Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін



Сторінка17/22
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.7 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Альтернативний, вужчий концепт «визначеного шляху» запропонувала М.Леві (Margaret Levi) (1997): «Цей концепт означає, якщо він взагалі щось означає, те, що певна країна чи регіон почали рухатися в певному напрямку, й ціна зміни цього напрямку є занадто високою. Там можливі й інші точки вибору, але вузька колія наявних інституційних структур завадить легкому рестарту вихідного вибору. Можливо, кращою метафорою цієї ситуації, аніж «визначений шлях» , було б метафора дерева. З одного стовбуру ростуть багато різних гілок, як великих, так і малих. Хоча можливо спуститися униз або перелазити з одної на іншу, особливо, якщо обрана гілка зламалася. Але гілка за будь-якої ситуації, по якій може пересуватися людина, лише одна» 223.

У нашому дослідженні, однак, будемо користуватися розумінням «визначеного шляху» , запропонованим вже згаданими нами Б.Артуром та П.Девідом, де, якщо абстрактніше переформулювати, він є динамічним процесом, який включає позитивний зворотній зв’язок, що генерує багатоманітні ймовірні результати, залежні від конкретної послідовності, у якій розвиваються події.

Подібним чином Дж.Хакер (Jacob Hacker) (2002) зазначає «визначений шлях» , пов'язаний з траєкторіями розвитку, які складно повернути у зворотному напрямку» 224.

Повертаючись до логіки аргументації Б.Артура та П.Девіса, не зовсім проясненим лишилося питання: чому деякі процеси стали «визначеним шляхом» , а інші - ні, чому на деяких технологіях споживачі «замкнулися» , а на інших - ні?

Пояснення, запропоноване Б.Артуром та П.Девідом, базувалося на ефекті так званої «зростаючої віддачі» (increasing returns) багатьох факторів. Ефект «зростаючої віддачі» полягає в тому, що навіть скромний початок з однієї технологічної новації або місцерозташування переводиться з часом у більш низькі затрати, що повертається приходом більшої кількості споживачів, і відповідно, веде до збільшення кількості продукції.

Таким чином, «зростаюча віддача» призводить до збільшення кількості виробів з нижчими витратами, і відповідно, до збільшення кількості споживачів тощо.

Виходячи з концепту «зростаючої віддачі» , Б.Артур та П.Девід, намагалися пояснити різноманітні явища – від феномену Силіконової долини до появи формату VHS (video home system). «Наприклад, як тільки компанії «першого покоління» Силіконової долини «зросли» , вони створили можливості для існування менших та вузько орієнтованих посередників. Ці посередники, у свою чергу, змогли заснувати інші компанії, які несли нижчі витрати, працюючи з ними. Усе більше і більше споживачів обирали VHS-плеєри, студії пропонували більше кінофільмів для VHS-плеєрів, роблячи VHS – формат ще більш привабливим для покупців, чий вибір знову приводив до того, що студії створювали ще більше фільмів у цьому форматі, створюючи тим самим… і так далі» 225.

Підсумовуючи, ці дослідники ще раз підкреслюють: якщо деякі шляхи ведуть до ефективніших результатів, ніж інші, можливість переходу на інший, привабливіший, шлях буде складно реалізувати, за виключенням вихідного етапу і першої обраної дороги, яка у майбутньому, можливо, лише й приведе до позитивних результатів, так як в момент її обрання ніщо не гарантувало того, що шлях до ліпших результатів був вже обраний.

Єдиною гарантією було б те, що переваги, які викликає «зростаюча віддача» , створили і її саму; можливо, і те, що перша обрана дорога буде мати переваги над дорогами, які будуть обрані пізніше. Таким чином, фірми, регіони або навіть країни змушені зупиняти свій рух по шляху, який веде до неефективних технологій, тим самим прирікаючи себе на ці технології226.

У своїх дослідженнях Б.Артур і П.Девід цікавилися, в першу чергу, технологічними новаціями, інші представники суспільних наук вирішили поширити їх методологічних підхід і на інші сфери, генералізуючи той факт, що будь-які «технології» (які в такому ракурсі розуміються дуже широко: «технології» як деяке політичне та соціальне знання/практики, які виникають в процесі будь-яких інтеракцій між людьми) також пов’язані з ефектом «зростаючої віддачі» .

Ми вже згадували про те, що Д.Норт побачив у концепції Б.Артура і П.Девіда спосіб, за допомогою якого можна пов’язати воєдино час та інститути. Слідуючи за цією ідеєю, він розглянув наслідки використання «визначеного шляху» та його витоків для соціальних інститутів, знаходячи їх у різноманітних факторах, починаючи від структури людського розуму і закінчуючи складністю координації можливих альтернатив, які створюють ефект «зростаючої віддачі» для інститутів. Він також вказав на те, як з технологіями, у звичайному сенсі цього слова, існування «зростаючої віддачі» для інститутів зі значними трансакційними витратами можуть зберегтися і увійти в стан «замикання» .

З іншого боку, в контексті комплексних соціальних взаємозв’язків, створення нових інститутів з нижчими витратами часто характеризується, по-перше, високими стартовими витратами, які пов’язані з тривалим ефектом навчання, координаційним ефектом та очікуванням адаптації227. По-друге, інколи політичні актори навмисно створюють такі інститути, які дуже складно змінити: через створення дуже складних процедурних вимог для зміни таких інститутів в подальшому, такі, як вимога голосування кваліфікованої більшості тощо. По-третє, після того як свого часу був інституалізованій певний політичний стиль або спосіб прийняття рішень, актори акумулювали знання про те, як вони працюють. Тому найбільш комфортно і впевнено вони почуваються з ними, і досить незахищено – за відсутності знайомих правил, а отже, – не намагаються нічого змінювати. По-четверте, зацікавлені особи із законодавчих органів або інституційні переваги посилюють таку інституційну поведінку акторів, яка і надалі буде гарантувати їх привілеї. Для прикладу, люди похилого віку будуть підтримувати тих політичних акторів, які виступають за збереження та збільшення соціальних виплат і системи соціального захисту, від якої вони залежні.

Д.Норт також підкреслював, що одним з ключових моментів «визначеного шляху» є так звана «системна взаємозалежність інституційної матриці» (the interdependent web of an institutional matrix), яка викликає масові процеси «зростаючої віддачі» у конфігурації існуючих інститутів228.

Якщо коротко підсумувати, як «визначений шлях» працює в «соціальному житті» , то схоже можна відмітити такі чотири його основні властивості229:


  1. Багатоманітна рівновага (multiple equilibria). Виходячи з набору вихідних умов, які сприяють позитивному зворотному зв’язку, порядок результатів зазвичай є можливим.

  2. Випадковість. Відносно «незначні» події, якщо відбуваються у потрібний момент, мають значні й стійкі наслідки.

  3. Критично важлива роль «вибору часу» та «послідовності» . В процесах «визначеного шляху» момент, коли відбуваються події, є дуже важливим. Адже, ранішні складові послідовності мають більше значення аніж наступні, тому подія, яка відбулася «занадто пізно» , може не справити жодного ефекту, не дивлячись на те, що вона (теоретично) могла мати значні наслідки, але вибір часу вже був інший.

  4. Інерція. Колись встановлений процес веде до єдиної рівноваги. Цю рівновагу буде дуже складно змінити.

Інтерпретація «визначеного шляху» Д.Норта та ін. також допомагає зрозуміти (але, на жаль, не вирішити !) одну з центральних проблем сучасної економічної та соціальної теорії, а саме: чому бідні країни залишаються бідними, а багаті країни – багатими? І найбільшу тривогу викликає той факт, що ця ситуація здається складно вирішуваною, якщо не безнадійною, принаймні, в межах цього теоретичного підходу, що дає можливість, і не без певних підстав для цього, вважати деяким критикам цей концепт та схожі з ним «дескриптивними» , «детермініськими» 230, «теоретичним виправданням» 231 (і навіть – «консервацією» !) існуючої ситуації; концептом, який закриває очі на присутність у проблемі розриву між Північчю та Півднем - наслідків «традиційних» для Півночі політик колоніалізму та імперіалізму 232.

Як би не склалася подальша доля цього методологічного підходу, але фактом залишиться, те, що він був (і є) однією з перших і однією з найбільш «титулованіших» (хай і спірною в дечому) в науковому світі спробою включити фактор часу у сучасні політичні та економічні дослідження: Д.Норт отримав у 1993 році Нобелівську премію з економіки: «за досягнення відродженої історії економіки, яка використовує економічну теорію та кількісні методи для пояснення економічної діяльності та інституційної зміни» .


8.2. Соціальний неоеволюціонізм і цикли глобальної політичної еволюції
Перейдемо до другого підходу в центрі уваги якого знаходиться вже не інститути, а аналіз еволюційної складової розвитку світу – від економіки до суспільства, політики – так званої «еволюційної світової політики» Дж. Модельскі. В широкому значенні, це один з різновидів аналізу світу, з особливою увагою до його глобальної політичної системи.

Вітчизняному читачу Дж.Модельскі може бути знайомий, в першу чергу, за російським перекладом однієї з його праць «Еволюція глобальної політики» (2005) у журналі «Політичні дослідження» 233 та українською публікацією М.Андрущенка (2009), присвяченій його концепції234.

Ці праці хоча і знайомлять читачів з концепцією Дж.Модельскі, однак небагато уваги приділяють методологічному підгрунтю його досліджень. Тому детальніше зупинимося саме на цьому, взявши за основу низку «методологічних» статей Дж.Модельскі235.

«Еволюційна світова політика» – це використання методологічних принципів сучасної еволюційної теорії до вивчення довготривалих змін загальносвітового порядку236. Базовою одиницею такого дослідження є глобальний політичний процес, а не окремі націїї-держави, суспільства, імперії, або міжнародні організації, хоча останні та їх політики також відіграють важливу роль у такому дослідженні237. Це процесуальна модель, бо її головний акцент - зміни в часі, а не статичні «етапи розвитку» .

Головне питання «еволюційної світової політики» – це зміни: яким чином загальносвітовий порядок відтворюється впродовж значних відрізків часу, і чи може такий процес бути названий «політичною глобалізацією» ?

Базовим методологічним припущенням Дж.Модельскі (і попередньою відповіддю на поставлене питання) є те, що подібні процеси мають еволюційу природу: світова політика – це об’єкт еволюціонуючий. Всесвітня політична система постійно знаходиться у стані еволюції, яка поділена на різноманітні інтервали від інноваційних проривів (так званий, ефект «соціального еволюційного годинника» ). Таким чином, можна казати, що структурні зміни політичного (і соціального) порядку співжиття людей – це продукт еволюційного процесу238. Тому соціальні утворення та інститути не є вічними. Цей факт буде промовистим для кожного, хто просто порівняє світову політику, яка існувала 500 або 1000 років тому, з її сучасним варіантом. «Уся світова система змінилася за цей час і немає нічго дивного, що з нею змінилася й структура світової політики, - зазначає ДжМодельскі» 239.

Ось чому, на думку дослідника, для кращого розуміння світової політики у її темпоральному вимірі ми просто потребуємо еволюційного підходу. Що під цим має на увазі Дж.Модельскі?

На його думку, якщо для біологічних наук теорія еволюції є однією із форм сучасного «дарвіністського синтезу» , то для соціальних наук – це не так, і загальноприйнятою є думка, що її можна використати для проблем пояснення виникнення соціальних інститутів людського співжиття. Дехто з соціальних дослідників та відомих економістів, за шумпетерською традицією, використовує евристичний потенціал еволюційної теорії, наприклад, для дослідження поширення інновацій та пояснення моделей довготермінового розвитку. Але сучасній соціальній науці широке застосування принципів еволюціонізму заважає їх стійка асоціація з так званим, «соціальним дарвінізмом» кінця ХІХ століття та тими проблемами, які він викликав.

Однак, вивчення світової політики потребує «теоретичного капіталу» загальної еволюційної теорії. На думку дослідника, це не означає, що світова політика має будуватися на основі «біологічного детермінізму» , як це робить соціобіологія або еволюційна психологія, і це не означає акцентуацію на генетичних підґрунтях соціального порядку або політичного (у випадку воєн). Головне – використання сучасної дарвіністської теорії та її центральної ідеї – селекції, як мінімум, за аналогією, але фактично, як певну методологічну модель 240.

Ця дарвіністська «небезпечна ідея» (вислів Дж.Модельскі) природної селекції (відбору) у біології використовується для пояснення походження видів та їх характеристик. А в межах «еволюціоніської світової політики» ідея селекції може бути використана для пояснення походження світового політичного порядку, як процесу, що відбувається під впливом соціальної селекції, яка включає в себе вибір та його систему, різні моделі політичних змагань та минулі війни. Якщо «природна» селекція детермінується фізичним середовищем (кліматом, географією тощо), соціальна – існує у межах соціального середовища на глобальному, регіональному та локальному рівнях. Якщо «природна» селекція діє через генетичний матерал і потребує значного часу, то соціальна «селекція» є швидшою, включає культурну передачу і людську поведінку, втілену у політиках і стратегіях.

Попри ці відмінності, все ж таки, як підкреслює Дж.Модельскі, «соціальна» селекція є еквівалентною «природній» . Селекція, як і вся дарвіністська система, є широким концептом значної аналітичної сили, яку можна застосувати до політики, економіки і навіть – до науки. Справді, цей аналітичний інструмент допомагає висвітлити спільні механізми процесів «живих» , комплексних та відкритих систем, тобто усіх еволюційних процесів241.

«Еволюціоністська світова політика» Дж.Модельскі евристично використовує три базові елементарні механізми дарвіністської системи еволюційних процесів «G-T-R» (загальну мінливість – Generate variation, перевірку або відбір – Test or select, регенерацію або поширення – Regenerate or amplify), але додає до них ще механізм кооперації, який для біологічних наук не є дуже характерним, але роль якого в соціальній та політичній організації важко переоцінити. Ці чотири механізми разом утворюють алгоритм навчання. Таким чином, для Дж.Модельскі світова політична еволюція розуміється через призму цього алгоритму, тобто через змагання та співпрацю, планування та поширення; а сам алгоритм породжений багатоманіттям політик та стратегій.

Такі механіхзми еволюційного навчання, за Дж.Модельскі, мають значний вплив через те, що вони не відбуваються однаково, повсюду і миттєво. Спершу, вони виникають у тих регіонах та територіях, які є сприятливими для них, і тому мають високий еволюційний потенціал. Такі регіони, на думку дослідника, мають відповідні організаційні можливості, які співмірні з вимогами світової конкуренції: відкритість та сприяння різноманіттю, одна з головних вимог появи інновацій; просунутість технологій кооперації (співробітництва) і тим самим сприяння низьким трансакційним витратам. Загалом висока чутливість до загальносвітових проблем. Через те, що еволюційний потенціал є різним у різних регіонів та за різних часів, в певний момент соціального часу виникають привілейовані зони, звідки потім інновації (нові політичні, культурні, соціальні ідеї, способи та моделі організації, технології тощо) поширюються по всьому світу.

Цей алгоритм навчання Дж.Модельскі вважає базовою моделлю усіх світових еволюційний процесів. Кожен завершений алгоритм є окремим періодом еволюційного процесу. «Еволюційна світова політика» Дж.Модельскі поєднує в собі процеси трьох рівнів соціально-політичної організації: рівень окремих агентів, всесвітньо інституційний рівень та рівень усього людства, як виду. Процес соціального навчання відбувається синхронно на кожному з цих рівнів. Таким чином, на думку автора, з’являється світова система і еволюція світової політики, як процес навчання усього людства, і не лише у формі єдиного процесу навчання, але як одночасний каскад таких процесів.

Процес навчання діє, як послідовність еволюційних механізмів: мінливість, кооперація, відбір (селекція) та поширення. Він складається з чотирьохфазного алгоритму ланцюга подій, кожна фаза якого пов’язана з одним із цих механізмів. Кожен такий процес має власні важливі характеристики, які є механізмом генераційної зміни, і водночас – втіленням принципу «соціальна еволюція – пропорційна часу» . Тому кожен такий процес має лише йому притаманну швидкість, але усі вони викликають зміни з постійною інтенсивністю, залишаючись при цьому різними, і діючими за власним (хоча і взаємозалежним) розпорядком.

Базовим ритмом таких процесів, на думку Дж.Модельскі, є період зміни кожного покоління (приблизно 25-30 рр.), який є одним з процесів навчання певної генерації. Усі процеси соціальної еволюції у каскаді відбуваються в один і той самий період, так як коротші процеси є нібито «вкладеними» у довші.

На рівні світової політики цей еволюційний алгоритм працює наступним чином242:

а) Початком є поява та поширення всесвітніх політичних стратегій (або політик), які є досить стійкими та хочуть успішно відтворювати себе і надалі. «Стійкість» (відтворення) означає передачу ними свого «коду» (сукупності основних правил/ідей) наступному поколінню стратегій. Стійкість стратегій базується на загальній інерції усіх політичних утворень.

б) Протягом часу деякі, якщо не більшість, таких стратегій репродукується у звичний спосіб – через копіювання; проте частину з них очікують зміни – чи то від свідомого експериментування з ними, чи внаслідок випадкової «мутації» , а може, у вигляді інновацій від нових підходів вирішення всесвітніх проблем. Все це є джерелом Мінливості, яка викликає внесення змін у поширені стратегії.

в) У комплексних еволюціонуючих системах інновації породжують коопераційний, комбінаторний та синергетичний ефекти. Стратегії, які базуються на цих ефектах, мають більше шансів на «виживання» . Така Взаємодія (кооперація), комбінування є набагато проблематичнішою у політичних утвореннях, і тут вона не є автоматичною.

г) Політичне та соціальне середовище, в межах якого поширена певна стратегія, включає у себе селективний фактор або механізм, який допомагає встановити причини, які стратегії збережуться у незмінній формі, а які політики слід змінити, бо вони не виправдали себе. У світовій політиці Селекція (відбір) політики є прямим наслідком макрорішення, реалізованого у формі світових воєн та миру, а в межах держав таку роль відіграє непідтримка/підтримка населенням певного курсу, політичної моделі та процедура виборів.

д) Завершує процес зміни «коду» стратегії її Посилення (як нагорода для стратегій, які пройшли селекцію). Успішна політика в такому разі поширюється через механізми «приросту» та передається у формі спадку наступним генраціям політик.

Дж.Модельскі вважає одним з прикладів таких еволюційних процесів навчання – довгі цикли світової політики243. Такі (навчальні) цикли мають не лінійну природу, яка включає у себе вказані чотири основні фази, кожна з яких запускає один відповідний еволюційний механізм.

Першою з них є фаза «постановка проблеми» (Agenda-change), на якій за допомогою механізму «мінливості» відбувається привнесення інновацій до існуючого порядку денного світової полтики. Друга - «створення коаліції» («сoalitioning» ) повязана з тим, що усвідомлення нових світових проблем веде до створення нових союзів та груп кооперації для подолання цих проблем, а відтак – до зміни існуючого політичного ландшафту світу. «Макрорішення» («macrodecision» )– це третя фаза еволюційного алгоритму, на якій відбувається селекція (відбір) віднайдених рішень на світові проблеми, та їх жорстка конкуренція. І остання фаза – «виконання» («execution» ) – це можливість для коаліції, яка перемогла у конкурентній фазі селекції, втілення власної стратегії, її поширення та створення для її впровадження відповідних політичних інструментів244.

На основі цих методологічних підгрунть Дж.Модельскі розгортає модель «еволюційної світової політики» , яка включає в себе три основні процеси навчання, впорядковані за їх граничною тривалістю:

1) 120-річний довгий цикл світової політики (табл. 4.1.), який також відомий, як підйом і падіння світових держав. Ключовою складовою цієї структурно-функіональної моделі є розрізнення між «глобальним лідером» і «челенджером» (challenger), тобто державою, яка кидає лідеру виклик, сперечається з ним за глобальне домінування. Це той процес, протягом якого відбувається відбір агенту світової політично еволюції. За останні півтисячоліття, на думку Дж.Модельскі, чотири держави одна за одною займали цю позицію глобального лідера (Португалія, Датська республіка, Велика Британія (двічі) та США), а їх челенджерами були Іспанія, Франція, Німеччина... Це також процес, протягом якого буде обрана придатна форма для глобальної світової організації (яка швидше за все після 2080 року може замінити існуючий державоцентричний світ, де змінювалися держави – глобальні лідери, і стане таким собі «світовим урядом» ). Обрання такої форми глобальної організації так само буде проходити через вказаний вище чотирьохфазний еволюційний цикл. Цей процес запускається еволюційним потенціалом окремих держав або глобальної організації, визначаючи тим самим «зону активності» світової системи.


Таблиця 1.

Довгі цикли світової політики (світові проблеми та їх вирішення) [170]



Період/

від


Світові проблеми: структурні

загальні/

політичні



Інновація

B.

Створення (не імперської) світової структури




Глобальне лідерство, як основа світового порядку

1430-

ДЦ5


(тут і далі ДЦ розшифровується, як довгий цикл)




Початок Великих географічних відкриттів

Статус-кво Шовкового шляху



Португальські морські шляхи (флот, бази, союзники);  світова політична система

1540-

ДЦ6





Формування центру;

Іспанська світова монархія



Датьсько-англійський союз;

Проголошення свободи морів



1640-

ДЦ7





Політична стабілізація;

Французький виклик (challenge)



Британія утримує баланс сил;

Досягає статусу глобального лідера



1740-

ДЦ8





Економічна експансія;

Французький виклик



Британська індустріальна революція; Свобода торгівлі

C.

Створення світового порядку




Консолідація світових організацій

1850-

…ДЦ9





Розвиток наук/поширення знань;

Німецький виклик



Американська інформаційна революція

1973- ДЦ10




Поява світової громадської думки/інтересів (Виклик?)

Формування центру спіьноти демократичних країн

2080-

ДЦ11





Новий світовий порядок

(реформи проти статус-кво?)



Світове управління

2) Еволюція світової політики, як інситуційної зміни на світовому рівні відбувається 500 років. Вона включає в себе чотири фази: інформаційну (мінливість), соціо-інтегративну (кооперація), політичну (відбір) та економічну (розширення). Кожен довгий цикл (позначений відібраним агентом довгого циклу і підштовхнутий конкуренцією за глобальне лідерство, яка породжена новими викликами) складає одну фазу такої еволюції. Два останні британські цикли гегемонії у XVIII та ХІХ ст. важливі тим, що саме на цей період припав час фази світової політичної та економічної еволюції, і сформувалися підвалини сучасної світової інституційної системи.


Таблиця 2.

Еволюція світової політики сучасної епохи (за Дж.Модельскі)



Постановка проблеми

(глобальні проблеми)

ПЕРІОДИ:


Створення коаліції

Макрорішення

Виконання

(після 1500: СВІТОВИЙ ВПЛИВ, наступний челенджер)



А.ЕВРОАЗІЙСЬКИЙ ПЕРЕХІД

(передумови)







930

Інформація



960

Заснування династії Сун



990

Війна з державою Ляо



1020

ДЦ1 Північ Китаю

(Династія Сун)


1060

Інтеграція



1090

Партії реформ



1120

Війна з Тибетом



1160

ДЦ2 Південь Китаю

(Династія Сун)


1190

Світова імперія?



1220

Об’єднання Монголії



1250

Монголія захоплює Китай



1280

ДЦ3 Генуя

Монгольська імперія


1300

Торгівля



1320

Морські шляхи



1350

Генуя, налагодження зв’язків з Монголією



1380

ДЦ4 Венеція

Імперія Тамерлана


В.АТЛАНТИЧНО-ЄВРОПЕЙСЬКИЙ

(світовий центр)







1430

Відкриття



1460

Бургундсько-габзбурський зв'язок



1494

Італійські війни та Індійський океан



1516

ДЦ5 ПОРТУГАЛЬСЬКИЙ

Іспанія


1540

Інтеграція



1560

Поширеня кальвінізму по світу



1580

Іспано-датьські війни



1609

ДЦ6 ДАТСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

Франція


1640

Політична структура



1660

Англо-датський союз



1688

Війни Великого союзу



1714

ДЦ7 БРИТАНСЬКИЙ І

Франція


1740

Індустральна революція



1760

Торгівельна спільнота



1792

Революція/

наполеонівські війни


1815

ДЦ8 БРИТАНСЬКИЙ ІІ

Німеччина


С.АТЛАНТИЧНО-ТИХООКЕАНСЬКИЙ

(світова організація)







1850

Наукова революція



1878

Англо-Американські особливі відносини



1914

І, ІІ світові війни



1945

ДЦ9 США


1973

Інтеграція



2000

Демократичний транзит



2026

2050

ДЦ10



2080

Політична структура



2110

2140

2170

ДЦ11


2200

2230

2260

2290 ДЦ12

3) Сучасна світова політика в цілому є процесом, який вже триває 2000 років та впливає на структурні зміни на рівні людства як виду. Еволюційний потенціал для змін активували послідовність «зон активності» – основних регіонів світової системи. Цей процес також охоплює чотири фази: підготовку (мінливість), формування ядра (кооперація), устрій (відбір) і консолідацію (розширення). Рух світової системи, який триває вже більше 2000 років (розпочався у Афро-Євразійському регіоні) у середині ХІХ ст. вступив у фазу зосередження на Атлантично-тихоокеанському регіоні.

Дж.Модельскі, підсумовуючи методологічну частину «еволюційної світової політики» , зазначає: «довгий цикл, який складається з чотирьох фаз, таким чином формує одну фазу еволюції світової політики, і знову – кожен період чотирьох фаз світової політичної еволюції є однією фазою сучасної світової політики. Це означає, що кожна фаза світової політики є важливою частиною досвіду людства, кожна з них простягається більше, ніж на шістнадцять поколінь людей та займає більше ніж 500 років» 245. Також цей процес містить коеволюційну складову, тобто усвідомлення того, що світові політичні еволюційні процеси коеволюціонують з іншими глобальними еволюційними процесами. Тобто, політична глобалізація взаємодіє з економічною, соціальною, культурною, у визначенні форми, але й у тому аспекті, що кожен з цих процесів впливає та містить власний проект світової інституційної зміни.

Схематично «еволюційну світову політику» Дж.Модельскі можна зобразити у вигляді наступної матриці (див. таблицю 3). Вона складається з чотирьох блоків (A-D), які представляють собою чотири фази сучасної світової політики. Кожен такий блок має чотири ряди (послідовно пронумеровані від 1 до 16), кожен представляє один довгий цикл і одну фазу світової політики, і усі такі ряди поділені на чотири колонки (a-d), кожна з яких є однією фазою довгого циклу. Світова політична система, за цією матрицею, розпочалася близько 1000 року (тобто розпочався внутрішній «системний» політичний час), на таблиці це відповідає ланці A1a і йде нижче. Позначкою «х» у блоці С, 10 ряді, колонці b, позначено позиції світової політичної системи близько 2000 року, тобто у фазі «Створення коаліції» довгого циклу 1ДЦ10, і другу (соціально-інтегративну) фазу світової політичної еволюції. Дж.Модельскі вважає, що цю матрицю можна використовувати для прогнозування майбутніх фаз світової політики, а не лише для опису її минулого.



Таблиця 3.

Матриця «еволюційної світової політики»



(1000-5000 рр.) Дж.Модельскі [171]

a.

b.

c.

d.

        A.

 

 

            1   

 

 

 

            2

 

 

 

            3

 

 

 

            4

 

 

 

 

         B.

 

 

            5

 

 

 

            6

 

 

 

            7

 

 

 

            8

 

 

 

 

        C.

 

 

            9

 

  x

 

           10

 

 

 

           11

 

 

 

           12

 

 

 

 

        D.

 

 

           13

 

 

 

           14

 

 

 

           15

 

 

 

           16

 

 

 

 

 

Евристичний потенціал «еволюційної світової політики» , на думку її автора, проявляється у двох головних сферах її застосування: (перша) для соціальних наук дає методологічну можливість досліджувати історичний шлях світової політиики, в загальному, й світові інституційні зміни – конкретніше. Еволюційний підхід, таким чином, відновлює важливість історії, часу як такого в соціально-політичних дослідженнях, і є науковим внеском у створення своєрідного «теоретичного скелету» світової історії минулого тисячоліття. Відтак, вона не є просто каталогом даних, війн та окремих персон, але систематичним поясненням сучасних форм світової політики.



Друга, для передбачення майбутнього політики. Цей метод, на думку Дж.Модельскі, забезпечує виявлення її стркутурних трендів, і може бути своєрідним «гідом» структурного розвитку світової політики, так само як трендів глобалізації, і вужче – демократизації. Це не спосіб передбачення окремих подій, але можливість використання інтерпретативної схеми, для розуміння у якому напрямку буде рухатися світ найближчі 25-30 рр., 50-60 рр., від цього часу, а відтак – проведення відповідної політики усіма зацікавленими сторонами або хронополітики: «Хронобіологія – це вивчення біологічного годинника, а хронотерапія – галузь медицини, яка займається лікуванням у відповідності з біологічним годинником пацієнта. Ми можемо розглядати „хронополітику» , як проведення відповідної до часу політики, яка релевантна часу (фазам) календаря світової політики» 246.

В цілому, «еволюційна світова політика» Дж.Модельські, є перспективним напрямком та способом досліджень, але вона містить ряд недоліків, типових для неоеволюціоністських підходів. Можна погодитися з В.Лапкіним і В.Пантіним (2005), що спірними виглядають у підході Дж.Модельскі вибор окремих елементів виділених послідовностей, слабка проробленість механізмів спадковості між глобальними лідерами; методологічно дискусійними є також запропонована ним реконструкція ранніх етапів світової політичної еволюції, ідеологічно заангажованими сучасною ліберальною ідеологією виглядають «необхідні умови» для набуття певною країною, регіоном ролі глобального лідера («демократичний потенціал» , «толерантність до плюралізму» , «чутливість до глобальних проблем» тощо). З еволюційної моделі Дж.Модельскі також дивним чином випали цілі регіони, країни та часові пласти – Африка, Арабський Схід, Росія (СРСР) тощо. Тому В.В.Лапкін та В.І.Пантін роблять висновок, що в цілому «еволюційна світова політика» Дж,Модельскі, незважаючи на евристичний потенціал багатьох її положень (особливо рівня методології), в дечому нагадує «теоретичне виправдання» сучасної структури та принципів світопорядку, зосередженому на США – Pax Americana247.

З іншого боку, можна констатувати, що «еволюційна світова політика» Дж.Модельскі є важливою (незважаючи на вказані недоліки) для привнесення часу в сучасні соціально-політичні дослідження з огляду ще й на такі її положення: а) головна увага у цій моделі зосереджена на причинному механізмі змін, а не послідовності необхідних стадій (тобто стержнем цієї методології є пояснення/прогнозування, а не типологічні схеми); б) в аналізі еволюції використовуються категоріальні, описові терміни, що ж стосується оцінок і аналогій з прогресом, то їх Дж.Модельскі намагається уникати, а головні тези методу висвітлено у гіпотетичному (а не категоричному) ключі; в) вивчення циклів, ритмів та хвиль соціально-політичного розвитку на макрорівні допоможуть поглянути на нього як на єдине ціле, де еволюцію окремих політичних утворень неможливо зрозуміти поза контекстом універсальної світової політичної еволюції. Останнє положення, очевидно, значним чином коректує установки традиційної геополітики та теорії міжнародних відносин.
Основні положення розділу
Короткий висновок: «Еволюційна світова політика» Дж.Модельскі й дослідження розвитоку та становлення інститутів Д. Норта з колегами, єдині у своєму прагненні вийти за межі надконцетрації дослідницьких зусиль на Державі, вивчати соціальні, політичні, економічні зміни, як довготривалі процеси, шукати основні драйвери змін в соціальному часі та зумовлених ним структурах. Багато соціальних процесів охоплюють значні відрізки часу, інколи – дуже значні. Це є досить проблемним фактом для сучасних соціальних наук, особливо враховуючи, що їх увага переважно зосереджена на полях повсякденного соціально-політичного життя, зміни якого і становлять основу для їх питань та відповідей. Відтак, часові горизонти більшості наявних досліджень є вкрай звуженими. Внаслідок цього ми втрачаємо багато248, деякі важливі аспекти ми не помічаємо, і тому наші інтерпретації суспільства та політики часто досить приблизні, якщо не сказати більше.

Розділ 9. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕРМІНОЛОГІЧНІ СХЕМИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ МОБІЛЬНОСТІ ТА ІММОБІЛЬНОСТІ


Соціальна мобільність привертає увагу соціологів вже понад вісімдесят років; за цей час була проведена велика кількість досліджень різних типів переміщень, запропонована загальна методологія їхнього вивчення, проводились порівняльні дослідження у різних країнах. Водночас дослідження як чинників переміщень індивідів, так і причин та обставин, які обмежують можливості здійснювати чи навіть виключають їх передбачає існування певних концептуальних умов. Нижче буде зосереджена уваги на двох з них, які дає можливість виокремлювати здійснений аналіз наукової літератури: розмірність соціального простору-часу та структура просторових вимірів.
9.1. Розмірність соціального простору-часу
Соціальна реальність традиційно інтерпретується у просторово-часовому контексті. Н. Коваліско зазначає, що в історії цивілізації точне знання народжується як знання про простір, просторові співвідношення та пропорції: можливо, був такий момент в історії, коли геометрія репрезентувала всю науку без виключення249. Як вказується у роботі С. Літвінова, на початок 30-х років ХХ століття сформувались дві основні лінії використання терміна «простір» у соціології: як рамкова умова існування різних локальностей, «місць» розташування соціальних об’єктів, а також як одна з теоретичних моделей соціальної структури – простору соціальної стратифікації й диференціації250.

П. Сорокін розпочинає свою працю «Соціальна мобільність» з вказування того, що соціальний простір представляє собою дещо зовсім інше, ніж простір геометричний251. На відміну від евклідового геометричного простору, який є трьохвимірним, соціальному просторові притаманна багатовимірність, при цьому чим більше диференційоване населення, тим більше таких вимірів. Для спрощення задачі П. Сорокін пропонує скоротити кількість вимірів до двох основних класів, за умови поділу кожного на декілька підкласів. Ці два основні класи визначаються вченим як вертикальний і горизонтальний.

Індивіди займають у соціальному просторі певні позиції, однак, як вказує П. Бурдьє, фізичний простір визначається за взаємними зовнішніми сторонами частин, що його утворюють, у той час як соціальний простір – за взаємовиключенням (чи розрізненням) позицій, які його утворюють, так би мовити, як структура рядопокладеності соціальних позицій252. Таким чином, у соціальному просторі кожен індивід займає певне місце, при цьому люди і групи людей диференціюються своїм відносним положенням в ньому. Так само, як не можливо одночасно знаходитись у двох різних точках географічного простору, так і не можна займати дві протилежні позиції у соціальному просторі.

При тлумаченні соціального простору як простору соціальних відмінностей, постає проблема соціальної нерівності, яка інтерпретується в якості ключового фактора, що конструює суспільство. Нагадаємо, що соціальний простір інтерпретується у П. Сорокіна у контексті соціальної мобільності та стратифікації, тобто ці процеси відображають певне положення індивідів чи груп або зміну їх положення у заданій системі координат. Стратифікація визначається П. Сорокіним як диференціація людей на класи в ієрархічному розрізі за професійними, політичними та економічними показниками. Це статичний аспект простору. Але крім статичного аспекту простору існує і динамічний, який полягає в тому, що індивід може пересуватись, змінюючи своє положення, що виражено у вченні П. Сорокіна про соціальну мобільність.

П. Бурдьє представляє соціальний світ як багатомірний простір. У нього йдеться про кожен з вимірів цього простору як про «поле». За П. Бурдьє, соціальний і географічний простір не ізоморфні. Однак іноді зустрічається географічна проекція нерівномірного розподілу різних видів капіталів у соціальному просторі, як наприклад, опозиція села і міста чи периферії і центру. При цьому і в географічному, і в соціальному відношеннях «центром» є регіони максимальної концентрації різних видів капіталів.

Соціальний простір формується різними видами влади і капіталу, які циркулюють в ньому. Саме вони перетворюють його у подобу гравітаційного чи магнітного поля, задають «силові лінії» і центри тяжіння, визначають зусилля і затрати, необхідні для просування в певному напрямку (чи втрату потенційну, якою є рух в протилежному напрямку)253. Шанси на успіх, владу і вплив у відповідному соціальному полі визначають різні види капіталу. Таким чином, такі характеристики соціального простору, як неоднорідність і багатомірність проявляються у концепції П. Бурдьє на перетині різного роду полів. Виходячи з багатомірності соціального простору, можна говорити про складність однозначного визначення місця людини чи групи в структурі соціальних позицій.

У монографії О. Куценко ставиться питання, чому у П. Бурдьє йдеться про соціальний простір, а не про соціальну структуру. Загалом робиться висновок про те, що на відміну від визначеності соціальної структури, соціальний простір представляє собою динамічне багатомірне утворення, яке безкінечно продукує нові групові солідарності і знаходиться у постійному пошуку станів рівноваги254. При цьому дослідниця зазначає, цитуючи П. Бурдьє, «якщо соціальну структуру можна позначити як реальну суб’єктно-ресурсну конструкцію соціального простору, то соціальний простір, за П. Бурдьє, – це простір зв’язків уявних і реальних, стійких і флуктуруючих, паралельно співіснуючих і таких що накладаються, сходяться та розбігаються» 255.

Дослідження просторового виміру невіддільні від часового виміру. Процеси, що протікають у суспільстві, мають різний часовий діапазон і розрізняються за тривалістю. Як вказує П. Штомпка, цей діапазон досить великий – від надзвичайно коротких, миттєвих, швидкоплинних процесів до довготривалих, таких що розтягуються на цілі історичні епохи, протягом яких діють тенденції, що складались століттями і тисячоліттями256. Таким чином, усі соціальні процеси відбуваються в деякий момент часу, протікають у часі та мають тривалість. Як і простір, час є універсальним контекстом соціального життя. «Час являється внутрішнім, внутрішньо властивим соціальному життю фактором. Що відбувається, як, чому, до якого результату призводить – все це значною мірою залежить від часу»257.

А. Філіпов зазначає, що «ідентифікація місця як «того ж самого» передбачає деяку тривалість. Те ж саме місце в той же самий час – це і є елементарна подія, взята не зі сторони його змісту («що відбувається»), а зі сторони його параметрів («де і коли відбувається»)»258. Іноді дослідники для практичних цілей ігнорують певні відмінності, і тоді можна говорити про постійність і стабільність як протилежності змінам. Але це не заперечує того факту, що зміни в соціальному житті відбуваються всюди й постійно і не можливо знайти два подібних стани певної групи, спільноти, інституту і т.д., які б у різні моменти часу були б абсолютно ідентичними. Е. Гіденс вказує, що говорити про соціальну стабільність, абстрагуючись від часу, неможливо, оскільки стабільність означає тривалість у часі259.Тобто ідея стабільності є допоміжним засобом, що дає можливість фіксувати зміни. «Навіть коли ми користуємося цим засобом, ми не можемо ігнорувати час, тому що, говорячи про стабільність, ми маємо на увазі, що відсутність відмінностей не абсолютно, а відносно, і що постійні риси спостерігаються протягом порівняно тривалих періодів часу»260. Відтак говорити про стабільність можна лише відносно до чогось, що змінюється.

За П. Штомпкою, час може проявлятись у соціальних змінах у двох основних іпостасях. З одного боку, він пов’язаний з соціальними змінами як онтологічна, іманентна, внутрішня властивість процесів і подій. З іншого – він може слугувати для впорядкування хаотичного потоку процесів і подій, щоб людина могла орієнтуватись в них, тобто в даному випадку час слугує для вимірювання. При розгляді різних соціальних процесів виявляється, що їм властиві різні часові якості, такі як: 1) за своїм типом вони можуть бути більш тривалі чи більш короткі; 2) за протіканням – швидші чи повільніші; 3) за ритмічністю – характеризуються інтервалами, що безладно чергуються чи ритмічно261.

Часовий вимір процесів соціальної мобільності описується П. Сорокіним у сформульованих ним теоремах, які є загальними принципами вертикальної мобільності. Звернемось до четвертої теореми, яка полягає в тому, що «інтенсивність і об’ємність вертикальної мобільності – економічної, політичної і професійної – змінюється в одному і тому ж суспільстві в різні періоди часу»262. Історія як цілих країн, так і будь-яких соціальних груп складається таким чином, що в ній трапляються періоди, коли вертикальна мобільність то зменшується (як в якісному, так і в кількісному відношенні), то зростає. Надалі автор наводить серію підтверджень викладеній теоремі, аналізуючи історію різних країн, що доводить існування циклів відносної мобільності та відносної стабільності та їх чергування.

П’ята теорема відображає загальні принципи вертикальних переміщень і полягає в тому, що «в сфері вертикальної мобільності у трьох основних видах, ймовірно, відсутня скільки-небудь визначена і постійна тенденція в сторону як збільшення, так і зниження її інтенсивності і об’ємності. Це твердження справедливо і по відношенню до історії окремої країни і по відношенню до великого соціального утворення, і нарешті, по відношенню до історії усього людства» 263.

На початку ХХ століття, коли була написана робота П. Сорокіна про соціальну мобільність, світ ставав все більш динамічним завдяки індустріальним революціям, появі нових транспортних засобів. І це вселяло в багатьох дослідників впевненість, що і в майбутньому цей динамізм зростатиме, а також будуть постійно збільшуватись темпи вертикальної мобільності. При цьому автором зазначається, що багато соціальних мислителів дотримувались такої думки про інтенсифікацію та прискорення мобільності, однак він наводить аргументи, які б могли переконливо спростувати її. Один з аргументів полягає в тому, що неправомірно робити висновки про «вічні історичні тенденції» на підставі досвіду тривалістю лише біля 130 років264. Оскільки це занадто короткий період для таких тверджень у порівнянні з усією людською історією, тривалість якої вимірюється тисячоліттями. Необхідно аналізувати більш тривалі періоди історії. Крім того, не зважаючи на тенденції збільшення соціальної мобільності на початку ХХ століття, ситуація не змінилась для населення багатьох країн, або змінилась таким чином, як вона багаторазово змінювалась у минулому.

Другий аргумент стосується того, що коли зникають перешкоди юридичного та релігійного характеру, які стояли на заваді інтенсивної вертикальної циркуляції і були типовими для, наприклад, кастового і феодального суспільств, то це не означає, що відбувається посилення мобільності. На зміну їм приходять бар’єри іншого характеру, тобто відбувається заміна одних перешкод іншими. При цьому навіть складно визначити, які з них більш ефективні для стримування циркуляції – нові чи старі. Підтвердження цьому знаходимо у роботах сучасних дослідників мобільності, які аналізують фактори іммобільності.

Фактична флуктуація мобільності в історії різних країн та народів виступає третім аргументом проти тенденції постійного зростання мобільності. Найбільш мобільними і такими, де найменше спостерігалась спадковість були, з точки зору автора, примітивні суспільства. І тому якщо у пізнішій історії і виникла тенденція до посилення мобільності, то її не можна вважати постійною тенденцією, оскільки на зорі суспільного життя соціальна циркуляція була інтенсивнішою, ніж на більш просунутих ступенях розвитку. Описана П. Сорокіним флуктуація мобільності, наприклад, в історії Індії, Китаю, Стародавньої Греції та Риму демонструє, що нічого подібного на посилення вертикальної циркуляції там не відбувається, а спостерігається «лише чергування, хвилі, тобто зміна періодів більш інтенсивної мобільності періодами іммобільності, – от і все» 265.

Ще один аспект, який стосується часового виміру соціальної мобільності у П. Сорокіна, полягає у спростуванні поширеної думки про те, що в теперішній час вертикальна соціальна мобільність більш значна, ніж у минулому. Часто дослідникам минулі історичні події видаються більш статичними. В дійсності ж не можливо визначити, на думку вченого, чи у демократичних суспільствах стали більш чи менш інтенсивнішими вертикальні переміщення у порівнянні з минулими часами.

Таким чином, ряд тверджень П. Сорокіна спростовує наявність тенденції до посилення соціальної мобільності по мірі історичного розвитку. Об’ємність та інтенсивність вертикальних переміщень змінюються від одного періоду часу до іншого, від групи до групи. «У цих коливаннях, очевидно, нема ніякої вічної тенденції у напрямку до посилення чи у напрямку до послаблення вертикальної мобільності»266. Пізніше Дж. Голдторп та Р. Еріксон у своїй монографії «The Constant Flux» прийдуть до подібного висновку, що не існує постійної тенденції щодо збільшення рівня мобільності в якомусь постійному напрямку. С. Оксамитна, наводячи основні висновки вказаних дослідників, зазначає, що «в різних країнах рівні абсолютної мобільності демонстрували не наявність односпрямованої тенденції змін, а постійні флуктуації (відхилення, коливання) різного розмаху від однієї вікової когорти до іншої» 267.

Сьогодні не ставиться під сумнів та обставина, що сучасне суспільство – надзвичайно динамічне. Якщо на початку ХХ ст. на процеси мобільності вплинув розвиток транспортних засобів, то в ХХІ ст. люди з легкістю долають великі відстані у територіальному просторі, і це не дивує. Сьогоднішнє суспільство відрізняється за темпами переміщень, які здійснюють люди, від того суспільства, про яке писав класик соціальної мобільності П. Сорокін 268.

У ХХІ столітті стрімкі зміни у різних сферах функціонування суспільства прискорюються і розширюються завдяки новим транспортним засобам і засобам комунікацій. Все більше говориться про «стиснення історичного часу та простору», що призводить до «скорочення» географічних відстаней, появи нових можливостей для їх «подолання»269. Сучасні процеси мобільності та іммобільності набувають нового звучання в контексті досліджень глобалізації.

Сьогоднішній світ – світ інтенсивного часу подій. Саме про це говорять соціологи: «пришвидшуваний час подій постає недвозначним симптомом інтенсифікації життя, а заклики інтенсивності найзагальніші й найпроникливіші. Бути динамічним, рухливим, гнучким, обновлюваним («вимога молодшати») означає бути відповідним часу, соціально адекватним»270. Дослідники зазначають, що доба Модерну радикально переглядає концепцію соціального часу.

З. Бауманом була запропонована метафора «плинна сучасність», за допомогою якої він фіксує перехід до нової ери плинності, свободи, гнучкості. Вчений наступним чином змальовує сучасність у порівнянні з минулою ерою: «Та сучасність здається «важкою» (у порівнянні з нинішньою «легкою» сучасністю); а ще краще – «твердою» (на відміну від «рідкої», «плинної» чи розплавленої); щільною (у порівнянні з дифузною чи «капілярною») і нарешті системною (на відміну від мережевої)»271. Еру, яка прийшла на зміну ері «важкій сучасності» можна назвати, за З.Бауманом, ерою «кочового способу життя». Прогрес ототожнювався з відмовою від кочового способу життя на користь осілого, однак сьогодні спостерігається така тенденція, що «кочовий» спосіб життя стає домінувати над «осілим». Тому науковцями минуле ХХ-те століття було назване «ерою міграцій» 272.

Проте М. Кастельс вказує, що не зважаючи на процеси глобалізації, ринки праці залишаються іммобільними (за виключенням невеликого сегменту професіоналів і вчених)273. І хоча мобільність у світі зростає, значна частина населення залишається іммобільною. Подібно до М. Кастельса, Т. Файст констатує: показники осілості населення демонструють, що не всі фактори виробництва охоплені процесами глобалізації чи транснаціоналізації у рівній мірі. І географічна мобільність з цієї точки зору не відноситься до явищ, що досягли глобального розмаху. При цьому хоч загальне число переселенців і збільшилось, відсоток міжнародної міграції, згідно розрахунків вчених, навряд чи змінився з середини 1960-х років274. Т. Файст пише про «загадку відносної осілості» населення. Ця осілість називається відносною тому, що, по-перше, до масової міграції справа доходить лише у окремих випадках. По-друге, люди на багато частіше мігрують у межах своїх країн (село-місто)275.

Іншим дослідником – Б. Тернером запропоновано вивчати соціологію іммобільності. Він зазначає, що у сучасній соціології багато говорять про зростання рухомості індивідів, що пов’язана з процесами глобалізації. Однак, на думку автора, у теперішньому світі створюються суттєві форми іммобільності. Так наприклад, збільшується використання стін (в прямому і переносному сенсі), щоб ізолювати чи убезпечити території, або ж відрегулювати потоки мігрантів. Згідно теорій глобалізації, соціальні кордони зникають і соціальний світ перетворюється у систему глобальних потоків і мереж. Основний же аргумент Б. Тернера полягає в тому, що в той час як відбувається зростання глобальних потоків товарів і послуг, з’являється паралельний «режим іммобільності», а саме практикується спостереження і контроль над мігрантами, біженцями та іншими іноземцями276. Дослідник пропонує теорію «анклавного суспільства», в якому уряди та інші установи прагнуть відрегулювати простір і де необхідно, іммобілізувати потоки людей, товарів та послуг. При цьому автор розглядає три види таких конфіскацій, виключень і закриттів – воєнно-політичні; соціальні і культурні; біологічні277. Існує велика кількість причин зростання анклавного суспільства, зокрема це глобалізація злочинності і хвороб, незаконні міграції та ін. Б. Тернер приходить до висновку, що глобалізація, як це не парадоксально, виробляє суттєві форми нерухомості для політичного регулювання людей поряд з рухомістю товарів і послуг278. Отже, не зважаючи на те, що темпи мобільності зростають у світі (як це і прогнозував П. Сорокін на початку ХХ століття), продовжують існувати суттєві форми іммобільності, які вчені намагаються виявити і пояснити у контексті глобалізаційних процесів.

На перетині часового і просторового виміру з’являється ідея руху, переміщення тіл. Просторова рухливість є однією з форм прояву соціального простору. Деякі дослідники підкреслювали значимість простору для вивчення переміщень. Наприклад, Р. Парк, представник Чиказької школи, у своїй роботі (де, як відомо, сферою докладання дослідницького інтересу було місто) підкреслює, що для вивчення переміщень значимим постає простір, в якому здійснюються ці переміщення 279.

У своїй роботі «Соціальна мобільність» П. Сорокін поряд з поняттям мобільності вживає і інше, протилежне мобільності – іммобільність. Можна припустити, що останнє вперше було вжито у соціології саме в цій роботі, так само як і «соціальна мобільність». П. Сорокін не дає визначення іммобільності, а у такому випадку завжди є ризик, що поняття у науці може використовуватись у дещо різних значеннях. Сам автор використовує цей термін для протиставлення мобільних та іммобільних суспільств, мобільних та іммобільних людей, мобільних та іммобільних думок. Тобто по суті термін іммобільність вживається як протилежний мобільності280. Слово «іммобільність» не часто використовується у повсякденній мові. На відміну від робіт по соціології, які перекладаються з англійської мови і в яких «мобільність» не підлягає перекладу, «іммобільність» часто перекладається як нерухомість, відсутність переміщень, що по суті співпадає з етимологією цього слова (у англо-українському словнику «іммобільність» перекладається як нерухомість, непорушність, нерухливість281. Загалом огляд робіт, що присвячені проблематиці соціальної мобільності, дає підстави стверджувати, що цей термін використовується не часто соціологами. Можна виокремлювати різні види іммобільності, так само як і соціальної мобільності, зокрема, вести мову про міжгенераційну соціальну іммобільність, «коли соціальні характеристики батьків, зокрема рівень освіти і класова належність дітьми відтворюються, а не відбувається переміщення до вищих чи нижчих соціальних класів»282; внутрішньогенераційну – коли протягом життєвого шляху незмінним є соціальний статус індивіда. Індивід може бути мобільним в одному вимірі і іммобільний в іншому.

9.2. Структура просторових вимірів

Для вивчення мобільності дослідникові необхідно відслідковувати, з якої позиції і на яку переміщується індивід у певному соціальному вимірі, тобто знати структуру цих вимірів. Як було продемонстровано вище, на відміну від геометричного простору, який має щонайбільше три виміри (вісі x,y,z), соціальний – на багато більше, кожен вимір його є окремою віссю диференціації, яка складається з соціальних груп. Соціальний простір аналізується й описується переважно в структурній перспективі, а у найбільш загальному плані маються на увазі соціальні позиції. У монографії Н. Коваліско, присвяченій аналізу стратифікаційних порядків, соціальна структура у широкому розумінні цього слова представляє своєрідний морфологічний осад, умову і контекст індивідуальної та групової діяльності, що не підлягають елімінації чи концептуальному спростуванню – те, що доцільно також називати соціальним порядком283.

Структурна перспектива має тривалу історію у соціології, що втілилось у багатоманітті теоретико-методологічних напрацювань. Такі напрямки ХХ століття, як структурно-функціональний (його представники – Р. Мертон, Т. Парсонс), соціальна антропологія (Б. Малиновський, А. Радкліф-Браун), структуралізм в антропології (К. Леві-Строс) стали підґрунтям у вивченні соціальної структури. Загалом же дослідники констатують, що сьогодні у професійному середовищі склалось декілька ліній інтерпретації того, що слід мати на увазі, говорячи про соціальну структуру284.

Одна з відносно нещодавніх спроб вироблення спільного для різних шкіл соціологічної думки уявлення про соціальну структуру належить П. Штомпці. Поняття соціальної структури, за визначенням цього науковця, є «теоретичною категорією, яка постулюється як фундамент, прихована основа досвіду людей, що відслідковується, того, що відбувається на поверхні, в конкретному суспільному житті; всього, що люди роблять і до чого прагнуть, за що борються і т.д.»285. Вчений пропонує розглядати соціальну структуру в таких чотирьох вимірах: нормативний, ідеальний, інтеракційний та вимір життєвих можливостей. Нормативний вимір був у центрі уваги представників класичної школи функціоналістів та Е. Дюркгейма. Це мережа характерних для спільноти норм, цінностей і інститутів. Зовнішні, об’єктивовані, примусові для всіх членів суспільства соціальні факти і колективні уявлення, які вказують на те, що повинно бути, можна услід за Дюркгеймом і функціоналістами трактувати як реальні, конкретні дії людей. Як зазначають українські соціологи, «нормативна структура відчутно обмежує дії акторів і справляє вагомий вплив на те, що індивіди дійсно роблять»286.

Другий вимір – ідеальний, він представлений роботами феноменологів. Ідеальний вимір чи зріз соціальної структури представляє собою сукупність ідей, переконань, поглядів, образів, які властиві певному колективу людей. Цей вимір не володіє такою примусовою силою (оскільки це переконання), як норми і цінності, а є швидше «встановлюючими». «Переконання і погляди, незалежно від того, істинні вони чи хибні, створюють специфічний для даного суспільства мисленнєвий горизонт, який впливає на ті дії, які здійснюють люди…» 287.

Третій вимір позначений як інтеракційний (або інакше – організаційний) і представлений роботами Г. Зіммеля, прихильниками теорії обміну чи соціального біхевіоризму. Інтеракційна структура як сукупність каналів, зв’язків, які є зовнішніми щодо окремих особистостей, визначає те, з ким і відносно кого члени суспільства вчиняють дії. С. Макеєв, представляючи різні лінії інтерпретації поняття соціальної структури, зазначає, що «вивчення соціальної структури передбачає ще й вивчення зв’язків між елементами» 288.

Четвертий зріз соціальної структури стосується розподілу доступу до суспільних благ або є виміром життєвих можливостей, доступу до цих благ. Він представлений дослідженнями К. Маркса і М. Вебера, а також іншими дослідженнями класів, соціального розшарування та влади. Даний вимір стосується різноманітних інтересів або життєвих можливостей, а звідси слідує, що мова йде про розподіл доступу до суспільних благ: багатства, влади, престижу, знання тощо. Цей зріз породжує ієрархічні нерівності між людьми, через що виникають соціальні конфлікти. Тому для багатьох соціологів вивчення структури суспільства стало ототожнюватись з вивченням соціальної нерівності.

Один з дослідників соціальної структури, М. Руткевич, зазначає, що «під соціальною структурою певного суспільства (соціуму) мається на увазі спектр або, вірніше, клубок сплетених між собою, подібно ниткам ДНК, різноманітних структур. Для кожної з них необхідно знайти свій критерій відмінності між елементами, який дозволяє неначе «пронизувати» по вертикалі дану ієрархічну драбину»289. Вчений, зосереджуючи увагу на розгляді соціально-класової структури радянського, а потім сучасного російського суспільства, вказує на те, що соціально-класова структура тісно пов’язана з усіма іншими зрізами соціальних структур, такими як професійно-кваліфікаційною, соціально-демографічною, соціально-територіальною.

Як зазначає С. Макеєв, структура є диференційована цілісність, де частини, що розрізняються, за мірою необхідності, але і довільно складаються у не безумовну єдність: каркас, морфологічна будова, відносно жорстка несуча конструкція, яка має певну конфігурацію і зміст. При цьому різнорідні складові (елементи структури) впорядковані ієрархічно і горизонтально – структура не менш ніж двомірна у даному відношенні 290.

Таким чином, соціальна структура представляє собою досить широке поняття, що охоплює кілька основних вісей диференціації соціального простору, а саме розподіл людей на територіальні, професійні, етнічні групи, за класовими ознаками та ін. При цьому різні прикладні і наукові ситуації, які підлягають вивченню, потребують аналізу певних зрізів соціальної структури 291. Виходячи з потреб даного наукового дослідження, розглянемо деякі з цих вісей, розпочинаючи з професійної диференціації.

П. Сорокін розглядав професійний поділ як одну з провідних ознак стратифікації (поряд з економічною та політичною стратифікацією). Інші, не менш відомі дослідники стратифікації, Е. Райт та Дж. Голторп були переконані, що зайнятість і професія стали одним з найважливіших факторів не лише прибутку, а й власності, одним з основних капіталів, який слугує своєрідним ярликом, що маскує ефекти всіх вторинних форм капіталів» 292.

Для дослідження мобільності соціологами було запропоновано виокремлювати серед населення такі соціальні групи, як робітники фізичної і розумової праці, некваліфікованої і кваліфікованої, виконавчої та організаторської. Як зазначають Л. Олесневич та С. Вовканич, диференціація робітників на виконавців фізичної та розумової праці є доволі умовною, оскільки на виробництві складно знайти робітника, який би займався тільки фізичною або тільки розумовою працею. Тому почали використовуватись терміни «робітники переважно фізичної праці» та «робітники переважно розумової праці» 293.

Робітників розрізняють за рівнем їх кваліфікації, при цьому розрізняють ряд ступенів в кваліфікаційній ієрархії, кількість яких залежить від прийнятих критеріїв та цілей дослідження. «Кожен з цих ступенів чи груп розглядається як спільнота робітників, які мають однотипні здібності і навички, рівень професіональних знань та інші показники» 294. В межах кожної професії існує своя кваліфікаційна ієрархія. Але крім внутрішньопрофесійної кваліфікації існує і міжпрофесійна. Остання є категорією кваліфікації робочого в широкому, соціально-економічному сенсі. Дослідниками по-різному представляється міжпрофесійна кваліфікаційна диференціація робочих, наприклад, в деяких роботах кваліфікаційна структура робочих складається з діапазону чотирьох груп: висококваліфікована, кваліфікована, малокваліфікована та некваліфікована295. М.Н. Руткевич виокремлює три основних кваліфікаційних прошарки: некваліфіковані і малокваліфіковані робітники; робітники середньої кваліфікації; висококваліфіковані робітники 296.

Соціологами також були запропоновані різні диференціації груп робітників за характером праці. Так, наприклад, деякі автори виокремлюють чотири такі групи: робітники висококваліфікованої праці, які поєднують розумові і фізичні функції; робітники кваліфікованої, переважно фізичної ручної праці; робітники кваліфікованої, переважно фізичної праці, зайняті на механізмах; робітники некваліфікованої фізичної праці 297. А от А.Г. Здравомислов та В.О. Ядов ранжують професійні групи робочих за змістом праці від найменш до найбільш творчих 298.

Як зазначає О. Куценко, важливим результатом економічного реструктурування останніх десятиліть стала трансформація власності в корпоративні форми: як приватні, так і державні299. Таким чином, з’являється нова диференціація, а саме можна говорити про робочі місця в державному та приватному секторі. В рамках професійної структури індивіди переміщуються між різними професіями (міжпрофесійна мобільність) та змінюють кваліфікацію (кваліфікаційна мобільність), що разом є предметом розгляду трудової мобільності. Остання визначається як рухомість робітників, їх переміщення між робочими місцями (а разом з тим і між іншими соціальними групами), вхід і вихід з сфери праці 300.

У професійно-посадовій структурі постійно відбувається циркуляція: зникають старі традиційні професії, натомість з’являються нові, оскільки з плином часу технічний розподіл праці у тих чи інших формах змінюється. Кількість представників одних професій в певні періоди історії зменшується (або «стискається», за П. Сорокіним), а інших навпаки, збільшується або «розбухає». Внутрішньопрофесійна кваліфікаційна мобільність базується на тому, що в межах кожної посади, кожної професії існує своя ієрархія. Кваліфікаційна ж мобільність проявляється у зміні кваліфікаційного, освітнього статусу робітника (при цьому мова може йти як про його підвищення, так і втрату), тобто у переході працівників з одних освітніх і кваліфікаційних груп у інші.

Дослідники приділяли увагу і такій формі мобільності, як плинність кадрів. Вивчення цієї проблематики перебувало у фокусі дослідницького інтересу соціологів радянської доби, таких як Л.С. Бляхман, В. Войцеховський, А.Г. Здравомислов, В.І. Лукіна, Л.В. Корель, І.К. Малинін, С.Б. Нехорошков, В. Панюков, О.І. Шкаратан та ін. Плинність кадрів визначається як переміщення робочих між сферами зайнятості у народному господарстві і місцями роботи, яке здійснюється самими робочими (і з їх ініціативи) внаслідок невідповідності місць роботи їх запитам 301.

У працях радянських соціологів поруч з дослідженням плинності кадрів вивчається і стабільність як характеристика працівників на підприємствах. Т.А. Мозирєва зазначає, що науковою основою вивчення проблеми стабілізації і руху кадрів є теорія відтворення робочої сили302. При цьому авторкою запропонована схема структури стабілізації індивіда у житті303, де виробнича стабілізація людини розглядається в широкому контексті та залежить від інших сфер життя. Стабілізація в житті включає виробничу стабілізацію (у професії та на підприємстві) та позавиробничу (у населеному пункті та у сфері сімейних відносин). Стосовно факторів мобільності та стабільності працівників авторка робить висновок, який також знаходить підтвердження і у працях інших дослідників про те, що за змістом фактори стабілізації і мобільності в більшості випадків співпадають, але їх дія спрямована в протилежні сторони 304. Т. Мозирєва, розглядаючи плинність і стабілізацію кадрів на підприємствах, виокремлює різні групи робітників за мірою їх стабільності: від стабільних до таких, що звільняються, з переходом через ряд проміжних стадій.

Інший дослідник Кукк Т.Х. розглядає три групи робітників за рівнем стабільності: стабільні на посаді і на підприємстві; стабільні на підприємстві; флуктуативні305. В залежності від типу трудової кар’єри, автором виокремлені такі групи робітників: стабільні робочі, які не змінювали свого положення; стабільні робочі, які змінювали своє положення протягом трудового життя; флуктуативні, що не змінювали свого положення; флуктуативні, що змінили. Таким чином, плинність кадрів досліджується в рамках трудової мобільності поряд з іншими її формами (такими, як, наприклад, професійна і кваліфікаційна), які описують флуктуації, що стосуються професійного зрізу соціального простору.

Іншою віссю диференціації соціального простору є розподіл за статусними ознаками. З кожною позицією у ньому пов’язаний доступ до певних благ і цінностей. П. Штомпкою запропоновано позначити цей нерівний ієрархічний диференційований доступ терміном соціальний статус. При цьому в даному випадку статус розуміється як певний ранг, що вказує на більшу чи меншу міру прояву певної ознаки 306.

Індивід характеризується його місцем в соціальній структурі або соціальною позицією, що і становить соціологічний аспект розгляду особистості. Рольова теорія є однією з найвпливовіших концепцій особистості у соціології, представниками якої є Р. Лінтон, Т. Парсонс, Р. Мертон та ін. Американським антропологом Р. Лінтоном запропонована концепція статусу та ролі; у ній ключовими елементами виступають соціальний статус, експектації, які формуються на його основі стосовно прав і обов’язків; та соціальні ролі як динамічний аспект статусу. Р. Лінтон визначає статус як позицію в структурі конкретної взаємодії 307.

Дана вісь диференціації соціального простору, яка пов’язана з розподілом індивідів на певні статуси, передбачає існування нерівності, ієрархії за статусними ознаками. Усі розвинуті суспільства характеризуються нерівним розподілом матеріальних і символічних благ, винагород і можливостей як по відношенню до окремих індивідів, так і між групами всередині суспільства308. У соціології терміном, що описує ієрархічні структури соціальних нерівностей, є соціальна стратифікація.

Як відомо, поняття «соціальна нерівність» і «соціальна стратифікація» лежать в основі теоретичного вивчення соціальної структури М. Вебером. Згідно концепції цього вченого, існують такі три ключові підходи до розуміння нерівності, як економічний статус, або багатство як сукупність всіх матеріальних цінностей; влада як можливість підкоряти своїй волі інших людей та престиж – основа соціального статусу – «…як визнання і повага чеснот суб’єкта, висока оцінка його вчинків, які є зразком для наслідування» 309. Ресурсами індивідів, які вступають у конкуренцію за шанси і можливості, виступає професійна освіта, загальна освіта, досвід. Ринок у М. Вебера є тим соціальним інститутом, що обумовлює приписування («аскрипцію») нерівностей. Подолання небажаної нерівності можливе завдяки наполегливому самовдосконаленню особистості і цілеспрямованій діяльності в цьому напрямку. Таким чином, стратифікаційні порядки чи «три автономні виміри стратифікації» 310, згідно поглядів М. Вебера, взаємодіючи, становлять підстави ієрархій у будь-якому суспільстві.

Вимір нерівного розподілу благ відсилає також до метафори капіталу. П. Бурдьє зазначає, що здатність панувати у привласненому просторі, насамперед за рахунок привласнення (матеріальним або символічним шляхом) тих дефіцитних благ, які розподіляються в ньому, залежить від наявного капіталу 311. Із поняттям інкорпорованого капіталу тісно пов’язаний зміст і такого поняття соціології П. Бурдьє, як «габітус».

Однією з форм капіталу, яка розглядається дослідниками, є соціальний капітал. Проявами цього виду капіталу є соціальні мережі, соціальна довіра і норми, які використовуються індивідами для особистої чи колективної вигоди. Як зазначає Н. Коваліско, обсяг соціального капіталу, який має у своєму розпорядженні агент, залежить від розміру мережі зв’язків, які він може ефективно мобілізувати, та від обсягу капіталу (культурного, економічного або символічного), яким володіє кожен з тих, хто входить до даної мережі 312.

Українськими соціологами запропоновано розглядати п’ять первинних соціальних благ, які репрезентують традицію соціологічного дискурсу про нерівність. Це влада, багатство, знання та інформація, честь і слава, а також значимість 313. Остання визначається як «благо, яке є джерелом поваги зі сторони суспільства». І тут же дослідниками нагадується, що «підвищена винагорода за визнану важливість професії для суспільства було покладено У. Девісом та Р. Муром в основу їх структурно-функціональної теорії стратифікації» 314. Основна ідея цієї концепції полягає в тому, що приорітети у винагороді встановлюються відштовхуючись від «значимості» окремих занять. Згідно концепції К. Девіса та У. Мура, у місця чи позиції соціальної структури «вмонтована» система матеріальної та символічної винагороди; індивіди мають менші або більші шанси посісти привабливі для них позиції 315.

Останніми роками у дослідженнях стратифікації застосовується і ресурсна парадигма, яку пов’язують з іменами М. Кастельса, У. Бека, Е. Соренсена та ін. Російська дослідниця Н. Тихонова, розробляючи ресурсний підхід, виокремлює такі види ресурсів, як кваліфікаційний (навички і освіта, тобто «людський капітал»); фізіологічний (працездатність та здоров’я); економічний (прибутки, майно); культурний (ступінь соціалізації, стиль життя тощо); соціальний (включеність у мережі соціальних зв’язків); владний (політичний та адміністративний ресурси); символічний (престижність певних характеристик у спільноті, суспільстві); особистий (психологічні особливості, що визначають поведінку, – трудові мотивації, старанність, ініціативність та ін.) 316.

Зміна соціального статусу є визначальною ознакою соціальної мобільності індивіда. При цьому ця зміна може бути пов’язана як з просторовим переміщенням, так і зі зміною професії, підвищення кваліфікації. Мобільність є рухом у стратифікованому соціальному просторі, оскільки розшарування на нерівні сукупності людей за певними ознаками характерне для будь-якого суспільства. Тому, як зазначають українські соціологи, «П. Сорокін рішуче і, як показала подальша еволюція соціологічного знання, не без переконливих підстав пов’язав дослідження мобільності та стратифікації» 317.

Наступна вісь розшарування соціального простору пов’язана з диференціацією за ознакою престижу. Цей вимір був запропонований М. Вебером і у соціології він (вимір) представлений переважно дослідженнями престижу професій. Емпіричні й статистичні напрацювання в цьому руслі здійснені такими дослідниками, як П. Блау та О. Данкен, Е. Едвардс, Р. Ходж, Д. Трейман та ін.

Конкретній професії в суспільстві приписується певний рівень престижу та поваги. Наприклад, у своїй роботі П. Блау та О. Данкен здійснили у другій половині 60-х спробу побудови інтегрального соціально-економічного індексу професійного статусу (SEI шкали). При побудові даного індексу рейтинг престижу розраховувався на підставі даних статистики перепису населення про процентне співвідношення розподілу працюючих чоловіків за рівнем освіти і прибутку. В основі складання списку професій лежали критерії доступності і поширеності їх у суспільстві. На підставі цих даних розраховувалась множинна регресія процентного розподілу «дуже високого» та «високого» рейтингів престижу за освітою і прибутком 318. Тобто в даному випадку до уваги брались два показники – прибуток і освіта. Д. Трейман пізніше прийшов до висновку, проводячи дослідження у 55 країнах у 70-х роках, що усі респонденти, не залежно від віку, освіти, соціального статусу, місця проживання, мають подібне сприйняття ієрархії престижу 319.

Територіальна вісь диференціації соціального простору виокремлюється на підставі існування різних типів населених пунктів. При цьому з одного боку, стержнем її є відмінність між селом та містом, тобто за типами поселень, з іншого – за регіонами країни 320. Відмінності між містом та селом передбачають існування різниці в умовах проживання населення в селах та містах. Разом з тим, міста розрізняються за типами – від великих промислових і культурних міст, столиць, центрів регіонів до невеликих поселень міського типу. Міста кожного з цих типів мають спільні і відмінні риси порівняно з іншими містами. «Кінцевим пунктом класифікації виявляється певне місто чи поселення міського типу, яке поєднує спільні риси з специфічними, саме для нього характерними умовами життя населення» 321.

Н.Коваліско, розглядаючи стратифікаційний порядок територіальних поселень, зазначає, що існують інституціональні механізми відтворення нерівномірного розподілу суспільних ресурсів. Ринок та держава є такими інститутами, що стратифікують поселення, а саме законодавчо встановлюються економічні преференції і виникають «вільні економічні зони», розміщення виробництв дедалі частіше регулюється ринком; територіальна локалізація малоприбуткових чи успішних галузей економіки визначає рівень та стиль життя населення, міру доступу до життєво значущих благ, його життєві шанси 322. Таким чином, у результаті ненавмисного чи свідомо соціального конструювання фізичного простору, території стають маркерами статусних позицій у соціальному просторі.

Дослідження соціальних переміщень переконують, що більш важливими для соціальної структури є вертикальні переміщення, принаймні ними більше цікавляться соціологи, горизонтальні ж розглядаються швидше як другорядні. Передбачається, що горизонтальна мобільність відбувається без змін соціального положення об’єкта у вертикальному вимірі. Територіальні переміщення (які є різновидом горизонтальної мобільності), на відміну від інших типів, завжди є помітними і такими, що легко відчуваються і ідентифікуються індивідами.

Для соціологічного вивчення територіальної мобільності інтерес представляють не тільки кількісні показники переміщень та їх напрямки, але й те, як територіальні переміщення впливають на зміну соціального статусу. Вони часто стають передумовою вертикальних переміщень (підтвердженням цьому є, наприклад, дослідження Р.К. Веермана, Е.А. Саар. За радянських часів територіальна мобільність стає предметом вивчення соціологів Т. Заславської, В. Переведенцева, О. Хомри, В. Моісієнка, О. Шкаратана, Р. Ривкіної, М. Тітми, С. Макеєва, В. Тарасенка та інших 323.

Н. Коваліско, Г. Хорунжий розглядають територіальну мобільність як вид трудової мобільності, поряд з такими іншими видами, як галузева, професійна та кваліфікаційна. Сьогодні територіальні переміщення провокуються нерівномірністю умов розвитку економіки в окремих країнах та регіонах. Розміщення населення за територіальними утвореннями, що склалися ще до індустріалізації, часто не відповідало новим умовам, у результаті чого виникло протиріччя між об’єктивними умовами виробництва і розподілом робочої сили 324. Також дослідниками зазначається, що міграційний процес тісно пов’язаний як з горизонтальною, так і з вертикальною трудовою мобільністю, оскільки кожен мігруючий індивід, окрім переходу в іншу соціальну групу, намагається знайти на новому місці кращі економічні, політичні або соціальні умови існування325. Завдяки міграції такі соціальні характеристики, як місце проживання, докладання праці змінюються завжди, однак інші, такі як кваліфікація, професія, змінюються іноді.
Основні положення розділу
Отже, вище були проаналізовані такі два виміри диференціації соціального простору, як часовий та структурно-просторовий. Зазначимо, що крім представлених вимірів чи вісей диференціації існують і інші, які не брались до уваги у представленому викладі.

Перша перспектива – часова - відсилає до четвертої теореми П. Сорокіна (у роботі «Соціальна мобільність»), яка стосується часового виміру соціальної мобільності і повідомляє, що інтенсивність і об’єм вертикальної мобільності змінюється в різний час в одному і тому ж суспільстві. П’ята теорема інформує про те, що відсутня будь-яка визначена тенденція щодо збільшення чи зменшення мобільності. Описуючи флуктуації мобільності в історії таких держав, як Індія, Китай, Стародавня Греція і Рим, П. Сорокін переконує, що не можна говорити лише про постійне зростання мобільності у світі. Таким чином, мобільність циклічно змінюється у різний час, але не можна однозначно стверджувати, що вона посилюється по мірі історичного розвитку.



Структурно-просторова перспектива представлена вивченням соціальної структури та різних її зрізів. Ця перспектива відсилає до різних полів чи підпросторів соціального простору. Переміщення здійснюються з однієї позиції на іншу, і ці позиції можуть бути розміщені вертикально чи горизонтально по відношенню одна до одної. Визначальним для цієї перспективи є визнання існування певної множини підпросторів, які потрапляють в поле уваги дослідника в залежності від його предмету вивчення. Вище увагу було зосереджено на таких зрізах, як професійно-кваліфікаційний, статусний, територіальний та зріз престижу. Відповідно вивчення трудової мобільності, професійної, кваліфікаційної, плинності кадрів, територіальних переміщень конструюють структурно-просторову перспективу. При цьому може спостерігатись мобільність об’єкта в одному підпросторі і одночасно його іммобільність в іншому.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconIнформацiя про новi надходження для вчителів та вихователів
Богданова В. Я. Використання скриншотів у роботі педагога / В. Я. Богданова // Позашкільна освіта. – 2015. – № – С. 22 – 23
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconФранка Ліна Костенко Біобібліографічний покажчик укладач А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко Житомир 2012
А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для курсантів внз мвс україни київ 2012 (075. 8) Р 93
Рибальський О. В., Хахановський В. Г., Кудінов В. А., Смаглюк В. М. Захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах. Навчальний...
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчально-методичний посібник для вчителів, учнів, студентів смт Муровані Курилівці 2014 р
«Загальноосвітній навчальний заклад дошкільний навчальний заклад» с. Вербовець Теорія літератури в 5-11 класах
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник Для викладачів та студентів фармацевтичного факультету Запоріжжя 2014

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник (для студентів внз "Театральне мистецтво") Київ 2011 (793. 3) Ббк 85. 32

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для 7-8 класів. В. Г. Сарбей, Г. Я. Сергієнко, В. А. Смолій. Київ: Радянська школа, 1984 (F)

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка