Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін



Сторінка1/22
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.7 Mb.
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


Міністерство освіти і науки України

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»
П.В. Кутуєв, О.В. Богданова, М.І. Клименко, Т.В. Коломієць,

І.В. Мацко-Демиденко, О.Л. Якубін
ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН:

СУЧАСНІ СОЦІОЛОГІЧНІ КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ

Навчальний посібник

Київ – 2014
П.В. Кутуєв, О.В. Богданова, М.І. Клименко, Т.В. Коломієць,

І.В. Мацко-Демиденко, О.Л. Якубін


ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН:

СУЧАСНІ СОЦІОЛОГІЧНІ КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ

Навчальний посібник

Київ – 2014
















Теорія соціальних змін: Сучасні соціологічні концептуалізації (колектив авторів:

П.В. Кутуєв, О.В. Богданова, М.І. Клименко, Т.В. Коломієць,

І.В. Мацко-Демиденко, О.Л. Якубін Навчальний посібник. – – К.: Вид-во НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2014. – 220 с. (у паперовій версії видання).
Затверджено до друку Методичною радою Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», протокол № 9 від 18 квітня 2014 р.

Відомості про авторів, редактора та рецензентів навчального посібника «Теорія соціальних змін: Сучасні соціологічні концептуалізації» .


Авторський колектив: Кутуєв П.В., д.с.н., проф., зав. кафедри соціології НТТУ «КПІ» (загальна редакція); Богданова О. В., к.с.н., доц. кафедри соціології НаУКМА; Клименко М. І., ст. викл. кафедри соціології НТУУ «КПІ»; Коломієць Т. В., к.філос.н., доцент кафедри соціології НТУУ «КПІ»; Мацко-Демиденко І. В., ст. викл. кафедри соціології НТУУ «КПІ»; Якубін О. Л., к.п.н, викладач кафедри філософії НТУУ «КПІ».
Відповідальний редактор: к.ф.н., доц. Мельниченко А.А., вчений секретар НТУУ «КПІ», декан ФСП НТУУ «КПІ» .
Рецензенти:

Головаха Є.І., д.ф.н., проф., заступник директора Інституту соціології НАНУ з наукової роботи, зав. відділом методології та методів соціологічних досліджень.

Резнік В.С., д.с.н., доц., зав. відділом історії та теорії соціології Інституту соціології НАНУ.





Навчальний посібник зосереджується на аналізі концепцій соціальних змін у соціології. Обговорюються парадигма держави, що стимулює розвиток, інтерпретація піднесення Європи та соціологія сходоцентризму. Посібник споряджено темами рефератів, списком рекомендованої літератури, контрольними запитаннями та словником ключових термінів. Навчальний посібник розраховано на викладачів та студентів у сфері соціології та політології, а також усіх, хто цікавиться суспільними науками.

Зміст


Передмова (П.В. Кутуєв)

Розділ 1. ДЕРЖАВА, ЩО СПРИЯЄ РОЗВИТКУ, У ТЕОРІЇ

СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН (П.В. Кутуєв)

1.1. Постленінізм, третій світ та імперативи неолібералізму

1.2. Концептуалізація ролі держави у стимулюванні розвитку

1.3. Досвід піднесення Східної Азії та типологія держав,

що сприяють розвитку

Основні положення розділу

Розділ 2. СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ У КОНТЕКСТІ

ДОСЛІДНИЦЬКОЇ ПРОГРАМИ СВІТОВОЇ СИСТЕМИ (П.В. Кутуєв)

2.1. Витоки дискурсу світової системи

2.2. Засади дослідницької програми світової системи

2.3. Світова система versus модерна / капіталістична світ-система

2.4. Просторові та часові контури світової системи

Основні положення розділу

Розділ 3. ПІДНЕСЕННЯ ЄВРОПИ ТА АЗІЙСЬКА ГЕГЕМОНІЯ (П.В. Кутуєв)

3.1. Унікальність Заходу або історичний випадок?

3.2. Схід як гегемон світової системи

3.3. Міф про європейську гегемонію та

соціальні реалії: версія сходоцентристів

Основні положення розділу

Розділ 4. СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ У ПОЯСНЕННІ СОЦІОЛОГІВ СХОДОЦЕНТРИСТІВ (П.В. Кутуєв)

4.1. Принципи соціології сходоцентризму

4.2. Гегемонія Сходу та її емпіричне обґрунтування

4.3. Центральна роль Китаю у світовій системі: теорія А.Г.Франка

4.4. Сходоцентризм проти євроцентризму у теорії соціальних змін

4.5. Криза Азії та піднесення Європи

4.6. Унікальність Заходу як передумова його гегемонії

4.7. Емпіричний зміст соціології сходоцентризму

Основні положення розділу

Розділ 5. ЕВРИСТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН (Т.В. Коломієць)

5.1. Національна ідентичність в глобалізаційних процесах

5.2. Моделі націогенезу

5.3. Поняття «нація» і «національна ідентичність» у науковому європейському дискурсі про розвиток

Основні положення розділу

Розділ 6. РЕЛІГІЙНІСТЬ, ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ ТА СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ (О.В. Богданова)

6.1. Сьогоденні виклики аналізу (не)сумісності релігійності та демократичності суспільства

6.2. Демократична складова християнської традиції

6.3. Інтелектуальна спадщина Алексіса де Токвіля

6.4. Значення релігійних організацій для демократизації деяких суспільств

Латинської Америки другої половини ХХ століття

Основні положення розділу


Розділ 7. СОЦІОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН І ТРАНСФОРМАЦІЙ (М.І. Клименко)

7.1. Соціальні трансформації: між еволюцією та революцією

7.2. Соціальні трансформації та модернізація

7.3. Процеси соціальних трансформацій в сучасному соціологічному дискурсі

Основні положення розділу
Розділ 8. СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ ПОЗА ДЕРЖАВОЮ: ІНСТИТУТИ ТА ГЛОБАЛЬНА ЕВОЛЮЦІЯ (О.Л. Якубін)

8.1. Час, інститути та соціальні зміни

8.2. Соціальний неоеволюціонізм і цикли глобальної політичної еволюції

Основні положення розділу


Розділ 9. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕРМІНОЛОГІЧНІ СХЕМИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ МОБІЛЬНОСТІ ТА ІММОБІЛЬНОСТІ (І.В. Мацко-Демиденко)

9.1. Розмірність соціального простору-часу

9.2. Структура просторових вимірів

Основні положення розділу


Теми рефератів

Контрольні запитання

Рекомендована література

Словник ключових термінів




Передмова
Представники соціології з моменту її виникнення як окремішньої дисципліни приділяли значну увагу розробці теоретико-методологічного підґрунтя осягнення соціальних змін. Винахідник терміну соціологія О.Конт вважав соціальну динаміку – яка була еквівалентом поняття соціальні зміни у рамках його концептуального словника – одним із наріжних каменів цієї науки, інший класик – Е.Дюркхайм – осягав соціологію як головно порівняльну дисципліну, що концентрується на соціальних змінах. Пояснення соціальних змін обіймало чільне місце у розмислах А.Сміта, К.Маркса, А. де Токвіля та було піднесене на зразковий рівень у роботах М.Вебера, зокрема у його студіях з соціології релігії та політичної соціології.

Теорія соціальних змін у соціології фокусується на визначенні причинних зв’язків та перебігу соціальних процесів у контексті зіставлення соціальних феноменів, притаманних різним соціумам. Теорія соціальних змін може зосереджуватися як на феноменах (суспільствах), що володіють спільними рисами, так і на діаметрально протилежних соціально-історичних траєкторіях. Дослідження, котре акцентує «контраст» між різними суспільствами, уможливлює осягнення відмінних парадигм взаємодії поміж державами та суспільствами з окремішніми культурами й інституціями. У такому випадку, дослідження зорієнтоване на пояснення походження та спосіб розвитку відмінних соціальних, економічних та політичних інституцій. Впродовж другої половини ХХ ст. значущий внесок до теорії соціальних змін зробили такі науковці, як Т.Парсонс, Ч.Тіллі, Т.Скочпол, П.Еванс, І.Валерстайн, А.Г.Франк.

Емпірично зорієнтовані та теоретично навантажені соціологічні дослідження соціальних змін інституціоналізувалися після Другої світової війни в американській академічній спільноті. Конкуренція надпотуг – США та СРСР – переважно траплялася на теренах третього світу, набуваючи форми боротьби за вплив на деколонізовані нації. Західний науковий дискурс про соціальні зміни з порівняльної перспективи став спробою відповіді на виклики процесів виникнення незалежних держав на ґрунті старих суспільств, що зіткнулися зі завданнями розбудови ефективних політичних інституцій та забезпечення економічного розвитку на тлі досягнення національної інтеграції.

Оволодіння соціологічними теоріями соціальних змін озброює студентів-соціологів інтелектуальним інструментарієм для осягнення динаміки взаємозв’язку соціальних, економічних та політичних трансформацій у процесі постання модерного соціуму. Вислідом цих фундаментальних зрушень стає зростання автономії індивіда, з одного боку, та посилення потенціалу примусу централізованих політичних інституцій, найголовнішим з яких є держава, – з іншого. Внаслідок соціальних змін відбувається поступове заміщення традиційного (зокрема патримоніального) та харизматичного типів панування легально-раціональним, а відтак, деспотична влада поступається інфраструктурній. За визначенням британо-американського соціолога М.Манна, перший тип означає владу державних еліт над суспільством, натомість другий означає здатність держави проникати та централізовано координувати суспільство за допомогою своєї інфраструктури. У процесі соціальних змін суб’єктивні наміри учасників соціальних процесів переплітаються з об’єктивними факторами, як-от рівнем економічного розвитку, урбанізації та композицією соціальної структури.

Після катастрофічної поразки у Другій світовій війні Японія переживає бурхливе економічне піднесення, зініційоване її державою, та реалізує свою місію ватажка «гусячого клину» (термін «гусячий клин» запропонував у 1930-х рр. японський економіст К.Акамацу для пояснення ролі Японії як лідера східноазійського регіону). «Японське диво», так само як і успіхи азійських тигрів, досягнуті всупереч приписам лібералізму, зумовило дослідницьку зацікавленість як роллю держави в заохоченні економічного розвитку, так і характеристиками такої держави.

Відтак, завданням теорії соціальних змін у соціології є пояснення умов як успішних, так і неуспішних зусиль з розбудови ефективної держави, здатної забезпечити економічний розвиток. Саме така проблематика знаходиться в центрі уваги дослідницької програми держави, що сприяє розвитку. У цьому контексті соціологічні дослідження соціальних змін загалом обертаються навколо питань про автономію держави, канали її взаємодії зі суспільством за одночасного збереження державним апаратом окремішньої ідентичності та здатності втілювати свої рішення. Дослідивши роль Міністерства міжнародної торгівлі та промисловості у творенні японського дива, американський соціолог Ч.Джонсон витворив поняття держави, що сприяє розвитку. А.Амсден, П.Еванс, Г.Дерлуг’ян, Д.Рюшемейєр, В.Чіббер спричинилися як до розробки теорії такої держави, так і до застосування цієї концепції до широкого ареалу регіонів – від Східної Азії до СРСР та Латинської Америки. У 1990-х рр. це поняття продуктивно використали для аналізу постленінських трансформацій у Східній Європі Д.Старк та Л.Бруст.

На рівні масштабних, глобальних розвідок соціологічна теорія соціальних змін адресує такі питання, як роль Сходу і Заходу у процесі соціальних трансформацій; якій з цих частин світу належала економічна та політична гегемонія; та якими є чинники піднесення того або того регіону світу у зіставленні з іншими. Дослідницька програма держави, що сприяє розвитку, обирає своєю одиницею аналізу індивідуальні суспільства, чиї кордони окреслюються суверенними національними державами. Своєю чергою, дослідницька програма світової системи, персоніфікацією якої став ще за свого життя А.Г.Франк, зосереджується на вивченні цілого – інтегрованої світової системи. Відтак, порівняння здійснюються поміж регіональними підрозділами цієї системи, причому кордони цих підрозділів визначаються законами економічної динаміки, а не імперативами національної держави.

Соціологічне студіювання соціальних змін уможливлює осягнення того факту, що соціальні форми та практики модерного суспільства не є уніформним проектом, позаяк для модерну характерним є розмаїття та плинність його форм. Зусилля, спрямовані на розбудову держави та заохочення економічного розвитку, є вислідом взаємодії цілеспрямованих дій з об’єктивними факторами, тому ці цілі та стратегії суттєво відрізняються в залежності від ідеологічної візії агентів цього процесу. Так само й оцінка результатів змін у політичній й економічній підсистемах соціальної системи визначається ідеологічним (ціннісним) вибором учасників та інтерпретаторів цих процесів. Як представники дослідницької програми, що сприяє розвитку, так і теоретики світової системи, критично налаштовані щодо рецептів успішного розвитку, розроблених у рамках ідеології неолібералізму. Для мислителів неоліберальної орієнтації звільнення ринку від контролю з боку держави – паралельно з мінімізацією ролі держави у суспільних справах взагалі – є гарантією економічних свобод, вислідом яких стає політична демократія та ефективна система соціального (само)захисту індивідів.

У нинішній Україні динаміку розвитку держави у порівняльній перспективі та виклики, що постають перед нею (місце України у системі координат «Схід –Захід», загроза неопатримоніальної дегенерації політичних інституцій, нездатність держави забезпечити економічний розвиток, невідповідність інституційної інфраструктури держави викликам та вимогам неолібералізму, вплив соціальних нерівностей на політичні практики), досліджували й досліджують такі науковці: Є.Головаха, О.Куценко, П.Кутуєв, Н.Паніна, Ю.Павленко, В.Степаненко, О.Фісун.

Теорія соціальних змін наразі залишається однією з найсуперечливіших ділянок соціології через свою спорідненість із політичними практиками та ідеологіями, що ускладнює вироблення навіть відносно уніфікованого концептуального словника для кшталтування її дослідницької стратегії. Саме висвітленню та проясненню впливових концептуальних систем координат у теорії соціальних змін у соціології й призначено цей навчальний посібник.



Розділ 1. ДЕРЖАВА, ЩО СПРИЯЄ РОЗВИТКУ, У ТЕОРІЇ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН
1.1. Постленінізм, третій світ та імперативи неолібералізму
Підмурівки дискурсу про розвиток як модернізацію були закладені президентом США Г.Труменом у його інавгураційній промові 20 січня 1949 року, в якій він проголосив ідею «справедливої угоди» (Fair Deal) для США – власне ця концепція мала стати поширенням Рузвельтового Нового курсу (New Deal) з розбудови держави загального добробуту на весь світ . Ідея про необхідність «глобалізації» Нового курсу за допомогою ООН належала Ф.Д.Рузвельту. Рузвельтова візія передбачала так само й залучення СРСР до цього Pax Americana. Труменова візія була значно обмеженішою, аніж світогляд його попередника. Але запропонувавши політику стримування СРСР як організаційний принцип американської гегемонії, що спиралася на контроль над світовими грішми та військову потугу як засоби стримування, вона дозволила зробити серію кроків у бік перерозподілу фінансових ресурсів із США до решти світу, аби гарантувати військову й політичну безпеку США та їхніх союзників. Модель Трумена трансформувала Рузвельтову ідею глобальної держави загального добробуту в проект «військової держави загального добробуту» (warfare-welfare state) у світовому масштабі у процесі конкуренції та протистояння радянській системі комуністичних держав. За Дж.Аррігі, з огляду на свою внутрішню політику США підтримували соціальне кейнсіанство – тобто намагалися забезпечити повну зайнятість та якнайактивніше масове споживання у країнах Заходу – натомість Решті було накинуто проект «розвитку». Реалізація Труменової візії мала б своїм вислідом зміну ситуації, за якої «більш як половина населення світу живе в умовах, що межують із злиднями. Ці люди не мають достатньо продуктів харчування, вони стають жертвами хвороб. Їхнє економічне життя є примітивним та застійним. Їхня бідність є гальмом та загрозою як для них, так і для заможніших регіонів. Вперше за свою історію людство має у своєму розпорядженні знання та вміння, щоби полегшити страждання цих людей. Я переконаний, що ми повинні поділитися з мирними націями перевагами наших технічних знань, аби допомогти їм зреалізувати прагнення до кращого життя. Ми бачимо програму розвитку (курсив мій. – П.К.), яка грунтована на засадах демократичної справедливої угоди. Вища продуктивність є ключем до процвітання та миру, а ключем до кращої продуктивності є ширше й енергійніше застосування сучасних наукових і технічних знань»1. «Справедлива угода» мала стати соціально-економічним додатком до сформульованої у березні 1947 року доктрини Трумена, за якою США брали на себе зобов’язання допомагати вільним народам зберігати свої інституції та свою цілісність у протистоянні з агресивними рухами, що намагатимуться нав’язати їм тоталітарні режими. Труменові тези згодом були конкретизовані у програмовому документі ООН з економічного розвитку недорозвинених країн, що побачив світ 1951 року. Деякі положення цього плану дій нагадують погляди сучасних адептів «структурної перебудови» (structural adjustment): «...Економічний прогрес є неможливим без болючих реформ. Треба відкинути стародавню філософію, старі соціальні інституції повинні дезінтегруватися, зв’язки, що грунтуються на касті, вірі та расі, мають бути понищені, а очікування кращого життя чималою кількістю індивідів, неспроможних встигати за прогресом, достеменно не справдиться. Вкрай мало таких спільнот, які готові заплатити повну ціну за досягнення прогресу»2.

Зникнення ленінізму та дезінтеграція соціалістичного табору (спершу відпад східноєвропейських сателітів, а згодом і розкладання радянського ядра системи) трансформували радянські республіки із суто теоретичним суверенітетом у квазінаціональні держави. Правлячі кола цих новітніх політичних утворень – які, у випадку України, пройшли шлях від агентів пізнього ленінського режиму, що переживав неотрадиціоналістську дегенерацію, до опортуністичних прибічників ідеї політичної незалежності – легітимували своє рішення у термінах теорії раціонального вибору, наполягаючи на необхідності існування національної держави задля успішного економічного розвитку та досягнення суспільного добробуту. За умов постленінізму українські державні менеджери зіткнулися із проблемами, що нагадували виклики, які поставали перед елітами нових країн третього світу – а саме, модернізації та розвитку.

Постленінські політичні утворення, як попередньо постколоніальні режими третього світу, повинні забезпечити політичну стабільність, аби закорінити нові зразки влади та нові політичні механізми розв’язання конфліктів поміж різними сегментами суспільства. За Г.Ротом, то вона, політична стабільність, є першочерговим завданням, оскільки за її відсутності досягнення у всіх інших сферах, таких, як соціальний та економічний розвиток, є хисткими3. Водночас, як показав аналіз Гантінгтонової абсолютизації стабільності4, ця мета не повинна ставати самодостатньою та затьмарювати важливість розбудови демократичних інституцій, заснованих на участі. Тому завдання творення політичної та національної спільнот, об’єднаних спільним відчуттям приналежності до одного цілого, є щільно пов’язане із пошуком формули стабільності.

Врешті, від правлячих кіл нових держав в обох випадках очікуються розробка та втілення програми економічного розвитку, обіцянка якого, разом із іншим принциповим фактором прагнення незалежності – боротьбою за визнання – як окреслив цей феномен А.Гонет, була одним із мотиваторів масової (у випадках певних країн) мобілізації та колективної дії задля досягнення незалежності. Поняття боротьби за визнання долає обмеженість суто утилітаристської парадигми в поясненні суспільних феноменів та інтерпретується як «життєва людська потреба», реалізація якої є ключовою для обгрунтування й прийняття іншими цінності спільнот та індивідів, культура та спосіб життя яких, будучи відмінними, водночас не є панівними / гегемоністичними у політико-економічному та ідеологічному сенсі, а отже – дискримінуються5. Водночас переважній більшості країн третього світу було необхідно розбудовувати нові національні держави, які мали заповнити вакуум, що лишився після визволення від колоніальної влади. Натомість постленінські суспільства загалом і Україна зокрема потребують не стільки розбудови абсолютно нової держави, скільки реструктуризації розгалуженої системи залишених у спадок попереднім режимом інституцій, які мають адаптуватися відповідно до вимог нових імперативів – політичної демократії, ринку та безпосередньої взаємодії із капіталістичною світ-економікою.

Варто відзначити, що успадкування державного апарату постленінськими політичними утвореннями є водночас і перевагою, і ганджем у порівнянні з постколоніальними суспільствами третього світу. Це є перевагою, позаяк останні повинні створювати політичний порядок, фактично не маючи майже ніяких професійних кадрових та інституційних ресурсів. Це є вадою через специфічну структуру пізнього ленінського режиму, який втратив автономію від суспільства та єдину домінантну логіку, що скеровувала його дії в усіх підсистемах соціуму шляхом делегування через узурпування, та перетворився на патерналістський устрій неотрадиціоналістського штибу. Такий устрій, поза сумнівом, не передбачав самостійного представництва та озвучення інтересів соціальними групами. Саме цей вимір ленінізму робить правомірним незадіяння концепції авторитарної соціалістичної держави загального добробуту, яка начебто грунтувалася на квазісуспільному договорі. Ленінські режими на будь-якій стадії свого розвитку / занепаду принципово відмовлялися санкціонувати організаційне оформлення груп захисту інтересів. Рівночасно ленінці проголошували, що інтереси суспільства враховуються агентами режиму, які, хоч і не виступали від імені суспільних груп (як це мало б місце за умов корпоративної системи), проте мали змогу говорити про певні сегменти соціального простору, легітимуючи у такий спосіб існування специфічних «доменів» соціальної та політичної систем. Як вислід, партія, що розглядалася в термінах військової організації станового типу (приміром, як релігійний лицарський орден) і мала відгороджуватися від суспільства, стає інституцією, засадничою метою якої є інкорпорація (але не репрезентація, як це трапилося з авторитарними однопартійними режимами Іспанії за часів Ф.Франко та Мексики під владою інституційної революційної партії). Ці зміни зумовили розклад унітарної домінантної логіки, яка мала бути універсальною для всіх соціальних сфер, та сприяли виникненню автономних логік окремішніх полів суспільства. Режим пізнього ленінізму, за влучним висловом Л.Бруста і Д.Старка, перетворюється на Гулівера, якого зв’язали ліліпути – держава, попри свою колосальну владу примусу, втрачає інфраструктурну владу, розпорошуючи свої зусилля на реалізацію численних партикуляристських інтересів. Партія-держава епохи традиціоналістської дегенерації не є «закоріненою у своєму соціальному середовищі, вона розчиняється в ньому»6.

З огляду на такий спадок нагально актуальним завданням правлячих еліт постленінських суспільств стає конструювання держави, що сприяє розвитку. Щобільше, сприйняття держави як автономного агента розвитку стає елементом дискурсу політичного істеблішменту України після «десятирічки» ортодоксально-ринкової риторики. Водночас на постленінські суспільства покладається – у відповідності до вимог неоліберального консенсусу – усунення держави із суспільно-економічного життя, навіть попри те, що лише держава спроможна створити інституційну систему координат, у межах якої може функціонувати ринок, здійснюватися накопичення капіталу та розбудовуватися мережа соціального захисту. Домінування державної власності за умов ленінізму внеможливлює виникнення ринку як еволюційної універсалії у процесі постання диференціації. Ринкові реформи можуть лише проектуватися: «Такий спроектований капіталізм (або капіталізм без капіталістів як активних захисників своїх класових інтересів), – твердить німецький соціолог К.Оффе, – цілком залежить від рішень, які є видимими, а відтак, вимагають обгрунтування. Розвиток цього капіталізму не може спиратися на стихійну емерджентну еволюцію, яка переважала в історії західних капіталізмів-першопроходців. Новий клас підприємців (відповідно і новий клас найманої робочої сили, на яку перетворюються вчорашні «робітники-громадяни») витворюється дотично проекту, що розроблявся політичними елітами»7. Водночас недоречно перебільшувати «дизайнерську складову» в постленінських суспільних змінах, позаяк агенти перемін послуговуються не стільки чіткими планами, формулами чи терапіями, скільки застосовують наявні ресурси, інакше кажучи, «постсоціалістичне будівництво» не просто відбувається на руїнах «соціалізму», а використовує ці руїни як будівельні матеріали.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconIнформацiя про новi надходження для вчителів та вихователів
Богданова В. Я. Використання скриншотів у роботі педагога / В. Я. Богданова // Позашкільна освіта. – 2015. – № – С. 22 – 23
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconФранка Ліна Костенко Біобібліографічний покажчик укладач А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко Житомир 2012
А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для курсантів внз мвс україни київ 2012 (075. 8) Р 93
Рибальський О. В., Хахановський В. Г., Кудінов В. А., Смаглюк В. М. Захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах. Навчальний...
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчально-методичний посібник для вчителів, учнів, студентів смт Муровані Курилівці 2014 р
«Загальноосвітній навчальний заклад дошкільний навчальний заклад» с. Вербовець Теорія літератури в 5-11 класах
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник Для викладачів та студентів фармацевтичного факультету Запоріжжя 2014

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник (для студентів внз "Театральне мистецтво") Київ 2011 (793. 3) Ббк 85. 32

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для 7-8 класів. В. Г. Сарбей, Г. Я. Сергієнко, В. А. Смолій. Київ: Радянська школа, 1984 (F)

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка