Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



Сторінка8/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   26

Розвиток архітектури, мистецтва, медицини у Стародавньому Єгипті

Мистецтво давніх єгиптян багато в чому наслідує первісні традиції в зображенні людини. Майже завжди людську фігуру малюють у фас, а голову й ноги – в профіль.

Візуальне спрощення єгипетського зображення пов’язане з процесом складання ієрогліфічної писемності: розташована поруч зі знаками-малюнками в тексті чи в конкретному зображенні, людська фігура підпорядковується певному накресленню як прописний знак.

Герой зображувальної оповіді давньоєгипетського мистецтва спочатку відрізняється від інших зображених людей не обличчям, а титулом, що супроводжує його фігуру, іменем-ієрогліфом і масштабом: зображений фараон чи вельможа перевищує свій почет ростом, а наближені владики – простих смертних. У зображувальній оповіді з’являється збільшення ієрархічного плану, і наше око, прикуте до фігури, що перевищує розміром усі інші, орієнтується на неї як на центр оповіді, таким чином, прочитує смисл і послідовність зображуваних подій.

У Стародавньому Єгипті на портрет мав право насамперед володар чи особа, шанована всіма. Але „прості смертні” – вантажники, землероби, ткачі, танцівники, що танцюють на святах багатих, плакальниці, що супроводжують похоронні процесії, - усі однакові зовні, усі схожі, як краплі води, - це образ натовпу, маси, в якій людина не може, не повинна бути зображена інакше за інших.

Релігійний світогляд людей Стародавнього Єгипту, які вірили в загробне життя, обумовило інші принципи зображення людини в скульптурі.

Скульптурний портрет має витоки у відливанні посмертних масок. Оскільки , відповідно до вірувань єгиптян, людина й після смерті залишалася такою ж, якою була за життя, кам’яні двійники правителів і вельмож були зображені в дуже шанованій у Єгипті спокійній, урочистій позі, а глиняні чи дерев’яні двійники простолюдинів у скульптурі, у надгробних розписах чи рельєфі завжди зображувалися за роботою: маленькі фігурки працівників перетирають зерно, місять тісто, варять пиво.

Із часом починають споруджувати портрети-пам’ятники живим фараонам. Фараона уподібнюють божеству, його возвеличують, зображують у вигляді знаменитих сфінксів. Така традиція існувала до політичного й релігійного перевороту, здійсненого Аменхотепом ІV. Фараона-реформатора уподібнюють уже не божеству, а самому собі. Художники дуже натурально передають характерні й виразні риси юнака-фараона: у нього різко окреслені вилиці, довгий ніс, гостре й витягнуте підборіддя, великий рот, слабке нерозвинене тіло із запалою грудною кліткою.

Ехнатона і його дружину – царицю Нефертіті - зображують такими, що подорожують вулицями нової столиці, у храмах Сонця і в палаці, і в будні , і у свята, і в радості . і в нещасті.

У знаменитому на весь світ образі Нефертіті, виконаному скульптором Тутмесом, до нас дійшло щось значно більше, ніж ознаки високого статусу цариці. До нас дійшла майстерність єгипетського митця, який зміг відобразити в обличчі своєї моделі й передати в шматку каменю не лише неповторні індивідуальні риси Нефертіті, але й її рідкісну чарівність, жіночність, мудрість і приховану, світлу печаль.

Однак єдинобожжя було пасивно сприйняте єгипетським народом, який тисячоліттями виховувався у віруванні багатьом богам, великим і малим, усіляким духам, спілкування з якими було нагальною повсякденною потребою.

Наступник фараона-віровідступника Тутанхамон реставрував єгипетське багатобожжя, прокляв ім’я Аменхотепа і його справи. „Старовіри” громили школи й художні майстерні, палаци й храми Сонця.

Про досягнення давніх єгиптян в галузі медицини ми знаємо завдяки збереженим давньоєгипетським медичним трактатам. Наприклад, до нас дійшов медичний папірус Еберса 20,5 м довжиною. Він містить близько 900 лікарських рекомендацій щодо різних хвороб. Завдяки бальзамуванню трупів єгиптяни могли добре вивчити будову людського організму , процес кровообігу. У результаті з’явилися перші знання в галузі анатомії, зафіксовані в низці анатомічних термінів. Про розвиток діагностики можна говорити, спираючись на досить точний опис деяких хвороб (шлункових, шкірних, дихальних шляхів, очних) та їх симптомів. В Єгипті здійснили перші спроби теоретичного узагальнення, що видно з учення про кровообіг, про „22 судини, що йдуть від серця”, які відігравали, на думку єгипетських лікарів, певну роль у житті людського організму і під час хвороби. У деяких медичних трактатах подається своєрідна методика лікування, що потребує від лікаря огляду хворого, визначення симптомів, встановлення діагнозу і способу лікування. Лікарі спеціалізувалися за видами хвороб: хірурги, очні й зубні лікарі, гінекологи. Єгипетські лікарі вважалися тоді найкращими у світі. При лікуванні використовували настоянки трав, порошки, рицинову олію, різні солі, що свідчить про розвиток фармакології.
Духовна роль Єгипту

Єгиптяни створили високорозвинену цивілізацію, що згодом значно вплинула на історичний і культурний розвиток народів передньої Азії, античної Греції, Стародавнього Рима. Єгипетські ремесла – ткацтво, суднобудування, гончарна справа, металообробка, скловиробництво, монументальне будівництво й обробка каменю, успіхи в землеробстві, у створенні зрошувальної системи, у накопиченні астрономічних, математичних і медичних знань – зробили серйозний крок у розвитку світової культури. Єгипетський досвід державного будівництва (свого роду зразок давньосхідної деспотії) у той чи той спосіб враховувався в практиці інших країн.

Єгипетське монументальне будівництво, оригінальна скульптура, вишуканий живопис, світська релігійно-філософська поезія, міфологія, релігійні системи вражають досконалістю форми й глибиною змісту. Вони увійшли до скарбниці світової культури як неперевершена епоха життя людського духу.
Культура Античності
Поняття «антична культура». Характерні риси й періодизація античної культури.

Культура Стародавньої Греції.



  • Характерні риси давньогрецької культури. Періодизація культури Стародавньої Греції.

  • Антична картина світу.

  • Давньогрецька міфологія і релігія.

  • Література Стародавньої Греції. Давньогрецька драматургія і театр.

  • Виховання й освіта в Стародавній Греції.

  • Мистецтво Стародавньої Греції.

Культура Стародавнього Рима.

  • Геокультурні чинники формування римської культури.

  • Заснування й соціально-політичний устрій Рима.

  • Давньоримська модель світу. Римська культура й античність.

  • Релігія Стародавнього Рима.

  • Література Стародавнього Рима.

  • Давньоримські свята.

  • Давньоримське право.

  • Давньоримська наука.

  • Давньоримське мистецтво.


Поняття «антична культура2. Характерні риси та періодизація античної культури

Поняття „античний” (від лат. antiques – давній, древній) виникло в епоху Відродження. Італійські гуманісти ввели цей термін для позначення греко-римської культури ІХ ст. до н.е. – V ст. н.е. У наш час поняття античності включає також крито-мікенську епоху (ІІІ – ІІ тис. до н.е.) та етруську культуру (VІІІ-ІІ ст. до н.е.). Таким чином, історія античності охоплює період формування, розквіту й загибелі рабовласницьких держав Середземномор’я з ІІІ тис. до н.е. до середини V ст.. н.е., коли перестала існувати Західна римська імперія.

Антична культура космологічна і ґрунтується на принципі об’єктивізму, у цілому для неї характерним є раціональний підхід до розуміння світу й у той же час емоційно-естетичне його сприйняття, чітка логіка та індивідуальна своєрідність у рішенні соціально-практичних і теоретичних проблем.

Антична Греція не була обтяжена азіатською традицією, хоча давнім грекам і були знайомі досягнення культури народів Сходу. Засвоївши культурний досвід Єгипту й Вавилону. Вони визначили свій шлях соціально-політичного розвитку, у філософських пошуках і в художньо-естетичному осмисленні світу.

Антропологічне протистояння духу й тіла реалізувалося на користь останнього, надавши їй „тілесний” стиль. Сучасні дослідники вбачають корені цієї „тілесності” в античному рабстві. У рабовласницькому суспільстві ні повноцінність людини, ні саму людину не могли зрозуміти, а тому людина та її духовне життя осмислювалися за типом фізичних тіл і речей. Так конструюється весь античний світогляд: наука, релігія, філософія, мистецтво, суспільно-політичне життя. Античний гуманізм прославляє лише фізичну досконалість людини, але суб’єктність особистості, її духовні можливості ще не розкриті. Еталоном гармонії було тіло людини. Навіть грецькі боги – це насамперед вічні досконалі тіла. Звідси випливає співвідносність пропорцій грецької архітектури, розквіт скульптури. Показовим вираженням тілесності античного гуманізму було виключне становище фізичної культури в системі виховання. Однак в античному суспільстві визнавалася біосоціальна природа людини, закріплена формулою Аристотеля: „Людина – тварина суспільна”. Тіло осмислювалося як естетичний символ грецького міста-держави, „полісу”. Давні греки намагалися через тіло і завдяки йому виховувати в собі відповідно гармонійні духовні якості, вбачаючи в цьому наявність почуття й розуму в їхній взаємній єдності й протиріччі, але слабкий розвиток індивідуальності особистості не дозволив грецькій культурі відобразити висоти прояву людської емоційності й духу. Звеличуючи тіло, у цілому античне мистецтво і культура, як і на Сході, розв’язували протиріччя між особистим і суспільним на користь останнього. Особистість вважалася корисною суспільству лише завдяки своїм громадянським чеснотам. Протиріччя об’єкта й суб’єкта як сторін людської особистості можна назвати головним нервом античної культури. Якщо у взаєминах із соціумом особистість знаходила якийсь вихід, то відносно долі і особистість, і суспільство були лише об’єктами, сліпою зброєю Долі/Фатуму. Ідея невблаганності Фатуму тісно пов’язана з античним рабством, оскільки в античному світі вільні людин мислили себе рабами загальної світобудови. Поодинокі прориви людського духу в античній культурі не стали парадигмою античного світогляду, не виразили його суті.
Характерні риси давньогрецької культури

Однією з найважливіших рис давньогрецької культури є її інтерактивний (від слова інтеракція – взаємодія) характер. Формування давньогрецької культури відбувалося через взаємодію і взаємопроникнення критської, ахейської, дорійської і хетської культур. Саме зі скарбниці ахейської культури з її розвиненою міфологією запозичали сюжети Гомер і давньогрецькі трагіки, створюючи прекрасні твори європейської літератури.

Антична культура відрізняється космологічністю. Космос виступає її абсолютом. Космос по-грецьки – це не лише світ, Всесвіт, а й окраса, порядок, світове ціле, що протистоїть Хаосу своєю досконалістю й упорядкованістю, своєю красою. Сама по собі краса полягає в природі, тому наслідувати її варто всім без винятку митцям. Так формувалися естетичні категорії, тісно пов’язані між собою і які виходять з космологічності мислення й пронизують всю античну культуру, все мистецтво: краса, гармонія, виваженість.

Краса, прекрасне, за Аристотелем, об’єктивно існує у справжньому світі. Краса у розумінні давніх греків – це співмірність, органічність, гармонійність, обмеженість та єдність у різноманітті.

Виваженість — вихідний принцип існування чого-небудь конкретного. За словами філософа Демокрита, „прекрасне є належною мірою в усьому”. „Міри в усьому дотримуйся!” – рекомендує історик Гесіод. „Нічого зайвого” – вчить надпис на фронтоні в Дельфійському храмі Аполлона. Поняття виваженості повинно бути властиве не тільки людям, що займаються мистецтвом, а й політикам і філософам.

Як особлива риса буття, особливо виділялося поняття гармонії як вираження відчуття міри, єдності в різноманітті, як „внутрішня природа речей”. Міра – це найвищий вияв гармонії. Зразком для витворів мистецтва є гармонія в космосі, природі, гармонія суспільства й людини.

Найбільш яскравою рисою класичної грецької культури був антропоцентризм. Найкраще визначення антропоцентризму висвітлене в словах Протагора: „Людина є центром усього Всесвіту і мірилом усіх речей”. Космологізм грецької культури передбачав антропоцентризм. Космос постійно співвідноситься з людиною. Зіставлення макрокосм – Всесвіт і мікрокосм – людина передбачало гармонію існування. Тому для давньогрецької культури властивим був пошук „пропорції зв’язку речей”, математичних законів краси та гармонії, пошук ідеалу людського тіла й духу. Тіло людини піддавалося детальному геометричному вивченню, у результаті чого визначилися ідеальні пропорції гармонійної людської фігури, встановлені правила пропорційного співвідношення його частин. Припускають, що теоретиком пропорцій є скульптор Поліклет (2-а половина V ст.. до н.е.), автор праці „Канон”. Практична теорія пропорцій Поліклета виражена насамперед у його власних творіннях – статуях атлетів „Дорифор” („Списоносець”) та „Діадумена” („Юнак з пов’язкою перемоги”). Тіло, прекрасне саме по собі, було лише частиною гармонійної особистості. Ідеал, якого повинен був прагнути кожен громадянин полісу, - калокагатія. Прекрасна (kalos) і хороша, добра (agathos) людина поєднує в собі красу ідеального тіла й моральна досконалість. „Хто прекрасний – одне лише нам радує погляд; хто ж хороший – сам собою і прекрасним здається”, - писала давньогрецька поетеса Сафо в VІІ ст.. до н.е. Досягти ідеалу можна було вправами, освітою й вихованням. Це положення визначає „тілесний” характер культури Стародавньої Греції. Краса статури шанувалася високо і досягалася фізичними вправами і гімнастикою, тобто досягти ідеалу можна було вправами, тобто досягти ідеалу можна було вправами , освітою й гімнастикою.

Культ тіла визначався і більш прагматичними причинами: спритність, сила були необхідними для захисника вітчизни.

Співвіднесення природних об’єктів із людським тілом визначило ставлення греків до земного життя: любов до повсякденних радостей утверджувалася як своєрідний ідеал, перевага життя над смертю величезна, розуміння його становить сенс античного світогляду. Культ тіла вплинув на зовсім інше ставлення до оголеності, а саме тіло стало мірилом всіх форм грецької культури: філософія, математика, скульптура й архітектура, поезія і драма, навіть риторика визначали людину за критерій. Для греків людина була уособленням всього сущого, прообразом усього створюваного і створеного. Ось чому людська зовнішність, виведена до прекрасної норми, не лише превалювала, але й була майже єдиною темою класичного мистецтва, природу ж передавали невиразними натяками. Ландшафт почав з’являтися лише в елліністичному живописі. Антропоцентризм характерний для всіх сфер класичної грецької культури.

Ще однією характерною рисою класичної грецької культури є боротьба (агон), змагання, що проходить наскрізно через увесь уклад життя поліса і бере витоки з культових ігор громади. Момент змагальності наявний і в постановках трагедій, пов’язаних з культом Діоніса, що проводилися як змагання між трьома колективами, сформованими з хору, акторів і драматурга. Агон (змагання, боротьба) уособлювали характерну рису вільного грека, громадянина полісу: його особисті заслуги і якості проявлялися лише тоді, коли виражали ідеї й цінності міського колективу. У цьому сенсі грецька культура була безособова. Особливого значення агон-суперечка набув у спортивних змаганнях і отримав свою класичну форму в Олімпійських іграх. Пізніше до Олімпійських ігор додалися Піфійські ігри в Дельфах, присвячені Аполлону, Істмійські ігри на честь бога посейдона, Немейські – прославляли Зевса. Ігри давали релігійну санкцію фізичним достоїнствам – „арете” і моральне право владарювати над людьми.

У грецькому агоні починається діалектика – уміння вести бесіду, спростовуючи міркування й аргументи противника, висуваючи й доводячи власні висновки. У цьому разі „почути Логоса” означало „бути переконаним”. Із цього випливає поклоніння слову й особливе шанування богині переконання Пейто. У грецькому агоні обґрунтовувалося право існування різних філософських шкіл і течій, що стали джерелом культурного прогресу. Це пояснює той факт, що саме Греція стала батьківщиною філософії як любові до мудрості. Філософія розробляла свій універсальний метод пізнання світу, застосовуваний в усіх сферах життя. Тому знання мали практичний сенс і створювали базу для розвитку ремесла – мистецтва.

Змагальний характер античної культури виявляється і в таких її рисах, як святковість, видовищність, яскравість. Зазвичай свята були пов’язані з ходою й змаганнями на честь богів – покровителів полісу. Свята супроводжували всі змагання й сільськогосподарські роботи і були невіддільною частиною соціального життя давніх греків.

Названі характерні особливості найбільш яскраво виявилися в трьох загальних культурних відкриттях античності, що визначили подальшу долю всієї західноєвропейської цивілізації й донині є найвищими цінностями західної культури:

1. Демократія як сукупність інститутів та ідей, що створюють єдину форму соціального устрою і забезпечують постійний розвиток суспільства й соціальну стабільність. Держава не існувала „поза” і „над” громадянами, вони самі у своїй живій сукупності і були державою з усіма її культовими, громадянськими й естетичними установками. Звідси значною мірою й позбавлене відтінку офіційності життя й діяльність античного грека. Це визначало те почуття єдності особистого й громадського, етичного й естетичного, конкретного й загального, інтимного й монументального, що досягає свого кульмінаційного вираження саме в класичній літературі. Ясна річ, існування такого роду літератури було можливим лише в порівняно невеликих полісах. В елліністичних монархіях маємо справу вже з іншою культурою.

2. Раціональне мислення або Розум (відповідно до терміна античної філософії), дають можливість істинного реального пізнання навколишнього світу.

3. Індивідуальність, у якій втілена ідея свободи, цінності кожної вільної людини, її права на життя й щастя.

Названі культурні відкриття античності зумовлювали одне одного і були нерозривно пов’язані. Кожне з них найбільш послідовно проявилося в певній галузі культури: демократія – в політиці й праві; раціональне мислення – у філософії; індивідуальність як цінність – у мистецтві. Лише їх сукупність створила творчий потенціал надзвичайної сили, що певною мірою впливає й на сучасний світ.



Центром формування й розвитку давньогрецької культури був поліс. Поліс розглядають як втілення античної моделі світу в соціальній сфері. Поліс складався із земельних ділянок, які належали місту. Саме полісна організація Стародавньої Греції забезпечувала гармонійність у розвитку всіх форм культури, формування вперше в еллінів політичної культури. Призначення культури в давніх греків – сприяння гармонійному розвиткові, духовному й фізичному, розумовому й професійно-трудовому (мистецтво, майстерність) – людини, політичному й морально-духовному – громадянина. У таких спеціалізованих галузях культури, як політична й правова культура вони вбачали розумну протидію будь-яким соціальним конфліктам і потрясінням, що загрожували соціальній і державній цілісності. Заслуговує на увагу той факт, що широкими політичними та іншими правами при відносній рівності володіли вільні громадяни, політично організовані й згуртовані. Саме це й забезпечувало необхідну міцність полісу, його спроможність протистояти рабам, які чисельно переважають. Так, у період розквіту Афін нараховувалося 20 тис. повноправних громадян, 10 тис. вільних, але без політичних прав, і 370 тис. рабів. Афінська держава здійснювала досить діяльнісну політику щодо рабів. Її органи не лише постійно наглядали й охороняли рабовласників від будь-яких замахів з боку рабів, але й самі широко застосовували рабський труд, користувалися їх послугами, практикували не лише міри покарання й примусу, а й міри заохочення. Кожен раб знав, що за особливі заслуги перед державою він буде відпущений на волю і може отримати винагороду. Наскільки державний контроль і політика відносно рабів були ефективні в інтересах і держави , і рабовласника можна судити з того факту, що історія Афін не знає повстань рабів чи їх активної участі у вуличних погромах і зіткненнях партій-супротивників.

Картина афінської демократії буде неповною, якщо з неї виключити закон, способи й методи підтримання правопорядку. Це була демократія, що ставила закон вище за владу і не допускала дій в політиці, управлінні, у судовій практиці поза законами, окрім законів, без дотримання чітко встановлених звичаєм і законом процедур. Усе це забезпечувало внутрішню захищеність громади й держави, стабільність правопорядку.

Структура органів державної влади й управління, умови й порядок виконання державних і громадських обов’язків, включаючи службу в армії, права громадян, порядок їх захисту, а також порядок здійснення правосуддя, як правило, були законодавчо оформлені. При цьому державотворення здійснювалося за принципом широкої гласності й активної участі всіх громадян. Обговорення законів методом змагального процесу, з обговоренням всіх думок „за” і „проти” при прийнятті нових законів сприяло тому, що законодавство у можливо допустимих межах відповідало інтересам більшості громадян.

Система покарань в Афінах була досить різноманітною. За найбільш серйозні злочини (вбивство, державна зрада, безвір’я) призначалася смертна кара, причому засудженому пропонувалося самому реалізувати вирок суду, прийнявши отруту. Іноді ж йому на вибір пропонували меч або мотузка. У багатьох випадках засуджених продавали в рабство: так чинили з професійними розбійниками й грабіжниками. При крадіжках покарання залежало від того, чи впіймали злодія на місці злочину. Злодія, якого схопили на місці злочину, можна було піддати ув’язненню, і нічного злодія – навіть убити. Проте відомі випадки, коли винний зобов’язувався сплатити штраф у розмірі, що вдвічі перевищував вартість украденого майна. Покарання для рабів і вільних людей були неоднакові.

Правосвідомість грека-громадянина значною мірою гуманною до рівного собі. Чимала заслуга в розвитку правосвідомості належала філософам, платним і безоплатним учителям-софістам, чиє мистецтво в умовах гласності було невід’ємною частиною освіченого громадського життя. Театр, поезія, художнє мистецтво були в Афінах не вигаданим, а справжнім надбанням народу, що ушляхетнював його мораль. На користь гуманності правосвідомості було також і релігійна свідомість, орієнтована на пантеон богів Олімпу.
Періодизація культури Стародавньої Греції

1. Крито-Мікенський (егейський) період (ІІІ – ІІ тис. до н.е.) – своєрідна культура Східного Середземномор’я, що зазнала сильного впливу культур Стародавнього Єгипту і Передньої Азії.

2. Героїчний або гомерівський період (ХІ – ІХ ст.. до н.е.) – період формування грецького етносу, його міфології і релігії.

3. Архаїчний період (VІІІ – ІV ст.. до н.е.) – перехід від первісного ладу до рабовласницького, від патріархального до класичного, від „царської влади”, що зберігав значну кількість рис від первісної демократії, до аристократичної республіки і становлення полісів, зародження давньогрецької літератури, архітектури, мистецтва, філософії.

4. Класичний період (V – ІV ст.. до н.е._ - час, коли основою громадського життя стає поліс (місто-держава), розквіт усіх форм культури.

5. Елліністичний (ІІІ – І ст.. до н.е.) – період занепаду полісів, час великих військово-монархічних держав (імперія Олександра Македонського), що самі могли забезпечити владу рабовласників над рабами, розширення взаємозв’язків і взаємовпливу грецької і східної культур.


Антична картина світу

Сутність античного способу ставлення до світу визначалася специфічною, але водночас природною і гармонійною моделлю світу, яка була прийнята більшістю вільних громадян і визначала основні феномени давньогрецького світу. Основні риси світу цієї моделі світу:

1.Специфічний античний космізм. Особливе розуміння Всесвіту, де космос - це єдність протилежних начал, як фаталістичний, але такий, що дає людині шанс втрутитися в космічні справи через героїчне начало, як позаособистісний і водночас чуттєвий, оживлений, розумний.

2. Античний пантеїзм, у якому космос мислиться як абсолютне божество, в якому лише античним богам доступні закони природи. З іншого боку, космос – дім, у якому живе людина, а античні боги – гранично антропоморфні, внаслідок цього зрозумілі людині і в принципі доступні впливу видатних особистостей. Героїв. (Навіть Зевсу властиві дрібні слабкості, і він може вступати в контакт з людиною).

3. Людина не випадково схожа на богів, їй доступні космічні ритми через скульптурність як тілесне втілення космічної гармонії, симетрії, міри.

Центральною подією давньогрецької моделі світу був космос, керований олімпійськими богами. У цю подію вписувалися відповідно події великого й вічного, богообраного й богобереженого античного суспільства й події античної людини, на яку покладена божественна місія.

Основні риси античної моделі світу, характер їх формування й розвитку можна зрозуміти тільки паралельно з вивченням феноменів античності. Насамперед розуміння античності передбачає особливий тип особистості. Систему духовних цінностей, міфологію, мистецтво. Спосіб виробництва, макросоціальну й міську організацію. Усі ці складники античного способу життя тісно пов’язані з процесами формування, підтримання й трансляції античної моделі світу, однак деякі з них пов’язані з процесами її формування безпосередньо. Це насамперед давньогрецька міфологія.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   26

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка