Навчальний посібник. Львів: ну"ЛП", 2002



Сторінка25/27
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.92 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

15.3. Суспільство як система: основні елементи суспільного життя та їх взаємозв'язок. Духовне життя суспільства.

Розгляд історії як процесу передбачає виділення у ньому як мінливих (динамічних), так і сталих (статичних) елементів. Адже без фіксації в історії сталих моментів ми навряд чи змогли б зафіксувати її рух. Окрім того, важливо також знати, що перебуває в історичному русі. Реальна історія людства — це рух у часі, який здійснює певна суспільна одиниця або структура. В історії виникали та зникали різні форми організації суспільного життя. Але сьогодні ми можемо сказати: розвинене суспільство має певну, більш-менш усталену, структуру. У її основі лежить необхідність забезпечення основних життєвих потреб та виявлень людини (що ще раз засвідчує: не людина існує для суспільства, а форми суспільної організації — для людини). Сучасний стан суспільства вимагає нормального функціонування у ньому принаймні наступних основних елементів: сфера матеріально-виробничої діяльності; сфера економічної діяльності; сфера побуту та сімейних стосунків; сфера соціальних відносин, органів та інституцій (у тому числі – органів управління різного рівня); сфера духовного життя суспільства.

Названа сукупність елементів суспільного життя:

• забезпечує задоволення усіх основних життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих та духовних);

* утворює цілість суспільного “організма”;

• створює умови для історичного процесування суспільства;

• дає змогу з’ясувати, що саме та з якими особливостями змінюється у суспільній історії.

Які із зазначених елементів суспільного життя можна було б вважати основними, базовими для суспільного життя? У відповідь на це питання слід підкреслити: оскільки йдеться саме про системний характер суспільного життя, то в системі не можна якісь окремі елементи розглядати як провідні, а інші — як другорядні. Системна якість характеризується тим, що, впливаючи на будь-який елемент, ми впливаємо на всю систему загалом. Тому слід говорити про те, що всі названі елементи повинні бути в оптимальних відносинах, що кожен із них повинен виконувати свою функцію у межах системи, не підміняючи, не применшуючи і не гальмуючи всі інші. Якщо ж у будь-якому з цих елементів суспільної системи починають відбуватися руйнівні, кризові процеси, то це неодмінно позначиться на якості та функціонуванні всіх інших. Інколи стверджують, що без успіхів економіки або без розумної політики не може бути нормального суспільного життя. Це слушно, але так само не може його бути без стабільної сім’ї, без нормального функціонування культури, без законності та моралі.

Водночас відзначимо, що за певних умов на перший план у гармонізації суспільства можуть виходити проблеми певних окремих сфер життя (скажімо, економіки, державної політики та ін.). Але при їх вирішенні не можна не враховувати саме системний характер організації суспільного життя, інакше в суспільстві виникнуть небажані деформації. Наприклад, коли сьогодні чуємо судження про те, що розв’язання проблеми економіки автоматично розв’яже питання політичного життя, розвитку науки та культури, то можемо погодитися з тим лише частково. Справді, вихід з економічної кризи необхідний хоча б тому, що вона блокує нормальний розвиток процесів в деяких інших сферах суспільства, наприклад, розвиток освіти, погіршує моральний стан суспільства та ін. Досить очевидним є те, що без законодавчої бази, без політичної волі не може бути нормального економічного життя. Своєю чергою, без зусиль, спрямованих на розвиток культури й освіти, марно сподіватися на їх процвітання за умов економічного благополуччя. Попри все те можна стверджувати, що економіка становить загальну умову, вихідний грунт суспільного розвитку, культура й освіта — його інтелектуальний чинник, а політика та законодавство – активно-дійовий. Економіці потрібні простір, обрії руху; культурі та освіті — увага; політиці та законодавству — здоровий глузд, чіткі і ясні програми. Того вимагає системний характер суспільного життя.

Зі всіх сфер суспільного життя найскладнішою виявляється духовне життя суспільства. Воно не підлягає чітким окресленням, однозначним фіксаціям та виправданому і прогнозованому регулюванню. По сьогоднішній день залишається під великим знаком запитання проблема стимулювання духовних процесів суспільства: як, наприклад, можна сприяти збільшенню кількості геніальних творців та творів? Яку систему освіти і виховання можна вважати оптимальною щодо збагачення духовного потенціалу суспільства? Не викликає сумніву те, що жорстока регламентація інтелектуальної діяльності приводить до її збіднення і виродження, проте і вседозволеність, нічим необмежена сваволя в цій сфері не йде їй на користь. Не можна робити відкриття “за планом”, тим більше – геніальні, але навряд чи можна вважати виправданою політику пасивного очікування стихійних “проривів” в духовному житті, особливо, наприклад, у науковому пізнанні. Отже, всіляке “занадто” тут не підходить. Духовне життя суспільства функціонує як складна саморегульована система із її внутрішніми тенденціями та чинниками.



В цій складній системі прийнято виділяти її основні елементи, рівні та стани. До основних елементів духовного життя відносять усю ту сукупність думок, норм, ідей та принципів, які, як звичайно, пов’язані із функціонуванням найважливіших сфер суспільного життя. Тут фігурують: економічна, правова, моральна свідомість, мистецтво (ширше – естетична свідомість), релігійна свідомість, архетипи колективного несвідомого (див. розд. 9). В духовному житті розрізняють також такі його рівні: рівень масової свідомості та рівень суспільної ідеології; при цьому перераховані раніше елементи суспільного духовного життя можуть функціонувати на обох цих рівнях. Рівень масової свідомості – це рівень переважно стихійного формування та функціонування у суспільстві певних поглядів, уподобань, стереотипів поведінки, типових прийомів розуміння та осмислення. Інколи цей рівень називають суспільною психологією; він досліджується спеціально соціальною психологією. Доведено, наприклад, що психологічний стан людського натовпу не можна розкласти на суму психологічних станів людських одиниць, що включилися у цей натовп: тут діють стихійні сили та стимули. Велику роль у масовій свідомості відіграють масові уявлення про соціальний престиж, моду, життєвий успіх. Важливим регулятором процесів масової свідомості постає явище “соціальних ролей”, яке передбачає існування сталих образів типового виконання людиною певних соціальних функцій; наприклад, “якщо я батько, то я повинен…” І т. ін. Суспільна ідеологія являє собою рівень продукування соціальних ідей, принципів, теорій та концепцій. Ясно, що цей рівень формується та функціонує із значно більшим, ніж суспільна психологія, елементом свідомих, цілеспрямованих дій. Суспільні ідеї, як звичайно, виробляються мислителями, інтелектуалами або ж спеціальними соціальними відомствами (наприклад, військовими). Ясно, що суспільна ідеологія не може бути вільною від впливів суспільної психології, проте вона є більш чіткою, деталізованою, внутрішньо пов’язаною, аргументованою, а тому і більш дійовою. В історії суспільства спостерігається суперечливе відношення до суспільної ідеології: час від часу з’являються аргументи щодо упередженості, заангажованості, а тому – навіть шкідливості ідеології як для окремої людини, так і для суспільства в цілому, оскільки, як доводиться, ідеологія ніколи не буває об’єктивною; вона нав’язує людям якийсь частковий інтерес як загальний. Проте так само виникають і поширюються думки про корисність і необхідність ідеології задля злагодженості в суспільстві. Як звичайно, опозиційні владі люди чи соціальні сили виступають проти пропаганди якоїсь ідеології як загальної. Але коли вони самі приходять до влади, їх ставлення до ідеології змінюється на прямо протилежне: свою ідеологію вони тепер намагаються видавати за найкращу та найпотрібнішу всьому суспільству. Звідси можна зробити висновок про те, що суспільна ідеологія постає засобом цілеспрямованих впливів певних соціальних сил на масову свідомість та стан суспільства в цілому; це є певна програма соціальної діяльності. Тому ідеологія, як звичайно, подається у вигляді закликів, програм, гасел, стереотипних догматів та ін. В зв’язку із цим в суспільних науках інколи проводять розрізняння між соціальною ідеологією та теоретичним рівнем духовного життя суспільства: ідеологію розглядають як зацікавлену та цілеспрямовану суспільну думку, а теоретичну свідомість як таку, що прагне до зваженого, об’єктивного вивчення та осмислення дійсності. Звідси стає зрозумілою виправданість заклику звільнити гуманітарні та соціальні науки від ідеологічних акцентів, залишити ідеологію політичним діячам, партіям та соціальним силам, не плутаючи їх із наукою, в тому числі – із науками суспільними та гуманітарними. Проте було би необачним зрозуміти це так, що суспільству потрібна або лише наука, або лише ідеологія; насправді реальні суперечності між наукою та ідеологією постають одним із стимулів розвитку духовного життя суспільства.

Окрім цього окремо виділяють та досліджують стани духовного життя суспільства, де можуть фігурувати: активний стан (зумовлений, наприклад, бажанням більшості суспільства включитися у виконання якихось соціальних програм), акцентований стан (наприклад, масового патріотизму або військової агресивності), пасивний стан (суспільної апатії або скепсису) та збалансований стан (що передбачає наявність моментів усіх можливих станів без очевидного переважання якогось окремого). Між всіма названими структурними одиницями духовного життя спостерігаються взаємні впливи та взаємні кореляції: так, наприклад, успіхи науки або великі досягнення мистецтва можуть привести до змін у станах духовного життя, а останні, у свою чергу, можуть стимулювати розвиток певних напрямів духовних процесів; зміни, що відбуваються у галузі суспільної ідеології можуть певним чином змінити масову свідомість та громадську думку, а останні також можуть суттєво вплинути на те, які саме ідеї пропагуються, висуваються на перший план у суспільних процесах.

При розгляді процесів духовного життя в науці також фігурує поняття духовної (або інтелектуальної) атмосфери суспільства; як звичайно при цьому йдеться про стан духовного життя та можливі тенденції його зміни. Така атмосфера передбачає, що певні події, гасла, ідеї можуть мати цілком визначені результати. Або ж вона постає як така, що сприяє виникненню та поширенню цілком певних поглядів, настроїв та ідей.

Досвід суспільної історії на сьогоднішній день засвідчує: найбільш сприятливими для духовного життя постають демократичний лад суспільного життя та політика лібералізму (сприяння розвитку людської активності у різних сферах життя), поєднані із постійною увагою з боку управлінських суспільних інститутів до процесів духовного життя, експертних оцінок її станів та певних заходів стимулювання розвитку її окремих ділянок. Найважливішою умовою таких заходів постає визнання та дотримання свободи думки, слова та інформації; виконання такої умови дозволяє характеризувати певне суспільство як “відкрите”.



Висновки

Історія як реальність людини та її виявлень виглядає різнорідним, складним і парадоксальним процесом. Філософія історії покликана дати людині загальні орієнтації в історії, допомогти їй оцінити можливості та умови свого соціально-історичного життєвого самоутвердження.

Як особливий напрям філософських досліджень філософія історії виникла у XVIII—XIX ст. Але її проблематика пронизує собою усі основні етапи розвитку історії філософії.

Серед найважливіших проблем філософії історії на першому плані є: визначення особливої якості соціально-історичного процесу, його спрямованості, характеру здійснення, вирішення питання про скінченність або нескінченність історії.

Переконливим варіантом розв'язання проблеми суб'єкта історії постає окреслення його як людської особи, що концентрує у собі унікальні якості індивіда та характеристики соціальних відносин. Через віднесення до особи як самодіяльної активної одиниці історичного процесу вихідних умов та чинників людської діяльності можна окреслити зміст найболючіших питань у дослідженні історії.

Дослідження основних елементів суспільства як єдиної цілісної системи дає змогу бачити суспільну історію у двох її провідних виявах: динамічному і статичному.



Резюме.

  1. Для людського орієнтування в світі важливе значення має розуміння суті та особливостей розвитку людської історії, оскільки людина живе і діє саме в історично визначеному суспільстві; але усвідомлення особливостей історії, її відмінності від процесів природи пройшло складний історичний шлях, що врешті вилився у виникнення філософії історії; остання намагається окреслити та прояснити цілу низку найзагальніших питань історичного розвитку та буття людини.

  2. Все, що відбувається в історії, постає результатом людських дій та вчинків, але так само, як не можна стихійно стати людиною, не можна автоматично вважати людину суб’єктом історії; історія розвивається як переведення потенцій природи та природних потенцій людини у здобутки та зміст людської діяльності, тому суб’єктом історії постає особа; в філософії також фігурує поняття колективної особи історії.

  3. Умови, чинники та фактори історії визначаються в залежності від того, як вони діють на розвиток діяльності та прояви людської особи.

  4. Основні елементи суспільства як системи фіксують різні сторони та прояви людини і постають сталими складовими історії; серед цих елементів найважливіше значення має духовне життя суспільства, розгляд якого дозволяє зрозуміти особливості впливів свідомості на суспільні процеси.

Питання для обговорення на семінарському занятті.

  1. Філософія історії як особлива філософська дисципліна: проблеми та завдання.

  2. Основні концепції сутності історичного процесу та спрямування історії; їх оцінка.

  3. Поняття суб’єкту історії. Умови, чинники та фактори історичного процесу. Рушійні сили історії.

  4. Суспільство як система. Характеристики духовного життя суспільства.

Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.

  1. Якісні відмінності суспільної історії від природних процесів.

  2. Предмет та проблеми філософії історії.

  3. Філософія історії про засади історичних процесів.

  4. Поняття суб’єкту історії. Умови, чинники та фактори історичних дій.

  5. Рушійні сили історії.

  6. Суспільство як система; основні елементи суспільного життя.

  7. Духовне життя суспільства: структура, стани, рівні.

Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.

Завдання 1. Окресліть коло питань, що входять у дослідження філософії історії.

Завдання 2. Поясніть основні тлумачення спрямованості історичного процесу.

Завдання 3. Поясніть, як співвідносяться між собою суб'єкт історії та її рушійні сили.

Завдання 4. Дайте критичну оцінку концепцій, які вважають природні умови вирішальним чинником історії.

Завдання 5. Дайте перелік основних сфер суспільного життя та охарактеризуйте їх взаємозв'язок.

Завдання 6. Розкрийте структуру духовного життя суспільства та поясніть її основні складові.

Завдання 7. Спробуйте сформулювати ти обгрунтувати своє розуміння співвідношення людини та історії. Чи можна вважати історію реальною дійовою особою?

Додаткова література з теми.

1. Антология мировой философии.— Т.3.— М., 1971.

2. Геґель Г.В.Ф. Лекции по философии истории.—СПб., 1993.

3. Лосев А.Ф. Античная философия истории.—М., 1977.

4. Михаленко Ю.П. Ф. Бекон й его учение.—М., 1975.

5. Современная западная философия: Словарь.—М., 1991.

6. Ясперс К. Смысл й назначение истории.—М., 1991.

РОЗДІЛ 16. КУЛЬТУРА ТА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Вивчення матеріалу попередніх розділів засвідчило, що людина може набути власне людських якостей лише шляхом включення в соціально-культурні процеси. Проте в ХХ ст. явище культури несподівано опинилося в центрі гострих культурологічних, соціологічних та філософських дискусій. Врешті з’ясувалося, що це явище є надзвичайно складним, а по відношенню до людини та суспільства – майже всеохоплюючим. Але саме в культурі концентруються найперші прояви та найважливіші досягнення людини. При цьому розвиток культури приводить до появи цивілізаційного процесу. Але цивілізація і культура вступають між собою у складні відношення, елементом яких постає і проблема зв’язки національних культур та світової культури. Філософське осмислення всього цього кола питань є необхідним для того, щоби розуміти те, що відбувається у сучасному суспільстві.



Після вивчення матеріалу розділу 15 Ви повинні:
знати:

  • чому явище культури в ХХ ст. опинилося в центрі філософських та культурологічних дискусій;

  • суттєві ознаки культури та основні ознаки цивілізації;

  • причини протистояння культури та цивілізації в історії людства;

  • основні аспекти взаємовідношення між національними культурами та світовою культурою;

  • які саме проблеми сучасної цивілізації та чому називаються глобальними.


вміти:

  • бачити та пояснювати основні аспекти складності явищ культури та цивілізації;

  • використовувати поняття культури та цивілізації для пояснень певних подій сучасного життя;

  • використовувати особливості зв’язків національних культур та світової культури для оцінки сучасних соціальних процесів в українському суспільстві;

  • оцінювати прояви глобальних проблем сучасної цивілізації в сучасному українському суспільстві.


розуміти:

  • зв’язок проблем культури із особливостями сучасного людського самоусвідомлення;

  • тотожність та відмінність явищ культури та цивілізації;

  • складнощі вирішень проблем взаємозв’язку національних культур та світової культури;

  • важливість проблем сучасного розвитку культури для суспільства та розвитку людської особистості.

План (логіка) викладу матеріалу:

15.1. Особливості сучасних проявів культури. Суттєві ознаки культури.

15.2. Поняття цивілізації. Взаємозв'язок культури та цивілізації.

15.3. Національні культури та культура загальнолюдська.

15.4. Глобальні проблеми сучасної цивілізації.
Ключові терміни та поняття.

КУЛЬТУРА – сфера найпершого та найяскравішого виявлення людини, її суттєвих характеристик та можливостей – та частина дійсності, яка перетворена людиною, але в якій людські творчі можливості проявились із найбільшим ступенем повноти, досконалості та виразності, внаслідок чого культура постає носієм виявлень людини як людини, тобто сферою найперших та найвищих цінностей, ідеалів, сенсів.


“МОРФОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ” – поняття, що виражає серцевину культурологічної концепції О.Шпенглера: культура – це явище принципово єдине, тому вся культура певного народу пронизана єдиним початком або єдиною вихідною формою; дослідити та зрозуміти культуру можна лише шляхом виділення цієї пра-форми та відслідковування її видозмін.
ЦИВІЛІЗАЦІЯ – стан функціонування суспільства, що виникає на основі певних досягнень в розвитку культури; цивілізація пов’язана із будуванням міст, із виникненням письма та держави, із виготовленням та використанням металів, тому вона суттєво стабілізує суспільну історію; але внаслідок неспівпадіння вихідних спрямувань цивілізаційних та культурних процесів, між культурою та цивілізацією можливі не лише взаємні впливи та стимулювання, а й конфлікти.
ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ – такі проблеми, що виникли внаслідок суттєвого зростання можливостей людського впливу на природу: у ХХ ст. масштаби людських дій стали дорівнювати масштабам планетних природних процесів, але ці дії досить часто руйнують природу, ставлячи під загрозу саме людське існування на планеті.

16.1. Особливості сучасних проявів культури. Суттєві ознаки культури.

Попередній розгляд, присвячений проблемам філософії історії, логічно підвів нас до усвідомлення того, що існує відмінність між природними, стихійними, довільними проявами людини та нормативно врегульованими та регламентованими соціальними структурами: людина, вступаючи у соціальне життя, повинна навчитися приводити перше та друге у певну злагодженість або, хоча б, узгодженість. Фактично все те, що ми називаємо людським початком буття, постає перед нами як збалансування та певне протистояння стихійно-природного та нормативно-соціального в людині. Ясно, що цей момент постає принципово важливим для філософського осмислення людини, і він набув свого досить виразного виявлення у проблемі культури. Сталося так, що у ХХ ст. ця проблема раптом постала як одна з найбільш гострих у цілій низці соціально-гуманітарних наук: у філософії, соціології, психології, культурології. З чим це пов’язано, чому це так? Перш за все це зумовлено значним ускладненням соціальних та історичних процесів у ХХ ст., коли, за словами М.Шелера, людина остаточно втратила себе, тобто втратила надійні підстави для самопізнання та самовизначення. За цих обставин і відбулося звернення до явища культури, яке почало розглядатися в якості основи людського способу буття та провідного людиноутворюючого чинника. Звідси випливало, що людина стає людиною лише за умов прилучення до культури, включення в процес творення та використання культури. Загострений інтерес до культури почав виявлятися ще на початку ХХ ст., і вже у шестидесяті роки спеціальні дослідження нараховували та аналізували біля трьохсот визначень культури, що засвідчувало про надзвичайну складність явища культури та про його багатоаспектність, численні зв’язки із різними сторонами та сферами суспільного життя. Наприкінці ХХ ст. гострі сперечання навколо поняття культури поступово вщухли, проте це не значить, що воно перестало цікавити науку; скоріше, навпаки, наука вже не ставить під сумнів значущість культури для людини та суспільної історії, а тому її інтерес поступово пересунувся в бік деталізацій та поглиблень окремих напрямів її дослідження. Сьогодні, як правило, вже не ведуться сперечання щодо визначення культури: залежно від ракурсу дослідження та площини розгляду в культурі на перший план можуть виходити її різні сторони та характеристики, а тому вважається за важливе не стільки намагатися її остаточно визначити, скільки окреслити її суттєві (в певному плані) ознаки. Філософський аналіз культури також іде зазначеним шляхом. Отже, розглянемо суттєві ознаки культури, що їх сучасна філософія виводить на перший план.

Перш за все культура постає як те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність, або, як це інколи визначають, - як “друга природа”, створена людиною. За цією ознакою культура окреслюється як світ артефактів – штучних речей та явищ, що протистоять недоторканій природі. Відповідно, за межами людської діяльності ми вже не стикаємося із культурою. Слід сказати, що саме слово “культура” в своєму початковому значенні фіксує цей момент, бо воно позначало оброблення землі; по-сьогоднішній день це значення збереглось у: наприклад, в сільському господарстві існує інструмент під назвою “культиватор”; відомий також термін “сільськогосподарські культури”. Отже, якщо ми цікавимося культурою, наша увага повинна бути спрямованою на те, до чого доторкнулася рука людини, а там, де ми знайдемо щось штучне, ми повинні припускати людську діяльність (або діяльність якихось інших істот, споріднених нам за способом буття). В одному із фантастичних оповідань Ст.Лема змальований випадок, коли на якійсь віддаленій планеті астронавти знайшли виготовлений із каменю профіль обличчя, схожого на людське. Ця маленька сенсація перестала турбувати дослідників тоді, коли експериментами було доведено, що це є результат дії природної ерозії на планетний грунт. Виділяючи цю першу ознаку, ми потрапляємо у складну діалектику відношень між природним та свідомо зміненим, природним та соціальним; ці відношення, як відомо, можуть бути злагодженими, а можуть бути і досить конфліктними (останній момент буде спеціально розглянутий у останньому підрозділі даного розділу та в наступному розділі). В найкращому варіанті культуротворча діяльність повинна виявляти, використовувати та яскраво демонструвати глибинні потенції природного, хоча, напевне, ця проблема ніколи не буде вирішена остаточно доти, доки людина буде перебувати у її сучасному способі буття, тобто у такому способі, коли вона може забезпечувати свої пізнання та життєдіяльність шляхом втручання у довільну течію природних процесів.

Названа перша ознака культури є важливою, проте не дуже функціональною, оскільки вона орієнтує нас при вивченні культури звертатися до такого обсягу явищ та процесів, які ми ніколи не зможемо не те, щоби вивчити, а й зафіксувати. Отже, перша ознака культури є необхідною, проте занадто широкою. Дослідники культури давно дійшли висновку, що зовсім не обов’язково фіксувати всі предмети людської діяльності; важливіше виявити та дослідити способи їх створення, оскільки технологія, методи творення культурних явищ постає відмичкою до їх кращого і не зовнішнього осмислення. До того ж, коли ми звертаємося саме до способів культурної діяльності, ми отримуємо можливість оцінювати явища культури більш виправдано: так, наприклад, при наявності сучасних технологій лиття сталі запровадження в сімдесятих роках ХХ ст. у Китаї її виготовлення за допомогою примітивних домашніх плавильних пічках було, безумовно, явищем некультурним. Друга ознака культури – способи культтуротворчої людської діяльності – вводить нас у так званий технологічний аспект культури; при цьому технологія розуміється в найширшому плані – як всі основні та необхідні моменти продукування предметів культури. За цією ознакою ми можемо вести розмову про розвиток культури, про культури передові та відсталі, ефективні та неефективні, індустріальні та доіндустріальні, розвинені та примітивні. Ця ознака дозволяє враховувати також і те, яким саме чином включаються люди у культуротворчий процес, чи постають вони при цьому як активні діячі, чи як прості виконавці, чи, навіть, як агенти (або жертви) даного процесу. Ясно, що при цьому виявляються не лише характеристики технології, а й характеристики соціальної системи в аспекті її культурності. Коли в сучасному суспільстві намагаються, наприклад, оперти культуру на окремих ентузіастів своєї справи, то при цьому не варто очікувати її розквіту.

Але і друга ознака культури не може завершити розгляд її суттєвих характеристик; справа у тому, що й найкращі технології можуть використовуватись не лише для виявлення внутрішніх можливостей людини, не лише для її збагачення та позитивного утвердження людини у людському способі буття, а й проти всього цього, - для руйнування як людини, так і культури. Тому варто з’єднати попередні ознаки культури із наступною: культура, як сфера, де виявляються особливості та потенції людини як людини, постає сукупністю людських соціально-історичних та культурних цінностей. Тобто вона постає в окресленнях того, що для людини набуває буттєвої значущості, поза чим людина не може розглядати себе і свою життєдіяльність сповненими сенсів та змісту. Саме на основі даної ознаки в суспільстві розгортається боротьба між старим та новим, між консервативними та інноваційними тенденціями, між справжньою культурою та псевдокультурою (зараз для позначення останньої використовується термін “попса”), між культурою та антикультурою, гуманістичною культурою та культурою людиноненависницькою, і т. ін. В загальному плані ясно, що справжні культурні цінності орієнтують розвиток культури в бік збагачення людини та її проявів, але за конкретних умов суспільного життя інколи буває надзвичайно складно виявити, що саме реально відповідає таким цінностям. Досить часто в історії трапляється так, що культурні новації сприймаються з обуренням, з гнівом, оцінюються як руйнівні та негативні у відношенні до людського життєвого самоствердження, але минає час, і такі оцінки міняються на прямо протилежні. Так само складно оцінювати ті культурні явища, які супроводжувались певним приниженням людини або й людськими жертвами; наприклад, велика кількість архітектурних пам’яток імператорського Риму зводилась рабами, яким участь в такого роду діяннях часто вартувала життя; як ми повинні їх оцінювати?

Певною мірою прояснити означені проблеми оцінки культурних явищ допомагає наступна ознака культури – до культури у власному смислі слова або до справжніх здобутків культури відносять лише те із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості людини проявились із максимальним степенем повноти, досконалості та виразності. Тут вже йдеться не просто про цінності та способи діяльності, а про виведення і людської діяльності, і самої людини на певну, за даних обставин для неї – граничну межу своїх можливостей як інтелектуального, так і матеріально-діяльного планів. За цією ознакою культура вже не підлягає ніяким порівнянням та оцінкам у плані прогресу чи регресу: тут досягається максимально можливе на даний момент, за даних обставин, і тому всі такого роду досягнення стають вічними та незрівнянними. Тому цю ознаку культури врешті можна вважати вирішальною, оскільки в усьому створеному людьми ми, коли підходимо до нього з позиції культурного творення, шукаємо саме цього – неперевершеного, виразного, незамінного. В ракурсі цієї ознаки ми можемо зрозуміти, чому ніякі відновлення чи відбудови ніколи не зможуть компенсувати справжніх культурних втрат; в кращому випадку вони можуть сприяти актуалізації культурно-історичної пам’яті, бути повчальними, проте – лише макетами чи муляжами дійсних культурних творів. При цьому також ми повинні проникнутись усвідомленням і того, чому творців культури треба шанувати і берегти тоді, коли вони ще живуть, а не тоді, коли померли. На основі даної ознаки вже чіткіше вимальовується сфера культурологічних досліджень: це є дослідження справжніх досягнень людини в галузі культурного творення, а також – актуальних процесів культурної діяльності і, нарешті, сукупності умов, що супроводжують реальне нарощування культурного потенціалу людства. Ця ознака дає нам можливість також зрозуміти, якою мірою може бути виправдане існування такої соціальної інституції, як міністерства культури; оскільки сфера культури все ж не є нескінченно безмежною, то процеси культури потребують спеціальних регулюючих дій.

В цьому пункті нашого розгляду відкривається доречність долучення до філософського аналізу культури ще однієї її суттєвої ознаки: в культуру включаються також способи збереження, розподілу та використання культурних цінностей. Ясно, що поза цим не може бути і мови про нормальний культурно-історичний процес; використання культури також повинно бути культурним. Але в цій галузі в сучасному суспільстві існує безліч проблем: з одного боку, все це – зберігання, використання, розподіл культурних цінностей – постає економічно досить обтяжливим, а, з іншого боку, не завжди можна надійно визначити, що саме із сучасного суспільного процесу варто виділяти в якості культурних досягнень, зберігати та належним чином використовувати. Врешті-решт, проблема збереження культурних цінностей була виділена ЮНЕСКО (гуманітарним відділом ООН) в якості однієї із глобальних проблем сучасної цивілізації.

Отже, як бачимо, явище культури справді постає, з одного боку складним, а, з іншого боку, важливим для суспільства і людини; в ньому концентруються своєрідні кристалізації людськості, через що культура справді виявляється як одна із важливіших сфер людського буття.

Розгляд суттєвих ознак культури доречно завершити окресленням ще деяких особливостей сучасних проявів культури, пов’язаних із даними ознаками. Не можна не враховувати того, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. європейська культура все більше і більше виявляє себе як некласична за провідними тенденціями. Некласична культура має риси, споріднені із рисами некласичної філософії: вона не претендує на сягання до абсолютів, сповідуючи позицію мінімалізму, всіляко акцентує несвідомі та позасвідомі чинники людської життєдіяльності, розглядає дійсність як відносну та скоріше розпорошену, подрібнену, ніж цілісну і завершену. Яскравим проявом некласичної культури у ХХ ст. постає так звана “масова культура”, яка бачить свою місію не в тому, щоб людину підносити до якихось вищих рівнів діяльності та світосприйняття, а в максимально вільних виявленнях людських стихійних та спонтанних бажань, уподобань і імпульсів. Всі ці тенденції в кінці ХХ ст. знайшли своє концентроване відображення у явищі мистецького постмодерну. Досить велика кількість діячів мистецтва та культури не приймає ні масової культури, ні постмодерну в мистецтві, вважаючи їх виявленням тенденцій до деградації як людини, так і культури. Проте дослідження цих явищ засвідчує, що авангардове (передове) мистецтво та некласична культура перебувають у органічних зв’язках із класикою, інколи досить вдало використовуючи їх досягнення і справді розкриваючи нові обрії людських самовиявлень. Проте, справді, некласичну культуру важко назвати життєствердною; скоріше за все ми маємо тут справу із певним періодом переоцінки цінностей, внаслідок якої культура повинна знову повернутись до потреб людського позитивного життєвого утвердження.

Сучасні дослідження культури надають великого значення принциповому діалогізму культури; це значить, що культура для свого розвитку та нормального функціонування повинна весь час перебувати як у внутрішньому, так і в зовнішньому діалозі. Внутрішній діалог значить, що культура повинна весь час оцінювати саму себе, свої попередні досягнення та шукати шляхів у майбутнє, будучи чутливою до настроїв людини. Зовнішній діалог передбачає визнання факту відкритості, певної незавершеності окремої культури, необхідності її інтенсивних контактів із іншими культурами. Адже зрозуміло, що, якщо культура – це виявлення глибин людини, то бажання обмежитися якоюсь однією культурою або культурою у якомусь її певному історичному стані дорівнює бажанню обмежити людину якимсь її проявом або станом. Тому культурний діалог є нічим іншим, як розкриттям різноманітних горизонтів та перспектив людського початку буття. Через це деякі філософи вважають, що діалогічний характер культури варто визнати ще однією її суттєвою ознакою.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Схожі:

Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник. Львів: ну"ЛП", 2002
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник. Львів: ну"ЛП", 2002
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник. Львів: ну"ЛП", 2002
Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, І кожен народ...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconП., Середяк А. В. Історичне краєзнавство навчальний посібник
Голубко В., Качараба С., Середяк А. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – Ч.І. – Львів: Видавничий центр лну імені Івана...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник Львів Каменяр 2000 ббк 76. 17 С12
...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconВ. О. Безкровна Л. В. Обслуговування рухомого складу та спеціальної техніки залізничного транспорту (локомотиви): Навчальний посібник
Міщенко В. О. Безкровна Л. В. Обслуговування рухомого складу та спеціальної техніки залізничного транспорту (локомотиви): Навчальний...
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник Київ 2002 вступ етнічна психологія наука про психічну своєрідність людей, які на
У нашій Вітчизні вона була приречена, як І багато при- родничих І гуманітарних дисциплін, таких, як генетика, психодіагности
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconРежисерський задум вистави
Режисерський задум вистави. Допоміжні матеріали для вивчення однієї з основний проблем режисерської творчості. Навчальний посібник....
Навчальний посібник. Львів: ну\"ЛП\", 2002 iconІнформаційний бюлетень нових надходжень до фондів Наукової бібліотеки мду
Рівняння математичної фізики: (практикум) : навчальний посібник / О. І. Бобик, В. В. Литвин. Львів : Новий Світ-2000, 2012. – 256...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка