Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



Сторінка6/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26
ТЕМА 5. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Характерні риси цивілізацій першої генерації.

Культура Стародавньої Месопотамії.

Культура Стародавнього Єгипту.

Культура Стародавньої Греції.

Культура Стародавнього Рима.
Термінологія: цивілізація, «неолітична революція», політеїзм, клинопис, зикурат, піраміди, космогонія, іригація, муміфікація, античність, антропоцентризм, антропоморфізм, агон, калокагатія, космологічність, міфологія, картина світу, краса, міра, діалектика, демократія, поліс, пантеїзм, міфологія, трагедія, драма, комедія, лірика.
Характерні риси цивілізацій першої генерації

Другий період історії світової культури характеризується тим, що в збереженні й поглибленні процесів соціокультурної диференціації все більшого значення набуває інтеграційна взаємодія між різними етнокультурними групами в межах більш або менш широких ареалів їх розселення. Таким чином, формуються первісні прамовні спільноти, від яких походять усі відомі сучасні мови.

Важливе значення для історичного процесу мала так звана «неолітична революція» – перехід від форм господарства, за якого привласнюють до господарства, яке ґрунтується на виробництві. Вона збігається у часі із закінченням останнього обледеніння. 10–12 тисяч років тому на Близькому Сході стався поворот до кардинальної переорієнтації системи господарювання, що полягав у переході до землеробства і скотарства.

Саме в цей період спостерігається формування кількох центрів випереджального розвитку, що починають відігравати визначальну роль в історії людства.

Поступово визрівають цивілізаційні ойкумени – поліцентрична Середземноморсько-Передньоазійська (з автономними центрами в Єгипті, Месопотамії, Егедеї, частково – Анатолії й Еламі) і дві моноцентричні (Індійсько-Південноазійська й Китайсько-Східноазійська).

Неолітична революція заклала господарську історію майбутньої цивілізаційної історії. На тлі цих змін почали формуватися племінні органи влади й управління, на базі яких у більш пізні історичні періоди виникли майбутні державно-адміністративні структури. Звідси починається відлік прискореного процесу соціокультурної еволюції окремих людських спільнот у межах більш-менш компактних регіонів, що виводить їх із часом на рівень виникнення перших цивілізацій.

Перші цивілізації, виділяючись із моря первісної культури, набули таких характерних рис:


  • цивілізація в економічному сенсі базується на можливості отримання регулярного додаткового продукту, що був відсутній у первісному суспільстві;

  • у системі соціальних відносин цивілізація визначається наявністю станово-класового розподілу, що був відсутній у первісному суспільстві;

  • в епоху цивілізації система владних відносин базується на державно-територіальному принципі, у той час як у первісному суспільстві вирішальну роль відіграють зв’язки за спорідненістю;

  • цивілізація передбачає поділ на місто і село, натомість первісне суспільство демонструє однотипний характер поселень.

Перші цивілізації – месопотамська (Шумеро-Аккадська) і давньоєгипетська – виникають на межі ІV-ІІІ тис. до н.е. Упродовж декількох наступних століть до їх рівня підтягується населення сусідніх регіонів, що зумовило створення на Близькому Сході – на території між Лівійською пустелею та Іранським узвишшям єдиної початкової цивілізаційної зони. Наступним етапом було виникнення індійської (Арапської) і китайської (Шан-Інської) цивілізацій, яким історично відповідає Трипільська культура на землях сучасної України.

У результаті розпаду ранніх цивілізацій на основі запозичення від них певного досвіду утворюються дочірні цивілізації, найбільш яскравою й розвиненою з яких була антична цивілізація (Стародавньої Греції і Стародавнього Рима).

Німецький дослідник Карл Ясперс звернув увагу на потужний духовний прорив на теренах Євразії і третьої чверті І тис. до н. е. У межах великих тодішніх цивілізацій Старого світу в період VІІІ–ІІІ ст. до н. е. виникли конфуціанство і даосизм (Китай), буддизм (Індія), зороастризм (Іран), монотеїзм пророків (Палестина), філософські школи, епос Гомера (Греція), Старий Заповіт, індійська «Махабхарата».

К. Ясперс назвав цей період «осьовим часом», загальнолюдською епохою, що мала специфічний прояв у п’яти відносно мало пов’язаних між собою центрах. Саме в цей історичний період сформувалися духовні основи людської спільноти і визначилися подальші історичні шляхи розвитку культури людства.


Культура Месопотамії

Загальна характеристика цивілізації Міжріччя (Межиріччя).

Релігійні уявлення і міфологія. Уявлення про світ і людину.

Месопотамські цінності життя.


Загальна характеристика цивілізації Межиріччя.

Культура Месопотамії унікальна в багатьох аспектах. Розповідаючи про неї, часто доводиться повторювати : „Уперше в історії людства...”. Уперше в історії людства тут виникли класи і раннє класове суспільство, перша у світі держава, уперше виникла писемність, література, уперше – школа і зародки наукової діяльності тощо. Давні месопотамці винайшли гончарне коло, колесо, арку. Стародавня Месопотамія була острівцем цивілізації в океані первісного суспільства. Недарма Біблія називає Вавилон вихідною точкою розселення прабатьків усіх народів, які заселяли Землю після потопу.

Від гір Вірменії на півночі до персидської затоки на півдні, від гірських областей Ірану на сході до Сирійсько-Месопотамського степу на заході простяглася велика територія, названа давньогрецькими географами Месопотамією, що в перекладі означає «Межиріччя». Дух месопотамської цивілізації відображає цей зв’язок між двома річками – Тигром і Євфратом. Тигр і Євфрат не схожі на Ніл: вони можуть розливатися поривчасто й непередбачувано, затоплюючи сходи. Тут дують гарячі вітри, що засипають людину піском і погрожують придушити її. Тут ідуть сильні дощі, що перетворюють зелену поверхню в потоки бруду. Оточена такими силами, людина бачить, яка вона слабка, дух її стає тривожним.

Культура Стародавньої Месопотамії – це вплив багатьох народів, що населяли її територію. В основі її культурні досягнення ранньоземлеробських племен Південного Дворіччя, амурської і шумерської цивілізацій, що виразно характеризують самостійний шлях культурного розвитку.

Месопотамська цивілізація оформилася приблизно в середині ІV тис. до н.е.

Сприятливий клімат Межиріччя – Тигру і Євфрату – здавна приваблював людей. Тут жили спочатку первісні люди, а приблизно в ІV тис. до н. е. існувала землеробська культура убедийців, котрих витіснили шумери. Вони, у свою чергу, розчинилися в культурі нових прибульців, більш агресивних семітських кочових племен, які заснували міста-держави Аркада, Вавилонія, Ассирія.

Поступово оформилася великомасштабна планомірна іригаційна система, що із часом стала характерною рисою сільського господарства Месопотамії. Супровідним і тісно взаємопов’язаним явищем було помітне зростання населення. Старі поселення розросталися в міста, засновувалися нові поселення. У міру того як село переростало в місто, виникали великі міські центри, міста-держави: Ашур, Марі, Ніневія, Троя, Ереду, Кіш, Лагаш. Була створена і політична модель нової цивілізації – примітивна (первісна) демократія.

Ці міста мали правильне планування, були оточені стіною для захисту від зовнішнього ворога. Осідлим, міським життям, проте, жили люди, які більшою мірою займалися селянською працею І тут можна вказати за схожість з іншими культурами «родючого півмісяця» (цивілізації Африки, Індостану, Китаю, що існували водночас): землероби потребували не лише захисту від зовнішнього природного середовища, але й від будівництва іригаційних споруд, пристаней, зерносховищ, тобто всього того, що потребує значних спільних зусиль. Тому в містах-державах була розвинена мережа чиновників – апарату управління для організації тієї чи тієї роботи вільних громадян. Поселення ці мали необхідний мінімум комфортності: 2 поверхи, пласкі дахи для відпочинку ввечері, коли спаде спека, внутрішні подвір’я, де готували їжу, ванні кімнати й каналізацію (стоки, щоправда, витікали за межі міста по відкритих канавах). У центральній частині розміщувався (розташовувався) царський палац. Як і в інших цивілізаціях такого типу, царська влада поступово виростає з примітивної (первісної) демократії. Спочатку найвищу владу здійснювало найвище зібрання, що складалося з дорослих вільних (не рабів) чоловіків. Щоденне управління покладалося на раду старійшин, а в критичний момент (наприклад, на час воєнних дій) один із членів ради отримував абсолютну владу (царську). Згодом її значення збільшується. Схоже, кожен новий цар будував собі власний палац. Скупчення монументальних споруд і різноманіття говорів у натовпі («вавилонське стовпотворіння»), дійсно, могли суттєво вразити. Найбільш видатним серед них був, напевно, храм.

У Месопотамії були створені унікальні шедеври храмової архітектури. Семиповерховий зикурат Етеменанки («Храм наріжного каменя Небес і Землі»), названий в Біблії «Вавилонською вежею», вважався в давнину одним із чудес світу. На вершині вежі, куди вели зовнішні сходи, розташовувалося святилище верховного бога Вавилоні Мардука, вибудуване з глазурованої цегли, стіни і стеля кого були покриті золотом і прикрашені коштовним камінням. Наскільки можна були судити з найдених археологами слідів цих споруд, вони мали зовнішні сходи, нагорі – ритуальне приміщення. Були складені з необпаленої глини й прикрашені зображеннями тварин (міфічних і реальних) і квітів, викладеними глазурованими плитками. Ці зображення зберегли свої яскраві фарби до наших днів – теракотові, сині, білі, блакитні. Про те, яке враження храми-зикурати справляли на прийшлих –пастухів, , котрі всі дні проводили поблизу пустелі й лише зрідка заходили в поселення, ми знаємо з біблійного міфу про вавилонську вежу – міфу про людську гординю (пихатість): «І сказали вони: побудуємо собі місто й вежу, висотою до небес, і зробимо собі ім’я, перш ніж розсіємося по поверхні всієї землі». Вежі-зикурати, справді, могли досягати вражаючих розмірів (за оцінками істориків, деякі зикурати були висотою близько 90 метрів). Однак доля зикуратів сумна. Справа, звичайно, не в покараній гордині, а радше в будівельному матеріалі – глині.

Храми слугували не лише для релігійних церемоній, вони призначалися також і для суто практичної діяльності: старих і калік, жерці приймали цінні речі на збереження й здійснювали лихварські операції.

Іще одним із семи чудес світу вважалися висячі сади, що розташовувалися на високих кам’яних стінах, які тримали ґрунт та екзотичні дерева, призначені для дружини царя Навуходоносора – Аметиди (Семіраміди), котра сумувала за рідними місцями гірської Мідії.

Архітектура, література, писемність, ювелірне мистецтво, а також наукові знання (астрономія, математика, геометрія) народів Месопотамії суттєво вплинули на розвиток культури всього Стародавнього Сходу й увійшли в скарбницю світової культури.



Релігійні уявлення й міфологія

Релігійні уявлення давніх месопотамців майже не відрізнялися від світовідчуття первісної людини. У клинописних табличках ми зустрічаємо приклади фетишистських і магічних поглядів; людина вважала за можливе змінити своє життя на краще. Впливаючи на «другу» приховану природу звичайних, реальних предметів і речей. У Месопотамії дуже довіряли ворожінням, ревно ставилися до них. Згодом відомості про жерців та їх маніпуляції поширилися Європою та, імовірно, відіграли чималу роль у формуванні іміджу «таємничого Сходу» у західних народів. Утім, і агресивні римляни були надто довірливі до такого способу прогнозування.

У той же час в месопотамських віруваннях були очевидні ознаки більш розвиненого історичного типу релігії. Так, наприклад, підкреслюють переваги саме цієї етнічної спільноти, її способу життя порівняно з навколишніми народами, чужинцями, прославляється саме чинний спосіб життя. У панегіриках безіменні автори не зупиняються перед перебільшеннями в порівнянні: «У нас і вода мокріша». Об’єднувальним началом у кожній громаді (місті-державі) виступає певне божество (бог-покровитель) з пантеону месопотамських богів. Таким чином, із цим божеством пов’язується й почуття патріотизму.

Найбільш характерною рисою жителів Межиріччя була дивовижна наполегливість, з якою цей народ відшукував і підкреслював організовані взаємозв’язки сил, які бачив у природі. Намагаючись (прагнучи) зрозуміти механізм виникнення великих космічних подій, житель Месопотамії особливо цікавився тим, яким чином індивідуальні космічні сили об’єднувалися, щоб правити світом.

Усесвіт жителів Месопотамії не знав поділу на істоту і неістоту, живе і неживе. У ньому не було таких рівнів реальності; усе, що можна було відчути, виразити або про що подумати, тим самим починало існувати, ставало частиною космосу. Усе – чи то жива істота, річ або ж абстрактне поняття, будь-який камінь, дерево, будь-яка ідея – мало власну волю і характер.

Лише ті природні сили, чия влада навіювала людині священний трепет і які вона виводила в ранг богів, уважалися повноправними громадянами Всесвіту. Загальне зібрання в космічній державі саме тому було зібранням богів.

Особливо яскраво представлене таке зібрання богів в політеїстичній релігії шумерів – найдавнішій релігії Месопотамії. Семітомовні народи – аккадці, амореї, арамеї, халдеї, ассирійці та інші багато чого запозичили з релігії шумерів.

Шумери шанували зібрання богів: бога неба Ану, «батька богів» – голову ради богів, його ім’я було звичайним словом для позначення неба. Сила Неба – влада. Величезне склепіння, що оточувало людину з усіх сторін, сприймається як щось таке, що пригнічує і навіює трепет, примушує людину самим фактом свого існування стати на коліна. Ця влада настільки велика, що потребує покори самим фактом присутності, людина підкоряється вільно, за велінням власної душі.

Син бога Ану Енліль (Володар Бурі і Грози) – виконавець рішень ради. Третій великий компонент видимого світу – Земля – Кі (Ки?) – найдавніше ім’я цього божества – „Мати-Земля”. Як активне начало в народженні й плодючості , постійному оновленні рослинності, росту зерна, збільшення стад (поголів’я худоби), в увічненні людського роду, вона – Нінмах – „Велика Цариця”, „Цариця богів”, сила землі, плодючості. Але Земля також джерело животворних вод у річках і водоймах, і як джерело цих вод Земля була чоловіком – Енкі (Еля) – Володар Землі, господар земних і підземних вод, бог плодючості й творець цивілізації для людей. Месопотамці, як і люди інших цивілізацій того періоду – землеробських, шанували втілення сил природи.

Дуже популярними богами були Інанна (Іштар, Астарта) – Володарка (Господиня) Небес, богиня любові й плодючості, і бог-пастух Таммуз (Думузі).

Із розвитком класового суспільства і формуванням деспотії все більш важливим ставало обожнення царя, носія верховної влади в державі. Що особливо яскраво проявлялося в Шумеро-Аккадському царстві ІІІ династії Ура. Боги видозмінювали свої функції, вважалися покровителями царів, ким вони вручали владу над країною і народом. З ІІ тисячоліття до н.е. на перше місце виходить уособлення „виконавчої влади” (тобто Енліль) – бог Мардук. Царі вважалися його втіленням. До кінця розглядуваного періоду ця тенденція стає визначальною, верховним божеством стає Ашур, і, як і раніше, Мардуку, Ашуру присвоюють дедалі більші функції богів: „володар всіх країн”, „батько богів”, „вершитель доль”, судову і військову тощо. Так з місцевих богів локальних поселень (внаслідок поширення на більші території влади спочатку Вавилона. А потім Ассирії) виростає образ єдиного бога-вседержителя.

Месопотамці твердо вірили в те, що боги створили людей – слуг, а бог – це те саме, що й людина, тільки більш могутній і примхливий. Ніж звичайний господар. Тому жерці ставилися до зображення богів (статуй), як до господарів: будили зранку, умивали, одягали, годували двічі на день. Оскільки ж царський палац був поруч із храмом, через деякий час наїдки зі столу богів з’являлася на столі царя, що було величезною шаною. Богів також водили в гості один до одного. При всьому цьому, щоправда, реалізм у поглядах на життя перемагав, і жерцям доводилося періодично робити певні процедури, щоб боги вселялися в ідолів, так би мовити закріплювалися в них. Оскільки всі ці процедури мали характер таїнств, ми нічого не знаємо про те, що вони собою являли. Однак про їх існування говорять непрямі докази – перелік продуктів і речей, які отримували жерці. Як би там не було, відносини між богами й людьми різноманітні й неоднозначні.

Глина донесла до нас почуття. Думки, слова давніх месопотамців – поеми й міфи, вправи для тренування письма й рахування, виконані школярами; і рахунки храмів за здійснення обрядів, особисті листи й звернення до богів з проханням про допомогу, любовні вірші й сатиру тощо. Усе це зафіксовано клинописом на цегляних табличках, і завдяки зусиллям археологів у значній кількості розміщено в багатьох музеях світу. Отже, можна сказати, що в цьому плані дослідникам-ассиріологам пощастило: культура Месопотамії (на відміну від, наприклад, сучасної їй культури в долині річки Інд) досить „говірка”. А оскільки глина все-таки ламкий матеріал, часто виходило так, що фрагменти цього твору потрапляли в різні країни і були прочитані в результаті спільних зусиль декількох науковців.

Народи Месопотамії створили міфологію, в якій людина порушувала чимало найважливіших філософських питань буття. Вони можуть бути об’єднані в три великі розділи: міфи про походження богів, рослин, людей; міфи про організацію, що відповідали на питання про те, яким чином та чи інша риса або ж галузь наявного (існуючого) світу виникла; і, нарешті, міфи-оцінки, що містять питання: за яким правом певна субстанція займає своє місце у світовому порядку.

Цікавий шумерський міф про походження життя. Людина була створена з глини для того, щоб полегшити життя богам у всесвіті, взяти на себе тяжкий земний труд. Далі в цьому міфі розповідається про створення калік (потвор) (людей з фізичними й психічними вадами), боги не завжди добрі, вони й жорстокі, як світ і природа, що оточували давнього жителя Межиріччя. Нінмах бере трохи глини і ліпить дивні істоти з якимось дефектом. Для кожної з них Енкі знаходить місце в суспільстві: це і євнух, і служниця при дворі (безплідна жінка). Він також створює істоти, що принесли у світ хвороби та інші нещастя.

Месопотамські боги підступні , їхня волі – це стихія, така ж некерована й мінлива, як і саме життя.

За шумерськими міфами, боги намагалися зменшити кількість людей. Вони насилали на землю диких звірів, нашестя сарани, знищувальну посуху, різноманітні хвороби й серед них найтяжчу – чуму, а також міжусобні війні, що роздирали країни впродовж усього існування. Проте особливо жорстоким, який призвів до майже повного (цілковитого) винищення людей, виявився „всесвітній потоп”, міф, породжений природними умовами Месопотамії. Із міфу стає зрозуміло, що рішення було прийняте на раді богів і що таємничий голос попередив про нього лише одного праведника (за шумерською версією, це цар Зіусудра, за аркадською – Утнапіштим), котрий побудував корабель і «завантажив» свою сім’ю, представників різних ремесел, декілька видів тварин, а також насіння рослин. Утнапіштиму боги подарували за це безсмертя.

Міфи народів Месопотамії, особливо міфи про потоп, райське життя (на острові Тильмун), сходження в пекло й воскресіння з мертвих значно вплинули на релігійні уявлення народів Передньої Азії, у тому числі на біблійну міфологічну літературу.



Месопотамські цінності життя.

У цивілізації, яка розглядає весь Усесвіт як державу, покора має бути найпершою чеснотою, оскільки держава побудована на покорі, на беззаперечному прийнятті влади. Звідси зрозуміло, що „доброчесне життя” було „покірним життям”. Шлях покори – це шлях захисту, шлях до земного успіху, до найвищих цінностей месопотамського життя.

Проте навіть найбільша доброчесність має в собі лише спокусу, але не впевненість в отриманих нагородах. Не можна вимагати справедливості, але її можна досягти через особисті зв’язки покровителя із сильними богами.

Це прагнення до особистого контакту з богом було новим і відрізняє світосприйняття давнього жителя Межиріччя. Між тим, саме в цьому месопотамська цивілізація (які єгипетська, з її тенденцією до монотеїзму) була готова поступитися новому, кардинальному іншому способу мислення: звільненню думки від міфу, як це відбулося в давніх євреїв.

Найбільш повну інформацію про месопотамські цінності містять численні міфи, а також найдавніший пам’ятник (пам’ятка) світової літератури, що дійшла до нашого часу –месопотамський „Епос про Гільгамеша” (інша назва – „Про того, хто бачив усе”), легендарного царя Урука. „Епос про Гільгамеша” – це справжній бунт проти смерті. Смерть – це зло, вона вища за покарання, вважали давні месопотамці. Чому людина повинна бути покарана через смерть, якщо вона не вчинила нічого поганого? У новому світі з його правом на справедливість це питання набуло життєвої важливості.

Гільгамеш одержимий однією мрією, однією метою – знайти вічне життя. Жага безсмертя поглинає його, примушує здійснювати безліч подвигів, кличе на край світу. У пошуках Гільгамеш направляється у таємничий підземний світ мертвих в образі мертвого шляхом після західного (тобто померлого) сонця. Гільгамеша пригнічує несправедливість: люди смертні, всі їх справи мають кінець. Він знаходить особливу квітку, що дає безсмертя. Змучений тяжкими й небезпечними пригодами у загробному світі,

„побачив Гільгамеш водойму, чиї води холодні,

Опустився в неї, заглибився у воду.

Змія квітковий відчула аромат,

З нори піднялася, квітку вкрала,

Назад поверталася, скинула шкіру” – а це й робить її безсмертною: змія лише змінює шкіру і знову стає юною й прекрасною. Що ж залишається на долю Гільгамеша?

„Між тим Гільгамеш сидить і плаче,

По щоках його побігли сльози”.

Герой зрозумів, що ця подія свідчить про волю богів: людині не судилося бути безсмертною.

„Епос про Гільгамеша” не має гармонійного завершення. Буря внутрішнього сум’яття не перестала вирувати, життєво важливе питання на знайшло відповіді. І, може бути, саме цими пошуками, сміливістю, невичерпною людською силою приваблює давнє сказання, суттєво впливає на сучасну філософію і літературу.

Тільки незвичайна людина, герой може пройти сонячним шляхом через „країну без вороття” і знову повернутися у світ смертних; боги ж здійснюють такі подорожі час від часу і не завжди по своїй волі, і не завжди такі подорожі безпечні. Один з найбільш популярних, а тому й зберігся найкраще за всі інші (оскільки був переписаний у багатьох варіаціях) – це міф про Інанна і Думузі. Трагічна історія їхнього шлюбу пояснює, чому частину року все живе квітне й приносить потомство, плоди, а в інший час мертвіє, стає безплідним.

Месопотамці першими стали пояснювати зміну пір року, плин часу, зміну дня й ночі. Оскільки діяльність месопотамців була переважно землеробською, вона, ясна річ, була орієнтована на природні цикли. Більше того, поряд із, так би мовити, ідеологічною частиною цієї орієнтації існувала й практична: магія. Давні люди вбачали в ритуалах і церемоніях розігрування сцен з міфологічного сюжету про божественний шлюб (в основний місяць посіву, приблизно, у серпні-вересні) – основа плодючості рілля й худоби, найважливіша умова народження синів у своїх сім’ях, інакше кажучи, найважливіша умова всього того, що називається процвітання. Тут і знаходимо принципову розбіжність нинішнього і давнього розуміння свята: карнавали, ходу переодягнених, блазнів зі змаганнями й навіть самобиттям месопотамці вважали за свій обов’язок і називали відповідно – „роботою” або „службою Іванни”.

Історія божественної пари така. До Іванни (богині плодючості) сватаються двоє: Енкімду – землероб і Думузі – пастух. Урешті-решт богиня віддає перевагу пастуху, і рішення це, як свідчить подальший перебіг подій, виявляється фатальним для обранця. Легковажна дружина відправляється у підземний світ, очевидно, із наміром поширити й на нього свою владу. Але це неможливо. Богиня плодючості на шляху до палацу цариці підземного царства Ерешкігаль позбавлена всіх семи символів своєї магічної могутності. Знесилену богиню вбивають і підвішують на гак. Володар Землі Енкі втручається: адже поки Інанна перебуває в „країні без вороття” 7 років, 7 місяців і 7 днів – на Землі припиняються шлюби й народження. Енкі ліпить з багнюки двох дивних створінь, наділяє їх „травою і водою життя” й відправляє за Іванною. Каліки (потвори) зцілюють Ерешкігаль від тяжкої хвороби, і за це вона дозволяє забрати Інанну у світ живих, але за однієї умови: вона повинна залишити замість себе заміну – такий закон. Іде Інанна по землі. Зустрічає богів і людей, але тільки остання зустріч стає фатальною: саме на свого чоловіка Думузі вона кидає „погляд смерті” (очевидно, тому, що він єдиний з усіх зустрічних не встав, не вийшов назустріч і не вітав привітно). Демони переслідують Думузі і нарешті розривають його на частини. Інанна не залишається байдужою: вона оплакує чоловіка, організовує поминки по ньому. Проте з уходом Думузі в „країну без вороття” знову припиняються шлюби й народження, життя завмирає. Тоді сестра Думу зі пропонує себе замість брата, пале остаточне рішення таке: Думу зі і його сестра ділять час перебування в „країні без вороття” порівну. Той час, коли Думу зі перебуває в підземному царстві, - безплідний період, зимовий; повернення ж його супроводжується розквітом і родючістю.

Календар месопотамців відображав послідовну зміну клопоту землероба і пастуха у назвах місяців, у послідовності магічних церемоній і ритуалів, які наказували здійснювати в певні дні й місяці. Та й назви сезонів, періодів доби здебільшого орієнтовані на відчуття людини, ніж на космічний час: „спека”, „холод” і „охорона сутінок”/ „світанку”, „схід сонця” тощо. Хоча годинник (сонячний і водяний) у них уже був, проте й день, і ніч (тобто охорона) змінювали свою тривалість природним чином – залежно від сезону. Утім місячний календар чітко відраховував свої 360 днів (12 місяців по 30 днів): бог Мардук опікувався порядком у підвладному йому світі.

Пристрасть месопотамців до ворожінь примушувала їх планувати важливі справи з огляду на(враховуючи) знамення(віщування) світил. Наприклад, сприятливим часом для введення царя на престол вважався новий рік. Краще відкласти цю подію, навіть якщо доведеться чекати декілька місяців, ніж напустити на країну і царя біди, страшніші за відсутність правителя впродовж тривалого часу. Якщо ж таки світила не були схильні і віщували недобре (наприклад, на період царювання припадало затемнення), можна було спробувати обдурити долю. В Асирії, наприклад, у такому випадку царя ховали, називаючи при цьому його землеробом, а на трон саджали одягненого в його одяг „підміненого царя”. Через деякий час „підміненого” вбивали, віддаючи на поталу (жорстокому фатуму) його здобич, а справжнього правителя повертали на трон захищеним цим здійсненим нещастям.

Новий рік припадав на весну (1 нісана), але згодом неточність розрахунку далася взнаки, незважаючи на введення додаткових місяців. Місяці „змістилися” відносно тих сезонних робіт, якими позначалися в річному коловороті. Змістилися, таким чином, і магічні церемонії, якими обов’язково доповнювали роботи землеробів і скотарів, вони набули тепер самостійного значення. Але практично протягом всього розглядуваного періоду жителі Межиріччя, відміряючи й досить великі часові відрізки (тобто більше року), виходять з їх „якості”. Месопотамці позначали період або ж ім’ям правителя, або ж якоюсь видатною подією. Звичайно, такий підрахунок зберігався лише до тих пір, поки нова подія не захоплювала жителів країни. Суцільна ж нумерація в літочисленні з’являється лише в ІV столітті до н.е.

Ця чутливість до „якості” часу породила дивний для того періоду суспільного розвитку ефект. При тому, що месопотамці були досить байдужими до абсолютної хронології, вони виробили історичність у визначенні буття – лінійне розуміння часу (плин його від минулого через теперішнє до майбутнього). Європейська цивілізація сприймає його через Біблію разом із християнським ученням повною мірою лише в період розвитку елементів буржуазного способу життя.

Подив викликає й опис людських характерів давніх месопотамців. Незважаючи на тисячоліття, що відділяють нас від месопотамського поета, його шкодування про втрачений „золотий вік” звучить цілком актуально:

„Дні, коли один не був винний іншому,

Коли син шанував батька,

Дні, коли повага жила в країні,

Коли менший поважав старшого,

Коли молодший брат поважав старшого брата,

Коли старший син повчав молодшого сина,

Коли молодший слухався старшого”.

Схоже, що люди в давнину також цінували стабільність, як і в наш час. Основа надійності й постійності в існуванні людей – це наслідування перевіреного дідами й прадідами шляху. Адже у всього на світі позначений свій шлях – це закон життя. Сутність речі та її майбутнє – це і є доля; боги творять істот і речі, визначаючи при цьому їхню долю. Хто визначає долю, той і стає володарем творіння: бог – володар, а людина – його раб. Так само і речі, і явища – в руках бога-творця. Цьому закону підкоряються й самі боги. Залежно від долі визначені функції, статус, ступінь могутності богів: одному призначено наглядати за виготовленням форм для цеглин, а іншому – бути богом Сонця.

Якщо людина образилася на життя, її переслідують нещастя, хвороби, очевидно, вона просто не знає, чим прогнівила богів – вчинила гріх, не усвідомлюючи. Проте, в цьому плані помітною є певна частка скепсису: боги дуже високо, щоб вникати в справи людей; людина зобов’язана виконувати закони, проте чекати від богів справедливої винагороди – марна справа.

Месопотамці ще не знали того загробного світу, в якому людина могла отримати все, що йому „завинило” життя. Тому можна було розраховувати лише на цей світ. Смерть – це просто інше буття, причому ще більш нерадісне, ніж земне, воно однакове для всіх – і для грішників, і для праведників.

Пішло в минуле, ґрунтоване на доособистісній свідомості, уявлення про відродження духу померлих у новонароджених членах роду, про вічне відродження. Нічого навзаєм месопотамська ідеологія дати не могла. Таким чином, смерть і все те, що було близьким до неї (страждання, хвороби), розцінюються як безумовне зло. Усе, що пов’язане із життям, - це безумовне добро. Незважаючи ні на що, месопотамці були великими життєлюбами. Тому до найвищих позитивних цінностей відносили довголіття, здоров’я. Месопотамці піклувалися про сім’ю, дітей, нащадків (нащадок майна брав на себе піклування про старих батьків, іноді прийомних). Третю сходинку у цій піраміді займає багатство, що дає можливість насолодитися життям. Серед духовних цінностей слід назвати насамперед мудрість. Шанується справедливість і праведний суд, правда, вірність слову, клятві. Їх утіленням були: донька Сонця – Шамаша – богиня справедливості Кіту й боги праведного суду Даяну й Мадану. Позитивними властивостями людського характеру вважалися стриманість і незлобливість. Прославляння ж воїнських чеснот традиційні в характеристиках царів. Таким чином, у людині цінувалося те, що можна назвати лояльністю відносно оточуючих. Самі умови життя, очевидно, не вимагали наполегливості, агресивності, змагальності, оскільки боротьба за владу відбувалася в межах найближчого оточення царів, а інтереси просто людини замикалися в рамках сімейних і сусідських відносин.

Немає серед чеснот працелюбства (навряд чи примусові громадські роботи викликали ентузіазм), хоча вправність майстра прославляється доволі часто, немає осуду пристрасті до вина й гріха (якщо тільки вони не стосуються інтересів співгромадян, оскільки дружини й доньки розглядалися як майно). Усе це дозволяє говорити дослідникам про гедоністичну направленість месопотамської моралі (гедонізм: орієнтація на насолоду й уникнення страждань).

Засуджується порушення релігійних законів: харчових обмежень, нешанобливе ставлення до особистих богів, контакти з ритуально нечистими людьми. Каралися чаклунство, клятвопорушення й неправдиві свідчення, крадіжки, кровопролиття, нешанобливе ставлення до батьків і старших. Гріхом вважалася неправда, насилля, гноблення слабшого, жорстоке ставлення до беззахисних і ненадання допомогу нужденному, лихослів’я, розлучення близьких силоміць. Імовірно, ці етнічні уявлення не мали такого абсолютного, категоричного характеру, а швидше як набір правил, установлених богами цінностей, законів рекомендувалися для виконання.

У кожної людини своя доля, один народжений в розкошах, інший живе в злиднях. У Месопотамії була досить добре розроблена система соціальних ролей, відносини між людьми регулювалися традиціями. Відповідно до професії, сімейного, соціального і майнового становища і навіть у зв’язку з якимось каліцтвом люди наділялися правами й обов’язками, у тому числі на носіння певного одягу, прикрас, на стиль поведінки, загалом і на чесноти. Певна річ, не кожен був задоволений своєю долею, але найгірше – це порушення давніх традицій. Як стверджує вавилонська поема „Невинний страждалець”, найгірша несправедливість – це невідповідність одягу, матеріальному забезпеченню, поведінки статусу людини.

Порушення закону повинно бути покаране, якщо ж покарання немає за життя порушника, це провіщає страшну катастрофу, нещастя. Утім, були й нечіткі уявлення про те, що покарання впаде на нащадків порушника.

Попри певний формалізм щодо прав людини (утім, досить природний для традиційного суспільства), месопотамці , схоже, мали й трохи надії на те, що життя на будь-якій ієрархічній сходинці суспільства може бути досить приємним, якщо мати підтримку бога-покровителя. Саме добре ставлення до людини божества врятувало жерця або ж царя під час всесвітнього потопу. Богів була велика кількість – достатньо для того, щоб забезпечити покровительство не лише країні, місту, царю, а й простому землеробу чи скотареві. Звичайно, статус бога-благодійника відповідав статусу людини, що перебувала під його опікою. Відносно як земної, так і небесної ієрархії, месопотамці були вельми шанобливі: небесна піраміда влади продовжувалася в земній ієрархії правителів – царя та його адміністрації. До верховної влади необхідно було звертатися лише в крайньому випадку, для всіх інших існують земна влада. Царська влада подарована людям у допотопні часи, без неї суспільне життя не мало б сенсу. „Воїни без царя – вівці без пастуха”. Більше того, зібрання людей, натовп небезпечні, оскільки стають руйнівною силою. Таким чином, „царственість” – це найбільше благо для людської спільноти.

Цар міг вважати батьком чи матір’ю великих богів, а от простій людині достатньо й другорядного божества. Бог-покровитель підтримує людину у всіх її починаннях. На думку дослідників месопотамської культури, месопотамці вважали богів батьками не в метафоричному, а в буквальному, так би мовити фізичному смислі: ця божественна суть переходила з тіла батька в тіло сина з покоління в покоління. На це вказує, зокрема, те, що , наприклад, у династіях зберігалися одні й ті ж боги й богині як у батьків, так і в синів.

Звичайно ж, у складній ситуації людина зверталася до богів, чітко дотримуючись субординації: через свого бога до вищих. Цікавими в цьому плані є знахідки археологів – невеликі (приблизно 30 см) глиняні статуетки з непропорційно великими вухами й ротом, які встановлювалися у храмах для передачі прохань богові, котрому присвячувався цей храм. Глиняна табличка зберегла зворушливий текст приватного листа вавілонянина своєму богові-покровителю: „Богу моєму батькові скажи, так говорить Апіль-Адад, раб твій: „Чому нехтуєш ти мною? Мені подібного хто тебе даси, хто замінить мене? Мардуку, що любить тебе, про те напиши! Кайдани (імовірно, хворобу) мої нехай він розірве! Обличчя твоє та й побачу я, ноги твої та й поцілую я! помилуй сім’ю мою – старих і малих моїх! Заради них милість мені покажи, допомогу свою мені подаруй!”

На завершення необхідно зазначити, що , як і багато в чому іншому, у духовному житті цивілізації Месопотамія зробила багато відкриттів, пов’язаних із відокремленням особистості з громади, вперше порушила ті питання, до яких звертатимуться поети, філософи майже до нашого часу і часто даватимуть на них ті самі відповіді, що й наша сучасна культура: це проблеми життя й смерті, смислу життя й безсмертя, добра й зла – те, що називають вічними проблемами людства.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка