Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін



Сторінка2/22
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.7 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Втім, попри всю типологічну схожість завдань, що виринали і виринають перед країнами, що розвиваються, та постленінськими державами, було б помилковим недооцінювати грунтовно відмінні стартові умови двох типів суспільств – наприклад, відсутність індустріалізації у більшості випадків третього світу проти тотальної індустріалізації радянського гатунку. Для нашого аналізу важливішими є не відмінності у матеріальній інфраструктурі, а паралелі в інституційній будові та панівних культурних зразках відповідних суспільств. До цих паралелей в економіці «спізніло індустріалізованих» та постленінських країн долучаються, на думку А.Амсден, певні спільні структурні риси, а саме: складності із доступом до зовнішніх ринків, проблеми із дизайном продукції та доволі відстала технологія. Жодну з цих проблем, на переконання цієї авторитетної дослідниці з Массачусетського інституту технологій, неможливо розв’язати, покладаючись тільки на невидиму руку ринку та дотримуючись приписів неоліберальної ортодоксії. Позаяк мінімізація ролі держави в економіці є характерною ознакою неолібералізму, доцільно схарактеризувати цей світогляд детальніше.

Неолібералізм cьогодні фактично зняв гостроту суперечностей між консерватизмом і соціал-демократією, перетворюючи ці рухи із самостійних світоглядів на дві схожі версії однієї ідеології. Суть неолібералізму є у десоціалізації суспільного відтворення за рівночасного надання переваги ринковим імперативам над суспільними. Як вислід, формується більш атомізована та приватизована система, необхідним компонентом якої є перехід від держави загального добробуту (welfare state) до держави загальної праці (workfare state). Б.Джессоп пропонує новаторський аналіз занепаду кейнсіанської національної держави загального добробуту та процесу її заміщення шумпетеріанським постнаціональним режимом праці. Під режимом праці мається на увазі відмова від кейнсіанської політики повної зайнятості на користь підпорядкування соціальної політики вимогам гнучкості ринку робочої сили й системній конкурентоспроможності8. Скорочення бюджетних витрат на освіту, охорону здоров’я та соціальне забезпечення легітимується за допомогою нового визначення громадянина, який розглядається не стільки як учасник республіканської публічної сфери, скільки як споживач та / або інвестор, що діє у рамках ринку. Об’єктивними чинниками впливовості ідеології неолібералізму в політичних колах стали посилення конкуренції на світовому рівні та загострення боротьби за інвестиції. Мобільний транснаціональний капітал постійно чинить тиск на національні держави, маючи на меті дерегулювання їхніх економік, зниження податків та надання пільг корпоративним діячам9.

У площині неоліберального мислення держава дискредитується та сприймається не як засіб розв’язання проблеми, а як складова проблеми, а відтак, «утопічна віра у ринок залишається привабливою основою для оптимістичної політичної риторики. ...Неоліберальні політичні рецепти зберігають легітимність та харизму, незважаючи на очевидність проблем»10, які породжуються жорстким дотриманням проринкової ортодоксії. Водночас, на думку П.Еванса, після елегантної критики наївної віри у природно компетентну та просвітницьку державу теоретиками неоліберального підходу прихильникам концепції держави, що сприяє розвитку, стало легше обгрунтовувати необхідність прискіпливого аналізу конкретних кроків держав у реальному житті та їхніх чинників. Власне реалізація неоліберальної програми на практиці стала найсерйознішим аргументом проти цієї теорії, позаяк вона розглядала державу як сукупність атомізованих індивідів, які прагнуть здобути максимальну вигоду, а відтак, створюють сприятливі можливості для отримання ренти своїм прибічникам; тимчасом дії, спрямовані на мінімізацію держави та перетворення її на нейтральнішого арбітра Смітового штибу, вимагали цілеспрямованих зусиль саме з боку державного апарату. А.Гіршман звернув увагу на те, що ознакою країн третього світу є факт «спізнілого започаткування розвитку. Ця умова робить їхній розвиток менш спонтанним та більш контрольованим процесом у зіставленні з тими країнами, де цей процес розпочався раніше»11.

Суть неоліберальної літанії – це констатація смерті регульованої економіки, місце якої заступають корпорації постіндустріального гатунку. Ці корпорації навіть на традиційних ринках – приміром, газовому – оперують у стилі бірж, уповні відповідаючи візії вільного ринку А.Сміта та А.Маршалла. Серія корпоративних банкрутств останніх років, символом яких є крах «Енрону», промовисто засвідчила, що неоліберальна формула дає збої у контексті не тільки Решти, але й першого світу.

Не можна не погодитися із висновком відомого британського дослідника радянського реального соціалізму А.Нове, який твердить, що постленінські країни успадкували від попереднього режиму викривлену структуру промисловості, яка, окрім того, є екологічно небезпечною та позбавленою засобів комунікації та інфраструктури. Адекватність неоліберальної моделі за рецептами рейганоміки та тетчеризму умовам постленінізму є більш ніж сумнівною, адже навіть за умов західних держав ядра капіталістичної світ-системи висліди політики «нових правих» були далекими від економічного успіху: «Рейгану вдалося за вісім років перетворити Сполучені Штати з найбільшого у світі кредитора у найбільшого в світі боржника...»12. Важливою частиною виборчої програми Р.Рейгана була обіцянка збалансованого бюджету. В 1981 році – тобто на початку першого президентського терміну Рейгана – дефіцит американського федерального бюджету становив 74 млрд. доларів США, а загальна заборгованість країни сягала 1 трлн. доларів США. За десять років як дефіцит федерального бюджету, так і заборгованість країни зросли в чотири рази, дорівнюючи 300 млрд. доларів США та 4 трлн. доларів США відповідно13.

Для прибічників дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, є очевидним, що зростання вимагає «систематичного, дисциплінованого (курсив мій. – П.К.) втручання держави на всіх стадіях розвитку, аби допомогти певним фірмам поліпшити донедавна доволі низьку якість їхньої продукції»14. Натомість постленінські еліти демонструють відданість антиплановій ідеології – яка часто є кон’юнктурною – що спонукає їх запозичувати моделі розвитку з підручників із вільної ринкової економіки, але за умов, коли існує гостра нестача приватного капіталу, нехтуючи уроками Японії та Південної Кореї.

Успішне формулювання та втілення політики розбудови держави, що сприяє розвитку, є можливе лише за умови дослідження аналогічних процесів в інших суспільствах, врахування неповторності кожного «історичного індивідуума» та детального аналізу розмаїтих моделей і стратегій досягнення модерного суспільного порядку та стабільного розвитку. За такого підходу зверхній свідомий та підсвідомий апріоризм, закорінений у євроцентричній інтелектуальній традиції, втрачає свою легітимність. Розвиток за умов відсталості робить імперативом пошук не стільки відповідників, скільки замінників інституційного профілю піонерів. Відомо, що категорію замінника (substitute) розробив А.Гершенкрон з метою обгрунтування критики Марксової формули, яку німецький мислитель висунув у «Капіталі»: індустріально розвиненіша країна пропонує менш розвиненій картину її прийдешнього. Через свою відсталість розвиток країн, що модернізуються, фундаментально відрізняється від модерних суспільств, і, щобільше, ці відмінності великою мірою «є наслідком застосування інституційних інструментів, які не мають аналогу в розвинених індустріальних суспільствах»15. С.Кузнец так само вказував на ускладненість виникнення системи координат сучасного економічного зростання, позаяк пошук замінника елементів, притаманних лідерам, тобто європейській цивілізації, є нелегким16.

1.2. Концептуалізація ролі держави у стимулюванні розвитку
На витоки концепції держави, що сприяє розвитку, натрапляємо вже у Гоббса, який вважав, що фізично здорових людей треба «примушувати працювати, а щоби вони не могли відмовлятися через брак роботи, необхідно заохочувати всілякі промисли, такі як судноплавство, землеробство, рибальство та всі галузі промисловості, які потребують робочих рук»17. У XVIII столітті втручання держави до економічного розвитку обгрунтовував А.Гамільтон, наполягаючи на тому, що «капітал є самовільний та несміливий тоді, коли йдеться про започаткування чогось нового. Державі варто підвищувати рівень упевненості капіталістів, які завжди є обережними та далекосяжними, допомагаючи їм долати перепони, що трапляються на шляху кожного експерименту»18. У XIX столітті ідеї, суголосні з принципами парадигми держави, що сприяє розвитку, формулювали Ф.Ліст та Г.Кері. Б.Камінгс навіть вважає, що Японія завдячує своїм піднесенням не використанню ідей А.Сміта, а здатності опанувати теорії саме цих мислителів.

Утім, практичні дії, що асоціюються з політикою держави, що сприяє розвитку, поширюються ще задовго до того, як вони стали предметом теоретичної рефлексії. Приміром, за свідченням Аррігі, який висуває власну версію світ-системного аналізу, витриману у Веберовому ключі, правлячі кола Англії XVI століття не були пасивними отримувачами дарів історії. Ретроспективний погляд на дії Єлизавети І дає підстави твердити, що інвестування нею здобичі, отриманої у війні з Іспанією, в стабілізацію фунта стерлінга та створення акціонерних компаній задля розвитку зовнішньої комерційної і територіальної експансії стало найкращою інвестицією, яку вона могла б зробити19. Подальша колонізація Індії, хоч і не стала вирішальним фактором індустріальної революції, допомогла Британії викупити свій національний борг у голландців.

Попри те, що роль держави в ініціюванні розвитку була предметом рефлексій мислителів із репутацією класиків – від А.Сен-Сімона та Ф.Ліста до А.Гершенкрона та Дж.Нетла, – на початку другої половини ХХ століття концепція держави поступилася своїм місцем у дискурсі соціологів альтернативній візії. Послідовник Парсонса й творець неофункціоналізму Дж.Александер слушно зауважив, що соціологічні традиції засновуються науковцями-харизматиками20, спадщина яких із плином часу рутинізується. Рутинізація Парсонсової теорії дії та соціальних систем перетворила концептуальний інструментарій, який розроблявся на основі методологічних засад аналітичного реалізму («конкретне застосування теорії дії варто відрізняти від її аналітичного значення»21, – таким був лапідарний вердикт Парсонса ще у «Структурі соціальної дії»), на універсальну систему координат, яка механістично застосовувалася прихильниками цього напряму для інтерпретації процесів соціальних змін у конкретних суспільствах. Парсонсові епігони дуже часто схилялися до абсолютизації твердження фундатора теорії соціальної дії та соціальних систем, що «проблема пояснення походження зразка культурної та соціальної організації засадничо відрізняється від проблеми пояснення його поширення за допомогою вже існуючих прикладів. Те, що модерне індустріальне суспільство стало первинною моделлю для світу в цілому, навряд чи можна піддавати сумніву (курсив мій. – П.К.)»22. Остання теза, своєю чергою, спиралася на Парсонсову інтерпретацію веберівських ідей про унікальний характер модерного соціального порядку Заходу: «Вебер витлумачував розвиток сучасного західного світу, зокрема тієї його частини, що перебувала під впливом аскетичного протестантизму, як авангард (курсив мій. – П.К.) найважливішої еволюційної тенденції. ...Вирішальне значення в нестабільному сучасному світі економічного розвитку на рівні промисловості та модернішої політичної організації не може розумітися окремо від цього ширшого еволюційного контексту»23. Щобільше, акцентація на функціоналістському підході до суспільства, тобто концептуалізація його як соціальної системи, що диференціюється на чотири підсистеми, кожна зі своєю функцією (економіка у цій схемі виконує функцію адаптації, політика – ціледосягнення, соцієтальна спільнота – інтеграції, соціокультурна – латентної підтримки зразка), розчинила державу як одиницю аналізу в політичній системі та колективній поведінці. Держава не потрактовувалася як автономний діяч, здатний пришвидшити або загальмувати соціальний розвиток і суттєво вплинути на констеляцію сил у суспільстві. Дослідники, за словами американського вченого С.Краснера, «писали про уряд, політичний розвиток, групи захисту інтересів, голосування, законодавчу поведінку, лідерство та бюрократичну політику, тобто майже про все, що завгодно, за винятком держави»24.

Уже на кінець 1960-х років Дж.Нетл звернув увагу на неспівмірність масштабу функцій держави із мінімальним обсягом уваги до неї з боку академічної спільноти25. Окрім теоретичних передумов такого стану речей – панування системного мислення у суспільних науках, яке, розглядаючи сферу політичного, зводило його до притаманної кожній підсистемі функції концентрації та нарощування влади – нехтування державою як концептуальною змінною мало своїм опертям концептуалізовану А. де Токвілем відносну «бездержавність» американської політичної традиції. Одним із найяскравіших виявів Токвілево-Парсонсового стилю мислення у соціології стала розвідка С.Ліпсета «Перша нова нація»26. Водночас було б помилковим розглядати французького мислителя суто як фундатора інтелектуальної традиції, що пріоритезує громадянське суспільство. Далекосяжний умовивід Токвіля зі «Старого порядку та революції» про те, що Французька революція зміцнила державу (положення, узагальнене Марксом у праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта»), також паралельно закладає підвалини аналізу в термінах центральності держави. Вельми симптоматично, що один із провідних дослідників соціальних змін із позиції системного підходу Ч.Джонсон, який у своїй монографії «Революційні зміни» підміняв державу соціальною системою, у 1980-ті роки став автором витриманого у дусі «державоцентристського» підходу трактату про роль міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості Японії у народженні японського дива27 й запропонував поняття «держава, що сприяє розвитку».



Теоретизування представників дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, передусім відбувається у рамках Веберової системи координат. Але це своєрідний Вебер, Вебер, чимось подібний до Маркса структуралістів: у теоретизуванні «державоцентристів» німецький мислитель постає як аналітик динаміки об’єктивних економічних та політичних структур, натомість ідеативний вимір його дискурсу переважно ігнорується (не дивно, що серед поборників цієї школи популярними є роботи історика О.Гінце, які розглядали міждержавні конфлікти як рушійну силу розвитку інституцій модерної європейської держави). Попри свою пильну увагу до Східної Азії, яка впродовж останнього століття була основним «постачальником» держав, що сприяють розвитку, прихильники однойменної дослідницької програми згадують про цивілізаційну специфіку цього регіону лише побіжно. Природно, що інтелектуальний рух на захист центральності держави, з одного боку, протиставляє свою емпіричну, порівняльно-соціологічну орієнтацію «великій теорії» Парсонсового гатунку, а з іншого – пориває із соціологічним нормативізмом на користь послідовно структурного ухилу. Найпослідовніше ці теоретико-методологічні принципи віддзеркалилися у програмовій праці Т.Скочпол «Держави та соціальні революції», у якій американська дослідниця спонуковує пояснювати суспільні трансформації, одним із різновидів яких є соціальні революції, проблематизуючи виникнення (але не творення ідеологічним авангардом) революційної ситуації всередині режиму. Наступним кроком має стати ідентифікація об’єктивно детермінованих і комплексних переплетінь різноманітних дій груп, що є відмінним чином розташованими. Саме ці переплетіння та обопільні дії визначають форму революційного процесу та дозволяють новому режиму набирати силу. Таку комплексну взаємодію факторів можна осягнути тільки шляхом виняткової зосередженості на інституційно детермінованих ситуаціях та відносинах груп всередині суспільства за рівночасного аналізу взаємодії поміж суспільствами у рамках міжнародних структур, що постійно розвиваються у всесвітньо-історичному контексті. «Прийнявши такий безособовий та несуб’єктивний погляд, який наголошує на типових відносинах між групами і суспільствами, – робить умовивід Скочпол, – ми пристаємо на позицію, яку можна узагальнено назвати структурним поглядом на соціокультурну реальність»28. Скочполів підхід, хоч і був своєрідним «запереченням заперечення» важливості ролі держави структурно-функціоналістськими та плюралістичними теоріями, водночас не спромігся взяти до уваги вплив динаміки ідей на структурні зміни. Власне цей гандж – а радше засліпленість, яка є логічним вислідом такої теоретичної орієнтації – переслідує усіх прихильників розташування держави у центрі соціологічного аналізу. Як засвідчила полеміка поміж Т.Скочпол і В.Сьюелом, суто структурний аналіз залишає «за дужками» дуальну природу структури, а відтак, нездатний осягнути роль ідеологій у конституюванні та інституціоналізації соціального порядку. З плином часу Скочпол пом’якшує свої формулювання щодо первинної ролі структур у детермінації соціально-політичних змін, але запровадження нею ідеологічних факторів до свого аналізу має ситуативний характер і не проходить на рівні синтезу. Обговорюючи чинники іранської революції, яка потолочила режим шаха Реза Пехлеві, Скочпол оперує таким фактором, як моральна упевненість, та формулює несподіваний і необгрунтований висновок про логічну суголосність пояснення успішної революційної розбудови держави із посиланням на роль духовних лідерів, з одного боку, та на її «державоцентристську» систему координат – з іншого29. Відтак, у межах дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, завжди залишається відкритим питання про критерії відокремлення необхідних та достатніх передумов радикальних суспільних змін.

Не можна оминути увагою існування зв’язку між теоріями держави, з одного боку, та політичними традиціями територій, які ці теорії концептуалізують – з іншого: американська держава інтерпретувалася переважно за допомогою концепції плюралізму, латиноамериканська – теорій залежності, а для країн Східної Азії було розпропаговано категорію держави, що сприяє розвитку. Попри всю свою умовність, така типологія фіксує ключові відмінності як у структурі, так і в культурі бюрократичних машин вказаних регіонів. Хоч у випадку Латинської Америки держава, яку можна було б схарактеризувати як ініціатора розвитку, й існувала, її інституційний профіль суттєво відрізнявся від східноазійського. Латиноамериканські держави були так само авторитарними та активно заохочували практики політичного капіталізму як і їхні східноазійські «колеги». Але загалом латиноамериканські держави виявилися нездатними втілити у життя доктрини розвитку, які вони реально сповідували або риторично заявляли, що вони їх сповідують. Перепони на шляху реалізації таких програм поставали через патримоніальну природу бюрократії, яка була вкрай нестабільною через свої щільні зв’язки з політикою. Відповідно, призначення на ту чи ту посаду в державному апараті визначалося не стільки меритократичними міркуваннями, скільки політичною кон’юнктурою, що значно звужувало основу довготривалої влади бюрократії, унеможливлюючи проведення стабільної політики. Натомість в Японії ми маємо класичний приклад правління меритократичної бюрократії, що власне і не може дивувати, зважаючи на культурну «традицію», яка спиралася на типову змінну партикуляризму за рівночасного акцентування принципу досягнення. За свідченням Ч.Джонсона, у країні вранішнього сонця бюрократія «рекрутується з найкращих випускників правничих факультетів провідних університетів країни, а призначення здійснюються на основі обов’язкових, з точки зору закону, національних іспитів – прем’єр-міністр може особисто призначити тільки приблизно двадцять міністрів та керівників агентств – і на цих призначеннях не позначаються результати виборів. Бюрократія розробляє фактично всі проекти законів, постанов, розпоряджень, правил та ліцензій, які керують життям суспільства»30. Безперечно, така система має свої вади – її стабільність та захищеність від тиску політичного й громадянського суспільств унеможливлює зміну засад її функціонування, що засвідчила тривала криза японської моделі. За відсутності глибокої інтерналізації конфуціанських цінностей, які наголошують первинність громадського блага, відсутність механізмів стримувань та балансів стосовно бюрократії зумовлює втрату нею спромоги приймати раціональні рішення, з одного боку, та посилює практики політичного бізнесу – з іншого (детальніше про політичний бізнес у Східній Азії31). Успішна держава, що сприяє розвитку, повинна знати міру власного втручання та воліти зупиняти його у разі потреби.

Обговорюючи інституції держави, що сприяє розвитку, вкрай недоцільно нехтувати тим фактом, що численні лідери країн третього світу надихалися радянською стратегією розвою (достатньо лише згадати індійську комісію з планування та південнокорейські п’ятирічні плани), грунтовними рисами якої були: центральне всеосяжне планування, державна власність на засоби виробництва, масовані державні інвестиції на підтримку індустріалізації та пріоритетний розвиток важкої промисловості. Досвід спізнілого розвитку яскраво засвідчив, що ефективні результати приносило сполучення державного втручання з використанням ринкових механізмів. Ще одним потужним імпульсом для дій держави, що сприяє розвитку, став досвід піднесення Східної Азії. До японського «вундеркінда» у 1960–1980-ті роки прилучилися так звані «азійські тигри» – Гонконг, Сінгапур, Південна Корея і Тайвань. Успіх цих країн, які на початковій стадії розвитку можна було залучити до напівпериферії (у випадку Японії) та периферії (у випадку «тигрів»), піддав сумніву жорстко-детерміновану бінарну диференціацію світу, що висувалася теоретиками залежності та розвитку недорозвитку, а також став викликом світ-системному аналізу з його наполяганням на тому, що розвиток є лише грою з нульовою сумою. Вельми промовистий є такий показник, як відношення валового національного продукту на душу населення цих країн до середнього світового валового національного продукту на душу населення. У 1960 році цей показник становив для Японії 281,9%, Гонконгу – 103,8%, Сінгапуру – 105,9%, Південної Кореї – 45,4%, а Тайваню – лише 20,9%. Як бачимо, за винятком Японії, стартові показники цих країн були або на рівні середньосвітових, або навіть набагато нижчими. Натомість за 40 років (тобто у 1999 році) східноазійські держави досягли вражаючого прогресу: японський ВНП на душу населення дорівнював 703,8% від загальносвітового, Гонконгу – 372,9%, Сінгапуру – 461,7%, Південної Кореї – 196,7%, а Тайваню – 211,3%32. Отже далеко не всі країни, що стали на шлях розвитку із запізненням – переважно через індустріалізацію – були пасивними одержувачами «дарів» від розвинених країн, які передавали їм застарілі технології, що назагал вимагають екстенсивних витрат праці. Деякі з цих «спізнілих» держав виявилися надзвичайно активними й креативними з огляду на свою здатність до інституційних та політичних інновацій. Отримуючи державні субсидії, індустріалізовані країни Півдня трансформували приватний сектор своїх економік, наблизивши його до високотехнологічних зразків Півночі.

Втім, антиномічне протиставлення західного та східного шляхів капіталізму, попри всю свою евристичність за умови усвідомлення ідеально-типової природи такого зіставлення контекстів, що контрастують, не повинно затьмарювати важливу роль, яку держава посідала у становленні західного модерного економічного і соціального порядку, розвіюючи міф про західноєвропейську індустріальну революцію як процес, що ініціювався виключно вільною грою приватних інтересів. Потужну критику ліберального символу віри запропонував К.Полані33. Релевантність поглядів Полані сьогоденному світу експлікується такими вченими, як Дж.Аррігі та Б.Сілвер, Ф.Блок, М.Буравой, Г.Рот. Покладання винятково на сили саморегульованого ринку не спрацьовує, і втручання держави є необхідне для стимулювання та дисциплінування підприємницької поведінки капіталістичного класу. За проникливим спостереженням Еванса і Рюшемейера, у країнах третього світу, до яких сьогодні прилучаються суспільства колишнього другого світу, «існує висока ймовірність, що панівний клас охоплює тісно пов’язаних між собою власників олігополій, щобільше, інтереси деяких із них є не локальними, а транснаціональними. До панівного класу також долучається не менш щільно пов’язана між собою аграрна еліта, чиї інтереси є воднораз патримоніальними й зорієнтованими на прибуток»34. Представники дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, всіляко уникають апріорної ідентифікації держави з легально-раціональним типом панування, а відтак, відмовляються від формулювання універсальних рецептів для розв’язання проблем у кожній окремій історичній ситуації. Вочевидь правий Д.Сейер, який нагадує, що такі країни, як Тайвань та Корея, не можуть розглядатися як зразки раціонально-легальної адміністрації або буржуазної демократії, а найбільш вражаючого успіху капіталізму в ХХ столітті досягла Японія, якій властива тривала політична стабільність і патерналістський соціальний етос, і в якій компанія «Міцубісі» була заснована з допомогою держави.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconIнформацiя про новi надходження для вчителів та вихователів
Богданова В. Я. Використання скриншотів у роботі педагога / В. Я. Богданова // Позашкільна освіта. – 2015. – № – С. 22 – 23
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconФранка Ліна Костенко Біобібліографічний покажчик укладач А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко Житомир 2012
А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для курсантів внз мвс україни київ 2012 (075. 8) Р 93
Рибальський О. В., Хахановський В. Г., Кудінов В. А., Смаглюк В. М. Захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах. Навчальний...
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчально-методичний посібник для вчителів, учнів, студентів смт Муровані Курилівці 2014 р
«Загальноосвітній навчальний заклад дошкільний навчальний заклад» с. Вербовець Теорія літератури в 5-11 класах
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник Для викладачів та студентів фармацевтичного факультету Запоріжжя 2014

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник (для студентів внз "Театральне мистецтво") Київ 2011 (793. 3) Ббк 85. 32

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для 7-8 класів. В. Г. Сарбей, Г. Я. Сергієнко, В. А. Смолій. Київ: Радянська школа, 1984 (F)

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка