Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки»



Сторінка9/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26

Давньогрецька міфологія і релігія

Суттєву, інтегральну частину давньогрецької релігії складали міфи, що відіграли виключну роль в античній культурі. Міф був наріжним каменем грецької цивілізації, який визначав всі сторони життя. Міфи поєднували греків з культурою пращурів. Ставлення до міфу було просякнуте особливою вірою. Еллінам в принципі невластиве розуміння релігії одкровення, кодифікованої усіма визнаними священними книгами. Міфи поєднували продукти народної творчості і фантазію, що оживлювала сили природи. Розрізняють героїчні міфи, що розповідають про подвиги, та етіологічні, що пояснюють причини подій, звичаї, назви. Общинно-родові зв’язки переносять на природу й увесь світ, що сприймається як величезна родова громада.

Первісні релігійні уявлення розвивали поети й письменники, котрі надавали їм художньої форми, морального сенсу. Також часто й політичного значення. Міфи постійно сприяли розвиткові грецької літератури, насичуючи її упродовж багатьох століть найважливішими мотивами. Особливо активно запозичують із міфологічної тематики епос, трагедія і значною мірою лірика. Уявлення про богів і героїв, ілюстрація міфологічних мотивів завжди були найважливішими темами живопису й скульптури. Наскільки Гомер і Гесіод сприяли визначенню особистості, рис, атрибутів і сфер діяльності окремих богів і героїв. Настільки Фідій та його послідовники дали пластичне бачення їх фігур і надали їм певних фізичних обрисів, одяг і навіть риси обличчя.

Релігія античної Греції має такі головні характеристики:

1. Політеїзм (багатобожжя). Пантеон загальногрецьких богів склався в епоху класики.

2. Обожнення природи.

3.Антропоморфізм – людино подібність богів.



Що давні греки розуміли під божеством? Абсолют .Космос – абсолютне божество, а античні боги – це ті ідеї, які втілюються в космосі, це закони природи, що ними керують. Тому всі переваги й недоліки природи й людського життя відображаються в богах. Давньогрецькі боги мають вигляд людини, схожі на нього не лише зовні , а й у поведінці: вони мають зовнішність жінок і чоловіків, вступають у певні стосунки, подібні до людських, мають дітей, закохуються, ревнують, мстять , тобто мають всі ті ж чесноти й недоліки, що й смертні. Можна сказати, що боги – це абсолютизовані люди. Ця риса суттєво вплинула на весь характер давньогрецької цивілізації, визначила її головну рису – гуманізм.

Згідно з міфами, усіма справами на Землі керують олімпійські боги на чолі із Зевсом, головним богом – громовержцем, царем богів і людей. Його дружина Гера – богиня неба й покровителька шлюбу. Владу над світом Зевс ділить зі своїми братами – Посейдоном – богом морів і річок та Аїдом – богом царства мертвих. Покровителькою землеробства , божеством природи вважали Де метру, богинею домашнього вогнища – Гостею. У Зевса у свою чергу було багато дітей-богів: Афіна – богиня мудрості, війни; Аполлон – бог сонячного світла й мистецтва; Артеміда – богиня полювання, Місяця, покровителька тварин; Гефест – бог вогню, ремесла, покровитель ковалів. Особливо шанували бога виноградарства і виноробства Діоніса і богиню кохання й краси Афродіту, народжену зі світла зірок і морської піни. Торговці й ремісники поклонялися Гермесу – богу красномовства, торгівлі й злодійства, віснику олімпійських богів, провіднику душ померлих у царство Аїда. Елліни вірили в те, що хоча Зевс і оберігає порядок і правду у світі, посилає людям радість і горе, все ж долю світу, богів і людей визначають невблаганні богині долі - Мойри. Мойра Клото пряде нитку долі, Лахесис – виймає жереб і визначає долю людини, Антропос – записує все в книгу долі, перерізає нитку долі й обриває життя людини.

Значне місце в грецькій міфології займають легенди про героїв – дітей богів і смертних. Найбільш шанованим був син Зевса Геракл, який звільнив Землю від чудовиськ. Популярними були й сказання й легенди про могутнього Персея, переможця страшної Медузи, від погляду котрої все живе перетворюється на камінь.

У міфи про богів і героїв вписано багато казкових мотивів, витворів народної фантазії, що мають свої аналоги у фольклорі майже всього світу. Найважливішими з них були битви богатирів з дикими тваринами й фантастичними чудовиськами, у яких нагорода за перемогу для мужнього переможця – рука царівни чи царський трон (міфи про Геракла, Тезея, Персея, Едіпа); чудесне омолодження (міф про медею і Пеліад); незвичайне народження (Афіна народилася з голови Зевса, а Діоніс – зі статевого органа Зевса; люди виникли з каміння, кинутого Девкаліоном, і зубів дракона, посіяних Кадмосом) і перетворення людей на тварин чи дерева.

Особливим, дуже суттєвим чинником, що вплинув на формування грецьких міфів, були зовнішні культурні впливи. Численні уже з мікенських часів контакти греків з народами Єгипту, Малої Азії та інших країн стародавнього Близького Сходу не могли не відбитися на міфотворчій діяльності. Орфічний міф про розідраного Загреб нагадує давньоєгипетську повість про смерть Осиріса. Поширена тема битви героя з чудовиськами й дикими тваринами має численні аналоги в культурах Сходу. Безперечно, східне походження в таких фантастичних істот, як сфінкс і гриф.

У класичну епоху (480-300 рр. до н.е.) творчо розвиваються старі мотиви і виводиться багато нових. Відомі у той час скульптори – Мирон, Поліклет, Фідій, Пракситель, Скопас, Лісіпп та інші – і художники, твори яких зникли без вороття, повністю змінили пластичне бачення богів давньої Еллади. У V ст.. до н.е. увага акцентувалася на чеснотах і недосяжною величчю богів, у наступному столітті митці намагалися наблизити божество до людини, жителі Олімпу набули багатьох людських рис. Як говорив Гіппократ, усе божественно, усе по-людському. Світ грецьких богів і богинь – це той самий людський світ, тільки ідеалізований : люди - це смертні боги, а боги – безсмертні люди (Геракліт).



Література Стародавньої Греції

Гомер

Писемні пам’ятки грецької літератури виникли не раніше VIII ст.. до н.е. Їм передувала усна творчість. Перші пам’ятки грецької літератри – поеми Гомера „Іліада” та „Одісея”. Найвищого розвитку грецька література досягла в V ст.. до н.е. Цей час називається періодом грецької класики. Надалі грецька література втратила свою самостійність і чистоту, зазнавши чужоземного впливу. Антична література охоплює величезний проміжок часу – 1200 років, з VII ст.. до н.е. і до V ст.. н.е. Греки здавна складали й розповідали міфи. Краще за всіх знали міфи аеди – народні співаки-оповідачі. Вони передавали їх з роду в рід, змінювали або доповнювали давні пісні), складали за їх зразком нові. Покоління аедів виробили метричний вірш – гекзаметр, своєрідну поетичну мову, багату на старовинні слова й звороти, набір постійних епітетів і розгорнутих порівнянь, готові вирази для опису часто повторюваних дій. Починаючи пісню, аед вдаряв по струнах кіфари, намічаючи ритм, і співаючи розповідав якийсь епізод міфу. Бажані гості на будь-якому святі, аеди завжди були в пошані. Вважалося, що їх надихають боги. Аедом, мандрівним сліпим співцем, уявляли Гомера – поета, котрий першим почав складати великі героїчні поеми-епопеї замість коротких пісень: „Іліаду” – про велику війну грецького племені ахейців проти малоазійського міста Іліона (Трої) і „Одіссею” – про повернення після війни одного з грецьких вождів, царя Одіссея, з Трої на рідний острів Ітаку. Деякі науковці думали, що !Іліада” і „Одіссея” повністю написані одним поетом; інші думали, що поеми ці – поєднання невеликих пісень аедів, треті припускали, що Гомер придумав невелику, а наступні поети доповнили її. Справді, ці поеми виросли з пісень аедів, але механічне поєднання пісень не змогло б утворити таких цілісних і складних творів, як поеми Гомера. Пісні, звичайно, були перероблені, підпорядковані єдиному художньому задуму. Поеми Гомера – енциклопедія життя давніх греків. Праця землероба й коваля, народне зібрання й суд, дім і битва, зброя й посуд, змагання атлетів і дитячі ігри – все це постає перед нами. Гомер не намагається впливати на почуття читачів, проте, коли він з безпристрасною, майже протокольною точністю описує в „Іліаді”, як, хапаючись руками за землю, гинуть люди під ударами списів і мечів, а в „Одіссеї” – які прикраси прикрашають житло Алкіном і які плоди визрівають у його садах –це найкраще за всякі розмірковування говорить про жахіття війни і про радість мирного, щасливого життя. Гомер завершує вікові традиції мистецтва народних співаків і відкриває перший етап грецької літератури.


Давньогрецька драматургія і театр

Давньогрецький театр розвивається в VI – V ст. до н. е. Важливу роль у розвитку театру відіграв культ бога Діоніса, що зв’явився в VIIІ – VI ст.. до н.е. Діоніс - Діонісій вважався богом творчих сил природи. Потім він став богом виноградарства, виноробства, веселощів, а пізніше – покровителем театрального мистецтва. Під час процесій на честь Діоніса розігрувалися сценки з життя бога. У них ішлося про те, як Діоніс приніс у Грецію виноградну лозу, про боротьбу Діоніса з ворогами, про його загибель, воскресіння і про перемогу над супротивником. Зображувалося прибуття Діоніса з-за моря на оповитому плющем кораблі. Його супроводжував натовп одягнених у козячі шкури й маски осіб, що зображували сатирів – козлоногих супутників бога. Жрець і хор сатирів у хвалебних піснях (дифірамбах) розповідали про подорожі й страждання бога.



Із цієї серйозної сторони діонісійських обрядів народилася грецька трагедія. Слово „трагедія” означає „пісня цапів” (від «трагос» – козел, котрого приносили в жертву Діонісу, й «оде» – пісня). Комедія народилася з веселої карнавальної сторони цих свят. Зі свят на честь Діоніса народилася й сатирівська драма – весела п’єса з благополучним завершенням, названа так тому, що хор в ній складали сатири. У міру розвитку театру в трагедіях стали розповідати не лише про Діоніса, а й про інших богів, а пізніше й про героїв – Геракла, Едика, Тесея. Хор почав зображувати не супутників бога, а звичайних людей. Життєві мотиви все більше проникають у трагедію, а в комедії починають переважати. Навесні 534 р. до н.е. в Афінах на святі великих Діонісій відбулася прем’єра трагедії. Автором був перший трагічний поет Феспід. Грецька трагедія використовувала міфологічні сюжети. Але скрізь оболонку міфу драматурги відображали важливі явища того часу. Комедію V ст.. до н.е. називають давньою аттичною комедією. Вона поєднувала в собі веселю свободу народних обрядових ігор з постановкою важливих питань державного й суспільного життя. Виховання молоді, літературна боротьба, питання війни й миру, організація державних установ – ці проблеми порушувалися в комедіях. Гостра карикатура, нападки на реальних персон, політ фантазії – основні риси комедії. Розквіту театральне мистецтво досягло в V ст.. до н.е. у творчості трьох видатних трагічних поетів: Есхіла (525 – 456), Софокла (близько 496 – 406), Еврипіда (близько 480 – 406) і комічного поета Аристофана (прибл. 445 – прибл. 385). Їх практика була теоретично узагальнена Аристотелем (384 – 322) у трактаті „Поетика”. Театр був державною установою, і організацією вистав керували спеціальні посадові особи – архонти. Вони давали драматургу хор і призначали хорега – багатого громадянина, котрий погоджувався надати кошти, пов’язані з підготовкою спектаклю. Вистави влаштовувалися тричі на рік під час свят, присвячених богу Діоніну. Вистави набули форми змагань. До участі у драматичних змаганнях допускалися три трагічних і три комічних поети. Кожен трагічний поет повинен був представити тетралогію – три трагедії і одну сатирівську драму, а комічний поет – одну комедію. Імена переможців – акторів, драматургів і хорегів записувалися в спеціальні документи. Театри будували відкритими й досягали величезних розмірів: театр Діоніса в Афінах вміщував 17 тис. осіб, а театр в Мегалополіс – 44 тис. У перших трагедіях партії хору чергувалися з партією одного актора. У міру збільшення інтересу до людини, її внутрішнього світу виникає потреба показати героїв з різними характерами, які по-різному розв’язують життєві проблеми. Це призвело до введення другого, а потім третього актора. Діалоги акторів збільшувалися, а партії хору скорочувалися. Кількість акторів не перевищувала трьох. Дійових осіб же було більше, тому кожен актор виконував декілька ролей. Жіночі ролі гали чоловіки. Актори повинні були володіти мистецтвом слова, співати, танцювати. Трагічні актори грали в масках, що повністю закривали обличчя і всю голову. Їхні костюми складалися з хітона (сорочки до п’ят із довгими рукавами) і плаща – короткого (хламіди) або довгого (гіматія). На ногах було взуття на високій (до 27 см) підошві – котурни. Трагічний хор складався з 12-15 осіб (комічний – з 24) і виступав під керівництвом корифея.

Більшість трагедій завершувалися смертю головного героя. Проте трагедія не залишала враження безвиході. Страждання й мужність героїв викликали захоплення глядачів, вчили спокійно зустрічати удари долі й гідно помирати за загальне благо. Персонажі комедій повинні були викликати сміх, тому комічні маски мали приплюснуті носи, відкопилені губи, витрішкуваті очі. Якщо поет показував у комедії свого сучасника, маска частково була його шаржованим портретом. Костюми теж повинні були викликати сміх. Про трагедію IV – III ст.. до н.е. відомо мало. Комедія цього часу називається новою аттичною. Вона зображувала лише сімейно-побутові відносини, завершення її завжди позитивне. Комедія була покликана глибше розробляти людські характери, закликала бути уважнішими і добрішими до людей, незалежно від їхнього соціального становища. Риси нової комедії зреалізувалися у творчості Менандра (приблизно 343 – 291 рр. до н.е.). Були популярними видовища народного театру – міми. Мім – невеличка сценка побутового чи пародійно-сатиричного характеру, в якій зображувалися й ринкові злодюжки, і міфологічні герої. У мімах виступали не лише чоловіки, а й жінки. Актори грали без масок. У IV-I ст.. до н.е. набув поширення пантомім – вистава, що нагадувала балет. Мім і пантомім поступово витіснили інші театральні жанри.

Від Есхіла дійшли 7 трагедій, з яких виділяються „Прометей прикутий” (частина втраченої трилогії) і трилогія „Оресте” („Агамемнон”, „Хоеформ”. „Евменіди”). Есхіл – творець трагедії-ораторії, де пісні хору, пісні актора, так звані монодії, спільні пісні хору й акторів, так звані комос, посідали найважливіше місце.

Софокл та Еврипід. У трагедіях цих драматургів (трилогії вже не писали) світовий порядок порушено. Після всіх страждань і поневірянь героїв хору залишається тільки констатувати наявність вищих сил, незрозумілих і непідвладних людини, які творять свою справедливість. Відчутний песимізм і віра в невідворотність сліпої долі. Трагедії Софокла „Антігона”. „Едіп-цар”. „Едіп в Колонні” та інші. Софокл – майстер перипетій, тобто різки переходів від однієї ситуації до іншої, від щастя до нещастя, від незнання до знання. У трагедіях Еврипіда („Медея”. „Іполит”, „Геракліди”, „Фінікіянки”. „Іфігенія в Авліді”) патетика самопожертви, людські пристрасті безмежні. Еврипіда обурює безправ’я жінки. Хороша людина для нього часто проста людина, чесна, вільна, землероб („Електра”), відданий раб-вихователь, педагог чи рабиня-годувальниця. У його спробі створення не трагічних типів, психологічних заглиблених характерів відчутне наближення елліністичної літератури.

Аристофан – творець політично ідейної комедії на злободенні проблеми. Його герої – ремісники й землероби, дрібні люди, зовсім не героїчні, але спритні, хитрі, які з недовірою ставляться до демагогів-запроданців („Вершники”) – вождів політичних угруповань, назви яких з часів Аристофана набули негативного змісту. Це селяни, які прагнуть миру („Мир”, „Ахарняни”), міські жителі – мрійники, шукачі правди, які влаштували пташину державу між небом і землею, звідки вигнані легковажні поети, зрадливі науковці й жерці ”Птахи”). Світ комедій Аристофана – весела буфонада, часто груба й зла, оскільки в комедії все дозволено й доступно.

Тут дістається всім – невдасі-політикові, посередньому поетові і новим філософським і виховним теоріям („Хмари”). Аристофан виступає то як літературний критик, що виставляє чесноти Есхіла і недоліки Еврипіда, якого він не любив („Жаби”), то як утопіст, який прагне переробити світ і побачити, що багатство і бідність, помінявшись місцями. Не принесли щастя людям („Багатство”). У центрі комедій – агон, тобто суперництво, змагання.


Давньогрецька лірика

Давньогрецька лірика зародилася в VІІ ст..до н.е. Грецьке слово „лірика” означає „пісня під акомпанемент ліри”. У давнину вірші співали під акомпанемент музичних інструментів: ліри, кіфари, формінги, флейти тощо. Дуже часто поет був автором тексту і композитором. До нас дійшли декілька віршів, але за ними можна судити, наскільки багатою була лірична поезія щодо різноманіття тем і віршованих розмірів. Залежно від віршованого розміру лірику поділяють на два види: декламаційну (елегія і ямб) і мелічну, пісенну поезію (від грецького слова „мелос” – „пісня”). Декламаційна – щось на кшталт речитативу в супроводі кіфари (ліри), мелічна – справжнісінька пісня, виконувана співаком або хором.

Антична лірика не існує поза музикою, так само як і антична музика не існує сама по собі, у чистому вигляді. Грецька лірика не потребує рими. Вона спирається на чіткість, гнучкість і різноманіття ритму, можливості якого безмежні, оскільки віршований рядок не скандується, а вимовляється з наспівом або співається. Зміст ліричного твору і його розмір пов’язані з ритмікою музичного супроводу. Так швидкий, живий ямб виражає глузування й критику автора.

Елегійний вірш, плавний і задумливий, підходить для роздумів – любовних, філософських, суспільно-політичних. Архілох з острова Парос (середина VІІ ст.. до н.е.) – один з перших поетів-ямбографів та елегіків, які прославилися сарказмом і нищівною сатирою. Найманий солдат, мандрівник, син багатого чоловіки й рабині (тому й був позбавлений громадянських прав), Архілох помстився своїм гострим віршем ворогам і нареченій, що відвернулася від нього.

Відомі три мелічних поети, які писали для виконання соло: Алкей, Сафо, Анакреонт. Алкей (VІІ- VІ ст.. до н.е.), як учасник політичної боротьби в рідному місті Мітіленах на острові Лесбос, оспівує повстання. Найулюбленіший образ Алкея – корабель-держава, що потрапив у бурю. Вітрила розірвані, він пошкоджений, щогла зламана, проте корабель ще тримається на воді й гордо приймає на себе вітри. Але не тільки повстання оспівує Алкей. Він помічає перші зелені пагінці весни, й пухнасті шапки комишу, й джеркотіння струмочків, „хори птахів на дубах”, „ гучно-гомінку” зозулю й „тоненьке цвіріньчання” ластівок під дахом („Весна”). Буря життя з його зливами й грозами втихомирюється дружніми бесідами, веселим вогнищем („Зима”). Сафо (кінець VІІ – VI ст.. до н.е.) також уродженка острова Лесбос, друг і сучасниця Алкея, поетеса, глава „дому муз” – школи для молодих поетес. Сафо називали десятою музою, її профіль був викарбуваний на монетах. Поетеса створила багато пісень, дивовижних своєю щирістю й ніжним почуттям любові до землі, до неба, до друзів. Девізом її творчості були слова: „Я люблю розкіш, красу і сонце!” Спадок Сафо дійшов до нас у фрагментах, уривках. Для поетеси світ прекрасний своїми квітами, травами, ароматами, фарбами й пташиними голосами. Міф і реальність переплітаються в піснях поетеси. Поет Анакреонт (приблизно 570 – 487 рр. до н.е.) з острова Теос (Мала Азія) відрізняється від лесбоських ліриків легкістю й безтурботністю світовідчуття. У його віршах помітна автобіографічність.

V ст.. до н.е. – хорова лірика Піндара, Симоніда Кеосського й Вакхіліда. Хорові пісні виконувалися на святкуваннях. Це були гімни на честь богів: пеани (пісні-молитви) – на честь Аполлона, дифірамби – на честь Діоніса тощо. Окрім того, виконувалися епінікії – хорові пісні, які прославляли героїв, переможців спортивних змагань. Тисячоголосий хор виконував найскладніші за ритмікою пісні, оспівуючи кращого з атлетів. Безсмертну славу принесли епінікії Піндару (кінець VІ – початок Vст. до н.е.). Його пісні сформували чотири книги відповідно до чотирьох місць спортивних загальногрецьких змагань: Олімпійські, Піфійські, Істмійські, Немейські. Герої Фермопіл, триста спартанців на чолі з царем Леонідом були оспівані Симонідом Кеосським. Епітафій Симоніда –надгробна пісня героям – проголошує загиблим воїнам „пам’ять замість ридань” і „хвалу замість жалості”. Племінник Симоніда – Вакхілід, окрім епінікіїв, пише пеани. Єдиний дифірамб „Тезей” що дійшов до нас з античної поезії, також належить Вакхіліду.


Виховання й освіта в Стародавній Греції

Виховання передбачало єдність розвитку фізичного й розумового рівною мірою – «гімнастичного» й «мусичного». До другого відносили «терени муз» - усі мистецтва (співи, музика, танці, поезія), мистецтво рахування, мовлення, мистецтво суперечки. Основу літературної освіти становили твори Гомера, Гесіода, Езопа.

Діти до 7 років виховувалися вдома. Хлопчики з цього віку починали відвідувати школу. Дівчатка здобували подальшу освіту в родині. Спочатку діти (з 7 до 13–14 років) навчалися в школах граматиста й кіфариста (або водночас, або послідовно – спочатку в школі граматиста, а потім кіфариста). Ці школи були приватними й платними, а тому значна частина вільнонароджених громадян, які не мали коштів, не могла здобути освіту в них. Заняття проводили вчителі-дидаскали („дидаско” – я вчу). У школу хлопчиків супроводжував один з рабів, який називався педагогом (від слів „пайс” – дитина, „агогейн” – вести, супроводжувати). У школі граматиста навчали читати, писати і рахувати. Застосовувався буквоскладальний метод: діти заучували букви за назвами (альфа, бета, гама тощо) , складали їх у склади, склади – у слова. Для навчання письма використовували навощені таблички, на яких тонкою паличкою (стилем) писали букви. Училися рахувати за допомогою пальців, кам’янців і рахувальної дошки (яка нагадувала рахівницю). У школі кіфариста хлопчикові давали літературну освіту та естетичне виховання: він навчався музики, співів, декламації (читалися уривки з „Іліади” й „Одіссеї”). У 13-14 років хлопчики переходили у навчальний заклад, що називався палестрою (школа боротьби). Упродовж 2-3 років вони займалися системою фізичних вправ, що набула назви п’ятиборства і включила біг, стрибки, боротьбу, кидання списа й диска, плавання. З ними проводилися бесіди з політичних і моральних питань. Фізичним вихованням й бесідами в палестрі керували безкоштовно найвідоміші громадяни. Навчання в палестрі було безкоштовним і для значної частини молоді на цьому й закінчувалося. Забезпечена частина молоді вступала в гімнасії, де вивчала філософію, політику, літературу, для того, щоб підготуватися до управління державою, і продовжувала займатися гімнастикою. Юнаки з 18 до 20 років переходили в ефебію, де продовжувалося їхнє військове й політичне виховання. Вони вчилися будувати укріплення, керувати військовими машинами, несли службу в міських гарнізонах, вивчали морську справу, брали участь у святкуваннях і театральних дійствах. Розшарування в середині суспільства позначилося в галузі освіти на тому, що різнобічна освіта стала доступною лише для дітей багатих рабовласників. Діти основної маси вільнонародженого населення (демосу) не могли навчатися в школах. Батьки навчали їх ремесла, а деякі й грамоти. Це було закріплено законом, згідно з яким незаможні батьки зобов’язані були навчати дітей ремесла, інакше дітей в майбутньому звільняли від матеріальної опіки над старими батьками.
Мистецтво Стародавньої Греції

Його основні характеристики: гармонія, врівноваженість, упорядкованість, заспокоєність, краса форм, довершеність, пропорційність. Воно глибоко гуманістичне, оскільки розглядає людину як „центр Всесвіту і мірило всіх речей”. Мистецтво має ідеалістичний характер, оскільки презентує людину в її фізичній і моральній досконалості. Головна мета давньогрецького мистецтва – естетична насолода.

Тривимірність, пластика, скульптурність грецького мистецтва була відображенням цілісної і гармонійної моделі світу й відповідного їй цілісного буття греків. У грецькому світі індивід ідеально вписувався в поліс, а полісна структура – в космос. Відповідно, у грецькій моделі світу космос, попри його величність, був зрозумілим і доступним пов’язувалася ідея вільного володіння простором і часом, яка втілилася в грецькому мистецтві.

В античній Греції процвітали різні види мистецтва, включаючи просторові: архітектура, скульптура, вазопис. Історія античного мистецтва включає в себе декілька етапів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Харків Видавництво нфаУ «Золоті строрінки» iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка