Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін



Сторінка15/22
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.7 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22

В сучасному соціологічному дискурсі існує синтетична модель соціальних змін, що поєднує в собі поняття «еволюція» та «трансформація». Д.Мартен акцентує увагу на «еволюційній трансформації», яка поєднує в собі елементи цілеспрямованого раціонального реформування суспільства та еволюційність перетворень, представлених лінією історичної траєкторії певної країни. Автор підкреслює складність досвіду відриву країн Східної Європи від соціалістичної системи, що і обумовлює застосування даного синтетичного конструкту для аналізу трансформаційних реалій.157 Концепт структурно-діяльнісного підходу щодо трактування пострадянських трансформацій, представлений в доробку Т.Заславської та Л.Сокурянської, який взято у якості методології цього дослідження, також включає моменти «цілеспрямоване реформування, стихійність та самоорганізацію суспільства».158 Спостерігаємо деяку співзвучність підходів, проте з огляду на більш детальну розробленість останнього вважаємо за доцільне використати саме його. Повернемося до реляційного підходу щодо визначення «трансформації».



Антиподом еволюційного розвитку в соціологічній науковій думці вважають революційні перетворення. Революція (лат. revolutio – переворот) – «різкі і глибинні зміни у всьому суспільному житті, в результаті яких суспільство переходить з одного якісного стану в інший».159 За результатом перетворень революція і трансформація як морфогенетичні процеси тотожні, проте за механізмом протікання змін – різняться. Революційні перетворення як правило пов’язані з ініціативами елітарних угрупувань, що прагнуть до панування, тоді як трансформаційні зміни не обов’язково прикріплені до циркуляції еліти, а скоріше спираються на суб’єктів трансформаційної активності. Останні можуть бути представлені не тільки членами верхівки соціальної ієрархії, а також масовими суспільними угрупуваннями. Так, визнана українська дослідниця Л.Г.Сокурянська наполягає на тому, що молодь через власну соціально-інноваційну діяльність набуває ознак трансформаційної активності в межах сучасного українського суспільства.160 Повертаючись до розмежування понять «революція» та «трансформація» потрібно зауважити, що революційні перетворення передбачають докорінні, радикальні, стрибкоподібні зміни, тоді як трансформаційні практики відмічені поступовістю, реформістським характером, що не виключає стихійних проявів та моменту самоорганізації соціальної системи. Радикальність революційних перетворень проявляється також, не в атрибутивній, проте цілковито можливій, насильницькій складовій революційних змін у суспільстві. Тоді як трансформаційні зміни, не дивлячись на стан аномії суспільства, що може їх супроводжувати, за механізмом реалізації менш радикальні, ніж революції. Звертаючись до радикальності революційних перетворень, згадаємо одного з її апологетів В.І.Леніна. Він наголошує на тому, що революція має включати в себе єдність стихійно-руйнівної сили натовпу та свідомо-руйнівної сили організації революціонерів,161 де революційне правління майже не може обійтися без смертної кари експлуататорів.162 Ідейний супротивник В.І.Леніна, П.О.Сорокін в цьому питанні з ним цілковито погоджується, акцентуючи увагу на тому, що революційні періоди життя суспільства позначаються зростанням вбивств, садизму, жорстокості, звірств та тортур.163 Американський дослідник російського походження відстоює думку про те, що революція за фактом є результатом придушення у населення базових інстинктів (травного, індивідуального та колективного самозбереження, свободи, власності, сексуального інстинкту). Ці візії є одними з радикальних версій тлумачення соціальної революції. Проте нас більше цікавить цей конструкт соціальних змін з огляду на перетворення, що знищують «стару» соціальну систему представлену у всій різноманітності її економічних, політичних, ідеологічних та соціокультурних проявів, дестабілізуючи соціальний порядок, придушують соціальну солідарність «старого типу». З цього приводу не можна не згадати виміри революційних перетворень, що визначає П.Сорокін: «по-перше, революція означає зміну в поведінці людей, їх психології, ідеології, віруваннях та цінностях, по-друге, революція знаменує собою зміни в біологічному складі населення, його відтворення та процесів відбору. По-третє, це – деформація всієї соціальної структури суспільства. По-четверте, революція привносить собою зсуви у фундаментальних соціальних процесах».164 Трансформаційні перетворення в контексті їх порівнянь з революційними також позначаються не тільки кількісними, але і якісними змінами. За визначенням польського соціолога П.Штомпки трансформація – це «зміна структури, що супроводжується істотною модифікацією всієї мережі взаємозв’язків її елементів в соціальній системі чи в соціально-культурному полі… Такі зсуви зачіпають основу соціальної реальності, оскільки їх відголос зазвичай відчувається у всіх сферах (елементах) соціального життя, трансформують її найважливішу, істотну якість».165 На нашу думку, акцентуація на трансформації мережі соціальних зв’язків підкреслює зміни саме в конструкті соціальної солідарності суспільства. Де остання виступає з одного боку як об’єкт трансформаційних перетворень, з іншого як визначальний ресурс. Так проявляється двоїста роль соціальної солідарності в межах трансформаційних змін. По-перше, солідарність виступає як об’єкт, оскільки відбуваються перетворення самої соціальної системи у всій сукупності її елементів, яка по суті є солідаризована цілісність, представлена в тому числі цінностями, нормами, віруваннями, вподобаннями, ідентичностями, ідеологіями тощо. По-друге, соціальна солідарність, як ступень інтегрованості соціального цілого є ресурсом трансформаційних перетворень. Для пояснення цієї взаємозалежності використаємо конструкт довіри, що за визначення П.Штомпки, якого цитує В.Ісаєв, експлікується як «ставка на майбутні можливі дії інших».166 Такі орієнтири в пострадянському соціальному просторі небезпечні. Про це свідчать результати щорічного соціологічного моніторингу Інституту соціології НАНУ. Рівень довіри до багатьох соціальних інституцій низький. Люди не довіряють ЗМІ, податковій інспекції, міліції, прокуратурі, судам, Президенту, Уряду, Верховній Раді, армії, профспілкам, політичним партія, керівникам державних та приватних підприємств, банкам, благодійним фондам, громадським асоціаціям і об’єднанням.167 Відповідно будь-які інституції українського соціального простору, що здійснюють цілеспрямоване реформування, як складову трансформаційних процесів, залишаються без потенціалу людської підтримки, де останній поряд з соціальною та інституціональною структурою виступає ресурсом і рушійною силою соціокультурних змін посткомуністичного трансформаційного простору.168 А оскільки сучасний соціологічний дискурс вирішує проблему солідарності через концепт довіри169 цілковито доцільною буде теза, що соціальна солідарність виступає ресурсом трансформаційних змін у суспільстві.170
7.2. Соціальні трансформації та модернізація
Також потрібно розмежувати терміни «трансформація» і «модернізація» (від франц. moderne – сучасний, новітній). Сучасний соціологічний дискурс пропонує щонайменше три основних підходи щодо визначення модернізації. Перший з них висвітлює найбільш загальне та розпливчасте визначення, ототожнюючи модернізацію з прогресивним, еволюційним розвитком в цілому. Другий підхід говорить про модернізацію як синонім переходу від традиційного суспільства до модерного, для якого характерні наступні процеси: індустріалізація, урбанізація, бюрократизація, демократизація, домінуючий впливу капіталізму, розповсюдження індивідуалізму та мотивація успіху, раціоналізація та секуляризація відносин.171 А також процеси економічного розвитку, диференціації виробничих сил, комерціалізації, становлення і укріплення парламентаризму, виробничого права, національної ідеології тощо.172 За визначенням польського соціолога П.Штомпки в цьому сенсі класичні соціологічні роботи О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса, М.Вебера, Е.Дюркгейма, Ф.Тьонніса описують саме такий тип соціальних змін.

В межах третього підходу сучасного соціологічного дискурсу щодо «модернізації», остання виступає синонімом теорії неомодернізації та конвергенції.173 Пострадянський соціологічний простір пропонує варіації назв, як-то «навздогінна модернізація».174 На нашу думку, останній варіант доволі влучно співвідноситься з трактуваннями, покладеними у візію цієї версії «модернізації», а саме висвітлення процесу «гонитви» традиційних недорозвинених або слабо розвинених країн за суспільствами розвиненими, які існують в межах єдиної глобальної світової системи в єдиний історичний час. Потрібно зауважити, що концепт «модернізації» та «навздогінної модернізації» в сучасному соціологічному просторі підлягає жорсткій критиці через власну неспроможність.175 За влучним висловом сучасного українського дослідника П.Кутуєва «дослідницька програма модернізації оперувала в контексті місіонізму, притаманного американській політико-ідеологічній та інтелектуальній традиції, пропагуючи монологічну «законодавчу» версію модерну, яка спиралася не стільки на ідеали публічної сфери, скільки на традицію просвітницького деспотизму».176

Модернізаційний дискурс передбачає опис нового типу солідарності, побудованої на цінностях особистості «сучасного» типу. Риси цього типу особистості, що будуть наведені нижче, були сформульовані як результат емпіричного дослідження проведеного у 70-х роках ХХ століття у межах Гарвардського проекту з соціальних та культурних аспектів розвитку. Цитуючи Алекса Інкелеса, П.Штомпка говорить, що для особистості «сучасного» типу характерні: індивідуалізм; відкритість експериментам, інноваціям, змінам; плюралістичність поглядів; орієнтація на сучасне і майбутнє; впевненість у власних можливостях щодо організації особистого соціального простору; планування майбутніх дій; віра в прогнозованість розвитку соціального, економічного та політичного простору; відчуття соціальної справедливості (впевненість у тому, що лише майстерність, працьовитість та наполегливість, а не випадок, – це засоби отримати винагороду); найвища цінність формальної освіти; повага гідності інших не залежно від соціальних статусів.177

Аксіонормативні зрушення, характерні для сучасної України, включають процес модернізації цінностей. Це без сумніву підтверджують дослідження сучасних українських науковців. Так, Л.Г.Сокурянська, вивчаючи динаміку змін студентської молоді, акцентує увагу на тому, що студенти першого та другого «покоління незалежності» (1990-ті роки) порівняно з «поколінням відлиги» (1970-ті роки), у значній мірі мають більш модерні ціннісні орієнтації.178 Зазначений процес дотичне вказує на пророщення нового типу модерної солідарності в межах сучасного українського суспільства. Але не дивлячись на те, що трансформаційні процеси не виключають модернізацію цінностей, самі поняття «трансформація» і «модернізація» не є тотожними. Детальніше зупинимося саме на розмежуванні цих дефініцій.

Концепт «модернізації» являє собою останнє слово еволюційного напрямку, де однолінійність соціальних перетворень проявляється у тезі: суспільства Решти мають пройти той самий шлях осучаснень, що пройшли у своєму розвитку країни світу. Тоді як трансформаційні перетворення мають окрім реформаційної складової, конечна мета якої прогрес суспільства, стихійність розвитку, коли ні генеральний напрям, ні результати перетворень не визначені.179 Доповнюючи дану тезу, відомий російський соціолог В.О.Ядов зазначає, що за трансформаційних перетворень об’єктивно не визначено історичний вектор соціальних перетворень.180

Концепція модернізації історично сформувалась як теоретичне осмислення переходу від традиційного до індустріального суспільств і характеризує якісні осучаснення, тоді як трансформація – це перетворення, що передбачає не тільки удосконалення, але й в деяких випадках занепад, руйнацію, хаос тощо.

Доречно також зауважити, що поняття «модернізація», в класичному його розумінні (О.Конт, Е.Дюркгейм, К.Маркс), темпорально прив’язане до осмислення переходу від традиційного до модерного суспільства, де останнє позначаться наступними рисами: індустріалізація, урбанізація, раціоналізація, бюрократизація, демократизація, формування капіталізму, орієнтація на індивідуалізм у масовій свідомості тощо.181 Тоді як поняття «трансформація» в сучасному українському соціологічному дискурсі використовується для опису комплексу змін характерних саме для країн колишнього «другого» світу. Автори, що підтримують дану тезу, звертають увагу на деякі аспекти самобутності посткомуністичних трансформацій, які можуть бути описані виключно в термінах теорії трансформації. Хоча доречним буде зауважити, що теорія конвергенції або ж більш звична для українського соціологічного простору назва «навздогінна» модернізація, звертається саме до проблеми посткомуністичного переходу.

Продовжуючи розмежування понять «трансформація» – «модернізація», необхідно відмітити наступне. Адепти модернізаційного дискурсу звеличували ідею прогресу та вірили в необхідність покращення соціального життя,182 тоді як автори, що підтримують та розвивають трансформаційну концепцію акцентують увагу на перетвореннях, які, як правило, тягнуть за собою шерег проблем в економічних, політичних та соціокультурних вимірах соціального простору, нестабільність соціальної системи, що трансформується близька до стану «динамічного хаосу».183 Проте потрібно зазначити за П.Штомпкою, що згодом Шмуель Айзенштадт, як один із критиків модернізаційного підходу робив акценти на багатьох її негативних аспектах, що, у більшості своїй, були пов’язані зі знищенням традиційних інститутів, життєвих укладів, а також із асинхронічністю соціальних перетворень, які виливалися у зростання аномії, хаосу, варіацій девіантної поведінки.184

Ще одним із аспектів за яким, на нашу думку, доцільно розмежувати дефініції «модернізація» та «трансформація» є категорія «рушійні сили», яка віддзеркалює ініціативи соціальних акторів. Так, модернізційний підхід, як одне із останніх втілень еволюціонізму, позиціонується з точки зору рушійних сил наступним чином: зміни в суспільстві виникають і розгортаються поступово та спонтанно (акцент зроблено на природності соціальних змін), тоді як дія еліти вторинна. Модернізаційний дискурс відводить соціальним акторам роль стимуляторів розвитку, підкреслюючи їх вторинність.185 Трансформаційні ж перетворення поєднують стихійність (природність) перетворень та реформаційну складову. Останній компонент реалізується, з одного боку, політикою держави, з метою здійснення цілеспрямованих змін у визначених сферах життєдіяльності суспільства, з іншого боку, штовхається «знизу», природньо, за рахунок індивідуальних ініціатив соціально активних верств населення. Т.І.Заславська визначає ці соціальні групи у наступному терміні: «суб’єкти трансформаційної активності», і експлікує його у наступний спосіб як «соціальних акторів різного рівня і різного типу (індивіди, організації, групи), які або безпосередньо викликають, або опосередковано тягнуть за собою суттєві зрушення в суспільній будові і/або людському потенціалі суспільства».186 Причому російська дослідниця акцентує увагу на тісному взаємозв’язку між трансформаційною активністю соціальних суб’єктів та мірою солідарності, що проявляється у інтегрованості соціальних груп та верств, а також спроможності людей ефективно взаємодіяти в процесі творення нових соціальних практик. Соціальна солідарність виступає необхідною умовою у якості складової соціокультурного потенціалу суспільства необхідного для трансформаційних змін.

Повертаючись до співвідношення понять «трансформація» / «модернізація», необхідно уточнити, що теорія конвергенції, є одним із втілень модернізаційного дискурсу розглядає питання природності/штучності соціальних змін у наступний спосіб. Країнам світової периферії нав’язується модерна модель соціального розвитку, що впроваджується шляхом реформування «згори», тобто за ініціативи еліти країни. Відповідно, в межах теорії конвергенції, ми говоримо про цілеспрямоване перетворення за ініціативи «верхів», що йде в розріз з класичною теорією модернізації, яка відстоює ідею еволюційності розвитку.

В сучасній соціологічній літературі висвітлено твердження стосовно концепції «перетворень» як складової теорії модернізації.187 Проте, на нашу думку, яка наслідує результати досліджень Т.І.Заславської, В.О.Ядова та Л.Г.Сокурянської, для аналізу сучасних змін, що відбуваються в українському суспільстві більш доречним буде використати трансформаційний підхід. Це обумовлено шерегом причин: по-перше, вектор перетворень пострадянського соціального простору не є визначеним, тоді як модернізаційний підхід тяжіє до моноспрямованості, точніше вестернізації, копіювання західного зразку.188 За твердженням української дослідниці Л.Г.Сокурянської трансформація передбачає поліваріантність розвитку, тоді як модернізація – один з цих варіантів.189 По-друге, в межах трансформаційного дискурсу активно розробляється роль елементів суб’єктності перетворень, тобто здатності соціальних суб’єктів протидіяти негативним наслідкам розвитку і підтримувати бажані, що на рівні абстракцій визначається П.Штомпкою як соціально-історичний процес, тоді як модернізаційна теорія була виплекана, спираючись на положення природньо-історичного розвитку.190 По-третє, своєрідність перетворень, що відбуваються в українському соціумі підкріплюється, в тому числі, соціокультурною спадщиною пострадянського простору. Україна належить до іншого цивілізаційного осередку ніж країни Західної Європи, в яких модернізація постала як процес органічний. Враховуючи багатогранність відмінностей між нашою країною та західним простором, в межах цього дослідження, є актуальним сконцентрувати увагу на ціннісній складовій. Модернізація Європи спиралась на процеси лібералізації як суспільства в цілому, так і аксіосфери зокрема. Свобода вибору, незалежність особистості, індивідуалізм, вільний ринок, інститут приватної власності, толерантність – конструкти, що не прижились в Радянському Союзі, в тій мірі, як це відбувалось в Західній Європі. Відповідно, самобутність постленінських країн і їх соціокультурного простору вимагає використання найбільш доцільної методології. І це, на нашу думку, є трансформаційний підхід. Причиною використання саме цього теоретичного конструкту у якості інструменту дослідження є те, що трансформація як соціальний процес, що характеризується радикальними, всеохоплюючими, кількісно-якісними змінами в соціальному просторі узалежнена від солідаризації суспільного простору. Аксінормативна єдність суспільства, що проявляється у єдності думок, можливості синхронно реагувати на події та діяти, виступає потужним фундаментом для перетворень. І навпаки низький рівень солідарності соціуму призводить до «застряганя» цілеспрямованих або стихійних змін, оскільки вони не приймаються і не сприймаються населенням. Використовуючи термінологію відомого українського дослідника Є.І.Головахи – легальність не підтверджується легітимністю.191

Повертаючись до трансформаційної проблематики, підсумуємо, що трансформація, за визначенням російської дослідниці Т.І.Заславської, – це обумовлена зовнішніми чинниками та внутрішньою необхідністю, не пов’язана зі зміною політичної еліти, проте в той же час радикальна та відносно швидка зміна соціальної природи, чи соціетального типу суспільства.192


7.3. Процеси соціальних трансформацій в сучасному соціологічному дискурсі
Сучасний соціологічний дискурс пропонує класифікацію напрямів трансформаційних процесів. Так, українська дослідниця О.Д.Куценко здійснила результативну спробу систематизувати, накопичені закордоном напрями на теорії щодо експлікації соціетальних змін. Так, перший блок підходів, авторка об’єднала під назвою «теорії транзитивної модернізації». До нього віднесені наступні автори: С.Хантінгтон, Л.Бальцерович, А.Пшеворський, В.Цапф, тощо. Зазначені дослідники фокусують власні розробки на проблемах внутрішньосистемних чинників трансформаційних перетворень. До таких чинників належать якості суспільних інститутів, еліти. Трансформаційні процеси розглядаються як керований перехід від авторитаризму до демократії шляхом цілеспрямованого реформування основних інститутів економіки через нав’язування з боку політичної еліти суспільства.193

Другий блок – «теорії залежності від пройденого шляху та інерції соціальних інститутів, мереж». До представників цього блоку О.Д.Куценко віднесла наступних науковців: Девід Старк, Герно Грабер, Джеррі Л.Брюст. Соціальний потенціал трансформації постленінських країн розглядається як спадок або інерція соціальних інститутів та мереж минулого. Сучасний стан соціального цілого розглядається як перегрупування ресурсів та нормативів користування ними, нові догмати вжиті в старі соціальні мережі.194

До третьої групи трансформаційних конструктів відносимо «теорії тиску структури та кореляції групових інтересів», що розвиваються наступними теоретиками: аргентинський політолог Гільермо О’Доннел, американський політолог Филіпп Шміттер, американський політолог Девід Лейн, американський дослідник угорського походження Іван Селеньї тощо. Аналізуються виклики глобалізації для національних економік країн, що трансформуються. Ліберальна форма капіталізму, що будується в нашому соціопросторі на фоні неопатрімоніальної системи державного устрою, узалежнена від держави, яка слабшає та олігархії, що поступово, але впевнено нарощує потенціали. Трансформаційні процеси проходять за ініціативи «згори».195

Остання група авторів в лиці В.О.Ядова, Т.І.Заславської та безпосередньої авторки цієї систематизації – О.Д.Куценко, дістала назви – «теорії ймовірностей». Підкреслюється національна самобутність трансформаційних перетворень, що проявляється в гібридизації соціальних відносин, які сильно корелюються з соціальними установками, ціннісними орієнтаціями, вже опробаваними моделями прийняття життєвих рішень тощо. Достатньо суттєво зростає вплив на «нові» соціальні практики з боку, як зовнішніх (з боку світ-системи), так і внутрішніх соціальних акторів на всіх рівнях існування соціальної системи.196 В межах цього підходу акцентується увага на соціокультурному аспекті трансформаційних перетворень, як прояву не тільки особливості соціальних змін у нашому просторі, а як процесу загальнонаукової уваги до змін в методології досліджень. Ці зсуви спрямовані на збільшення частки уваги щодо кросскультурних досліджень. Зазначена тенденція в неабиякій мірі збільшує актуальність розробки солідаризаційної проблематики на теренах сучасного українського суспільства. Оскільки гібридизація соціальних конструктів сьогодення, в тому числі позначилась на взаємовпливах трансформація – солідарність, де останнє явище також набуває пострадянської неповторності.

Повертаючись до класифікації сучасних закордонних підходів щодо осмислення трансформаційних змін, зазначимо дефініцію «трансформації», сформовану О.Д.Куценко, в межах синергетичного структурно-діяльнісного підходу: це процес пов’язаних, відносно швидких, перерваних або безперервних змін системних якостей суспільства, як реакція на загрозу вичерпування ресурсів минулої форми його розвитку і накопичення нових конкурентних соціальних інтересів та ресурсів, що визначають можливість «іншого» шляху.197

Українська авторка системно опрацювала закордонний досвід тематизації трансформаційного дискурсу, розкривши сучасні тенденції його розвитку. Проте, на нашу думку, доцільним буде розширивши коло уваги на українських дослідників, які опікуються цією проблематикою, доповнивши класифікацію.



  1. Модернізаційний підхід. Серед авторів що формують цей напрям потрібно відмітити наступні персоналії: Всеволод Ісаєв, Павло Кутуєв (критичне осмислення проблеми модернізації), Ірина Попова, Світлана Хобта тощо. Використовується модернізаційний підхід до розкриття особливостей перехідного періоду в сучасному українському суспільстві.


    Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconIнформацiя про новi надходження для вчителів та вихователів
Богданова В. Я. Використання скриншотів у роботі педагога / В. Я. Богданова // Позашкільна освіта. – 2015. – № – С. 22 – 23
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconФранка Ліна Костенко Біобібліографічний покажчик укладач А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко Житомир 2012
А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для курсантів внз мвс україни київ 2012 (075. 8) Р 93
Рибальський О. В., Хахановський В. Г., Кудінов В. А., Смаглюк В. М. Захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах. Навчальний...
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчально-методичний посібник для вчителів, учнів, студентів смт Муровані Курилівці 2014 р
«Загальноосвітній навчальний заклад дошкільний навчальний заклад» с. Вербовець Теорія літератури в 5-11 класах
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник Для викладачів та студентів фармацевтичного факультету Запоріжжя 2014

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник (для студентів внз "Театральне мистецтво") Київ 2011 (793. 3) Ббк 85. 32

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для 7-8 класів. В. Г. Сарбей, Г. Я. Сергієнко, В. А. Смолій. Київ: Радянська школа, 1984 (F)

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка