було б подібних спеціальних засобів мислення. час дилетантів минув, всюди потрібні фахівці з відповідним рівнем професійної культури і сформованим рівнем професійного мислення.

_________________________________________________________



Стратегічне управління – це уміння користуватися логічними і спеціальними професійними методами, що сприяють успішному виконанню стандартних завдань, шлях вирішення яких відомий від самого початку. Проте якщо йдеться про складні, нові, нестандартні проблеми, відносно яких заздалегідь невідомо, в якому напрямі шукати їхнього розв’язання, то одного уміння може бути недостатньо. Виникають питання: «Як знайти шлях, який веде до мети?», «Як із великої кількості наявних засобів і методів обрати ті, що потрібні для руху на цьому шляху і можуть бути найбільш ефективними і доцільними?»

При недостатній культурі мислення людина може діяти «по інтуїції», за принципом «спроб і помилок», але в наш час існують різні форми стратегічного управління мисленням. Вони поділяються на два основні типи:



  • алгоритмічні і напівалгоритмічні методики, за допомогою яких розв’язуються нестандартні проблеми; для цих методик є характерним те, що вони повністю визначають ланцюг операцій, з вищим рівнем надійності гарантують отримання правильного рішення;

  • евристичні стратегії (евристика) використовуються під час виконання нестандартних завдань, які не дають однозначних рішень, не гарантують успіху; ці стратегії включають лише деякі прийоми, що розширюють поле пошуку рішень і здатність наштовхнути думку на правильний шлях; такі стратегії підвищують рівень достовірності успішного розв’язання проблем значно ефективніше, ніж «інтуїція» чи метод «спроб і помилок».

«Стратегічність» – ознака сучасної культури мислення. сьогодні складно досягти успіху в будь-якій сфері інтелектуальної діяльності без регулювання й організації мисленнєвих процесів за допомогою алгоритмічних та евристичних стратегій.

Названі риси сучасної культури мислення – це принципи побудови сценаріїв мисленнєвої діяльності життя сучасного цивілізованого суспільства.


Культура спілкування

Взаємодіючи з іншими учасниками спілкування, людина приблизно уявляє, що і як скаже чи зробить, якою буде реакція інших на це, її власна реакція на цю реакцію. Такі уявлення створюють індивідуальний сценарій спілкування.

Основу індивідуальних сценаріїв складають окремі типові культурні сценарії спілкування. З-поміж них є і сценарії, які визначають способи, завдання, форми спілкування певної групи або культури, і сценарії загального типу, відображені в загальнокультурних нормах і правилах спілкування.

Культура спілкування виявляється у двох аспектах – зовнішньому (ритуальному, «етикетному») і внутрішньому (соціально-психологічному).

Ритуальний («етикетний») аспект культури спілкування називають «зовнішньою культурою», він виконує загальноприйняті ритуали спілкування, правила етикету, які вказують, що і як слід робити під час спілкування. характер цих відносин відбиває другий аспект культури спілкування – соціально-психологічний («внутрішня культура»).

Існують окремі загальні норми людських відносин, які склалися історично і стали загальноприйнятими у сучасному суспільстві. Їх не завжди і не всі виконують, але поведінка відповідно до них вважається бажаною. До основних норм «внутрішньої культури» належать такі.

1. Чини по відношенню до іншого так, як ти б хотів, щоб він ставився до тебе. Це так зване «золоте правило моральності», яке запропонував німецький філософ Іммануїл Кант. Це правило означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, передбачає можливість такої поведінки для кого-небудь. У сфері моралі І. Кант відштовхувався від того, що від народження всі рівні.

2. Виконуй свої обіцянки, домовленості, зобов’язання. Давні римляни сформулювали цю вимогу як принцип: «Домовленості необхідно виконувати» (у 483 р. на Карфагенському зібранні цей принцип був покладений в основу міжнародного права). Якщо б люди не дотримувалися цього принципу. То будь-яка обіцянка, домовленість, зобов’язання взагалі б втратили смисл. Поведінка людей була б непередбачуваною, і ніяких стійких відносин між ними не могло існувати.

3. Будь доброзичливим, намагайся в міру можливостей робити людям добро, виконувати їхні прохання. Зазвичай ми думаємо, що людина, з якою ми розпочали спілкування, буде діяти саме таким чином. Доволі повчальною в цьому плані є шкала соціально-етичного напряму китайського філософа Конфуція (Кун-цзи; 551 – 479 р. до н. е.), в якій на першому плані були проблеми людських відносин і норм поведінки. Людина, на думку Конфуція, у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Головну роль у житті людини відіграє закон Неба: людина має навчитися сприймати і розуміти цей закон відповідно до волі Неба. Якщо людина може це зробити, вона виникає як «благородна» («цзюнь-цзи»), тобто така, в душі якої діє порядність («де»): «Небо народило в мені де».

Отже, благородна людина, за Конфуцієм, у своїх діях керується певними життєвими принципами, з-поміж яких обов’язковими є людинолюбство, повага до батьків (старших), виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало як виконання обов’язкових норм і правил спілкування між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин.

Благородній людині протиставляють «низьку» людину: «Благородна людина вболіває за обов’язки, а «низька» людина – про вигоду», діє під впливом натовпу або безпосередніх життєвих потреб. На питання, чи можна одним реченням висловити правило, якого слід дотримуватися все життя, Конфуцій сказав: «Людина! Чого не бажаєш собі, того не бажай іншому».

Таким чином, культурна людина вибудовує спілкування за сценаріями, що ґрунтуються на узгодженій єдності зовнішньої і внутрішньої культури.



Види спілкування. Спілкування людей відбувається в різних формах, з-поміж них виділяють такі види і різновиди.

Спілкування з реальним партнером:

  • практичне спілкування – процес спільної практичної діяльності, що передбачає узгодження дій, налагодження відносин співпраці, керування і підлеглість;

  • духовне спілкування – міжособистісні інтелектуально-емоційні зв’язки – дружні відносини;

  • представницьке спілкування – людина як представник окремих груп і соціальних інститутів; типова для представництва процедура – переговори; це перехідна форма від міжособистісного спілкування до групового;

  • групове спілкування – взаємодія груп, кожна з яких виступає як єдине ціле, наприклад, між класами, націями, партіями, державами, культурами.

Спілкування з ілюзорним партнером. Таким партнером може бути «олюднений» об’єкт, який виникає як персоніфікований. Витоки такого ілюзорного спілкування з невидимою силою – в давніх релігіях світу, в особливості світогляду давньої людини. Прикладом такого світогляду є язичника віра давніх слов’ян, яку прийнято називати анімістичної (від латинської Animus – душа, живе). Давні слов’яни-язичники сприймали увесь світ – землю, повітря, небо, природу – натхненним, живим; отож, щоб жити в злагоді з природою, вони намагалися не розгнівати її і приносили їй жертви.

Ілюзорне спілкування було запозичене не лише християнським, індоєвропейським світоглядом, але світовим. Воно проглядається в поезії, молитвах, живописі, вишивці, кінематографі.

Наприклад, герой сучасного американського фільму «Ізгой» (у головній ролі Том Хенкс) як невидимого співрозмовника сприймав футбольний м’яч з оригінальним зображенням людської голови. Це був єдиний «співрозмовник» упродовж чотирьох років боротьби за виживання на безлюдному острові сучасної цивілізованої людини, яка не втрачала жагу до життя.

Спілкування з уявним партнером – це спілкування з вигаданою людиною, яка живе лише в уяві, героєм художнього твору, духами і богами.

Спілкування уявних партнерів – художніх персонажів – моделювання ситуацій спілкування засобами мистецтва.

З урахуванням мети виділяють чотири типи ситуацій спілкування:


  • мета спілкування поза його змістом (спілкування є засобом організації певного різновиду предметної діяльності – виробничої, наукової, політичної);

  • мета спілкування в самому його змісті (спілкування заради спілкування: «Приходь, хочеться поспілкуватися»);

  • мета полягає в залученні іншого до свого духовного світу (засобами навчання, виховання, освіти);

  • мета полягає в долученні ініціатора спілкування до духовного світу партнера.

У соціальній психології прийнято розрізняти формальне (анонімне, функціональне) і неформальне (дружнє, інтимне) спілкування. Ця класифікація до певної міри умовна і неповна: вона охоплює лише живе міжособистісне спілкування. Проте такий поділ виправданий при вивченні особливостей сценаріїв спілкування в різних ситуаціях щоденного життя (рис. 1.1).


Рис. 1.1. Соціально-психологічна класифікація сценаріїв спілкування



Анонімне спілкування. За сучасних умов сфера анонімного спілкування значно розширилася, особливо в містах – це короткочасний контакт між незнайомими людьми (на вулиці, в міському транспорті). Анонімне спілкування жителів села відрізняється від спілкування жителів міста: було підраховано, що у великих містах людина бачить за день в середньому до 10 тисяч осіб, серед яких знайомих майже немає: якщо на кожну зустріч реагували емоційно, то психіка людини витримувала б неймовірне навантаження. Адже анонімність спілкування за цих умов – це захист від надмірного нервового навантаження.

Сценарії анонімного спілкування на вулиці й у транспорті передбачають дотримання певних правил:



  • триматися під час руху з правого боку;

  • звільняти дорогу зустрічним;

  • переходити вулицю на сигнал світлофора;

  • у транспорті поступатися місцем інвалідам, жінкам, людям похилого віку;

  • не слід дивитися в обличчя людині, яка притулилася до тебе, або робити вигляд, що ти її не помічаєш;

  • потрібно заздалегідь готуватися до виходу й узгоджувати це з людьми, які стоять попереду, дозволити пройти повз себе тим, хто про це просить.

Головне в анонімному спілкуванні – доброзичливе ставлення до людей. У західних країнах, особливо в США, незнайомі люди при випадковій зустрічі завжди усміхаються.

Посмішка – знак доброзичливості.

«Подивіться, майже все в людині призначено для самого себе: очі – дивитися, знаходити, рот – споживати їжу, все потрібно самому собі, крім посмішки. Посмішка самому собі не потрібна. Якби не дзеркало, ви б її ніколи навіть не побачили. Посмішка призначена іншим людям, щоб їм з вами було добре, радісно, легко. Це жахливо, якщо за десять днів тобі ніхто не посміхнувся, і ти нікому не посміхнувся також. Душа мерзне».

Функціональне спілкування виявляється тоді, коли люди контактують як виконавці певних функцій, пов’язаних з їхніми соціальними ролями. У цьому випадку відносини між ними визначаються правами, відповідно до їхніх ролей. Насправді, функції, права, обов’язки «прикріплені» не до самої особистості, а до соціальної позиції, яку вона займає. Особистість, обіймаючи певну посаду, наділяється відповідними функціями, правами й обов’язками, а поза нею – втрачає їх.

Функціональне спілкування – типова форма ділових відносин. Її метою є обмін інформацією, узгодженість думок, вирішення якого-небудь питання, тому в сценаріях функціонального спілкування на першому місці – інтереси справи, а не особисті інтереси співрозмовників.



Дружнє спілкування – вид неформального спілкування людей, які знають одне одного досить добре і які мають спільні справи, захоплення або просто бажання зберегти попередньо налагодені зв’язки. Дружнє спілкування може мати різні форми: від просто добрих відносин до більш тісних, що ґрунтуються на глибокій взаємній симпатії.

В останньому випадку важко виявити межу між приятелювання і дружбою.

Якщо в приятельських відносинах часто виявляється принцип «я – тобі, ти – мені», який відіграє провідну роль, то таке спілкування мало відрізняється від функціонального. Приятельські відносини можуть бути справжніми тоді, коли вони меньше спираються на корисні чи престижні міркування і коли в них більше особистісної духовної зацікавленості.

Дружнє спілкування (дружба), що ще з часів Сократа вважалося однією з основних чеснот, виражається у взаємній симпатії і духовній близькості двох людей. При цьому вищу моральну оцінку мала дружба, заснована на взаємній любові, пошані, відкритості й абсолютній довірі однієї людини до іншої. Філософський енциклопедичний словник Дідьє Жуліа наголошується на тому, що невід’ємним атрибутом дружби є спілкування, яке відкриває шлях до реалізації свого «я» через «ти», справжня дружба органічно несе в собі елемент вищої свободи, яка наділяє його силою самореалізації, вивільняючи внутрішню свободу.

Німецький філософ Гегель у праці «Феноменологія духу» показав, що самореалізація залежить від визнання людини іншими, момент такого визнання – суперницька боротьба двох свідомостей.

Український мислитель, письменник і філософ Григорій Сковорода вважав дружбу «божественною річчю»: «Дружба означає взаємне, неприховане ставлення людей один до одного. Дружба передбачає взаємне Пізнання. Вона вимагає часу для свого розвитку і часу для спілкування. Дружба є самоціллю, вона не використовується як засіб для чогось іншого. Любов, дружба, віра дають можливість людині вийти за межі свого «Я», живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують на шлях дійсного щастя».



Інтимне спілкування. Основою цього виду спілкування є особиста емоційна зацікавленість один в одному і глибока душевна єдність партнерів.

Будь-які меркантильні чи престижні мотиви тут не можуть бути стимулом спілкування. Якщо такі з’являються, то інтімне спілкування руйнується.

Інтимне спілкування ще менше, ніж приятельське, регламентоване будь-якими формальними правилами поведінки. Проте його сценарії теж визначаються з урахуванням культурних установок. Особливого значення набувають моральні риси партнерів, уміння слухати один одного, розуміти думки і почуття іншого, прощати один одному випадкові помилки, долати розбіжності, уникати непорозумінь.

Одним з основних типів інтимного спілкування є любов.

_____________________________________________________________

Любов (маємо на увазі статеву любов), враховуючи її винятковість і неповторність, так само, як і дружба підпорядковується існуючим у культурі сценаріям.

_____________________________________________________________

Навіть статевий потяг набуває культурно зумовлені форми. На світанку людської історії, в первісній общині допускалися безладні статеві стосунки. Поява статевих табу було першим культурним замахом на сексуальний інстинкт. У багатьох примітивних культурах вводилася заборона на статеві зносини на час важливих колективних справ (перед полюванням). Виникнення парної сім’ї ще більше обмежило соціально-культурними рамками задоволення сексуальних потреб. Статеві табу в первісному суспільстві були передумовою появи вибірковості – першої норми індивідуального любові як форми людських відносин.

В античній літературі любов описується як суто тілесні потяги до іншої особистості, про духовне спілкування майже не йшлося. Платон почав розрізняти любов чуттєву і любов духовну («Ерот Афродіти земний» і «Ерот Афродіти небесний»), ставлячи другу вище за першу. Духовну любов між чоловіком і жінкою він уважав неможливою. В античну пору духовне спілкування існувало тільки між чоловіками. Уявлення про те, що чутлива любов характерна лише для людей простих, а духовна любов – благо, доступне лише еліті, утвердилося в культурі еллінізму Стародавньої Греції.

Новий розвиток ця ідея отримала в християнстві, яке проголосило духовну любов Божим даром, «важливою сутністю» взаємин між Богом і людиною, між людьми і народами, між людиною і світом. Водночас духовна любов постійно розглядається в християнстві як вища цінність для всіх людей, а не лише для обраних. У любові між чоловіком і жінкою почали вбачати частковий прояв любові як вищого блага, дару Божого. У першому посланні апостола Павла до коринтян (гл. 13) викладено «канон любові» – система правил, якими повинна керуватися будь-яка любов, у тому числі і статева:



  • любов довготерпляча, милосердна, любов не заздрить, любов не звеличується;

  • любов не пишається;

  • не поводиться нечемно, не шукає свого, не думає лихого;

  • не радіє з неправди, але тішиться правдою,

  • все покриває, всьому вірить, на все сподівається, все переносить;

  • любов ніколи не закінчується.

У реальному житті любовні відносини рідко будуються в повній відповідності з цим «каноном». Розпочате Платоном розрізнення любові чуттєвої і любові духовної було першим кроком до аналізу цих різновидів.

«Справжня любов схожа на примару: всі про неї говорять, але мало хто її бачив» (Ларошфуко).

Найбільш розгорнуту типологію любові у 1970 році запропонував Джордж Лі, яку в 1980 – 1990 рр. перевірили психологи Клайд і Сьюзен Хендрік. За цією типологією були виділені шість «стилів любові», позначені давньогрецькими словами:


  • Ерос – пристрасне захоплення, прагнення до фізичної близькості;

  • Людус – любовна гра, яка приносить насолоду, але без глибокого почуття, допускає можливість зради;

  • Сторге – спокійна, тепла, надійна любов – дружба;

  • Прагма – із суміші сторге і людус, обдумане, підвладне свідомому контролю любві за розрахунком;

  • Манія – суміш ерос і людус, одержимість, непереборна пристрасть, ірраціональна залежність від об’єкта;

  • Агапе – безкорислива самовідданість, синтез ерос і сторге.

Співвідношення цих «стилів любові» схематично наведено на рисунку 1.2.

Рис. 1.2. Типологія любові (за Дж. Лі)


Розмаїття існуючих в дійсності видів любові важко підпорядкувати якомусь ідеалу. Історія свідчить, що за дві тисячі років після виникнення християнства практика любовних відносин реально не наблизилася до реалізації християнського ідеалу любові. Більше того, релігійно-аскетичне засудження «тілесних утіх» як гріха і допустимість статевого акту тільки з метою народження дітей із часом дедалі більше було швидше винятком, ніж правилом.

У ХVІІІ ст. в різкій і цинічній формі виклик церковної статевої моралі кинув маркіз де Сад. Висміюючи духовну любов як «душевну нісенітницю», він протиставив їй «чуттєву насолоду», яка має бути вільною від будь-яких культурних норм і обмежень.

У Росії релігійне тлумачення любові суворо критикував М. Бердяєв: «Християнські теологи, учителі Церкви, офіційні представники християнства ніколи не могли нічого сказати про любов, крім непристойності, і навіть не помічали цього».

На думку П. Сорокіна, релігійно-християнський погляд на любов був характерним для ідеального типу культури, яка існувала в середньовічній Європі, а розпочатий у XV ст. розвиток сенсетивної культури привів до акцентування чутливого вияву любові.

Із кінця XIX ст. протест проти релігійних «обмежень» кохання був втілений у проголошенні необхідності переоцінки культурних традицій. Марксизм і ніцшеанство, модерністські напрями в мистецтві, перегляд основи класичної науки, класові битви і феміністичні «повстання проти чоловіків» – усе це руйнувало духовні підвалини громадського порядку. Проблема статевих відносин, любов – постійна, модна тема. Австрійський філософ Зигмунд Фрейд висунув ідею про те, що вся людська культура виникає як наслідок лібідо, тобто перенесення сексуальної енергії зі статевої сфери у сферу творчої діяльності. Бажання звільнити любов від культурних обмежень відбилося в так званій «сексуальній революції» XX ст. Послідовник Фрейда Герберт Маркузе в книзі «Ерос і цивілізація» (1955) оголосив її «великим запереченням попередньої культури, вивільненням відчуттів від контролю розуму». Дійсно, «сексуальна революція» виявилася в «розкріпачення сексу», пошуку нових форм сім’ї. До кінця ХХ ст. з’ясувалося, що хоча норми гендерної (сексуального) поведінки помітно спростилися (статева любов стала більш ліберальною, позашлюбні зв’язки – більш поширеними, питання сексу – більш відкритим), побоювання, що це призведе до руйнування деалів любові, були марними. Любов не зникла, тим не менш, секс не перестав бути чимось, що паплюжить її. Соціологічні дослідження свідчать, що «сексуальна революція» не послабила (а може, посилила) віру в існування «великої», «справжньої» любові.

Але яка ж вона – «справжня», «велика» любов? Думки сучасників про ідеальну любов дуже неоднозначні. Будь-який ідеал уявляється чимось принципово відмінним від того, що існує в дійсності.

«Ідеальна любов» – це така ж уявна річ, як ідеальний маятник, ідеальний газ, «ідеальна справедливість», «ідеальна краса», «ідеальне суспільство». Маючи уявний ідеал, люди можуть діяти, наближаючи своїми зусиллями реальность до цього ідеалу. Те саме відбувається і з любов’ю, але оскільки ідеал – продукт уяви, то про ідеальну любов можна говоти по-різному.

Не можна визначити, яке уявлення про ідеальну любові є істинним: оскільки істина – це відображення будь-якого об’єкта дійсності, а якщо незрозуміло, що насправді є предметом відображення, – отже, немає об’єктивного критерію оцінювання істинності, звідси випливає: кожен обирає той ідеал любові, який йому до вподоби.

Це не означає, що уявлення людей про ідеальну любов має довільний характер. Вибір ідеалу любові обумовлений тим полем, який пропонує особистості культура, і який із можливих сценаріїв любовної поведінки вона може обрати.

Різні форми любові забарвлені культурою по-різному: рожева – сентиментальна любов; безбарвна – любов-звичка; кривава – любовна драма; чорна – демонічна пристрасть; блакитна – гомосексуальна любов. Кожен обирає барву, яка відповідає його натурі.

У культурному просторі історично формуються і співіснують різні ідеали і сценарії любові, але в кожному типі культури існують соціальні, моральні, психологічні установки, що створюють одні ідеали і сценарії як більш привабливі, а інші засуджують як негідні культурної людини. Водночас деякі загальнолюдські, універсальні цінності й ідеали орієнтують людей завжди і всюди шукати в любові вищу людську єдність, відданість, взаємну підтримку. «Канон любові» апостола Павла не втратив своєї значимості і сьогодні.

Культура навчання

Культурні сценарії навчання поступово ускладнювалися й удосконалювалися протягом усього розвитку людського суспільства. З-поміж сценаріїв навчання виділяють такі.

_________________________________________________________

Буденно-практичне навчання – історично перша форма навчального процесу. Сценарій такого навчання не передбачає спеціальної організації навчального процесу.

Буденно-практичне навчання було основною формою навчання протягом тривалого історичного часу, починаючи з первісного суспільства. Ця форма навчання зберігається дотепер там, де робота не вимагає спеціальної освіти, й оволодіти її секретами можна шляхом спостереження і наслідування старших у домашніх умовах. Характерною особливістю такої форми навчання є повне злиття процесу навчання з життям і неформальне особистісне спілкування вчителя й учня.

__________________________________________________________

Демонстраційне навчання – ця форма навчання сформувалася внаслідок ускладнення завдань навчання. Це навчання організовується як особливий процес взаємодії вчителя й учня: вчитель показує, що і як потрібно робити, учень копіює дії вчителя.

_____________________________________________________________

Демонстраційне навчання вперше стає самостійним, специфічним різновидом діяльності. Учитель демонструє учневі способи діяльності не під час виконання своїх основних трудових завдань, а спеціально для учня. За такою схемою на початку ХІХ ст. в Україні навчали аптекарів. Хлопчикові 10–12 років досвідчений фармацевт пояснював, як готувати ліки, і лише з часом дозволяв йому працювати самостійно.

Сценарій демонстративного навчання вимагає певних педагогічних навичок і методичних прийомів: добору завдань, відповідно до рівня підготовки учня, послідовного переходу від простих до більш складних завдань. Головним навчальним фактором стає метод повторення. Ще в античні часи повторення почали називати «матір’ю навчання». Учневі не стільки пояснюють суть справи, скільки «вчать» прийомів виконання. Він лише повинен точно повторювати дії вчителя, а не розуміти те, що і як потрібно робити. За такої форми навчання учень займає позицію пасивного об’єкта. Індивідуальні риси особистості учня суттєвого значення для дій вчителя не мали. Педагог мав продемонструвати знання і вміння, а як їх усвідомить учень – це вже справа самого учня. Учитель і учень тут, на відміну від буденно-практичного навчання, відчужені один від одного, протиставлені один одному як активний суб’єкт і пасивний об’єкт.



Розвивальне навчання – досконала форма навчального процесу. Вона виникла в Новий час на основі класичної педагогіки (Ян Каменський). Розвивальне навчання пов’язане з розробкою спеціальних дидактичних прийомів, які збуджують активність учнів. Сценарій навчального процесу тепер орієнтує вчителя не лише на показ, а й на пояснення, а учня – не просто на повторення і запам’ятовування, а й на розуміння матеріалу і самостійне виконання вправ, які сприяють його засвоєнню. Особливу увагу в навчанні приділяють самостійній роботі учня, тому він більше не займає пасивної позиції. Залишаючись для вчителя об’єктом педагогічного впливу, учень одночасно отримує можливість виявити себе як активний суб’єкт діяльності. Учитель тут повинен ставитися до учня як до особистості, з притаманними їй індивідуальними психологічними особливостями, і враховувати їх для досягнення максимального навчального ефекту: добирати посильні саме для учня завдання, які дають йому можливість переходити до успішного виконання більш складних завдань; підтримувати в ньому бажання навчатися, оцінювати його роботу так, щоб стримувати навчальну діяльність.

Сценарій розвивального навчання, на відміну від демонстративного, передбачає, що вчитель не просто вчить, не просто подає істину – справжній вчитель навчає її виявляти.

Одним із недоліків демонстративного і розвивального навчання є те, що вчитель залишається центральною фігурою сценарію навчання. Він залишається провідником у лабіринті знань, умінь і навичок. Саме вчитель визначає для учня, що і як потрібно вивчати, які завдання і в якій послідовності учень має виконувати. Саме педагог повідомляє основну інформацію (у формі демонстрацій, бесіди, лекції) відповідає за навчальну діяльність учня.

У більшості випадків цей сценарій педагогічної діяльності вибудовується як наука про принципи, методи, форми діяльності вчителя, а не учня: учні мають робити те, що наказує вчитель.



Креативне навчання. У XX ст. поступово зароджується нова психолого-педагогічна парадигма: виникають ідеї креативного навчання (з англійської creative – творчий).

Сценарій креативного навчання передбачає особистісно орієнтовану діяльність педагога й учнів. У системі освітніх парадигм креативне навчання відносять до феноменологічної моделі освіти (А. Маслоу, А. Комбе, К. Роджерс), яке передбачає персональний характер навчання з урахуванням особистісно-психологічнихособливостей учнів, дбайливе ставлення до їхніх інтересів і потреб. Представники творчого навчання відкидають погляд на школу як на «освітній конвейер». Освіту вони розглядають як гуманістичну в тому сенсі, що вона найбільш повно й адекватно відповідає неповторній природі людини, допомогає їй виявити те, що в ній уже закладено природою, а не, «відливати» у відповідну форму, вигадану кимось заздалегідь, апріорі. Педагоги цієї орієнтації створюють умови для самопізнання і підтримки унікального розвитку кожного учня відповідно до успадкованої ним природи, дають якомога більше свободи вибору й умов для реалізації людиною своїх природних потенціалів. Прихильники цього напряму обстоюють право індивіда на автономію розвитку і освіти.

Головним чинником креативного навчання є ініціатива учнів. Учень перестає бути об’єктом впливу і стає повноправним суб’єктом спілкування. Він відповідає за свою роботу так само, як учитель – за свою.

У креативному навчанні навчальний процес перетворюється на спільну роботу вчителя й учня, живого людського контакту, повноправних партнерів, зацікавлених один одним і справою, якою вони разом займаються. Учитель – авторитетна особистість, яка має більший обсяг знань і вмінь, ніж учень, і тому може давати поради й рекомендації учню. Відносини між учителем і учнем набувають характеру неформального, особистісного спілкування. За умов такого спілкування відбувається двосторонній обмін інформацією. У ньому особистість учня задіяна в цілому – не тільки інтелект, але й емоції, воля, моральні й соціальні відчуття. Учитель не просто «виконує обов’язки», а входить у духовний світ учня як близької йому людини. Навчання у цій формі – самонавчання, яке кожен учень разом з учителем організовує з урахуванням психологічних особливостей своєї особистості.

Креативне навчання – навчання творчості, і саме воно є творчою діяльністю. При цьому вавжливого значення набуває особистість педагога. Він має бути яскравою, талановитою, творчою особистістю. Саме творчий педагог може навчити творчості.

Методи креативного навчання в наш час використовуються ще дуже мало. Фактично воно ввійшло в практику лише на верхньому «поверсі» освіти – в аспірантурі, навчання в якій завжди передбачало креативний підхід. Дійсно, аспірант виконує під керівництвом наукового керівника оригінальну дослідницьку роботу. Від нього можна очікувати самостійності й ініціативи у вирішенні творчого завдання й отримання нового наукового результату. Крім того, до креативних методів звертаються в освітніх закладах, де навчають творчих професій (художники, артисти, письменники, поети).



Неінституційна модель освіти (П. Гудман, І. Ілліч, Ж. Гудлед, Ф. Клейн, Дж. Холт, Л. Бернар) зорієнтована на організацію освіти поза соціальними інститутами, зокрема школами і вузами. Це утворення на «природі», за допомогою Internet, в умовах «відкритих шкіл», дистанційне навчання.

Інноваційні сценарії освіти у вищій школі. Інновація (з латинської In – в, novus – новий) означає нововведення, новація. Головним показником інновації є прогресивне начало у розвитку школи або вузу порівняно з усталеними традиціями масової практики.

Тому інновації в системі освіти пов’язані зі змінами:



  • мети, змісту, методів і технологій, форм організації і системи управління;

  • стилю педагогічної діяльності й організації навчально-пізнавального процесу;

  • системи контролю й оцінювання рівня освіти;

  • системи фінансування;

  • навчально-методичного забезпечення;

  • системи виховної роботи;

  • навчальних планів і навчальних програм;

  • діяльності вчителя й учня.

Сьогодні світ об’єднує турбота про виховання громадянина всієї планети. Інтенсивно розвивається міжнародний освітній простір. Тому світове співтовариство намагається створити глобальну стратегію освіти людини незалежно від місця її проживання й освітнього рівня. У наш час прогнозуються тенденціі розвитку світового освітнього простору, виділяються типи регіонів за ознаками взаємодії освітніх систем та їх реагування на інтеграційні процеси. Усі країни об’єднує розуміння того, що сучасна освіта має стати міжнародною, тобто університетська освіта набуває рис полікультурної освіти, яка розвиває здатність оцінювати явища з позиції іншої людини, різних культур, іншої соціально-економічної формації. При цьому в університеті зберігається дух свободи наукової творчості, але змістовно збагачуються всі навчальні курси. Створюється полікультурне середовище, яке передбачає свободу культурного самовизначення майбутнього спеціаліста і збагачення його особистості.

У світі відбувається рух інтеграції різних типів вищих навчальних закладів (під егідою класичного університету) в науково-освітні мегаполіси континентального, міжрегіонального і державного значення. У різних країнах спостерігається об’єднання університетів із промисловими комплексами. Так формується база для наукових пошуків і підготовки унікальних фахівців для сучасних фірм і підприємств. У наш час до структури університету входять різні наукові центри, НДІ, наукові спілки і професійні об’єднання. Викладачі університету не лише створюють наукові школи, але й провадять пропаганду досягнень науки, культури і техніки через публічні лекції, семінари, конференції, засоби масової інформації, радіо, телебачення. Більшість викладачів університету бере участь у створенні науково-методичних посібників і підручників для освітніх систем різних типів. Найважливішими принципами розвитку університетської освіти на сучасному етапі є:



  • взаємозв’язок науки і практики в процесі підготовки фахівців;

  • наступність між рівнями освіти, культуротворчість і висока корпоративність випускників університету;

  • інтелігентність і висока духовність університетського життя незалежно від політичних та економічних умов у країні.

Реформування системи вищої освіти в Україні характеризується пошуком оптимальної відповідності між усталеними традиціями у вітчизняній вищій школі і новими тенденціями входження у світовий простір. На цьому шляху спостерігається ряд тенденцій.

Перша пов’язана з розвитком багаторівневої системи у багатьох університетах України. Перевага цієї системи полягає в тому, що багаторівнева система організації вищої освіти забезпечує більш широку мобільність в темпах навчання й у виборі майбутньої спеціальності. Вона випускникові можливість на базі університетської освіти отримати нові спеціальності.

Друга тенденція – інтенсивне забезпечення вузів сучасними інформаційними технологіями, широке включення в систему Internet; інтенсивний розвиток дистанційних форм навчання.

Третя – інтеграція всіх вищих навчальних закладів із провідними вітчизняними й закордонними університетами, поява університетських комплексів.

Четверта тенденція полягає в оновленні вищої професійної освіти з урахуванням вимог світових стандартів.

П’ята – посилення ролі особистості в суспільстві і виробництві, зростання її потреб, гуманізація і демократизація суспільних відносин, інтелектуалізація роботи, швидкі зміни техніки і технологій, які зумовлюють необхідність заміни формули «освіта на все життя» формулою «освіта через усе життя», тобто безперервної освіти як основи соціального руху.


Культура праці. Культура діяльності фармацевта

Цю галузь культури називають організацією праці. Форми і способи організації праці в будь-якій галузі являють собою культурні сценарії трудової діяльності.

Якщо організація праці відповідає кращим зразкам світової практики, то це вказує на високу культуру, а якщо не відповідає – на низьку. Визначити хоча ю якісь загальні критерії культури праці, не враховуючи різних її особливостей, які залежать від історичних умов, від соціокультурних особливостей суспільства, від специфіки різних видів трудової діяльності, неможливо. Спроби створити універсальну теорію організації праці не були успішними.

Одну з таких спроб здійснив польський учений, логік і філософ Т. Котабринський.

У 40–50-х роках ХХ століття вчений розробив «загальну теорію ефективної організації діяльності», яку він назвав «праксеологією» (з грецької Praksis – справа, дія, logos – вчення).

У цій теорії запропоновано аналіз загальної структури людської діяльності і понять, в яких вона розкривається, вказуються окремі шляхи і способи удосконалення діяльності (інструменталізація, інтеграція, програмізація, раціоналізація, координація, концентрація, стандартизація, централізація). На жаль, теоретичний зміст праксеології не мав подальшого розвитку, і вчення не набуло статусу загальноприйнятої наукової теорії.

Історичний розвиток культури праці. Основними видами трудової діяльності в первісному суспільстві були полювання, тваринництво, землеробство, хатня робота.

Поділ праці – перша культурна норма її організації. Характерною особливістю культури праці в первісному суспільстві було те, що переважна більшість її видів мала магічне тлумачення і закріплювалася у формі ритуалів.

На більш пізніх стадіях суспільного розвитку розподіл праці ускладнюється. Як основні її види виділяють ремесло, добування металів, будівництво, торгівля. У середньовічній Європі виникла цехова організація ремісницької роботи із суворими нормами як процесу виробництва, так і властивостей виготовлених виробів. Поява мануфактурного виробництва посилює вимоги до організації колективної праці.

Машинне виробництво породжує справжню революцію в культурі праці, з’являється новий тип робітника – професійно навчений найманий працівник. Машинна техніка вимагає від нього не тільки знань, але й чіткого дотримання трудової дисципліни, підпорядкування своїх дій ритму, в якому працює машина, високій точності цих дій. Важливим показником культури праці стає технічне оснащення робочого місця.

Сценарії трудового процесу набувають характеру чітких технологічних схем.

У процесі розвитку індустріальної культури виявляються її внутрішні суперечності. Критики капіталізму, особливо марксисти, вже в ХІХ столітті відкривають притаманну їй тенденцію перетворення працівника на мовчазний додаток до машини. Відбувається відчуження робітника від процесу та результатів своєї діяльності. Зростання культури праці обертається падінням зацікавленості людини-працівника.

В епоху постіндустріального суспільства культуру праці на виробництві починають пов’язувати з автоматизацією, звільненням працівника від виконання як одноманітної фізичної роботи, так і рутинної розумової праці. Одночасно напрямом удосконалення культури праці стає вимога її гуманізації. Це зумовлено як загальними тенденціями розвитку культури в епоху постіндустріального суспільства, так і недостатньою ефективністю методів зовнішнього примусу і контролю в умовах автоматизації виробництва. Сучасна культура праці вимагає від працівників самоконтролю і внутрішньої відповідальності за свою роботу.

До необхідних чинників високої культури праці сьогодні відносять такі:



  • ефективна система матеріального і морального стимулювання зацікавленості робітників;

  • підвищення якості роботи;

  • заохочення ініціативи робітників;

  • турбота про покращення умов праці та побуту робітників;

  • створення сприятливого психологічного клімату в колективі;

  • налагодження «людських відносин» між адміністрацією і робітниками.

Відсутність таких ознак розцінюється як дефіцит культури праці на виробництві.

Керівна робота й організаційна культура виробницва. Сьогодні у діловому світі важливого значення набули проблеми організації роботи кервника.

Керівникам доводиться опрацьовувати великий обсяг інформації – поточні відомості про стан справ, доповідні записки, листи. Вони повинні вирішувати різні питання, контролювати терміни і якість їх виконання, розглядати скарги, розв’язувати конфліктні ситуації. При цьому керівникам необхідно знайти час на читання спеціальної літератури, журналів і газет, щоб бути в курсі новин і не відставати від конкурентів.

Виконати численні обов’язки можна лише при досить високому рівні управлінської культури, яка передбачає розробку і вміле впровадження в життя сценарію управлінської діяльності, яка передбачає раціональне планування часу, делегування повноважень підлеглим, підбір надійних помічників, створення атмосфери довіри і відповідальності.

Ефективність управлінської діяльності залежить також від стилю керівництва.

Прийнято розрізняти два основні стилі: демократичний і авторитарний.

Демократичний стиль керівництва дозволяє послабити негативний вплив чинників психологічної напруги у керівника: по-перше, це суперечності між вимогами і неможливістю їх виконання; по-друге, прийняття рішень в стислі терміни за відсутності достатньої інформації; по-третє, необхідність налагоджувати відносини з підлеглими на гуманістичній основі.

Питання про стиль керівництва необхідно розглядати в контексті загального питання про організаційну культуру підприємства, яка визначається, по-перше, панівним на виробництві типом ціннісно-регулятивної парадигми; по-друге, професійними якостями персоналу.

У цілому можна виділити чотири типи ціннісно-регулятивних парадигм, характернихдля організаційної культури виробництва: структурна, гуманістична, політична, символічна (за Bolman L., Deal T.).



Структурна парадигма орієнтує працівників на раціонально-технологічну організацію діяльності підприємства. На першому місці тут стоїть проблема ефективної взаємодії структурних ланок підприємства, його відділів і служб.

Важливе значення відводиться вертикальній і горизонтальній координації підрозділів, чіткому визначенню функцій кожного працівника, його обов’язків і відповідальності. У центрі уваги – логіка, факти, цифри. Виробництво працює як механізм. Передбачається, що люди у своїх діях керуються раціональними міркуваннями, і тому їх можна переконувати за допомогою логічної аргументації. Персонал вимагає від керівництва чіткого планування роботи, компетентності, послідовності, цілеспрямованості рішень і дій, переконливого пояснення й обґрунтування їх доцільності.



Гуманістична парадигма висуває на перший план проблему відносин між підприємством і його персоналом. Уважається, що люди – це найцінніший ресурс підприємства. Тому необхідно виявляти турботу про їхні потреби.

Адміністрація повинна думати про підвищення оплати їхньої праці, залученні рабочих до участі в процесі обговорення і прийняття управлінських рішень. На підприємстві з домінуючою парадигмою такого типу створюється психологічна атмосфера, яка сприяє об’єднанню колективу, поширенню співпраці і взаємодопомоги. Головне завдання керівника – досягти гармонії між потребами персоналу і потребами підприємства. Якщо йому це вдається, то і підприємство, і люди досягають успіху.



Політична парадигма ґрунтується на уявленні про те, що діяльність підприємства залежить від того, як встановлюються відносини між різними групами персоналу й окремими працівниками. Інтереси людей, які працюють у різних відділах, на різних рівнях службової ієрархії, належать до різних професійних, етичних, гендерних груп, не збігаються. Виникають коаліції між людьми і групами зі схожими інтересами. Обмеженість наявних на підприємстві ресурсів викликає боротьбу за їх розподіл і конфлікти. Для обстоювання своїх інтересів необхідно мати силу – можливість впливати на прийняття рішень. Сильнішими стають ті, хто вміло залучає союзників, володіє мистецтвом встановлювати особистісні контакти і використовувати їх у своїх цілях, з успіхом веде переговори, знаходить підтримку у вищого керівництва, отримує доступ до інформації, до підбору та розміщення кадрів і под. За таких умов керівник повинен бути майстерним політиком, який може усувати суперечності й використовувати коаліції, конфлікти і конкуренцію між працівниками для підвищення ефективності їхньої роботи.

Символічна парадигма фокусує увагу персоналу на значенні подій, які відбуваються в житті підприємства. Важливе місце займають ритуали, урочисті церемонії. Підтримуються традиції, інтерес до історії підприємства, до різноманітних міфів його минуле. Надається важливе значення симвоілці, яка виховує патріотизм, гордість за своє підприємство. У той же час залишається незрозумілим, хто за що відповідає, як і для чого приймаються рішення. Підприємство нагадує театр, в якому розігрують цікаву п’єсу. Плани роботи сприймаються як символи, як гра. Керівника сприймають як мага чи пророка, який повинен уміти передати людям своє бачення подій, надихати їх на трудові успіхи, забезпечувати змістовність роботи.

У реальній дійсності елементи різних ціннісно-регулятивних парадигм змішуються, і тип організаційної культури підприємства визначається лише відносним переважанням в ній тієї чи тієї парадигми.

Найважливішими якостями персоналу, від яких істотно залежить організаційна культура підприємства, є рівень уміння, можливість виконувати роботу якісно і рівень старання, бажання добре працювати. За П. Герса (Hersey P.The SituationalLeader NV 1984), стиль керівництва повинен обиратися з урахуванням названих якісних характеристик персоналу (сценарії управлінської діяльності):


  • директивний стиль – при невмілому і нестаранному персоналі; управління за допомогою наказів і вказівок;

  • тренувальний стиль – при невмілому, але старанному персоналі; за допомогою навчання і пояснення;

  • стимулюючий стиль – при вмілому, але нестаранному персоналі; управління за допомогою підтримки та залучення до роботи, вироблення рішень;

  • делегуючий стиль – при вмілому і старанному персоналі за допомогою делегування повноважень і надання самостійності.

Право вибору керівником підприємства того чи того стилю управління визначається з урахуванням типу організаційної культури, який домінує на підприємстві. Керівникові слід уміти виконувати різні ролі, і залежно від цілей і завдань управління висувати на перший план виконання тієї чи тієї ролі.

Отже, реально підвищити культуру праці можна тільки на базі промислового економічного зростання, впровадження передової техніки і технології, виховання достатньої кількості кваліфікованих фахівців.

Головне завдання професійної діяльності фармацевтичних працівників – збереження здоров’я людини.

Необхідними умовами для проведення якісної фармацевтичної опіки є:



  • забезпечення провізорів інформацією про основні лікарські препарати і схеми лікування найбільш поширених захворювань;

  • знання провізорами основ виникнення внутрішніх захворювань, основ раціональної фармакотерапії і правил проведення консультацій для хворих;

  • контроль інформації, яка надходить до провізора від виробника ліків через його представників і рекламу.

Працівники аптек повинні виховувати в собі культуру спілкування, дотримуватися принципів професійної етики і деонтології, згідно з якими провізор має надавати допомогу будь-кому незалежно від національності, політичних і релігійних поглядів, матеріального стану, віку, статі і соціального статусу пацієнта.

Спілкування з хворими вимагає особливого терпіння, ввічливості, співчуття. У зв’язку з цим набувають особливого значення такі риси, як комунікабельність і емоціональна стійкість.

Уміння підтримати хворого морально, виявляти турботу про здоров’я людини – моральна норма і громадянський обов’язок провізора.

Головна умова діяльності провізора – високий професіоналізм і компетентність у питаннях лікувального забезпечення. Професія фармацевта вимагає від нього постійного самовдосконалення і поповнення знань.

Фармацевтичний працівник повинен передавати свій досвід і знання колегам. Праця аптечних працівників пов’язана з відповідальністю за здоров’я інших людей і характеризується величезним нервово-психічним напруженням, а надлишковий емоційний фон негативно позначається на стані здоров’я самих фармацевтів. Таким чином, праця фармацевта має великий діапазон не лише виробничих, а й психологічних, емоційних навантажень, і дуже відповідальна, що вимагає високої якості виконання різноманітних функцій.
Персоналії: Ерік Берн, Вільям Росс Ешбі, Іммануїл Кант, Конфуцій, А. Маслоу, А. Комбе, К. Роджерс, П. Гудман, І. Ілліч, Ж. Гудлед, Ф. Клейн, Дж. Холт, Л. Бернар, Т. Котабринський.
Запитання для самоконтролю

1. Що таке життєвий сценарій діяльності? Чим він відрізняється від культурнихсценаріїв діяльності?

2. Схарактеризуйте особливості мислення людей у сучасному суспільстві?

3. Розкрийте змістове співвідношення ритуального «етикетного» аспекту культурного спілкування і соціально-психологічного аспекту («внутрішньої культури») спілкування.

4. У чому виявляються особливості понять «любов-пристрасть» і «любов-дружба»?

5. Спробуйте порівняти інноваційні сценарії освіти і креативного навчання. У чому полягають їх особливості?


Тести

1. Укажіть термін, яким у сучасній науці позначають культуру нецивілізованих народів, або примітивну родову культуру, усну народну творчість, або художню культуру будь-якого народу:

А примітивізм;

Б фольклор;

В дикість.

2. Позначте поняття, яким називають віру в духовні сутності, що містяться в предметах, в одухотвореність усіх речей навколишньої дійсності:

А магія;

Б тотемізм;

В анімізм.

3. Назвіть різновид культури, свідомо зорієнтований своїми матеріальними і духовними цінностями на «посереднього споживача»:

А масова;

Б комерційна;

В популярна.

4. Укажіть термін, яким позначають вчення про цінності:

А агностицизм;

Б аксіологія;

В алегорія.

5. Позначте ряд, де вказаний різновид взаємовідношень між матеріальною і духовною культурою:

А між матеріальною і духовною культурою існує діалектичний зв’язок;

Б між матеріальною і духовною культурою не існує зв’язку: вони існують автономно;

В між матеріальною і духовною культурою немає глибоких якісних відмінностей.

6. Укажіть термін, яким у мистецтві позначають зображення абстрактної ідеї за допомогою художнього образу, прямий зміст якого доповнюється можливістю його переносного тлумачення:

А аналогія;

Б алітерація;

В алегорія.

7. Укажіть одну з найбільш істотних рис духовної культури Середньовіччя:

А атеїзм основних представників культури;

Б на чолі духовної культури стоїть вище духовенство;

В християнство є світоглядною основою культури.

8. Назвіть основні форми духовної культури:

А міфологія;

Б релігія;

В філософія.

9. Позначте визначення мистецтва:

А естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості;

Б система знаків, за допомогою яких здійснюється комунікація;

В речовий, графічний чи звуковий умовний знак чи умовна дія, що означає певне явище, поняття, ідею;

10. Викресліть судження. Що суперечить сутності визначеного поняття:

А артефакти – це виготовлені людиною речі»

Б артефакти – це творіння природи;

В артефакти – це народжені людиною думки, ідеї.

Змістовий модуль 2.

Культурні епохи в історії людства



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка