Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін



Сторінка10/22
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.7 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22

Але менш апологетичний щодо переваг Сходу погляд на ситуацію, унаочнений М.Елвіном та Франком, уможливлює фіксацію не стільки кризи багатства, скільки екологічної кризи у поєднанні з гострою нестачею природних матеріалів (особливо такого важливого для виробництва машин, як залізо). Вислідом такої ситуації стало ускладнення, а часом навіть неспромога, прибуткового впровадження технологічних винаходів. Отже, раціональна стратегія використання більшої кількості робочої сили та збереження ресурсів і постійного капіталу засвідчила те, що азійські економіки опинились у глухому куті, вичерпавши потенціал свого розвитку. (Дж.Аррігі у своєму трактаті «Адам Сміт у Пекіні» налаштований довести, що китайська працелюбна революція була природнішим шляхом розвитку, ніж британська промислова революція, а відтак, є перспективнішою з огляду на можливість постання некапіталістичного ринку). В Індії ситуація погіршувалась зростанням обсягів споживання елітою, підміченого ще І.Хабібом, а також рівня оподаткування, аби підтримувати збройні сили; це спричинилося до зниження споживання рештою населення, а відповідно впливало на загальний попит.


4.5. Криза Азії та піднесення Європи
Отже, наведені Франком чинники кризи Азії радше свідчать не про силу азійських суспільств, а про їхню слабкість, особливо з огляду на нездатність до політичного реформування та зміну «стратегії» економічного розвитку у відповідь на виклики, породжені змінами у світовій кон’юнктурі, та інтенсифікацією колоніального проникнення Заходу. У відповідності з його власною концептуальною схемою технологічні новації мали б розглядатись як відповіді на виклик світової економіки, позаяк, на переконання Дж.Аррігі, періоди фінансової експансії завжди були моментами інтенсифікації конкурентного тиску на інституції урядів та бізнесу європейської системи торгівлі та накопичення. Під дією цього тиску агропромислове виробництво падало у деяких місцевостях, проте зростало в інших, головним чином, у відповідь на позиційні недоліки та переваги місцевостей у структурі світ-економіки, що змінювалась. Франк, натомість, відхиляється від власних принципів пояснення соціального розвитку, долучаючи до свого аналізу такі змінні, як погіршення локальних екологічних умов та негнучкість політичних інституцій, що неочікувано робить його методологію почасти суголосною з поглядами теоретиків модернізації, які черпали інтелектуальні імпульси у спрощеній версії Веберового дискурсу про раціоналізацію соціальної дії. Що більше, Франкове пояснення не позбавлене протиріччя: акцентуючи на дії профіциту робочої сили та дефіциту капіталу як чинника, що став на заваді індустріалізації Азії наприкінці XVIII – початку XIX століть, Франк суперечить висновкам свого власного аналізу попередніх 400 років бурхливого розвитку Азії, яка виконувала функцію світової «чорної діри» для потоків срібла. Логічно задатись питанням: що саме загальмувало накопичення капіталу, який надходив до Азії такими темпами й у такій кількості? Адекватне пояснення неможливе у рамках виключно економічного аналізу, оскільки потребує уваги до культуральних й інституційних чинників. Франк і сам послуговується зазначеним типом інтерпретації, але у стилі ad hoc, вказуючи на збільшення попиту з боку вищих прошарків соціальної піраміди на престижні та імпортовані товари, що відвернуло купівельну спроможність від масового ринку вироблених локально та регіонально споживчих товарів.

Франкова критика Валерстайнового захоплення XVI століттям, упродовж якого стався розрив із традиційним минулим, тоді як у Європі народилась нова епоха модерного капіталізму, не є чимось абсолютно новим та оригінальним: він сам неодноразово посилається на знахідки Дж.Абу-Ладжход, яка аналізувала світову систему до постання європейської гегемонії. Прикметно, що Бродель – один із небагатьох мислителів, якому вдалось зберегти свій статус інтелектуальної «ікони» і для прибічників світ-системного аналізу (особливо Валерстайна та Аррігі), – виніс такий лаконічний вердикт: «Світ-економіки існували завжди», визначаючи цей феномен як «економічно автономну частину планети, здатну до самозабезпечення більшості своїх потреб, частину, яка завдяки внутрішнім зв’язкам та обміну здобуває певну органічну єдність»75. Франк схильний ігнорувати Броделеве осягнення та з палкістю неофіта, якому відкрилась істина за допомогою одкровення, трансформує численні світ-економіки автора «Цивілізації та капіталізму» в єдину світову систему та повторює, як мантру, тезу про гегемонію Азії в рамках глобальної економіки впродовж 1400-1800 років. І хоча сама назва монографії Франка передбачає компенсацію недостатньої уваги до Сходу / Азії із боку засліплених євроцентризмом дослідників, відсутність будь-якої інформації про ступінь інтегрованості Європи – яку Валерстайн розглядав як світ-економіку – яскраво засвідчує відданість Франка принципу ідеологізації академічного дискурсу, закономірним вислідом якого є деформація соціальної реальності.

Як потверджує Аррігі, застосування Марксової загальної формули капіталу Г – Т – Г’ та формули товарообміну Т – Г – Т до аналізу суспільно-економічної динаміки Заходу (Європи) та Сходу (Китаю) дозволяє простежити засадничу відмінність у спрямуванні економічної діяльності цих суспільств: на отримання доданої вартості у першому випадку і споживчої вартості у другому. Саме ця відмінність робить зрозумілим, чому європейським державам XVII-XVIII століть властивий надлишок капіталу, натомість Китай відчував його нестачу, незважаючи на стабільний потік срібла до цієї країни. Я дотримуюся думки, що Китай XV-XVIII століть може мислитися як еквівалент Радянського Союзу, який, створивши потужну промислову базу, не здійснив капіталізації своєї економіки.

На відміну від Франка, Аррігі рухається в інтелектуальному полі Вебера та акцентує на ролі інтенсивної військово-політичної конкуренції поміж європейськими державами у відтворенні капіталізму, який, своєю чергою, продукував додану вартість у ще більшому масштабі, що стимулювало нові витки конкуренції (також створюючи засоби для неї), як вислід – подальше взаємопідсилення зовнішньої експансії та накопичення капіталу. Ці фактори стали рушійною силою організаційних та технологічних інновацій (включно з промисловою революцією), які і забезпечили глобальну гегемонію європейської системи. Воднораз пояснення динаміки Заходу виключно у структурних термінах є неповним: військово-політична конкуренція стала лише викликом, яка не могла телеологічно запрограмувати відповідь на кшталт організаційно-технологічних змін; останні не були б запропоновані (та не змогли б матеріалізуватись) за відсутності сприятливого культурного та політичного середовища.



Втім, Дж.Аррігі також скептично оцінює перспективи для розвитку в межах модерної світ-системи. Ототожнення теоретиками модернізації феномену розвитку з індустріалізацією є хибним, позаяк розбудова промислової потуги мало що змінює у балансі сил – тобто розподілі багатства, добробуту та влади – між ядром і периферією / напівпериферією. Як один із найбільш «шумпетерізованих» мислителів світ-системного табору Аррігі широко послуговується категоріями аналізу, запровадженими австро-американським економістом, для обґрунтування ідеї поляризації між ядром та периферією. Аррігі відмовляється закорінювати дистинкцію між ядром та периферією в якомусь конкретному наборі видів економічної діяльності; натомість він убачає джерело такої поляризації у перманентній боротьбі за привласнення переваг розподілу праці та у творчій (а часом не надто творчій) руйнації, породженій цією боротьбою. Аррігі вторує Валерстайну в тому, що здатність певної країни привласнювати переваги розподілу праці узалежнена від її розташування на шкалі багатства – чим більший ступінь багатства країни, тим більшими є можливості з його примноження. Достоту і «Шумпетерів» інноваційний потенціал країни безпосередньо залежить від її місцеположення в ієрархії багатства. Відтак, збагачення держав у межах модерної світ-системи є ілюзією, яку Валерстайн і Аррігі, услід за Р.Тоуні, дошкульно іменують «філософією пуголовка»: подібно до того, як надзвичайно мала кількість пуголовків має шанс вижити та перетворитися на жаб, так і держави стикаються з непереборними структурними перешкодами на шляху до здобуття «олігархічного» багатства, яке асоціюється з членством у ядрі. Дж.Аррігі розвиває концепцію «олігархічне багатство versus демократичне багатство», використовуючи доробок таких авторів, як Р.Гаррод та Ф.Гірш. Демократичне багатство – це такий тип розпорядження ресурсами, який, у принципі, є доступним будь-кому (індивіду або країні) та є прямо пропорційним інтенсивності й ефективності їхніх зусиль. Натомість олігархічне багатство не є дотичним до інтенсивності та ефективності зусиль свого власника. Інакше кажучи, воно не є доступне для усіх, незалежно від інтенсивності намагань індивіда / держави це багатство отримати. Така ситуація є вислідом, по-перше, неможливості для всіх разом заволодіти ресурсами, які втілюють працю більш як однієї людини, по-друге, численні види ресурсів є абсолютно та відносно обмеженими – отже, їх використання одними передбачає виключення інших. Аррігі конкретизує Валерстайнову схему, обмежуючи олігархічне багатство зоною ядра, демократичне – напівпериферією, а злидні – периферією. В манері, суголосній з Валерстайновою візією, Аррігі розмежовує поняття розвитку й індустріалізації, які ототожнювалися теоретиками модернізації, та вказує на факт збереження провалля між рівнями багатства ядра, з одного боку, й периферії та напівпериферії – з іншого, попри індустріалізацію країн, що належать до двох останніх таборів. Зв’язок між розвитком і індустріалізацією мав тимчасовий характер, тому індустріалізація напівпериферії та периферії, по суті, не стільки підриває, скільки відтворює ієрархію світ-економіки. У разі ж спроби політичних та економічних діячів запозичити ті види діяльності, які у той чи той відтинок часу характеризували ядро, відбувається пожвавлення конкуренції, яка «периферизує» діяльність, раніше монополізовану ядром. Достеменно відомо, що у 1940-х роках промисловий сектор господарчої діяльності майже монопольно належав країнам ядра. Десять років по тому ситуація змінюється: «У 1950-х роках політичні та економічні діячі третього світу спокусилися на «фантастичні винагороди» за цю діяльність та занурилися в «індустріалізацію» . На початках вони отримали деякі економічні переваги, заохочуючи інших прямувати подібним шляхом. Одначе впродовж 1960–1970-х років сфера індустріальної діяльності ставала дедалі більш «переповненою» , а відтак, зникли не лише фантастичні винагороди; навіть переваги меншого обсягу, які отримували перші з когорти спізнілих (early-late-comers), з 1980-х почали перетворюватися на масові втрати»76. Попри індустріальну конвергенцію ядра і Решти не трапилося конвергенції доходів цих країн.
4.6. Унікальність Заходу як передумова його гегемонії
Сутність підходу, що пропонується в цьому посібнику, є в тому, що на Заході відбувся своєрідний «поділ праці» між породженою аскетичним протестантизмом етикою самообмеження й самоконтролю та інституційними новаціями «авантюристичного» капіталізму. Таке взаємопроникнення було підґрунтям для об’єднання Броделевих дихотомічних «ринку» і «капіталізму» (політичного і раціонального капіталізмів – Веберовою мовою), породивши, з одного боку, масову соціальну базу для них і створивши певні етичні стандарти, що обмежували агресію «чистого» капіталізму, – з іншого. Такий процес сприяв як зовнішній експансії комбінації цих вимірів, так і легітимації стилю життя, генерованого ними; така сукупність факторів зумовила піднесення Заходу. Своєю авторитарною регламентацією повсякденного життя та наголосом на необхідності продуктивної діяльності етика аскетичного протестантизму заохочувала та спонукала до поширення капіталізму не лише вшир, але й углиб, уможливлюючи його соціальну закоріненість (embeddedness), а відтак, не лише виживання у довгостроковій перспективі, але й розширене відтворення. З того часу, коли капіталізм стає самодостатнім космосом, його етичний підмурівок втрачає свою важливість для його відтворення; водночас, усупереч теоретикам залежності та світ-системного аналізу, я не ототожнюю капіталізм та модерн. Останній потребує цілого набору інституцій для свого виникнення та розвитку, як-от громадянського суспільства. Протестантизм, поза сумнівом, відіграв «діалектичну» роль у формуванні цього елемента проекту модерну: будучи почасти авторитарним – на користь цього промовляє жорстка регламентація життя у Кальвіновій Женеві та пуританській Новій Англії – аскетичний протестантизм також сприяв демократизації суспільного життя, по-перше, через свою внутрішню організацію (відсутність надто строгої церковної ієрархії), по-друге, завдяки тому, що на таку сувору дисципліну приставали добровільно (безумовно, з ідеально-типової точки зору). Водночас усі ці характеристики є історичними й плинними, тому аналітично безперспективно розшукувати еквівалент протестантської етики у сучасній Росії, як це, приміром, роблять російські науковці Н.Н.Зарубіна та В.Г.Фєдотова.

Отже, цілком підставовим є висновок, що піднесення Європи завдячує не лише грабіжницькій експлуатації колоній, але й наявності розвинених інституцій капіталізму: «Саме генуезькі ярмарки-біржі, а не срібні родовища Потоcі77, дозволили Філіпу II втілювати свою світову силову політику впродовж десятиріч».

Інший сходоцентрист Р.Б.Вонг виказує більший ступінь реалістичності щодо сили та слабкості східних та західних суспільств. Він завважує, що більша частина європейського комерційного багатства використовувалась злиденними урядами, які були надзвичайно зацікавлені у розширенні своє бази доходів, аби фінансувати постійно зростаючі витрати на війни. На тлі меркантилістської конкуренції поміж європейськими купцями та їхніми урядами за багатство та владу морська експансія ставала пріоритетною. Як європейські купці, так і їхні уряди отримали користь від такої складної взаємодії, позаяк перші – збагатилися, а другі здобули жадані для них доходи. Держава пізнього імперського Китаю не розвинула подібної взаємозалежності зі заможними купцями. Не відчуваючи фінансових проблем, подібних за своїм масштабом до тих, які спіткали Європу між XVI та XVIII століттями, китайські урядовці мали менше стимулів віднаходити нові форми фінансів, великі купецькі позики та концепцію державного та приватного боргу. Китайська держава не лише була незалежною від купецького багатства, аби забезпечити своє існування, китайські урядовці також мали застереження щодо потенційно руйнівних наслідків як концентрації багатства, так і самого процесу здобування такого багатства. Отже, функціонування грошей та капіталу в Європі та Китаї відбувалося у значущо відмінних контекстах, що мало своїм вислідом різні способи використання грошей та різну настанову до необмеженого накопичення капіталу.
4.7. Емпіричний зміст соціології сходоцентризму
Я аналізуватиму тези Франка, переважно залишаючись на ґрунті соціально-економічної історії, яку він вважає своїм природним союзником, що уможливить перевірку коректності емпіричного змісту його суджень, та виопуклити методологічну обмеженість Франкової одновимірної схеми.

Уважний погляд на дані щодо інтенсивності азійсько-європейського зв’язку дозволяє піддати сумніву обґрунтованість принципових суджень «ПереОРІЄНТації». Так, В.Ростоу констатує, що європейська частка у світовій торгівлі у 1720 році сягала 69%, а азійська дорівнювала лише 11%78. Більше того, для такої країни, як Франція, доля міжєвропейської торгівлі у загальному обсязі зовнішньої торгівлі на початку XVIII століття складала 75% для імпорту та 89% для експорту; для Англії того ж періоду аналогічні показники були відповідно 61% та 81%; тоді як доля Азії у європейському експорті не перевищувала 4% навіть у першій половині XX століття79. Наведені цифри не мали б бути несподіванкою для Франка – він сам цитує дані К.Л.Холтфріха, згідно з якими європейська частка у світовій торгівлі становила 69% у 1720 році та 72% – у 1750 році. Єдиний аргумент, який висуває Франк проти вказаних цифр – це звинувачення Холтфріха в євроцентризмі. Франк так і не відмовився від застосування свого індуктивного методу, зведеного ним до пошуку даних виключно на користь своїх припущень на тлі ігнорування концепцій та інформації, яка суперечить його власній візії. Але такі дані існують у достатній кількості, аби сприймати їх як аномалію (Т.Кун), пояснити яку Франкова програма нездатна.

Помилковим також є ототожнення Франком експорту з автоматичним отримуванням прибутку: експорт створює нові ринки збуту, але не є показником прибутків. Тому значення та роль експорту азійських товарів до Європи не повинно перебільшуватись. Певна річ, що експлуатація колоній здебільшого зіграла суттєву роль у економічному розвитку метрополії, особливо Англії доби промислової революції – виробництво замінників таких товарів, як цукор, чай або фарбники, значно підвищило б ціни виробництва європейських товарів, так само проблематичним було б працевлаштування робочої сили, задіяної у колоніальному експортно-імпортному комплексі – водночас відсоток загальних показників експорту по відношенню до ВНП залишався не таким вже і високим: Британія експортувала 8,4% свого ВНП у 1700 році, і ця цифра збільшилась майже вдвічі лише через сто років, досягнувши 15,7% . Підсумовуючи, логічно дійти висновку, що зовнішня торгівля (включно з колоніальною) виконала роль одного з факторів – але вочевидь не єдиного – із тих, що уможливили індустріальну революцію в Англії. Воднораз, за влучним формулюванням Е.Вулфа, хоча й атлантична торгівля і не була основою англійського промислового розвитку, вона забезпечила його принциповим динамічним елементом. Я не маю на меті заперечення ролі експлуатації колоній назагал. Я лише пропоную зваженішу оцінку цього феномена, важливість якого визнавав британський меркантиліст Малахій Постлентвейт, який захищав інтереси Королівської африканської компанії (остання була одним з основних агентів работоргівлі). Він висловлює міркування про те, що «торгівля неграми (the Negro-Trade) та її природні наслідки можна справедливо оцінити як невичерпне джерело багатства та морської потуги нашої нації», тому работоргівля є «основним принципом та основою усього іншого, основна частина механізму, що ініціює рух усіх інших»80. За Вулфом, работоргівля була одним із чинників прискорення розвитку мануфактурного сектору британської економіки, який постачав товари, за які купувались раби; за його підрахунками, вартість британського експорту до Африки у 1730-1775 роках зросла на 400%. Інші дослідники також погоджуються із думкою, що грабіжницька експлуатація колоній – а надто Індії після перемоги у битві при Плессі у 1757 році – не розпочала промислової революції, але дозволила британцям викупити власний національний борг, який до того знаходився у руках голландців. Це допомогло Лондону посісти місце Амстердама як фінансового центру світу. За відсутності такого зсуву фінансової влади Британія була б неспроможною фінансувати війни з наполеонівською Францією, які зумовили шестиразове зростання британських державних витрат у період з 1792 до 1815 років (з 22 до 123 млн. фунтів стерлінгів) та збільшили річні витрати на обслуговування національного боргу з 9 млн. фунтів стерлінгів у 1792 році до 30 млн. у 1815 році.

Франк також не помічає очевидної суперечності у своїх міркуваннях: у який спосіб Європа, яка, на його думку, була низькопродуктивним регіоном у порівнянні з Китаєм та й усією Азією, могла водночас бути економікою з високими доходами робочої сили? Просте посилання на демографічні фактори незадовільне, окрім того, Франк потрапляє ще до однієї пастки власного творення, коли зауважує, що процвітання Китаю після 1400 року також поляризувало розподіл доходів і у такий спосіб обмежило внутрішній попит на масові споживчі товари, тобто додатковий продукт перерозподілявся диспропорційно на користь «еліти». Це дозволяє зробити висновок, що зростання Азії відбувалось коштом посилення експлуатації селянства та збільшення населення. Отже, природа цього зростання була не інтенсивною, а екстенсивною, і відповідно ВВП на душу населення не підвищувався.

Франк також помиляється у своїй інтерпретації раціональності: у Веберовому корпусі поняття раціональності набувало щонайменше шістнадцяти розмаїтих значень, і такий плюралізм свідчив не стільки про непослідовність німецького соціолога, скільки про сповнену протиріч природу предмета його дослідження. Натомість для фундатора дослідницької програми світової системи цей феномен укладається в рамки неокласичної формули максимізації прибутку економічним агентом, який перманентно силкується вдосконалити процес виробництва / обертання. Вебер, а також Валерстайн, який спорадично непомітно для самого себе переходить на позиції автора «Господарства і суспільства», коректно відстоюють тезу про лабільну природу економічної дії та її раціональності, розгортання якої залежить від соціокультурного середовища.

Автор широко відомого контроверсійного трактату «Теорія історії Карла Маркса: Захист» Дж.Коен був змушений піддати ревізії марксистську тезу про невпинний прогресивний розвиток продуктивних сил (саме цією візією надихався Валерстайн, шукаючи primum movens капіталістичної світ-системи) та запропонувати її поміркованішу інтерпретацію, згідно з якою «правлячий клас, що має безпечний контроль над процесом виробництва, подеколи може мати вагомі причини протидіяти виробничим інноваціям та намагатись отримати більше від безпосередніх виробників без вдосконалення існуючих технік»81. Сам Франк експліцитно визнає, що азійська продуктивність спиралась на екстенсивне зростання, позаяк більша частина азійського виробництва та експорту (китайський шовк, поза всяким сумнівом) вимагала затрат напрочуд великої кількості праці за умов більш ніж достатньої пропозиції робочої сили / низької ціни на робочу силу. Ситуація у таких країнах, як Індія та Китай, напередодні початку інтенсивного проникнення до них європейських держав, відповідала моделі Коена. Саме тому зовнішня загроза – еквівалент військового протистояння між державами у поствестфальській Європі, яке сприяло розвитку інституцій національної держави на Заході – не виконала функції імпульсу для мобілізації ресурсів правлячими класами азійських країн: неуникненним вислідом була втрата ними їхньої конкурентоспроможності як економічної, так і військово-політичної. Добу інтенсивного зростання часів Сунської династії (X-XIII століття) заступила «плато-фаза», впродовж якої (1280-1700 роки) ВВП Китаю на душу населення залишався стабільним на рівні 600 доларів США (у цінах 1990 року).

Аррігі, який у зіткненні Франкових і Валерстайнових ідей сьогодні обирає китаєцентричну позицію, вважає, що результатом політики династії Цин із розбудови національної економіки стали мир, процвітання та демографічне зростання впродовж більшої частини XVIII століття. Відтак, для нього цілком логічною та переконливою є інтерпретація цих процесів як «китайського дива». Такі патріархи європейського Просвітництва, як Кене, Лейбніц або Вольтер, шукали у Китаї моральні зразки, які дозволили би відтворити китайський «доброзичливий» абсолютизм, меритократію та економіку, що ґрунтувалась на сільському господарстві. Незважаючи на свою територіальну експансію, Цинська імперія у порівнянні з перманентним станом війни в Європі залишалась осердям миру та спокою. Навіть стагнація розвитку китайської науки і технології не справляли негативного враження на стійких захисників китайської моделі суспільного устрою, позаяк прогрес західноєвропейської науки, у жодному разі, не сприяв моральному вдосконаленню, стабільності держав і соціальному спокою.

Стосовно іншого аргумента Франка – гіпотези про європейську індустріалізацію як компенсаторний механізм відсталості сільського господарства – то він також породжує сумніви після зіставлення з фактами: Франк не відрізняє продуктивність землі та продуктивність праці. Культивування рису приносило більші врожаї, ніж це мало б місце у випадку із зерновими культурами, воднораз потребуючи надзвичайно великих затрат праці. За словами Броделя, рис «утримує світовий рекорд з огляду на використання людської праці, якої він вимагає»82. На початках XIX століття сільське господарство Китаю досягло максимуму своїх можливостей, вичерпавши резерви екстенсивного росту, заснованого на використанні традиційних методів господарювання. А на додачу, у країні майже не залишилось резервного фонду землі, придатної для сільського господарства, натомість темпи зростання населення не зменшились, що вело до подальшої парцеляризації земельної власності, а відповідно – до збільшення кількості зайнятих у землеробстві. В Англії зростання продуктивності землі та праці проходило паралельно – за 150 років (з 1700 по 1850) ці два показники зросли приблизно вдвічі, – що промовляє на користь Бреннерової теорії «аграрних витоків європейського капіталізму». Отже, на противагу Китаю, англійське сільське господарство спромоглося стабільно підвищувати продуктивність праці ще у доіндустріальну добу. Симптоматично, що наслідки промислової революції (застосування сучасної науки) почали відчуватись у аграрному секторі лише у 20-ті роки XIX століття, що спростовує твердження Франка як про вищий ступінь розвитку сільського господарства Азії, так і його тезу про досягнення Європою конкурентної переваги як вислід індустріалізації. Натомість я вважаю, що динамічність та сталість економічного розвитку Заходу були радше чинниками успішної індустріалізації, а не її наслідками. Трансформація аграрного сектору Англії, обумовлена застосуванням сучасної науки, розпочалась саме тоді, коли резерви традиційного сільського господарства ще залишались невичерпаними, своєю чергою, Китай, досягши гомеостазісу значно раніше, не мав у своєму розпорядженні засобів динамізації (відновлення зростання) своєї аграрної економіки.


Основні положення розділу
Символічно, що трактат опонента Франка Д.Ландеса «Багатство та злидні народів» побачив світ того ж року, що і Франкова «ПереОРІЄНТація», тобто у 1998 році. Ландес зосереджувався на вивченні європейської виключності й присвятив цій темі понад третини обсягу своєї книги. Франк, із не меншою наполегливістю та одноманітністю, які незрідка межують з патологічною фіксацією, відкидає саму думку про європейську окремішність. Втім, обидва автори втілюють у своїх дослідженнях конгруентну одновимірність: тоді як Ландесова інтерпретація приводить його до висновку, що саме культура змінює ситуацію, Франк намагається протиставити такій дослідницькій програмі «матеріалістичний» підхід із наголосом на ролі демографічних факторів, сільського господарства, технологій (військової включно) та виробництва. Якщо Ландес говорить про піднесення Заходу, то Франк – про гегемонію Сходу. Сходоцентристам Франкового ґатунку не вдалося переконливо обґрунтувати положення про інтегровану світову систему як феномена, що має тривалу історію; радше слід говорити про множинні світ-економіки, як ознаку домодерних часів. Інакше кажучи, теза про існування єдиної 5000-річної світової системи наразі є не стільки теорією, скільки гіпотезою, чию евристичність її прибічники мають ще довести. Франкове теоретизування зводить динаміку світової системи до поступу раціоналізації, не залишаючи соціального простору Туреновим Суб’єкту та суб’єктивізації. Дослідницька програма світової системи, яка проголошує центральність Азії, поки що залишається еклектичним поєднанням елементів несумісних концепцій, які, на відміну від марксизму, – у всякому разі у відповідності до його ідеалізованого сприйняття Леніним – так і не стали єдиним цілим. Оцінка обґрунтованості емпіричного змісту аргументації історичної соціології сходоцентризму, яку найпослідовніше проводить Франк (зважаючи на усвідомлення всіх обмежень, що накладаються процедурою верифікації), дозволяє винести такий вердикт: сходоцентризм похитнув позиції євроцентристськи налаштованої соціальної теорії, проблематизувавши питання про місце та чинники піднесення Заходу у світовій історії та імплікації цього піднесення. Сходоцентристський дискурс також відкриває нові можливості осягнення обмежень капіталістичного розвитку та формує підмурівок для теоретизування про альтернативні форми соціально-економічної організації, що практикуються нинішніми країнами Азії, зокрема Китаєм.
Розділ 5. ЕВРИСТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН
З огляду на свою предметну сферу, соціологія, за влучним спостереженням П.Штомпки, концентрує свою увагу на змінах, позаяк «…вивчення соціальних змін – основне в соціології».

Соціальні зміни, що характеризуються появою нових рис, елементів в системі соціальних зв’язків і соціальних структур, повною мірою відображені в процесі появи націй як продукту модерних відносин та національної ідентичності як колективного соціокультурного феномену, детермінованому розвоєм націй.

В даний час, в умовах стрімких і динамічних трансформаційних процесів, спричинених глобалізаційними тенденціями, роль і функції національної держави як головного соціального актора значно обмежились і послабились. Разом з тим, в ході посилення глобалізаційних домінант, в розвитку сучасного суспільства з’являється низка протиріч, що, модифікуючись, набувають нової форми і змісту. «Глокалізація» - один з нових термінів, що повною мірою відбиває суперечливість глобалізації і як процесу, і як «центральної теми суспільної теорії» (M.Featherstone, S.Lash).

Поняття «глокалізація» недостатньою мірою інкорпороване в сучасний український соціально-політичний дискурс, проте воно, на нашу думку, найповніше розкриває антиномії суспільного розвитку і трансформації, пов’язані з явищами гомогенізації і гетерогенізації. Введенням у науковий обіг «глокалізація» завдячує відомому британському професору Роланду Робертсону. Головними смислоутворюючими поняттями в концепції глокалізації є «глобальне» і «локальне»: глобальні суспільні тенденції видозмінюються під впливом локального контексту, натомість локальні суспільні процеси набувають нових форм у масштабі глобального світу.



5.1. Національна ідентичність в глобалізаційних процесах
Актуалізація проблематики евристичного потенціалу національної ідентичності є, на нашу думку, яскравим прикладом локальної адаптації глобалізаційних тенденцій. В умовах небувалого поширення масових комунікацій, що сприяють універсалізації, уніфікації соціального простору , національна ідентичність виступає передумовою безпечного і комфортного перебування спільноти в глобалізованому просторі. Саме в рамках національної ідентичності (реконструювання і конструювання спільної історії, міфології, культури) можна реалізувати одну з найважливіших індивідуальних і колективних духовних потреб: забезпечення континуїтивності власного існування, своєрідне вирішення проблеми особистісного і колективного забуття.

Послуговуючись методологічними засадами принципу історизму, важливо з'ясувати джерела і ґенезу виникнення національної ідентичності як соціокультурного феномену, що пронизує як мікро- так і макрорівень соцієтальної системи. При цьому, варто зазначити факт полісемантичності терміну «нація», тому, для уможливлення детального аналізу «національної ідентичності», легітимно залучити коло питань, пов’язаних з різними версіями інтерпретацій нації як «визначальної детермінанти ідентифікаційного дискурсу» (М.Степико).

Перш ніж приступити до дослідження історії формування та трансформування терміну «нація», варто зазначити, що розглядати цей процес доцільно лише послуговуючись методом компаративного аналізу, в якому іншою семантичною одиницею виступатиме поняття «етнос» , оскільки їх взаємозалежність і взаємообумовленість проступає досить очевидно.

Беручи до уваги той факт, що ХХ століття - період особливо гострих дискусій навколо етнічної сфери життя і може вважатися певною мірою часом своєрідної «термінологічної війни», спробуємо дати бодай узагальнюючі характеристики поняттю «етнос». Не заглиблюючись у термінологічні хащі, зауважимо, що схопити сутність «етносу» можливо лише використовуючи дескриптивний метод.

Визначальними для з’ясування сутності етнічних груп чи етносів вчені вважають наступні чинники: культурні (мова, звичаї, традиції, релігія); біологічні (раса, спільне походження. Іноді реальне спільне походження підміняється уявним, міфічним, тоді цей показник переходить у царину психологічних чинників); історичні (спільність історичної долі); психологічні (спільні почуття, родова свідомість).

Говорячи про природу етносу, варто зауважити на два досить протилежні підходи, що репрезентують відмінність між радянською та західною націологічними школами: в той час, як західні вчені роблять акцент на етнічних складниках нації, радянські науковці загострюють увагу на спільному соціальному походженні членів спільноти, їх належності до певної страти.

На цьому тлі досить оригінально та конструктивно виглядає достатньо в чому дискусійна концепція Л.Гумільова.

Л.Гумільов наголошував, що соціальна та етнічна історії не підміняють одна одну, а доповнюють наше уявлення про процеси, що відбуваються на поверхні Землі синхронно. Згідно підходу Л. Гумильова, етнос є не історичною, а біологічною категорією, тобто рушіями етногенезу та структури етноутворення є не культура чи соціум, а природа. Неодноразово наголошуючи на природничій спрямованості концепції етногенезу, вчений часто посилається на ноосферну теорію В.Вернадського. Енергетичне походження етносу Л.Гумільов підкреслює в своїй дефініції : «Етнос – це колектив людей, що природно склався на основі оригінального стереотипу поведінки, який існує як енергетична система (структура), яка протиставляє себе всім іншим таким же колективам, виходячи з почуття компліментарності» 83(компліментарність - неусвідомлена симпатія до одних людей і антипатія до інших).

Визначенням, що синтезує думки західних, радянських та сучасних українських вчених, може, на нашу думку, слугувати наступне: етнос - це позачасова (оскільки етнос включає не лише сучасні покоління, а минулі та прийдешні), позатериторіальна, позадержавна (сьогодні важко знайти етнос, всі члени якого проживали б на якійсь чітко окресленій території чи в межах однієї держави), спільнота людей, об’єднаних спільним походженням (реальним або міфічним), культурою (або деякими її елементами), мовою (часто, але не завжди), історією (справжньою або вигаданою), традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою ).

Аналіз поняття «нація» вимагає деяких методологічних зауваг. З точки зору формального визначення нації, яке, за правилами формальної логіки, має містити деяку сукупність необхідних та достатніх ознак, не можна говорити про необхідні та достатні ознаки таких різних у просторі і часі суспільно-історичних утворень, якими являються, скажімо, Франція ХІХ ст. та Україна ХХ століття. Акцентування на обов’язковому наборі ознак, властивих певному поняттю, характерно передусім для природничих наук. Вже неокантіанці звернули увагу на неадекватність застосування індуктивних узагальнень для аналізу суспільних явищ (мова йшла про принципово відмінні гносеологічні прийоми, які використовуються у природничих і суспільних науках. Якщо у першому випадку перспективним являється номотетичний, генералізуючий метод, то в другому більш дієвіше працює ідіографічний метод, метод індивідуалізації). З вищеозначеного напрошується висновок про неможливість побудови абстрактної теорії в суспільних науках. Між тим, саме завдяки відкриттю закономірностей, певних узагальнених спільних елементів явищ постала і соціальна філософія, і філософія історії. При цьому, абстрактно-теоретичні конструкції доповнюються компаративним аналізом, який дозволяє нам говорити про їх (спільних елементів) різну змістовно-структурну наповненість, детерміновану часово-просторовими рамками.

Для означення сутності таких складних багаторівневих динамічних утворень, якими являються нації, досить плідним є спосіб «сімейного визначення понять» , введений свого часу Л.Вітгенштайном на прикладі поняття «гра» .84 Згідно з ним, існує набір певних елементів чи ознак, властивих даній групі явищ в цілому, але окремі явища можуть мати лише деякі з ознак або і взагалі одну. Поєднавши «сімейне визначення понять» з веберівським методом «ідеальних типів», можна сконструювати ідеальнотипічне поняття, за допомогою якого легко з’ясувати міру і ступінь вираженості в ньому тих чи інших ознак.

Очевидна перевага такого підходу полягає у відсутності попереднього припущення про наявність у явища набору обов’язкових ознак. Крім того, ми можемо простежити послаблення вираженості ознак аж до їх зникнення. Це дозволяє нам при визначенні понять змістити акценти у площину функціонального, інструментального розуміння їх сутності, яке базується на припущенні, що досліджуване нами явище не є самодостатнім, являючись радше способом буття для чогось іншого, відмінного від нього. У випадку нації функціональний підхід проявляється в розгляді останніх у якості засобів досягнення соціальних, економічних, класових цілей, як засіб комунікації, модернізації.

Використання такого підходу дає змогу уникати абсолютизації концепцій, якими ми послуговуємось. З цією ж метою застосовується і номіналізм. Номіналістський аспект дозволяє зважувати, наскільки наше визначення терміну «нація» залежить від повсякденного застосування самого слова у національних мовах; і дозволяє вирішувати, якою мірою нам слід рахуватися з цим повсякденним застосуванням та в яких моментах можемо ним знехтувати. Номіналізм у розумінні природи концептів корисний також у тому аспекті, що дає змогу здійснювати операціоналістську оцінку наших концептів: свідомо ставитися до того, яку «роботу», за нашим задумом, має виконувати певний термін. Цей операціоналістський підхід можна розширити до праксеологічної оцінки термінів, типологій та класифікацій. Праксеологічна оцінка концептів утримує нас від перебільшення ролі наших концептуальних засобів (наших понять, типологій та класифікацій), аби оцінювати їхню працездатність під кутом зору бажаних практичних результатів (бажаність яких, у свою чергу, зумовлена практичними проблемами часу)85.
5.2. Моделі націогенезу
В цілому, більшість націй-реальностей володіють одною або декількома ознаками з усієї сукупності, притаманної ідеальнотипічним конструкціям націй-концептів. Тому, говорячи про конкретну націю, доцільніше буде не дискутувати з приводу наявності чи відсутності обов’язкових ознак, а визначити роль певних ознак у якості чинників її формування. Саме з таких позицій у національному дискурсі оформились два підходи, в основі яких лежать принципово відмінні концептуально-теоретичні моделі націогенези.

«Модерністський» підхід представлений такими науковцями, як Г.Кон, Е.Гелнер, Б.Андерсон, Т.Нейрн, Р.Шпорлюк.

Незважаючи на різні методологічні прийоми, якими послуговуються модерністи, суть їхньої моделі націогенези, слідом за Г.Касьяновим, можна стисло викласти у таких положеннях:

- нація - продукт модерної епохи, наслідок виникнення, розвитку, дії таких модерних явищ як капіталізм, промислова революція, бюрократична держава, секуляризація суспільної свідомості, масові комунікації. Модерна епоха - це епоха націоналізму. Як зауважував Джон Бройї, для розвитку справжніх і сильних націоналістичних рухів модернізація держави має вирішальне значення. Без такої державної модернізації націоналізм залишиться просто риторикою, що дає людям досить слабке розуміння того, що являє собою істинний характер руху. І опиратися він буде на попередній розвиток націоналістичних ідей в інших суспільствах86.

- домодерні цивілізації не знали організації людських спільнот за національним принципом. Наявність нації свідчить про модерність відповідної спільноти.

- ідея мислителів-націоналістів про природність, органічність, історичний детермінізм у виникненні націй здебільшого відкидається. Виникнення націй і націоналізму - не фатальна закономірність (згідно з твердженнями націоналістичних мислителів), а, значною мірою, випадковість, наслідок збігу цілої низки суб’єктивних та об’єктивних чинників, причому суб’єктивні чинники є домінуючими.

- початковий період виникнення націй та націоналізму припадає на другу половину ХVІІІ-го століття. Хронологічні рамки можуть варіюватися, проте основна думка зрозуміла - йдеться передовсім про модерну добу, обличчя якої визначались подвійною революцією: серією трансформацій в суспільно-політичному, культурному, економічному житті, викликаних Французькою революцією і промисловим переворотом. Французька революція дала прецедент цілеспрямованого свідомого конструювання нації засобами політичної активності. Промислова революція викликала до життя масштабні соціально-економічні зрушення, які призвели до нерівномірності у розвитку націй, що стало причиною одночасного загострення конкуренції між ними та посилення активізації процесу націогенези. Всі утворення, які нагадують нації й націоналізм модерної доби і виникали у попередні часи, належать до сфери формальних аналогій, випадковостей або винятків, що самі слугують підтвердженням загальних правил.

- всі модерністські версії мають євроцентричне спрямування. Модернізаційні процеси та еволюція націй і націоналізму починалися в Європі і поширювалися в усьому світі. Європейська модель нації стала взірцем для наслідування і відтворювалась у різних варіантах в усьому світі.87

Хоча рівень інтелектуальної конкуренції у царині націологічних студій в межах модерністського напрямку доволі високий, дозволимо собі детальніше зупинитись на досить впливових ідеях Е.Гелнера (загальна неповна бібліографія праць, присвячених зазначеній проблематиці, налічує близько восьмидесяти найменувань), що певною мірою актуалізували і стимулювали подальші розвідки науковців, породивши як чисельних прихильників, так і опонентів.

Своєрідною «робочою» дефініцією нації у Е.Гелнера слугує наступна: «Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли вони належать до однієї, спільної культури — останнє поняття означає систему ідей, символів, асоціацій, способів поведінки та спілкування» 88.



Принагідно зауважимо, що розрізнення націй на грунті культурно-історичної самобутності ми зустрічаємо ще у німецьких романтиків внаслідок актуалізації у соціально-філософській думці ХУІІІ-ХІХ ст. поняття історичного і культурного (духовного). На особливу увагу заслуговують ідеї Й.Гердера, у яких вперше головними дійовими особами світової історії представлено племена, народи, етнічні спільноти. Виходячи з ідей органічності, властивих романтизмові, Й.Гердер визнає за кожним народом право на самовизначення у межах моноетнічної держави. Наукові розвідки вченого суттєво поглибили розуміння істотних відмінностей між народами, що проявляється передусім у культурі: чим культурно розвинутішим, багатшим буде кожен окремий народ, тим розвинутішим буде людство в цілому. Фактично, ідеї Й.Гердера лягли в основу культурницької концепції нації. Чотири томи його «Ідей до філософії історії людства» викликали неабиякий інтерес. Тут він обстоює діалектичну ідею становлення та розвитку світу як органічного цілого. Історія людського суспільства розуміється при цьому як продовження історії природи. Концепція Й.Гердера тяжіє до постулювання незворотності процесів росту, розвитку, розквіту сил, іманентних самому буттю. «Ідеї до філософії історії людства» є першою спробою представити етнічні спільноти, племена і народи головними дійовими особами у світовій історії. При цьому, Й.Гердер не просто фіксує цей факт, а з властивою просвітництву патетикою прославляє етнічну засаду як істинно природний стан речей. Поняття розумного у мислителів Просвітництва виразно корелює з уявленням про природне. Тому досить пояснити певне явище природною необхідністю, щоб піднести його до статусу дійсної і панівної цінності. Народ для німецького вченого є таким самим природним утворенням, як і родина, тому будь-яке зазіхання на нього – підкорення одного народу іншим, обєднання різних народів під одним державним проводом – є для Й.Гердера злочином проти головної і повсякчас декларованої ним цінності – людяності, гуманізму. «Природа виховує людей родинами, і найприродніша держава – та, в якій живе один народ з притаманним йому національним характером, що в ньому зберігається впродовж багатьох тисячоліть; і якщо народжений з нього володар захоче цього, то може його легко виплекати, бо народ – така ж природна рослина, як і родина, тільки має більше розгалужень. Ніщо так не суперечить цілям правління, як неприродне розростання держави, хаотичне змішування людських племен і народів під однією булавою»89 Головними дійовими особами суспільно-історичного розвитку Й.Гердер визнає народи. У дусі природно-поетичних узагальнень, властивих романтизмові, Гердер вирішує проблему диференціювання народів на засадах культурно-історичної індивідуальності: «Народи видозмінюються залежно від місця, часу і внутрішнього характеру; кожен народ несе на собі відбиток співмірності власної, властивої тільки йому і незіставної з іншими досконалості»90 Цінність нації випливає з ренесансно-віталістичного протиставлення всього конкретного і неповторного загальному і формальному.

«Культура» у Е.Гелнера – надзвичайно складне і полісемантичне поняття, яке розуміється, передусім, як спосіб організації життєдіяльності у межах різних стадій розвитку суспільства. Розвиваючи цю думку, Е.Гелнер розглядає процес націогенези у більш широкому контексті стадіального розвитку людства. Виокремлюючи три етапи розвитку: доаграрну, аграрну, індустріальну та властиві їм економічні, політичні (державні), культурні інституції і зв'язки, вчений пов'язує появу націй з індустріальною епохою.

Три найважливіших чинники, що діють у аграрному суспільстві — політична централізація, сільськогосподарське виробництво, та писемність, — породжують суспільну структуру, в якій культурні й політичні кордони рідко збігаються. У «агрописемному» суспільстві наявна досить виразна соціальна стратифікація, що визначається культурою як потужним соціальним бар'єром: культура вищих верств (військові, духовенство, аристократія) – «висока» культура була чітко ієрархізована і секуляризована. «Система в цілому культивує горизонтальні культурні бар’єри, і якщо їх бракує, вона винаходить і встановлює їх. Відмінності у походженні та культурі культивуються, щоб узаконити і усталити становище певної верстви»91. Власне, агрописемне суспільство стратифіковане та ієрархізоване як соціально, так і культурно.

Індустріальне суспільство принципово інше. Визначальною його рисою є потреба в постійному економічному й технологічному поступі. Потреба постійного зростання уможливлює мобільний розподіл праці і постійну взаємозрозумілу комунікацію, що вимагають поширення і демонополізацію «високої» культури. Різноманітні чинники, що діють у межах такого суспільства — суцільна письменність, мобільність і породжений ними індивідуалізм, політична централізація, потреба у досить дорогій освітній інфраструктурі, — уможливлюють ситуацію, коли культурні й політичні кордони загалом збігаються. «Початок індустріальної епохи — це демографічний вибух, прискорена урбанізація, міграція робочої сили, а також — економічне і політичне проникнення глобальної економіки та централізованої держави в життя колись відносно більш або менш замкнених спільнот. Це означає, що на місце відносно стабільної вавилонської системи замкнених традиційних аграрних спільнот, відокремлених одна від одної географічно і від верхів соціально, приходить новий Вавилон з новими культурними кордонами, які вже не є стабільними, а перебувають у стані постійного і драматичного руху, які дуже рідко освячуються якою-небудь традицією»92. У новому суспільстві, заснованому на розвитку технології, на семантичній, а не фізичній праці, на системі широкої, безособової, а іноді й анонімної комунікації, і на рухливій структурі занятості, стрімко поширювалась стандартизована висока культура, насаджувана, передусім, за допомогою уніфікованої системи освіти й рівномірно розподілена серед всіх членів цього суспільства. Його політична структура й прийнята система влади визначаються двома міркуваннями: тим, наскільки вони забезпечують стійке економічне зростання і наскільки сприяють розвитку, поширенню й охороні культури, властивої даному суспільству. Таким чином, держава й висока культура виявляються тісно між собою зв'язаними, а старі зв'язки держави з релігією або династією розпадаються або стають нефункціональними й перетворюються в чисту декорацію. В таких умовах держава виступає носієм і захисником культури, а не релігійної віри.

У контексті з'ясування сутності нації шляхом виявлення логіки культурогенези, доречно відзначити (на це звертає увагу і Е.Гелнер) роль соціальної комунікації як необхідного елемента взаємодії індивідів, соціальних груп, в результаті якої здійснюється передача, обмін інформацією, що вбирає в себе оцінки, значення, смисли, цінності та займає провідне місце у системі суспільних процесів. «Набагато важливіші самі засоби комунікації як такі, поширеність і необхідність абстрактної, централізованої, стандартизованої, спільної для всіх комунікативної системи, яка сама по собі автоматично продукує головну ідею націоналізму, безвідносно до змісту конкретного повідомлення. Найважливіший зміст — це сама комунікативна система, її роль у сучасному житті. Цей зміст полягає в тому, що найважливішими є мова і стиль передачі інформації, що лише ті, кому вони доступні, включаються в духовну та економічну спільноту, решта опиняється за її межами. Усе це випливає з масштабів і колосальної ролі засобів масової комунікації в цьому суспільстві»93.

Таким чином, загальні суспільні процеси породжують ситуацію, коли чітко окреслені, уніфіковані стандартизовані культури утворюють практично єдиний тип спільноти, необхідний для колективної та індивідуальної ідентичності. «Саме за цих і лише за цих умов нації можна визначити на засадах солідарності та культури і на основі злиття цих принципів з політичними одиницями. За таких умов люди згодні політично об’єднуватися з усіма тими і лише тими, хто належить до однієї культури. Відповідно, політичні одиниці, держави, прагнуть охопити своїми кордонами межі своїх культур, захищати і насаджувати їх у цих кордонах. Поєднання солідарності, культури і держави стає нормою, яку не можна легко і часто порушувати»94.

Іншою плідною модерністською концепцією націогенези є ідея нації як «уявленої спільноти» Б.Андерсона, що значно поглибила і розширила націологічний дискурс. Вже на початку своїх «Міркувань щодо походження й поширення націоналізму» автор вказує на суперечності між політичною силою та філософською убогістю і непослідовністю націоналізму. Беручи на себе відповідальність заповнити цю епістеміологічну лакуну, вчений трактує націю не з ідеологічної, а з культурно-антропологічної позиції, намагаючись осягнути націоналізм не стільки у вимірі панівних політичних ідеологій, скільки у межах масштабних соціокультурних систем, які йому передували, і з яких -та всупереч яким - він і народився. Нація у Б.Андерсона – «це уявлена політична спільнота -при тому уявлена як генетично обмежена і суверенна».95 Спосіб уявлення як своєрідне вигадування, творення, конструювання диференціює спільноти на основі здатності індивідів осягнути себе як частину спільноти і усвідомити факт наявності даної спільноти. Основними властивостями нації виступають обмеженість у просторі; суверенність; спільнотний тип ідентифікації її членів, що базується на засадах соціальної солідарності.

Трансформаційні процеси модерної доби спричинили розпад двох найвпливовіших культурних систем: «релігійної спільноти» та «династичної держави», що й уможливило появу нації. Однак, Б.Андерсон застерігає нас від редукціонізму: «Недалекоглядним було б, однак, уважати, що уявлені спільноти націй просто виросли з релігійних спільнот і династичних держав, замінивши їх собою. Занепад сакральних спільнот, родоводів і мов відбувався на тлі фундаментальної зміни в способах усвідомлення світу, яка, перш за все, й зробила можливим "вигадування" нації»96.

Власне кажучи, за Б.Андерсоном, сама можливість конструювання, «уявлення» нації історично з'явилася тоді, коли три дуже давні фундаментальні культурні концепції втратили свою аксіоматичну владу над людськими думками. Перша – це ідея про «унікальну сакральність» мови як знакової системи, відповідно до якої тільки певна священна мова забезпечувала привілейований доступ до онтологічної істини —саме тому, що в силу своєї сакральності сама була невід'ємною частиною цієї істини. Ця ідея уможливлювала існування великих трансконтинентальних солідарностей християнського, ісламського та інших світів. Згідно другої ідеї існувала непохитна віра в природну організацію суспільства навколо верховних центрів влади – монархів, які відмежовані від решти людей, і чиє правління є формою космологічного (божественного) завіту. «Людські лояльності були необхідно ієрархічними й доцентровими, адже володар, як і сакральний текст, був фокусом доступу до буття й невід'ємною його частиною. Третьою булла концепція темпоральності, в якій космологія та історія були нерозрізнимі, а першопричини світу й людини сутнісно ідентичні. Разом ці ідеї міцно вкорінювали життя людей у самій природі речей, надаючи певний смисл фатальностям щоденного існування (перш за все смерті, втратам і залежності) та пропонуючи, різними засобами, визволення від них»97

Вчений детально аналізує найважливіші фактори (Протестантизм, друкарський капіталізм, поширення окремих народних мов як інструментів адміністративної централізації), що уможливили утворення нового національного способу «осмислено поєднати разом солідарність, владу й час». Таким чином, Б.Андерсон не просто подає нам свою надзвичайно інтелектуально вибагливу афористичну формулу нації як «уявленої спільноти», а й прискіпливо аналізує соціально-політичні, соціально-культурні процеси, що уможливили «уявлення», а пізніше – моделювання, адаптування, трансформацію нації.

Становлення примордіалістського (примордіальний - споконвічний, традиційний) підходу відбувалось у другій половині ХХ ст. Точкою відліку в оформленні даного підходу можна вважати роботу Едварда Шилза «Примордіалістські, особисті, релігійні та громадянські зв’язки» . Вчені, які представляють інтелектуальну школу примордіалізму (Е.Шилз, К.Гутц, Д.Фішмен, Д.Армстронг) наголошують на природності таких спільнот, як етнічна група і нація, стверджуючи, що система взаємодії між людьми, заснована на релігійних, мовних, расових, територіальних, етнічних зв’язках склалася задовго до модерної епохи. Протягом всього життя кожна особистість несе в собі почуття спорідненості з членами етнічної групи чи нації, джерело якого - у кровних зв’язках, релігії, мові, місці народження, стилі міжособистісних відносин. Таким чином, релігія, мова, раса, етнічна ідентифікація виступають основними органічними формами об’єднання людських спільнот. Основні напрямки думки вчених примордіалістського підходу можна представити у вигляді таких ідей:


  1. всі види прадавніх ідентичностей, зв’язків вважаються природними, апріорними, біологічно заданими. Вони мають духовний, психологічний зміст та основу і, відповідно, існують окремо від соціального досвіду і практики, до них. Соціальна сфера розглядається не в якості їх джерела, а навпаки, як результат їх впливу.

  2. такі прадавні почуття і зв’язки не піддаються чіткому раціональному формулюванню, самоаналізові й усвідомленню, будучи одночасно регулятивною силою і домінуючи над людською свідомістю. Якщо людина є членом певної спільноти (етнічної чи національної), вона не вільна у виборі, а детерміновано належить до цієї групи, особливо з погляду мови та культури.

  3. примордіалізм має справу, передусім, з емотивною, чуттєвою сферою людського буття, тому стає чимось більшим за «теорію інтересу» , а прадавні ідентичності якісно відрізняються від інших форм ідентичності. 98

Як бачимо, цінність даних тез надзвичайно продуктивна в контексті національного міфотворення у період націостановлення, оскільки легітимізує нову націю, будучи атрибутом конструювання континуїтивності нації, тяглості її культурно-історичних традицій. Історичні традиції, культ національного героя трансформують «фатальність у безперервність, випадковість у значимість» (Б.Андерсон).

Разом з тим, основні тези примордіалізму вразливі до багатьох заперечень. Оскільки детальний критичний аналіз означеного підходу виходить за межі нашого дослідження, зазначимо лише, що найсуттєвішими його недоліками, як на нас, являються ідеалізм, есенціалізм, біологізм, заперечення формоутворюючої ролі соціального чинника.

Варто звернути увагу на те, що, в умовах сучасних соціокультурних реалій, з огляду на яскраво виражені глобалізаційні тенденції, за наявності демократичного визнання прав і свобод людини, більше число прихильників у наукових колах знаходить ідея модерністського трактування нації і націогенези. В рамках ліберальної демократії спроба штучно нав’язати єдину етнокультурну ідентичність усім членам поліетнічного соціуму неминуче буде приречена на поразку. Між тим, політико-правовий підхід до трактування націй, в межах якого мова йде про формування політичної нації засобами «конституційного патріотизму» (Ю.Хабермас) є більш плідним та продуктивним. Напруженість у взаємозв’язках між нацією і державою «може бути знята за умови, що в ряді конституційних принципів прав людини й демократії пріоритет буде надаватися космополітичному розумінню нації як нації громадян, а не етноцентричному трактуванню нації як дополітичної єдності»99.

Не абсолютизуючи жодного з підходів, варто звернути увагу на ті положення, які дозволяють говорити про можливість їх компаративного аналізу: модерністи наголошують на важливій ролі держави, демократії, нових політичних ідей, суспільно-політичних умов, в той час як примордіалісти акцентують увагу на етнічних та культурно-релігійних чинниках. На рівні осмислення даної проблеми можна говорити про об’єктивне і суб’єктивне розуміння природи нації, яке і виступає джерелом виникнення даних підходів.

В основі суб’єктивного розуміння нації лежить просвітницька абсолютизація ролі розуму та ліберальна концепція нації. Вважається, що самі громадяни шляхом раціонального вибору вирішують, з ким і на яких основах вони мають об’єднуватися в одну спільноту (політичну чи модерну націю). З цього погляду самі громадяни (хоча й за участю політичних і культурницьких еліт) вирішують, які ідеї, ціннісні орієнтації вони обирають за основу свого об’єднання. Ця основа не є сталою, припускається, що інтереси, ідеї, ціннісні орієнтації пов’язані з даною історичною ситуацією. Відповідно до цього, націю розуміють як історичне динамічне утворення, як «щоденний плебісцит» (за висловом Ернеста Ренана): громадяни за участю своїх еліт безперервно переосмислюють основу свого єднання. Вони розв’язують нові проблеми свого співжиття в одній спільноті, досягаючи порозуміння та згоди у ключових питаннях шляхом діалогу100.

Ознакою обєктивного трактування нації виступає розгляд нації як обєктивно існуючої реальності, не залежної від волі і свідомості людей. Обєктивним в нації можна вважати певну емпірично спостережувану спільність або цілісність - культурну, релігійну, політичну тощо. Слово «спільне» в українській мові є двозначним: по-перше, воно може позначати належність деякої ознаки кожному індивіду, що складає групу; по-друге, слугує означенням «спільного» володіння у розумінні того, що даний колектив як цілісність володіє чимось. Звідси, обєктивним складником нації може бути наявність деяких спільних антропологічних, побутових, мовних і т.п. ознак, властивих кожному або більшості з тих, хто належить до даного колективу. Крім того, колектив людей як ціле може «володіти» чимось - постійно проживати на певній території, мати певні установи (звичаєві, культурні, політичні). Обєктивними ці ознаки є тому, що зафіксувати їх можна емпірично.


5.3. Поняття «нація» і «національна ідентичність» у науковому європейському дискурсі про розвиток
Нами були проаналізовані основні позиції сучасних вчених стосовно сутності нації у контексті процесу націогенези. Тепер зупинимося детальніше на розгляді генези поняття «нація», подаючи ретроспективний огляд формування та трансформування терміну «нація» у науковому європейському дискурсі.

Слово «нація» (з лат. natio - рід, плем’я) спочатку вживалось у Древньому Римі для означення групи чужинців, об’єднаних кровними зв’язками і вживалося у певному соціальному контексті. Пригадаємо, що в стародавні часи основною ознакою для інтеграції спільнот слугували етнічні ознаки (спільність походження, культура). На певному етапі такі культурно-родові спільноти починають розмежовуватися. Критерієм створення і об’єднання нових суспільних утворень стає територіально-політичний принцип. Яскравим прикладом може слугувати існування міст-держав у Шумері та Древній Греції. Таким чином, ми можемо спостерігати утворення територіально-політичних груп на засадах моноетнічності. Для римлян об’єднавчим фактором слугував принцип громадянства. Політична лояльність та високий соціальний статус являлися цементуючою основою для строкатого населення поліетнічної римської держави. Отже, соціальний статус груп чужинців - «націй» - був значно нижчий, аніж у громадян Римської республіки. З 212 р., коли статус громадян Римської республіки дістали всі особисто вільні жителі, термін «нація» пов’язувався з місцем народження. «Характерно, що від самого свого виникнення термін "нація" мав подвійний соціально-психологічний зміст: з одного боку, він виступав як вербальний інструмент відчуження однієї спільноти від іншої, а з іншого - був виявом солідарності для тих, хто до нації не входив» 101

Об’єднаний на засадах теоцентризму середньовічний світ успадкував семантичні відтінки терміну «нація»: Зневажливо-негативних відтінків слово «нація» позбавилося лише під час Хрестових походів, коли етнографічне наповнення його змісту стало вагомішим внаслідок розширення знань про природу того, що знаходиться за межами.

У середньовічних університетах «націями» називали студентські спільноти, об’єднані спільним походженням (власне кажучи, це такі студентські об’єднання, які ми зараз називаємо земляцтвами). За свідченнями істориків, 1220 роком датується згадування про існування у Паризькому університеті «нації Німеччини», «нації Франції», «нації Пікардії», «нації Нормандії». У Болонському університеті налічувалося тридцять п’ять «націй» студентів та викладачів. У Оксфордському університеті існував офіційно визнаний поділ студентів на «південну» та «північну» нації. На цьому етапі для нас цікавим є привнесення до основного змісту слова нація ще одного складника - не тільки і не стільки спільність походження, але й спільність інтересів.

З кінця XIII століття викристалізовується значення «нації» у значенні об’єднання представників політичної, церковної, інтелектуальної еліти за територіальним принципом. Такі «нації», до складу яких входили представники як церковних, так і світських кіл, вели активну діяльність на церковних Соборах. Як бачимо, у цих контекстах термін «нація» означав лише певну кількість людей, пов’язану спільним походженням і культурою.

Становлення французької нації є яскравим свідченням процесу переходу понять як ідеальних конструкцій в практичну площину конкретних потреб, інтересів, цінностей. Фіксуючи стійкі зв’язки на рівні великих соціальних груп, термін нація поступово набував явних політичних конотацій. (Зазначимо, що практичним втіленням ідеї нації у Франції ХУІІІ ст. постає не конституювання принципово нової спільноти, а зміна якості, способу самоідентифікації членів вже існуючої. При цьому варто звернути увагу на роль французької революції з її гаслами рівності, свободи, братерства як на могутній націєтворчий чинник, що дозволив перетворити підданих короля Франції на французів).

Як уже зазначалося, єдності і одностайності серед дослідників у погляді на проблему націогенези не існує. Можна виокремити дві основні й до певної міри контроверсійні точки зору, що сформувались історично під впливом різного соціокультурного досвіду: політична (суб’єктивна, етатиська) в рамках модерністського підходу та культурницька (об’єктивна, етніцистська) в межах примордіалістського підходу. Базовими компонентами західної моделі нації є історична територія, політико-юридична рівність членів, спільна громадянська культура та ідеологія. Нація є абсолютно новою (модерною) спільністю людей, яких об’єднує не стільки минуле – спільність походження (крові) і мови (вони, зазвичай, є не причиною, а наслідком об’єднання в єдину державу), скільки майбутнє – проект власного суверенного існування та воля до його реалізації. Як бачимо, в основу націогенези покладено суб’єктивні чинники. Східна (культурницька) модель націогенези, виходячи із об’єктивних принципів, основним формоутворюючим чинником вважає етнічність, спільність походження (континуїтивність) культури, мови: первинною основою нації є етнос на тій стадії соціоцивілізаційної зрілості, коли він виступає як самодостатня соціокультурна система і виявляє прагнення до політичного самовизначення.102

Варто вказати на діалектичну єдність обєктивного і субєктивного: обєктивні чинники сприймаються і усвідомлюються субєктивно, тоді як субєктивні обєктивуються у нашій реальності. Але існує певна сфера перетину інтересів представників вищеозначених напрямків, яка фокусує і синтезує в собі як обєктивістські, так і субєктивістські розуміння природи нації. Мова йде про явище, яке у різних дослідників фігурує під різними термінами: колективна солідарність, національна свідомість, національна самосвідомість, національна ідентичність.

Для розгляду сутності національної свідомості можна скористатися визначенням, сформульованим польською дослідницею Т.Хінчевською-Геннель. Національну свідомість вона трактує як «соціально-психологічний феномен, характерний для особистостей чи груп людей. Це прояв існування нації на певному етапі її розвитку, й водночас - необхідна умова її існування. Національна свідомість формується під впливом таких чинників, як належність до мовної спільноти, історичні традиції (у тому числі правові і звичаєві), релігія; потреба у створенні народного героя (моральної ідеї), територіальна спільність; прагнення незалежної державності. Жоден з цих чинників не є абсолютно необхідним, водночас наявність одного чи двох з них не є достатньою. Всі вони можуть змінюватися з часом»103

П.Ситник та А.Дербак для означення цілісного усвідомлення суб’єкта як особливого феномена із властивими йому об’єктивними характеристиками і духовним світом користуються терміном «національна самосвідомість»: «...національна самосвідомість – це усвідомлення певним народом себе як цілісного суспільного організму, самостійного суб’єкта міжнародного життя, історичного розвитку людства і самоусвідомлення індивідом себе як невід’ємної частки цього цілого, частки, життєві інтереси якої можуть бути зреалізовані лише у контексті спільних інтересів нації»104

Досить оригінально потрактовує «національну ідентичність» Б.Андерсон: «Усвідомлення включенності в секулярний, серійний час з усіма припущеннями його безперервності, але із «забуттям» досвіду цієї безперервності - продуктом розривів кінця XVIII ст. - породжує потребу наративного викладу "ідентичності"»105.

Нам видається доречним вживання понять «національна ідентичність», «національна самосвідомість» «національна свідомість» у якості синонімів, оскільки вони виражають можливість спрямовувати свою увагу на предмети зовнішнього світу, і водночас, зосереджуватись на станах внутрішнього духовного досвіду, якими супроводжується ця увага шляхом уявлення себе як певної спільноти (нації), усвідомлення її сутнісних рис та відокремлення «ми» від «не ми» .

Досліджуючи це питання, слід звернути увагу на той факт, що ототожнення особистості з певною національністю (національна ідентичність) детермінована належністю до певної культурної цілісності, перебуванням у колі її культурно-смислових реалій. З іншого боку, ідея, усвідомлення національної ідентичності конституює її уявлення про цілісність і семантичну означеність тієї культурної реальності, до якої вона належить. Тому постання національної свідомості треба розглядати у єдності і взаємозв’язку з національною культурою. (Принагідно зауважимо, що вже ХХ століття змістило акценти у дослідженні соціогуманітарних процесів та явищ. Якщо у ХІХ ст. на хвилі просвітницького субстанційного розуміння домінує підхід, що репрезентує гуманітарні науки як «науки про дух» , то кризовий стан суспільної свідомості ХХ ст. спричинив поворот до трактування гуманітарних наук як «наук про культуру». В цьому сенсі дослідження національної ідентичності доречно проводити шляхом аналізу певного культурного середовища, яке у даному разі репрезентує діалектичні звязки між культурогенезою та націогенезою).

Однією з фундаментальних праць з етнонаціональної проблематики, що дозволяє нам проаналізувати феномен національної ідентичності і слугує своєрідним гносеологічним орієнтиром, є відома робота Е.Сміта «Національна ідентичність». Автор виділяє найважливіші риси національної ідентичності:



  1. історичну територію або рідний край;

  2. спільні міфи та історичну пам’ять;

  3. спільну масову громадську культуру;

  4. єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів суспільства;

  5. спільну економіку, можливість вільно пересуватись у межах національної території. 106

Формування національної ідентичності (свідомості), - це тривалий, суперечливий, спорадичний процес, детермінований як чинниками соціоісторичного буття, так і зміною самоідентифікації еліти, роль якої у націєтворчому процесі не варто применшувати. Адже, говорячи про континуїтивність націєтворчого процесу, слід говорити перш за все про тяглість корпоративної самосвідомості еліти, яка трансформується у відповідності з процесом конструювання суспільних понять та ідентифікаційних критеріїв.

У більш широкому контексті розгляду механізмів реалізації етнічної та національної ідентифікації існує досить важлива проблема співвідношення індивідуальної та групової ідентифікації. Один із провідних українських дослідників етнонаціональної проблематики, чиї міркування недостатньо присутні у формуванні методологічної бази процесу конструювання національної ідентичності О.Бочковський зазначає: «Колективне перетворення народу в націю немислиме без активного національного усвідомлення його окремих індивідів»107

Процес індивідуальної національної ідентифікації проходить такі основні стадії : 1) виникнення емпатії по відношенню до етнонаціональної групи; 2) становлення ситуативної ідентичності, що виникає на основі емпатії; 3) усвідомлення ситуативної ідентичності та формування надситуативної ідентичності, виникнення ціннісних зв’язків; 4) прийняття усвідомленої надситуативної ідентичності в якості особистісної національної ідентичності. Цей процес значно ускладнюється в умовах поліетнічного соціуму. Оскільки ступінь і міру самоідентифікації особистості вимірюють через збереження культурної окремішості та внутрішньогрупової згуртованості, (в якій культура теж відіграє ключову роль), доречно вести мову про такий антропологічний та соціокультурний феномен як акультурація.

Акультурація визначається як процес та результат взаємовпливу культур, що характеризується сприйняттям однією з культур елементів іншої а також виникненням нових культурних явищ. Проблема акультурації вперше на науковому рівні почала розроблятися у другій половині ХІХ ст. і була пов’язана зі скдадними і суперечливими процесами, властивими американській культурі. На поч. ХХ ст. вивчення акультурації актуалізувалось у зв’язку з впливом «білої» американської культури на чорних американців та індіанців. Результатом досліджень А.Лессера, М.Мід, Б.Малиновського, М.Херсковіца, Р.Лінтона стало виділення донорської та реципієнтної груп у міжкультурному контакті. Так, М.Херсковіц з'ясував, що реципієнтна культура відбирає елементи культури в «культурному фокусі», адаптуючи, відкидаючи або синкретизуючи їх. Р.Лінтон виявив, що домінуюча спільнота примусовим шляхом спричиняє «прямі культурні зміни» підлеглої спільноти, у той час як сама вільно обирає напрям культурного розвитку.

В 1990-х роках Д.Беррі запропонував основні стратегії акультурації, які зумовлюються двома одномірно діючими факторами: збереження культури (якою мірою визнається необхідність підтримки культурної ідентичності) та участь у контактах (якою мірою меншості включаються в іншонаціональну культуру або залишаються у межах своєї). В залежності від співвідношення цих двох факторів Д.Беррі виділяє асиміляцію, інтеграцію, сегрегацію, маргіналізацію. Асиміляція розглядається як відмова від збереження власної культурної та етнічної ідентичності у процесі повсякденних контактів з домінуючою культурою. Інтеграція визначається як збереження власної культурної та етнічної ідентичності в повсякденних контактах із культурою етнічної більшості. Сегрегація має місце тоді, коли етнічна самобутність зберігається, але при цьому спостерігається часткова або повна відсутність контактів з домінуючою культурою. Маргіналізація характеризується відсутністю достатнього прагнення чи можливостей зберігати власну етнокультурну ідентичність одночасно з небажанням підтримувати контакти з іншонаціональним середовищем.108

Підводячи підсумки, варто зазначити, що основні тенденції формування національної ідентичності сучасними дослідниками розглядаються у 2-х формах: етнонаціональна ідентичність, заснована, переважно, на культурно-етнічних компонентах та громадянсько-політична ідентичність, що базується, передусім, на громадянсько-територіальних компонентах. В сучасних соціокультурних трансформаційних реаліях очевидна продуктивність останньої форми прояву національної ідентичності.

Варто наголосити і на перспективах іншого, семіотичного аспекту розгляду проблеми національної ідентичності в контексті сучасних глобалізаційних процесів. А символи, за слушним зауваженням вже згадуваного нами Е.Сміта «важливі для оформлення сукупності ресурсів (разом із людьми), означення кордонів та задавання для членів мети й орієнтиру. До того ж символи, як і всі інші культурні коди, перемінливі й податливі; їх можна адаптувати і навіть винайти для того, щоб припасувати до групових і особистих інтересів та обставин»109. Таким чином, евристичний потенціал національної ідентичності і в гносеологічному, і в праксеологічному вимірі ще довго надихатиме на пошук плідних концептуалізацій та можливостей їх практичної реалізації.
Основні положення розділу
Наш розгляд проблеми був би неповним без хоча б побіжного аналізу особливостей конструювання національної ідентичності українців, обтяжених посткомуністичним теоретико-методологічним спадком, що відмовляв народам у власній етнонаціональній ідентичності, натомість постулюючи спільність «радянської людини». В сьогоднішніх умовах це обернулося кризою національної ідентичності, превалюванням регіональних ідентичностей, що проявляється в постулюванні регіону як унікального соціокультурного простору, обумовленого специфікою норм, цінностей, інтересів, способів осмислення культурно-історичних практик і легітимізації культурно-національних міфів. Так, в контексті української національної ідентичності, виділяють регіональні ідентичності Півдня, Сходу, Заходу, Центру. Дослідники, говорячи про домінантну роль регіональних ідентичностей України (зокрема на півдні і сході) вказують на їх (ідентичностей) компенсаторну функцію, спричиненою втратою старої «радянської» і неспроможності інкорпорувати нову «українську» ідентичність.

З огляду на те, що процес конструювання національної ідентичності є динамічним, зворотним, здатним до регенерації, насамкінець варто підкреслити роль української інтелектуальної еліти, здатної артикулювати і реалізувати базові ідеї національної ідентичності - витворення повноцінного українського «урбанізаційно-цивілізаційного середовища» (Р.Кісь), згуртування політично виснаженого й культурно деморалізованого українського суспільства на основі реалізації комплексу основних політичних, громадянських, культурних, соціально-економічних прав і свобод.

Розділ 6. РЕЛІГІЙНІСТЬ, ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ ТА СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ
Від часів Огюста Конта соціологи очікували на відхід релігії в небуття по мірі поширення знань і розвитку науки. Однак нині можемо твердити, що в процесі модернізації у багатьох суспільствах релігія змінила свої форми, але не зникла. Як підсумував на початку нового тисячоліття відомий американський соціолог Пітер Берґер, нам варто визнати, що нині світ є «настільки ж релігійним, як і завжди, а деякі місця навіть релігійніші, ніж раніше»



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconIнформацiя про новi надходження для вчителів та вихователів
Богданова В. Я. Використання скриншотів у роботі педагога / В. Я. Богданова // Позашкільна освіта. – 2015. – № – С. 22 – 23
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconФранка Ліна Костенко Біобібліографічний покажчик укладач А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко Житомир 2012
А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для курсантів внз мвс україни київ 2012 (075. 8) Р 93
Рибальський О. В., Хахановський В. Г., Кудінов В. А., Смаглюк В. М. Захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах. Навчальний...
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчально-методичний посібник для вчителів, учнів, студентів смт Муровані Курилівці 2014 р
«Загальноосвітній навчальний заклад дошкільний навчальний заклад» с. Вербовець Теорія літератури в 5-11 класах
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник Для викладачів та студентів фармацевтичного факультету Запоріжжя 2014

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник (для студентів внз "Театральне мистецтво") Київ 2011 (793. 3) Ббк 85. 32

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для 7-8 класів. В. Г. Сарбей, Г. Я. Сергієнко, В. А. Смолій. Київ: Радянська школа, 1984 (F)

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка