Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін



Сторінка3/22
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.7 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Держава, що сприяє розвитку, активно вдавалася до примусу: дослідниця корейського досвіду М.Ву-Камінгс погоджується з Мао Цзедуном, що влада виростає з дула гвинтівки. Рівночасно вона звертає увагу, що конфігурація політичної й економічної влади в східноазійському регіоні суттєво відрізнялася від ідеально-типової візії як капіталізму, так і соціалізму, причому несподівано для прибічників ортодоксальної, послідовно структуралістської, позиції державо-центристської школи, Ву-Камінгс, у дусі, сумісному з позицією модернізаторів, запроваджує таку змінну аналізу як культура: «Достоту так само, як Кім Ір Сен під впливом конфуціанства розбудував спадкову родину-державу в Північній Кореї та назвав це комунізмом, корейські чеболи розбудували великі, керовані родинами, спадкові корпорації в Південній Кореї та назвали це капіталізмом»35. Водночас необхідно усвідомлювати неможливість універсалізації впливу конфуціанства. По-перше, конфуціанство пройшло кілька стадій у своєму розвитку: класичне конфуціанство (з моменту свого виникнення до III століття), неоконфуціанство (X–XIX століття) та нове конфуціанство, яке є феноменом ХХ століття. По-друге, властива конфуціанству акцентація на взаєминах персональної залежності за рахунок безособового «легалізму» значно прискорювала поширення капіталізму за умов сприятливої кон’юнктури; водночас відсутність або недорозвиненість інституціоналізації правових засад економіки ускладнюють розв’язання проблемних ситуацій у кризову добу.

Пояснення постання східноазійських держав, що сприяють розвитку, неможливе без включення до аналізу масової мобілізації, спричиненої націоналізмом та війнами. Показово, що як Тайвань, так і Південна Корея виникли за умов громадянських воєн, які й дотепер не скінчилися, а соціальні, політичні та економічні інституції цих суспільств розвивалися вже за доби холодної війни, коли дії національних держав визначалися імперативами виживання та геополітичними калькуляціями надпотуг. Окрім того, абсолютизація трансформативного потенціалу держави безвідносно до світ-системного контексту є недоречною. Приміром, цілі доктрини Трумена були набагато масштабніші за план Маршалла, а відтак, навряд чи могли розраховувати на ухвалу у фіскально-консервативному американському конгресі. Легітимація масового переозброєння Заходу, яке забезпечило б світ-економіку необхідною ліквідністю, стала можливою лише через війну в Кореї, що виконала функцію плану Маршалла для Японії: військові замовлення пожвавили економіку цієї країни.

Не заперечуючи очевидного факту, що будь-яка держава є інструментом класового панування, прибічники дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, звертають свій погляд до іншого виміру функціонування цієї інституції – її ролі корпоративного діяча. За влучною формулою Кардозо, ми не можемо розглядати державу «суто як прояв класових інтересів, не усвідомлюючи, що такий прояв вимагає організації. Позаяк така організація не може бути нічим іншим, крім як соціальною мережею індивідів, вона існує сама по собі й має власні інтереси»36. Водночас будь-яку державу – навіть тоталітарні партії-держави не є винятком – не можна осягнути як моноліт. Отже, завжди є загроза перетворення її на арену соціальних конфліктів між панівними та підкореними класами, які воліють перетворити державу на засіб досягнення своїх партикуляристських інтересів, спричиняючи фрагментацію та параліч держави як корпоративного діяча. Одним із ключових вимірів держави, спроможної стимулювати розвиток, є її здатність формулювати та захищати універсальні інтереси суспільства, виходячи у такий спосіб за межі одновимірного марксистського бачення сучасної держави, яке у парадигматичному формулюванні В.І.Леніна постулювало, що «будь-яка бюрократія і за своїм історичним походженням, і за своїм призначенням являє собою чисто і виключно буржуазну установу...»37. У своєму реальному функціонуванні держава реалізує цілий спектр протилежних за змістом цілей, будучи воднораз інструментом панування, захисником універсальних інтересів (громадянського) суспільства і водночас зберігаючи свою корпоративну ідентичність, яка є основою автономії держави щодо суспільства. Конкретно-історична комбінація попередньо перелічених характеристик держави не може визначатися a priori в рамках есенціалістської соціальної теорії і має контингентний характер. Варто також зважити на те, що державний інтервенціоналізм не є панацеєю та повним замінником Смітового «нічного вартового». Наслідки втручання держави до сфери суспільного й економічного розвитку є двозначні: держави, що переймаються розвитком, часто маніпулюють фінансовою структурою, аби підтримати пріоритетні сектори економіки.

За відсутності інституцій, які знижують вартість економічних операцій, гарантують права власності та забезпечують широкий доступ до інформації в економіці у поєднанні з недорозвитком бюрократичної традиції та корумпованістю політичного класу, знецінюється роль такої переваги, як дешевина робочої сили або навіть інвестиції до людського капіталу. Завдання розбудови бюрократичного апарату не вичерпується витворенням відповідної матеріальної інфраструктури: як і в будь-якому процесі, для зведення нових інституцій необхідні подолання мікрораціональностей (вираз Г.О’Доннела) та заміщення їх цінностями, які можуть бути засадами спільної раціональності менеджерів держави. Інакше кажучи, конструювання професійного етосу державної служби необхідне, але довершення цього процесу може тривати десятиріччями – розкіш, яку більшість держав як третього, так і другого світу не можуть собі дозволити.

Однією з ключових характеристик держави, яка налаштована на стимулювання розвитку, є її відносна автономія, тобто спромога формулювати та втілювати політику, яка конфліктує з інтересами впливових соціальних груп. Водночас зміцнення держави як корпоративного діяча може загрожувати її автономії, натомість її ефективне втручання до економічної сфери часто робить з держави арену соціальних конфліктів. Держава справляє неабиякий вплив на процеси розвитку, використовуючи стратегічно важливі підприємства, що перебувають у державній власності. Така політика є класичною і виправдовує себе за умов, коли є потреба подолати перепони приватним інвестиціям, створювані зовнішніми факторами. Втручання держави до певної галузі економіки виконує функцію запрошення приватних діячів; воно також допомагає визначати пріоритетні напрями економічної трансформації. За обставин ринку, що контролюється олігополіями, саме державні підприємства сприяють відновленню конкуренції.

Серед пострадянських дослідників є вельми поширеною думка про беззаперечну перевагу приватної власності з погляду ефективності функціонування економіки над державною власністю. Натомість послідовники дослідницької програми держави, яка сприяє розвитку, піддають сумніву акцент на приватній власності як найважливішому елементі ринкової економіки, оскільки конкуренція та регулювання є важливішими чинниками, що визначають економічні показники, ніж тип власності. Ба більше, сфокусованість на питанні власності, яка відволікає від фундаментальніших проблем (приміром, лібералізації економіки) є шкідливим38.

Успіх втручання держави до соціально-економічного життя є можливий за умови збереження її автономії за одночасної капіталістичної орієнтації; зведення держави до інструменту досягнення персональних цілей її менеджерів зумовлює формування клептократичної держави, що гальмує розвиток, породжуючи не стільки «колективне благо», скільки «колективне лихо». Відтак, зменшення ступеня автономії клептократичної держави позитивно позначається на соціально-економічному розвої. Попри всю можливу автономію, держава, що сприяє розвитку, не ігнорує інтереси панівних класів. Автономія держави зростає за умови, що панівні класи перебувають у стані конфлікту поміж собою (таким прикладом може бути зіткнення традиційних латиноамериканських еліт, чий вплив був зумовлений земельною власністю, із промисловцями) або у разі потреби панівних класів у втручанні з боку держави для подолання опору, який чинять експлуатовані класи. Так, перуанські військові, придушивши селянські заворушення, взяли державний апарат під свій контроль та використали його проти землевласницької еліти.

Автономія держави справджується не лише у виборі певних стратегій накопичення капіталу, але й у державній політиці з розподілу та перерозподілу економічних ресурсів. Тайвань слугує за зразок покращання розподілу доходів, яке було вислідом не лише земельної реформи 1950-х років, але й стимулювання тих галузей промисловості, які зміцнюють експортний потенціал економіки. Результатом такої політики стало примноження реальних заробітків населення за рівночасного зменшення нерівності.



Оригінальним внеском до соціології розвитку та модернізації з боку дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, є переосмислення нею наслідків взаємодії між національною державою і транснаціональними корпораціями. Дискурс неоліберальної глобалізації вимагає від національних держав створення найсприятливішого клімату для транснаціональних корпорацій, погрожуючи, у протилежному випадку, втечею капіталу. Теоретики лівого спрямування з підозрою ставляться до діяльності транснаціональних корпорацій, розуміючи їхню повсюдність як шкідливу для економік країн-реципієнтів. Адепти дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, вдаються до більш аналітично-індуктивної методології оцінки взаємодії між транснаціональними корпораціями і національними урядами. Поза сумнівом, транснаціональні корпорації є не лише глобальними економічними гравцями, але й «національними корпоративними громадянами», які включені до політико-економічного життя країни свого розташування, а відтак, чинять тиск на національну державу так само, як і будь-який інший лобіст. Від локальних груп захисту інтересів транснаціональні корпорації відрізняються обсягом своїх ресурсів, отже, їхня присутність суттєво змінює політичний баланс сил у суспільстві. Однак апріорної відповіді на питання про вплив транснаціональних корпорацій на національні економіки не може бути, позаяк граничний результат залежить від ефективності політичних заходів, що реалізуються державою-реципієнтом іноземних інвестицій. Аналізуючи різні сектори економіки в країнах третього світу (предметом вивчення стають видобувні галузі, промисловість та позики капіталу), Еванс формулює скептичну позицію щодо наслідків проникнення транснаціональних корпорацій, яка долає однобічність як оптимістів, так і песимістів. Усупереч своїм опонентам, він потверджує, що транснаціональні корпорації не лише зацікавлені в експлуатації природних ресурсів країн свого розташування, використовують місцевих робітників суто як некваліфіковану робочу силу та головно експортують усю видобуту сировину за межі країни. За таких умов компрадорська держава отримує лише символічні податкові надходження та незначну частку прибутків корпорацій. Адекватна політика держави, що стимулює розвиток, радикально змінює традиційну картину: після надходження першої хвилі інвестицій транснаціональні корпорації стають зацікавленішими у продовженні своїх операцій; і щобільше, із поступовим зниженням цін виробництва місцеві компанії заступають транснаціональні корпорації. Держава отримує важелі впливу на транснаціональні корпорації та збільшує надходження до бюджету, підвищуючи податки й залучаючи вітчизняні компанії до виробництва. Це, своєю чергою, дає змогу державі активніше розбудовувати свою інституційну інфраструктуру, використовувати кваліфікованих менеджерів та вдаватися до таких інструментів регулювання економіки, як інвестування та націоналізація. Держава, яка на початкових стадіях є занадто бідною для експлуатації власних природних ресурсів, збагачується за допомогою транснаціональних корпорацій, котрі розробляють ці ресурси, та може «шантажувати» транснаціональні корпорації, які вклали свій капітал в інвестиції, а тому стають вразливими до пресингу з боку держави. Без сумніву, загроза націоналізації не є «смертельною» зброєю в руках держави у її змаганні з транснаціональними корпораціями. Останні можуть перенести свою діяльність до інших країн і конкурувати із зоною своїх первинних інвестицій, але за таких обставин не варто переоцінювати ступінь мобільності капіталу.

Коли йдеться про промислове виробництво, що належить транснаціональним корпораціям, та позики капіталу, держава, яка реалізує власний проект розвитку, потрапляє у скрутнішу ситуацію порівняно зі своєю позицією vis-à-vis корпорацій, які контролюють видобувні галузі. Промисловість переживає цикли технологічного оновлення набагато регулярніше, ніж це має місце у видобувних галузях, що ускладнює завдання держави щодо перебрання на себе функцій приватних фірм з глобальним розмахом дій. Корпорації, які оперують у галузі промисловості, зазвичай мають тісніші контакти з місцевою буржуазією, що уповільнює процес зміцнення контролю над ними з боку менеджерів держави. Окрім того, напад держави на корпорації зміцнює цей зв’язок, позаяк локальний капіталістичний клас реалістично переймається загрозою власній автономії у випадку консолідації держави щодо транснаціональних корпорацій, а відтак, стає на бік останніх. Проте навіть у цій ситуації, за умови зростання інфраструктурної влади держави, стають реальними такі форми партнерства з транснаціональними корпораціями, які є економічно вигідними як державі, так і місцевим виробникам.

Не заперечуючи очевидного факту, що позики капіталу суттєво обмежують автономію держави-боржника та набір наявних в її розпорядженні політичних інструментів для здійснення впливу на ключових економічних діячів, представники дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, наголошують на неможливості однозначної оцінки наслідків діяльності транснаціонального капіталу. Більшість кредитів надаються під гарантії держави й слугують розвитку інфраструктури, отож вправне користування ними суттєво посилює позицію держави як агента розвитку. За Евансом, «закордонні позики суттєво зміцнюють владу держави у протистоянні з місцевою буржуазією: держава вже не мусить покладатися на локальні еліти як єдине джерело ресурсів. Це особливо важливо для режимів, чий трансформативний проект передбачає усунення певних сегментів традиційних еліт»39.

Держава, що стимулює розвиток, має бути носієм специфічних характеристик. Апарат такої держави повинен не лише незалежно і безсторонньо формулювати свої цілі (тобто мати автономію), але й володіти ресурсами, необхідними для їх втілення, попри опір носіїв впливових інтересів. Водночас автономія держави та баланс влади, який дає державі шанс домінувати над партикуляристською опозицією, мають доповнюватися тісним зв’язком між тими, хто виробляє політику держави, і діловою елітою. Це тонке поєднання незалежності й кооперації – або «закорінена автономія держави» (embedded state autonomy), як називає це явище П.Еванс – забезпечує надходження необхідної інформації менеджерам держави та гарантує співпрацю обох сторін. За таких умов спромога держави трансформувати соціально-економічні відносини значною мірою посилюється.



Поза сумнівом, не всі заходи, застосовані такими зразковими з точки зору розвитку державами, як Південна Корея і Тайвань, варті копіювання. Держава в цих країнах щільно співпрацювала з капіталістичним класом (хоча й була спроможною дисциплінувати окремі його сегменти) та зазвичай жорстко придушувала робітничий рух, воднораз використовуючи політику репресій і матеріальних заохочень. Так, тайванський уряд пріоритезував стабільність цін, аби уникнути різкого погіршення фінансового стану працівників розгалуженої бюджетної сфери. Зрештою, низка держав, котрі виступали як каталізатор розвитку в країнах третього світу, були однопартійними авторитарними режимами. Але автономія держави не є еквівалентом авторитарної диктатури та бюрократичної зарегульованості, про що свідчить приклад ірландської демократичної (на відміну від авторитарної) держави, що стимулює розвиток. На одного успішного з огляду розвитку А.Піночета, який ефективно впроваджував на першому етапі свого правління ідеї Чикагської економічної школи («економічна рівновага на вістрі багнета» – так А.Г.Франк дошкульно схарактеризував досягнення диктатури), а на другому – Вірджинської школи політичної економії, припадають десятки не менш жорстоких диктаторів, чиє правління залишило після себе руїну в економіці, відновлення якої потребує не одне десятиріччя (за блискучий приклад править Аргентина). Тому орієнтація на українського Піночета, імпліцитно присутня у дослідженнях такого автора, як П.Кубічек, є хибною теоретично і небезпечною практично. Окрім того, ідея Піночетового Чилі як взірця економічного успіху не витримує зіставлення з дійсністю: порівняння із так само авторитарним Тайванем демонструє, що у 1973 році (рік військового перевороту під проводом Піночета) ВВП на душу населення у Тайвані становив лише 73% від чилійського, натомість у 1995 році це відношення змінилося на протилежне, і чилійський показник ВВП на душу населення став нижчим за тайванський, дорівнюючи 68% від нього. Спеціалізація Чилі на видобувних галузях та експорті сільськогосподарської продукції до розвинених країн мала своїм вислідом зниження частки промислових товарів в експорті до 14% у 1995 році, натомість у випадку Тайваню цей показник сягав 93%40. Американський соціолог британського походження М.Манн, який є автором дистинкції між деспотичними й інфраструктурними вимірами влади – перший тип означає владу державних еліт над суспільством, натомість другий означає здатність держави проникати та централізовано координувати суспільство за допомогою своєї інфраструктури – справедливо зауважив, що тоталітарні режими (нацистська Німеччина та СРСР) частково принесли інфраструктурний вимір у жертву деспотичному, що обмежило їхню здатність до соціальної мобілізації під час Другої світової війни у порівнянні з ліберальною Великою Британією, легітимність держави якої спиралась на принцип участі. Власне, Манн убачає у конфлікті між деспотичними імперіями і недеспотичними містами-державами (який особливо інтенсивно фіксувався впродовж першого тисячоліття до н.е.) віддзеркалення певної історичної закономірності: держава втрачає монополію на використання організаційних прерогатив, які забезпечували їй владу над суспільством.
1.3. Досвід піднесення Східної Азії та типологія держав, що сприяють розвитку
Не можна не погодитися із твердженням Дж.Квон, що «навіть підбір найкращих заходів не може гарантувати успіх... Ефективність є узалежненою від інших факторів, таких як людський капітал, властивості організації ринку та структура політичних інституцій»41. До цього списку ми повинні долучити ціннісні преференції діячів, вплив яких дозволяє говорити не про одну універсальну модель капіталізму, а про капіталізми, що функціонують у відмінних соціокультурних середовищах. Саме останній фактор дає можливість осягнути чинники відмінної якості державного втручання у суспільно-економічний розвиток. У цьому контексті доцільно детальніше розглянути траєкторію південнокорейської держави, що сприяє розвитку, успіх якої є надзвичайно повчальним. Усупереч багатьом державам третього світу, де субсидії учасникам ринку й досі сприймаються як подарунки, корейська держава вправно використала їх як важіль впливу на економічний розвиток та дисциплінувала клас капіталістів (зокрема великий бізнес). Останнє твердження не слід абсолютизувати, позаяк корейська держава мала беззаперечний вплив на деякі фірми, тимчасом як капіталістичний клас загалом часто виявляв непокору та самостійність.

Південнокорейська держава, яка була клієнталістською за своєю природою, суттєво трансформувалася з приходом до влади (як вислід військового перевороту 1961 року) генерала Пак Чан Хі, режим якого подолав інституційні перепони на шляху реалізації ефективної політики та переформулював правила взаємодії держави з капіталом. Першими кроками нового військового уряду стали націоналізація банківської системи країни (це надало більшої ваги державі в обопільних діях із капіталістами, хоча, поза сумнівом, не забезпечило їй імунітет від впливу приватних інтересів), створення ради економічного планування, якій були надані широкі права щодо формулювання економічної політики, та «чистка» бюрократичного апарату, який отримав сигнал, що корупційні практики не толеруватимуться (з 40 тисяч держслужбовців, які обіймали відповідальні посади й діяльність яких ретельно перевірялася після перевороту, 2 тисячі було звільнено). Врешті, військовий уряд розпочав кампанію проти «нечесних» капіталістів, заарештовуючи найвпливовіших із них. Така політика не мала суто карного спрямування: президент Пак досяг угоди із впливовими представниками бізнесу, за якою вони могли уникнути конфіскації свого майна, сплативши цілу низку штрафів, які, своєю чергою, інвестувалися у створення нових підприємств. Південнокорейська держава, що сприяє розвитку, засвідчила, що її нова політико-економічна формула не піддає сумніву принцип приватної власності, водночас капіталістичний клас мав визнати гегемонію держави. Втім, у реальності представниками бізнесу було сплачено лише невеликий відсоток штрафів через те, що в руках капіталістів залишався контроль над інвестиційними рішеннями – важливий важіль впливу на державу. У Південній Кореї мало місце не домінування держави над капіталом, а радше «історичний блок» (під останнім А.Грамші розумів єдність базису і надбудови, а універсальнішою мовою – єдність протилежностей та відмінних явищ).

Наступним кроком південнокорейської держави на чолі з Паком стала відмова від політики імпортзамінної індустріалізації на користь індустріалізації, стимульованої експортом (саме ця стратегія лягла в основу другого п’ятирічного плану, запровадженого у 1966 році). На тлі невдалих спроб урядів багатьох інших країн третього світу провести індустріалізацію, що стимулюється експортом, успіх південнокорейської держави, що сприяє розвитку, вражає. Закликом єгипетського уряду в 1970-ті роки до місцевих капіталістів було: «Експорт або смерть». Попри весь свій пафос, це звернення залишилося без відгуку. Натомість південнокорейський бізнес, який виграв від нормалізації політичних взаємин з Японією (співпраця з Японією надала безпрецедентну перевагу з точки зору доступу до зовнішніх ринків), був одним з ініціаторів індустріалізації, стимульованої експортом. У такий спосіб отримує підтвердження загальне положення теорії держави, що сприяє розвитку, яке постулює необхідність взаємодії між державою й елітою бізнесу: у випадку Південної Кореї прийняття економічних рішень було своєрідною вулицею з двостороннім рухом. Не можна також нехтувати важливою роллю політики США того періоду, яка передбачала зменшення допомоги Південній Кореї, а це, своєю чергою, змобілізувало корейський уряд накопичувати валютні резерви. Американські урядовці (в особі посла США) були посередниками між режимом Пака і бізнесом, сприяючи покращанню клімату довіри між обома сторонами.

Вельми повчальним є зіставлення досвіду індійської та південнокорейської політики розбудови держави, що сприяє розвитку. Поразка Індії та успіх Південної Кореї стали вислідами відмінностей у способі розподілу влади поміж урядовими агенціями. У випадку Кореї рада з економічного планування (основний орган прийняття рішень у сфері економічної політики) мала достатньо повноважень, аби оминати, ба більше – навіть долати опір з боку бюрократії, змушуючи окремі міністерства пристосовуватися до вимог економічного планування, натомість плановій комісії Індії самій довелося пристосовуватися до влади та прерогатив міністерств. Це пояснення, поза сумнівом, не може інтерпретуватися як негативний вплив демократії на розвиток, що нібито внеможливлює впровадження цілеспрямованої та послідовної політики через плюралістичний характер індійського політичного суспільства. Індія пережила період надзвичайного стану, який, утім, не сприяв раціоналізації структури прийняття бюрократичних рішень, натомість східноазійські держави дотримувалися складної діалектики залежності та автономії vis-à-vis суспільства.

Війна у Кореї 1950–1953 років зумовила перегляд обмеженої політики стримання, архітектором якої був Дж.Кеннан, та стимулювала США до активнішого втручання в економічне життя регіону. Впродовж 1946–1978-х років загальний обсяг американської допомоги Південній Кореї дорівнював 13 млрд. доларів США, а Тайваню – 5,6 млрд. доларів США. Лише впродовж одного 1964 року американський уряд витратив 7,2 млрд. доларів США на розвиток військової інфраструктури в Японії. Фактично у цьому регіоні трапилося повторення генуезького досвіду XVI століття з переміщення ренти захисту назовні. Руйнація японського імперіалізму, мілітаризму та націоналізму як результат поразки у Другій світовій війні та відновлення світової економіки, здійснене США, виявилися набагато ефективнішим засобом досягнення вищих щаблів всередині «органічного ядра» капіталістичної світ-системи, ніж військова експансія.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconIнформацiя про новi надходження для вчителів та вихователів
Богданова В. Я. Використання скриншотів у роботі педагога / В. Я. Богданова // Позашкільна освіта. – 2015. – № – С. 22 – 23
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconФранка Ліна Костенко Біобібліографічний покажчик укладач А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко Житомир 2012
А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для курсантів внз мвс україни київ 2012 (075. 8) Р 93
Рибальський О. В., Хахановський В. Г., Кудінов В. А., Смаглюк В. М. Захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах. Навчальний...
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчально-методичний посібник для вчителів, учнів, студентів смт Муровані Курилівці 2014 р
«Загальноосвітній навчальний заклад дошкільний навчальний заклад» с. Вербовець Теорія літератури в 5-11 класах
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник Для викладачів та студентів фармацевтичного факультету Запоріжжя 2014

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник (для студентів внз "Театральне мистецтво") Київ 2011 (793. 3) Ббк 85. 32

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для 7-8 класів. В. Г. Сарбей, Г. Я. Сергієнко, В. А. Смолій. Київ: Радянська школа, 1984 (F)

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка