Навчальний посібник. Львів: ну"ЛП", 2002



Сторінка11/27
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.92 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   27

8.4. Фрідріх Ніцше та ідеї "філософії життя"
Постать Фрідріха Ніцше (1844—1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст. Його праці досить суперечливі і не підлягають однозначному прочитуванню. В усякому разі слід відрізняти ідеї самого Ніцше від ідей та поглядів "ніцшеанців" — його палких прихильників, котрі, як звичайно, робили наголос на певних змістових акцентах думок Ф. Ніцше. Ф.Ніцше високо цінував думку А.Шопенгауера про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Якщо А.Шопенгауер говорив тільки про волю до буття, то Ф.Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову — Всесвіт, природа, почуття та ін., — усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу... вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкидання життя. Усе це є цінності виснажених... "(Ніцше Ф. Воля до влади.— Кн.І; 1,54).

Ф.Ніцше протиставляє силі життя культурні норми й цінності, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль — це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, — це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути"(там само.— Кн.2; 11,332).

Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж , що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла" й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.

Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному — прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом. Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями. Радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі. Радикальні ніцшеанці були схильні зближати свого ідейного наставника з фашизмом і навіть расизмом. Представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликав її покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні письменники Т. Манн, К. Гамсун, у певний час - М.Горький.

Слід також відзначити, що у другій половині XIX ст. основи некласичної філософії досить успішно розвивалися у межах неокантіанства та неогегельянства. У неокантіастві найбільш авторитетними були марбурзька і баденська школи. Баденська школа (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд) наголошували на принциповій відмінності наук про природу (вони діють методами узагальнення, відкриття загальних законів явищ) та науки про культуру. Оскільки в основі культури лежить дух, то ці науки мають описовий характер, бо акти духу унікальні й неповторні. На першому плані тут не закон, а цінності, які не можуть бути раціонально витлумачені. Представники марбурзької школи (Г. Коген, Е. Кассірер) доводили, що наука має характер інтелектуального конструювання і що її зміни зумовлені внутрішніми суперечностями в її конструкціях та інструментах.

Неогеґельянці (Б. Бозанкет, Дж. Джентіле, Ф. Бредлі) на перший план в ідеях Геґеля виводили елементи, пов'язані з інтуїцією, з неперервністю, підкреслюючи водночас принципово позадосвідний характер найперших істин Геґеля, у тому числі — зводили право індивідуальності до перших метафізичних реалій.

Висновки

У XIX ст. відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії, пов'язана із запровадженням парадигми (взірця, способу) некласичного філософування.

Некласична філософія виводила на перший план реальності людської поведінки та позараціональні її чинники, звертала увагу на ті сторони людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики, але при тому вона інколи їх надмірно акцентувала.

Некласична філософія постала як ідейна передумова філософії XX ст.



Резюме.

  1. Німецька класична філософія вичерпала евристичний потенціал класичних філософських принципів, тому подальшій розвиток філософії був пов”язаний із некласичною філософією; остання заперечила вихідні ідеї класики та запровадила у філософію позицію мінімалізму – не прагнути абсолютів, а задовольнятися тим, що доступне людині та постає в якості її справжніх реалій.

  2. Найперші фундатори некласичної філософії – А.Шопенгауер та С.Кіркегор – рішуче обмежили філософські претензії сферами людського сприйняття та переживання власної екзистенції; в людські поведінці на перший план вийшли нераціональні або позараціональні її чинники.

  3. В той же час, на хвилі досягнень науки, проявилася тенденція перетворити філософію на різновид самої науки, чітко обмеживши її завдання розробленням логіки та мови науки; і ці напрями “наукової філософії” вважали претензії філософського розуму занадто перебільшеними і намагалися звести філософію до того, що може бути доступним науковому дослідженню.

  4. Напрям “філософії життя” суттєво радикалізував ідеї свої попередників в галузі некласичної філософії, подавши усю дійсність лише різновидами життя; така своєрідна “біологізація” бачення реальності виявилася досить суперечливою, тому послідовники Ф.Ніцше поділилися на два табори, які наголошували на різних сторонах його вчення.


РОЗДІЛ 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX СТ.

Зарубіжна філософія ХХ ст. у багатьох відношеннях являє собою своєрідне і цікаве явище: на відміну від попередніх епох розвитку європейської філософії, вона активізує і широко використовує не лише останні, найновіші концепції та здобутки, а, фактично, усю попередню історію філософії. Внаслідок цього вона постає надзвичайно різноманітною, строкатою, із майже неозорою широтою проблематики. Сповідуючи переважно парадигму некласичної філософії, вона так чи інакше накладає відбиток такої парадигми на всі філософські течії та концепції, внаслідок чого останні часто набувають характеру оновлених (нео-позитивізм, нео-томізм, нео-кантіанство та ін.). В цілому філософія ХХ ст. яскраво і виразно виразила болючі проблеми цього суперечливого століття, передавши естафету майбутньому та продемонструвавши вміння поєднувати класичні ідеали із плюралістичним підходом до дійсності.



План (логіка) викладу матеріалу:

9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у ХХ ст.



    1. Сцієнтистські напрями в зарубіжній філософії XX ст.

9.3. Напрями антропологічного спрямування.

9.4. Культурологічні та історіософські напрями філософії ХХ ст.

9.5. Релігійна філософія ХХ ст.


    1. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть.

Ключові терміни і поняття.

АБСУРД – у філософських міркуваннях А.Камю – ситуація людського існування, зумовлена впевненістю людини у тому, що “Бог помер”, що не існує абсолютної системи визначення добра і зла, а тому всі вчинки людини стають відносними і втрачають будь-який сенс.


ВЕРИФІКАЦІЯ – запропонована представниками логічного позитивізму процедура перевірки наукових знань на істинність: за допомогою апарату математичної логіки треба було звести положення науки до “атомарних фактів”, а останні – порівняти із “атомарними фактами”.
НЕСВІДОМЕ – приховані глибинні шари людської психіки, результат проявів у ній дії найглибших інстинктів життя (а за твердженнями деяких дослідників – і набутих людськими поколіннями навичок культурної поведінки); несвідоме відчутно впливає на процеси свідомості, особливо – на творчість, уявлення про цінності, життєвий вибір, мотивацію дій.
“ОТВІР У БУТТІ” – характеристика людини у фундаментальній онтології М.Хайдеггера: лише через людину буття як буття себе проявляє, оскільки окрім людини ніхто не усвідомлює себе у своєму відношенні до дійсності; із названої характеристики людини випливають також: “при-бутті-перебування”, “вартовий буття”, “тут- буття”.
ПАРАДИГМА – з д-грецької: взірець – у філософії та наукознавстві ХХ ст. – усталений взірець (еталон) мислення або науково виправданих міркувань, що повинні приводити до достовірних результатів у науковому пошуку.
ПРОЕКТ - у філософії екзистенціалізму (Ж.-П.Сартр) спосіб реалізації людиною своєї свободи: постійне і неминуче здійснення вибору, що, врешті, постає не лише вибором дій, а вибором життєвої долі.
СУБЛІМАЦІЯ – непряме, опосередковане (іноді – символічне) виявлення несвідомого у діяльності людини.
СЦІЄНТИЗМ – світоглядна установка, згідно із якою лише наукове знання постає найбільш виправданим, цінним для показовим для будь-якого знання.
ФЕНОМЕН – основне поняття філософії Е.Гуссерля: те єдине, що надане нам у досвіді свідомості, те, що нам реально з’являється, єдина форма виявлення реальності у свідомості та для свідомості.
9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у ХХ ст.

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, ХХ ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії – настільки він є насиченим різноманітним змістом. Досить лише згадати те, що у ХХ ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникла у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперуванням інформації, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації. У ХХ ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через “Інтернет”) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно. Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов’язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилась культурна багатоманітність людства. Словом, якщо резюмувати сказане, то можна стверджувати, що суспільне життя у ХХ ст. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним та масштабним, різноманітним та суперечливим. Все це не могло не позначитись на становищі філософії. По-перше, філософія у ХХ ст. вийшла далеко за межі академічних аудиторій, постала досить сильно інтегрованою у систему загальної (а не лише спеціальної) освіти, отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, через створення та діяльність різного роду філософських товариств. Це значить, що у своїх основних проявах філософія ХХ ст. є некласичною. Більше того, можна впевнено стверджувати, що зміст і значення явища некласичності саме у філософії ХХ ст. розкрилися із найбільшою повнотою та яскравістю. По-друге, відчутно змінилася мова такої філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозумілою кожній людині, інколи навіть буденною мовою. По-третє, змінилися також (і неминуче) і її змістові та предметні орієнтації: можна сміливо стверджувати, що для філософії ХХ ст. не існує заборонених тем або зон; вона всюди проникає і все намагається втягнути в орбіту свої інтелектуальних осмислень. Звідси випливає така особливість філософії ХХ ст., як її колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами. У цьому сенсі своїм розвитком філософія ХХ ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів, і т. п. По-четверте, цікавою особливістю філософії ХХ ст. постає і те, що вона не замикається лише на тому змісті, який виник у даному столітті, а, навпаки, ніби актуалізує усю попередню історію філософії. У ХХ ст., поруч із новітніми філософськими винаходами абсолютно повноцінно та рівноправно існували і існують ніби-то історично віджилі напрями і течії, отримавши інколи додаткову частку “нео-“: неопозитивізм, неосхоластика, неотомізм; тут також культивувалися деякі напрями давньої східної філософії, античної філософії (наприклад, неоплатонізм), патристики (неопаламізм) та ін. Цим, фактично, засвідчується той факт, що філософія здатна продукувати деякі вічні теми для людського інтелектуального осмислення. І все це, по-п’яте, привело до того, що у філософії ХХ ст. відбулася певна, інколи – досить радикальна, переоцінка попередніх ідей, уявлень та цінностей. У ХХ ст. продовжували нарощуватися тенденції мінімалізму у філософії, тобто відмови від абсолютів, зосередження уваги на доступному для сприйняття та пізнання; філософія виводила на перший план суб’єктивну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об’єкта та суб’єкта; філософські положення та висновки більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточних висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення найперших ділянок того, що можна назвати людською реальністю. Врешті наприкінці ХХ ст. стає можливим і таке, наприклад, її розуміння: “Філософія може бути технікою встановлення співмірності між душею та світом, способом засвоєння світу, створення його прийнятним для людського у ньому розташування у формах, досяжних розумінню, переживанню, інтуїції та містичному осяянню” (История современной зарубежной философии: компаративистский подход. – СПб., 1997.- С.49). Погодимося, що між “любов’ю до мудрості” та “технікою встановлення співмірності” пролягає колосальна дистанція. Нарешті, по-шосте, у ХХ ст. почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та працями і жанрами близьких до неї сфер інтелектуальної діяльності. На грунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис і графіка, філософське кіно і пр. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у ХХ ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.

Отже, філософія ХХ ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси.



9.2. Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії ХХст.
У ХХ ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. Впливаючи перш за все на виробництво, вона поступово почала втручатися і в усі інші сфери суспільного життя: в медицину, мистецтво, побут, комунікацію. Заперечувати, не помічати цей вплив було просто безглуздо. Навпаки, ціла низка напрямів філософії вважала за необхідне включитися у цей переможний та всеохоплюючий рух, розглядаючи себе необхідним доповненням до розгортання конкретно-наукових студій. У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву “сцієнтизму” (з англ. – “sciens” – наука) або, точніше, сцієнтистських напрямів. На початку ХХ ст. більшість таких напрямів в цілому поділяла ще новоєвропейські переконання, підкріплені у ХІХ ст. міркуваннями О.Конта, у тому, що справжнє знання може бути тільки науковим; відповідно, і філософія справді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане науковою, тобто органічно ввійде у сукупність наук. Але для того, щоб це здійснилося, необхідно змінити як предмет, так і методи філософії. Її предметом повинно бути науковчення, тобто вчення, яке чітко визначить особливості та сутність науки, буде свідомо розробляти методологію наукового пізнання, а за методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від інших наук; принаймні, вони повинні бути точними, такими, що можуть бути широко використаними та піддаються перевірці (це переконання на початку ХХ ст. поділяли Е.Гуссерль, Л.Вітгенштейн, Б.Рассел та ін.). Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії ХХ ст. намагалися виконати представники так званого “логічного позитивізму” або неопозитивізму. У ХХ ст. утворилося три основні осередки логічного позитивізму: 1) у Відні діяв “віденський гурток”, очолюваний М.Шліком (1882-1936); 2) в Англії неопозитивізм був представлений іменами Л.Вітгенштейна (1889-1951) та Б.Рассела (1872-1970); 3) нарешті, в першу декаду ХХ ст. у Львові був організований філософський семінар, який поклав початок функціонуванню Львівсько-Варшавської філософської школи. Засновником її був випускник Віденського університету К.Твардовський (1866-1938). Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітгенштейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А.Тарський). М.Шлік сформулював засади процедури під назвою “верифікація” – перевірка на істинність. Суть її була в цілому простою і зрозумілою: щоби зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення із фактами. Проте, спіставленню треба було піддати провідні, а не другорядні положення певної теорії, і зробити це необхідно із дотриманням суворих вимог апарату математичної логіки. Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних “атомарних суджень”; виділення у реальності таких само “атомарних фактів”; співставлення “атомарних суджень” із “атомарними фактами” та обгрунтування отриманих результатів. Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істинність відповідних положень, суперечність – хибність, а неможливість співставлення постане основою для оцінки певних положень як безглуздих. На початку 20-х років був виданий твір Л.Вітгенштейна “Логіко-філософський трактат”, який був сприйнятий Б.Расселом в якості концептуально-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В “Трактаті” стверджувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності. Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова – це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки. Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала викреслюватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або – конвенціональності. Ідея фальсифікації пропанувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане певному спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К.Поппер). Конвенціалісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців (“конвенція” – угода). На перший погляд, загальний результат діяльності непозитивізма виявився негативним, проте це не зовсім так. По-перше, його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки. По-друге, під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку: стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які неможна співставити із фактами; це, наприклад, ідеалізовані об’єкти (ідеальний газ та ін.), певні принципи (наприклад, принцип простоти), певні, нарешті, положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності. Тобто, сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по-сьогодні; на початку 70-х років ХХ ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом (“після позитивізму” або “пізній позитивізм”). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені, П.Фейєрабенд та ін.).

До сцієнтистських напрямів у філософії ХХ ст. належить також Марбурзька школа неокантіанства, найбільш авторитетними представниками якої були Г.Коген (1842-1918) та Е.Кассірер (1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: теоретичну (наука), практичну (етика), естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кассірер переконливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого бачення і теорії, і реальності. В подальшому ситуацію буде повторюватися, але її результатом буде суттєве збагачення того предметно змісту, який ми будемо бачити в дійсності. Врешті Е.Кассірер дійшов до висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину “Homo simbolicus” (Людина символізуюча).

Варто згадати також представників “радикальної епістемології” (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.), які вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а у її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає антомо-фізіологічна будова людини, її потреба у оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зникає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Слід сказати, що і в межах неопозитивізму в другій половині ХХ ст. це розмежування було послаблене. Так, Л.Вітгенштейн врешті почав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови.

З позиції традицій нашої культури (східноєвропейського типу) може видатися надмірним таке акцентування мовного аспекту людської інтелектуальної діяльності. Проте воно реально підводило до сучасних інформаційних технологій. А, з іншого боку, воно виправдовувалося прагненням зайняти у вивченні пізнання суто об’єктивістську позицію: бо реально наука є знаковою діяльністю, і, значить, її об’єктивне вивчення передбачає певну, точно фіксовану процедуру співставлення однієї спостережуваної реальності (реальності фактів) із іншою, також спостережуваною реальністю (реальність текстів та знакових структур).



    1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   27

Схожі:

Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник. Львів: ну"ЛП", 2002
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник. Львів: ну"ЛП", 2002
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник. Львів: ну"ЛП", 2002
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник Львів Каменяр 2000 ббк 76. 17 С12
...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconВ. О. Безкровна Л. В. Обслуговування рухомого складу та спеціальної техніки залізничного транспорту (локомотиви): Навчальний посібник
Міщенко В. О. Безкровна Л. В. Обслуговування рухомого складу та спеціальної техніки залізничного транспорту (локомотиви): Навчальний...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник Київ 2002 вступ етнічна психологія наука про психічну своєрідність людей, які на
У нашій Вітчизні вона була приречена, як І багато при- родничих І гуманітарних дисциплін, таких, як генетика, психодіагности
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconРежисерський задум вистави
Режисерський задум вистави. Допоміжні матеріали для вивчення однієї з основний проблем режисерської творчості. Навчальний посібник....
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconІнформаційний бюлетень нових надходжень до фондів Наукової бібліотеки мду
Рівняння математичної фізики: (практикум) : навчальний посібник / О. І. Бобик, В. В. Литвин. Львів : Новий Світ-2000, 2012. – 256...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка