Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін



Сторінка14/22
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.7 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

6.3. Значення релігійних організацій для демократизації деяких суспільств

Латинської Америки другої половини ХХ століття

Бачення взаємодії релігії та демократії, сформульоване Алексісом де Токвілем на прикладі США 1830-х років, здобуло нове емпіричне наповнення на матеріалі розвитку суспільств Латинської Америки другої половини XX ст. Самі дослідники сприяння релігійних організацій демократизації в цьому регіоні не проводять паралелей між власними дослідженнями та токвілевськими тезами, однак, подібність є вельми промовистою.

Американський соціолог Джеймс Кавендиш зробив спробу узагальнити дослідження впливу так званих «базових християнських громад»147 на запровадження демократичного ладу в Бразилії (1985) та Чилі (1990)148). На його думку, з усіх досліджень можна зробити висновок, що БХГ сприяли демократизації здебільшого двома шляхами:

а) завдяки організації колективної дії, яка напряму кинула виклик політичній владі та легітимності авторитарного режиму;

б) завдяки культивуванню цінностей, освітніх програм та практик, які допомогли змінити політичну культуру в демократичному напрямку149.

БХГ були невеликими католицькими осередками (як правило, від 10 до 70 членів), які збиралися вдома, у громадських центрах або приміщеннях, які належали місцевим церквам, переважно для того, щоб поміркувати разом над Святим Письмом та його впливом на людське життя. БХГ почали поширюватися в Бразилії на початку 1960-х рр., а в Чилі – наприкінці 1960-х за допомогою Римо-Католицької Церкви, яка в такий спосіб намагалася забезпечити присутність релігії серед бідного населення в умовах дедалі більшої нестачі священників. Після воєнних переворотів 1964 р. в Бразилії та 1973 р. в Чилі, церкви залишилися єдиними організаціями, яким було дозволено функціонувати без втручання державних структур150. БХГ легко здобували популярність серед населення, оскільки підтримка католицької церкви надавала їм необхідної легітимності. Завдяки таким умовам, опозиційні лідери й активісти змогли успішно зробити БХГ центрами опозиційної діяльності, в яких під прикриттям церковних зібрань обговорювали політичні питання та формулювали стратегії для дії151.

Багато БХГ пропонували своїм членам освітні програми з політики, в яких заохочували до різних демократичних форм прийняття рішень та до активної участі, що підривало уявлення про елітизм та авторитаризм соціальних взаємин, а також культивували лідерські якості та подеколи практикували неієрархічні лідерські структури всередині БХГ. Розуміючи важливість активної участі, члени БХГ почали більше долучатися до різноманітних місцевих громадських проектів: від спільних зусиль щодо забезпечення освіти, медичної допомоги й водопостачання до формування кооперативів. Вироблення такого стилю поведінки сприяло підтримці демократії у суспільстві загалом і сприяло розвиткові демократії після повалення воєнних диктатур. Наприклад, за результатами одного з досліджень, після запровадження демократичного ладу в Бразилії (1985), БХГ допомогли селянам захистити їхні права на громадську землю й захистити себе від свавільного насильства. Таким чином, важливо підкреслити, що БХГ сприяли як послабленню легітимності авторитарних режимів, так і консолідації демократії, сформувавши нові культурні зразки.

Пропонуючи дуже продуктивний аналіз, на жаль, Дж. Кавендиш полишає за лаштунками низку цікавих питань, відповіді на які допомогли б зрозуміти процеси, що відбувалися в рамках БХГ. Насамперед, чому БХГ культивували демократичні цінності та навички? Іншими словами, як трапилося, що лідерами БХГ були саме люди демократичної орієнтації, готові поширювати її серед інших? Також залишається відкритим питання, який відсоток населення становила загальна кількість членів БХГ, щоб мати достатню потужність для видимих змін (автор побіжно зазначає, що цю кількість неможливо адекватно оцінити й, на жаль, не наводить навіть орієнтовних оціночних цифр).

На основі вивченого емпіричного матеріалу Кавендиш не пропонує теорії стосовно того, які організаційні та світоглядні риси мають бути притаманні релігії, щоб вона сприяла демократизації суспільства. Однак, на основі його роботи можна узагальнити, що такими рисами є пропаганда в церковних організаціях демократичних цінностей та дотримання демократичного стилю взаємодії всередині цієї організації задля забезпечення різноманітних потреб населення. Релігійність людей наразі забезпечила популярність цих осередків.

Також з цього викладу можна припустити (хоча автор прямо не зазначає), що релігійність забезпечувала певний ступінь довіри парафіян одне до одного та до своїх місцевих лідерів, що полегшувало сприйняття пропаганди демократичних цінностей та сприяло ефективній співпраці, необхідній як для повалення авторитарного режиму, так і для підтримки демократичного ладу в суспільстві. Виразніше про це говорить інший дослідник – американський соціолог Бріан Фроехле, який розглядає випадок Венесуели. Він зазначає, що релігія, мабуть, є найпотужнішою силою в організації широкого загалу для громадських ініціатив у Венесуелі, оскільки для суспільства характерний високий рівень релігійності, внаслідок чого релігія є сильним мотиваційним фактором: «Послідовники слідують, а лідери ведуть завдяки релігійним поглядам»152.

До масштабнішого розгляду цієї проблематики вдається інший американський соціолог Крістіан Сміт, який пропонує синтез досліджень ролі релігії в демократизації Латинської Америки загалом. Його аналіз стосується не тільки діяльності БХГ, але й протестантських церков. Аналіз цього дослідника приводить до цікавого висновку, що, на відміну від БХГ (які, нагадаємо, сповідують католицизм), протестантські церкви поки що не справляють демократизаційного впливу на латиноамериканські суспільства, попри свою відносну поширеність153; однак, у майбутньому ситуація може стати зворотною: БХГ втратять демократизаційний заряд, а протестантські громади його набудуть.

Сміт виокремлює шість способів, у які БХГ сприяють демократичним тенденціям. По-перше, вони створюють демократичний простір у суспільстві, яке загалом є елітизованими: навіть ті люди, які належать до найнепрестижніших прошарків, у межах БХГ здобувають досвід нового ставлення до себе – з повагою і як до рівних. По-друге, вони культивують «залучену критику» (на противагу пасивній критиці): вони допомагають людям спрямувати їхнє невдоволення на громадський активізм задля соціальних змін, замість того, щоб продовжувати перебувати в безсилому невдоволенні, яке інші дослідники по-різному характеризували як «культуру відчаю», «культуру пригнічення» та «космологічний фаталізм». По-третє, БХГ розвивають у своїх членах організаційні, комунікативні та лідерські навички й демістифікують організацію органів державної влади на місцевому, регіональному та державному рівнях. По-четверте, БХГ культивують у своїх членів почуття відповідальності перед історією, тобто, за виразом одного з дослідників, розвивають у людей потребу бути суб’єктами, а не об’єктами історії. І, по-шосте, БХГ становлять мережу організованого впливу на політичні партії, таким чином кидаючи виклик традиції режимів, контрольованих згори олігархічними елітами.

Однак, культивування демократичних цінностей та навичок у БХГ контрастує з недемократичною організацією самої Римо-Католицької Церкви. Ця невідповідність дедалі сильнішає по мірі того, як парафіяни і самі священики призвичаюються до демократичних ідей і демократичної взаємодії. З іншого боку, має місце певне розчарування у спробах досягти змін на рівні суспільства, а не тільки місцевої громади. Протестантські церкви поки що не мають жодних із цих проблем, тому, можливо, в майбутньому вони переберуть лідерство у формуванні демократичної культури, хоча поки що в Латинській Америці вони концентрували свої зусилля саме на питаннях віри й оминали соціально-політичні проблеми.

Отже, БХГ допомагають людям змінити пасивне скорення перед незадовільним status quo на активну громадянську позицію шляхом:

а) здолання психологічних бар’єрів;

б) розвитку навичок, потрібних для громадянської залученості;

в) надання практичної інформації, знання якої уможливлює конструктивну роботу задля бажаних змін.

БХГ також утворюють мережу, якою можна скористатися для організації масового громадського тиску.

Як бачимо, висновки К. Сміта для Латинської Америки в цілому є дуже близькими до висновків Дж. Кавендиша щодо Бразилії та Чилі, які було розглянуто вище. Обидва дослідника вказують на те, що в БХГ відбувалося культивування демократичних цінностей, розвиток демократичних навичок та поширення інформації, необхідної для результативної громадянської ініціативи, а також БХГ виступало організаційною базою колективної дії.

Тепер варто згадати аналіз Токвіля, який привів нас до висновку, що релігія потужно сприяє демократії тоді, коли забезпечує єдність людей у вірі в демократичні цінності та загальному баченні взаємин у площині людина – людина, й що пропагування духовенством демократичних цінностей та поширення практичної громадянської інформації (без підтримки конкретної політичної сили) тільки сприяють ефективній демократії. Таким чином, на прикладі вельми різних суспільств у різні часи ми помічаємо подібні тенденції: релігійні організації сприяють демократії, формуючи віру в демократичні принципи, згуртовуючи людей, розвиваючи навички та надаючи практичну інформацію.



Звернімо увагу, що Токвіль досліджував суспільство, здебільшого протестантське; натомість БХГ є католицькими осередками, а латиноамериканські протестантські громади поки що не продемонстрували потужного демократизаційного впливу. Це знов-таки демонструє важливість не релігійного напрямку per se для сприяння релігії демократичному ладу, а тої специфіки, якої він набуває у конкретних просторово-часових координатах.

Основні положення розділу
На прикладі змін в релігійних поглядах, які відбувалися в контексті демократизаційних змін, а також участі релігійних груп та організацій у демократизаційних рухах, ми можемо зробити такі висновки щодо сумісності, сприяння та конфлікту певної релігії з процесами демократизації.

Релігія не є сумісною з демократією, якщо їй властиві перелічені нижче світоглядні й організаційні риси.

  1. Віра в те, що чинний порядок речей повністю визначений та контрольований Богом, оскільки така віра обумовлює фаталістичний світогляд, який позбавляє сенсу будь-які спроби створювати, змінювати та контролювати соціальну дійсність спільними зусиллями.

  2. Віра в напередвизначеність особистості й спасіння людини, яка суперечить ідеї рівності та унеможливлює інтеґрацію до управління суспільством тих, хто не є «обраними».

  3. Віра в приватний шлях до спасіння, яка не культивує потреби утверджувати справедливість (відповідно до того, як людина її розуміє) у соціальному житті, а тільки вимагає від людини індивідуального дотримання заповідей її релігії (тобто без намагання вплинути на ситуацію у певній групі, місцевій громаді або суспільстві в цілому). За такої орієнтації, людина не відчуває відповідальності за ситуацію, яка складається у соціальному світі, до якого вона належить.

  4. Догматизація, за якої втрачається адекватність сприйнятті дійсності та виникає спротив по відношенню до будь-яких реформаторських зусиль, які не передбачені догматичною схемою світобудови. Таке бачення дійсності, у світлі заздалегідь розроблених схем, унеможливлює пошуки ефективних рішень, консервує конфлікти або схиляє до використання сили для їх розв’язання.

  5. Сприйняття релігійної організації як посередника між людиною і Богом. У такому разі духовенство здобуває найвищий авторитет як транслятор Божественних установок та рішень і, відповідно, ідея рівноправної участі дорослого населення у врядування суспільством не може бути навіть частково реалізована.

  6. Церква є структурою політичного ладу, покликаною монопольно легітимувати політичних гравців. У такому випадку роль релігії зведена до обслуговування інтересів домінантних груп: забезпечуючи їм Божественну легітимацію, релігійні лідери, в обмін за такі послуги, мають статусні привілеї та високий рівень матеріальної забезпеченості.

  7. Віряни організовані в пасивні аудиторії, а не громади. Такий стиль взаємодії формує ієрархічно зорієнтований світогляд та стиль поведінки, який перешкоджає ініціативності. Створення такої моделі в рамках певної релігії ускладнює формування демократичного світогляду та практики. За інтенсивних процесів демократизації, найімовірніше, що соціальний інститут релігії змушений буде або адаптуватися до демократичних тенденцій, або зрештою поступитися новим релігійним течіям.

  8. Духовенство організоване ієрархічно і започаткування релігійних осередків можливе тільки з дозволу вищого духівництва. Така організаційна риса перебуває у конфлікті з демократичними принципами, подібно до розглянутої в попередньому пункті.

  9. Духовенство має опозиційне ставлення до демократичних цінностей і веде відповідну пропаганду, використовуючи власний авторитет серед вірян та інтерпретуючи релігійне вчення у відповідному світлі.

Якщо релігії властиві перелічені вище риси й певні групи суспільства пропагують його демократизацію, то можливі три варіанти розвитку подій:

  1. релігійність буде збережена у незмінному вигляді, а демократизація унеможливлена;

  2. демократичні цінності будуть інкорпоровані до релігійного світогляду й матиме місце відповідна адаптація релігійності до демократизаційних тенденцій;

  3. демократизація відбудеться коштом втрати впливу релігії в суспільстві, тобто процеси демократизації будуть супроводжувані процесами секуляризації, причому не тільки на макрорівні, коли має місце відокремлення інституту релігії від інститутів освіти та політики, але й на мікрорівні, коли роль релігії у свідомості людей зменшується або стає повністю втраченою.

Релігійність суспільства буде сумісною з ідеєю демократії або навіть сприятиме демократизації, якщо її світоглядній та організаційній системі властиві перелічені нижче риси.

  1. Дозвіл на соціальну інновацію, який відкидає тотальну задовільність та контрольованість Богом чинного порядку й, таким чином, уможливлює свідоме колективне творення людьми свого суспільного життя.

  2. Бачення індивіда як продукту свого оточення. Така світоглядна орієнтація узгоджується з ідеєю рівності можливостей, сприяє поширенню освіти й спробам інтеґрації усіх верств населення. На противагу вірі в те, що доброчесність людини визначена від її народження, яка результує у спроби ізолювати або повністю контролювати частину населення, позбавляючи її можливостей впливу на суспільство загалом та на власне життя в ньому зокрема.

  3. Соціальний шлях до спасіння, тобто вимога активної боротьби за справедливість, що створює мотивацію до спроб приводити соціальне життя у відповідність з ідеалами, сповідуваними людиною (на противагу пасивній громадянській позиції).

  4. Відкритість до практики життя на противагу догматичності, завдяки чому стає можливим вивчення та розв’язання проблем, які постають перед суспільством, замість їхнього консервування та силового розв’язання.

  5. Сприйняття релігійної організації тільки як помічника у спілкуванні з Богом, помічника, який не має жодної монополії на істину та її інтерпретацію, а отже не може визначати належний світогляд та суспільний порядок. У такому випадку кожна доросла людина має право на формування та артикуляцію власної думки й на спроби реалізувати її на практиці спільно з іншими індивідами, які поділяють її погляди й інтереси.

  6. У царині взаємин з політичними інституціями, духівництво має не більше привілеїв, ніж інші учасники політичних процесів. У такому разі, воно не претендує на легітимацію політичних гравців і натомість священики беруть участь у громадянських ініціативах так само, як і будь-які інші лідери місцевих громад та громадської думки в суспільстві загалом. Духовенство не постає як наділене особливим зв’язком з Богом, а радше, як люди, готові аргументувати свою громадянську позицію за допомогою духовної риторики.

  7. У рамках релігії існують громади й, відповідно, культова споруда передбачає приміщення для проведення громадських зборів. Така організаційна риса значно полегшує громадські ініціативи, оскільки забезпечує не тільки доступність приміщення для громадських зборів, але й створює особливу атмосферу довіри та моральної вимогливості для учасників зібрання.

  8. Духовенство є виборним і діє принцип вільного створення релігійних осередків. У такому разі, вільне виявлення ініціативи постає як загальний принцип, заповідуваний Богом, і жоден з представників духовенства не сприймається як член особливої групи.

  9. Підтримуючи демократичні цінності, духовенство вдається до відкритої демократизаційної пропаганди, вводячи демократичні цінності до релігійної картини світу віруючих. Очевидно, що в такому випадку, релігія постає потужним демократизаційним фактором, оскільки священики мають особливий авторитет в очах віруючих і здатні пов’язати демократичну риторику з усталеними переконаннями своїх парафіян.

  10. Підтримуючи демократичні цінності, духовенство дозволяє або навіть ініціює в рамках релігійних організацій навчання практичним знанням та навичкам, необхідним для реалізації ідеї народовладдя. У цьому випадку, релігійний інститут також справляє потужний демократизаційний вплив, виконуючи функцію освітньої інституції, яка доступна для всіх охочих, незалежно від віку, статків або соціального статусу. У цьому розділі ми бачили це як на прикладі католицьких осередків у Латинській Америці, так і на прикладі протестантських церков у США.

Виробивши демократичний стиль мислення й поведінки, людина схильна реалізовувати його в усіх царинах свого життя – як у світських, так і в духовних. Це може означати, що через яку б царину (світську чи духовну) не відбулася зміна світогляду й зразків поведінки, вона сприятиме демократизації решти інституцій цього суспільства (відповідно, світських або релігійних).

Розділ 7. СОЦІОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН І ТРАНСФОРМАЦІЙ


7.1. Соціальні трансформації: між еволюцією та революцією

Суспільствознавчі науки протягом тривалого часу їх існування фіксували, спостерігали і аналізували не тільки певні суспільні стани та функціональні характеристики об’єктів дослідження. Науковців особливо цікавили соціальні зміни, стадії їх протікання, чинники впливу, інтенсивність процесу перетворення і, як реалізація дослідницької майстерності, можливість прогнозування результатів цих перетворень. В арсеналі суспільствознавчих наук накопичено певна кількість категорій, що віддзеркалюють соціальні процеси змін, перетворень, перебудови тощо. До таких понять ми відносимо наступні: еволюція, революція, розвиток, реформа, прогрес, регрес, модернізація і нарешті трансформація.

Термін «трансформація» (лат. transformatio – перетворення, перебудова, видозміна) досить молодий порівняно з вищезгаданими категоріями (напевне окрім поняття «модернізація», яке тісно пов’язано з тими ж суспільно-економічними, політико-ідеологічними, соціокультурними суспільними умовами, що і «трансформація»). Ретроспективний аналіз щодо теорії соціальних змін в цілому, і трансформаційних практик зокрема, дає можливість простежити динаміку взаємовпливів суспільних змін як процесу розвитку соціального цілого та цілісності соціальної системи, представленої соціальним порядком, солідарністю тощо.

Серед зарубіжних науковців, що стояли у витоків трансформаційної проблематики, а також сучасних транзитологів потрібно відмітити: К.Полані (соціологом окреслено трансформаційні перетворення в економіці в межах пошуку так званого «третього шляху»), В.Меркель (автором розглянуто генезис поняття «соціальна трансформація» в історії соціологічної думки, детально проаналізовано специфіку трансформації соціальної системи за різних політичних режимів), Е.Шнайдер (дослідником виявлено і розроблено специфіку трансформаційних перетворень в межах політичної системи суспільства), К.Оффе (акцент на неоднорідності трансформаційних процесів стосовно різних підсистем суспільства: економіки, політики, ідеології, культури, громадянського суспільства тощо, «трьохкомпонентна трансформація»), Л.Голмс (в результаті порівняння суспільств Східної та Західної Європи зроблено висновок, що посткомуністичні суспільства, які трансформуються відрізняються всеохопністю і швидким темпом перетворень, розроблено критерії відмінності посткомуністичних трансформацій), Х.Лінц і А.Степан (співставлення суспільств Латинської Америки, Південної Європи та суспільств колишнього радянського табору, – як результат формулювання переліку перешкод трансформаційним процесам в країнах посткомуністичної Європи), Дж.Голл («подвійна трансформація», акцент на ролі національної розбудови і демократизації при трансформаціях), А.Пшеворський (виокремлення і акцентуація на ролі держави, як в практиці перетворень, так і в теорії транзитології).154

Порівняно з американо-європейською транзитологією ця проблематика на теренах колишнього радянського простору досить нова і не достатньо розроблена. Проте потрібно відмітити швидкі темпи теоретичного осмислення і вивчення трансформаційних перетворень в роботах вітчизняних науковців тощо. Цей процес пояснюється сучасними реаліями зазначених держав і теоретичними викликами, щодо прогнозування і можливості корегування соціальних трансформацій в межах цих суспільств. Прагнення автора є ніби ілюстрацією наукового інтересу і результату життєвої необхідності українського суспільства щодо осмислення трансформаційних перетворень, означених як позитивними, так і негативними наслідками. В даному контексті позитив і негатив трансформацій на теренах українського суспільства є протилежностями, проте такими, що не виключають одна одну. Серед негативних наслідків суспільної трансформації на теренах українського суспільства потрібно відмітити: кризу політичної влади, злиття політичної і економічної еліти, девальвація гривні, падіння виробничих потужностей, корупція, поглиблення соціальної нерівності, маргиналізація населення, відтік з країни робочої сили, підвищення соціальної напруги, масові виступи працівників, блокування доріг, мітинги тощо.155 Зазначені суспільно-економічні, політико-ідеологічні, соціокультурні негаразди актуалізують перед українським суспільствознавчим науковим середовищем теоретичне осмислення трансформаційних процесів, а також формування концепцій прогностичного характеру. Особливо потрібно відмітити занепокоєність суспільствознавців пострадянського простору щодо проблематики соціальної стабільності, соціального порядку, інтегрованості соціальної системи, соціальної солідарності в контексті трансформаційних перетворень, оскільки останні, як вже зазначалось, характеризуються в тому числі дестабілізаційними, дезінтеграційними тенденціями.

Серед науковців, які займаються трансформаційною проблематикою в пострадянському соціологічному полі потрібно відмітити наступних дослідників: Е.Авраамова, Є.Бистрицький, В.Ворона, З.Голенко, Є.Головаха, І.Горленко, А.Данилова, І.Дискин, Б.Дубіна, Т.Заславська, П.Кутуєв, О.Куценко, Н.Лебедь, С.Макеєв, М.Міщенко, Ю.Павленко, Н.Паніна, В.Піча, Л.Руденко, Л.Сокурянська, В.Степаненко, В.Танчер, М.Шабанова, В.Ядов, та ін. Серед зазначеної групи науковців потрібно виокремити плеяду дослідників, що відносяться до української соціологічної діаспори і займаються проблемами перетворень, трансмутації, трансформацій тощо (В.Ісаєв, О.Андрієвська, В.Бандера, О.Гавалешка, О.Гаврилешин, О.Герус, Г.Грабовий, М.Дичок, Л.Залеська-Онишкевич, А.Кравчук, Т.Кузьо, Є.Лемцьо, О.Мотиль, А.Процик, М.Трофименко та ін.).

Для дефініювання «трансформації» застосуємо реляційний підхід, розмежувавши деякі тотожні поняття, що накопичила соціологічна думка для характеристики суспільних змін. До цих категорій належать: «еволюція», «революція», «модернізація» тощо. Поняття «еволюція» (лат. evolutio – розгортання) характерне для наукової думки ХІХ століття, що розуміла її як впорядковані і скеровані зміни суспільства в цілому. Термін «еволюція» віддзеркалює кількісно-якісні зміни, ускладнення соціального організму, його перетворення від простого до складного, де диференціація частин цілого веде до диференціації його функцій. Тобто категорія «еволюція» характеризує кількісно-якісні зміни, ускладнення соціального цілого, підкреслюючи поступовий розвиток, тоді як трансформація – це тип соціальних змін, що передбачає не тільки розвиток, як утворення чогось принципово нового, але й занепад та відмирання певних застарілих соціальних форм з подальшим новим формоутворенням та переходом до принципово нової соціальної системи. З цього приводу доцільно зауважує відома російська дослідниця Т.І.Заславська, що трансформаційні процеси тягнуть за собою у якості атрибутів та наслідків стан невідворотної, довготривалої та глибинної аномії, обумовленої занепадом та розкладанням старих соціальних інститутів.156 Продовжуючи за Т.І.Заславською зазначимо, що зміни в інституційній системі суспільства, яке трансформується, узалежнені від соціокультурних зрушень представлених, в тому числі, структурою інтересів, цінностей, мотивацій, потреб. Зважаючи на аксіонормативну природу соціальної солідарності, вважаємо за необхідне, акцентувати увагу на взаємовпливах (не тотальних, проте вагомих) щодо солідаризаційних практик та трансформаційних перетворень. Означений зв’язок має подвійну природу, де соціальна солідарність виявляється з одного боку як результат соціокультурної трансформації, з іншого як важіль впливу на її протікання.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconIнформацiя про новi надходження для вчителів та вихователів
Богданова В. Я. Використання скриншотів у роботі педагога / В. Я. Богданова // Позашкільна освіта. – 2015. – № – С. 22 – 23
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconФранка Ліна Костенко Біобібліографічний покажчик укладач А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко Житомир 2012
А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для курсантів внз мвс україни київ 2012 (075. 8) Р 93
Рибальський О. В., Хахановський В. Г., Кудінов В. А., Смаглюк В. М. Захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах. Навчальний...
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчально-методичний посібник для вчителів, учнів, студентів смт Муровані Курилівці 2014 р
«Загальноосвітній навчальний заклад дошкільний навчальний заклад» с. Вербовець Теорія літератури в 5-11 класах
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник Для викладачів та студентів фармацевтичного факультету Запоріжжя 2014

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник (для студентів внз "Театральне мистецтво") Київ 2011 (793. 3) Ббк 85. 32

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для 7-8 класів. В. Г. Сарбей, Г. Я. Сергієнко, В. А. Смолій. Київ: Радянська школа, 1984 (F)

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка