Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін



Сторінка16/22
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.7 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22

  • Постмодернізаційний підхід. Теоретики, що сформували цю нішу трансформаційного дискурсу – це В.В.Танчер, В.П.Степаненко тощо. Перш за все потрібно підкреслити постмодернізаційні тенденції в експлікації трансформації через відкидання ідеї мононаправленості соціальних змін, як це прописується в модернізаційних підходах. Не безперервний прогрес та раціоналізація суспільного життя, а невизначеність вектору перетворень соціопростору, що проявляється не в хаосі, а поліваріантності, де останнє об’єктивується в індивідуальних ініціативах соціальних суб’єктів. За допомогою власних одиничних дій, творчої складової життєдіяльності, індивіди впливають на процеси структурації соціальної системи суспільства.

  • Діяльнісний підхід. Адептами в межах цього сектору дослідження суспільної трансформації є Є.І.Головаха, Н.І.Паніна тощо. Зроблено акценти на особливостях трансформації інституційної, соціоструктурної та соціально-психологічної складової цього процесу. Самобутність цієї розробки віддзеркалюється у дуальному розумінні процесу інституціоналізації перехідного періоду. Процес становлення нових соціальних інститутів охоплює, в тому числі, легітимність і легітимації. Не заглиблюючись до дефініювання цих термінів, окреслимо загальну тенденцію їх експлікації, де легітимність визначається як ситуація існування демократичної нормативності, а легітимація – прийняття індивідами зазначеної системи правил та приписів та формування поведінкової лінії на їх основі. Цей теоретичний конструкт блискуче ілюструє особливість розгортання явища соціальної солідарності в умовах сучасного українського транстформування. Зазначимо, що соціальна солідарність у нашому суспільстві існує на рівні загального інформування та часткового прийняття конструктів демократизації та лібералізації. Проте потрібно відмітити відсутність легітимації цього процесу, що на мікрорівні проявляється у ігноруванні поведінкових практик модерного штибу.

  • Структурно-діяльнісний підхід. Представлений наступними науковцями-дослідниками: В.О.Ядов, Т.І.Заславська, О.Д.Куценко, Л.Г.Сокурянська тощо. Специфіка позицій представників цього напряму розгалужена та багатовимірна. Ми зосередимо увагу на положеннях, що найбільш рельєфно окреслюють особливості трансформаційних перетворень саме з точки зору соціальної солідарності. По-перше, підкреслюється переорієнтація соціологічного дискурсу до соціально-історичної тенденції з чого випливає, по-друге, зроблено акцент на ролі суб’єктності в творенні соціальних процесів, трансформації зокрема, по-третє, визначається стихійність та дискретність перехідних процесів.

    Квінтесенцією останнього підходу з точки зору дослідження проблематики соціальної солідарності є визначення, сформоване харківським теоретиком Л.Г.Сокурянською. Трансформація – дискретний процес якісних радикальних змін суспільства як складної соціокультурної системи, детермінованих як об’єктивними, в тому числі зовнішніми по відношенню до суспільства феноменами, так і суб’єктивними чинниками, в тому числі перш за все феноменами соціальної суб’єктності.198

    Визначивши поняття «трансформація» як складний, дискретний соціальний процес, логічним буде прослідкувати його складові частини. На всіх етапах розгортання трансформаційних процесів перетворення і видозміни охоплюють всі галузі суспільного життя. Тому ми в певні мірі говоримо про тотальність трансформаційних перетворень, які охоплюють економічну, політичну, ідеологічну, соціокультурну та інші підсистеми суспільства. Тобто всеохопність проявляється в багатовимірності трансформаційних процесів. З цього приводу в сучасній суспільствознавчій науковій думці є певні неузгодженості, пов’язані з історичними і соціокультурними особливостями суспільств, що трансформуються. Так виділено трьохвимірні і чотирьохвимірні трансформаційні моделі. Дане моделювання опирається на включення певної кількості ознак суспільних перетворень, до яких соціологи-сучасники відносять зміни в економіці, політиці, ідеології, культурі суспільства тощо.

    Економічні трансформації пов’язують перш за все з лібералізацією економіки, формуванням вільного ринку і підприємництва, індустріалізацією, диференціацією виробничих сил, розвитком конкуренції у високомонополізованому промисловому секторі, відкритістю економіки країни для іноземних інвестицій і транснаціональних корпорацій тощо.199

    Політико-ідеологічний аспект трансформаційних перетворень в сучасній соціологічній літературі характеризують за допомогою наступних ознак: незалежність держави-нації, формування демократії, базованої на громадянському суспільстві, верховенстві права, вільному волевиявленні народу, політичній свободі, високій політичній і ін.

    Формування громадянської нації, національної ідентичності, підвищення рівня суспільної довіри, «розвиток культури, що формулює засадничі принципи і норми та створює нові символи»200 – всі ці орієнтири перетворення складають культурну або соціокультурну компоненту трансформаційного процесу.

    В соціологічній літературі термін «соціокультурна трансформація» використовують у широкому та вузькому значеннях. Так, В.Ісаєв відстоює думку про те, що соціокультурна трансформація є складовою трансформаційного процесу. Цей термін описує перетворення, що здійснюються виключно у аксіонормативній площині соціального життя. Тоді як представники Харківської соціологічної школи відстоюють думку про те, що термін соціокультурна трансформація ширший і описує перетворення соціального цілого в цілому. Причому сама етимологія поняття підкреслює домінантну роль ціннісно-нормативних змін.

    Відповідно прозоро визначаються важелі впливу нашого дослідження, що зосереджується саме на специфіці соціокультурних трансформації. Оскільки аксіонормативні складові є змістом явища соціальної солідарності і вони в свою чергу складають наповнення соціокультурного сектору трансформації. Виходячи з цього логічним є експлікувати поняття «соціокультурної трансформації». За основу беремо влучний варіант, прописаний відомою української дослідницею Л.Г.Сокурянською.

    Соціокультурна трансформація в широку змісті – це процес кардинальних змін в змісті взаємодії різних соціальних суб’єктів, в тому числі міжособової взаємодії (тобто процес ціннісної, безпосередньо культурної трансформації), який з неминучістю визначає в результаті такі ж самі кардинальні зміни в різноманітних формах цієї взаємодії (тобто відповідно соціальну трансформацію).201

    Процес тотального перетворення можна показати не тільки через сфери соціального життя, як то економічна, політична, ідеологічна, культурна, тощо, а також як процес, що здійснюється на всій суспільній вертикалі: загальнонаціональній, регіональній, локальній, груповій, індивідуальній.202 Багаторівневість соціальних перетворень тягне за собою неузгодженість, нерозуміння між соціальними акторами, багатовекторність завдань та розпорошеність по їх виконанню. Всі ці труднощі ускладнюють прогнозованість трансформаційних процесів. Для запобігання цих проблем, а також здійснюючи вагомий внесок в формування трансформаційної теорії, Т.І.Заславська розробила і запропонувала соціологічній спільноті теоретичний конструкт соціологічного механізму трансформаційного процесу.

    Російська дослідниця використовує поняття «соціальний механізм суспільного процесу» у його наступній інтерпретації – це стійка система взаємодій соціальних акторів різних типів та рівнів, кінцевим результатом яких слугує задоволення певних суспільних потреб.203 Причому потрібно відмітити інституціональну і соціокультурну складові в конструкції соціального механізму, тобто сукупність нормативного і ціннісного контексту функціонування соціальних відносин. Використання поняття «соціальний механізм суспільного процесу», що є теоретичною абстракцією як і будь-яка наукова категорія, дозволяє розглянути досліджуване явище, в нашому випадку суспільну трансформаціє як цілісне феномен. Відповідно підхід, запропонований Т.І.Заславською, відкриває можливість дослідити взаємозв’язок між соціальним потенціалом суспільства (до якого за Ф.Фукуямою входить соціальна солідарність) та функціонуванням соціальних інститутів. А також проаналізувати вплив трансформаційної активності різних верств суспільства на рівень інтегрованості соціального конструкту.

    «Соціальний механізм трансформаційного процесу» Т.І.Заславська презентує у вигляді аналітичної схеми (Додаток 1).204 Така форма допомагає спрощено і більш доступно уявити складові і зв’язки трансформаційного процесу. Аналітична схема складається з чотирьох основних елементів. Елемент А віддзеркалює соцієтальні характеристики суспільства, у якості основних, що мають вплив на трансформаційні процеси Т.І.Заславська виокремлює людський потенціал, соціальні інститути та соціально-групову структуру суспільства. Елемент Б російська дослідниця визначає у якості перехідного. Він віддзеркалює соціальну ситуацію, коли дії мікроакторів формують макропрактики. Елемент В вплітає трансформаційну активність індивідів в загальний процес перебудови системи суспільства. Цей елемент описує ту ситуацію, що актори різних типів і рівня спроможні своїми діями, прямо або опосередковано сприяти суспільним змінам. Т.І.Заславська визначає цей елемент як діяльнісний. Елемент Г російська авторка тематизує у якості суб’єктного, підкреслюючи вплив суспільно-політичних сил на соціальні трансформації. Підсумовуючи варто зазначити, що аналітична схема включає в себе соціально-структурні елементи суспільства у якості контексту соціальних змін, де акценти розставлено на інноваційній діяльності соціальних акторів, експлікованій як трансформаційна активність. Т.І.Заславська підкреслює роль суб’єктності в соцієтальних змінах. З точки зору дослідження соціальної солідарності ця аналітична схема цінна тим, що включає людський потенціал, складовою якого є згуртованість, у якості бази трансформаційних змін соціуму. Це теоретично дає підстави для аналізу взаємозв’язку соціальної солідарності як елемента соціальної структури і соціокультурних трансформацій сучасності. А також прослідкувати яким чином солідарність як складова соціального капіталу сприяє або ж навпаки уповільнює соцієтальні перетворення.
    Основні положення розділу
    Підсумовуючи варто зазначити наступне. Трансформація – це соціальний процес, що характеризується радикальними, всеохоплюючими, кількісно-якісними змінами в соціальному просторі і складається з тісно взаємопов’язаних етапів: занепад, оновлення та консолідація системи. Соціальна трансформація в сучасних соціокультурних умовах пострадянського суспільства – є соціальним перетворенням, що складається 4 головних процесів: «1) перехід до вільної ринкової економіки; 2) перехід до демократії, базованої на громадянському суспільстві; 3) розвиток суспільної довіри і; 4) розвиток культури, що формулює засадничі принципи і норми та створює нові символи, які відновлюють раніше придушені ідентичності, а також символи, з якими всі члени суспільства могли б позитивно себе пов’язувати».205

    Розділ 8. СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ ПОЗА ДЕРЖАВОЮ: ІНСТИТУТИ ТА ГЛОБАЛЬНА ЕВОЛЮЦІЯ



    8.1. Час, інститути та соціальні зміни
    У другій половині ХІХ століття більшість соціальних дослідників експліцитно або імпліцитно обирали Державу (з великої літери) як базовий об’єкт для свого вивчення. Економісти говорили про політекономію, дослідники політики – про націю-державу, соціологи – про суспільство у межах політичних (державних) кордонів, а історики - писали політичну (ідеологічну) версію історії держави, від імовірних джерел і до сучасноті. Статисти збирали дані, які мали першочерговий стосунок до держави та її функціонування. Навіть саме слово «статистика» пов’язане зі словом держава (англійською – state, німецькою - staat).

    Відображаючи загальну схильність науки дев’ятнадцятого століття до редукції, соціальні дослідники розглядали великі об’єкти як просте (механічне) зібрання менших об’єктів тощо. Беручись за вивчення «великого сучасного світу» , його змін, соціальні дослідники мали тенденцію на методологічному рівні розглядати його як просто міждержавну структуру, яку єдино можливо аналізувати, як соціально-політичну історію взаємозв’язків між державами, так само як автоматично сумованими/порівняними одна з одною можуть бути різні державні статистики.

    Цей методологічний етатиський нахил безперервно домінував у світі соціальної науки аж до наших днів. В поширених дискусіях навколо «глобалізації» , які почалися у кінці 1980-х років, їх загальною тезою було те, що у них говориться про щось абсолютно нове, про те що уперше поставило під сумнів домінування Держави, як єдиного суб’єкта соціально-політичної дії, і з цієї причини як методологічної одиниці аналізу соціальної науки206.

    У цих дебатах було небагато або не було зовсім спроб аналізу у темпоральному контексті процесу, описаного під широким заголовком «глобалізація» . Найбільш важливим наслідком інтелектуального відкриття «глобалізації» могло б бути (але, поки що, на жаль, не стало) оновлення розуміння реальних характеристик і часових меж наших соціально-політичних моделей співучасті та включення у світ, в якому ми живемо207 .

    І це при тому, що навіть на повсякденному рівні очевидно, що соціальний світ не є сталим, він постійно змінюється або еволюціонує. Більше того, неможлива оцінка, що є справді у цьому світі «новим» , без розуміння часових тривалостей, без розуміння того, що не є «новим» , але просто є несхожою формою.

    Ось чому дуже сумнівно аналізувати теперішнє, його зміни, без аналізу контексту великих часових тривалостей (longue durée) у броделівському розумінні. Лише тоді можна розрізняти постійну форму змін і лише тоді стане можливим оцінювати важливість кожного моменту соціальних змін, коли те, що є визначаючим структурним елементом, само по собі, піддається трансформаціям.

    Під таким кутом зору, розглянемо далі, в дещо дискриптивному стилі, два темпоральні методологічні підходи – неоінституціоналіз та глобальний політичний еволюціонізм, для яких одиницями аналізу виступають не Держава або їх взаємодії per se, а «соціальні інститути» і «соціально-політична глобальна еволюція» , горизонти яких простягаються у глибини великих часових тривалостей.

    Сьогоднішня специфіка дослідження динаміки інституційного рівня суспільства, як знання що формується, полягає у тому, що тут суміщаються традиційні дослідження політичних інститутів (в першу чергу, так званий «старий» інституціоналізм), які намагаються вкласти інститути в межі звичних теоретичних схем (статичних та працюючих у межах формального права), відновити «вічну» логіку уявлень про суспільство і політику й новаторські розробки, які часто зводяться до простого опису нових історичних шляхів розвитку інституцій, без спроби глибше вивчити їх внутрішню логіку динаміки.

    Частина з них були розроблені в області сучасної політекономії Д. Нортом та іншими вченими і тому мають, на нашу думку, свою релевантність для вивчення соціально-політичної динаміки208. Звісно, суспільно-політчна сфера відрізняється від економіки за багатьма характеристиками (наприклад, центральною роллю спільних дій, більшою важливістю інститутів різного порядку для власного функціонування, можливістю використовувати владу та примус, владною асиметрією, публічністю тощо). Однак, на рівні методології ми можемо казати про існування широкої міждисциплінарної кооперації209. Як стверджує Т. Сендлер, сучасна економічна теорія «стає все більш міждисциплінарною в тому, що пов’язано з методологією, об’єктами досліджень та перспективами розвитку. В різних галузях економічної теорії використовуються технології, знання, поняття з інших напрямків суспільних та природничих наук» 210.

    Для концепції Д.Норта характерна особлива увага до часу: «як історика економіки, час завжди був чимось, що суттєво хвилював мене, тим паче, що некласична теорія не «знає» часу. Неокласична модель – це модель, яка ігнорує час, відповідно, вона ніколи не розуміла, як час «працює» … Це можливо надто відверто, але факт – без глибокого розуміння часу ви будете нікчемним дослідником політики, бо час – це вимір, в якому ідеї, поняття та інститути розвиваються» 211. Саме на інститутах робить акцент Д.Норт, аналізуючи темпоральні виміри політики та економіки.



    Інститути для нього – це правила гри в суспільстві, обмеження, які вигадані людьми, для того щоб спрямувати людську діяльність у певному напрямку. Таким чином, вони структурують основні стимули в процесі міжлюдського обміну – політичного, економічного та соціального. Тому автор підкреслює, що «інституційний вимір визначає шлях, за яким суспільства розвиваються у часі» 212.

    Інститути, за Д.Нортом, можуть бути різними: як офіційними, так і неофіційними, головне те, що вони охоплюють усі види обмежень, які вигадані для стримування людської взаємодії.

    Інститути можна цілеспрямовано вигадати (наприклад, як конституцію чи якийсь статут), вони також можуть розвиватися протягом якогось часу (наприклад, як законодавство чи норми поведінки). Очевидним в такому випадку є те, що офіційні та неофіційні правила, вид та ефективність їх дотримання формує характер політичного, соціального та економічного життя213.

    Вузловою для концепції Д.Норта є різниця між інститутами і організаціями. Якщо інститути – це правила гри, то організації та їх учасники – це гравці. Організації створюються групами індивідів, пов’язаних спільним прагненням досягнути певних цілей. Організації охоплюють політичні органи (політичні партії, законодавчі органи, міські ради тощо), економічні об’єднання (фірми, профспілки, кооперативи тощо), суспільні установи (церкви, клуби, спортивні асоціації) тощо.

    Виникнення організацій та їх розвиток, в першу чергу, визначається інституційною основою. У свою чергу, вони впливають на її еволюцію214.

    Головна роль інститутів у суспільстві полягає в тому, щоб зменшити невизначеність шляхом встановлення постійної (але не завжди ефективної) структури людських взаємодій. Однак стабільність інститутів жодним чином не суперечить тому факту, що вони змінюються. Усі інститути – від звичаїв, правил поведінки до законодавства та контрактів між індивідами – поступово змінюються, а тому поступово змінюються варіанти виборів, які нам доступні. Ці культурні обмеження не просто пов’язують минуле з майбутнім, але й дають нам ключ до пояснення історичних змін215.

    «Найважливіша загадка історії людства полягає у тому, як можливо пояснити великі розходження шляхів історичних змін. Яким чином суспільства розійшлися? Чим пояснити такі різні механізми їх функціонування? Так чи інакше усі ми беремо свій початок від суспільства мисливців та збирачів» , - зазначає автор216.

    Відповіді на ці питання Д.Норт пропонує шукати в відмінностях між інститутами та організаціями, на взаємодії між ними, що й формує напрямок інституційної зміни. Окрім того, він підкреслює, що інститути разом з обмеженнями визначають можливості у суспільстві. Організації створюються для того, щоб скористатися такими можливостями. І відповідно до їх еволюції змінюються інститути.

    Остаточний шлях інституційного виміру формується завдяки «1) «замиканню» , яке виникає внаслідок симбіозного взаємозв’язку між інститутами та організаціями, які розвиваються під впливом структури стимулів, створених інституціями; 2) процесу позитивного зворотного зв’язку, за допомогою якого люди усвідомлюють свої можливості, реагують на зміни у сукупності можливостей» 217.

    Останній (процес позитивного зворотного зв’язку) можна абстрактніше означити як ситуацію, коли певний можливий (випадковий) елемент поєднався з правилом прийняття рішень, що має послідовний зв'язок з теперішніми можливостями попереднього результату (частково, випадково). Кожен крок далі по цьому шляху створює наслідки, які збільшують відносну привабливість такого шляху для того, щоб спонукати робити наступні кроки. Як тільки такі ефекти починають акумулюватися, вони творять міцний цикл самопосилюючої діяльності218.

    Процес позитивного зворотного зв’язку має декілька інтегративних характеристик, які слідом за Б.Артуром (Brian Arthur) (1994) можна узагальнити наступним чином219:


    1. Непередбачуваність. Попередні події породжують різноманітні ефекти, які є частково випадковими, відтак багато результатів є можливими. Ми не можемо спрогнозувати наперед, яка з цих можливостей реалізується.

    2. Нееластичність. Чим далі розгортається процес у своєму розвитку, тим складніше потім змінити його траєкторію на іншу. Значне просування в одному напрямку врешті-решт може призвести до «замикання» на одному рішенні.

    3. Неергодичність. Випадкові події на першій стадії процесу не можуть бути проігнорованими. Їх не можна вважати (або ігнорувати) як зайвий «шум» , бо вони повернуться майбутніми виборами. Навіть незначні події тут мають значення.

    4. Потенційна неефективність шляху. В довготерміновому вимірі, наслідки, які вже досягнуті, можуть генерувати нижчі результати, аніж попередні альтернативи могли б дати. Обраний шлях може бути неефективним.

    Усі перелічені характеристики процесу є архіважливими. Вони свідчать, що попередні події мають більше значення аніж пізніші, а звідси – різні наслідки продукують різні результати. Цей процес є таким, де час має визначальне значення.

    Динаміка зворотного зв’язку є важливим компонентом інституційної пояснювальної схеми, розробленої Д.Нортом та іншими, концепту, який отримав загальну назву «визначений шлях» (path dependence). По-перше тому, що він допомагає ясно побачити, як ціна «переключення» з однієї альтернативи до іншої, у певному соціальному контексті, значно зростає у часі. По-друге, тому, що він роз’яснює, як (за яких умов) час має значення і тим самим впливає на політику: питання часу є ключовим для такого аналізу.

    «Формула «визначеного шляху» неявно була присутня в «класичних» роботах західної порівняльної політології, таких як аналіз європейської партійної системи Ліпсета та Роккана (1967), у сучаснішому аналізі Колльєра (1991) таких тем, як трудова інкорпорація в Латинській Америці або дослідження Хакера (1998) про невдалу спробу створити в США національну систему страхової медицини» , - зазначає П.Пайерсон (2004)220.

    Одними з перших це поняття почали використовувати також два інших історики економіки: вже цитований нами Б.Артур та П.Девід (Paul David), його першопочаткове значення було пов’язане з дослідженням закономірностей технологічних інновацій221. Вони помітили, що деякі технологічні новації мають тенденцію до концентрації різними способами. Точніше, частина з них географічно концентрується, наприклад, електроніка у Силіконовій долині (США). Інші – можуть зосереджуватися в інший спосіб. Не менш важливо було й те, що користувачі таких технічних новацій часто фокусуються на використанні деяких з них (або навіть лише на одній) із загального числа доступних аналогічних технологій. Б.Артур та П.Девід аргументували це тим, що усі такі «концетрації» – це результати ідентичного історичного процесу, у яких минулі вибори споживачів ефективно «замкнулися» на певних обраних технологіях й «закрилися» для їх альтернатив. Вони назвали цей процес «визначенням шляху» (path dependent – дослівний переклад «залежний шлях» ). Їх ідея була достатньо проста: колись, на самому початку, люди обрали один «визначений шлях» дій, далі – з’ясувалося, що звернути з цього шляху на інший дуже складно (якщо взагалі можливо), таким чином вони стали «в’язнями» свого власного вибору, який на початку самі ж зробили.

    Можливі й інші дефініції «визначеного шляху» . В.Севел (William Sewell) (1996), наприклад, запропонував вважати «визначеним шляхом» ситуацію, за якої те, «що сталося на початковій точці часу впливатиме на можливі результати послідовності подій, які відбуваються, і на наступних точках часу» 222.



    Поділіться з Вашими друзьями:
  • 1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22

    Схожі:

    Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconIнформацiя про новi надходження для вчителів та вихователів
    Богданова В. Я. Використання скриншотів у роботі педагога / В. Я. Богданова // Позашкільна освіта. – 2015. – № – С. 22 – 23
    Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
    Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
    Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconФранка Ліна Костенко Біобібліографічний покажчик укладач А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко Житомир 2012
    А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко
    Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для курсантів внз мвс україни київ 2012 (075. 8) Р 93
    Рибальський О. В., Хахановський В. Г., Кудінов В. А., Смаглюк В. М. Захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах. Навчальний...
    Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчально-методичний посібник для вчителів, учнів, студентів смт Муровані Курилівці 2014 р
    «Загальноосвітній навчальний заклад дошкільний навчальний заклад» с. Вербовець Теорія літератури в 5-11 класах
    Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник Для викладачів та студентів фармацевтичного факультету Запоріжжя 2014

    Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник (для студентів внз "Театральне мистецтво") Київ 2011 (793. 3) Ббк 85. 32

    Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для 7-8 класів. В. Г. Сарбей, Г. Я. Сергієнко, В. А. Смолій. Київ: Радянська школа, 1984 (F)

    Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
    Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
    Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
    Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...


    База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
    звернутися до адміністрації

        Головна сторінка