Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін



Сторінка4/22
Дата конвертації22.02.2018
Розмір3.7 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Впливовий теоретик та практик політики модернізації В.В.Ростоу із самого початку своєї роботи в адміністрації Дж.Кеннеді (тобто з 1961 року) вимагав від Південної Кореї та Тайваню – а ці держави на той час розглядалися співробітниками агенції з міжнародного розвитку США як «непотріб» – впровадження таких економічних заходів: по-перше, від цих країн очікувалося проведення послідовної політики індустріалізації, стимульованої експортом, по-друге, вони мали поновити інтеграцію з японською економікою, що бурхливо розвивалася. Невластиві для США умови торговельного дефіциту змусили адміністрацію Кеннеді відмовитися від дорогих програм гарантування безпеки Ейзенгауерової доби, які назагал були грантами, та підштовхнули до переходу до політики заохочення більшої самодостатності союзників США на кшталт Південної Кореї і Тайваню. Як зауважує Дж.Аррігі, впродовж 50-х років минулого століття США вітали окрему інтеграцію Японії та її колишніх колоній до американської мережі торгівлі, влади та патронажу. Впродовж наступного десятиліття, під впливом посилення дії фінансових обмежень на американську економіку, США розпочали політику взаємної інтеграції східноазійських торговельних мереж, зосереджуючи їх на Японії. США також активно сприяли приборканню урядами Південної Кореї та Тайваню націоналістичних антияпонських почуттів, спричинених минулим колоніальним пануванням Японії, та запрошували ці країни відкрити двері для японських інвестицій і торгівлі. Отже, «під егідою американської гегемонії Японія безкоштовно отримала території, які вона так тяжко виборювала через механізми військової експансії...»42.

Стратегія індустріалізації, стимульованої експортом, забезпечила південнокорейську державу додатковою підоймою впливу на колективні дії капіталістичного класу, який потребував підтримки держави задля збереження свого доступу та конкурентоспроможності на ринках західних країн. Південнокорейська економічна політика з її акцентацією на експорті, як основі розвитку, відрізнялася від популярних на той час конвенцій про просте заохочення експорту. Стратегія уряду Південної Кореї уможливила використання експортних показників компаній як критерію для надання їм державних субсидій; у разі неуспіху на зовнішніх ринках південнокорейські підприємці позбавлялися такої допомоги.

Південнокорейська держава, що сприяє розвитку, була авторитарним політичним утворенням: управлінський апарат підкорявся жорсткій ієрархії мілітарного штибу, військові тривалий час домінували в політиці, а політичне суспільство зазнавало суворих обмежень у своїй діяльності. За таких умов режим нехтував політичною опозицією та придушував організований робітничий рух. Авторитарна держава, що сприяє розвитку, зазвичай закорінена у місцевому капіталі та тяжіє до протекціонізму й субсидіювання місцевої промисловості. Демократична держава, що сприяє розвитку, зорієнтована на високоосвічених професіоналів як свою соціальну базу та на залучення «глобального» капіталу.

Скориставшись перевагами ситуації (як внутрішньої, так і міжнародної), південнокорейська держава ініціювала індустріалізацію, стимульовану експортом, успіх якої, своєю чергою, зміцнював та консолідував державу. Проте, притаманний авторитарній державі, що сприяє розвитку, патерналізм (який у корейському випадку отримував легітимацію у конфуціанській традиції, що заохочувала корупцію та правління впливових людей за рахунок правління верховенства права), так само як і перехід від фордизму до постфордизму з наголосом останнього на гнучкості, децентралізації та адаптивності робочої сили, капіталу та держави, спричинився до занепаду цієї форми держави. Одним із виявів такого занепаду стала Азійська криза 1997 року. Але попри всю критику на свою адресу, держава, що сприяє розвитку, не наближається до загибелі. З одного боку, демократична держава, що сприяє розвитку, засвідчує свою дієздатність: прикладами інституції такого гатунку є Ірландія та Угорщина. З іншого боку, було б фундаментально помилковим дійти висновку, що східноазійські держави, які сприяють розвитку, є допасованими до стандартів західних держав загального добробуту. Насправді ми є свідками протилежного процесу: не стільки Японія американізується, скільки США починають відтворювати східноазійські моделі у рамках шумпетеріанського постнаціонального режиму праці. Сьогодні уряди західних країн самоусвідомлюють себе як інституцію із забезпечення послугами бізнесу, натомість політиці надання соціальних послуг громадянам відводиться вторинний статус. Східна Азія завжди була і залишається «раєм» для великого бізнесу, а регіональні держави, що сприяють розвитку, спрямовують свої зусилля не стільки на захист соціально вразливих верств населення, скільки на те, щоби допомагати масштабному бізнесу конкурувати ще енергійніше у глобальному масштабі. Рівночасно дії східноазійських держав стали радикальнішим потвердженням теорії просочування благ згори донизу (так званого trickle-down effect), ніж це міг би передбачити найпалкіший послідовник рейганоміки та тетчеризму, позаяк ці суспільства є відносно егалітарними у порівнянні з США.

З історичної перспективи, авторитаризм «азійських тигрів» знаходив часткове виправдання в очах як громадян цих країн, так і Заходу під проводом США, позаяк останній проповідував стратегію стримування комунізму, в якій Південній Кореї та Тайваню було відведено місце форпостів. Утім, щодо цього визнання, не було беззастережного консенсусу. Південна Корея часів військових хунт править за приклад нестабільності та політизації класових відносин; водночас потенціал інфраструктурної влади південнокорейської держави, що сприяла розвитку, не міг конкурувати з ленінським Левіафаном консолідаційної доби, подеколи перетворюючись на виконавця волі впливових чеболів.

Україна перебуває у засадничо відмінній ситуації – з наближенням кордонів Європейського Союзу легітимація авторитаризму, навіть такого, що стимулює розвиток, є вкрай проблематичною. Саме це пояснює той факт, що риторика «демократії» набула майже універсального характеру серед політичних сил України. Окрім того, досвід постленінської Центральної Європи та «кельтського тигру» – Ірландії – засвідчує, що саме демократична держава, яка сприяє розвитку, здатна зреалізовувати успішну економічну політику, функціонуючи у середовищі плюралістичного політичного суспільства, позаяк таке оточення усуває перешкоди на шляху реалізації творчого потенціалу соціальної дії. Для авторитарної держави, що сприяє розвитку, зв’язок із суспільством часто обмежується зв’язками із промисловим капіталом, а відтак, держава починає не стільки опікуватися цілями національного розвитку, скільки боронити партикуляристські інтереси за рахунок самого розвою. Загрозу, що криється у такій ситуації, відчув ще Ф.Д.Рузвельт, котрий закликав у своєму посланні до конгресу в 1938 році розслідувати концентрацію економічної влади в США, вмотивовуючи це тим, що «свобода, забезпечена демократією, не є у безпеці, якщо люди толерують зростання приватної власності до такого ступеня, коли вона стає сильнішою за демократичну державу»43. Демократична держава, що сприяє розвитку, йде далі за Евансову концепцію «закоріненої автономії», позаяк передбачає кооперацію держави не лише з капіталістичним класом, але і її співпрацю з інституціями громадянського суспільства, що оперують у системі координат публічної сфери. Принципова відмінність поміж авторитарною та демократичною державами, що сприяють розвитку, є у використанні двох протилежних типів влади, виокремлених М.Манном: деспотичної та інфраструктурної відповідно.

В Україні розбудова демократичної держави, що сприяє розвитку, яка використовувала б увесь спектр методів, притаманних владі як феномену (від примусу до кооперації, позаяк, за переконанням М.Гаугарда, реальна влада, як емпіричний феномен, існує у континуумі, екстремумами якого є конфлікт та консенсус), ускладнюється пануванням успадкованої від ленінського режиму патримоніальної бюрократичної культури та поглибленими практиками організаційної корупції. Центральна Європа торує шлях розбудови капіталістичних інституцій за відсутності місцевих капіталістів – роль останніх посідають транснаціональні корпорації – що відкриває можливості для залежного розвитку, натомість соціальні зміни в Україні – так само, як і в Росії – достоту мали своїм вислідом постання потужного класу капіталістів, етос якого спонукає до дій, що підривають інституції раціонального капіталізму, та скеровує країну дорогою розвитку недорозвитку. Подальша патримоніалізація держави та консолідація персонального правління (під цим явищем Г.Рот розумів детрадиціоналізований, персоніфікований патримоніалізм), які можуть набирати олігархічно-суперпрезиденталістських або олігархічно-парламентських форм із акцентацією на клієнталізмі, уможливлюють поступ клептократичної держави, що спрямована проти розвитку, симбіонтом якої є політичний капіталізм.



Транзитологи модерністсько-фукуямівського гатунку безупинно оспівують творчу природу капіталізму (так, за Фукуямою, «лібералізація економічної політики зумовить економічне зростання, яке, своєю чергою, спричинить розвиток демократичних політичних інституцій...»44), натомість представники лівого табору (приміром, мислителі світ-системного аналізу) зосереджуються на «темному боці» постленінської трансформації. Водночас структуралістський та антикапіталістичний ухил лівих не дозволяє помітити радикальні зміни, які відбуваються за лаштунками переходу. М.Буравой пропонує несподівану реінтерпретацію цих понять, що принципово суперечить їхньому звичному значенню. В 90-х роках минулого століття ті дослідники, які оперували поняттям «трансформація», наголошували на реалістичності свого бачення перебігу змін у постленінському просторі, заперечуючи тим самим телеологічний оптимізм транзитологів та переконання останніх у адекватності схеми лінійного прогресу від плану до ринку та від диктатури партії до демократії. Натомість Буравой вбачає корінь проблеми у тому, що відбувається перехід (транзит) до капіталізму за відсутності трансформації, яку заступила інволюція. Безумовно, протилежний погляд на пострадянські країни як на втілення нормальності, у Дюркгеймовому сенсі, також важко обгрунтувати, але повне заперечення здатності суспільства адаптуватися до умов, що постійно змінюються, так само безпідставне. Після більш як декади вільного падіння суспільства на кшталт Росії та України віднайшли формулу, придатну для ефективнішої – у короткотерміновій перспективі – експлуатації своєї одновимірної індустріалізації та інтеграції до світового ринку, хоча б і в якості сировинного придатку. Якоюсь мірою ситуація, що склалася в українському суспільстві, описується словами Танкредо Фальконері – одного з героїв роману італійського письменника Дж.Томазі ді Лампедузи, в якому йдеться про Сицилію доби пізнього Рісорджименто (тобто 60-х років ХІХ століття): «Для того, щоб усе залишилося по-старому, треба, щоб спочатку все змінилося». Але такий висновок був би занадто одновимірний та співмірний лише із засновками теоретиків лівої орієнтації. Усупереч Буравому, ми маємо підстави потверджувати, що зміни на постленінському просторі заторкнули не лише спосіб обігу, але й сферу виробництва; це, зокрема, стосується Центральної Європи (навіть Буравой, схильний до ідеалізації та міфологізації ленінізму, змушений визнати більшу ефективність форм організації виробництва у сучасній Угорщині у зіставленні із практиками ленінської доби). Трансформація стала не лише імітацією та інволюцією, вона парадоксально долучає до цих форм і інновацію. Навіть обмежені інституції ринку та демократії виказали здатність до створення синергетичного ефекту із позитивними вислідами для суспільства в цілому; врешті-решт, крах ленінізму та зміни у постленінських країнах стали ще одним підтвердженням формули Шумпетера щодо творчої руйнації як способу суспільного розвитку.
Основні положення розділу
Гегемонія системного теоретизування та біхевіоризму в західному суспільствознавстві у 1950–1960-х роках суттєво позначилася і на соціологічному дискурсі про розвиток та модернізацію. Вислідом такої постави стало відверте нехтування інституцією держави як агента розвитку та модернізації і, ширше, – соціальних змін. Соціологи зосереджувалися на таких проблемах, як політичні системи, партії, поведінка виборців та групи захисту інтересів. Парадигматичним для цього періоду є Парсонсові розмисли про феномен влади. Останній визначається американським соціологом-теоретиком як узагальнена здатність підрозділів системи колективної організації забезпечити втілення обов’язкових вимог, що, своєю чергою, легітимуються шляхом посилання на їхній зв’язок із колективними цілями, і де, у випадку непокори, існує припущення про впровадження цих вимог, вдаючись до негативних санкцій, при цьому неважливо, хто є агентом цього впровадження. Факт неуваги до держави з боку мислителів зазначеного періоду підтверджується тим, що такі важливі для оформлення інтелектуального профілю дослідницької програми модернізації трактати, як «Соціологічна теорія та модерне суспільство» Парсонса й «Політичний порядок у суспільствах, що змінюються» Гантінгтона, не споряджені поняттям «держава» – воно відсутнє у покажчику термінів до цих праць. На іншому полюсі ідеологічного континуума соціологічна теорія ролі держави у розвої, що розроблялася в надрах дослідницької програми залежності та розвитку недорозвитку, незрідка зводилася до повторення відомої Марксової формули про державу як виконавчий комітет буржуазії, а заклик світ-системного аналізу замінити національний розвиток концепцією розвитку світ-системи також залишав поза увагою науковців інституції, на рівні яких приймається більшість рішень щодо вибору політики розвитку та модернізації, інституції, головною з яких є держава.

Державоцентристська школа, відгалуженням якої є дослідницька програма держави, що сприяє розвитку, запропонувала у 1970-х роках альтернативу панівному у суспільствознавстві системному та біхевіористському дискурсу. Домінантною темою дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, є два ключових, за Вебером, індикатори модерну: раціональний капіталізм та раціональна бюрократія. Показово, що інтелектуальним джерелом дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, були роботи Ф.Ліста, О.Гінце, М.Вебера та А.Гершенкрона. Ф.Ліст, який сформулював ідеї, близькі до візії дослідницької програми залежності та розвитку недорозвитку, чудово усвідомлював нерівність статусу різних елементів капіталістичної світової системи, а також те, що ліберальна вільна торгівля є вигідною розвиненим націям, які нав’язують недорозвиненим державам нееквівалентний обмін, відтак консервуючи їхню відсталість. Водночас Лістові рецепти подолання відсталості роблять його предтечею державоцентристської школи. У другій половині ХХ століття парадигма залежності вбачала спосіб розриву порочного кола розвитку недорозвитку у виході з капіталістичної світової системи, тоді як світ-системний аналіз пропонував цілісну революційну трансформацію на рівні світ-системи. Натомість Ліст вже у ХІХ столітті був свідомий, що індивідуальні суспільства здатні подолати свою відсталість за допомогою координованих дій держави, спрямованих на плекання національного капіталістичного класу під захистом протекціоністських тарифів та агресивної політики розвитку.

На противагу лівим мислителям гатунку школи залежності та світ-системного аналізу, представники державоцентристського підходу не мали ідеологічних розбіжностей із старшим поколінням теоретиків 1950–1960-х років. Тим не менш, світоглядна сумісність з авторами великої теорії не пом’якшила гостроту полеміки державоцентристів з концепціями універсально-еволюціоністського штибу, уособленням яких був Парсонс зі своїм наголосом на ролі цінностей у забезпеченні як рівноваги, так і динамізму соціуму. Такі соціологи, як Ч.Джонсон (автор терміну «держава, що сприяє розвитку»), Т.Скочпол, П.Еванс, Д.Рюшемейер, Ч.Тіллі та А.Амсден, запропонували альтернативу Парсонсовому синтезу, зосереджуючись на формулюванні теорій середнього рівня та акцентуючи роль держави у процесах ініціювання та підтримки політики розвитку суспільства. Представники дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, здійснили структуралістську інтерпретацію соціології Вебера під впливом ідей німецького науковця О.Гінце та визначили державу як набір адміністративних, поліцейських та військових організацій, які скеровуються та координуються виконавчою владою. Держава стала розглядатися як структура, що має власні інтереси та діє автономно. Відтак, структури та дискурси держави увиразнюють параметри політики та формують не лише її результати, але й суспільство загалом.

Вочевидь, дослідницька програма держави, що сприяє розвитку, веде полеміку на два фронти: із школою залежності та розвитку недорозвитку (а також тими представниками світ-системного аналізу, які у своєму теоретизуванні відтворюють погляди парадигми залежності), з одного боку, та неоліберальною візією – з іншого.

Завершення золотої ери капіталізму в 1970-х роках, вислідом якої стала глибока криза кейнсіанської держави загального добробуту, створило передумови для здобуття неолібералізмом статусу гегемоністичної ідеології та програми розвитку суспільства. Інтенсифікація конкуренції на світовому рівні поміж національними державами, загострення боротьби за інвестиції посилили тиск транснаціонального капіталу на індивідуальні держави з метою дерегулювання їхніх економік, зниження податків та надання пільг корпоративним діячам. Неолібералізм повернувся до Смітових ідей саморегульованого ринку, корелятом якого є держава-«нічний вартовий», та конкуренції, як панівного принципу організації суспільства. Наголосивши на потребі модернізації соціал-демократичної ідеології у західних країнах, теоретики та практики неолібералізму здійснили десоціалізацію суспільного відтворення та поширили логіку економічної підсистеми, що осягалася як еквівалент ринку, на соціальну систему загалом. Теоретики неолібералізму також сформулювали нове визначення громадянина, який розглядається не стільки як учасник республіканської публічної сфери, скільки як споживач та / або інвестор, що діє у рамках ринку. Програма неолібералізму не зводиться до простого набору приписів у сфері економічного розвитку, позаяк вона має культурний вимір. Останній полягає у релегітимації орієнтації на максимізацію прибутку в межах капіталістичного підприємництва, девальвації суспільного значення організованого робітничого руху та протекціонізму через їхню несумісність із принципом економічної ефективності. Здатність залучати зарубіжні інвестиції оцінюється як головна умова економічного зростання, ринок сприймається як механізм забезпечення соціальної рівності, а інтеграція до глобальних торговельних та фінансових мереж заохочується з метою посилення конкурентоспроможності держав.

Ідейним кістяком неолібералізму – вочевидь не завжди експлікованим – є теорія раціонального вибору, яка легітимує утилітаристську інтерпретацію мотивів соціальної дії. Це, своєю чергою, уможливлює погляд на суспільство як на арифметичну суму індивідів (парадигматичним є вислів М.Тетчер: «Такої речі, як суспільство, не існує. Є окремі чоловіки та жінки, а також їхні сім’ї»), індивідів, зорієнтованих на захист своїх свобод та на примноження багатства. Відповідно, якщо для дослідницької програми модернізації «ворогом» модернізації були зорієнтовані на традиціоналістські цінності селяни, для теоретиків залежності та світ-системного аналізу – транснаціональні корпорації, то для пропагандистів неоліберального консенсусу такою перешкодою є корумповані бюрократи та неефективні державні інституції.

Ліві мислителі, попри задекларовану багатьма з них матеріалістичну орієнтацію, незрідка схиляються до пояснення успіху неолібералізму з позиції «теорії змови», виопуклюючи преференції менеджерів держав та транснаціональних корпорацій, які обирають цю програму, позаяк усвідомлюють її відповідність егоїстичним інтересам глобальних капіталістичних гравців. Не заперечуючи важливості ролі ефективного «маркетингу» у розповсюдженні неоліберальної візії, зауважу, що реальним підмурівком гегемонії неолібералізму є здатність цієї ідеології ефективніше задовольнити об’єктивні вимоги розвитку та модернізації суспільства, ніж це робили кейнсіанство у країнах метрополії та політика імпортзамінної індустріалізації у периферійній зоні, які на сьогодні вичерпали свій трансформаційний потенціал. Такі заходи, як переміщення виробничої інфраструктури з країн центру до периферії, хоча і послаблюють позиції робітничого класу ядра, водночас позбавляють економіку гальма, яким незрідка була захищена робоча сила. Так само й ліквідація державних субсидій та тарифів спричинилася до зниження життєвих стандартів робітників, водночас надаючи споживачам доступ до дешевших товарів, що виробляються за межами ядра, вирівнюючи у такий спосіб структуру цін. Тим не менш, успіх неолібералізму та наявність раціональних елементів у його програмі не виправдовують перетворення цієї ідеології розвитку на придатну для суспільств будь-якого типу магічну панацею. Визнаючи можливість дисфункціональних наслідків панування ринку, теоретики неолібералізму невтомно проголошують, що ступінь відмінності поміж інтенціями держави забезпечити колективні блага та реальним результатом її діяльності, яким незрідка стає «колективне лихо», є принципово вищий.

Використання емпіричних даних, зібраних упродовж масштабних порівняльно-історичних студій як розвитку західних, так і східноазійських держав, надало змогу науковцям, зорієнтованих на принципи дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, інкорпорувати здобутки неоліберальної критики наївної віри у природно компетентну та просвітницьку державу, а також встановити діалектичний зв’язок між феноменами залежності й розвитку. Відтак, дослідницька програма держави, що сприяє розвитку, запропонувала як теоретичну інтерпретацію випадків успішного піднесення суспільств у межах капіталістичної світ-економіки, так і практичні рецепти досягнення такого успіху. Аналіз досвіду піднесення Японії та азійських тигрів (Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу та Сінгапуру) переконливо засвідчує, що формула успіху цих країн, успіху, який підтверджується прогресом їхніх соціально-економічних показників, грунтувалась не лише на використанні сил вільного ринку, але й на цілеспрямованому втручанні держави до сфери розвитку суспільства за рецептами, які більше відповідали візії Ф.Ліста, аніж А.Сміта.

Неоліберальні та ліві (з позиції світ-системного аналізу та школи залежності) концепції капіталізму є сумісними попри протилежні ідеологічні орієнтації своїх авторів, позаяк обидва підходи розглядають капіталізм як гомогенну реальність, що оперує згідно з єдиним набором правил. Натомість реальністю є множинні капіталізми, інституційна конфігурація яких залежить від впливу як цінностей, так і структур – першочергово політичних структур (тобто держави).

Для трьох дослідницьких програм – держави, що сприяє розвитку, залежності та розвитку недорозвитку й світ-системного аналізу – спільним є вихідний пункт міркувань: ситуація недорозвитку / відсталості. Водночас кожна школа висуває власні, цілком окремішні та несумісні з поглядами інших парадигм шляхи подолання такого стану речей. Така антитетичність є вислідом орієнтації на різні інтелектуальні та ідеологічні традиції. Залежність та розвиток є конфліктними, але не антитетичними феноменами, як засвідчує досвід Східної Азії після Другої світової війни та постленінської Східної Європи.

Суттєвим недоліком дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, стало перетворення досвіду «азійських тигрів» на універсальну норму. Враховуючи авторитарну традицію імперської Японії, яку припинила лише американська окупація після поразки країни вранішнього сонця у Другій світовій війні, та авторитарність політичних режимів більшості «тигрів», які почали рухатися в напрямі демократизації лише наприкінці 1980-х років, творці державоцентристської парадигми вважали за необхідне розглядати авторитаризм як єдино можливу політичну оболонку держави, що сприяє розвитку. Авторитаризм позначився на інституційному профілі та політиці східноазійських держав, що сприяли розвитку. Їхній управлінський апарат підкорявся жорсткій ієрархії мілітарного штибу – військові тривалий час домінували в політиці, – а політичне суспільство зазнавало суворих обмежень у своїй діяльності, що дозволяло правлячим режимам нехтувати політичною опозицією та придушувати організований робітничий рух. Але така універсалізація конкретно історичного та регіонального досвіду не означає, що авторитаризм є єдино можливою формою держави, налаштованої на стимулювання розвитку.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconIнформацiя про новi надходження для вчителів та вихователів
Богданова В. Я. Використання скриншотів у роботі педагога / В. Я. Богданова // Позашкільна освіта. – 2015. – № – С. 22 – 23
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconФранка Ліна Костенко Біобібліографічний покажчик укладач А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко Житомир 2012
А. І. Мартинюк відповідальна за випуск Т. Є. Клименко за редакцією Т. Є. Клименко
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для курсантів внз мвс україни київ 2012 (075. 8) Р 93
Рибальський О. В., Хахановський В. Г., Кудінов В. А., Смаглюк В. М. Захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах. Навчальний...
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчально-методичний посібник для вчителів, учнів, студентів смт Муровані Курилівці 2014 р
«Загальноосвітній навчальний заклад дошкільний навчальний заклад» с. Вербовець Теорія літератури в 5-11 класах
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник Для викладачів та студентів фармацевтичного факультету Запоріжжя 2014

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник (для студентів внз "Театральне мистецтво") Київ 2011 (793. 3) Ббк 85. 32

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для 7-8 класів. В. Г. Сарбей, Г. Я. Сергієнко, В. А. Смолій. Київ: Радянська школа, 1984 (F)

Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник Київ 2014 П. В. Кутуєв, О. В. Богданова, М.І. Клименко, Т. В. Коломієць, І. В. Мацко-Демиденко, О. Л. Якубін iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка