Навчальний посібник Київ 2010 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти



Сторінка3/21
Дата конвертації16.03.2018
Розмір2.81 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

1.3. Літературна мова, її ознаки. Види мовних норм. Історія становлення та розвитку української літературної мови



Літературна мова – це загальноприйнята оброблена й удосконалена форма національної мови, що служить засобом порозуміння всіх представників певного етносу.

Основні ознаки літературної мови:



  • наддіалектний характер – як правило, формується на ґрунті одного територіального діалекту (наприклад, українська літературна мова сформувалася на середньонаддніпрянській діалектній основі), проте вбирає в себе деякі мовні особливості з інших говорів. На становлення української літературної мови в різні історичні періоди потужно впливала діалектна база західного регіону. Особливо відчутним цей вплив був на початку ХХ ст., чи не найбільше в період “золотого десятиліття” (1921 – 1932 рр.).

  • Унормованість, тобто існування єдиних кодифікованих норм, які склалися в процесі суспільно-історичного відбору мовних елементів.

  • Загальноприйнятість, тобто загальнообов’яз­ковість норм.

  • Розгалужена система функціональних стилів. Стилістична система сучасної української літературної мови складається із 6 стилів – розмовного, художнього, публіцистичного, офіційно-ділового, наукового та конфесійного.

  • Наявність двох форм: усної та писемної. Писемна мова – вторинна, вона виникає й ґрунтується на усній (первинній). Для усної мови характерна більша довільність у дотриманні літературних норм, на відміну від мови писемної, яка більш регламентована і менш терпима до відхилень від норми.

Кожна літературна мова має певні усталені норми (лат. norma – «правило, взірець»). Норма літературної мови7 – «… це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвіднесних фактів загальнонародної (національної) мови у процесі спілкування»8. Висловлюючись простіше, норми – це загальнообов’язкові та загальноприйняті правила вимови і написання слів, словосполучень та речень. Відповідність системі мови, стабільність, традиційність, варіантність, стилістична диференціація, кодифікованість – типові ознаки літературної норми.

Виділяють такі види літературних норм:



Орфоепічні (від гр. orthos – прямий, правильний і epos – мова) – визначають правильну вимову звуків у різних позиціях, у сполученнях з іншими звуками, у граматичних формах, групах слів та окремих словах. Крім цього, вони включають і норми наголошування слів та інтонацію, адже «У поняття вимови входять, поряд з питаннями наголосу та інтонації, характеристика основних звуків мови (фонем), їх якість, їх зміни в певних фонетичних умовах9». Орфоепічні анормативи виникають через уживання неправильних звуків (тєліфон) або їх неправильну вимову. Не можна вимовляти сполучення букв дз, дж як два звуки (поход-ження, ґуд-зик) або замінювати його звуками ж, з (ствержують, позвони, хожу, брожу), пом’якшувати шиплячі (чьобіт, чясом), неправильно наголошувати склади (під впливом російської мови або діалектів): чотирнадцять замість чотирнадцять, одинадцять замість одинадцять, новий замість новий, ненавидіти замість ненавидіти, русло замість русло тощо.

Орфографічні (від гр. orthos – прямий, правильний і grapho – пишу) – загальноприйняті правила передачі мови на письмі. Найчастіше трапляється порушення таких норм: написання м’якого знака, апострофа, власних назв тощо.

Пунктуаційні (нім. Punktuation від лат. punktum – крапка) визначають правильне вживання розділових знаків.

Лексичні визначають лексичну сполучуваність, розрізнення значень і значеннєвих відтінків слів. Культура мови людини залежить від правильного вживання антонімів, синонімів, паронімів, фразеологізмів тощо. Помилки на лексичному рівні переважно виникають унаслідок українсько-російського білінгвізму: коляска (візочок), грязь (бруд), забор (паркан), любий (будь-який) та ін.

Словотвірні10 визначають вибір морфем, їх розташування і сполучуваність у складі слова. Словотвірними огріхами є вживання префіксів, суфіксів, невластивих для української мови: перехресток замість перехрестя, привичка замість звичка, прохожий замість перехожий, комп’ютерщик замість комп’ютерник. Порушення цих норм часто трапляється при творенні прикметникових форм від різних географічних назв за допомогою -ськ: запоріжський замість запорізький, сивашський замість сиваський тощо.

Морфологічні (від гр. morphe – форма і logos – слово) норми регулюють правила вживання граматичних форм роду, ступенів порівняння прикметників, прислівників, особових і наказових форм дієслів тощо. Типові випадки порушення морфологічних норм – неправильне визначення граматичного роду іменників типу біль, Сибір (у російській мові вони належать до жіночого роду, а в українській до чоловічого), неправильне вживання закінчень родового відмінка однини іменників чоловічого роду ІІ відміни: не предмету, сюжета, а предмета, сюжету.

Синтаксичні (від гр. syntaxis – побудова, зв’язок) визначають правила відбору варіантів при побудові словосполучень і речень. Синтаксичні анормативи трапляються, наприклад, у дієслівних керуваннях: поступити в інститут замість вступити до інституту, звернутися по адресу замість звернутися на адресу; при калькуванні російських словосполучень: битком набитий замість ущерть наповнений, переповнений; приймати участь замість брати участь; приймати міри замість уживати заходи тощо. Також порушенням синтаксичних норм є помилки, що трапляються при побудові прийменникових сполучень, особливо з прийменником по: по бажанню, правильно: за бажанням та ін.

Стилістичні обмежують використання лексичних одиниць певним функціональним стилем. Наприклад, слова з емоційно-експресивними відтінками доречні в художньому стилі, їх не рекомендують уживати в науковому та офіційно-діловому.

Фразеологічні – правила вживання фразеологізмів. Порушення – дослівний переклад стійких словосполучень російської мови: музей під відкритим небом замість музей просто неба, вішати лапшу замість пускати пил в очі, втирати очки замість замилювати очі, напускати туману, забивати баки.

Норми є об’єктом дослідження культури мови – самостійної навчальної дисципліни, що вивчає норми літературної мови, їх ретроспективу, сучасний стан і тенденції розвитку та подає практичні рекомендації щодо використання норм у комунікативних актах, зокрема у сфері ділового спілкування.

Ю. Шевельов пише, що “Літературна мова на Україні в своєму історичному розвиткові пройшла кілька досить виразно відмежованих періодів: давня доба охоплює Х – ХІІІ ст., середня – ХІV– ХVІІІ і нова ХІХ – ХХ ст.”11.

У Київській Русі функцію літературної мови виконувала запозичена церковнослов’янська мова (в її основі – македонський говір староболгарської мови). Поряд із церковнослов’янською, існувала староукраїнська літературна мова. Нею, зокрема, написані Ізборники Святослава 1073 та 1076, “Руська Правда”, Лаврентіївський та Іпатіївський літописи, “Слово о полку Ігоревім”, “Слово о законі і благодаті” Іларіона та ін. У розмовному мовленні народу побутували діалекти – територіальні різновиди української мови.

Починаючи з середини ХІVст., функцію літературної мови на теренах України почала виконувати “руська” мова, в її основі –– староукраїнська літературна мова княжої доби з виразним впливом живих народнорозмовних елементів. Ця мова у Великому князівстві Литовському, а також у Молдавському князівстві (ХІV – ХVІІ ст.) була визнана офіційною, тобто державною мовою. Аналізуючи українську культуру взагалі та мову зокрема цього періоду І. Огієнко відзначив: “... уже в ХVІ віці українська культура набуває великого значення, а її мова стає могутньою літературною мовою. У ХVІІ ст. українська культура і її мова досягають свого апогею, – це золотий вік української літератури: за своїм розвитком, за своєю культурою Україна займала тоді перше місце серед всього православного слов’янського світу”12.

У ХVІ – ХVІІ ст. в усіх стилях і жанрах функціонували 2 типи староукраїнської літературної мови – книжна, або слов’яноруська (в основі церковнослов’янська) і “проста мова”, яка виникла внаслідок взаємодії між книжною і народною мовами.

З другої половини ХVІІІ ст. через несприятливі соціально-політичні чинники (значна частина України входила до складу Росії, де проводилася жорстка політика асиміляції підкорених народів) природний розвиток староукраїнської мови був перерваний.

Від середини ХVІІІ ст. у Центральній і Лівобережній Україні староукраїнська літературна мова повністю виходить з ужитку, в офіційній сфері її замінює російська. У Східній Україні спостерігається розрив традицій староукраїнської літературної мови. Українська мова функціонувала лише в живому мовленні народу та фольклорі, які й стали підґрунтям для формування літературної мови нової доби.



Зачинателем сучасної української літературної мови вважається І. П. Котляревський (1769 – 1839 рр.), який уперше у твори “Енеїда” (1798 р.) і “Наталка Полтавка” (1819 р.) ввів живу мову народу. Діалектною основою української літературної мови стали середньонаддніпрянські і близькі до них слобожанські говори.

Основоположником сучасної української літературної мови є Т. Г. Шевченко (1814 – 1861 рр.), якому належить вирішальна роль у її становленні. Кобзар поєднав народнорозмовні елементи зі старослов’янськими та мовно-стильовими засобами українського фольклору і таким чином розширив виражальні можливості української мови та віднайшов мовні ресурси для створення високого поетичного стилю.

У ХІХ ст. літературна мова функціонувала у двох варіантах – західноукраїнському та східноукраїнському.

У цей час частина Західної України (майже 20 % етнічної території) належала Австро-Угорщині, інші українські землі були під Росією (майже 80 %). Західну Україну Австро-Угорщина розглядала як своєрідну лабораторію, де проводилися різні експерименти, зокрема й у культурній сфері. У час, коли в Східній та Центральній Україні один за одним виходили укази про заборону українського слова (Валуєвський циркуляр (1863 р.), Емський акт (1876 р.), розпорядження 1892 р., 1893 р. та наступних років), у Західній Україні впродовж ХІХ ст., особливо після австрійської конституції 1861 р., інтенсивно створювалися різноманітні культурні та освітні товариства, які сприяли розвиткові української літературної мови. У 1873 році у Львові було створено Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка на чолі з М. Грушевським, яке, як відзначає Т.І. Панько, стало першою українською “... академією наук de fakto”, хоч “так і не стало нею de jure”13.

Якщо на землях, включених до складу Росії, носіями української мови виступали селяни, то в західному регіоні соціальна база української мови була набагато ширшою – тут носіями української мови були представники різних соціальних верств, що сприяло формуванню поліфункціональної літературної мови.

Західноукраїнський варіант літературної мови мав тісніший зв’язок з традиціями староукраїнської книжної мови: “… галицька книжна мова, – писав І. Нечуй-Левицький, – в своєму лексичному й синтаксичному складанні дуже аналогічна з стародавньою київською мовою, як її остача, додержана до наших часів в Галичині”14.

У 1905 році Російська Академія наук визнала українську мову за самостійну, у зв’язку з чим в українському культурному просторі відбулося ряд позитивних змін: було офіційно дозволено друкувати українську пресу, поступово зросла кількість та якість україномовних видань, стали публікуватися книжки для просвіти народу, і, що особливо важливо, було започатковано наукове вивчення української мови. У 1918 році створено ВУАН – Всеукраїнську Академію Наук. Проголошене гасло соборності України сприяло активізації процесів інтеграції української культури, зокрема західного та східного варіантів української мови.

Остаточне утворення спільної для всієї України літературної мови, де органічно поєдналися елементи різного діалектного походження, відбулося на початку ХХ ст., у добу українського відродження.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

Навчальний посібник Київ 2010 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти iconНавчальний посібник Київ 2011 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти
...
Навчальний посібник Київ 2010 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти icon"19"(075. 8) Ббк 81. 411. 4-7я73 К61 Рецензенти
К61Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років: матеріали до курсу "Історія перекладу" : навчальний посібник
Навчальний посібник Київ 2010 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти iconНавчальний посібник Вінниця внту 2013 (075) ббк 88я73

Навчальний посібник Київ 2010 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти iconНавчальний посібник Вінниця внту 2015 (075) ббк 88я73

Навчальний посібник Київ 2010 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти iconНавчальний посібник Для студентів напряму підготовки 030601 "Менеджмент" Рівне-2010 (075. 8)

Навчальний посібник Київ 2010 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти iconНавчальний посібник Для студентів напряму підготовки 030601 "Менеджмент" Рівне-2010 (075. 8)

Навчальний посібник Київ 2010 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти iconПрактикум з української мови навчальний посібник Кривий Ріг 015 ’35(075. 8)(076. 5) Ббк 81. Укр 9
Практикум з української мови : [навчальний посібник]. – Кривий Ріг : кпі двнз «кну», 2015. – 27с
Навчальний посібник Київ 2010 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Улк 808 5(075. 8) Гриф надано Міністерством освіти ббк 83. 7я73 І науки України
Навчальний посібник Київ 2010 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти iconБбк 81. 432. 1-211-923 ш 33 Рецензенти
Омельченко Л. Ф. – доктор філологічних наук, професор кафедри германської філології Київського міжнародного університету
Навчальний посібник Київ 2010 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти iconНавчальний посібник дніпропетровськ, 2010 удк ббк к 75 Т. В. Недосєкіна



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка